8.Чехословаччина у 20-30-ті роки

Чехословаччина успадкувала 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів і в 20-30-х роках перетворилася на високорозвинуту європейську державу. Вона твердо займала місце в десятці найбільш промислово розвинутих країн світу. Економічну і політичну стабільність країни забезпечував значний прошарок середнього класу - 13% працездатного населення було зайнято підприємницькою діяльністю. Порівняно швидкими темпами тут розвивалися провідні галузі виробництва, особливо важкої промисловості. Проте слід зауважити, що промисловість ЧСР ніколи не працювала на повну потужність із-за вузькості внутрішнього ринку і залежності від експорту.

У важкій промисловості провідне місце займало акціонерне; товариство ''Шкода'', яке випускало машини, літаки, верстати, обладнання, зброю та ін. Взуттєвий концерн Томаша Баті забезпечував до 80% виробництва взуття в країні. Значна частка його йшла на експорт. Філіали цього концерну були розташовані майже на всіх континентах. Швидкі темпи розвитку економіки приваблювали іноземний капітал, частка якого складала 20% всіх інвестицій в економіку. Проте словацькі й закарпатські землі були розвинуті набагато гірше, ніж чеські та моравські. В них переважав аграрний сектор економіки. Життєвий рівень в них був значно нижчим, що породжувало невдоволення та соціальну напруженість.

У політичному розвитку Чехословаччина була найбільш демократичною державою Європи. Конституція, прийнята у 1920 p., забезпечувала демократичні права і свободи. Тут діяло близько двадцяти партій. Найбільшою підтримкою користувались центристські і лівоцентристські партії, які утворювали урядові коаліції. Стабілізуючу роль у. політичному житті відігравали неформальні зустрічі президента країни Т.Масарика (1918-1935 pp.) з лідерами провідних партій, на яких вдавалось усувати найбільш серйозні розбіжності.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалась на Францію, а у 1920-1921 pp. разом з Румунією і Югославією створила Малу Антанту. Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918-1935 pp. був Е.Бенеш, який після відставки Т.Масарика був обраний президентом.

Т.Масарик мав тісні зв'язки з Україною. Він з розумінням ставився до українських визвольних змагань і підтримував українську еміграцію. В роки між двома світовими війнами у Празі постали і активно діяли Український вільний університет, Високий український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, українські мистецька студія, гімназія, історико-філологічне товариство, наукова асоціація, Музей визвольної боротьби України, у Подєбра-дах - Українська господарська академія.

Економічна криза завдала серйозного удару по ЧСР. Вузькість внутрішнього ринку, велика залежність від експорту призвели до значного і затяжного спаду виробництва. Найбільше падіння виробництва припадає на 1933 p.: 44% порівняно з 1929 р. Безробітних нараховувалось близько 1 млн. осіб. Щоб вгамувати кризу, уряд отримав надзвичайні повноваження. Під державний контроль було поставлено діяльність 25 концернів, до яких входило 75% підприємств. Була встановлена державна монополія на торгівлю хлібом. Зрештою становище вдалось стабілізувати і забезпечити зростання з 1936 р.

У роки економічної кризи 1929-1933 pp. загострились соціальні, а ще більше національні протиріччя у країні. Райони, де проживала німецька меншина, найбільш постраждали від кризи. Цим вирішив скористатися Гітлер. У Чехії була створена Судето-німецька партія на чолі з К.Генлейном, яка домагалась автономії Судетської області, заселеної переважно німцями. На Німеччину орієнтувалась також словацька національна партія Глінки, що вимагала автономії Словаччини.

На території Карпатської України і Словаччини угорські національні партії виступали за приєднання цих земель до Угорщини. Поряд з ними діяли українські політичні партії, які прагнули автономії для Карпатської України.

Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки

Основною тенденцією розвитку країн Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія) у 20-30-ті роки став відхід від демократичних процесів і стан новлення авторитарних режимів. Причинами цього були невирішеність національних, економічних проблем, вплив Німеччини та Італії, боязнь правлячої верхівки більшовицького впливу.

Польща в першій половині 20-х років. У 1921 р. було прийнято конституцію Польської республіки, в якій проголошувалися демократичні права громадян. Згідно з конституцією, Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, який обирався на 7 років, були обмеженими. Закріплювалоси привілейоване становище католицької церкви.

У листопаді 1922 р. відбулись перші парламентські вибори, на яких жодна з партій не набрала більшості голосів. Ці обставини свідчили про слабкість парламентської республіки, що в кінцевому підсумку призвело до перевороту 1926 р. і встановлення peжиму ''санації'' (оздоровлення).

До політичної нестабільності додавались економічні негаразди і проблема національних меншин.

Режим ''санації''. 12 травня 1926 р. військові під командуванням Ю.Пілсудського почали наступ на Варшаву. У вуличних боях урядові війська зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням, яке сподівалось на покращення свого життя. Пілсудський встановив одноосібну владу. Його прихід до влади збігся з економічною стабілізацією у країні, що дало можливість закріпитись встановленому режиму. Режим ''санації'' базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не давало опозиції можливості чітко організуватись. Режим ''санації'' - авторитарний режим на чолі з Пілсудським, який був встановлений в умовах кризи парламентської системи і польської державності.

Економічна криза 1929-1933 pp. зумовила еволюцію режиму вправо. Щоб утриматись при владі, Пілсудський розпочав репресії проти своїх противників і обмежив права парламенту. У 1935 р. була прийнята нова конституція, яка закріпила режим особистої влади.

Після смерті Пілсудського в травні 1935 р. розгорілась боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Е.Ридз-Смігли та президентом І.Мосцицьким, яка завершилась компромісом і поділом влади.

Період 1935-1939 pp. у внутрішньому стані був відносно стабільним. Основні події, пов'язані з Польщею, розвивались на зовнішньополітичній арені.

Лідери польської держави заклали при її створенні небезпечний потенціал саморуйнування, загарбавши етнічно непольські території і проводячи щодо них політику полонізації. Це неодмінно породжувало рух опору непольського населення (ОУН на українських землях) і давало можливість сусіднім державам висувати територіальні претензії та підтримувати сепаратистські рухи.

