МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра фінансового менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни «Менеджмент небанківських фінансових інститутів»

Тема:

«Фінансове посередництво та небанківські фінансові посередники»

Студента

заочного факультету

курс 5

група м5

Гурєєва С. О.

Варіант №1

Викладач:

Лапіна І.С.

ОДЕСА ОНЕУ 2014

Зміст

І. Розвиток теорії фінансового посередництва 3 c.

ІІ. Поняття і класифікація фінансового посередництва 11 c.

ІІІ.Загальна характеристика фінансових посередників на ринку фінансових послуг 17 c.

ІV. Перелік використаної літератури 26 c.

І. Розвиток теорії фінансового посередництва

У більшості економічно розвинутих країн сформована система фінансових посередників, що є досить розгалуженою за характером діяльності та формами мобілізації грошових коштів.

Відомо, що призначення фінансових посередників виявляється через головні завдання, які вони виконують:

— забезпечення ефективного зведення заощадників і позичальників;

— надання їм на вигідних умовах основних видів послуг, спрямованих на зменшення ризику, збільшення ліквідності, забезпечення інформації.

На розвиток теорії фінансового посередництва безпосередньо вплинули зміни, що відбувалися у фінансових системах багатьох країн. У хронологічному порядку їх можна виокремити так:

1970-ті роки:

— зміни в системі міжнародного кредитування, зумовлені розширенням діяльності ТНК: різке збільшення міжнародного кредитного ринку, розвиток комплексу супроводжувальних кредитно-фінансових послуг;

— використання міжнародного приватного кредиту для фінансування прямого або опосередкованого фінансування дефіцитів поточних платіжних балансів;

— зниження дохідності операцій з фінансовими інструментами внаслідок високої інфляції; збільшення обсягів інвестицій у товарні активи;

— запровадження Ямайської валютної системи. 1980-ті роки:

— лібералізація банківської сфери: усунення обмежень на відкриття банками окремих видів рахунків, кількість банківських відділень, здійснення окремих видів діяльності;

— скасування прямого державного контролю над умовами емісії корпоративних боргових інструментів;

— зростання ролі центральних банків, отримання ними статусу незалежних від уряду інститутів;

— збільшення ринку державних цінних паперів;

— диверсифікація ринку корпоративних цінних паперів у зв'язку з початком масштабних структурних перетворень, активізацією процесів, пов'язаних зі злиттям, поглинанням, появою нових компаній;

— модернізація біржової та позабіржової торгівлі;

— усунення обмежень доступу національних емітентів до здійснення операцій на національних фондових ринках;

— запровадження нових технологій та інструментів; різке збільшення кількості нових фінансових інструментів (деривативів).

1990 ті роки — теперішній час:

— подальша концентрація фінансово-промислового капіталу, глобалізація фінансових потоків;

— розширення сфери діяльності фінансових корпорацій; стрімке зростання обсягів фінансових ринків та їх подальша інтернаціоналізація; формування нових сегментів світових фінансових ринків;

— універсалізація діяльності фінансових установ (як банківських, так і небанківських), посилення ролі фінансових конгломератів, які пропонують фінансові продукти та послуги водночас на різних ринках та в різних країнах;

— зростання ролі інституційних інвесторів (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів" страхових компаній тощо) у здійсненні фінансових інвестицій;

— зміни у системі регуляторних органів та посилення їх впливу на процеси у фінансово-банківській сфері;

— дерегулювання фінансових ринків, у тому числі: усунення контролю над відсотковими ставками; скасування обмежень на переміщення капіталів; скасування заборони на суміщення окремих видів професійної діяльності на фінансових ринках;

— подальший розвиток міжнародної фінансової системи на основі інфраструктурних перетворень і фінансових інновацій; створення глобальних торговельних та розрахунково-клірингових систем;

— організаційне та технічне переозброєння фондових ринків; забезпечення технічної сумісності інфраструктури платежів;

— запровадження сучасних електронних технологій, засобів комунікацій та інформатизації; стрімкий розвиток ринку електронних торгів, що набуває ознак провідного ринку;

— підвищення рівня використання новітніх інформаційних і фінансових технологій, впровадження фінансового інжинірингу;

— інтеграція фінансового сектору, консолідація фінансової інфраструктури та регуляторних систем;

— перехід до економічного і валютного союзу, введення євро; формування керівних органів економічного і валютного союзу, утворення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) та Європейського центрального банку (ЄЦБ);

— перехід до створення ЄЄПП (Єдиного європейського платіжного простору — Single European Payment Area (SEPA)), у тому числі запровадження спільних стандартів ЄС у сфері платежів, зіставність їх зі світовими нормами; гармонізація національних нормативних та регуляторних систем країн ЄС;

— забезпечення прозорості ціноутворення на відповідні банківські та фінансові послуги.

