aproldzh

Щодо культури, мови, то Куліш вважає, що народна культура, народна мова — це мова і культура серця. Вони протистоять штучній, нав'язаній народу мові та культурі, від яких потрібно звільнитись.

Отже, у своїй "хуторянській філософії" Куліш, поряд з екзистенціально-кордоцентричною лінією вносить антеїстичний мотив. І не дивлячись на певну суперечливість світоглядних позицій Куліша, слід відзначити його роль у відродженні української духовності й культури. В його творчості, як і в творчості всього Кирило-Мефодіївського братства, нового дихання дістала українська національна ідея.

Про геніального українського народного поета, художника, мислителя Т. Г. Шевченка протягом всього радянського періоду формувалась думка як про революціонера — демократа, про борця за соціальне визволення трудового народу, ідеолога селянської революції, інтернаціоналіста, матеріаліста, войовничого атеїста. Виключення складають дослідження творчості поета — мислителя, проведені за кордоном Д. Чижевським, Б. Лепким, Д. Донцовим та іншими українцями — вченими, в яких Шевченко показаний не лише як викривач і борець проти соціальної несправедливості, а й палкий прихильник національної ідеї, національного визволення українського народу. Будучи прихильником дружби слов'янських народів, Шевченко відстоював принципи рівності в цій дружбі, поваги один до одного з боку кожного народу. Поет не бажає зла ніякому народові. В "Молитві" він просить Господа, щоб той послав "всім нам вкупі на землі єдиномислія, братолюбія, любові між людьми". Так що не варто було робити з Шевченка націоналіста в тому розумінні цього слова, яке було сформовано протягом багатьох десятиліть.

Необгрунтованими виявились і спроби з позицій марксистсько-ленінської ідеології подати Т. Шевченка як матеріаліста і, особливо, войовничого атеїста, борця з релігією. Якби можна було поета взагалі викреслити з пам'яті народу, то це було б зроблено. Проте народ цього б не допустив, бо з великою шаною і любов'ю відносився і відноситься до Т. Г. Шевченка. Через це й велась робота в такому напрямі, щоб він якось "вписувався" в контури пануючої ідеології.

Якщо характеризувати світогляд Т. Шевченка, то можна зазначити, що проблема людини займає у нього центральне місце. Природа, історія, культура, релігія, всі події підпорядковані різним героям його творів, вони — в центрі всього буття. Такий антропоцентричний підхід поета- мислителя говорить про те, що він в людині цінує насамперед вічні, загальнолюдські якості і немає значення, якої нації людина, якої віри, соціального стану. Всім він бажає щастя, волі, правди.

У творчості Шевченка проблема антропоцентризму сильно звучить при змалюванні ним світу природи. Д. Чижевський зазначає, що "для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор, або зеркало людських переживань, і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на усе, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя людини в наглядних образах та символах" [25, с. 168]. Його пейзажна лірика є типово романтичною. Поет прекрасно керує звуками, кольорами, уявою і чуттям; звуки, кольори у нього живі. Людина і природа, природні явища і земля прагнуть до гармонії, до з'єднання частин в єдине ціле.

Читаючи ці романтичні рядки "Причинни", уявляєш себе серед цієї стихії, керуєш нею, відчуваєш себе господарем в ній.

Шевченко був впевнений, що український народ, який має глибоку душу й щире серце, здатний досягти всього високого й прекрасного. Основою кращого майбутнього життя він передусім вважав незалежність і волю України. Цією думкою пройнята значна частина його творів. Майбутнє українського народу він пов'язував з його минулим, через те й хвилювався, щоб український народ не був позбавлений своєї історії, знав своє походження. З болем про тяжку долю України написані такі його історико-патріотичні твори, як "Тарасова ніч", "Гамалія", "Гайдамаки", "Іван Підкова" та ін. Змальовуючи історичні події, Шевченко насамперед бачить в них живих, конкретних людей. Підхід поета до історії теж антропоцентричний — ідея людської свободи пронизує всі його історіософські твори.

Є у Шевченка твори, в яких він дає оцінку Богдану Хмельницькому, Переяславській Раді. Це вірш "Стоїть в селі Суботові", поема — містерія "Великий льох" та ін. Неоднозначно оцінює поет діяльність Хмельницького. Талановитий організатор, борець за незалежність України Б. Хмельницький, в той же час, Переяславською угодою загнав Україну в церкву-домовину. Саме такою церквою- домовиною вважав Шевченко Переяславський договір. Проте він вірить, що ця

Яскравим прикладом відношення Шевченка до релігії є його поема "Марія", в якій він виразив глибоку повагу до Ісусової Матері, хоча його й звинувачували в богохульстві. Однак справа полягала в тому, що поема розходилась з церковними догматами, а сам Шевченко був віруючим, але не догматиком і його поема була більш апокрифічна, ніж церковна. Поет звертається чистими вустами з молінням до Божої Матері, щоб вона допомогла діждатися братам — кріпакам скорого визволення:

Шевченко славить Бога, його волю, його правду, його слово. Протест, ультиматум поета до Бога викликаний загостреним сприйняттям соціальної несправедливості. Він з докором запитує Бога: "за що ти караєш своїх і покірних і добрих дітей?" Треба мати на увазі, що Шевченко не ототожнював своє ставлення до Бога і до церкви. Він засуджував церкву, церковників, які допомагали гнобити народ, насаджувати чужу мову; негативно ставився до поклоніння іконам, до пишних церковних церемоній, служб, його обурювало "піяцтво і ненажерство" під час релігійних свят, та ворожнеча, зневага, яка часто виникає між християнами. Шевченко не визнавав всього того, що робить з релігії якусь абстрактну силу. Дійсна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.