Угорщина в 20-30-ті роки. Диктатура Хорті. 14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини в Будапешт вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні були проведені вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія, Югославія). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом з широкими повноваженнями.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов'язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалась 35 тис. чол.

У 1921 р. прихильники монархії двічі спробували підняти заколот з метою відновити на престолі КарлаІУ Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закон, що позбавляв його права на престол. Таким чином, у 1921 р. в Угорщині був встановлений авторитарний режим Хорті, який спирався на систему легальних і таємних союзів і товариств.

У період з 1921 до 1931 pp. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Він припинив терор проти учасників революції, уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії і про звільнення політичних в'язнів. Водночас були обмежені демократичні права і свободи, вводилось відкрите голосування, освітній ценз, створювалась верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х років досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна продовжувала залишатись аграрно-індустріальною. Була проведена часткова аграрна реформа.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. З 1927 р. Угорщина зближується з Італією.

Економічна криза 1929-1933 pp. завдала сильного удару угорській економіці, особливо сільському господарству. У 1931 р. відбулась зміна уряду, який очолив Д.Гембеш. У період його правління (1931-1935) були значно урізані демократичні права: скоротилась кількість виборців; розширені права верхньої палати парламенту; обмежувалась діяльність опозиційних політичних партій. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партя угорських фашистів на чолі з Нілаші ''Перехрещені стріли''. Ще зовнішній політиці був взятий курс на зближення з Німеччино» Відроджувались гасла створення ''Великої Угорщини'' і реваншу.

У 1936 р. прем'єр-міністром став граф П.Телекі, який продовжив політику зближення з Німеччиною.

У 1938-1939 pp. Угорщина брала участь у розділі ЧСР, приєдналась до Антикомінтернівському пакту.

Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії, покінчим життя самогубством. На його місце був призначений Л.Бардоші. і

6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію.

За період 1938-1941 pp. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини, Карпатську Україну, Трансільванію і частину Югославії.

Румунія у міжвоєнні роки. У 1919-1920 pp. становище в країні було нестабільним: робітники виступали за 8-годинний робочий день, введення мінімуму заробітної плати; селяни вимагали аграрної реформи. Під тиском виступів населення прагнення робітників були задоволені, а в 1920-1921 pp. був прийнятий закон про аграрну реформу, за яким максимум землеволодіння встановлю вався в розмірі 100 га для Бессарабії і 200-500 га для інших районів країни. Надлишки землі передавали селянам за викуп (20% від її вартості).

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи. З цією метою в 1920-1921 pp. з Польщею, Чехословаччиною і Югославією був укладений військово-політичний союз - Мала Антанта, який орієнтувався на Францію.

Початок 20-х років - це початок стабілізації становища BJ країні. Значним стабілізаційним чинником були позики Англії і Франції румунському уряду. Ці країни також вкладали значні інвестиції у розвиток румунської промисловості, особливо нафтодобувної (контролювали 49%).

До 1927 р. була завершена аграрна реформа, в результаті якої З млн. га було передано селянам. На 1930 р. землевласники, які мали земельні володіння понад 100 га, складали 15%.

З 1922 до 1928 pp. при владі у країні перебувала Національно-ліберальна партія. Значним здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 p., яка закріпила всі демократичні свободи, але на практиці вони не реалізовувались.

У 1924 р. у Південній Бессарабії відбулося кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від'єднання Бессарабії. Але воно носило локальний характер і було придушене. Загинуло 3 тис. чол.

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (Селянська партія). У середині 20-х років розгорілась боротьба за наступника румунського престолу.

Націоналісти і цараністи об'єднались в єдину партію і розпочали рішучу боротьбу з лібералами.

Націонал-цараністська партія прийшла до влади в несприятливий момент: в країні розпочалась економічна криза, яка охопила всі галузі виробництва, крім нафтодобувної. Нараховувалось 600 тис. безробітних. З 1929 р. до 1933 р. змінилось 10 урядів.

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, таких як ''Залізна гвардія'', які використовували націоналістичні гасла, поєднані з соціальною демагогією. Прикладом для своєї діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала свою діяльність і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді виливались у криваві сутички.

У 1934 р. Румунія почала виходити з кризи. Нездатність парламентськими методами запобігти подібним явищам у суспільстві штовхало правителів до встановлення ''влади твердої руки''. До влади прийшли ''нові ліберали'', тісно пов'язані з фінансовими колами і королівською сім'єю. Встановити порядок у країні їм теж не вдалось. Економічна криза 1936-1937 pp. ще більше загострила становище, і на виборах 1937 р. жодна з політичних партій не набрала більшості. При цьому за ''Залізну гвардію'' голосувало вже 16% виборців. Була прийнята нова конституція, за якою король отримав всю повноту влади, а парламент перетворився в дорадчий орган. Конституцією закріплювались привілеї для румунів.

У зовнішній політиці Румунія дотримувалась союзу з Англією і Францією. Після Мюнхенської угоди вона схилилась до співробітництва з Німеччиною. У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бес-сарабія та Північна Буковина.

Болгарія на початку 20-х років. Політика уряду О.Стамболійського. Невдача демократизації країни. У серпні 1919 р. були проведені вибори у Народні збори, на яких перемогли представники лівих сил Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) і Болгарської комуністичної партії (тісних соціалістів), яким і було доручено формування уряду.

Його очолив А.Стамболійський. Він сформував коаліційний уряд з представників БЗНС і правих партій. БКП(т.с) відмовилась взяти участь в уряді. З ініціативи уряду народні збори прийняли закон про покарання винних у національній катастрофі.

На підставі закону було засуджено ряд міністрів з попереднього уряду. Оголошувалось про проведення у країні соціально-еконоїмічних реформ, але реально нічого не робилось.

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалась загальна військова повинність. Болгарія оплачувала репарації, передавала країнам! переможцям велику кількість худоби, а також мала утримувати окупаційні війська.

Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцерський корпус болгарської армії.

