1. Проблеми української державності напередодні та на першому етапі Другої світової війни (1938–1941 рр.)

Українські землі між двома світовими війнами були поділені між чотирма державами:

• близько 85% входило до складу СРСР, маючи національне державне утворення – УРСР, з усіма державними інститутами, щоправда з вихолощеною суттю;

• Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя належали Польщі на правах звичайної провінції;

• Північна Буковина і Хотинський, Ізмаїльський та Акерманський повіти Бессарабії (сучасний Ізмаїльський район Одеської області) були загарбані Румунією та позбавлені будь-яких національно-державних прав;

• Закарпаття входило до складу Чехословаччини. Передбачену спочатку автономію воно так і не отримало.

Перша із зазначених держав зіткнулася з гітлерівською агресією Чехословаччина. Це була унітарна за формою правління держава з багатонаціональним складом населення, що проживало тут споконвічно. Навесні 1938 р. у Чехословаччині загострилися національні суперечності. Провідну роль у конфлікті відігравали судетські німці, підтримувані ззовні. З середині вересня у Судетах розпочалися воєнні дії між чехословацькою армією та німецькими повстанцями. Німеччина висунула вимогу Празі: повернути їй Судетську область. Її підтримали Англія і Франція. Слідом висунула свої вимоги до Чехословаччини Угорщина – вона претендувала на Словаччину й Закарпаття. Одночасно Німеччина, Угорщина і Польща (також мала територіальні претензії), зорганізували економічну блокаду Чехословаччини. Світ опинився на межі війни.

Залагодити конфлікт взялися керівники Англії, Франції, Німеччини та Італії, що зібралися 29–30 вересня у Мюнхені. Конференція санкціонувала передачу Судетської області Німеччині, а натомість гарантувала недоторканість нових кордонів Чехословаччини. Невдовзі після цього Англія і Франція підписали з Німеччиною угоди про ненапад.

1 жовтня І939 р. вермахт зайняв Судети – район, що включав 20% території (найбільш промислово розвиненої) та 25% населення Чехословаччини. Але це не зупинило, а ще більше поглибило політичну кризу в середині Чехословаччини та навколо неї. Держава швидко перетворювалася на федерацію: 6 жовтня проголосила автономію Словаччина, а 11 жовтня – Закарпаття. Польща домоглася Трешина, а Угорщина – південних частин Словаччини й Закарпаття, з Ужгородом та Мукачевим.

Протягом наступних 5 місяців на закарпатській землі відбувався процес будівництва української національної держави – Карпатської України. Відразу ж було створено уряд автономії, який спочатку очолив проугорські налаштований Андрій Бродій, а наприкінці жовтня його замінив українофіл німецької орієнтації Августин Волошин, 3 вересня почалося формування воєнізованих загонів «Карпатської Січі». У березні 1939 р. вона нараховувала 10–12 тисяч. 12 лютого відбулися вибори до сейму. 92,4% голосів виборців отримали депутати від списку Українського Національного Об'єднання.

Державне будівництво у Карпатській Україні відбувалося у дуже складних міжнародних умовах. Існувала реальна загроза окупації з боку Угорщини, яку підтримувала Польща. Остання непокоїлася можливим впливом політичних процесів у Закарпаття на піднесення українського національного руху на Галичині.

Українці, угорці, поляки зверталися зі своїми проблемами й пропозиціями до Гітлера, який вже фактично був господарем Європи. Проте у нього були інші плани стосовно цього регіону. 6 березня 1939 р. він вирішив ліквідувати залишки Чехословаччини: 14 березня розпочалася анексія Чехії та дана згода на окупацію Угорщиною Карпатської України.

15 березня 1939 р. сейм проголосив державну незалежність Карпатської України і в цей же день угорська армія перешила український кордон. Уряд прийняв рішення про загальну мобілізацію. Карпатська Січ перетворилася на національну армію. Але, погано озброєна, вона була розбита протягом 5 днів.

Після знищення Чехословаччини загроза загальної війни стала ще більш реальною. Тому для великих європейських держав – Англії, Франції та СРСР настав час вибору: з ким бути. СРСР шукав союзників і вів переговори з Англією, Францією та Німеччиною одночасно, віддаючи перевагу першим двом державам. Англія і Франція, не зважаючи на суперечності, виступали спільно. Вони також вели переговори на двох напрямках: з Радянським Союзом та Німеччиною (з останньою таємно, підштовхуючи її до агресії на схід). Німеччина після деяких вагань вибрала для тактичного союзу СРСР.

