22. Становлення вищої освіти україни ( друга пол. 16ст – перша пол. 17 ст). Роль києво-могилянської академії у культурно –освітньому розвиткові українського народу

Розвиток освіти. Наука

Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська академія. За часів І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На поч. XVIII ст. у ній навчалося дві тисячі студентів, у тому числі й з інших православних країн. В академії працювали видатні вчені, митці Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Викладачі і студенти запрошувалися в слов'янські країни, перш за все в Росію, де стали організаторами майже всіх духовних училищ. Вихованець академії Стефан Яворський відкрив у Москві Слов'яно-греко-латинську академію - перший вищий навчальний заклад у Росії. Розквіт Києво-Могилянської академії тривав до 60-х рр. XVIII ст., згодом у ній було запроваджено навчання російською мовою, а у 1798 р. їй було надано статус духовного закладу.На західноукраїнських землях вищим навчальним закладом став Львівський університет, відкритий у 1661 р. Після загарбання Східної Галичини Австрією викладання в університеті велося німецькою мовою.Середню освіту в Україні давали колегіуми, засновані у Чернігові, Ніжині, Переяславі, Харкові.Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 рр. на території Гетьманщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. З ліквідацією Гетьманщини кількість шкіл поступово зменшилася. Засновані ж Катериною II так звані народні училища започаткували насадження чужих за духом навчальних закладів. У Східній Галичині освіта зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини - Успенське ставропігійське братство в 1788 р. було ліквідоване; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. У розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи Иосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати школи німецького зразка скрізь, де було близько сотні дітей.Відбуваються суттєві зрушення в розвитку історичних знань. У 1674 р. Лаврська друкарня видала приписуваний Інокентію Гізелю "Синопсис" - перший короткий нарис історії України від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст, який і протягом наступного століття використовувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. Набуває розквіту історико-мемуарна проза - козацькі літописи. Так, цінним джерелом для дослідження історії України є "Літопис Самовидця", автором якого вважають генерального підскарбія Р.Ракушку-Романовського (зображує події 1648-1702 рр), літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка, у яких головна увага приділяється історії козацтва, Б.Хмельницькому як полководцеві і державному діячеві. Наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. з'явилася анонімна "История Руссов или Малой России". Написана з патріотичних позицій, ця праця справила великий вплив на подальший розвиток української історичної науки. Видатним явищем у розвитку вітчизняної філософії стала творчість Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Після навчання у Київській академії він шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині, в 1759-1768 рр. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну діяльність й останні 25 років вів мандрівне життя. Найвидатнішими творами з філософської спадщини - Г. Сковороди є "Начальная дверь ко христіанскому добронравию", "Симфонія, нареченная Книга Асхань - познания самого себе", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира" та інші. У своїх творах мислитель розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, центральне місце серед них належало питанню про щастя людини. З літературних творів Г.Сковороди відомі збірка поезій "Сад божественних песней", збірка байок "Басни харковскія".

Освіта і педагогічна думка у період українського відродження (XVI - перша половина XVII ст.)

Знесилена татаро-монгольською навалою Київська Русь втратила свою могутність. А з часу прилучення Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377) і Галичини до Польщі (1387) сплюндровані українські землі стали здобиччю литовських, польських та угорських феодалів. Національне гноблення в цей період поєднувалося з насадженням католицької віри. Діти української знаті, заможного міщанства потяглися до католицьких освітніх закладів.

Укладення в 1596 р. церковної унії дало змогу зберегти в умовах латинізації та полонізації слов'янську мову богослужіння і обряди православної церкви (у греко-католиків). Унія стала своєрідним засобом захисту української мови, створила умови для формування національної інтелігенції. Було відкрито уніатські школи, що орієнтувалися на західну педагогіку, але навчали українською мовою. Щоправда, серед українського населення вони не набули популярності.