Взимку 1919-1920 pp. розпочався страйк залізничників і поштово-телеграфних службовців, які вимагали покращання умов життя і проведення обіцяних реформ. Хоча страйк зазнав поразки, він сприяв перемозі лівих сил на виборах у березні 1920 р. Праві партії визнали себе переможеними.

У березні 1920 р. Стамболійський утворив однопартійний уряд (БЗНС), який здійснив реформи. Була введена загальна трудова повинність, що допомогло подолати післявоєнну руїну, розпочались аграрні перетворення. Максимум землеволодіння обмежувався ЗО га. Надлишки конфісковувались і розподілялись між безземельними і малоземельними селянами; вводилась державна монополія на торгівлю зерном; впроваджувались прогрс сивно-прибутковий податок і податок на прибутки банків, промислових і торговельних підприємств, що викликало невдовлення промисловців.

У зовнішній політиці уряду не вдалось пом'якшити умов Нейського договору, це підривало авторитет уряду.

З кінця 1920 р. починається процес консолідації опозиційних сил, які шляхом перевороту намагаються скинути уряд. Влітку 1922 р. праві партії утворили ''Конституційний блок'', який об'єднав свої зусилля з Воєнною лігою (організація звільнених з армії офіцерів за Нейським договором). Ці сили спирались на підтримку царя.

В опозицію стала і БКП(т.с), що призвело до розколу лівих сил. Скориставшись сприятливими умовами, в ніч з 8 на 9 червня 1923 p., ''Народна змова'' і Воєнна ліїа здійснили переворот. Уряд Стамболійського був заарештований, а сам він убитий. До влади прийшов уряд, який очолював лідер ''Народної змови'' А.Цанков.

Фактично в країні встановилась фашистська диктатура. Події 1923 р. в Болгарії. Лідери Комштерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об'єднавшись з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, яке було намічено на 22-23 вересня 1923 р. Був створений військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим, В.Коларовим і Г.Геновим.

Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Урядовим військам вдалося придушити розрізнені виступи. В результаті повстання загинули, або були віддані до суду 20 тис. осіб.

Болгарія у 20-30-ті роки. Уряд Цанкова, придушивши повстання, домігся відносної стабілізації режиму, чому сприяла і економічна стабілізація. Цанков, намагаючись знайти соціальну опору режиму, здійснив низки соціальних реформ: були підвищені заробітні плати військовим і службовцям, надані податкові пільги ремісникам, введено соціальне страхування робітників та ін. Але репресивний характер режиму, який посилився після невдалого замаху на царя Бориса III нівелював всі позитивні зрушення.

У січні 1925 р. відбулась зміна уряду. Новий уряд пом'якшив репресії, оголосив амністію. Була дозволена діяльність політичних партій і організацій.

Економічна криза 1929-1934 pp. охопила всі галузі болгарської економіки. Число безробітних досягло 200 тис. осіб. Різко погіршилося матеріальне становище населення.

Криза призвела до перегрупування політичних сил і до нової фази боротьби за владу. Цанков утворив Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його конкурентом стала група ''Звено'', яка орієнтувалась на Англію і Францію. Між БКП і БЗНС відбувся розрив.

У травні 1934 р. виникла урядова криза, якою вирішили скористатися НСР і ''Звено''. Цанков планував почати похід на Софію на зразок ''походу на Рим'' Муссоліні. Його випередила група ''Звено'', яка 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. На чолі уряду став К.Георгієв. У країні була скасована конституція, розпущені Народні збори, заборонені партії і профспілки. Був встановлений державний контроль над банками, який здійснював новоутворений за участю держави банк ''Болгарський кредит''. Вводилась державна монополія на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. У зовнішній політиці Георгієв пішов на зближення з Англією і Францією, нормалізував стосунки з Югославією і у 1934 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР.

Георгієв прагнув обмежити владу царя. Наприкінці 1935 р. Цар домігся усунення Георгієва від влади і встановив свою особисту владу - монархічну диктатуру. У зовнішній політиці цар орієнтувався на Німеччину і, зрештою, Болгарія була втягнута в Друї гу світову війну. Однак вона категорично відмовилась взятії участь у війні з СРСР й обмежилась окупацією Македонії і Фракіїл

Конституювання Королівства СХС. Видовданська конституція. Королівство Словенів, хорватів і сербів (СХС) констиі туювалося як парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в дена святого Вида (Видовдан), Установча скупщина прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, серед них право разом із; скупщиною (парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем'єр-міністра, міг ввести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни - Народна скупщина складалася з однієї палати і обиралася на чотири роки. Всупереч поділу на національні області, що склався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування.

Отже, був закріплений унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.

Національна проблема Королівства СХС (Югославії). У 20-ті роки в Королівстві було проведено аграрну реформу, яка на деякий час послабила гостроту земельного'питання. Почала розвиватись промисловість, але країна залишалась аграрною, хоча деякі райони Словенії і Хорватії були економічно відносно розвинутими.

Найбільш гострим питанням для Королівства стала національна великосербська політика, яку проводили король і уряд. Вона призвела до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і мусульман, які вимагали зрівняння у правах всіх народів і надання автономії. На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП) з лідером С.Радичем. Надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише на деякий час згладило протиріччя. У 1927-1928 pp. національний конфлікт досяг найбільшої гостроти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії у скупщині лідер опозиції С.Радич був поранений, а двох інших парламентарів від опозиції було вбито. Загострення національних відносин спонукало короля Олександра до встановлення особистої влади.

6 січня 1929 р. Олександр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалась парламентська монархія, скасовувалась Відовданська конституція, розпускалась Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король брав всю повноту влади у свої руки. В жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.

Одночасно було проведено і адміністративну реформу, за якою країна поділялась на 9 банів і один столичний округ так, щоб у банах сербське населення було домінуючим. Старі етнічні кордони були ліквідовані. Бани призначались королем і підпорядковувались тільки йому.

У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилось на половину, а ціни на сільськогосподарську продукцію вдвічі. Крім того, загострились протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набрала інтернаціонального характеру. Хорватські усташі на чолі з Анте Павеличем, що знайшли підтримку Італії, а згодом і Німеччини, вдалися до терористичних актів.

