2.2. Статус метакомунікативних одиниць

Метакомунікативні одиниці услід за Г.Г. Почепцовим, Т.Д. Чхетіані, Т.П. Третьяковою та ін. трактуються як стереотипізовані мовленнєві одиниці, які призначені для встановлення, підтримання та припинення комунікативної взаємодії. Відповідно до зазначених фаз спілкування (фаза встановлення мовленнєвого контакту, фаза підтримування мовленнєвого контакту та фаза розмикання мовленнєвого контакту) метакомунікативні одиниці поділяються на три групи: контактовстановлювальні, контактопідтримувальні та контакторозмикальні [Гурочкина; Почепцов; Чхетиани та ін.]. Кожна з перелічених груп характеризується специфічним набором мовленнєвих засобів, які вирішують певні завдання, притаманні кожному етапу.

Метакомунікативні одиниці подані такими елементами мовленнєвої системи: 1) формулами мовленнєвого етикету – стереотипами та 2) вільними (“pre-closing statements” [Schegloff E., Sacks H., с. 289-327]) висловленнями.

Мовленнєвий етикетрозуміється у сучасному мовознавстві як функціонально-семантична мікросистема мовленнєвих одиниць, які утворюють лексико-семантичне поле етикетності і прив’язані до шаблонних ситуацій, соціально-заданих та національно-специфічних, що регулюють правила мовленнєвої поведінки відносно тональності спілкування [Гольдин; Формановская та ін.].

Ядро лексико-семантичного поля етикетності в англійській мові складають формули мовленнєвого етикету, ритуальні мовленнєві стереотипи, які традиційно обслуговують комунікативні процеси встановлення позитивних взаємовідносин між комунікантами. До периферії поля етикетності належать рекурентні, стаціонарні речення та вільні висловлення, які семантизують ознаки етикетності.

Формули мовленнєвого етикету – це стійкі стандартизовані мовленнєві одиниці, штампи комунікативної свідомості. Вони продукуються у готовому вигляді та сприймаються як єдине, нероздільне ціле. Такі їх властивості, як статичність, константність та продукування у фіксованій формі є ознаками, які зближують їх з фразеологічним корпусом мови. Однак ці відтворені одиниці не є фразеологічними єдностями, або “еквівалентами слів”, бо на відміну від фразеологічних одиниць вони складені з частин, які семантично чітко виділяються. Хоча вони використовуються як цілі, готові одиниці, значення кожного компонента явно усвідомлюється тим, хто говорить. Висока частотність та стереотипність використання значної частини метакомунікативних одиниць мови дають підставу лінгвістам описувати їх як інформативно послаблені, десемантизовані (які не мають денотативного та понятійного значень), конвенціональні засоби мови [Почепцов, с. 52, Чхетиани, с. 12].

2.3. Метакомунікативні одиниці як носії контекстуалізуючої, соціально-дейктичної та інтерсуб’єктної інформації

У сучасному мовознавстві у рамках антропоцентричного, когнітивного підходів широкого розмаху набули дослідження дискурсивної взаємодії людей, у процесі якої комуніканти обробляють інформацію з різних лінгвальних та екстралінгвальних джерел. За змістом розрізняють тематичну, контекстуалізуючу та соціально-дейктичну інформацію. Тематична інформація притаманна будь-якому зв’язному мовленнєвому твору. Тема інтеракції виникає у вигляді макропропозиції або макроструктури. Тематична інформація реалізується в окремих висловленнях, її розгортання підпорядковується за принципом лінійності мовлення. Характерною особливістю тематичної інформації є її глобальна, ієрархічна (вертикальна) організація [Brown G., Yule G.; Dijk van T.A.].

Метакомунікативні одиниці не є носіями тематичної інформації. Однак вони здатні визначати або змінювати тему діалогічного дискурсу, змушуючи партнера зі спілкування відходити від прийнятої ним програми, регулювати його з урахуванням інтересів співрозмовника.

Контекстуалізуюча інформація відкриває інтеракцію, передує введенню теми. Важливість цього виду інформації обумовлюється принципом лінійності мовлення: у акті комунікативної взаємодії є початок, продовження та кінець. Інформація, яка розміщена на початку комунікації, визначає її тематичну, інтенціональну спрямованість на предметну сферу, задає рамки її можливої інтерпретації, дає їй обґрунтування. Інформація, яка передує подальшим висловленням, стає мовленнєвим контекстом, впливає на обробку мовленнєвих повідомлень адресатом. Початок комунікації вводить нас у деякий можливий світ та пов’язаний з ним загальний фонд знань, вірувань та соціокультурних конвенцій. Увідна інформація цього виду активізує настанови, очікування адресата. Отримавши цю субкодову інформацію, адресат може оперувати вивідною інформацією, розуміти імпліцитні сенси [Лузина].