Освітня справа в тогочасній Україні розвивалася під впливом ідей європейського Відродження і Реформації. Так, в Україні з'являються протестантські школи (Дубецьк, Хмільник, Кисилин, Гоща, Берестечко). Наприкінці XVI ст. розгорнули свою роботу початкові та підвищені братські школи, засновниками яких були братства. Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували шпиталі, православні церкви, видавали українські книжки і підручники. їх діяльність вибудовувалася на ідеологічних засадах просвітництва.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Діяли також школи в Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку. їх викладачі були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зиза-ній написав "Грамматику словенского языка", Мелетій Смотрицький - "Грамматику словенскую". Досвід братських шкіл України вивчав Я.-А. Коменський.

У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та хорового співу, засвоювали "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму (граматику, риторику, діалектику), на дещо нижчому - предмети квадривіуму, крім музики. Головну увагу звертали на гуманітарні дисципліни, вивчення рідної, слов'янської, грецької, латинської, польської мов.

Запроваджувалися елементи класно-урочної системи, різні методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко використовувалося повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні та їх батьки. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором договір, який визначав обов'язки школи і батьків.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами. Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.

Школу-академію в Острозі відкрив князь Костянтин-Василь Острозький (1526-1608) на власні кошти у 1576 р. її називали "тримовним ліцеєм" або слов'яно-греко-латинською академією. Заснування школи-академії було початком компромісу між представниками східнослов'янської просвітньої тенденції та "латинської науки". У ній вивчали слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Програма навчання передбачала й інші предмети "семи вільних мистецтв", передусім риторику, діалектику, астрономію, а також філософію і богослов'я. Як згодом у Києво-Могилянській академії, тут існувало 7 класів, хоч окремого класу богослов'я не було. Вчителями були православні греки і протестанти.

Острозька школа вирізнялася високим рівнем викладання, її називали академією навіть освічені католики. Тут працювали першодрукар Іван Федоров, письменник Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос. Вчилися в Острозі діти шляхти і селян.

Унаслідок злиття Київської братської та Лаврської шкіл у 1632 р. було створено Києво-Могилянську академію. Спершу вона функціонувала як Києво-братська колегія, яку опікував митрополит Петро Могила (1596-1647). Згодом заклад на його честь було названо Києво-Могилянською академією.

До колегії приймали осіб різних станів, тут навчалися українці, поляки, росіяни, чехи, білоруси, словени. Колегія мала вісім класів: у чотирьох нижчих класах студенти (спудеї) вивчали читання, граматику, катехізис, арифметику, музику; у двох середніх - поезію і риторику; у двох старших класах - філософію і богослов'я. У колегії працювали найкращі українські та іноземні професори, зокрема, Є. Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький. Викладачі колегії писали твори, спрямовані проти полонізації, католицизму, чимало студентів брали участь у визвольних війнах українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У 1701 р. Петро І своїм указом надав колегії офіційного статусу академії. Вона стала першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні, проте й до того Києво-Могилянська колегія не поступалася західноєвропейським університетам. З 1753 р. навчання в академії здійснювалося лише російською мовою.

Яскравою сторінкою в розвитку українського шкільництва і педагогіки є період козаччини. Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів - захисників рідного краю від чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських моральних цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей, милосердя. Ідеалом козацької педагогіки була вільна й незламна у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції народу, повинна розвивати його культуру, будувати незалежну державу. В усній народній творчості втілено ідеал хлібороба, дбайливого господаря, а в часи лихоліть - козака-воїна, захисника вітчизни. Система козацького виховання передбачала такі етапи: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання ґрунтувалося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє продовження у шкільній практиці.

До козацького шкільництва належали січові, монастирські та церковнопарафіяльні школи. До січових шкіл віддавали хлопчиків заможних батьків 9 років. Ієромонах, як головний учитель, крім наставництва, піклувався про здоров'я дітей. Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; у другому (відділі молодиків) навчалися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут вивчали грамоту, спів і військове ремесло. Учнів утримували на кошти Січі. Хто хотів стати козаком, той служив у старого козака за джуру (слугу) - носив за ним рушницю, опановував козацьку майстерність, виконував для нього всіляку роботу. Джури жили в куренях з дорослими і відвідували січову школу

Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи, їх відкривали переважно у приміщеннях, які належали церкві. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи, вчилися писати і читати. Виховання мало релігійний характер. Школи утримували на кошти батьків.

На Січі існували також школи музики і співу. У1652 р. Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні школи в Україні. До них приймали дітей, які мали добрий слух і голос, і навчали церковного співу, готували читців і співаків для нових церков.

