11). Відносини власності в умовах змішаної економічної системи.

Суспільний лад, який прийшов на зміну феодалізму, спочатку не дуже зрозуміло "громадським суспільством". Французьки історики, яки описували Велику Французьку Революцію, визначили поняття "класи" і тоді суспільний лад стали називати за назвою панівного класу "буржуанізмом". З появою наукових праць А.Сміта, Д.Рікардо і К. Маркса, які розкрили сутність капіталу як основного економічного відношення буржуазного класу зявилась назва "капіталізм, яка використовується і донині.

Основу економічної системи капіталізму становить приватно-капіталістична власність. На ранніх етапах розвитку капіталізму існувала повна індивідуальна приватна власність на засоби виробництва, які концентрувалися в руках не багатьох капіталістів. Безпосередні виробники – трудящі – були позбавлені засобів виробництва, а отже і засобів існування.

Робітничий клас є юридично є вільним класом. Капіталіст не може ні продати, ні купити, ні примусити робітника працювати на себе. Але щоб отримати засоби існування для забезпечення себе і своєї родини, він має добровільно найматися до капіталіста і там зазнавати експлуатації. Тож капіталістична експлуатація базується не на прямому насильстві, як за феодалізму, а на економічному примусі до праці.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші – як основні економічні відносини, а треті – як первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності. Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення свої продуктів. Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей – продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця – суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів суспільної праці.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження – привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляються тоді, коли один індивід, відчужуючи, придбає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результаттіми діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т=Г=Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безпосередньо на користь володаря, то таке відчуження набуває соц.-економ. Форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі відносин власності.

12. Сутність та форми акціонерної власності . Серед різних форм власності особлива роль належить корпоративній формі, фактично всі крупні корпорації будуються на акціонерних засадах. Акціонерний капітал виник ще у період капіталізму вільної конкуренції. Вже тоді розміри окремих капіталів виявлялися недостатніми для створення таких крупних підприємств, як залізниці, канали, морські порти гігантські заводи, тощо. Тому капіталісти стали об’єднувати свої капітали шляхом створення акціонерних товариств.

Акціонерне товариство – це одна із організаційних форм підприємства, створеного шляхом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залучення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства. Акція являє собою цінний папір, свідоцтво про вкладення певного паю в капітал акціонерного товариства. Дохід, що виплачується за акцію, називається дивідендом., а ціна, за якою акція продається – курсом акцій. Останній не залежить від номінальної ціни акції. Його можна визначити за формулою: курс акції = дивіденд/ норму банківського відсотку*100%. Різниця між нормою дивіденду і нормою позичкового відсотка використовується засновниками акціонерних товариств для привласнення так званого засновницького прибутку.

Акціонерні підприємства – це форма власності, яка передбачає демократизацію капіталу. Проте влада фінансового капіталу тут не зменшується, а навпаки зростає. За допомогою системи участі (через володіння контрольним пакетом акцій різних компаній) крупні фінансові групи одержують можливість контролювати діяльність різних компаній.

Останнім часом значно зростає частка робітників в акціонерному капіталі. Тому що, як показують дослідження, ті компанії, де частина акціонерного капіталу належить робітникам, що найменше в 1,5 рази більш прибуткові, ніж ці, де цього немає.

13. Колективна форма власності її сутність та форми. Колективна форма власності – це власність певного колективу, або, іншими словами – такі відносини між колективом та іншими громадянами суспільства, в яких колектив фіксує своє виключне право володіння певними матеріальними благами. Ця форма власності, в процесі її реалізації, має певну низку переваг, порівняно з приватною власністю. Перш за все процес реалізації колективної форми власності спирається на більш високий потенціал обумовлений безпосередньою зацікавленістю багатьох співвласників у найбільш ефективному використанні об’єктів цієї власності. Спільна колективна думка майже завжди має переваги над думкою індивіда, і дає можливість колективу, за наявності певних умов, більш повно реалізовувати своє право власності. Колективна власність дає більше можливостей для реалізації творчого потенціалу власника, бо вона відкриває для нього більш широкі можливості участі у всьому спектрі виробничих відносин (від виробництва до управління). Реалізація колективної форми власності забезпечує досить високий рівень справедливості під час розподілу виробленого продукту. Забезпечує певний рівень соц. захисту працівників. Головний недолік цієї форми власності полягає в тому, що людина ще недостатньо готова до реалізації переваг суспільної форми власності. Також в процесі реалізації її управлінські функції дещо обмежені наявністю багатьох власників, і це не сприяє вибору оптимальної організації виробництва. Ще один недолік – за певних умов (наприклад скорочення штату) – гальмування технічного прогресу. а) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

б) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

в) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

д) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

е) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність – теж колективна.

