2.2. Колективне підприємство

Однією з організаційних форм господарської діяльності є підприємства, види яких визначені в законі залежно від форм власності — приватні, колективні, державні, комунальні, підприємства з іноземними інвестиціями. Відтак слід, мабуть, зазначити, що законодавство дозволяє і заохочує приватну господарську і підприємницьку діяльність як індивідуальну, сімейну, так і з правом найму робочої сили. Закон не обмежує ні кількості найманих працівників, ні розміру приватного капіталу. Це означає, що приватні підприємства є рівноправними суб’єктами виробничої, комерційної та іншої діяльності.

Відповідно до визначення законодавством України такої форми власності, як колективна, воно вирізняє окремий вид підприємств — колективні. Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників. Ними є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) і є однією з організаційно-правових форм підприємств, кваліфікуючою ознакою якої є визначена форма власності, на якій засноване і діє таке підприємство.

Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб’єкт права колективної власності. Правосуб’єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статут.Діяльність кооперативу базується на принципах добровільного вступу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, особистої трудової участі членів кооперативу та їх участі в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема територіально відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філіали та представництва.

Економічне поняття колективної власності окреслює відносини з приводу приналежності матеріальних та інших благ організованій группі людей (колективу), тобто уявляє собою колективну форму присвоєння цих благ.

Колектив як єдиний суб`єкт присвоєння можуть складати, як робітники виробляючи матеріальні та інші блага, так і співвласники засобів виробницта, не обов’язково беручи участь в цьому процесі (наприклад, акціонери). Однак суб`єктом економічних відносин колективного присвоєння власності, завжди залишається колектив як цілісні, організовані товариства, а не кожний його член окремо. Колективна власність — явище об’єктивне, як і об’єктивне прагнення людей до колективного господарювання. Колективна (чи кооперативна) власність існує у всіх країнах, хоча вона не скрізь законодавчо закріплена в конституційному порядку. У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівницьких товариств — за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

Підприємство колективної власності має усі конститутивні ознаки підприємства :

- може створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

- якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

- є юридичною особою, має відокремлене майно,самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Особливості правового статусу підприємств колективної власності обумовлені притаманною їм сукупністю майнових та організаційних ознак: порядком формування майнової бази їх господарювання; порядком володіння, користування та розпорядження належним їм майном; порядком розподілу результатів від його використання; його структурою; порядком звернення стягнення на зазначене майно; порядком створення таких підприємств; структурою та компетенцією їх органів управління; взаємодією засновників (членів) та інших осіб; відповідальністю засновників (членів).

Виникнення підприємств колективної власності пов’язано з добровільним об’єднанням майна їх засновниками для досягнення тих чи інших соціально-господарських цілей. Підприємства колективної власності виступають суб’єктами права колективної власності на об’єднане майно.

У підприємстві колективної власності його члени взаємодіють як учасники колективу, зберігаючи право вільного виходу з такого підприємства із заздалегідь визначеною часткою майна. А якщо таке підприємство створено на базі колективної власності, обсяг повноважень його визначає власник майна.

Підприємство колективної власності відрізняється від інших підприємств за конструкцією його відповідальності перед третіми особами, а також відповідальності засновників (членів) і створеного ними підприємства.

На відміну від статті 20 Закону України «Про власність» який втратив чинність, коментована норма звужує коло підприємств – суб’єктів права колективної власності. До них, зокрема, відносяться виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, а також інші підприємства, передбачені законом. Зокрема, в Україні діють підприємства колективної власності, створені шляхом передачі всього майна державного підприємства у власність його трудового колективу. Особливостями такого підприємства є те, що в його майні визначаються вклади його працівників. До складу такого вкладу включається сума вкладу працівника в майно державного підприємства, на базі якого створено колективне підприємство, а також вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його створення. При цьому розмір вкладу працівника у приріст майна визначається виходячи з його трудової участі в діяльності підприємства. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються та сплачуються проценти, розмір яких визначає трудовий ко-лектив за результатами господарської діяльності підприємства.

Працівнику, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника сплачується вартість вкладу. При ліквідації колективного підприємства вартість вкладу сплачується працівникам (їх спадкоємцям) із майна, що залишилось після розрахунків з кредиторами.