Уряд, намагаючись хоч якось послабити дію кризи, встановив контроль над цінами на сільськогосподарську, продукцію. Але без іноземних кредитів обійтись було неможливо. У 1931 р. Франція надала Югославії значний кредит при умові пом'якшення монархічної диктатури.

Не бажаючи виглядати в очах світової громадськості диктатором, король погодився на конституцію, яка відновила деякі демократичні права і свободи.

У жовтні 1934 р. в Марселі усташі, діючи згідно з розробленим у Німеччині планом ''тевтонський меч'', вбили короля Олександра і французького міністра закордонних справ. Вбивством двох найбільших прихильників політики колективної безпеки Німеччина домоглася своїх цілей чужими руками. Останніми словами короля були: ^Бережіть Югославію!''

У зовнішній політиці Югославія дотримувалась союзу з Францією і була членом Малої Антанти і Балканської Антанти (воєнно-політичний союз з Грецією, Румунією і Туреччиною). Найбільш напруженими були відносини з Італією і Болгарією.

Після смерті Олександра королем став його син Петр II (11 років), а регентом - принц Павел.

У 1935 р. уряд очолив М.Стоядінович. Він намагався подолати кризу у національних відносинах. Розуміючи, що для приборкання хорватських сепаратистів потрібно позбавити їх зовнішньої підтримки, він уклав конкордат з Ватиканом, за яким католицька церква (хорвати - католики) отримувала ряд привілеїв. Це призвело до конфлікту між урядом і православною церквою.

У 1937 р. Стоядінович уклав договір з Болгарією та Італією. За Договором Італія припиняла підтримку усташів, Югославія визнавала окупацію Ефіопії і аншлюс Австрії, а після розчленування Чехословаччини заявила про припинення існування Малої Антанти. Але вирішити хорватські питання так і не вдалось. Тоді король надав право формувати уряд Д.Цвєтковичу (лютий 1939 p.).

26 серпня 1939 р. новий глава уряду підписав угоду з лідером хорватського руху В.Мачеком про створення Хорватської само стійної адміністративної одиниці. Пронімецька політика Цвєтковича призвела до приєднання Югославії до Троїстого пакту фашистських держав - Німеччини, Італії та Японії.

27 березня 1941 р. стався переворот. Було усунуто регента принца Павела і уряд Цвєтковича, а Петр II був коронований.

Створювався уряд національної єдності на чолі з Д.Симовичем.

Це був проанглійський державний військовий переворот, підтриманий демократичною опозицією.

Роздратований Гітлер вирішив напасти на Югославію, навіть якби довелося відкласти напад на СРСР. 6 квітня 1941 р. німецькі війська вдерлись на територію Югославії і Греції. 10 квітня Хорватія проголосила свою незалежність. Між Італією і Хорватією був укладений договір, за яким Італія визнавала територіальну цілісність Хорватії, а Хорватія зобов'язувалась не мати флоту і пропускати італійські війська через свою територію. Решта території Югославії була поділена між Болгарією, Угорщиною, Німеччиною та Італією.

№14РЕЖИМ ТОДОРА ЖИВКОВА - 1956-1989 РОКИ

Політична система. Тород Живков прожив 87 років (1911 - 1998). В 1956 р. йому було 45 р., коли він прийшов до влади. З 1956 до 1989 р. Живков був лідером (першим та генеральним секретарем) БКП, з 1962 до 1971 р. - прем'єром, з 1971 до 1989 р. - головою Державної Ради Народної Республіки Болгарії. З його ім'ям пов'язані всі головні історичні факти новітньої історії країни протягом згаданого періоду.

Після квітневого (1956 р.) пленуму ЦК БКП очікуваного перелому в болгарському суспільстві не відбулося. Незалежно від того, що партія засудила "культ особи" і відокремилася від крайнощів політичної практики сталінізму, керівництво БКП не зробило належних висновків з розвитку повоєнної Болгарії, не спромоглося на "розлучення" з тоталітарними методами управління, не зажадало надати громадянам реальні політичні права та свободи. Більше того, події в Угорщині в 1956 р. спонукали керівництво Болгарії до репресивних дій. У листопаді того ж року за рішенням Політбюро ЦК БКП було відновлено концентраційний табір "Белене", у провінцію було вислано тисячі жителів Софії. "Розмістити в трудово-виховних таборах в Белене найнебезпечніших для порядку та безпеки країни ворожих та злочинних елементів, які знайшли притулок в Софії та інших великих містах... Позбавити софійської адресної реєстрації (прописки) тих капіталістичних та куркульних елементів і всіляких кримінальних рецидивістів, щодо яких є дані, які свідчать про їх антинародну діяльність...",- про це йдеться в постанові ЦК БКП від 17 листопада 1956 р. В 1959 р. деякі концтабори було зліквідовано, однак болгарський ГУЛАГ (зокрема, табори біля м.Ловеч та с.Скравена) проіснував аж до 1962 р.

Тим часом Тодор Живков зміцнив свої позиції в партії. Він усунув з керівних посад в ЦК своїх потенційних конкурентів, зокрема, Георгія Чанкова, Добрі Терпешева, Йонко Панова, які не погоджувалися з "квітневою лінією" партії. В червні 1958 р. Живкова було переобрано першим секретарем ЦК.

В 1961-1962 рр. серед партійної номенклатури знову спалахнула "війна" за владу. Однак Тодор Живков, якого пізніше прозвуть "хитрим селянином" (він народився в с.Правец, що в 70 км від Софії), вдало використав ХХІІ з'їзд ЦК КПРС, де, як відомо, культ особи Сталіна знову перебував у центрі уваги. Він зумів мобілізувати болгарських комуністів на боротьбу за остаточну ліквідація культу. В 1961 р. Вилко Червенкова звільнили з усіх посад в партії та державі. У листопаді 1962 р. Тодора Живкова знову було переобрано на посаду першого секретаря, а Народні Збори (парламент) призначили його головою уряду. Таким чином, в країні утвердилася одноосібна влада Живкова. Щоправда, в 1965 р. група вищих партійних діячів та воєначальників вчинила спробу усунути його від керівництва, однак марно. Один із ініціаторів заколоту Іван Тодоров-Горуня застрілився, а решта потрапили у в'язницю. В 1966 р. депутати знову довірили виконавчу владу Тодору Живкову. Водночас він залишався і лідером партії.

