44. Приєднання Росією Північного Причорномор*я. Заселення та господарський розвиток Південної України (18 ст.)

5.5. Приєднання до Росії Причорномор’я, Криму і Правобережної України

Вихід Росії до Чорного моря був метою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

Українські козаки брали активну участь і в боях проти Османської імперії.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів Правобережної України – добровольчий козацький корпус. До діючої армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. завершилася підписанням К’ючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов’язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну.

Усе це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав – Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна – Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, з приєднанням до Росії Причорномор’я, Криму і Правобережної України, а до Австро-Угорщини – Галичини і Буковини етнічні українські землі опинилися у складі двох держав – Російської та Австрійської імперій.

Господарське освоєння земель Південної України

Південній Україні випало відіграти особливу роль в економічній і політичній інтеграції усіх українських земель. Зовнішньополітичний курс Російської імперії збігався з прагненням української еліти в особі О.Безбородька та його оточення, петербурзьких малоросів, приєднати решту території Південної України та Криму.

О.Безбородько як голова зовнішньополітичного відомства уряду Катерини II був одним із авторів т. зв. грецького проекту, який передбачав розподіл Оттоманської держави і створення на Ватіканському півострові греко-православної монархії. Претендентом на трон вважався онук Катерини II, якому і дали ім'я візантійських кесарів, - Костянтин. Про поширення грекофільських настроїв в імперії свідчить топографія Південної України, де в назвах населених пунктів та новоутворених міст використовувалося грецьке "поліс" - Маріуполь (на честь дружини Павла І і матері Костянтина - Марії Федорівни), Сімферополь, Севастополь, Тирасполь, Ставрополь, Нікополь, Ольвіополь, Овідіополь тошо.

За Кучук-Кайнарджирським миром до Росії відійшли території між Бугом і Дністром, Крим став формально незалежним від Турецької держави. З метою підірвати економіку Криму, за ініціативою намісника Малоросії П.О.Румянцева О.Суворов здійснив операцію з виведення 31 тис. християнського населення з території Криму - греків, вірмен, грузинів. А у 1783 р. Кримське ханство було прилучено до Російської імперії.

Адміністративний устрій Південної України визначав ряд реформ, проведених у другій половині XVIII - початку XIX ст. Спочатку, після ліквідації Гетьманату 1764 р., на південноукраїнських землях створено Першу Новоросійську губернію на півночі та Землі Вольностей Запорозьких на півдні. Трохи згодом, після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р., територія була поділена по лінії р. Дніпра на Новоросійську та Азовську губернії. У 1782 р. в ході чергової адміністративної реформи Новоросійську та Азовську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво, адміністративним центром якого спочатку був Кременчук, а з 1784 р. - Катеринослав. У 1795 р. було створено Вознесенське намісництво з центром у Вознесенську. У роки правління Павла 1 замість Новоросійського, Вознесенського намісництв та Таврійської області утворена Новоросійська губернія, центром якої став Новоросійськ (колишній Катеринослав). З 90-х рр. XVIII ст. до вжитку увійшла назва "Новоросія", яка поширювалася на всю Південну Україну. Термін в адміністративному сенсі зберігався до 1874 р. У 1802 р. Друга Новоросійська губернія була поділена на три губернії: Миколаївську (з 1804 р. перейменовану на Херсонську), Катеринославську та Таврійську. У 1812 р. на їх місці постали Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторства.

Вирішальним чинником соціально-економічного життя Південної України кінця XVIII - початку XIX ст. був процес колонізації, тобто господарчого і культурного освоєння краю, який мав цілеспрямований державно-адміністративний характер. Загалом колонізаційний процес на Півдні України розвивався кількома напрямами: поміщицька, іноземна та народна колонізація.

У 1764 р. уряд уклав план роздачі земель в Новоросійській губернії, за яким передбачалося виділення поміщикам наділів від 1,5 тис. до 12 тис. дес. землі. Найбільші земельні наділи за цим планом одержали впливові царські вельможі, фаворити, високі посадові особи - Безбородько, Румянцев, Потоцький, Панін, Ганнібал. Землі отримували також вищі і середні офіцерські чини, козацькі старшини, іноземці, які несли службу в російському війську.

Окремі програми російського уряду були скеровані на організацію заселення південних територій іноземними колоністами. У багатьох європейських країнах створювалися спеціальні представництва, які рекрутували з міщан, ремісників, селян бажаючих переселитися на нові землі. У вигляді заохочення їм пропонували певні пільги: кожній родині надавалося по 60 дес. землі, на термін від 5 до 10 років вона звільнялася від сплати податків, отримувала державні позики. Крім того, колоністам гарантувалася релігійна терпимість.

Першими переселенцями з Європи стали датчани, які оселилися в Херсонській губернії. Найчисельнішу ж групу склали німецькі колоністи, здебільшого представники т. зв. лагідного баптизму - меноніти, яких лише 1803 р. прибуло близько 3 тис. осіб. Серед перших поселенців Півдня були також швейцарці, іспанці, французи, італійці, корсиканці, які займалися переважно ремеслами і торгівлею. Велику групу іноземних переселенців репрезентувала християнська община Отаманської імперії - греки, молдовани, серби, вірмени, болгари, які в такий спосіб позбувалися релігійного гніту. На початку XIX ст. розпочалася активна єврейська колонізація Півдня вихідцями з Білорусії та Галичини. У 1809 р. в Херсонській губернії було вже 9 єврейських колоній.

Однак найпотужніший потік південноукраїнської колонізації випадав на народну колонізацію. Першими поселенцями Півдня з цієї соціальної групи стали рядові козаки, котрі осідали на вільних землях на правах займанщини. Згодом сюди стали прибувати ветерани та інваліди російсько-турецьких війн, дрібні торговці, ремісники, міщани, селяни. Селянська колонізація була найчисельніша і водночас найбільш строката - державні (скарбові) селяни, поміщицькі, яких власники перевозили з центральних губерній, військові і морські поселенці, політв'язні, каторжани. Найчисленнішу групу селянських прибульців становили втікачі. Неабиякою мірою цьому сприяв виданий 1776 р. наказ Г.Потьомкіна "втікачів не повертати", який, незважаючи на незадоволення поміщиків з центральних губерній, діяв аж до смерті намісника краю у 1791 р.

Завдячуючи впровадженим заходам, населення краю зростало досить швидкими темпами. Зокрема, за часів військового генерал-губернатора Новоросії А.Е.Рішельє (1803-1814) чисельність населення збільшилася до 1 млн осіб. За етнічним складом 2/3 колоністів становили українці та росіяни.

Досить високими темпами протікали на Півдні урбанізанійні процеси. Причому на відміну від американського Заходу, де міста виникали стихійно, на Півдні Російської імперії їх розбудова перебувала під пильним наглядом. Реконструкція існуючих та виникнення нових міст становили одну з головних особливостей економічного освоєння південноукраїнських земель.

Найперше було відбудовано Азов і Таганрог, трохи згодом на місцях колишніх фортець і оборонних укріплень виникли Єлисаветград, Олександрівськ, Нікополь, Бахмут. У 1776 р. було закладено Катеринослав, який Г.Потьомкін планував зробити адміністративним центром Новоросії. Місто розвивалось як важливий річковий порт в середній течії Дніпра, центр дрібної промисловості та ярмаркової торгівлі. У 1778 р. був заснований Херсон з суднобудівною верф'ю, торговельною пристанню і фортецею. У планах Катерини II йому відводилася роль "південного Санкт-Петербурга". У 1789 р. в гирлі р. Інгул було закладено місто на ім'я святого чудотворця Миколая - Миколаїв, основою існування якого стали судно-будівництво і торгівля. У 1779 р. на узбережжі Азовського моря виник Маріуполь, куди була переселена більша частина кримських греків, а пізніше оселилися архіпелазькі греки.

