91.Спроби лібералізації суспільно-політичного життя в Україні у період десталінізації (1956-1964 рр.)

«Відлига» - у публіцистичній та історичній літературі назва періоду 1954-1964 рр. Основним змістом «Відлиги» була десталінізація - певний відхід від жорсткої сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, демократизаціі, гуманізації.

Ініціювання нового радянського керівництва на чолі з М. Хрущовим економічних реформ.

1.1. Стан промисловості України. У 50-х pp. XX ст. Україна мала значний економічний потенціал. Вона стала одним із центрів машинобудування. На перший план висувалася металургія, енерго- і електромашино-будування. Нарощували потужності Харківський тракторний завод і Харківський завод транспортного машинобудування, Краматорський завод верстатобудування. Збільшився видобуток нафти і вугілля (у західній частині республіки було утворено Львівсько-Волинський вугільний басейн). Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання природного газу Щебелинського родовища на Харківщині.

Але промисловість України, як і всього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою, повільно впроваджувалися новітні досягнення науки і техніки. Наприкінці 50-х pp. промисловість стала розвиватися повільніше. У цих умовах з ініціативи першого секретаря ЦК КПРС (з вересня 1953 р.) і голови Ради Міністрів СРСР (з 1958 р.) М. Хрущова почалося здійснення реформ.

Цілі реформ: вивести промисловість і сільське господарство з кризи; дещо розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях; розширити права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці; прискорити науково-технічний прогрес; скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн; сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

1.2. Програма створення єдиного народногосподарського комплексу. На XX з'їзді КПРС у 1956р. була розроблена програма створення єдиного народногосподарського комплексу, який мав охопити всі ланки суспільного виробництва, розподілу й обміну в межах усієї країни.

Важливими факторами виконання цієї економічної програми вважалися:

- безупинний технічний прогрес;

- швидке зростання продуктивності праці;

-подальший розвиток усіх галузей промисловості;

- підвищення матеріального і культурного рівня життя народу. Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить вирішення головного економічного завдання СРСР - у стислий термін наздогнати і випередити економічно найрозвинутіші країни світу.

1.3. Створення раднаргоспів. Однією з найважливіших реформ стала реформа управління народним господарством. У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, a замість них створювалися територіальні органи управління народним господарством.

Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства даного адміністративного економічного району становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти їм мала рада народного господарства (раднаргосп).

У березні 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. Для централізованого управління ними у 1960 р. було створено Українську раду народного господарства (УРНГ).

У 1962 р. замість створених к початку цього року вже 14 економічних адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів, якими управляли відповідно 7раднаргоспів: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський.

Реформа управління призвела до певного скорочення адміністративно-управлінського апарату, було розширено склад і права місцевих органів влади, розширювалася компетенція місцевих рад у питаннях планування.

3 уведенням раднаргоспів створювалися певні умови для госпрозрахунку, раціонального використання місцевих ресурсів і національних кадрів, зміцнювалася економічна самостійність республік, збільшувалася кількість вироблених товарів.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів компартії України, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Здійснивши рішучу заміну галузевого керування промисловістю територіальним, М. Хрущов мав можливість зробити і наступний реформаційний крок - перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

2. Згортання економічних реформ у промисловості. Реформа управління промисловістю, підсилюючи позиції місцевих господарників, одночасно послабляла владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою регіонів і країни в цілому. Невипадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була розпочата спроба державного перевороту в СРСР (маються на увазі дії так званої «антипартійної групи» в 1957 p.).

Економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через кілька років довелося знову повернутися до централізованого управління.

Це відбулося спочатку за рахунок створення ценгральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках - Росії, Україні і Казахстані, унаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, a у 1962 р. виник і єдиний союзний керівний економічний центр - Рада народного господарства СРСР. Він і почав контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані, і промисловість була повернута до галузевого управління із центру.

3. Експерименти в сільському господарстві. Україна залишалася житницею Радянського Союзу - одним з основних виробників найважливіших продуктів харчування для населення і сировини для промисловості. Сільське господарство було відсталою галуззю в радянській економіці. Низька продуктивність сільського господарства спричинила дефіцит продовольства. Тому М. Хрущов вирішив вжити ряд заходів для поліпшення становища на селі.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів. На цілину з УРСР і із деяких інших союзних республік відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом.

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

У 50-х pp. на Дніпрі продовжував будуватися каскад електростанцій. 18жовтня 1955 р. відбувся пуск Каховської електростанції. Величезні площі родючих земель були затоплені, віддача з них значно перевершувала показник зрошуваних земель Криму.

3 1959 по 1965 pp. обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на .10-12%, замість запланованих 70%. Посуха 1963 р. підсилила скруту із забезпеченням населення продовольством. Керівництво СРСР вперше вдалося до масштабних закупок зерна за кордоном.

4. Реформи в соціальній сфері. Наприкінці 50-х - початку 60-х pp. були здійснені реформи в соціальній сфері. Було скорочено робочий день і запроваджено гі'ятиденнйй робетий тиждень. Запроовадажувалося щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування. У другій половині 50-х pp. почалося масове житлове будівництво. У 1956-1964 pp. одержали або збудували собі житло майже 18 млн осіб. Цього часу з'явишся нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, урізноманітнювався асортимент промислових товарі. У побут багатьох людей ввійшла нова техніка - телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Селяни нарешті отримали паспорти і мали змогу вільно змінювати місце проживання.

5. Реформи в суспільно-політичній сфері. Великим досягненням М. Хрущова як політичного діяча, який прийшов до влади після смерті Й. Сталіна, була відмова від диктаторських методів у політиці. Ліквідовувалися деякі табори для політв'язнів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але М. Хрущов був людиною сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, і часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р. проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. У Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

3 початку 1954 р. почалася велика пропагандистська кампанія у зв'язку з 300-річчям Переяславської ради. Рішенням президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1954 р. від РРФСР до УРСР було передано Крим.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для деяких змін у національно-культурному житті. Значно зросла кількість українців у складі керівних органів УРСР. Ставилися питання чистоти української мови, вилучення з неї засмічень і кальок з російської мови, реабілітації заборонених діячів української культури, заповнення «білих плям» в літературі і театрі. Цього часу в Україні було створено міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію будівництва й архітектури у Києві, Спілку журналістів України.

Кульмінаційним моментом у суспільно-політичному житті СРСР стала доповідь М.Хрущова, виголошена ним 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС, у якій він виступив з критикою культу особи Й. Сталіна та застосування репресивних методів управління у країні. Спроба М. Хрущова відмовитися від політики попередників спричинила деяку лібералізацію суспільно-політичного життя (так звана «хрущовська відлига»). У 1956-1963 pp. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Разом із тим не були реабілітовані М. Скрипник, М. Хвильовий, Л. Курбас та ін.

27 червня 1958 р. ЦК КПУ прийняв постанову «Про виправлення помилок в оцінці опер "Велика дружба", "Богдан Хмельницький" і "Від щирого серця"». Це стало прихованою ревізією ідеологічного погрому другої половини 40-х - початку 50-х pp. На певний час жорстокий ідеологічний пресинг щодо інтелігенції було послаблено.

6. Значення хрущовських реформ. Реформи М. Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. 3 одного боку, 50-ті pp., особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Реформи дали поштовх виходові країни з кризи. Відбулася деяка децентралізація управління народним господарством, регіонам було надано обмежену господарську самостійність. Україна почала проводити більш самостійну економічну політику. Поліпшилася кооперація та поділ праці в регіонах, покращилися умови праці трудящих, зросли доходи населення, підвищився рівень його життя.

Значно зміцнився промисловий потенціал УРСР. У 1959 р. в Кременчуці вийшов із заводу перший самоскид «КРАЗ». Дав свою першу продукцію Новокриворізький гірничозбагачувальний комбінат, у Новомосковську (Дніпропетровська область) - найбільший у Європі цех з виробництва електрозварних труб. У 1960 р. в Україні було запущено перший атомний реактор, у Кривому Розі задута найбільша у світі доменна піч «Криворізька-Комсомольська». Але цього ж часу були споруджені гігантські підприємства хімічної нафтопереробної промисловості, які своїми величезними і постійно зростаючими відходами різко погіршили екологічне становище в Україні. Наприкінці 50-х pp. середньорічний темп приросту національного доходу СРСР збільшився до 9%. Але вже на початок 60-х pp. ці показники зменшилися до 4,4%.

3 другого боку, реформи М Хрущова не торкалися політичної сфери (тоталітарного режиму, основ командно-адміністративної системи, зберігалася монополія компартії на владу). Унаслідок половинчастості і непослідовності реформ в економіці кардинальних змін не відбулося. У промисловості реформи обмежилися реорганізацію управління. У реформуванні народного господарства перевага віддавалася розвитку важкої промисловості, куди направлялася більшість коштів державного бюджету, а легка і харчова промисловість розвивалися за залишковим принципом. Послабшали господарські зв'язки між окремими регіонами. Реформування в економічній, суспільно-політичній, соціальній сферах відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381,5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.

У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об'єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю малочисельну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.