З серпня 1939 р. міністри зовнішніх справ Молотов та Ріббентроп підписали радянсько-німецький Договір про ненапад і нейтралітет, а також додаткові таємні протоколи про розмежування сфер інтересів у Східній Європі на випадок територіальних і політичних змін у цьому регіоні. До радянської сфери впливу були включені польські землі по ріки Нарев–Вісла–Сан, Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія та Бессарабія^.

У СРСР були серйозні причини для укладення цієї угоди:

• необхідність відтягнути початок війни через непідготовленість до неї;

• потреба уникнути війни на два фронти за відсутністю союзників.

Поставлена мета була досягнута – війну відстрочили, Японію, що загрожувала східним кордонам, нейтралізували, але при цьому дезорієнтували радянський народ і світовий комуністичний рух.

У Гітлера, заклопотаного ідеєю світового панування, також були причини для підписання договору з Радянським Союзом. У стратегічному плані він вважав, що проблему «життєвого простору» для Німеччини можна вирішити тільки за рахунок СРСР. Але починати війну відразу ж на два фронти було б самогубством. Тому, прийнявши рішення про захоплення Польщі (3 квітня 1939 р.), він повинен був унеможливити вірогідне втручання СРСР у польську війну, а пізніше у європейську, на боці ворогів Німеччини. Пакт Молотова–Ріббентропа вирішив це питання і розв’язав Гітлеру руки для великої війни.

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу. Англія і Франція, що гарантували Польщі безпеку, 3 вересня проголосили війну агресору, але воєнних дій не почали. Їхній приклад наслідували Індія, Канада, Австралія та інші, країни. 5 вересня США ввели в дію Закон про нейтралітет та заборонили продаж зброї воюючим державам.

А тим часом німці швидко і без перешкод просувались на схід. 15 вересня вони взяли Люблін і вийшли до Бресту. Доля Польщі фактично була вирішена за 10 днів: армія була розгромлена, а уряд втік.

17 вересня польсько-радянський кордон перейшла Червона Армія, як було офіційно заявлено, щоб захистити життя та майно західних українців і білорусів. Не зустрівши майже ніякого опору, вона просунулась на 250–300 км і, вийшовши на так звану лінію Керзона, зупинилася. Українське населення Галичини радо вітало радянських воїнів. А німці відступили назад, звільнивши території, що за секретними домовленостями визнавалися сферою впливу СРСР.

28 вересня 1939 р. наступного дня після капітуляції Варшави, між Німеччиною та Радянським Союзом було підписано Договір про дружбу і кордони. Новий кордон між двома державами було закріплено на лінії рік Нарев–Буг–Сан, що майже співпадала з лінією Керзона. Після цього радянське керівництво оформило новий політичний статус новоприєднаних територій внутрішніми законодавчими актами.

22 жовтня 1939 р. у Західній Україні відбулися вибори до Народних Зборів. Збори працювали 26–28 жовтня у Львові. Вони прийняли рішення про встановлення Радянської влади в Західній Україні, ухвалили Декларацію до Верховної Ради СРСР про включення Західної України до складу Української РСР, а також Декларації про націоналізацію банків, великої промисловості, поміщицьких та монастирських земель. 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прийняття Західної України до складу Радянського союзу із включенням її до УРСР. А 15 листопада Верховна Рада УРСР ухвалила цей Закон. На території Західної України було створено 6 областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську та Тернопільську,

Почалася політика перетворень, яку іноді називають радянізацією:

• на всіх адміністративних рівнях були створені органи радянської влади і партійні структури;

• заборонені усі політичні партії, культурні організації, економічні товариства;

• ліквідовані українська і польська преса, приватні школи, просвіти;

• проведена націоналізація банків, великих підприємств, землі великих землевласників були конфісковані і роздані селянам;

• створені нові школи і бібліотеки, відкриті нові лікарні. Кадри для цих установ приїхали із Східної України, бо своїх тут не вистачало.

Усі ці перетворення супроводжувалися репресіями щодо української культурної й політичної еліти, проти греко-католицької церкви тощо. А навесні 1940 р. почалася колективізація з усіма перегинами і насильствами, які Радянська Україна пережила на початку 30-х років. Опору соціально-економічним перетворенням нової влади спочатку не було. Він почався з колективізацією. Його організатором виступила Організація Українських Націоналістів (ОУН) – єдина, що продовжила працювати у підпіллі.