Об’єктами права колективної власності можуть бути:

- статутний (складений) капітал юридичної особи – суб’єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайових внесків) її учасників (членів);

- викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонуїання;

- кредити банків, отримані суб’єктом права колективної власності;

- виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте суб’єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).

Однак не може бути об’єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням та реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охороною найважливіших об’єктів права державної власності).

У майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом виходячи з результатів господарської діяльності підприємства. Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу.

Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Як правило, суб’єкт права колективної власності сам використовує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учасників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:

1. право господарського відання при створенні суб’єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

2. право оперативного управління щодо створеної суб’єктом права колективної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;

3. оренда, на підставі якої об’єкти права колективної власності передаються в користування іншим особам.

Отже, підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників. Ними є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. Майно колективного підприємства і становить колективну, власність цього підприємства. В ньому визначаються вклади учасників в це майно, на базі якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна після його заснування.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова «виробничий кооператив» або «кооперативне підприємство». Виробничий кооператив є корпоративним підприємством, створеним з метою здійснення спільної господарської комерційної діяльності. Створення виробничого кооперативу і припинення його діяльності засновані на добровільно вираженій згоді засновників (членів).

Виробничий кооператив являє собою об’єднання праці і капіталу: всі члени кооперативу зобов’язані брати особисту трудову участь в його діяльності та внести майновий пайовий внесок. Особистий елемент у виробничому кооперативі відіграє провідну роль: особиста трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу є обов’язковою. Щодо виробничого кооперативу законодавець робить акцент на безпосередню трудову участь, що обумовлює включення членів виробничого кооперативу до складу його трудового колективу. З цією ознакою пов’язана також обов’язковість участі членів в управлінні справами виробничого кооперативу та повна рівність у такому управлінні кожного члена кооперативу. У кожного члена кооперативу є право лише одного голосу при вирішенні усіх питань його діяльності.

2.3. Спільне підприємство

Спільне підприємство (СП) - це підприємство, засноване на базі

об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед

засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи, громадяни

України та інших держав. Із цього виходить, що термін "спільне

підприємство" має двоякий зміст:

1) як СП за участю тільки українських партнерів;

2) як СП за участю українських партнерів і іноземних інвесторів. У

Законі України "Про власність" розглядається власність спільних

підприємств як підприємств за участю юридичних осіб і громадян України,

з одного боку, юридичних осіб і громадян інших держав — з другого.

СП здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.

1. Експорт і імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталів і

робочої сили.

2. Надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг

іноземним суб'єктам господарської діяльності, у тому числі:

• виробничі;

• транспортно-експедиційні;

• страхові;

• консультаційні;

• маркетингові;

• експортні, посередницькі, брокерські, агентські, консигнаційні,

управлінські, облікові, аудиторські, юридичні, туристичні та інші

послуги, не заборонені законодавством України;

• наукова, науково-технічна, виробнича, навчальна та інша кооперація з

іноземними фірмами; навчання, підготовка та перепідготовка спеціалістів

на комерційній основі;

• міжнародні фінансові операції і операції з цінними паперами,

передбачені законодавством України;

• кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної

діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення

банківських, кредитних та страхових закладів на території України у

випадках, передбачених її законами;

• спільна підприємницька діяльність і створення спільних підприємств

різних видів та форм, спільне ведення господарських операцій, спільне

володіння майном як на території України, так і за її межами;

• підприємницька діяльність на території України, яка пов'язана з

наданням ліцензії, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших

об'єктів інтелектуальної власності з боку іноземних суб'єктів

господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів

зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

• організація проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій,

симпозіумів, семінарів та інших заходів на комерційній основі;

• організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної

торгівлі на території України;

• товарообмінні (бартерні) операції, зустрічна торгівля;

• орендні операції (у т. ч. лізингові);

• роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними

суб'єктами господарської діяльності на території України та за її

межами;

• різного роду посередницькі операції учасників зовнішньоекономічної

діяльності.

Спільне підприємство (СП) — це:

1. Підприємство з іноземними інвестиціями.