В 1971 р. в Софії проходив Х з'їзд БКП, який ухвалив нову програму партії і проект нової конституції, яку було затверджено шляхом референдуму. Попередню конституцію - 1947 р., болгари називали "дімітровською", а ця увійшла в історію як "живковська". В її ст.1 читаємо: "Народна Республіка Болгарія є соціалістичною державою трудящих міста та села на чолі з робітничим класом. Болгарська комуністична партія керує побудовою розвинутого соціалістичного суспільства ..." Тоталітарний характер існуюючої системи закладено в п.2 тієї ж статті основного закону. Там йдеться про те, що "керівною силою в суспільстві та державі є Болгарська комуністична партія". Конституція 1971 р. зберігає принцип "сумісництва" трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Було впроваджено й новий орган - Державну Раду, яка обиралася парламентом і мала широкі повноваження. Головою Ради, тобто державним главою (президентом), було обрано Тодора Живкова, а прем'єром призначено Станко Тодорова.

Режим Тодора Живкова продовжував копіювати модель СРСР, де також керівною силою була комуністична партія. Нині відомо, що в 1981 р. БКП нараховувала 825 тис. членів (тобто, майже кожен десятий болгарин був партійцем). З 400 депутатів в Народних Зборах того часу 271 був комуністом, 99 - членами Болгарського селянського народного союзу (казенної формації, яка начебто мала свідчити про наявність двопартійної системи) і лишень 30 - безпартійними. Зрозуміло, що вся структура влади працювала на одноосібний режим Живкова.

До початку перебудови в СРСР державне та партійне керівництво Болгарії не мало ніяких проблем з Москвою. Софія була настільки вірним союзником, що 4 грудня 1963 р. політбюро ЦК БКП ухвалило рішення про "тісну інтеграцію і зближення" з Радянським Союзом. Цей секретний документ дав підставу говорити про те, що Болгарія бажала стати 16-ю республікою СРСР.

Отож, починаючи з вересня 1944 р., Болгарія була слухняним союзником СРСР. Георгій Дімітров, Вилко Червенков наслідували приклад Сталіна, а відтак Тодор Живков - Микиту Хрущова та Леоніда Брежнєва. Проблеми почалися з приходом на владний Олімп в Кремлі Михайла Горбачова. На відміну від СРСР, політика гласності та перебудови не знайшла підтримки Тодора Живкова, бо це могло призвести до послаблення його одноосібної влади в партії та державі. Водночас, як "хитрий селянин", він дозволив "гру в перебудову", зокрема, відбулися структурні зміни у виконавчій владі. В 1987 р., приміром, було впроваджено новий територіально-адміністративний поділ країни (з 28 округів створюється 9 областей). Зараз можна з упевненістю сказати, що це маскування під перебудову мало за мету, по-перше, задовільнити Кремль, і, по-друге, усунути від влади тих болгарських діячів, хто загрожував лідерству Живкова і був схильний йти горбачовським шляхом. Одне слово, і в другій половині 80-х років політична система Болгарії зберігала риси, притаманні тоталітаризму - монополія компартії, злиття партійних та державних функцій, необмежена влада вождя, абсолютний централізм в управлінні, формальний парламентаризм, відсутність громадського контролю, потужний репресивний апарат, бюрократія.

Однак, попри все, політика гласності Горбачова зуміла дати певні результати. Окремі прошарки населення, особливо інтелігенція, все більше почали усвідомлювати необхідність демократизації політичної системи. У суспільстві піднімається питання розподілу властей, верховенства закону, усунення корупції та привілеїв партноменклатури, прозорості у діяльності партійних та державних органів, розширення місцевого самоврядування, гарантування прав людини, особливо турецької меншини (в середині 80-х років влада змусила болгарських турків відректися від мусульманських прізвищ і прийняти слов'янські, що призвело до масового невдоволення, опору - терористичних актів, і еміграції в Туреччину). В 1988 р. в Болгарії стали виникати неформальні об'єднання та рухи, які ратували за радикальні зміни системи, тобто, одноосібного режиму Тодора Живкова. Однією з таких формацій був Клуб за гласність і перебудову, який заснували інтелектуали на чолі з філософом д-ром Желю Желевим.

Економіка.Впровадження державної монополії стало важливим чинником ліквідації приватної власності в Болгарії. У травні 1945 р. вийшов указ про перехід у власність держави виробництва та продажу трояндового масла. Цей продукт завше був конкурентоспроможним на міжнародному ринку. В наступні роки приватну власність було скасовано у страховій сфері, промисловості, торгівлі. В березні 1946 р. Народні Збори ухвалили закон про, де-факто, експропріація землі. За цією аграрною реформою власникам тимчасово залишали не більше 20 (в окремих районах - 30) гектарів. Решта землі влада вилучала і роздавала малоземельним або безземельним (було роздано 12 тис. га), або ж утворювала державні рільничі господарства (радгоспи), яким було надано 82 тис. га землі.

У грудні 1946 р. було націоналізовано 6100 приватних промислових підприємств та шахт. Щоправда, держава змилилася над кооперативами, ремісниками, а також друкарнями, що належали громадським організаціям. Через рік націоналізація спіткала й банки. З 31 банка було утворено два державних. На початку 1948 р. приватним особам було заборонено займатися зовнішньою торгівлею.

Наприкінці 40-х років Болгарія була аграрною державою. Частка сільського господарства в національному доході складала 56% (частка промисловості та ремісників - 20%). На селі засновувалися трудово-кооперативні землеробні господарства (колгоспи). В 1948 р. їх вже було 1100 і їм належало 7,2% сільгоспугідь.

За прикладом СРСР Болгарія обрала курс швидкої індустріалізації та колективізації. Як і в СРСР, в Болгарії процес утворення колгоспів також супроводжувався примусовим вилученням землі, техніки, інвентаря та худоби. Хоча, на відміну від СРСР, болгарський селянин залишався формальним власником своєї землі, з якою він вступив до кооперативу, аж до початку 70-х років, коли було утворено агро-промислові комплекси.