14. Матеріальне виробництво і його фактори. Суспільство є сукупністю історично обумовлених форм суспільної діяльності людей, основою життєдіяльності яких є спосіб виробництва матеріальних благ. Тому й ведучою серед сфер суспільного життя є економічна, тобто та, яка охоплює сферу діяльності продуктивних сил і виробничих відносин, спрямована на задоволення матеріальних потреб суспільства. Повсякденна практика доводить, що без матеріального виробництва суспільство не могло б ні існувати, ні розвиватись. Мета його полягає в тому, щоб здійснювати історично обумовлене відтворення людини як суспільної істоти. Тому й воно і охоплює всі сфери людської діяльності, є ядром суспільного виробництва, вдосконалює всі форми суспільних зв’язків.

Матеріальне виробництво – це продуктивні сили й виробничі відносини в дії. Люди, що здійснюють цей процес, є суб’єктом праці. Для здійснення процесу виробництва необхідні ще й початковий матеріал (предмет праці), що піддається обробці (земля, метал, тощо). Щоб впливати на предмет праці, з метою його перетворення на необхідний продукт (товар), слід застосовувати ще й певні знаряддя праці, які створені людиною з метою впливу на зовнішній світ. Для успішного розвитку виробництва необхідні й відповідні приміщення, склади, транспорт та ін. все це разом із знаряддями праці становить засоби праці, які в сукупності з предметами праці, становлять засоби виробництва, тобто матеріально-технічну базу суспільства (предметно-енергетичну частин6у продуктивних сил). Для того, щоб засоби праці могли вступити в процес виробництва, необхідно застосувати робочу силу (живу працю).

Поєднуючи працю з тим, що нам дано природою, використовуючи її закони, люди створюють те, чого в ній не існує в готовому вигляді (матеріальні блага). Звідси слідує, що матеріальне виробництво – це процес трудової діяльності людей, які, спираючись на відповідні засоби, здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, призначених для задоволення людських потреб.

15. Виробництво як джерело задоволення зростаючих потреб суспільства. Економічні відносини складаються у виробництві, або з приводу виробництва. Спонукальним мотивом виробничої діяльності виступають потреби. Зрозуміло, що людині завжди потрібні їжа, житло, одяг, духовні блага. Все це не надається природою у готовому вигляді – їх потрібно створювати. Потреби багатогранні, різносторонні, і постійно розвиваються. Намагаючись їх задовольнити, суспільство в кожний момент зустрічається з відносною обмеженістю ресурсів. Потреби – це внутрішні спонукальні мотиви діяльності людини . іншими словами – це бажання споживачів придбати і використати товари і послуги, які приносять їм користь. Перелік таких продуктів та послуг надзвичайно широкий. Залежно від вибраного критерію потреби можна класифікувати на певні групи. За рівнем першочерговості: предмети першої необхідності (харчі, житло, одяг) і предмети розкошу (яхти, шуби і т.д.); За об’єктами: Матеріальні та духовні потреби; За суб’єктами: особисті потреби, потреби фірм, державні потреби; За формами задоволення: потреби, які задовольняються індивідуально, і потреби, які задовольняються колективно (водопостачання, газопостачання та ін.); За роллю у суспільному відтворенні: потреби в предметах споживання, потреби у засобах виробництва). Можна виділити групи і за іншими критеріями.

У західній економічній літературі найбільшого поширення в класифікації потреб людини набула так звана "піраміда потреб" відомого американського соціолога А.Маслоу., яка відображає рівні пріоритетності потреб. В основі цієї піраміди знаходяться матеріальні (фізіологічні) потреби (їжа, одяг, житло, відтворення людського роду). Наступний рівень – потреби в безпеці, тобто захист як від негативних зовнішніх факторів (посягання на свободу і життя), так і від соціальних проблем (безробіття, злидні, допомога в оздоровленні). Третій рівень потреб передбачає потреби в стосунках між людьми, які основані на доброзичливості і любові. Четвертий характеризує повагу до людини з боку інших людей та самоповагу. Вершину піраміди складає потреба, що відтворює людину як особистість у суспільстві, тобто така, яка реалізується через розвиток та примноження здібностей, інтелекту та ін.

