Мозок і психіка.
Мозок людини важить 1400 грам і складає 1/40 всієї ваги людини. За сучасними даними він має складну будову і є наслідком еволюції нервової системи– сукупності центральних і периферичних утворювань, що регулюють і контролюють усі функції організму.
Головний мозокскладається з ряду відділів, пов’язаних один з одним. Нижній його відділ має назвудовгастого мозку, він поєднує спинний мозок із головним. Над продовгуватим мозком знаходитьсясередній мозок, мозочок,ще вище –проміжний мозок. Усі ці відділи зверху покриті великими півкулями.
Довгастий мозокрегулює дихання, серцево-судинну діяльність, органи травлення.
Середній мозоккерує положенням і координацією тіла, регулює м’язовий тонус.
Мозочок регулює рівновагу і забезпечує координацію рухів.
Проміжний мозок відіграє велику роль в інтенсивних і емоційних проявах людини. Він містить центри обміну речовин і центри терморегуляції. В проміжний мозок поступають імпульси від органів відчуттів. Ці імпульси потім передаються в кору великих півкуль.
У продовгуватому і середньому мозку знаходиться особлива нервова тканина – ретикулярна формація, яка відіграє велику роль в життєдіяльності мозку, підтримує його активність.
Усі відділи головного мозку взаємопов’язані один з одним в єдину цілісну систему.
Психічна асиметріяпритаманна лише людині, а передумови її становлення передаються генетично. Проте, характер цієї асиметрії (домінування лівої чи правої півкулі при функціонуванні психічних процесів) формується протягом раннього онтогенезу.
Якщо психікалюдини, особливо її вищі прояви, залежать від спеціалізованої і водночас інтегрованої роботи головного мозку, то їїповедінка, як і будь якої живої істоти, передбачає мобілізацію структур не лише центральної, а і периферичної нервової системи.
На рівні індивідапсихіка ускладнюється, набуває нових рис і властивостей. У цьому разі її характеристика не вичерпується аналізом відношення “мозок – психіка”. Остання тепер має розглядатись в межах відношення іншого порядку – відношення “буття – свідомість”, що є змістомпсихогностичної проблеми.
Відчуття та сприйняття.
Сприймання– це відображення у свідомості людини цілісних предметів та явищ об’єктивного світу при їх безпосередньому впливі у дану мить на органи відчуттів. Його суттєва відмінність від відчуттів полягає в тому, що в процесах сприймання формується образ цілісного предмету за допомогою відображення всієї сукупності його якостей. Однак образ сприймання не зводиться до простої суми відчуттів, хоча й вносить їх до свого складу.
Сприймання – результат діяльності системи аналізаторів. Первинний аналіз, який відбувається в рецепторах, доповнюється складною аналітико-синтетичною діяльністю мозкових відділів аналізаторів.
На початковій стадії формування образу відмічена розгорнута взаємодія орієнтувально-дослідницьких, пізнавальних та виконавчих дій. На вищих стадіях розвитку сприймання взаємовідношення основних компонентів дій відбувається неявно, а перетворення зорового образу здійснюється у відповідності з поставленою задачею.
Очі в процесі бачення здійснюють своєрідні рухи пошуку об’єкту. При розгляданні різноманітних предметів можна зафіксувати численні та найскладніші рухи очей. Досліди довели, що характер рухів залежить від степені поінформованості про об’єкт, його складність, значимість для особистості.
Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відображення. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.
Сприймання простору– відображення взаємного розміщення предметів, включаючи їх форму, розмір і напрямок, в якому вони розташовані. Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного. Серед принципів сприймання виділяють такі як:
- “гарне продовження”(відтінки ліній, які є продовженням одна одної сприймаються як одна форма),
-близькості(розміщенні поруч елементи сприймаються як частини цілого),
- схожості(ділянки, зафарбовані схожими кольорами об’єднуються в одне ціле),
- замкненості (елементи, що утворюють замкнене ціле, сприймаються як такі, що мають певну форму),
- “фігури і тіла”(вибір предмета сприймання залежить від особливостей його оточення, розмірів і міри симетричності побудови, ступеня контрастності кольорів),
орієнтації(вертикальної чи горизонтальної).
