Перша світова війна стала результатом протиборства двох військових блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австо-Угорщина, Італія) й держав Антанти (Росія, Англія, Франція). На 1914 р. протистояння між цими двома військово-політичними угрупуваннями європейських держав украй загострилося. Балканський півострів став зоною особливої напруже¬ності. Австро-Угорщина (за підтримки Німеччини) вирі¬шила, завдавши одного удару по Сербії, остаточно укріпитися на Балканах. Приводом для оголошення війни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. австрійсь¬кого ерцгерцога Франца Фердінанда. Виникла нагода роз¬громити Сербію. 23 липня Австро-Угорщина заявила Сербії запевне нездійсненний та принизливий ультиматум.

Росія, яка була не підготовленою до війни, радила Сербії піти на компроміс. Проте Австро-Угорщина й Німеч¬чина не бажали мирного врегулювання конфлікту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. ЗО липня 1914 р. російський імператор Микола II підписав указ про загальну мобілізацію. Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а З серпня - Франції. Німецькі війська почали наступ на Францію через територію Бельгії. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії й негайно вивести звідти німецькі війська виступила Англія. Не отримавши відповіді на свій ультиматум, вона 4 серпня оголосила війну Німеччині. До збройного конфлікту, що його було розпочато євро¬пейськими державами, поступово було втягнуто 38 дер¬жав, населення яких становило 1,5 млрд. осіб (87% населення усієї планети). Війна стала світовою.

На початку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сформувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалістичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфери діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію й тін.

Отже, усі держави воюючих блоків вели несправедливу, загарбницьку війну. Кожна з держав домагалася досягнення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн.

Німеччина розраховувала покласти край пануванню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росії.

Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.

Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.

Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охоче відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Аравійського півострова.

Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію, втрачені ще в ході франко-пруської війни, захопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн.

Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорноморськими протоками Босфор та Дарданелли.

Японія, оголосивши війну Німеччині 23 серпня 1914р., мала намір захопити території в Китаї та острови у Тихому океані.

Революційні події в Російській імперії в 1917 році. Більшовицький переворот

Революція 1905-1907 pp. Реформи П. Столипіна. Неминучість революції в Росії була зумовлена особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку.

По-перше, порівняно з країнами західної Європи і США, Росія залишалася економічно відсталою країною, незважаючи на інтенсивний розвиток капіталістичної промисловості в пореформений період. Поглиблювалися суперечності між відносно розвиненою промисловістю і відсталим сільським господарством; в економіці посилювалися позиції іноземного капіталу. Злиденне село найбільше потерпало від феодальних пережитків і потребувало аграрної реформи. Наприкінці XIX ст. один поміщицький маєток в середньому мав 2,5 тис. десятин землі, тоді як сільське господарство близько — 7 десятин (1 десятина = 1,1 га). Необхідно було ліквідувати поміщицькі землеволодіння, викупні платежі, общинний устрій, забезпечити правові норми щодо селянства тощо.

У соціальній сфері в Росії був один із найнижчих у Європі рівень життя трудящих. У робітників тривалість робочого дня сягала 10 годин, вони були позбавлені громадянських і політичних прав, загострювалася житлова проблема. Потребували вирішення питання встановлення 8-годинного робочого дня, мінімального розміру заробітної плати, запровадження системи соціального захисту тощо.

По-друге, в Росії фактично без змін зберігалася абсолютна монархія, станові привілеї. Політична надбудова держави мала відсталий феодальний характер. Росія залишилася «тюрмою народів» — царизм проводив політику гноблення неросійських народів, обмежуючи розвиток їхньої національної культури і проводячи політику русифікації.

Революційно-радикальні партії та організації виступали за поновлення самодержавства, встановлення демократичної республіки, широкі соціально-економічні реформи, вирішення національного питання шляхом реалізації прав народів імперії на самовизначення. Ліберально-опозиційні сили виступали за проведення поміркованих соціально-економічних реформ і встановлення конституційної монархії, обмеженої парламентом.

У здійсненні цих реформ були зацікавлені широкі верстви населення: буржуазія, військові, селянство, робітники, інтелігенція.

Економічна криза, неврожай на початку XX ст., а також поразка у війні з Японією прискорили назрівання революції.

У розвитку російської революції 1905-1907 pp. виділяють три основних етапи:

Перший (січень-вересень 1905 p.). Початком революції стали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі, де за наказом уряду було розстріляно мирну демонстрацію робітників. Кривава розправа (200 загинуло, 800 поранено) викликала всенародне обурення. Цей період характеризується розвитком революції по висхідній лінії, розгортанням її вглиб і вшир. Протягом січня-березня у багатьох промислових містах відбувалися страйки і демонстрації з політичними вимогами. Лише в Україні відбулося 177 страйків, у яких взяли участь близько 170 тис. осіб. Почалися заворушення в армії, піднялося селянство. Весняно-літні виступи робітників у Москві, Ризі, Баку, Варшаві, Лодзі та інших містах (участь узяли 440 тис. осіб) стали поштовхом для руху демократичної інтелігенції та буржуазії. В Україні в червні 1905 р. відбулися загальнополітичні страйки в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Харкові. У липні страйкували робітники Луганська, Маріуполя, Горлівки, Кадіївки та інших міст. Упродовж травня-червня сталося майже 1,5 тис. селянських виступів. Найбільшим з виступів армії і флоту стало повстання матросів на панцернику «Князь Потьомкін — Таврійський» Чорноморського флоту у червні 1905 р. Царизм пішов на першу поступку — б серпня цар оголосив про створення Державної думи — законодавчого органу з обмеженими виборчими правами населення.