Матеріальні і духовні потреби практично безмежні, а це означає, що повністю їх задовольнити за допомогою товарів та послуг неможливо. Ця ознака властива саме сукупності потреб. Що ж стосується потреби в конкретному товарі або послузі, то її, звичайно, можна задовольнити. Деякі потреби в житті людини можна задовольнити лише раз у житті. Інша справа, коли йдеться про сукупні проблеми. Розвиток виробництва завжди породжує нові потреби, які відразу задовольнити неможливо. Більше того, задоволена одна потреба породжує іншу: це загально соціологічний закон, що діє як на рівні конкретної особи, так і на рівні груп людей або інститутів, які складають суспільство. Це стосується як загальних матеріальних потреб людини (житло, одяг, та ін), так і специфічних потреб, що обумовлюються соціальним і культурним середовищем, в якому знаходиться людина. З часом потреби змінюються, примножуються з появою нових виробів і під впливом широкої реклами та енергійного стимулювання збуту. Кінцева мета, або завдання економічної діяльності, полягає у прагненні задовольнити ці багатогранні потреби.

16. Товарна форма організації суспільного виробництва та закономірності виникнення товарного виробництва. Товарне виробництво виникло в період розпаду первіснообщинного ладу. Необхідною умовою виникнення товарного виробництва і обміну є суспільний поділ праці. Поділ праці, який спочатку формувався в межах первісної общини або роду, з часом виходить за їх рамки. Складається система суспільного поділу праці. Так, скотарські племена відокремлюються від землеробських племен. У зв'язку з цим одні племена займаються переважно землеробством, а інші —скотарством. З виокремленням скотарських племен відбувся перший великий суспільний поділ праці.

Внаслідок появи надлишків продукту в спеціалізованих племенах виникає обмін продуктами між племенами і общинами. Таким чином, на стадії першого великого поділу праці виникає обмін надлишками вироблених продуктів між племенами і общинами. У міру зростання виробництва поряд із землеробством і скотарством розвивалося й ремесло. У скотарських і особливо землеробських общинах і племенах розвивалось ремісниче виробництво — ковальське, гончарне, ткацьке та ін.

Ремесло — це дрібне виробництво, яке основане на особистій праці виробника і ручному інструменті. Виробництво більш досконалих знарядь праці та зброї, що все частіше виготовлялися з металу, вимагало великої і вмілої праці, з'явилася об'єктивна необхідність відокремлення ремесла від землеробства і скотарства. З відокремленням ремесла від сільського господарства настав другий великий суспільний поділ праці.

Відокремлення ремесла сприяло виникненню виробництва продуктів спеціально для обміну. Продукт, що виробляється не для особистого споживання, а для обміну, називається товаром. Виробництво товарів мало місце ще до другого великого суспільного поділу праці, але після виокремлення ремесла в самостійну сферу діяльності, воно стає більш регулярним, стійким.

Основні риси товарного виробництва. Товарне виробництво — це така організаційна форма суспільного виробництва, за якої продукти виробляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж на ринку. Товарне виробництво має такі основні риси:

- суспільний поділ праці. В умовах товарного господарства виробництво складається з різнорідних і відокремлених галузей, кожна з них спеціалізується на виробництві певного продукту, так, промисловість розпадається на різні галузі: текстильну, харчову, шкіряну, металургійну та ін.;

- приватна власність на засоби виробництва. В процесі розпаду первіснообщинного ладу виникла приватна власність на землю та на засоби виробництва. Відносини власності на засоби виробництва і продукцію є важливою рисою товарної форми виробництва;

- обмін товарами як форма економічного зв'язку між виробниками. В умовах спеціалізованого виробництва, коли кожен товаровиробник виробляє не для себе, а на ринок, і через ринок отримує все необхідне, то єдиною формою зв'язку між товаровиробниками виступає обмін товарами;

Суб'єкти та об'єкти товарних відносин. З утвердженням суспільного поділу праці і спеціалізованого товарного виробництва практично кожен вироблений продукт набуває такої суспільної форми, яка одержала назву товар.