Теоретично зростання впливу та активізації діяльності банківських та небанківських фінансових інституцій відобразилося у формуванні теорії фінансового посередництва (theory of financial intermediation ).

Суттєвий внесок у розвиток теорії фінансового посередництва в середині XX ст. зробили такі вчені, як Д. Герлі, Е. Шоу, О. Гершевкрон, Д. Тобін. Важливі наукові положення, що містяться в роботах цих учених, стали основою для подальшого розвитку теорії фінансового посередництва. Вони звернули увагу на функціональну єдність фінансових посередників, в основу якої покладено принцип випуску ними власних зобов'язань для запозичення коштів у заощадників (вкладників) та передачу їх інвесторам в обмін на їх прямі зобов'язання.

Отже, особливий характер фінансового посередництва, на відміну від торгового посередництва, полягає в тому, що фінансові посередники здійснюють купівлю та наступний продаж не однакових, а різнорідних фінансових активів (інструментів). У процесі діяльності фінансових посередників відбувається перетворення фінансових інструментів одного виду, якими є зобов'язання позичальників, на фінансові інструменти іншого виду, які заощадники отримують від посередників в обмін на кошти.

Таким чином, заощадники опосередковано беруть участь у зовнішньому фінансуванні шляхом придбання фінансових інструментів посередників. Такий процес перетворення отримав назву трансформації активів (asset transformation), а фінансові посередники стали "перетворювачами" активів (asset transformers). Певною заслугою фінансових посередників є те, що вони створюють для своїх кредиторів більш привабливі форми зобов'язань за рівнем ліквідності, забезпеченості та ризиковості.

Розвиток теорії фінансового посередництва, що простежувався у 70-ті роки XX ст., в основному обмежувався дослідженнями діяльності банків на ринку фінансових послуг. Ці проблеми відобразилися в публікаціях Ш. Дерея, Г. Брайана, X. Дугласа, Д. Ревелла та ін.

Еволюція фінансових ринків, яка відбувалася у 70—80-ті роки XX ст., супроводжувалася інституціоналізацією заощаджень та інвестицій, що сприяло появі численних фінансових інституцій, використанню нових фінансових інструментів, диверсифікації каналів переміщення коштів між заощадниками та позичальниками на основі непрямого фінансування. У зв'язку з цим економісти почали пов'язувати економічний розвиток безпосередньо з розвитком фінансової системи та зростанням активності фінансових посередників.

Дослідження специфіки діяльності фінансових посередників у 70-х роках XX ст. здійснювалися в межах двох теоретичних підходів: трансакційного та інформаційного.

Представники трансакційного підходу (Д. Бенстон, К. Сміт) стверджували, що основне завдання фінансових посередників полягало у задоволенні фінансових потреб клієнтів (заощадників і позичальників) на більш прийнятних умовах і з меншими споживчими трансакційними витратами (consumer borne transaction costs), порівняно з прямим фінансуванням. Це забезпечувалося в процесі реалізації фінансових продуктів і послуг із відповідними характеристиками на певний строк із забезпеченням прийнятного рівня дохідності та підтриманням необхідного рівня ліквідності вкладень.

Інформаційний підхід у теорії фінансового посередництва знайшов відображення в роботах Д. Акерлофа, М. Спенса и Д. Стигліца, потім він розвинувся у працях X. Ліленда, Д. Пайла, Т. Кемпбелла, В. Крекоу, Д. Бойда та Б. Прескотта.

Особливістю інформаційного підходу є визнання існування феномену асиметричності інформації в умовах ринку, внаслідок чого окремі його учасники є більш інформованими порівняно з іншими. Під час розробки та реалізації фінансових продуктів і послуг фінансові посередники одночасно виконують функції інформаційних посередників у процесі збору та продажу надійної інформації потенційним кредиторам про визначені класи активів, що суттєво розширює межі фінансування та сприяє розвитку фінансового ринку. За таких умов фінансові посередники отримують додаткові переваги порівняно з іншими конкурентами та кредиторами на ринках капіталу, що дає їм змогу не обмежуватися інформаційною діяльністю, а спеціалізовану інформацію використовувати з метою самостійного придбання активів. Отже, необхідними умовами для здійснення нормальної посередницької діяльності є формування власного капіталу посередника та висока якість придбаних ним активів (активів з низьким ризиком).

Розробники сучасних концепцій фінансового посередництва головну увагу приділяють проблемам забезпечення ліквідності та управління ризиками. Ці проблеми відображені в роботах іноземних науковців Р. Бернса, Д. Бойда, Н. Валла, Г. Габбарда, Г. Гольдсміта, Д. Даймонда, Р. Дорнбуша, М. Зорге, Р. Левіна, Ж. Лопеза, Ф. Мишкіна, К. Каломіріса, К. Кана, Д. Пайна, Р. Раджана, Б. Роспарса, П. Роуза, П. Тораваля, Ф. Труссарда, М. Тьєссе, І. Фішера, М. Флан-нері, М. Хана, Г. Хоггарта, Е. Хюпкеса, М. Чіхака, С. Шарпа, Г. Шиназі та ін., а також вітчизняних учених, серед яких В. Базилевич, О. Дзюблюк, Г. Задорожний, Б. Івасів, М. Звєряков, В. Корнєєв, І. Лютий, В. Міщенко, А. Мороз, М. Савлук, С. Циганов, І. Чугунов, А. Чухно та ін.

Потреба забезпечення ліквідності призводить до того, що більшість фінансових посередників, у тому числі банківські установи, головні зусилля протягом найближчого часу змушені спрямовувати на модернізацію, розширення та ресурсне забезпечення традиційного бізнесу. Нові можливості з'являються на основі використання нових фінансових інструментів для страхових, інвестиційних компаній, іпотечних установ, пенсійних фондів.

Посилення впливу фінансового сектору на економіку зумовило необхідність детальнішого дослідження ролі фінансових посередників у сучасних умовах. Аналізуючи різні підходи науковців до визначення місця та ролі фінансового сектору в економічній системі, можна виділити два протилежні погляди:

1) відповідно до концепції сучасного монетаризму фінансовий сектор — детермінанта економічного розвитку, а відтак, збільшення масштабів фінансових ринків сприяє підвищенню ефективності економіки. Диспропорції у розвитку фінансового сектору, порівняно з реальним, — тимчасове явище, якого можна (і слід) уникнути;

2) функціонування фінансового сектору в сучасних умовах характеризується певними суперечностями, що перетворюють його на відносно самостійну сферу та вказують на поглиблення розриву ("the great divide") між фінансовим і реальним секторами економіки (так звана гіпотеза "відриву" фінансового секторі/ від реальної економіки — "decoupling hipothesis").

Зазначимо, що до основних диспропорцій у розвитку сучасного фінансового сектору належать:

— непропорційне щодо реального сектору зростання активів фінансових установ;

— домінування короткострокових форм інвестування;

— відрив потоків капіталу від потоків товарів та послуг;

— ускладнення контролю та регулювання за функціонуванням установ фінансового сектору;

— суттєве ослаблення ліквідності провідних фінансових ринків;

— кількісне та якісне домінування спекулятивних складових у структурі фінансових потоків;

— відплив ресурсів, у тому числі кваліфікованих фахівців, з реального сектору до фінансового.

Посилення диспропорцій у розвитку фінансового та реального секторів економіки впливає на поглиблення трансформації фінансового сектору у відносно самостійну сферу. Деякі вчені навіть висловлюють думку про появу відносно самостійної системи світового господарства — фінансоміки (поряд з існуванням традиційної економіки), основу якої становить світовий фінансовий капітал з домінуванням у ньому спекулятивних, "віртуальних" складових.

Враховуючи ці зміни, представники Вартоновської бізнес-школи (Wharton School) при Пенсильванському університеті запропонували власну концепцію мотивації діяльності фінансових посередників на основі управління ризиками. На їх думку, делегування фінансовому посереднику процедури прийняття рішень спричинено суттєвим зростанням витрат з управління ризиком. Витрати, пов'язані з участю у процесі прийняття рішень (participation costs), потребують від клієнтів не лише певного часу, але й необхідних професійних знань, навичок, досвіду виконання складних операцій з використанням сучасних фінансових технологій та інновацій.

Фінансові посередники, постійно шукаючи можливості зниження витрат з управління ризиками, все активніше застосовують сучасні інноваційні технології та використовують створені на їх основі нові фінансові інструменти. Такий симбіотичний рух, за висловом американських учених Р. Мертона та Б. Боді, одержав назву фінансової інноваційної спіралі.

В сучасних умовах фінансові інновації стають центральною ланкою фінансового посередництва. Функціонування глобальних торговельних систем, застосування нових фінансових інструментів та продуктів на основі використання фінансового інжинірингу визначають особливості конкурентної боротьби між фінансовими посередниками на різних сегментах фінансових ринків, зумовлюють появу нових і вдосконалення наявних систем збирання, обробки, передачі та захисту інформації.