Другий етап (жовтень-грудень 1905 р.) характеризується найвищим піднесенням революції. Революційна боротьба у жовтні переросла в загальноросійський політичний страйк (понад 2 млн учасників), що в ряді міст вилився в барикадні бої. Страйк паралізував дії уряду і примусив царя видати 17 жовтня Маніфест «Про вдосконалення державного порядку», в якому підданим було обіцяно ряд політичних свобод і громадянських прав, заснування законодавчої Державної думи на основі розширення виборчих прав. Проте обіцянки царя не спинили революцію: продовжувалися виступи в армії і флоті — повстання в Севастополі під керівництвом П. ПІмідта, виступ саперів у Києві.

Ліберали, налякані революційним рухом і сподіваючись на політичні реформи, створили політичні партії. У жовтні 1905 р. після об´єднання двох груп — «Союзу визволення» та «Союзу земців-конституціоналістів» була утворена Конституційно-демократична партія (кадетів), яку очолив П. Мілюков. До найбільш видатних її діячів належали П. Струве, А. Шингарьов, С. Муромцев. Метою партії було перетворення Росії в конституційну парламентську монархію.

Одночасно з партією кадетів виник «Союз 17 октября» (октябристи), на чолі якого стояв О. Гучков. Серед діячів партії були відомі підприємці П. Рябушинський, Г. Крестовніков, земські діячі Д. Шипов, М. Родзянко. Октябристи виступали за збереження сильної монархічної влади за умови підведення під неї конституційної основи. Партія була прихильницею «єдиної, неподільної Росії» і вороже ставилася до національних рухів в імперії.

Поновлення та зміцнення російського абсолютизму вимагали створені в тому ж році реакційні партії «Союз Русского Народа», «Русская монархическая партия». Навіть Маніфест 17 жовтня ці партії зустріли з неприязню, вважаючи його послабленням самодержавства. Лідерами «Союза Русского Народа» були В. Пуриш-кевич, А. Дубровін та ін. У період революції ці партії відзначилися погромами єврейського населення та розправами над революційною інтелігенцією.

Восени 1905 р. революція переживала найвище піднесення. Водночас серед революційних сил прискорилося розмежування.

У грудні 1905 р. виступи робітників, селян і солдатів переросли у багатьох місцях у збройні повстання. Однак ці збройні виступи були розрізненими.Тактика оборони повсталих у ряді міст, нестача зброї і досвідчених командирів, недостатня активність селян і солдатів, неузгодженість дій різних політичних сил — усе це дало змогу царизму відбити натиск народу в грудні 1905 р. Організації трудящих було розгромлено, сотні і тисячі учасників повстання заарештовано і заслано до Сибіру.

Третій етап революції (січень 1906 — червень 1907 р.) характеризується спадом революції. Уряд поєднував тактику поступок і репресій. Однак продовжувалася боротьба пролетаріату і селянства, виступи в армії і флоті, посилився національно-визвольний рух у Польщі, Фінляндії, Прибалтиці.У 1906 р. уперше в Росії відбулися вибори до Державної думи. Дума запропонувала шляхи до демократизації Росії, проте царизм відкинув усі вимоги думи і розігнав її. Тоді було проведено вибори у II Державну думу, яка розпочала роботу в лютому 1907 р. Центральним у думі було аграрне питання та шляхи його вирішення, демократизація державного устрою та національні питання. Третього червня 1907 р. було проголошено царський маніфест про новий порядок виборів до Державної думи, що обмежував виборчі права населення. Ці події оцінюють як державний переворот і завершення Першої російської революції.

Революція 1905-1907 pp. була спробою модернізувати економічне і політичне життя Росії шляхом зміни соціально-політичної системи (встановлення конституційної монархії), демократизації суспільного життя. Незважаючи на поразку, революція мала історичне значення. За роки революції почали діяти профспілки, політичні партії, вільна преса тощо. Царизм уже не міг спинити поступового процесу демократизації Росії.

Революція примусила царизм піти на широкі реформи, пов´язані з діяльністю Голови Ради міністрів П. Столипіна. Столипін-ські реформи (1906-1911 pp.) мали за мету осучаснити економічний лад Росії, ліквідувати соціальну напруженість у суспільстві й розширити соціальну базу самодержавства на селі. Центральною була аграрна реформа, проведення якої передбачало ліквідацію общинного землеволодіння, передачу землі в особисту приватну власність селян, широке кредитування селянських господарств, сприяння переселенню й освоєнню земель Сибіру і Дальнього Сходу. Проте інтереси великого поміщицького землеволодіння істотно не зачіпалися. За час реформи з общин вийшла чверть селян, лише з України виїхало близько 1 млн осіб. Щоправда, аграрна політика П. Столипіна не набула підтримки в суспільстві. Реформа прискорила розвиток товарних відносин у сільському господарстві, сприяла зростанню врожайності і рентабельності господарств, привела до соціального розшарування на селі. Але вона не була доведена до кінця — проти неї виступали як праві монархічні кола, так і ліворадикальні партії. П. Столипін прагнув запровадити загальну початкову освіту, соціальне страхування, реорганізувати місцеве самоврядування, судові установи, прискорити перетворення самодержавства на конституційну монархію. Діяльність П. Столипіна була останньою спробою врятувати Російську імперію від соціальної революції.