Об'єктами товарного виробництва є все те, що виробляється ним на ринок.

Суб'єктами товарних відносин є перш за все товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично виступає суб'єктом товарного господарства і товарних відносин.

17. Товар та його властивості. В умовах товарного виробництва кожне благо виробляється як товар. Товар є попередником багатьох інших економічних категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої праці.

Товар — це насамперед продукт виробництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну. Кожен товар має кілька властивостей: споживчу вартість і вартість. Товар, крім цих властивостей, має ще одну властивість, а саме — відносну рідкість Ця рідкість є іншим вираженням закону зростаючих потреб та закону обмеженості виробничих ресурсів. У сфері обміну товарами виникає і функціонує категорія мінової вартості. Мінова вартість характеризується перш за все як кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший. Таким чином, товар, як продукт виробництва, являє собою єдність трьох основних властивостей: корисності, відносної рідкісності і вартості. Ці властивості є спільними для всіх товарів, що виробляються. Вартість і ціна: альтернативні теорії. Що ж являє собою вартість як категорія товарного виробництва? Слід сказати, що на це питання економісти XVIII, XIX, XX і початку XXI ст. не дають однозначної відповіді.

Теорія трудової вартості . Її основоположниками є У. Петі, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс. Згідно з цією теорією обмін товарів у певній пропорції означає, що вони кількісно порівнюються. Таким загальним знаменником для товарів, що вступають в обмін, є праця, яка створила їх. Величина вартості товару визначається і вимірюється суспільно необхідним робочим часом.

Суб'єктивно-психологічна теорія вартості.У 70-ті рр. XIX ст. австрійська школа політичної економії на чолі з відомим австрійським економістом К. Менгером, розгорнула наступ на трудову теорію вартості. Для обґрунтування своєї концепції вартості вони застосували суб'єктивно-психологічний підхід до визначення цінності речей, використавши для цього теорію граничної корисності. Незалежно від австрійської школи цю теорію розробляли англійський економіст В. Джевонс, швейцарський Л. Вальрас, а згодом розвинули це вчення австрійські економісти Е. Бем-Баверк, Ф. Візер та італійський економіст. В. Парето. Автори теорії вважали, що цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі.

Неокласична теорія вартості. А. Маршалл розрізняє два види вартості: ринкову і нормальну. Ринковою є вартість, яка формується в короткі проміжки часу. На цю вартість впливають витрати виробництва і корисність товарів.

Але в довгостроковому періоді роль витрат виробництва є визначальною для формування «нормальної» вартості. «Нормальна», або, за А. Смітом, «природна» вартість товару — це та його вартість, яку економічні сили створюють лише в кінцевому результаті.

У кожному випадку вибір у межах обмежених ресурсів означає відмову людини від чогось, фактичну втрату можливості зробити чи спожити щось інше. Ця втрачена альтернатива називається вартістю втрачених можливостей, або альтернативною вартістю.

Вартість втрачених можливостей — це вартість товару чи ресурсу, від яких відмовились. Витрати виробництва робочої сили, землі, засобів виробництва та підприємницького таланту, як відносно рідкісних факторів виробництва, є вартістю втрачених можливостей.

Вартість утрачених можливостей дозволяє нам зрозуміти те, що вартість є категорією, яка містить у собі витрати не одного, хоч і найбільш цінного ресурсу, а всіх виробничих ресурсів, які є взаємозаміщуваними. Праця людини як головної продуктивної сили, як чинник виробництва — основний компонент витрат виробництва, зафіксованих у кінцевому продукті суспільства. Але складовою його вартості є й витрати засобів виробництва та земельних ресурсів.

18. Характеристика розвиненої форми товарного виробництва. Товарне господарство, в якому продукти виробляються для обміну самостійними дрібними виробниками — ремісниками, кустарями, селянами тощо являє собою просту форму товарного виробництва. Просте товарне виробництво виступає як перша форма товарного виробництва, яка ніколи, за рідкісним винятком, не була головною ні в докапіталістичних, ні, у капіталістичному суспільствах.

Розвинена форма товарного виробництва. У XIV—XV ст. з’являються елементи розвиненої форми товарного виробництва. Його вищий ступінь являє собою такий стан розвитку, коли товаром стають не тільки ресурси і продукти, що можуть відтворюватися людиною, а й такий ресурс, як робоча сила. Крім того, виникають і одержують товарну форму акції, облігації, кредитні ресурси.