Навчальними посібниками в запорозьких школах були Часослов і Псалтир, "Козацька читанка", яка відповідала духові української національної школи.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної теорії і практики зробив першодрукар Іван Федоров (прибл. 1510- 1588), який виступав проти фаталістичних тверджень, ніби все життя людини визначається Богом. У "Євангелии учительному" І. Федоров стверджував, що життєвий шлях людини залежить і від неї самої, її волі, прагнення до пізнання, до творення добрих справ, висловлював ідею рівності всіх людей, яким однаково повинні належати всі земні блага, у тому числі й освіта. Неоціненним його внеском у розвиток педагогічної справи в Україні було видання ним у Львові першої друкованої східнослов'янської навчальної книги "Азбука". Згодом її було перевидано в Острозі, де І. Федоров заснував друкарню.

Чимало для розвитку педагогічної думки зробив український письменник, педагог Кирило Ставровецький Транквіліон (друга половина XVI ст.), який працював у братських школах у Львові та Вільні. У творах "Зерцало богословії", "Євангеліє учительноє", "Перло многоценное" він обстоював ідеї загальної рівності людей, закликав до гуманності й добра, до діяльності. За його словами, прагнення до знань є природною властивістю людини, тому кожен повинен збагачувати їх і передавати іншим людям. У поширенні знань велику роль відводив учителеві, до якого висував високі вимоги (не лінуватися, бути терплячим, наполегливим, сприяти розвитку талантів).

Серед засновників Львівської братської школи, які працювали там учителями, були талановиті вчені, просвітителі Стефан (прибл. 1570-1600) і Лаврентій Зизанії. Педагогічні погляди Л. Зизанія викладено в його навчальних полемічних книгах (істотно вплинули на створення навчальної педагогічної літератури), передусім у написаній у формі запитань і відповідей "Граматиці словенській". Це була друга після "Адельфотесу" слов'янська граматика. Л. Зизаній вважав, що вона може стати ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики, астрономії та інших наук. Його брат С. Зизаній (педагог, письменник-полеміст) виступав проти соціальної несправедливості, національного і релігійного гноблення українського народу.

Відомим борцем проти національного і соціального гноблення, видатним українським полемістом і демократом того часу був Іван Вишенський (прибл. 1545/50 - після 1620). Утворах "Викриття диявола-світодержця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином" та інших пропагував ідею рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають одним повітрям. Різко критикував соціальну несправедливість, доводячи її неприродність, таврував вище католицьке духовенство, виступав проти латинської системи освіти, наголошував, що освіта має здобуватися рідною мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання. Був переконаний, що слов'янська мова цілком може бути мовою науки.

Розвиткові вітчизняної педагогічної думки сприяла діяльність ректора Львівської і Київської братських шкіл Іова Борецького (?- 1631). Він був усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою, латинською, польською, слов'янською мовами, активно боровся проти гніту польської шляхти, великого значення надавав поширенню освіти і письменності. Київський Собор (1621) за його ініціативи рекомендував створювати в Україні братства, а при них відкривати школи, друкарні, залучати до роботи кращих учителів. За його безпосередньої участі було відкрито школи в Луцьку, Немирові, Рогатині, він дбав про підготовку вчителів для них. І. Борецький є автором численних послань, листів, передмов до різних видань. Йому приписують твори "О воспитании чад" та "Пересторога". Він критикував тих, хто перейшов на бік католиків, наголошував на великому значенні освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом.

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики помітну роль відіграла діяльність відомого просвітника Памва Беринди (між 1560 і 1570- 1632). Він здобув освіту у Львівській братській школі, працював у друкарнях Стрятина, Львова, Перемишля та Києво-Печерської Лаври. Найвідомішою його працею є словник "Лексикон словено-руський і імен толкованіє" (1627), який містив 7000 слів, серед яких чимало педагогічних термінів. Його використовували у братських школах як навчальний посібник. Тлумачення педагогічної термінології ("вчитель", "вихователь", "педагогія" та ін.) засвідчує, що в Україні вже на початку XVII ст. сформувалися чіткі уявлення про педагогіку як науку про виховання.

