4. Українські землі у складі Польщі

Відразу після Люблінської унії істотних змін на українських землях, що увійшли до складу польської частини Речі Посполитої, не відбулося. Вони були поділені на 6 воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинська, Київське, Подільське й Руське (Галичина). Кожне воєводство мало свої сеймики, що обирали депутатів на загальношляхетський сейм у Варшаву й суддів для роботи у трибуналі – вищої судової інстанції українського регіону.

Головні наслідки унії мали соціально-економічний характер і повною мірою проявилися у самому кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.

До середини ХVІ ст. південний кордон Великого князівства Литовського фактично проходив по лінії міст Кам'янець–Бар–Брацлав–Черкаси–Канів–Київ–Чернігів–Путивль. Волость – густо заселена територія – знаходилася під охороною цих фортець, а землі, розташовані південніше й східніше, поляки називали пустелею або диким полем. У дійсності вони також були заселені, але рідше, ніж інші райони, – людей відлякували труднощі напіввійськового прикордонного життя. Однак у цих краях були кращі у світі чорноземи, найбагатший тваринний та рослинний світ, м'який клімат. Усе це приваблювало польську шляхту, що давно уже відчувала дефіцит вільних земель.

Умови Люблінської унії відкрили шлях для польської колонізації Наддніпрянщини. Вже у 1569 р. поляки провели ревізію новопридбаних земель і почали їхню роздачу. У 1590 р. постановою сейму королеві було надано необмежене право розпоряджатися цими землями. Десятки польських і українських магнатів стали власниками величезних латифундій. Слідом за ними потягнулася середня й дрібна шляхта. Вони будували міста, зміцнювали замки, закладали села, заселяючи їх вихідцями з Волині, Поділля, Полісся, північної Київщини. Щоб залучити нових і не розполошити місцевих селян, феодали надавали їм пільги, звільняли від виконання різних повинностей терміном на 20–40 років.

Серед істориків існує й інша точка зору на колонізацію Наддніпрянщини, відповідно до якої її ініціаторами були не магнати й шляхта, а селяни, що бігли від зростаючого соціально-економічного гноблення на вільні землі. Але у будь-якому випадку, на величезні, раніше мало освоєні простори перемістилися тисячі вихідців із усіх класів і верств населення.

Згодом шляхта стала обмежувати права й свободи селянства. У 20–30-і рр. ХVII ст. минув термін привілеїв, наданих переселенцям, і повсюдно стала насаджуватися панщина, збільшувалося число податків. Але населення, що звикло до волі, гостро реагувало навіть на незначні утиски. Найпоширенішою формою протесту став ухід у козаки. На початку ХVІІ ст. козацтво перетворилося в досить численну верству суспільства, вплив якої на політичну ситуацію у країні швидко зростав.

Логічним продовженням унії державної стала унія церковна. Щоб об'єднати православних українців і поляків-католиків у єдиний народ, потрібний був компроміс між церквами. Спроба здійснити цей компроміс була здійснена у 1596 р. у Бресті на церковному соборі.

Прагнення до об'єднання православної та католицької церков на руських землях виникало не одноразово і, як правило, у кризові моменти. На початку ХVІ ст. у Речі Посполитій склалося складне релігійне становище. Давні культурні зв'язки Польщі й Литви з Західною Європою створили тут ґрунт для поширення ідей Реформації у формі протестантизму. Рим повів з реформаторським рухом рішучу боротьбу. З цією метою був відтворений у 1540 р. чернечий Орден єзуїтів. Єзуїти прибули у Річ Посполиту. Тут вони організували безкоштовні школи для виховання дітей у католицькому дусі, промовляли блискучі проповіді, улаштовували публічні диспути про віру. Ці заходи виявилися більш діючими, ніж відкриті гоніння. І незабаром із протестантською «схизмою» було покінчено.

У 70-ті роки єзуїти прийнялися за боротьбу з православ'ям, що також розглядалося ними як «схизма». Вони використовували уже випробувані ефективні методи, але масштаби боротьби були значно ширшими, тому що українське населення здебільшого залишалося православним. У ході усної й літературної полеміки єзуїти викривали пороки й жалюгідний стан православної церкви у державі.