Класичним вираженням розвиненої форми товарного виробництва є капіталістичний спосіб виробництва. Капіталістичне виробництво ведеться на основі використання найманої робочої сили. Між простим і розвиненим товарним виробництвом існують такі суттєві відмінності:

- простому товарному виробництву властиве пряме поєднан­ня виробника із засобами виробництва, а розвиненому, навпаки, властиве відокремлення виробника від засобів виробництва, перетворення маси виробників у найманих працівників, які позбавлені засобів виробництва, відчужені від власності на них;

- просте товарне виробництво основане на особистій праці, а розвинене товарне виробництво — на найманій, відчуженій праці;

- в умовах простого товарного господарства селяни і ремісники виробляють товар одноосібне, а при розвиненому товарному виробництві на кожному підприємстві колективно працюють десятки, сотні і тисячі найманих робітників.

Спільна риса простого і розвиненого товарного виробництва — існування ринку та грошей.

19. Закони функціонування товарного господарства. Функціонування товарного господарства органічно пов’язане з приватною власністю на ресурси, а також з використанням системи ринків і цін для координації економічної діяльності і управляння нею. В такій господарській системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими егоїстичними інтересами: кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішення. Ринок функціонує як механізм, завдяки якому індивідуальні рішення і потреби стають гласними і координуються.

За товарної форми господарювання існує безліч самостійно діючих продавців і покупців кожного продукту і ресурсу. Як наслідок, економічна влада широко розосереджена. Велику роль у функціонуванні товарного господарства відіграють такі закони виробництва, обміну, як: Закон вартості, Закони попиту і пропонування, закон конкуренції, закони грошового обігу. Людство не знайшло ще більш ефективної форми організації господарства.

20. Гроші та їх функції. Люди завжди намагались зрозуміти природу грошей та описати їх властивості. Ці прагнення історично втілювались у різні теорії, що описували феномен грошей з різних боків. Так, металістична теорія ототожнювала гроші з благородними металами, приписуючи останнім властивість бути грішми від природи. Номіналістична теорія зводила гроші до умовних знаків, а державна розглядає їх як продукт творіння державної влади, установлений політичним законом платіжний засіб.

Оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну товарів і є однією зі сторін обміну, то можна дійти висновку, що гроші самі є товаром, але товаром особливим, таким, який служить загальним еквівалентом вартості, її представником. Якщо виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей, які є способами реалізації їх сутності.

Функції грошей. У літературі існують різні підходи до розгляду функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу утворення скарбів, засобу платежу і світових грошей. Отже, являючи собою еквівалент вартості, гроші тим самим виступають засобом виміру вартості іншого товару в обміні. Тому насамперед вони виконують функцію міри вартості. Її здійснення дістає прояв у категорії ціни як грошового вираження вартості товарів. А сама вартість, представлена у грошовій одиниці, виступає як масштаб для цін.

Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб'єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті товарів і послуг, у податкових платежах тощо, тобто є засобом платежу (засобом покриття певних зобов'язань). Платіжний засіб виступає таким відносно і продавця, і покупця. Але для останнього він є також купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.

До надзвичайно важливих функцій грошей належить також функція засобу збереження вартості. Хоча при цьому різні автори називають її по-різному — засіб утворення скарбів, засіб заощадження, засіб нагромадження. Але суть цієї функції одна й та сама — збереження у грошовій одиниці тієї купівельної сили, яка характеризує її як одиницю вартості, тоді коли гроші тимчасово випадають з обігу.

Ще одна функція грошей, яку вони починають виконувати, коли виходять на міжнародну арену. Це функція світових грошей. Проте вказану функцію світових грошей не можна поставити в один ряд з уже названими, оскільки вона виражає не способи реалізації сутності грошей, а сфери їх здійснення.

21. Грошовий обіг та його закони. Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб'єкта економіки до іншого. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом. Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв'язок, який дістав назву законів грошового обігу. Цей закон визначає кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин сутність закону грошового обігу полягає в тому, що кількість грошей, які є в обігу, визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв'язок можна виразити формулою: M V=P Q

де М — кількість грошей або їх пропонування; Q — фізичний обсяг товарів і послуг; Р — середня ціна, за якою продається кожен товар; V — швидкість обсягу грошей протягом року.