Отже, Шевченко і в релігійній проблематиці стає на позиції антропоцентризму. Не тільки людина наближається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але людьми незвичайними, ідеальними.

Такий, у деяких рисах, світогляд Т. Г. Шевченка, поета — мислителя, який своїм життям довів, що він український патріот, непохитний борець за волю, натхненний апостол правди, миру й братання.

З філософськими ідеями німецького романтизму пов'язана творчість О. О. Потебні.

Олєксандр Опанасович Потебня (1835 — 1891) — український вчений, філолог, фольклорист, етнограф, професор Харківського університету. Його дослідження в галузі мови мали значне філософське звучання, особливо питання про походження мови, про її взаємозв'язок з мисленням. У цьому відношенні заслуговує на увагу його теорія "філософія мови".

О. Потебня був мислителем матеріалістичного напряму, виявляв постійний інтерес до філософії, висловлював свої погляди відносно основоположних проблем філософії. Визнаючи первинність матерії і вторинність свідомості, він стверджував, що мислення ідеальне є властивістю матерії. З цієї позиції він критикував як об'єктивний, так і суб'єктивний ідеалізм, вульгарний матеріалізм.

У своїх поглядах на проблему пізнання Потебня стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, визнаючи чуттєвий досвід основою пізнання, не заперечуючи при цьому значення раціонального, за допомогою якого людина пізнає сутність предметів, явищ, найбільш загальні та необхідні їх закономірності. Вчений відзначає визначну роль у пізнанні слова. Слово, мова дає можливість людині займатись науковою діяльністю, досягти в ній творчих успіхів.

Щодо відношення мови і мислення, то О. Потебня йде за німецьким вченим В. Гумбольдтом, розвиваючи його ідеї стосовно української ментальності. Він не поділяє точки зору представників так званих теорій свідомо-умисного створення мови та її божественного походження. Йому ближче погляд В. Гумбольдта про мову як не на якийсь мертвий витвір, а як діяльність, процес постійного творчого зусилля духу. Мова є знаряддям думки. Слово є зосередженням думок спілкуючих між собою людей, є посередником між ними. Саме в слові реалізується між ними "розуміння" і, до речі, "розуміння" самих себе. Проте зрозуміти саму себе людина зможе тоді, коли випробує на інших людях зрозумілість своїх слів, тобто мова розвивається не в межах окремої людини, а в суспільстві.

Досліджуючи проблему мови і мислення, Потебня дійшов висновку, що міф, фольклор, література є похідними по відношенню до мови модельними системами. У своїй теорії міфу він звернув увагу на положення Мюллера, що "міфологія — це хвороба мови". Дійсно, міфологія є неминучою фазою в розвитку мови, вона є її "дитячою хворобою", яку рано чи пізно повинен перенести найміцніший організм. Характерною особливістю міфологічного мислення, зазначає Потебня, є те, що в ньому, на відміну від наступних форм мислення, не відбувається відокремлення образу предмета від самого предмета, об'єктивного від суб'єктивного, зовнішнього від внутрішнього. Отже, міф є вихідним пунктом, початком подальшої еволюції духовності.

У філософській концепції Потебні крім категорій "мова", "слово", "мислення", "думка" першорядне значення мають тісно пов'язані з ними й такі соціокультурні категорії, як "народ", "народність", "нація", "національний", "націоналізм" та ін. Творцем мови є народ. Мова народжує народний дух, народний дух — національну ідею, а далі — національне хотіння, волю, дію тощо.

В єдності мови Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічна єдність території, державність, єдність побуту, звичаїв та інше) є похідними від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов'язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це вже буде смерть його душі. Він "розмиється", "розтвориться" серед інших людей, втративши те, чим він передусім відрізняється від них.

Мова є знаряддям національної свідомості. Спроби її інтернаціоналізації часто обертаються тотальною дегенерацією, особливо тоді, коли пануюча нація прагне принизити, а тим більше ліквідувати мову поневоленої нації. Нація, яка втратила свою мову, не спроможна відстояти свою незалежність, вона перетворюється просто в населення.

Потебня рішуче виступив проти указу від 18 травня 1876 р., внаслідок якого українська мова повністю заборонялась, а відтак і українській нації загрожувала загибель.

Потебня робить висновки, що денаціоналізація несе з собою погане виховання, моральну хворобу: "Взагалі денаціоналізація зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти..." [18, с. 229].

Звертаючись до історії української мови, народної творчості, Потебня теоретично обґрунтовував право народу мати свою рідну мову, свою національну культуру, тобто право народів на самостійне співіснування та розвиток.