На цей період припадає діяльність полеміста, педагога Мелетія Смотрицького (1572-1633), у творах якого набули розвитку прогресивні педагогічні ідеї. Він був ректором Київської братської школи, згодом - викладачем Києво-Могилянської академії. Написав 18 творів, у яких обстоював ідеї патріотичного виховання, закликав до боротьби проти соціального і національного гноблення, за поширення освіти серед народу. За його "Граматикою словенською" навчалися М. Ломоносов, студенти Московської Слов'яно-греко-латинської академії, у школах України та Білорусі. М. Смотрицький вніс істотні зміни до граматичних правил: встановив систему властивих слов'янським мовам відмінків, вказав на зайві літери слов'янської писемності, у розділі про віршування дав цінні поради щодо застосування метричного вірша замість силабічного. Книга насичена прикладами, які полегшують вивчення граматики. Велику педагогічну цінність мають рекомендації щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч середньовічним канонам догматизму й зазубрювання.

Прогресивними педагогічними ідеями пронизані твори вітчизняного діяча освіти Єпіфанія Славинецького (?-1675). Він перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, був автором багатьох підручників. Найціннішим для педагогіки є його твір "Громадянство звичаїв дитячих" - збірник правил поведінки в школі, вдома, на вулиці, вимог до мови тощо (всього 164 правила), сформульованих у катехізисній формі. Обґрунтовуючи ці правила, він порівнював їх з прикладами із життя тварин, підкріплював цитатами з творів античних філософів.

!!!!!!!!!!Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянська колегія. Царськими указами 1694 і 1701 р. було визнано її статус як академії. Ще до присвоєння звання академії цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах. Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн. В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Кількість учнів в 1700 р. сягала 2 тис, пізніше коливалася в межах 500—1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. З кінця XVIII ст. академія втрачає роль провідного культурно-освітнього центру. У 1817 р. вона була закрита, її функції перебрала Київська духовна академія (1819 р.) та Київський університет (1834 p.).

У колегії (академії) зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаки освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та фізики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років. Вивчення церковнослов'янської мови давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII-XVIII ст., У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою. Завдяки цьому українська мова розвивалася і популяризувалася. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, внаслідок чого у Києві народилась ціла мистецька школа. Велика роль академії у розвитку української філософської думки.

Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники (Є. Славинецький, С Полоцький, Г. Сковорода, Я. Ковельський, гетьман України І. Самойлович).

Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 р. в академії вчився М. Ломоносов.

Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Вихованці академії зробили також внесок у розвиток освіти і науки Білорусії, Молдови, південних слов'ян.

Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянська колегія. Царськими указами 1694 і 1701 р. було визнано її статус як академії. Ще до присвоєння звання академії цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах. Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн. В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Кількість учнів в 1700 р. сягала 2 тис, пізніше коливалася в межах 500—1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. З кінця XVIII ст. академія втрачає роль провідного культурно-освітнього центру. У 1817 р. вона була закрита, її функції перебрала Київська духовна академія (1819 р.) та Київський університет (1834 p.).

У колегії (академії) зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаки освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та фізики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років. Вивчення церковнослов'янської мови давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII-XVIII ст., У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою. Завдяки цьому українська мова розвивалася і популяризувалася. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, внаслідок чого у Києві народилась ціла мистецька школа. Велика роль академії у розвитку української філософської думки.

Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники (Є. Славинецький, С Полоцький, Г. Сковорода, Я. Ковельський, гетьман України І. Самойлович).

Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 р. в академії вчився М. Ломоносов.

Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Вихованці академії зробили також внесок у розвиток освіти і науки Білорусії, Молдови, південних слов'ян.

Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник — префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти — магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших — професорами. Учнів молодших класів називали спудеями, а старших, починаючи з поетики, — студентами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Організаційно структура академії впродовж тривалого часу залишалася незмінною, але зміст навчання, кількість предметів постійно мінялися. Змінювався і навчально-виховний процес, регламентуючись відповідними інструкціями, найбільш значними з яких були 1734, 1752, 1763, 1764 рр. Однак і в них основною метою проголошувалося формування світогляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважливішим засобом виховного впливу визначався особистий приклад викладачів, які завжди мали служити для учнів високим взірцем віри в Бога, скромності, ввічливості, доброго виховання й освіченості, внутрішньої чистоти й зовнішньої охайності тіла і одягу.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з "німецьких земель". Кількість студентів в академії також мінялася, доходячи в окремі випуски до 1000—1200 чол. Навчання в академії становило 12 років з поділом на вісім класів. За змістом навчання класи називалися: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, піїтика, риторика, філософія і богослов'я. У фарі (аналогії) вивчали елементарну граматику, слов'янську, польську та почасти латинську мови, правила каліграфії та орфографії. Наступні три класи були присвячені опануванню латинською мовою, якою велося подальше викладання. Після закінчення класів інфіми, граматики і синтаксими належало вільно розмовляти і писати латиною. В класі поетики учні знайомилися із загальними правилами складання поетичних творів, з поетичними жанрами. Предметом вивчення в класі риторики було ораторське мистецтво, а курс філософії завершувався викладом загальних понять діалектики. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. В них також викладали катехізис, арифметику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс.

Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х років її курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. Лише протягом 1651—1670 рр. курс філософії окремо не викладався, а найвищим був клас риторики. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику, математику і метафізику. Фізика передбачала вивчення природи, а також космогонії, есхатології, метеорології, уранографії й фізіологічної психології у зв'язку із зоологією. Завершував навчання курс богослов'я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук — догматики й моралі, а й загальним змістом знань в галузі релігії — історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських і богословських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчення певного розділу науки. Інструкцією 1752 р. передбачалось, щоб теологи і філософи завжди були на диспутах до закінчення неодмінно.

Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов. З 1738 р. це були єврейська, грецька та німецька мови, з 1753 р. їх доповнювали французька та староєврейська, а з 1755 р. — польська. Починаючи з 1751— 1752 рр. предметом навчання стають російська мова, поезія і риторика. Іноземні мови студенти вивчали протягом трьох останніх років. Про високий рівень їх викладання, глибоке опанування вихованцями академії іноземних мов свідчить той факт, що випускників часто запрошували на службу до державних установ, наукових закладів — Малоросійської колегії, Колегії іноземних справ, посольств, Петербурзької академії наук. Обов'язковим було в академії вивчення математики. Першим добре відомим курсом лекцій з математики XVIII ст. був курс Т. Прокоповича "Дві перші і найголовніші основи математики, арифметика і геометрія, на користь української студентської молоді викладені у Києво-Могилянській академії в роках Божих 1707 і 1708". З другої половини XVIII ст. в академії запроваджується клас "чистої" математики, де вивчали алгебру і геометрію, та клас "змішаної" математики з вивченням цивільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, гідравліки, оптики, тригонометрії, астрономії, гідрогеографії, математичної хронології та ін. Давні і глибокі традиції існували в академії в галузі музики, малювання, на основі яких склалися свої художня та музична школи.

У другій половині XVIII ст. за часів царювання Катерини II в Київській академії відбулися значні зміни, пов'язані з імперською політикою та з ревним її апологетом ректором Самуїлом Миславським, який у 1783 р. перевів навчальний процес на російську мову, здійснив уніфікацію навчальних процесів в академії з Московським та Петербурзьким університетами, а 13 лютого 1786 р. за його наказом академії був присвоєний "образ учения, для всех училищ Российской империи узаконенный". Реформою 1798 р. академія урівнювалася з усіма іншими академіями (Петербурзькою, Московською, Казанською), а через рік за нею закріплювався статус головної окружної академії. Суть його полягала в тому, що був створений Київський навчальний округ, до якого увійшли новоросійська, чернігівська, мінська, брацлавська, білгородська, харківська, переяславська і житомирська семінарії, кращих вихованців яких через кожні два роки мали надсилати до Київської академії. З них потім обирали вчителів семінарій. Ця реформа перетворювала Києво-Могилянську академію в один із кількох аналогічних закладів, вела до перетворення академії в суто релігійний навчальний заклад з підготовки кадрів духовенства. За таким статутом Києво-Могилянська академія проіснувала до остаточного оформлення її в Київську духовну академію.