Проблем у православної церкви дійсно було багато, й накопичувалися вони не одне десятиліття. Початок їм поклали рішення Флорентійського собору 1439 р. про об'єднання православної та католицької церков під керівництвом Папи Римського. У результаті колись єдина Руська митрополія розкололася. У 1448 р. у Московській Русі без узгодження з патріархом був обраний митрополит Іона, а в Литовсько-Руській державі у 1458 р. відновлена Київська митрополія, главою якої патріарх висвятив грека Григорія.

Позбувшися підтримки сильних московських князів, православна церква у південно-західній Русі потрапила в повну залежність від литовських князів-католиків. Вони призначали на архієрейські кафедри осіб, малопридатних за своїми діловими й моральними якостями для високого пастирського служіння, обмежували права й матеріальні можливості православних церков і монастирів. У результаті до середини ХVІ ст. фінансове становище церкви значно погіршилося, а на чолі її опинилися особи без релігійних і моральних принципів.

Ідеологічний наступ єзуїтів зустріло гідну відсіч. На захист своєї віри й боротьбу з недоліками церкви встали прості віруючі. З часів Київської Русі у православ'ї існувало право патронату, опіки, нагляду над церквою, яким володіли засновники й покровителі храмів. Цим правом звичайно користувалися феодали, але нерідко й прості парафіяни, об'єднані у братства. Перші церковні братства були створені у містах ще у другій половині ХV ст. Але пік їхньої діяльності припадає на кінець ХVI – початок ХVII ст.

Підйом братського руху зв'язаний з активізацією боротьби міщанства проти аморальності й бездуховності суспільства та церкви. Але втручання пастви за підтримкою патріарха у церковні й особисті справи вищих ієрархів дратувало останніх і змушувало шукати підтримки у католицької влади.

1595 року група православних єпископів, одержавши схвалення короля й київського митрополита М. Рогози, таємно відправила двох своїх представників до Папи у Рим, де й була формально проголошена унія. Вона була складена за зразком Флорентійської: православна церква зберігала свій обряд, але визнавала всі католицькі догмати й верховенство Папи.

Звістка про унії зустріла рішучу протидію з боку всіх верств населення, особливо шляхти й міщанства. Розгорнулася масова антиуніатська пропаганда. Для розв'язання проблеми був скликаний собор. Наприкінці 1596 р. у Брест з'їхалися представники духовенства, шляхти, міщанства. Але прихильники й супротивники унії не побажали засідати разом. У результаті відбулося два собори. Один з них прийняв унію, а другий присягнув не відступати від своєї віри. Сторони оголосили одна одній анафему й вступили у відкриту боротьбу.

Король визнав законним рішення уніатського собору, і православна церква опинилася поза законом. Уніати були зрівняні у правах з католиками, а уніатське духовенство звільнене від податків. Цим і обмежилися надбання новоствореної церкви та її прихильників.

Ідея церковної унії не змогла об'єднати навколо себе все суспільство – воно розкололося, як Брестський собор. Скасувати віру, що століттями жила в народі, виявилося неможливо. Унія насаджувалася силою, але православна церква, зазнавши величезних втрат, цілком знищена не була. А відносини у суспільстві усе більш набували конфронтаційного характеру.

Після тривалих зусиль і погроз узятися за зброю православна шляхта домоглася у 1607 р. рішення сейму про повернення грецькій вірі її стародавніх прав і про амністії її духовенства. Однак рішення це так і не було реалізовано.

Тим часом в Україні набирало силу козацтво, що взяло православ'я під свій захист. У 1620 р. ієрусалимський патріарх, що прибув до Києва під охороною козаків, таємно висвятив нових православних митрополита та єпископів. Королівська влада їх не визнавала. Лише в 1632 р. прихильники грецької віри об'єднаними зусиллями домоглися компромісу. Новообраний король Владислав IV підписав «Статті для заспокоєння руського народу», що легалізували положення православної церкви у Речі Посполитій, повернули їй усі колишні права й частину храмів, монастирів і земель, привласнених раніше уніатами.