Причини, завдання та періодизація революції. Причинами революції в Росії були: протиріччя між відсталою політичною надбудовою (самодержавством) та новими суспільно-економічними відносинами; протиріччя між працею і капіталом; невирішеність аграрного питання: існування поміщицького господарства, безземелля значної частини селян; невирішеність національного питання; загострення всіх проблем Російської імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій війні.

Завданнями революції в Росії були: ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для вільного розвитку ринкових відносин; вирішення аграрного питання; демократизація суспільно-політичного життя країни; гарантія захисту соціальних прав трудящих; забезпечення вільного розвитку нації, що населяли Росію; виведення Росії з війни.

Періодизація російської революції:

23 лютого – 3 березня 1917р.- повалення монархії;

березень – липень 1917 р.- двовладдя;

липень – жовтень 1917 р.- революційна криза;

жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;

червень 1918 р. – березень 1921 р. – громадянська війна.

Початок революції. 23 лютого 1917 р. (за старим стилем) на Путиловському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограду і в суботу 28 лютого вже страйкувало 240 тис. осіб. Страйки були викликані погрозою локауту, погіршенням постачання населення хлібом, падінням реального життєвого рівня. Це був стихійний вибух невдоволення внаслідок накопичення соціальних проблем.

Ні опозиційні партії, ні урядові кола не були готові до такого розвитку подій. Спроби поліції за наказом царя придушити виступи робітників лише загострили становище. Залучення військ для проведення каральних операцій викликало обурення серед солдат. 27 лютого солдати Волинського полку відмовились стріляти в демонстрантів і перейшли на їхній бік. Звістка про це розлетілась столицею. Волинський полк підтримали Преображенський і Московський полки. Гарнізон Петрограду перейшов на бік повсталого народу.

28 лютого опір урядових сил було зламано, повсталі оволоділи ключовими пунктами міста. За прикладом столиці аналогічні події відбулись у Москві.

Формування революційних органів влади. Повалення монархії. У той час, як на вулицях міста розгортались революційні події, лідери політичних партій формували політичні структури, щоб перебрати на себе владу. Майже одночасно утворились два центри, що намагались стати на чолі революції. 27 лютого група робітників, меншовиків, анархістів та лідерів інших опозиційних партій утворила виконавчий комітет Петроградської ради, який виступив з відозвою до робітників обрати делегатів до Ради. Того ж дня відбулось перше засідання, на якому були присутні 120 делегатів. Був обраний керівний склад Ради на чолі з меншовиком М.Чхеїдзе. Через деякий час до виконкому було кооптовано кілька представників більшовиків.

Того ж дня депутати Державної думи, що не підкорилися наказу царя призупинити роботу, утворили Комітет Державної думи. Головну роль у ньому відігравали кадети, які відразу проголосили, що беруть владу в свої руки і запропонували Миколі II зректися престолу. Вимогу Комітету підтримав генералітет на чолі з генералом Алексєєвим.

Перемога революції залежала від того, на чий бік перейде армія, і Рада одразу повела боротьбу за вплив на війська гарнізону.

1 березня 1917 р. виконком Петроградської ради видав наказ №1, який був адресований військам Петроградського гарнізону. Згідно з ним:

- у військах вводились виборні солдатські комітети;

- представники військових обирались до Петроградської ради;

- війська підпорядковувались тільки Петроградській раді, її розпорядженням;

- зброя зберігалась в солдатських комітетах, видача її офіцерам заборонялась;

- солдати мали право користуватися всіма правами та свободами громадян Росії;

- вищі чини мали звертатись до солдат тільки на “ви”.

Щоб забезпечити своє керівне становище, Петроградська рада ухвалила ще низку рішень. Було проголошено амністію політичним в’язням; відновлено всі політичні права та свободи, обмежені в умовах воєнного часу; прийнято рішення про необхідність проведення виборів до Установчих зборів; введено самоуправління в армії та виборність командирів.

Тим часом діячі Комітету були зайняті проблемою збереження монархії. Вони переконали імператора в необхідності добровільно відмовитися від престолу на користь свого брата Михайла Олександровича. 2 березня імператор Микола II оголосив рішення про зречення трону за себе і за сина. Текст Маніфесту було підписано 3 березня 1917 р. Микола II мав разом з сім’єю залишити Росію і вирушити до Англії, але 7 березня його було заарештовано.

У ніч з 1-го на 2-е березня відбулось таємне засідання представників виконкому Петроградської ради та Тимчасового комітету Державної думи, на якому було прийнято рішення про утворення Тимчасового революційного уряду.

З березня 1917 р. в ранкових газетах було опубліковано Звернення, в якому проголошувалось утворення Тимчасового уряду, друкувався список його складу та програма дій, яка передбачала повну і термінову амністію, політичні права та свободи для всіх громадян, відміну всіх станових та національних обмежень, проведення роботи по організації та проведенню прямих, рівних, таємних, загальних виборів до Установчих зборів, розгортання виборів до органів місцевого самоврядування, заборону виведення із столиці військових частин, що брали участь у революційних подіях.

Очолив уряд, що складався переважно з кадетів та представників інших правих партій, великий поміщик князь Г.Є.Львов. Важливу роль в уряді відігравав П.М.Мілюков, що зайняв посаду міністра закордонних справ.

Даючи згоду на формування Тимчасового уряду та передачу йому повноти влади, Петроградська рада залишила за собою право підтримувати політику уряду в тій мірі, в якій вона буде сприяти революції.

Опівдні відбулась таємна зустріч членів уряду з Великим князем Михайлом Романовим. Обговорювалось питання проголошення його імператором. Але Михайло відмовився від корони, передавши всю повноту влади Тимчасовому уряду. Таким чином, монархія в Росії припинила існування.

Двовладдя. Утворення рад і Тимчасового уряду створило ситуацію, що отримала назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів була уособлена в радах, а владу ліберальної інтелігенції, промисловців, частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд.

Влада зосередилась в руках двох керівних органів, чиє ставлення один до одного було суперечливим і коливалось від суперництва до співробітництва.

Причинами існування двовладдя були стихійність соціального вибуху, неорганізованість політичних партій для взяття ними влади, розрізненість дій політичних партій як правого, так і лівого табору.

Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії з’явилась можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої демократії для народу.

Повалення монархії і проголошення демократичних прав і свобод, а, відповідно, вирішення загальнонаціонального завдання революції призвело до розколу в революційному русі: для одних революція вже скінчилась (праві і ліберали), а для інших-вона тільки розпочиналась (соціалісти). Домінування соціалістичних партій у політичному житті і визначило подальшу долю революції. У країні розгорілась гостра політична боротьба.

На початку квітня 1917 р. російські революціонери, що перебували в еміграції, повернулись до Росії. Разом з цією групою прибув лідер більшовиків – Володимир Ілліч Ульянов (Ленін).

Його приїздові в Росію сприяли урядові кола Німеччини. Вони сподівались, що з приходом до влади більшовиків буде укладено з Росією мир, про підписання якого вони неодноразово заявляли.

Леніна, як одного з вождів революції, зустрічала багатотисячна маніфестація на площі перед Фінським вокзалом. Він виступив з невеликою промовою, яку закінчив словами: “Хай живе всесвітня соціалістична революція!”

Наступного дня Ленін виступив з доповіддю “Про завдання пролетаріату в даній революції” (відомою ще під назвою “Квітневі тези”). В ній він головним завданням ставив перехід мирним шляхом до соціалістичного етапу революції. Така позиція лідера російських соціал-демократів не відразу була підтримана більшістю членів партії. Основним опонентом Леніна виступив Каменев, який вважав передчасним встановлення влади рад.

Квітнева та червнева кризи Тимчасового уряду. Перший з’їзд рад. Революція в Росії викликала занепокоєння в стані союзників Росії у війні. Тому країни Антанти прагнули ясності від Тимчасового уряду в питанні про подальшу участь Росії у війні. 19 квітня газети надрукували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного кінця.

Ця нота викликала хвилю протестів, яка призвела до урядової кризи. Навколо питання відставки міністрів Мілюкова і Гучкова (військового міністра) розгорілись суперечки, які призвели до зіткнень прихильників і противників уряду. Зрештою кризу було розв’язано шляхом відставки непопулярних міністрів і введення до складу уряду представників соціалістичних партій.

У червні 1917 р. в Петрограді проходив перший з’їзд рад. Одним з головних питань, що обговорювалися на з’їзді, було питання про ставлення рад до Тимчасового уряду. Яскравим епізодом у роботі з’їзду стала відповідь лідера більшовиків – Леніна на заяву меншовика Церетелі про відсутність в країні партії, яка була б готова взяти в свої руки політичну владу. Саме тоді із залу пролунали слова Леніна: “Є така партія!”. Це не було прийнято всерйоз, хоча і означало, що є сили, які прагнуть до політичної влади.

З’їзд прийняв документи, які забезпечували створення основ парламентаризму в Росії. З’їзд обрав також виконавчий орган рад – Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет у складі представників меншовиків, есерів, більшовиків та ін.

В країні невпинно загострювалось соціально-економічне становище. Народ вимагав реформ і припинення війни. У червні 1917 р. по країні, а особливо в столиці, прокотилась хвиля маніфестацій протесту. Назрівала нова урядова криза. На цей раз її вдалося відвернути, організувавши наступ на фронті. Проте це не вирішило проблеми, а лише відклало її. Провал наступу викликав загострення політичного становища, яким намагались скористатись кадети, щоб позбавити уряд опіки з боку рад, а також більшовики, які спробували дістатись до влади.

Липнева криза. Повстання більшовиків. Кадети вирішили створити штучну політичну кризу, використавши для цього українське питання. Зокрема, вони були проти угоди з Українською Центральною Радою, яку уклала делегація на чолі з Керенським, Церетелі й Терещенком. В знак протесту вони подали у відставку.

У цей час найбільш радикальні члени більшовицької партії Лаціс, Подвойський, Невський стали ініціаторами збройного виступу. Головною ударною силою були бійці Першого кулеметного полку. За підтримки робітничих дружин вони спробували встановити контроль над містом і оволодіти Петропавлівською фортецею.

Вважаючи повстання передчасним, Ленін доклав зусиль, щоб спрямувати виступ у мирне русло і відвернути удар владних структур від більшовицької партії, як організатора заколоту. 4 липня було організовано мирну демонстрацію під гаслом “Вся влада Радам!”. Урядові сили розстріляли демонстрацію. Двовладдя в Росії скінчилось. Більшовиків було засуджено як шпигунів Німеччини і зрадників інтересів Росії.

Після ліквідації двовладдя було сформовано новий склад Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, який було оголошено “урядом порятунку революції”.

Внутрішньополітичне становище в країні ускладнювалось, соціальна напруга зростала. Такою ситуацією прагнули скористатися як крайні праві сили, що вбачали вихід з становища у встановленні диктатури військових, так і крайні ліві сили. На своєму напівлегальному VI з’їзді у серпні 1917 р. більшовики взяли курс на підготовку збройного повстання з метою повалення Тимчасового уряду і захоплення політичної влади.

Заколот генерала Корнілова (серпень 1917р.). Поразки на фронті, розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі селянами, зростання виступів робітників, вимоги надання автономії Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, радикалізація армії, катастрофічний спад виробництва, зростання цін, інфляція, зростання впливу більшовиків, параліч державного управління – все це схиляло правлячі кола до встановлення влади “сильної руки” – диктатури.

Серед політичних сил, що прагнули цього, були партія кадетів, Союз земельних власників, Всеросійський союз торгівлі і промисловості, військові.

На зустрічі генералітету з Керенським йому дали зрозуміти, що військові, в разі нерішучості Керенського, візьмуть на себе управління державою.

У серпні в Москві проходила нарада представників промислово-фінансових кіл. На неї генерал Корнілов надіслав проект пропозицій по наведенню порядку в Росії: встановлення військового стану і введення смертної кари в тилу.

Керенський розумів, що такі дії уряду можуть призвести до розриву з Петроградською радою. Тому він не поспішав виконувати рекомендацій генерала.

10 серпня 1917 р. відбулась зустріч між Керенським і Корніловим, після якої генерал вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на Петроград. Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав всі революційні сили на захист революції.

Для оборони міста створювались ревкоми, робітничі дружини (Червона гвардія), в яких провідну роль відігравали більшовики. На захист столиці виступив гарнізон міста і кронштадтські моряки. В результаті проведених заходів заколот було придушено, а його керівників заарештовано.

Підготовка і здійснення більшовицького перевороту. Придушення заколоту військових не стабілізувало становище в країні. В цей час почала наростати загроза лівого перевороту.

З березня по листопад 1917 р. було закрито 800 підприємств, 170 тис. чол. стали безробітними. Реальна заробітна плата порівняно з 1913 р. зменшилась вдвічі. Заборгованість країни становила 16 млрд. золотих карбованців.

Погіршення становища вело до зростання невдоволення політикою уряду. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух. Восени він охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.

За таких умов Тимчасовий уряд, щоб підняти свій авторитет, 1 вересня оголосив Росію республікою і призначив вибори в Установчі збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію (“Раду п’яти”) на чолі з О.Керенським.

14 вересня 1917 р. розпочала свою роботу нарада, на якій було створено Тимчасову раду республіки – Передпарламент – представницький орган з усіх партій Росії, йому був підзвітний уряд до скликання Установчих зборів. Був обраний новий склад уряду на чолі з Керенським.

Соціалістичні партії розкололись у своєму ставленні до новоутвореного органу. Частина більшовиків на чолі з Леніним, Троцький і його прихильники оголосили бойкот рішенням нарад. Ставши 25 вересня головою Петроградської ради, Троцький отримав змогу широко пропагувати свої ідеї про передачу влади радам.

Ленін, знаходячись у підпіллі, звернувся до керівництва і членів партії з листами про необхідність негайної підготовки збройного повстання: “Беріть владу негайно!”, “Зволікання смерті подібне!”.

З 5 по 18 жовтня 1917 р. відбулося кілька засідань ЦК РСДРП(б) на яких обговорювалися конкретні питання підготовки повстання. Для політичного керівництва повстанням було створено спеціальний орган – Політичне бюро. Проте члени ЦК Каменев і Зінов’єв виступили проти рішення про збройне захоплення більшовиками влади і передачі її Радам. Свою незгоду вони висловили через газету “Новая жизнь”. Тим самим Тимчасовий уряд було поставлено до відома про підготовку збройного виступу.

16 жовтня для безпосередньої підготовки повстання при Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет. До його складу ввійшов Військово-революційний центр ЦК РСДРП(б). Поступово ВРК встановив свій контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. На бік ВРК перейшов гарнізон Петропавлівсь-кої фортеці.

Повідомлення про підготовку більшовиками перевороту переконали Керенського в необхідності перехопити ініціативу більшовиків. Вірні уряду війська намагалися взяти під контроль ключові райони міста. Проте сил не вистачало. Вимога Керенського до Передпарламенту надати йому необмежені повноваження була відхилена.

Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК перейшли у наступ і зайняли важливі об’єкти в столиці. Керенський залишив Петроград і виїхав до Пскова.

Вранці 25 жовтня 1917 р. відбулося засідання ЦК РСДРП(б) за участю Леніна. Він вимагав рішучих дій по захопленню Зимового палацу та поваленню Тимчасового уряду. Ленін написав відозву “До громадян Росії”, в якій говорилось: “Тимчасовий уряд скинуто, влада в руках Рад!” Ленін хотів поставити II з’їзд рад перед фактом переходу влади до більшовиків.

25 жовтня розпочав роботу II з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів. Серед 649 делегатів з’їзду більшовиків було 390. Хоча деякі делегати з’їзди виступали за мирне вирішення питання про владу і були проти збройного повстання, загони ВРК близько другої години ночі 26 жовтня заарештували Тимчасовий уряд.

Між тим робота II з’їзду рад продовжувалась. Після оголошення про арешт Тимчасового уряду було зачитано написану Леніним відозву про перехід влади до II з’їзду рад.

На вечірньому засіданні з’їзду виступив Ленін і запропонував делегатам Декрет про мир і Декрет про землю.

Декрет про мир проголошував негайне перемир’я на фронті з Німеччиною; початок переговорів з воюючими сторонами; укладення миру без анексій і контрибуцій.

Декрет про землю містив такі положення:

- націоналізація та конфіскація всіх поміщицьких земель та передача їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу (150 млн. десятин землі);

- передача селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб (на суму 3 млн. крб.);

- скасування боргу селянам на суму 3 млрд. крб.

З’їзд обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет, до якого ввійшли більшовики та ліві есери, Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Ліві есери відмовились ввійти до уряду. Головою ВЦВК обрано Л.Каменева.

Меншовики в знак протесту організували страйк залізничників, який очолив Вікжель (їхня профспілка). Основна вимога страйкарів – створення уряду коаліції соціалістичних партій без Леніна. ЦК РСДРП(б) розпочав переговори з профспілкою, на яких вдалося досягти компромісу. 10 грудня 1917 р. було сформовано коаліційний уряд, до якого ввійшли 5 лівих есерів. Підтримка лівими есерами більшовиків врятувала їх від втрати влади.

Таким чином, підсумком жовтневого перевороту та роботи II з’їзду рад був прихід до влади в Росії партій ліво-радикального крила соціалістичного табору. Жовтневий переворот став початком революції, яка докорінно змінила соціально-економічне життя країни і справила величезний вплив на розвиток світу в подальші десятиліття.

3.Революційний рух в Європі 1918-1923 pp.

Причини і особливості революційного руху. У 1918-1923 pp. Європу охопив могутній революційний рух, який був викликаний:

- втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання і падіння життєвого рівня;

- загостренням всіх соціальних проблем, масовим невдоволенням;

- розчаруванням в існуючих структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни і забезпечити справедливий демократичний устрій;

- ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-Угор-ської, Османської, Німецької імперій;

- могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів;

- післявоєнним спадом виробництва і структурною перебудовою економік;

- несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи договорів;

- впливом революційних подій в Росії;

- спробою більшовиків розпалити полум'я світової революції.

Всі ці причини по різному вплинули на країни Європи. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановились диктаторські, фашистські режими.

Революції охопили в основному країни Центральної та Східної Європи. Це пояснюється тим, що країни саме цього регіону потерпіли поразку у війні і тут вкрай загострились національні проблеми.

Під час революцій домінувало прагнення створити демократичні республіки з справедливим соціальним устроєм. Разом з тим у всіх країнах, крім Австрії, були сильними тенденції на користь кардинального зламу не тільки існуючого ладу, а й самого суспільства. Під сильним впливом жовтневих подій в Росії стали висуватись вимоги здійснення соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату в формі влади рад. Але ця тенденція не стала домінуючою.

Крім вказаних тенденцій, важливим стало прагнення домогтися національного визволення і створити власну державу.

Таким чином революції 1917-1919 pp. в Європі можна охарактеризувати як національні (для Фінляндії, країн Прибалтики, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов'янських народів, України), соціальні і демократичні (крім вказаних держав, ще для Австрії, Німеччини, Болгарії).

Особливістю революцій стало поєднання їх з міждержавними конфліктами (польсько-українська, радянсько-польська, угорсь-ко-румунсько-чеська війни та ін.) та громадянськими війнами (в Росії та Угорщині).

У революційному русі 1918-1923 pp. можна виділити два етапи. На першому етапі (1918-1920 pp.) революції були викликані впливом Першої світової війни і боротьбою поневолених народів за національне визволення. На другому етапі (1921-1923 pp.) революційні рухи в основному були інспіровані Комінтерном, який прагнув розпалити світову революцію.

Революція в Фінляндії. Революція в Фінляндії проходила під безпосереднім впливом подій в Росії. Фінляндія ще з початку XIX ст. входила до складу Російської імперії і користувалась широкою автономією. Під час Лютневої революції тут було створено коаліційний уряд на чолі з П.Е.Свінхувудом. Цей уряд домігся незалежності для країни після жовтневих подій і був визнаний радянською Росією. Проте більшовицький переворот надихнув прихильників соціалістичної революції на радикальні дії. Робітничий виконавчий комітет в січні 1918 р. здійснив спробу захопити владу. 28 січня він встановив контроль над столицею Гель-сінкі і створив революційний уряд, який уклав договір про дружбу з радянською Росією. У відповідь уряд Свінхувуда, що відмовився скласти свої повноваження, звернувся за допомогою до Німеччини. 5 березня 1918 р. німецькі війська висадились в Фінляндії і до кінця квітня ліквідували радянську владу.

