Історична довідка про Турківський район

Місцевість у верхів’ях Дністра, Стрия і Сяну одержала назву від міста Турки (назва походить від первісних диких биків-турів, які водилися в незвіданих хащах навколишніх лісів) у 1856 р., коли був утворений Турківський повіт на цьому терені. Спочатку його називали Турецьким, пізніше Турчанським і тільки в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р., в якому перераховувалися утворені на території Західної України нові області і повіти, він називається Турківським. А районом він почав називатися згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 січня 1940 р., за яким до нього відійшло 38,8 % території колишнього повіту.

Здавен на землях району простежуються сліди цивілізації. Про це свідчать кам’яні знаряддя праці середини кам’яного віку (приблизно від 10 тисяч до 7 тис. років до н.е.), які знайдено в м. Турка, Зубриці, Беньовій, Лопушанці, Либохорі, Комарниках, Мельничному, Яворі, а також 12 бронзових мечів у Комарниках, які датуються 1200-1000 р.р до н.е. та 100 срібних римських монет І-ІІ ст. н.е. В цей час наші Бескиди заселяють венеди слов’янського походження. Слов’янізація району йшла за рахунок вихідців Полісся. Племена цього періоду залишили нам карпатську культуру курганних поховань. Подальша зміна племен в краї пов’язана із східними кочівниками – сарматами і гунами. В IV столітті сармати були розгромлені гунами. Великий їх вождь Аттіла, вбитий в 453 р., був захоронений біля с. Риків на Ватащині (Горбищак). В VI –VII ст. наш край заселили білі хорвати, які на території Прикарпаття і Карпат заснували слов’янську державу Велику Хорватію. Частина племен у карпатських Бескидах в той час вже називалася бойками.

Бойки, за однією із гіпотез походять від скіфських племен, які прибули на територію верхів’їв Дністра. За іншою – вони походять від кельтів-галатів, які через свою войовничість ще називались кельтами-боями. Про походження їх назви є ще кілька версій. За однією з них її виводять від слів “бой є”, “бо є” в значенні “так”, “так є”, які часто вживали наші пращури. За іншою версією, яку підтримують місцеві краєзнавці, її дано через те, що звуки “у” та “и” вимовлялися ними в окремих словах як “о”. Наводять зразки тодішньої вимови села Либохори: “Коби боли воли, тобо вотягли, а то бола кобола та й не вотягла”. За обома версіями через те, що вони часто вживали «бо» та “о” замість згаданих букв, “бокали” та “окали”, мешканці передгір’я, передражнюючи їх, назвали бойками. Так само, як карпатських сусідів – лемками, через часте вживання слова «лем».

У 992 році до Київської Русі Велику Хорватію приєднав київський князь Володимир Великий. Тоді ж було приєднано і Закарпаття. Шлях війська Володимира Великого пролягав по долині річок Дністер і Стрий через Карпатський перевал у долину Латориці. Це був давній торговий шлях з Європи на Русь. Згодом цей шлях став називатися «Руський путь», а на ньому будувались сторожові укріплення та оборонні городища, зокрема Собінь біля витоку р. Дністер над Розлучом.

В часи Галицько-Волинської держави вже існували села Розлуч, Явора, Яблунів, Комарники, В.Висоцьке.

У 1340 році Турківщина, як і вся Галичина, була загарбана Польщею.

Масове освоєння і заселення земель Турківщини відбулося в ХV-ХVІ ст., коли були засновані більшість сіл, а інші набули офіційного статусу.

В XV столітті землі Русі даруються польсько-литовським королем своїм васалам. Перша відома письмова згадка про Турку датується 27 червням 1431 року. Тоді польський король Владислав Ягайло надав привілей (грамоту) на володіння Туркою з навколишніми селами феодалові Ваньчі та його синам, за що вони були зобов’язані в разі потреби з’явитися на військову службу самі і виставляти чотирьох лучників на добрих конях.

В 1538 р. відбулося розмежування земель королівських від панських. Перебуваючи в складі польсько-литовського князівства землі Турківщини були власністю короля і окремо шляхти.

В Сянках і Розлучі (відомому своїми мінеральними водами) були збудовані двоповерхові турбази та вілли панами з Варшави, Кракова і Львова. Перед Першою світовою війною йшли спеціальні, демпінгового типу, туристичні поїзди із Львова до Сянок. Найдавнішим видом туристики було лещатарство. Саме на Турківщині у 1913 р. було відзначено першу лещатарську трасу Львівщини Сянки – Пікуй, а найкращою лижною трасою Польщі в 1913 році визначено гору Сянки, і в цьому ж році було проведено перші офіційні змагання з лижних перегонів на території України.

На початку ХХ століття в Турці проживало понад 6 тис. чоловік. В самому повіті (1905р.) було 2 сільськогосподарських і 125 промислових підприємств, на яких працювало 607 робітників. Діяло також 69 водних млинів, 7 млинів з тартаками, 9 каменоломень, 2 цегельні, 4 водні тартаки, 8 парових тартаків, і фабрика газованої води.

З початком Першої Світової війни у 1914-1915 р.р. через повіт декілька разів проходив австро-російський фронт. Спалено повністю село Кривку, частково Нижнє Висоцьке, Івашківці та інші. В обороні Ужоцького перевалу на межі із Закарпаттям 27 вересня 1914 року дали перший бій Українські січові стрільці.

На весні 1919 року Західна Україна була захоплена польськими колонізаторами. Люди опинилися в справжньому пеклі. Закономірно, що й на Турківщині почалася активна визвольна боротьба. В 1931 році в Турці відбулася демонстрація безробітних усього повіту, на яку вийшло 2 тис. чоловік.

В 1931 році в м. Турка було 1324 будинки. В повіті проживало біля 114457 чоловік. Сільське населення мешкало в 17475 будинках. На цілий повіт було 9 лікарів.

В 1938 році в Турці було понад 10 тис. мешканців. В повіті було 73 громади, що охоплювали 77 тис. жителів.

В 1940 році, з приходом радянської влади у вересні 1939 року, територія теперішнього Турківського району була поділена на Боринський і Турківський райони. До Боринського району входило 24 сільські ради, до Турківського 25. Проіснував Боринський район до 1959 року. В кінці 1959 року обидва райони були об’єднані в один Турківський район.

В грудні 1962 року Турківський і Старосамбірський райони об’єднані з центром в м. Ст. Самбір. В 1965 році знову був утворений Турківський район. З 01 січня 1967 року Завадівський кущ відійшов до Сколівського району.

На 1989 р. в районі функціонувало 6 радгоспів і 9 колгоспів, працювало 5 промислових підприємств 2 будівельні організації, 7 залізничних станцій.