2. Форма господарського співробітництва з іноземним партнером, при якій

створюється спільна виробничо-господарська база та виготовляється

продукція (послуги) загальної власності як вітчизняного, так і

іноземного партнера.

Наявність загального майна у спільному підприємстві відрізняє його від

інших форм міжнародного співробітництва з іноземним капіталом.

За чинним законодавством засновниками СП можуть бути будь-які власники

майна — юридичні особи та громадяни України, а також іноземні юридичні

особи та громадяни.

До засновників СП пред'являються такі вимоги:

• юридичні особи повинні мати статус суб'єкта підприємницької діяльності

і після державної реєстрації, а в установчих документах чітко

фіксувалося право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність;

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без

громадянства, які мають постійне місце проживання в Україні, повинні

бути зареєстровані як підприємці;

• юридичні та фізичні особи повинні бути зареєстровані як учасники

зовнішньоекономічної діяльності.

Таким чином, реалізувати право на створення СП юридичні та фізичні особи

мають право тільки після державної реєстрації їх як учасників

зовнішньоекономічної діяльності, яку проводить Міністерство

зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

СП може створюватися і як мале підприємство відповідно до діючого

законодавства. Важливою характеристикою правового статусу СП є те, що на

них повною мірою поширюється законодавство України, норми

громадянського, трудового, земельного, фінансового, адміністративного та

інших прав держави. З дня державної реєстрації СП використовують всі

права статусу юридичної особи. Вони від свого імені складають договори,

мають майнові права, несуть обов'язки, можуть бути позивачами та

відповідати у судах. СП мають право здійснювати будь-які види

господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України

та відповідають цілям, передбаченим у статуті СП. Суттєвим є також

законодавчо закріплений спеціальний режим захисту прав та інтересів

іноземних інвесторів. Держава не може реквізувати іноземні інвестиції,

крім випадків стихійного лиха, аварій, епідемій. Компенсація повинна

бути адекватною та ефективною.

Захист права власності СП забезпечується також встановленою законом

відповідальністю державних органів як за неправомірне втручання у

здійснення власником його повноважень по володінню, користуванню та

розпорядженню май ном, так і за видання актів, які не відповідають

законодавству та порушують права власника.

Процес створення СП містить такі етапи:

1-й етап. Підготовчий

Визначення цілей створення СП:

• залучення передової зарубіжної технології та управлінського досвіду;

• забезпечення виробництва високоякісною продукцією та підвищення його

технологічної культури;

• заміщення нераціонального імпорту продукції;

• залучення додаткових матеріальних і фінансових ресурсів;

• розвиток експортних можливостей засновника.

2. Пошук іноземного партнера шляхом:

• використання пропозицій від самих іноземних партнерів;

• особистих контактів;

• через посередницькі спеціалізовані інформаційні та консультативні

організації;

• одержання підтвердження ділової надійності майбутнього

партнера, його конкурентоспроможності та фінансового благополуччя через

Торгово-промислову палату України.

3. Відбір найбільш вигідного варіанту з попереднім розрахунком всіх

економічних, технічних і організаційних умов створення СП:

• необхідного рівня капіталовкладень;

• наявності кваліфікованих кадрів;

• фактори інфраструктури;

• аналіз альтернативних варіантів;

• попередній розрахунок потреби у фінансах (валютних), ресурсах і

технологіях зарубіжного партнера;

• вибір іноземного партнера шляхом участі у міжнародних

конкурсних торгах, де забезпечується високий рівень конкуренції.

2-й етап. Проведення попередніх переговорів із співзаснов-никами СП

• ініціатива створення СП можлива з будь-якого боку;

• запрошення до переговорів для виявлення зацікавленості

у спільній підприємницькій діяльності;

• визначення предмета діяльності, цілі та завдань майбутнього СП, форми

власності, принципів співробітництва;

• допускається паралельне ведення переговорів з різними

партнерами;

• фінансування проектів майбутнього СП здійснюється зацікавленою

стороною на свій ризик. Ці витрати не компенсуються навіть після

створення СП;

• при досягненні згоди сторони складають протокол про наміри сторін;

• підготовка техніко-економічного обгрунтування (ТЕО).

3-й етап. Розробка та затвердження установчих документів СП

1. Розробка установчого договору про створення СП.