Розпад Австро-Угорщини. Національно-визвольні революції народів імперії. Восени 1918 р. південнослов'янські землі Австро-Угорщини були охоплені селянським рухом, а в армії та на фронті відбувалися революційні виступи. У такому становищі 5-6 жовтня 1918 р. у Загребі (Хорватія) на нараді представників партій з усіх південнослов'янських земель Австро-Угорщини було утворено Народне віче (Народна рада) словенців, хорватів і сербів. Воно проголосило своєю метою ''об'єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу''. 29 жовтня 1918 р. оголошено про розрив усіх відносин з Габсбурзькою монархією і про створення суверенної держави словенців, хорватів і сербів (Держава СХС). Народне віче стало верховним органом влади.

Нова держава була в скрутному становищі. Під гаслами розподілу поміщицької землі посилювався селянський рух, тривали воєнні дії проти військ Антанти. Італія прагнула захопити не лише південнослов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, обіцяні їй державами Антанти, а й значно більшу територію.

У цій ситуації реальну допомогу Державі СХС могла надати Сербія, яка направила свої війська на узбережжя Адріатики, що нейтралізувало дії італійських військ. Сербія претендувала на об'єднання всіх південнослов'янських земель під скіпетром династії Карагеоргієвичів. Хорватські і словенські лідери побоювалися гегемонії Сербії в єдиній державі. Не маючи власних збройних сил, Держава СХС не могла захистити свій суверенітет і змушена була піти на угоду з Сербією. Внаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня 1918 р. була підписана угода про створення єдиної південнослов'янської держави -Королівства сербів, хорватів і словенців - Королівства СХС. До його складу згодом увійшла Чорногорія.

25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулись демонстрації і мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії і проголосити Угорську республіку.

28 жовтня Національна рада в Празі проголосила створення Чехословацької держави. ЗО жовтня Словацька рада заявила про відділення Словаччини від Угорщини і визначила право словацького народу вирішувати свою долю на основі повної незалежності.

У ніч з ЗО на 31 жовтня у Будапешті і Відні одночасно відбулись революції, в результаті яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада було проголошено утворення Австрійської республіки, а 16 листопада - Угорської.

1 листопада 1918 р. українці підняли повстання у Львові, але відразу зустріли опір поляків. Розпочалась польсько-українська війна. 13 листопада було обнародувано акт проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Польські землі, що входили до складу імперії стали складовою частиною відновленої Польської держави. Таким чином, Австро-Угорська імперія припинила існування, а на її уламках утворились нові держави.

Національна революція в Угорщині. Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який в дні революції очолював Національну раду. Економічне і політичне становище молодої республіки було важким. Народне господарство було зруйноване війною, значна кількість підприємств була закрита, швидко росла інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

- вводилось загальне виборче право;

- прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

- запроваджувався 8-годинний робочий день;

- було заявлено про надання автономії національним меншинам;

- уряд розробив закон про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати поміщицькі маєтки розміром від 200 до 500 хольдів (хольд - 0,57 га). Передбачалося розподілити ці землі між селянами на ділянки по 5-20 хольдів, які передавались на умовах вічної оренди, або викупу протягом 50 років. Проте закон не був прийнятий.

Після підписання перемир'я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. її спроби зберегти за собою Словаччину та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. Територіальні претензії до Угорщини висували сусідні держави, підтримувані Антантою. Внутрішнє становище в країні на весну 1919 р. загострилося: багато підприємств було закрито, зростала інфляція, безробіття. У країні назрівала криза.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції і активно працювали по розширенню свого впливу в радах, які створювались по всій країні. Вирішальним у приході комуністів до влади став, як це не парадоксально, ультиматум країн Антанти створити у східній частині країни так звану ''нейтральну зону'' між Угорщиною та Румунією. Уряд Карої не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття цієї вимоги. Карої запропонував соціал-демократам сформувати однопартійний уряд.

Соціал-демократи звернулись до комуністів з пропозицією об'єднати свої зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де перебували Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Соціал-демократи без дискусій погодились на ці вимоги. В угоді, яку підписали керівники КПУ і СДПУ, визнавалося, що вони візьмуть спільну участь у керівництві об'єднаною партією та управлінні державою. Партія, яка почала називатися Соціалістичною партією Угорщини (СПУ), заявила, що від імені пролетаріату вона негайно бере всю повноту влади у свої руки і укладає союз в радянською Росією.

Того самого дня влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР).

Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ-центрист. Бела Кун зайняв пост народного комісара закордонних справ. РУР одночасно виконувала і роль керівного органу СПУ. На першому засіданні РУР були прийняті постанови про скасування чинів і звань, усунення урядових уповноважених, відокремлення церкви від держави. Були націоналізовані або взяті під контроль державні банки, націоналізовані підприємства, що нараховували більше 20 робітників, а також транспорт і торгівля, прибуткові будинки в містах. Для керівництва економікою була створена Рада народного господарства. У поміщиків вилучили земельні володіння, розміри яких перевищували 100 хольдів. Проте вони не були поділені між селянами, а передані на кооперативних засадах сільськогосподарським робітникам. Таке розв'язання аграрного питання було помилковим: безземельні та малоземельні селяни, які становили 4/5 усіх селянських господарств, не дістали довгоочікуваної землі. Помилковою була також націоналізація дрібних ремісничих майстерень, перукарень і т.д.