В середині 50-х років, коли до влади прийшов Тодор Живков, Болгарії вдалося закінчити колективізацію і, як нині стверджується, поглибити відчуження селян від землі. Вільну робочу силу використовували у важкій промисловості, курс на розвиток якої взяла до того часу аграрна Болгарія. Йдеться про енергетику, машинобудування, хімічне виробництво, металургію та видобувну промисловість. В 1958 р. БКП на чолі з Тодором Живкова висунула лозунг прискореного економічного розвитку і дострокового виконання третього 5-річного плану. В 1962 р. VІІІ з'їзд БКП ухвалив програму закінчення будівництва соціалізму і поступового переходу до комунізму. На цьому форумі болгарських комуністів Тодор Живков розвинув утопічну ідею, яка належала радянському лідерові Микиті Хрущову. Живков стверджував, що його покоління розпочне будувати і житиме при комунізмі. Звичайно, після усунення Хрущова в 1964 р. ця ідея "померла" і в Болгарії, однак кадрових змін не відбулося. Більше того, БКП та її лідер продовжили експериментувати в народному господарстві. В 1966 р. ХІХ з'їзд партії ставить перед суспільством завдання перейти від екстенсивного до інтенсивного розвитку. Цю лінію підтримують і всі наступні партійні форуми, проте значних результатів вона не дає і тому в 1971 р. основним завданням є будівництво розвинутого соціалістичного суспільства шляхом індустріалізації, впровадження передових технологій, розвитку науково-технічного прогресу. Як зазначають деякі сучасні болгарські аналітики, в економічній політиці, яку проводить режим Тодора Живкова, постійно переплітається бажане з реальним, потреби з можливостями, часто волюнтаризм бере верх над раціональним.

Кроком назад вважається заснування на базі об'єднання сільськогосподарських кооперативів (колгоспів) та підприємств переробної та харчової промисловості аграрно-промислових комплексів (АПК). Цей процес розпочався в 1970 р. і через 5 р. вже було 167 АПК. Однак, як потім з'ясувалося, і цей експеримент був невдалим, бо важко керувати підприємством, якщо ти безпосередньо не є залежним від його економічних результатів.

Зрозуміло, що режим Тодора Живкова міг опиратися лишень на СРСР. За роки будівництва соціалізму в Болгарії за радянським сприянням зведено понад 600 великих промислових підприємств, що, як стверджувалося, складали основу болгарської індустрії. Заводи та комбінати, на яких було змонтовано радянське устаткування, виробляли 95% черних та 85% кольорових металів, 80% продукції нафтопереробної та нафтохімічної промисловості, 70% електроенергії, 60% продукції хімічної промисловості. В 1987 р., порівняно з 1956 р., валовий обсяг промислової продукції Болгарії збільшився в 14 разів. Однак радянські технології, за якими працювала болгарська індустрія і які були енергомісткими, з часом перестали бути передовими. А оскільки економіка країни було орієнтована на ринок СРСР та РЕВ, то годі було й думати про придбання нових, більш прогресивних західних технологій, тим паче за валюту.

Очевидно, Тодор Живков та його оточення усвідомлювали проблеми, що почали виникати в народному господарстві. Тому на початку 80-х років БКП розпочала черговий експеримент. Держава захотіла, будучи безпосереднім власником майна, зробити працівника господарем цього майна. Бажання суперечливе. Звісно, і тут нічого не вийшло, хоча ця тема в різних варіантах домінувала в суспільстві аж до 1989 р.

Отож, незалежно від економічного стрибка, якого зробила Болгарія протягом 1944-1989 рр. в багатьох галузях, наприкінці 80-х років країна опинилася на краю глибокої кризи. Навіть деякі прогресивні нормативні акти, як, скажімо, указ №56, який давав "зелене світло" дрібному приватному бізнесу у сфері послуг та виробництва, не могли її зупинити. Попри все, вона ускладнювалася й величезним зовнішнім боргом, який в 1989 р. становив понад $10 млрд. Питання, куди пішли ці гроші, досі залишається відкритим. На думку деяких експертів, значну частку цієї суми болгари проїли, тобто, щоби штучно підтримувати режим Тодора Живкова, влада витрачала ці кошти імпорт товарів, на дотації і цим пригальмовувала ріст цін. Таким чином в суспільстві створювався відносний добробут. За статистичними даними, якщо в 1952 р. один болгарин споживав: м'яса - 21,3 кг, жирів - 9,3 кг, молока - 80,2 л, яєць - 68 шт., цукру - 6,5 кг, то в 1983 р. ці показники збільшилися в кілька разів і споживання згаданих продуктів становило відповідно 69,5 кг, 22,0 кг, 183,3 кг, 225 шт. та 35,8 кг. Або ж інші дані: в 1957 р. в Болгарії було збудовано 43,462 тис. квартир, а в 1983 р. - 68,798 тис.; житлова площа збільшилася на душу населення з 10,5 кв. м до 15,8 кв. м.

Як у політичній, так і в економічній сфері Болгарія копіювала радянську модель. На відміну від, скажімо, Польщі, де приватна власність на землю була значною, в Болгарії відбулася суцільна націоналізація. Як нині з'ясовується, саме структура та система розвитку, домінування державної власності, низький технічний рівень виробництва, відсутність надійних ринків, деформації у фінансовій сфері тощо є однією з причин дуже важкого переходу Болгарії до ринкової економіки. "Політика прискореної індустріалізації досягла значних кількісних параметрів, які сприяли модернізації нашого суспільства,- стверджує болгарський економіст І.Марчева.- Однак висока соціальна ціна і низька економічна ефективність цієї політики змушує нас сумніватися, чи варто було її проводити взагалі".