Дія цих принципів поширюється не лише на зорове, а й на слухове та дотикове сприймання форми.
Сприймання віддаленості в глибинутакож передбачає дії, які забезпечують, тривимірність перцептивного образу. Тут мають місце такі ефекти, які виразно характеризують природу сприймання:
- величини предмета(людина навчається встановлювати зв’язок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього),
- перекриття(предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним попереду нього),
- перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близько),
тіні(більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається, як ближчий, порівняно із затіненим),
руху(при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше).
Сприймання розмірузалежить від сприймання віддаленості, який описує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений предмет. Іншими словами розмір предмета, що сприймається, змінюється прямо пропорційно розмірові його зображення на сітківці. Проте під дію цього закону не підлягає явищеконстантності сприйманнярозміру, яке виникає в результаті зіставлення інформації про зоровий кут та про віддаленість предмета від спостерігача. Тим часом, це явище не рідко зумовлює невідповідність зображення предмета на сітківці його реальній величині (права рука, яку піднято до очей, і ліва, витягнута уперед, сприймаються, як однакові).
Сприймання напрямку– відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях. Під час слухового сприймання напрямок здається джерелом звуку, що слугує сигналом повороту голови на певний кут, а також площинами, які проходять через голову. Так, звук, що йде зверху або знизу, локалізується стосовно горизонтальної площини; той, що надходить спереду або ззаду – фронтальної площини; справа або злів – медіанної. Найточніше напрямок, з якого йде звук, оцінюється, коли джерело розташоване справа або зліва від медіанної площини. В основі цієї закономірності – явище паралаксу – зміни характеристик образу звукової хвилі залежно від того, якого вуха вона досягає раніше.
Сприймання часу– відображення тривалості і послідовності явищ дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Механізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Особливе значення має у цьому випадку послідовність, ритмічність дії стимулів. Зокрема, штучне гальмування рухів людини під час сприймання нею звукових ритмів зумовлює стійкі помилки при їх відтворенні. У середовищі, де не має звукових подразників, оцінка часу спотворюється.
Сприймання послідовностіґрунтується на рівномірності, ритмічності і взаємозв’язку подій довколишнього світу. Тому людині не важко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох - п’яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично не можливо зробити це у зворотному порядку. На точність сприймання послідовності впливають різні чинники, особливе значення серед яких маєпам`ятьіувага. Стимул, що очікується вирізняється з-поміж інших з порушенням послідовності їх появи.
Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. При цьому важче порівнювати тривалість інтервалів, позначених подразниками різної якості (звук – світло – звук), ніж інтервалів, позначених однорідними подразниками (звук – звук – звук, або світло – світло – світло). Речення зв’язного тексту видається коротшим, ніж такого розміру набір безглуздих поєднань літер. Виявлена й тенденцію переоцінювати відрізки часу менші однієї секунди і недооцінювати більші. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правила у бік збільшення, а не заповнений у бік зменшення.
Сприймання руху – відображення зміни положення предметів в просторі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори. При фіксованому погляді рух відображається за рахунок зміни положення зображення предмета на сітківці; при нефіксованому – в наслідок функціонування окорухової системи. В останньому випадку має значення оточення, серед якого перебуває рухомий предмет: від цього залежить, правильно чи неправильно оцінюється швидкість руху. Погляд на нерухомі об’єкти не рідко породжуєілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.
Індукований рух – виникає під сприймання непорушного предмета.
Стробоскопічний рух– виникає при швидкій зміні не рухомих картин, як наприклад в кіно.
Автокінетичний рух– має місце при фіксованому погляді на точку що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: в бік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікрорухів, властивих оку.
Таким чином сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій. Останні виконуються, спираючись на систему вроджених і набутих індивідом координат, що дає змогу людини правильно орієнтуватися в просторі і часі та адекватно відображати рух в даного органах чуття об’єктивного світу.