У 1794 р. на місці татарського містечка Хаджибей була заснована Одеса (назва походила від давньогрецького Одессос - "торговий шлях", яке в античні часи існувало на цій території). Завдячуючи вигідному географічному розташуванню як морського порту, ліберальному ставленню уряду і віддаленості від центру, напливу багатонаціонального за складом населення, розквіту внутрішньої і зовнішньої торгівлі, відбувався надзвичайно швидкий розвиток міста, населення якого вже на 1809 р. збільшилося втричі і становило 9 тис. осіб.

Динаміка росту міського населення в Російській імперії свідчить, що найбільшою вона була в Таврійській і Херсонській губерніях. Якщо середній відсоток зростання міського населення в Україні становив 8,7 %, то в містах Півдня - 15 %. У 1840 р. в Одесі проживало 60 тис. осіб, Севастополі - 41 тис, Миколаєві - 28,7 тис, Херсоні - 22 тис. осіб.

Основним видом господарської діяльності південноукраїнського населення було землеробство. Успіхи хліборобства зумовлювалися сприятливими природними умовами та родючими чорноземами. Вирощений на південноукраїнських землях надлишок пшениці давав можливість експортувати її до Англії, Франції, Іспанії, країн Північної Європи, Туреччини.

Важливе місце в економіці Півдня посідало також тваринництво, особливо вівчарство. Високоякісна вовна була продуктом імпорту американських торговців з Південної України. Вовна знаходилася на другому місці за обсягом експорту. Лише у 1825 р. через порти Південної України було експортовано 40 тис. пудів вовни.

Центром зовнішньої торгівлі стала Одеса, яка протягом 1819-1859 рр. користувалася правом порто-франко (вільної безмитної торгівлі). Таке право сприяло збільшенню місцевих капіталів, зростанню імпорту і експорту товарів, стимулювало закордонну торгівлю України (це означало, що економіка України могла відмовитися від деяких примусових зв'язків з Росією і розвивати власні стосунки із зовнішнім світом). Водночас негативні наслідки порто-франко були пов'язані з ростом контрабанди, дешевим імпортом, який шкодив розвиткові української місцевої промисловості. Свідоме впровадження порто-франко російським урядом на Півдні України вело до закріплення аграрного характеру її економіки і перетворювало край на "буферну зону" і ринок збуту російської промисловості.

Свої особливості мав і соціальний устрій південноукраїнських земель, обумовлений формуванням у цьому регіоні нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої не на примусовій, а на вільнонайманій праці. Кріпосництва в Південній Україні в таких формах і масштабах, як в Лівобережній або Правобережній Україні, не було. Напередодні селянської реформи 1861 р. лише 1/10 поміщицьких земель обробляли кріпаки, 9/10 - наймані робітники.

Заселення Південної України. Реферат

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель

Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземномор'я і Європи, постійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі.

Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. Російська армія здобула ряд перемог, що змусило Туреччину підписати 10 липня 1774 р., мирний договір. Вихід у Чорне море був здобутий. Російські торгові суди тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.

8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань, вся кубанська сторона "прийняті під державу Всеросійську". Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня.

Слід також відзначити, що після ліквідації Запорізької Січі і відвоювання Чорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Всього протягом 9 років – від 1785 до 1794 рр. поміщикам було роздано 4,5 млн. десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація – переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців йшов з Правобережжя; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній; і, нарешті, переселенці, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).

На основі рескрипту Катерини II від 9 березня 1778 р. "О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни" О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в південну Україну на береги Азовського моря 32 тис. осіб чоловічої статі – греків та вірмен.

Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.). Розбудовувалося стародавнє поселення, назване у 1783 р. Одесою.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили багатопільну систему, тонкорунних овець – мериносів тощо. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві (гармати та ядра), Луганський чавунно-ливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові суди.

Треба звернути особливу увагу на те, що визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою агресії. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою та східними країнами. Все це сприяло більш швидкому економічному розвитку України.