2. Розробка статуту СП.

3. Підписання установчого договору. "Це акт затвердження спільного

рішення засновників про створення СП.

4. Всі попередні переговори і листування втрачають силу.

5. Підписання (затвердження) засновниками СП його статуту може бути

одночасно або після підписання установчого договору.

6. Якщо одним із співзасновників є державне підприємство, то у

затвердженні статуту СП бере участь трудовий колектив цього

підприємства.

4-й етап. Державна реєстрація СП

1. Державна реєстрація СП здійснюється відповідно до законодавства

України.

2.3 дня державної реєстрації СП здійснює права юридичної особи.

5-й етап. Заключний етап

1. Здійснення державної реєстрації СП як учасника зовнішньоекономічної

діяльності.

2. Практичне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

1. Формування органів управління СП.

Якщо сторони попередніх переговорів дійшли згоди шодо взаємної

зацікавленості в спільній підприємницькій діяльності у формі створення

СП, то вони складають протокол про наміри.

Цей протокол не є юридично обов'язковим для обох сторін і не накладає на

них жодних майнових зобов'язань, однак він має важливе значення для

створення і підтримки ділової репутації осіб, які його підписали.

Протокол про наміри складається у вільній формі, але необхідно вказувати

повне найменування сторін, предмет переговорів, а також питання, які

сторони обговорюватимуть на наступній зустрічі із зазначенням строків її

проведення.

Установчий договір і статут мають самостійне значення і однакову

юридичну силу, повинні затверджуватися і змінюватися в одному й тому

самому порядку.

Вони не повинні текстуально дублювати один одного, хоча найпринциповіші

положення текстуально треба формувати ідентично. Це стосується

найменування підприємства і його місцезнаходження, розміру статутного

фонду, розміру і складу внеску кожного учасника; порядку і строків

внесення вкладів; порядку поділу прибутку, порядку формування і

повноваження органів управління; умов ліквідації підприємства.

Треба враховувати те, що при розходженнях цих формувань переважним є

положення установчого договору, зареєстрованого нарівні із статутом.

Діюче законодавство не передбачає якихось спеціальних вимог до

розмежування змісту установчого договору і статуту. У той же час у

Господарському кодексі України названі обов'язкові відзнаки статуту

кожного підприємства.

Крім зазначених, у статут та установчий договір можуть бути внесені інші

положення, які не суперечать чинному законодавству.

В установчих документах необхідно фіксувати головним чином ті

особливості правового статусу підприємства, які випливають з його

організаційної форми або коли є спеціальні вимоги закону, передбачені,

ухтатуті.

Органи управління спільним підприємством

Вищим органом управління СП є збори учасників або призначених ними

представників (із нотаріально засвідченою довіреністю).

Представники учасників призначаються на постійний або на визначений

строк. Учасник може у будь-який час позбавити свого представника участі

у зборах учасників, повідомивши про це інших учасників. Він також може

передати свої повноваження на зборах іншому учаснику або його

представнику.

Учасники мають кількість голосів пропорційно розміру їх часток у

статутному фонді СП.

Збори учасників обирають свого головуючого на постійний строк або

передбачають черговість головування учасників у алфавітному порядку.

Вони також самостійно визначають регламент своєї роботи.

З питань визначення основних напрямків діяльності СП і затвердження його

планів та звітів про їх виконання, внесення змін до установчих

документів, а також виключення учасника СП рішенням зборів учасників

приймаються одноголосно.

З усіх останніх питань рішення приймаються простою більшістю голосів.

Збори учасників скликаються в міру необхідності, але не рідше як двічі

на рік.

Головуючий зборів учасників організує їх роботу.

Збори учасників приймають рішення на своїх засіданнях, але в окремих

випадках, передбачених в установчому договорі, допускається прийняття

рішень методом опитування.

У цьому випадку проект рішення розсилається учасникам, які повинні у

письмовій формі повідомити про свою позицію. Протягом 10 днів з часу

одержання інформації від останнього з них всі вони повинні бути

повідомлені головуючим про прийняття рішення. Рішення методом опитування

вважаться прийнятим за відсутності заперечення будь-кого із учасників.