У нових політичних умовах ОУН переживала важкі часи. Розбіжності між старими керівниками організації, що тривалий час перебували за кордоном, та новим поколінням, що боролося з ворогами на власній землі, призвели до відкритого конфлікту. 10 лютого 1940 р. ОУН розкололася на 2 частини: одну з них, як і раніше очолював Андрій Мельник (ОУН-М), а другу – Степан Бандера (ОУН-Б). Вони мали одну мету – незалежна соборна Україна, але шляхи досягнення її пропонували різні. Мельниківці були більш поміркованими й орієнтованими на співробітництво з Німеччиною. А навколо Бандери об'єдналася революційно налаштована молодь, що спиралася на власні національні сили й готова була співпрацювали з будь-ким заради досягнення цілі. В грудні 1940 р. ОУН-Б прийняла Маніфест, у якому були сформульовані цілі та завдання Організації на поточному етапі. Документ визнавав головний ворогом українців і всіх інших народів СРСР Москву й закликав їх до спільної боротьби.

Проте, організувати масовий збройний опір радянській владі в західноукраїнських областях оунівці не змогли, оскільки більшість з них подалась на польські території, окуповані німцями. І лише деякі продовжили боротьбу на українській землі.

Влітку 1940 р. було «мирно» розв’язане бессарабське, питання. 25 червня радянський уряд звернувся до керівництва Румунії з ультиматумом, вимагаючи негайного звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Румуни звернулися за підтримкою до Німеччини й не найшовши її вивели свої війська і адміністрацію з названих територій. 2 серпня Верховна Рада СРСР включила ці землі до складу Радянського Союзу: Північна Буковина і три південних повіти Бессарабії були приєднані до Української РСР, а з більшої частини Бессарабії та Молдавської автономної республіки (сучасне Молдавське Придністров’я) була створена Молдавська РСР.

Таким чином, більшість західноукраїнських земель увійшла до складу єдиного національного державного утворення – УРСР. За межами його залишилося тільки Закарпаття, окуповане Угорщиною й перетворене на провінцію цієї держави.

Протягом першрго періоду Другої світової війни Німеччина повністю змінила політичну карту Європи. Вона захопила Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург, Францію, Грецію, Югославію. Частина завойованих територій була включена до складу Рейху, на інших відновлена державність і встановлені маріонеткові режими. Всі інші європейські держави, стали союзниками Німеччини. Виняток становили нейтральні Швеція, Швейцар я а також Англія, яка залишалася вільною й продовжувала боротися проти фашистської агресії. На шляху до повного панування в Європі у Гітлера стояв лише Радянський Союз.

Керівництво СРСР не обманювалося щодо домовленостей про мир з Німеччиною і готувало країну до війни, яка очікувалася у 1942 р. У плані підготовки до неї були здійснені такі заходи:

• 1 вересня 1939 р. був прийнятий Закон про загальну військову повинність. Призивний вік було знижено з 24 до 18 років. У результаті цього за З роки армія збільшилася у 2,8 разів і досягла 5,7 млн чоловік.

• Задля підвищення боєздатності армії було створено низку нових воєнних училищ і академію. З кінця 1940 р. почалася реорганізація і переозброєння, армії, а також відновлювалися розформовані у 1939 р, танкові з'єднання.

• На 200–300 км був відсунутий західний кордон СРСР, шляхом приєднання Бессарабії, Буковини, Східної Галичини, Західної Волині, Західної Білорусії, Латвії, Литви, Естонії та фінських земель поблизу Ленінграду. Всю Фінляндію захопити не вдалось.

• Економіка країни прискореними темпами переводилася на воєнні рейки. Промислова зона переносилася за Урал. На початку Великої Вітчизняної війни там вже було розташовано 1/5 усіх воєнних об'єктів. У виробництво була запроваджена нова воєнна техніка: МІГ-3, ЯК-1, ІЛ-2, ПЕ-2, Т-34 та ін.

Але часу, щоб довести все це до кінця не вистачило. 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна.

Отже, в умовах назрівання Другої світової війни в одному із західноукраїнських регіонів – у Закарпатті склалися сприятливі умови для боротьби за національну державність. Тут, 11 жовтня 1938 р. була проголошена автономія Карпатської України у складі Чехословаччини, а 15 березня 1939 р. – державна незалежність. Зберегти державність Карпатської України не вдалось – почалася угорська окупація, а потім Друга світова війна.

Важливою сторінкою в історії українського народу стало об'єднання західноукраїнських земель – Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини з наддніпрянськими українськими землями у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки.