печать / Часть 1

Частка утриманого прибутку (Коефіцієнт накопичення) = поточний нерозподілений прибуток / поточний чистий прибуток, що залишився після оподаткування (1.1)

Частка дивідендів (Коефіцієнт споживання) = поточні дивіденди / поточний чистий прибуток, що залишився після оподаткування (1.2)

Банківський менеджмент повинен визначити як швидко повинен рости прибуток банку, щоб зберігалося незмінним відношення капіталу до активів, якщо банк продовжує виплачувати дивіденди своїм акціонерам на постійній основі.

Дане управлінське рішення ґрунтується на формулі рівня внутрішнього капіталоутворення. Рівень внутрішнього капіталоутворення (g) є важливим показником, який використовується як інструмент фінансового управління власним капіталом банку.

Показник обчислюється як:

g = ПНК х Кнак (1.3)

де ПНК – прибуток на капітал;

К _нак – коефіцієнт накопичення

Так як коефіцієнт накопичення і коефіцієнт споживання в сумі дорівнюють одиниці, то коефіцієнт накопичення рівний одиниці мінус коефіцієнт виплат по дивідендах (Кнакопичення = 1- Кспоживання).

Рівень внутрішнього капіталоутворенння може бути виражений так:

g = МП х ИА х МК х Кнак (1.4)

Ця формула показує: якщо необхідно збільшити об'єм капіталу, що залучається за рахунок внутрішніх джерел, то потрібно:

- збільшити чистий прибуток (за допомогою вищих значень прибутку, коефіцієнта використання активів або / і мультиплікатора капіталу);

- збільшити частку утримання чистого прибутку.

Рівень внутрішнього капіталоутворення залежить від чистої маржі прибутку (МП), коефіцієнта використання активів (ИА), мультиплікатора капіталу (МК) і коефіцієнта накопичення (Кнак). Збільшення будь-якого з цих чинників – при незмінних інших – підвищує рівень внутрішнього капіталоутворення.

Таким чином, якщо банк планує поліпшити забезпеченість власним капіталом, він повинен зосередитися на:

- підвищенні прибутковості;

- скороченні витрат;

- оптимізації фінансової і дивідендної політики.

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

• незалежність від кон'юнктури ринку;

• відсутність витрат із залученням капіталу ззовні (дешева форма фінансування банку, оскільки виключені витрати з розміщення позик);

• простота застосування, оскільки кошти просто перераховуються з одного бухгалтерського рахунка на інші;

• відсутність загрози втрати контролю над банком з боку діючих акціонерів (оскільки не розширюється кількість власників, виключається звуження їх частки у власності, а тому зберігається діюча система контролю за діяльністю банку і виключається зниження прибутковості акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу).

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

• повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу прямує чистий прибуток після виплати всіх податків;

• виникнення проблеми зменшення дивідендів;

• повільне (поступове) нарощування капіталу (оскільки зростання прибутку в банківській сфері в останні роки повільне) [69, с. 44-50 ].

Ефективне, раціональне управління власним капіталом має важливе значення для банку, його стабільності, надійності, ліквідністю. Так, наприклад, Воробйова О.І. стверджує: «Власний капітал банку є основою для формування та розвитку кредитно-інвестиційного потенціалу [10, с. 99]», Слобода Л.Я. та Фостяк В.В. впевнені, що «основою забезпечення сталого економічного розвитку країни є надійна та достатньо капіталізована банківська система. Високий рівень капіталізації банків дає змогу фінансово підтримувати економічний розвиток країни та є запорукою стабільності [66, с. 25], Сергій Савлук вважає, що « У період економічного спаду капітал вже потрібен не для нарощування активних операцій, а виступає важливим джерелом підтримки ліквідності банків …[63, с. 58]».

Деякі економісти вважають, що в більшості випадків робота щодо управління капіталом комерційних банків обмежується виконанням вимог наглядових органів [67, с.168]. Так, Національний банк України встановлює вимоги що формування достатнього капіталу, які кожен банк повинен виконувати в обов’язковому порядку.

Найважливішими характеристиками ефективності управління залученими коштами для будь-якого банку є:

а) управління залученими коштами з найменшими можливими витратами;

б) достатність наявних депозитів для фінансування кредитів і надання фінансових послуг, на які є попит;

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між різними видами депозитних ресурсів.

При цьому необхідно враховувати таке:

– приріст коштів у депозитах до запитання підвищує прибутковість операцій банку (тому що це найбільш дешеве джерело банківських ресурсів), але послабляє ліквідність банку.

– приріст термінових депозитів знижує прибутковість банківських операцій, але підвищує ліквідність його балансу.

в) структурна оцінка залучення депозитних ресурсів по терміновості;

Залучені кошти по термінах можуть бути розділені на: кошти на депозитних рахунках до запитання; до 1 місяця; до 1-3 місяців; до 3-6 місяців; до 6-9 місяців; до 9-12 місяців; понад 1 рік.

Структура пасиву балансу по сумах і по термінах повинна максимально відповідати структурі активів. Але кошти, залучені банком як короткострокові депозити можуть у визначених економічних границях використовуватися не тільки для короткострокових вкладень, але і для довгострокових інвестицій.

г) Оцінка ступеня стабільності депозитів.

Стабільну частину депозитів можна визначити як кошти, які не піддаються (або мало піддаються) впливу коливань кон’юнктури фінансового ринку [69, с. 69-73].

В області залучення депозитних коштів використовуються різні методи:

- цінові;

- нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів складається у використанні процентної ставки по депозитах як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб.

Нецінові методи управління залученими коштами базуються на використанні різних способів залучення клієнтів, прямо не зв'язаних зі зміною рівня депозитних ставок. До таких способів відносяться:

- реклама;

- поліпшений рівень обслуговування;

- розширення спектра пропонованих банком рахунків і послуг;

- комплексне обслуговування;

- додаткові види безкоштовних послуг;

- розміщення філій, максимально наближених до клієнтів;

- пристосовування графіка роботи до потреб клієнтів і ін.

Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослідженнях того сектора ринку, що обслуговується банком, вивченні потреб клієнтури, розробці нових фінансових інструментів і операцій, що пропонуються клієнтам.

Процес управління недепозитними ресурсами має визначені особливості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами:

- короткостроковий характер операцій щодо залучення недепозитних коштів - найбільш розповсюдженими є одноденні позички і з термінами погашення до двох тижнів.

- висока чутливість до процентних коливань і, отже, схильність процентному ризикові.

- неможливість використання цінових методів управління, тому що ставку встановлює кредитор.

- гнучкість управління – у кожен момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період банку необхідно залучити кошти. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними і вхідними грошовими потоками банку, з обліком як реальних, так і очікуваних значень.

При виборі недепозитного джерела менеджмент банку повинен вирішити 2 основних питання:

- визначення загального обсягу коштів, залучених з недепозитних джерел;

- визначення конкретного виду недепозитного джерела , що найбільше б відповідав цілям банку в даний момент часу.

Потреба банку в недепозитних джерелах визначається розміром розриву фондів [69, с. 78-82].

Отже, управління ресурсами банку відіграє важливу роль для подальшої ефективної діяльності банку, тому воно потребує постійного вдосконалення, пристосування до сучасних умов. Так, Присяжнюк О.П. відмітив: «Подальший розвиток банківської системи України в умовах ринкової економіки передбачає необхідність вдосконалення управління пасивними операціями на основі залучення коштів вкладників та інших кредиторів, а також визначення оптимального співвідношення між власними, залученими та запозиченими коштами, що є особливо важливим в умовах дефіциту фінансових ресурсів [44, с.249-250]».

Наведене міркування є доказом того, що ефективне управління банківськими ресурсами має важливе значення для оздоровлення банківської системи, що в свою чергу як вважає Коваленко В.В., Криклій О.В. та Криклій Ж.І.: «… традиційно виступає каталізатором економічних процесів на національному і глобальному рівнях, є ключовим чинником для оновлення економічного зростання [26, с.285]».

Висновки до першого розділу

Формування та зміцнення комерційними банками ресурсної бази є одним з головних завдань у реалізації власної стратегії розвитку.

Крім того, зміцнення ресурсної бази та загострення конкуренції на вітчизняному ринку банківських послуг значною мірою залежать від підвищення рівня капіталізації українських банків. Саме тому особливого значення набувають питання ефективного стимулювання нарощування власного капіталу.

Пасивні операції – це операції, пов'язані із залученням капіталу. Вони відіг­рають первинну і вирішальну роль щодо активних операцій. Діяль­ність, пов’язану із залученням коштів вкладників та інших кредиторів, ви­значенням відповідної структури джерел ресурсів для банку, а також дій у сфері пасивних операцій, що спрямовані на задоволення потреб банку з дотримання економіч­них вимог, визначає процес управління пасивними операціями

Сутність пасивів полягає у тому, що вони відображають джерела та об’єми грошових коштів, якими банк може розпоряджатися з метою проведення активних операцій.

Пасиви чи ресурси включають в себе капітал та зобов’язання, що в свою чергу поділяють на різноманітні складові елементи. Аналізуючи кожний елемент пасивів потрібно визначити недоліки та вибрати найраціональніший метод управління кожною складовою банківських ресурсів і пасивами взагалі.

Підводячи підсумок, потрібно сказати, що в період посткризового розвитку банківської системи вона потребує удосконалення методів управління банківськими ресурсами, глибокого переосмислення базових засад формування пасивів, ефективних та раціональних заходів участі держави, використання досвіду інших країн.