Зовнішня політика. Активна зовнішня політика соціалістичної Болгарії датується серединою 50-х років і пов'язана з ім'ям Тодора Живкова. Звичайно, партнером №1 Софії був СРСР, хоча в 1982 р. вона мала дипломатичні стосунки зі 116 державами. Болгарія безумовно підтримувала всі заходи Кремля на міжнародній спеці. За вірність Москва платила щедро. Скажімо, СРСР постачав Болгарії енергоносії (газ, нафту) дуже дешево, відповідно, дешево в СРСР коштували й болгарські товари, зокрема, вино, цигарки, консерви, ширвжиток. Однак, як зараз стверджується, Софія дозволяла собі реекспортувати радянську нафту і за це отримувати валюту. Окрім того, СРСР надав Болгарії ліцензію та технології виробництва деяких видів зброї (автомат Калашникова, наприклад), яку болгари успішно збували на Близькому Сході. Очевидно, недаремно ж Леонід Брежнєв став тричі Героєм НРБ. До речі, жоден болгарський громадянин не спромігся такої честі.

За статистичними даними, на СРСР припадало 50% зовнішньої торгівлі Болгарії. На другому місці була НДР, а на третьому - Польща. У межах Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) Болгарія продавала майже 80% своїх товарів, що, на думку фахівців, відірвало її від західних ринків і засуджувало її до економічної відсталості. Хоча, як стверджує статистика, в 1978 р. товарообіг Болгарії з країнами Заходу становив 12,4%, при цьому основними її партнерами були ФРН, Швейцарія, Італія.

Культура, наука, освіта. 28 січня 1949 р. на зустрічі з болгарськими письменниками Вилко Червенков заявив: "Письменники - і комуністи, і безпартійні, повинні оволодіти марксистсько-ленінським світоглядом, щоби насправді реалістично і в соціалістичному дусі художньо відтворювати нашу нову дійсність". Цензуру здійснювало Головне управління з питань літератури та видавництв (Главліт). Щоправда, в середині 50-х років нове керівництво Болгарії на чолі з Тодором Живковим відмовилося від сталінських методів у духовній сфері. Болгарська "відлига" співпала з "відлигою" в СРСР, яку дозволив Микита Хрущов після ХХ з'їзду КПРС. Стверджується, що митці в Болгарії почували себе значно вільніше, ніж їх колеги в Радянському Союзі. Дехто пояснює це становище тим, що на початку 70-х років культурною сферою в Болгарії керувала дочка Тодора Живкова - Людмила Живкова (1940-1981). А була вона неординарною особистістю, мала проєвропейську орієнтацію. Людмила Живкова зробила дуже багато для популяризації болгарської культури за кордоном, особливо на Заході, що не подобалося Москві. Йдеться, зокрема, про виставки "Фракійські золоті скарби", "Болгарська ікона", "Болгарське мистецтво Середніх віків" тощо.

За ініціативою Людмили Живкової було розроблено національну програму естетичного виховання, програму "1300 років Болгарії", реалізація якої досягла свого апогею в 1981 р. Софія перетворилася в центр проведення міжнародних культурних форумів за участі знаменитих митців з усього світу.

Звичайно, класово-партійний підхід, соціалістичний реалізм не могли не позначитися на культурній сфері. Хоча до культу на кшталт сталінського справа не доходила, однак возвеличення керівника партії та держави Тодора Живкова мали місце, як і втручання партійних органів у творчий процес представників культури. Проте такого, як в СРСР - вислання за кордон, скажімо, письменників (Солженіцин, Некрасов, Бродський та інші), в Болгарії не було. Хоча смерть письменника Георгія Маркора в Лондоні, який входив в оточення Тодора Живкова і втік на Захід, кидає тінь сумніву на толерантне ставлення живковського режиму до митців.

За даними статистики, в 1944 р. в Болгарії було 5 вузів, в яких 10 тис. студентам викладало 453 викладача. В 1989 р. вузів вже нараховувалося 30, а студентів - 138 тис., викладачів - 19,2 тис.

В 1947 р. в навчальні програми було включено обов'язкові ідеологічні дисципліни - "Основи марксизму-ленінізму", "Політична економія", "Діалектичний та історичний матеріалізм", "Історія БКП", "Історія КПРС" тощо. В школах, технікумах, вузах та наукових інститутах, в системі Болгарської академії наук створюються первинні партійні організації, впроваджується посада партсекретаря. Звичайно, і тут копіювався радянський досвід. Однак, попри все, болгарська наука розвивалася успішно і багато болгарських вчених отримали міжнародне визнання.

За часів Тодора Живкова освіта також досягла значних успіхів. Якщо, скажімо, в 1956 р. на 10 тис. болгар припадало 1,641 тис. учнів і 48 студентів, то в 1982 р. - відповідно 1,678 тис. та 94. Як видно, різниця в чисельності учнів є незначною. Це тому, що одним з основних завоювань народної влади, як казали раніше, стало безкоштовне навчання дітей віком до 15 р. В середині 50-х років в освітній системі Болгарії відбулися зміни - вона була перебудована на "засадах радянської педагогічної науки" і за "прикладом радянської соціалістичної школи". В 1979 р. за ініціативою ЦК БКП було започатковано нову реформу в освіті. Генеральною метою стало формування всесторонньо розвинутої особистості, здатної повноцінно реалізуватися в житті. Якщо враховувати те, що після 10 листопада 1989 р., коли режим Тодора Живкова обвалився, Болгарію покинуло понад 600 тис. чол. (переважно це кваліфіковані люди), які, за даними соціологічних опитувать, реалізували себе на Заході, то, очевидно, болгарська освітня система була ефективною.

Падіння режиму Тодора Живкова. 10 листопада 1989 р. відбувся пленум ЦК БКП, на якому Тодора Живкова було усунено с посади генерального секретаря. Через тиждень його позбавили й крісла голови Державної Ради. Нині цю подію дехто оцінює як внутрішньопартійних заколот, а його організаторами вважаються Георгій Атанасов (в той час - прем'єр), Андрей Луканов (член Політбюро, його вбито у жовтні 1996 р.) та Петр Младенов (в той час - міністр закордонних справ). Як зараз стало відомо, свої дії вони узгоджували з Москвою, бо тоді стосунки Живков - Горбачов зайшли в глуху вулицю і нагальною була добровільна або примусова відставка Тата (так в народі називали Живкова), як перешкоди на шляху перебудови і демократії. Тим паче що напередодні - 9 листопада, перестала існувати "берлінська стіна" і тоталітарні режими в ГДР, Чехословаччині, Угорщині, Польщі, почали падати, як доміно.

Причини

В умовах, коли "ніжна революція" прокотилася країнами соціалістичного табору, режим Живкова немав ніяких шансів уникнути процесу демократизації.

Одноосібна влада Тодора Живкова почала обвалюватися у другій половині 80-х років під впливом:

- соціально-економічної кризи, що охопила країни радянського блоку, включно й Болгарію;

- потужного руху за права людини, соціальну справедливість і політичний плюралізм в Польщі;

- політики перебудови Михайла Горбачова;

- помилкової політики болгаризації турецького населення, що призвело до міжнародної ізоляції Болгарії;

- активізації діяльності неформальних об'єднань та дисидентського руху;

- протирічь, що виникли серед оточення Живкова, тобто, між партійною номенклатурою та технократами, які жадали реформувати економіку у межах соціалістичного ладу і затриматися при владі.

Наслідки

Падіння режиму Тодора Живкова відкрило нову сторінну в історії Болгарії. Реформаторам-комуністам не вдалося утримати ситуацію в рамках "перебудови" та намірів на кшталт "більше соціалізму". Під натиском суспільної енергії в Болгарії та в інших державах Варшавського Договору заколотникам довелося, окрім засудження режиму Живкова, піти далі. Змиритися, насамперед, з політичним плюралізмом - багатопартійною системою, свободою слова, вірувань тощо. Комуністична партія, яка згодом перейменувалася в соціалістичну, позбулася монополії. В грудні 1989 р. було засновано Союз демократичних сил (СДС), першим лідером якого став Желю Желев. За "круглим столом" екс-комуністи та демократи домовилися про проведення виборів до Великих Народних Зборів, які після року гострих політичних дебатів 12 липня 1991 р. ухвалили нову Конституцію і призначили дату нових виборів - вже до звичайних Народних Зборів.

Отож, наслідком падіння режиму Тодора Живкова є:

- початок демократизації болгарського суспільства;

- відмова від планової економіки і розвиток ринкової, лібералізація цін та зміна власності;

- зубожіння значних прошарків населення;

- орієнтація Болгарії на Європу, включно на НАТО та ЄС, обмеження стосунків з Росією.

Перехід Болгарії від тоталітаризму до демократичного суспільства і ринкової економіки супроводжується протиріччями та труднощями. В країні утверджується ідейний, політичний та економічний плюралізм. Розділення гілок влади є безумовним успіхом. Зміна правлячої партії (формації) перетворюється в нормальну політичну практику. Інтеграція в європейські структури - НАТО, ЄС, є основним напрямком зовнішньої політики країни. Це свідчить про те, що в країні відбулися безповоротні зміни у напрямку демократії і створення ринкової економіки.

Демократичні революції в країнах Східної Європи (1989-1991 pp.)

На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості для прогресу суспільства. Першими симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення економічної ситуації і поява нових соціальних проблем. З'явились риси, не притаманні тоталітарному соціалізму - безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня, почали зникати ті, що раніше асоціювались з ''завоюванням соціалізму'' - стабільність, тверді ціни. Тоталітарна система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої відкритості східноєвропейських країн, а також через відсутність значних стратегічних ресурсів, які могли б згладжувати негативні прояви кризи. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без якої тоталітарне суспільство не може існувати.

Спроби придушити невдоволення силою були безперспективними, тому що саме по собі посилення репресивного характеру режиму не вирішило б економічних проблем, а лише відтягнуло 6 процес падіння тоталітарної системи. Яскравим прикладом цього є введення воєнного стану в Польщі, жорстокість режимів у Румунії та Албанії.

Криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилась загальною. Вона включала економічну, соціальну, політичну і моральну кризи. Для переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного ладу. В умовах тоталітарної системи носіями демократичних ідей може бути інтелігенція (це пов'язано із специфікою її праці, соціальним статусом і т.д.) і студентська молодь, схильна до сприйняття свіжих ідей. Але ці дві верстви суспільства, не маючи економічної основи для своїх дій і будучи залежними від тієї ж тоталітарної держави, нездатні здійснити соціальну революцію. Для соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала перебудова в СРСР.

Перебудова сприяла посилення впливу реформаторських елементів у комуністичних партіях і дискредитації консервативного неосталіністського керівництва у цих партіях. Вона позбавила народи Східної Європи страху перед можливістю радянської інтервенції. М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від ''доктрини Брежнєва'' і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого розвитку.

За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним шляхом.

Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників ''оновлення соціалізму'' в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники ''оновлення'' на перших же демократичних виборах отримали більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади, вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектору економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність.

У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, виведення радянських військ.

Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під неї підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна та економічна бази (створення соціально орієнтованого господарства). За таким швидким переходом від тоталітаризму до демократії не встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна структури східноєвропейських суспільств. Морально значна частина населення не була підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і держава вже не гарантує відносно стабільного рівня життя.

Труднощі революцій значною мірою були викликані невідповідністю політичної системи принципам ліберальної демократії. Отриманий у спадщину економічний стан зробив перехід економіки на ринкові рейки досить болючим: спад виробництва, інфляція, зниження соціального статусу значної кількості громадян.

На певному етапі революції склалася ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінилося невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити своїх позитивних рис. Тим самим створювалися передумови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил, які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки для повернення до влади. Це загрожує процесам демократизації, веде до уповільнення ринкових реформ. Очевидно, що перехід від тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного керівництва.

Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду федерацій - Чехословаччини (мирним шляхом) і Югославії, яка стала ареною міжетнічного конфлікту, масових депор тацій, етнічних чисток, жертвами яких стали понад 3 млн. осі (біженці, поранені, убиті).

Сорокарічна історія тоталітаризму у Східній Європі завершилась. Тоталітаризм виявився явищем тимчасовим, але він дозволив здійснити ривок від відсталості до відносно розвинутої індустріальної економіки. Проте розв'язати проблеми суспільства, яке сам створив, він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відставали від країн Заходу.

Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.