Стильові, діалектичні, інтонаційні особливості метакомунікативних одиниць, які використовуються ініціатором спілкування на початку дискурсу, дають адресату необхідний мінімум відомостей про національно-культурні, статусно-рольові, гендерні та індивідуальні особливості партнера з комунікації, задають тональність спілкування, визначають коло можливих тем інтеракції. Відповідно контактовстановлювальні метакомунікативні одиниці, роль яких, як правило, виконують одиниці мовленнєвого етикету, є носіями контекстуалізуючої інформації.

Окремим видом дискурсивної інформації вважають соціально-дейктичну інформацію [Макаров]. Соціальний дейксис стосується тих аспектів висловлень, які віддзеркалюють, встановлюють або обумовлюють реальності соціальної ситуації, мовленнєвого акту. Соціальний дейксис вказує на ставлення адресанта до адресата та до референта, на ступінь соціальної дистанції між учасниками спілкування. Відносна соціально-дейктична інформація дає уявлення про соціальну дистанцію за чотирма напрямами: до референта, адресата, слухачів або присутніх, а також до ситуації взагалі; абсолютна соціально-дейктична інформація пов’язана з символами соціальних ролей комунікантів, які мають у рамках конкретного інституту особливий статус та позиційні повноваження [Лузина; Brown G., Yule G.; Levinson].

Вибір метакомунікативних одиниць у процесі інтеракції значною мірою обумовлюється співвіднесенням соціальних статусів партнерів зі спілкування. Метакомунікативні одиниці є носіями соціально-дейктичної інформації. На часі визнається недоцільним обмежувати інформацію тільки тією її частиною, яка висловлюється адресантом навмисно. Багато дослідників пропонують розрізняти “комунікативний матеріал”, або те, що повідомляється навмисно відповідно до інтенції автора, та “інформативний матеріал”, або те, що може бути сприйнято незалежно від того, чи хотів цього адресант [Schiffrin, с. 392]. Таким чином, розрізняють інформацію, яка повідомляється навмисно, та інформацію, яка повідомляється ненавмисно.

Перший тип інформації вводиться у комунікативний процес адресантом, який відбирає потрібні сенси, додає їм мовленнєвої форми та повідомляє їх відповідно до своїх інтенцій. Інформація другого типу утворюється адресатом у процесі сприйняття мовленнєвих творів, є результатом його інференції та зводиться до мимовільного породження сенсів тим, хто говорить, та їх інтерпретація реципієнтом. Адресат / реципієнт може вивести сенси, які відрізняються від задуманих адресантом. Повнота та достовірність даного типу інформації обумовлені сприйнятливістю, вибірковістю та здібністю реципієнта до інтерпретації. Отримання ненавмисної інформації припускає ситуативну залежність мовлення, що виражається у привабленні широкого соціокультурного контексту та фонових знань, конвенційних за своєю природою [Goffman; Schiffrin].

Інформація, яка передається метакомунікативними одиницями, має, як правило, навмисний характер. За ступенем експлікації виокремлюється експліцитна, буквальна інформація, яка має мовленнєве вираження, з одного боку, та імпліцитна, підтекстова інформація, виведена з тих самих мовленнєвих одиниць, з іншого боку. Експліцитна та імпліцитна інформація є навмисною. Основне завдання адресата – її адекватна інтерпретація [Лузина; Макаров; Brown G., Yule G.].

Інформація, яка міститься у метакомунікативних одиницях, може мати як імпліцитний, так і експліцитний характер, оскільки, з одного боку, пропозиційний сенс метакомунікативних висловлень менш важливий, ніж комунікативна соціально-об’єднувальна інтенція суб’єкта, який використовує їх. Розпізнати інтенцію можливо лише спираючись на певні експліцитні показники.

Найважливішим видом інформації є інтерсуб’єктна інформація, яка пов’язується з уявленнями комунікантів про контекстуальні умови актуалізації висловлень у дискурсі. Інтерсуб’єктна інформація, як інформація, що дана у контексті та когнітивно освоєна комунікантами, формує прагматичний універсум дискурсу, необхідний для успіху комунікації. Когнітивно ця інформація передує висловленням, а її інтерсуб’єктність базується на прагматичних пресупозиціях, пов’язаних зі спільними знаннями. Для індивідів, які вступають у спілкування з різними знаннями, метою, емоціями, наявність інтерсуб’єктної інформації, спільних знань обов’язкова для того, щоб спілкування мало місце взагалі [Dijk van T.A., с. 196].

Метакомунікативні одиниці значною мірою віддзеркалюють уявлення комунікантів про доречність висловлень у даному контексті, здатні демонструвати наявність спільного досвіду, тому можуть бути віднесені до носіїв інтерсуб’єктної інформації.

Природу стратегій метакомунікативних одиниць спостерігаємо у комунікативній категорії ввічливості, що і буде нашою наступною темою.