Крім цього, новим урядом був запроваджений 8-годинний робочий день, підвищена заробітна плата, встановлено оплачувані відпустки, загальне соціальне страхування у разі хвороби та від нещасних випадків. Сім'ї робітників переселялися у квартири буржуазії, у конфіскованих особняках розміщувалися дитячі садки та ясла, у школах та вузах запроваджувалося безплатне навчання, безплатним стало й медичне обслуговування. У липні республіка частково виправила свою помилку у вирішенні аграрного питання, прийнявши закон про наділення безземельних селян ділянками розміром не більше 2 хольдів.

Була опублікована тимчасова конституція Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв Всеугорський з'їзд рад.

Між комуністами та соціал-демократами у РУР були серйозні суперечності в методах здійснення перетворювань і в подальшому розвитку революції. Якщо комуністи вважали, що робітничому класу ''слід вдаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату'', то соціал-демократи як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянського влади.

Складним залишалось і міжнародне становище республіки. Тільки Австрія визнала нову республіку і заявила про свій нейтралітет.

Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала організацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня була створена Угорська Червона армія, яка нараховувала 300 тис. чол.

16 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями, обіцяними країнами Антанти. 2 травня вони захопили Трансільванію і підійшли на 140 км до Будапешта. Перейшли у наступ і чехословацькі війська, які до початку травня встановили контроль над Словаччиною та Закарпаттям.

Після вступу на територію Словаччини УЧА, тут було проголошено Словацьку радянську республіку, яка проіснувала з 16 червня до 7 липня 1919 р.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалось складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників ''червоний терор'', що призвело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого - до консолідації коитрреволюційних сил.

У будапештському гарнізоні і в інших районах країни спалахнули заколоти, однак вони були придушені відданими уряду військами. На окупованій французькими військами території колишній адмірал австро-угорських ВМС М.Хорті формував збройні сили контрреволюції.

Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно зажадав припинити наступ УЧА і вивести її з Словаччини, обіцяючи евакуювати румунські війська, що діяли на східному фронті.

Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР була поставлена нова вимога - демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська не були відведені.

Тоді 20 липня УЧА перейшла у наступ з метою відкинути румунські війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план цього наступу став відомий противнику.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію у Німеччині, неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині, на що так покладали надію угорські комуністи, призвели до того, що РУР вступила у переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б. Куна підняти населення проти ''зрадників'' була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд (''профспілковий'') знову очолив Ш.Гарбаї, але в нього не ввійшли комуністи. Уряд ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. В Будапешт вступили румунські війська, які роззброїли Угорську Червону армію. ''Профспілковий'' уряд було повалено. В країні до влади прийшли праві сили, які почали переслідувати учасників революції і ліквідували законодавство періоду існування радянської влади.

Революція в Німеччині. Війна дорого коштувала Німеччині: більше 2 млн. загиблих, мільйони поранених і калік, значні матеріальні втрати, хоча бойові дії не велися на її території і вона не зазнала руйнувань під час бойових дій.

Німецька революція почалась з повстання 3 листопада 1918 р. військових моряків у місті Кіль. Перехід влади в Кілі в руки моряків та заснування ними першої в Німеччині Ради викликав ланцюгову реакцію по всій країні. 9 листопада 1918 р. Німеччина була проголошена республікою. 10 листопада Берлінська рада створила тимчасовий уряд - Раду народних уповноважених, що складалась з представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН). Рада народних уповноважених відмінила надзвичайні закони, встановила 8-годинний робочий день та зобов'язала підприємців укласти колективні угоди з профспілками, висловилась за скликання Установчих зборів для створення конституції.

Одночасно в країні набрав силу рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й негайне усуспільнення власності. На чолі цього руху стояла група ''Спартак'', члени якої формально перебували в НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Почалася поляризація сил з очевидною перевагою уряду. Перший Всенімецький з'їзд Рад у грудні 1918 р. відмовився підтримати гасло ''Вся влада Радам!'' й висловився за проведення виборів в Установчі збори, призначені на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом з частиною ''незалежних'' намагалась встановити контроль над Берліном та рядом інших міст, давши привід до відкритого збройного виступу іх політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня ними був встановлений повний контроль над Берліном. 15 січня були вбиті Карл Лібкнехт і Роза Люксембург.

Спроба комуністів збройним шляхом прийти до влади була ліквідована.

Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.

Установчі збори працювали в тихому Веймарі. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарська.

Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну на-півабсолютистської монархії парламентською республікою. Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалась федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Першим президентом був обраний Фрід-ріх Еберт. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став у 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Проте революційне бродіння ще довго не спадало в Німеччині. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилась радянська влада в Баварії, в 1923 р. могутні виступи робітників пройшли в Саксонії і Тюрінгії, а в Гамбурзі, під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана, спалахнуло збройне повстання, інспіроване СРСР.