Будь-який із учасників має право вимагати розгляду питання на зборах

учасників за умови, що він заявив про це не пізніше як за 25 днів до

початку зборів.

Головуючий зборів організує ведення протоколу в спеціальній книзі

протоколів, яка повинна надаватися учасникам у будь-який час, а на їх

вимогу повинні видаватися засвідчені витяги із книги протоколів.

Позачергові збори учасників скликаються головуючим, якщо цього вимагають

інтереси СП в цілому (загроза значного скорочення статутного фонду,

неплатоспроможності та інше), а також на вимогу директора (директорії),

ревізійної комісії СП.

Учасники СП, які володіють у сукупності більш як 20% голосів, мають

право вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який час

та з будь-якого приводу. Якщо протягом 25 днів головуючий не виконав

цієї вимоги, вони можуть самі скликати збори учасників. Про проведення

зборів учасники повідомляються письмово (або іншим способом) не менш як

за 30 днів до початку зборів з вказівкою про час та місце їх проведення,

а також порядку денного.

Виконавчий орган управління СП

Для керівництва поточною діяльністю СП виший орган управління (збори

учасників) обирає або призначає виконавчий орган управління —

колективний (дирекцію) або одноособовий (директора).

Дирекція (директор) самостійно вирішує всі питання діяльності СП, крім

тих, які належать до виключної компетенції зборів учасників. Збори

учасників можуть винести рішення про передачу частини своїх прав до компетенції директора (дирекції).

Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і організує виконання їх

рішень. Вона (він) не може приймати рішення, обов'язкові для учасників.

Директор (члени дирекції) не може бути одночасно головуючим зборів

учасників.

При найманні (призначенні, обранні) директора СП на посаду з ним

укладається контракт, в якому визначаються строки наймання, права,

обов'язки та відповідальність директора перед зборами учасників і

колективу СП, умови його матеріального забезпечення та звільнення з

посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом та чинним

законодавством.

Розділ ІІІ. Приватні підприємства. Інші види підприємств

Приватним підприємством, за Господарським кодексом України, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з використанням найманої праці. Існування приватних підприємств стало можливим з переходом вітчизняної економіки до ринкової. Існування такої власності не визнавалося союзним законодавством, а особиста власність мала лише споживче призначення.

Різновидом приватних підприємств є селянські (фермерські) госпо-дарства. Вони є формою підприємницької діяльності громадян з мстою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Такі господарства теж можуть використовувати працю осіб, найманих за трудовим договором. Відносини, пов'язані зі створенням та діяльністю фермерських господарств, регламентуються Господарським кодексом та Законом України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство». Відповідно до цього Закону фермерські господарства здійснюють господарську діяльність, маючи на меті отримання прибутку, на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Фермерське господарство може бути створено одним громадянином або кількома родичами чи членами сім'ї. Воно наділяється правами юридичної особи, діє на основі статуту. В статуті зазначається найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), орган управління, порядок прийняття ним рішень, порядок вступу до господарства і виходу з нього та інші положення, що не суперечать чинному законодавству.

Особливим видом підприємств, передбачених законодавством, є орендні підприємства, які створюються на основі орендованих цілісних майнових комплексів державних або комунальних підприємств чи майнових комплексів виробничих структурних підрозділів (структурних одиниць) цих підприємств з метою здійснення господарської діяльності. Переважне право на оренду таких комплексів має організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа. Орендодавцями щодо майнових комплексів державної або комунальної власності виступають Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими органами влади управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим, або с в комунальній власності.

Порядок укладення договору оренди майнових комплексів та інші питання створення і діяльності орендних підприємств регулюються За-коном України від Иберезня 1995 року «Про оренду державного та комунального майна»1. В Україні можуть діяти і підприємства з іноземними інвестиціями. Такими визнаються підприємства, в статутному фонді яких не менш як десять відсотків становлять іноземні інвестиції (цінності, шо вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту). Підприємства з іноземними інвестиціями мають право засновувати дочірні підприємства, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням відповідного законодавства. Якщо підприємство (унітарне або корпоративне), створене за законодавством України, діє виключно на основі іноземного капіталу, воно визнається іноземним підприємством. Такі підприємства не можуть створюватися в галузях, що мають стратегічне значення для безпеки держави.