К. Маркс, проаналізувавши вплив розвитку кредиту, дещо модифікував цю формулу, увівши в неї нові показники: К — сума цін товарів, проданих у кредит цього року; П — сума цьогорічних платежів за попередніми борговими зобов'язаннями; ВП — сума взаємопогашених платежів, Ц – ціни товарів Со – швидкість обігу грошової одиниці. У результаті формула набула вигляду: Кг = Т Ц – К + П – ВП /Со

22. Еволюція грошей. Форми вартості і виникнення. Сучасна грошова система. Гроші є категорією товарного господарства, і історія їх появи нерозривно пов'язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли в різних груп людей унаслідок певного збігу обставин з'являлись надлишки окремих продуктів за нестачі інших, що і зумовило виникнення потреби в обміні. Такий обмін може бути виражений формулою: х товару А = у товару Б. Відповідна форма вартості (х товару А = у товару Б) отримала назву простої, одиничної, чи випадкової, де одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває в еквівалентній формі вартості

Подальше поглиблення суспільного поділу праці, зокрема, по­ява спочатку ремісників, а потім і купців, сприяло розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного.

Його формулу можна виразити так: х товару А = у товару Б = z товару В = q товару Г = w товару Д. Отже, на відміну від простої форми вартості при її розгорнутій формі еквівалентами вартості окремого товару (товару А) в обміні виступає велика кількість інших товарів, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов'язано зі зростанням регулярності обміну.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, за якої одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає безліч інших товарів, що перебувають у еквівалентній формі вартості.

Загальна, чи грошова, форма вартості — це така форма, за якої безлічі товарів, що перебувають у відносній формі вартості, відповідає один товар, що перебуває в еквівалентній формі, внаслідок цього цей товар перетворюється у загальний еквівалент і набуває властивості загальної обмінюваності.

Формулу загальної, чи грошової, форми вартості можна виразити таким чином: х товару А; у товару Б; z товару В; q товару Г = w товару Д. Таким чином, загальна, чи грошова, форма вартості відрізняється від повної тим, що в ній замість численних еквівалентів з'являється один, на який усі товаровиробники обмінюють свої товари, а вже його обмінюють на потрібні їм продукти чи послуги.

Еволюція і типи грошей. Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому треба зауважити, що того товару, який стає ще і грішми, з'являється крім основної корисності (споживної вартості) як предмета побуту та споживання ще й додаткова корисність загального еквівалента.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.

Металеві гроші — це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу.

Історії відомі мідні, залізні, свинцеві, бронзові, олов'яні та інші металеві гроші. Тільки з IV—III ст. до н. е. функції грошей беруть на себе благородні метали — срібло та золото. При цьому протягом тривалого часу ці два метали використовувались як гроші паралельно. Через це система грошового обігу, яка базувалась на використанні як грошей двох різних металів, отри мала назву біметалічної.

Під впливом зростання обсягів капіталістичного товарного виробництва в Х1Х ст. у більшості країн роль грошей монопольно була закріплена за золотом, що означало встановлення золотого стандарту та перехід від біметалічної грошової системи до монометалічної.

Монометалічною називається така грошова система, в межах якої лише один певний .метал визнається за матеріальну основу грошей. Система організації металевого грошового обігу також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей в обігу були зливки (зливок — переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить суттєво різнились (проба — вміст чистого металу у сплаві), то в подальшому їх замінила монета (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з'явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо.

Паперові гроші — це такі гроші, які є лише знаками вартості, виготовленими з паперу, і які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей. Паперові гроші cпочатку випускалися державними казначействами у формі казначейських білетів для покриття дефіциту державного бюджету і були обов'язковими для приймання за всіма видами платежів відповідно до того номіналу, який на них зазначався.

Подальшим запереченням реального вартісного змісту повноцінних грошей є кредитні гроші. Кредитні гроші — це такі гроші, які являють собою боргові зобов'язання суб'єктів економіки і завдяки цьому виконують роль знаків вартості в обігу.

Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель — це торгове боргове зобов'язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. Поява векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли покупець, не маючи в даний момент грошей, зобов'язується сплатити їх продавцю за отриманий від останнього товар тоді, коли гроші в нього з'являться.

Банкноти — боргове зобов'язання (вексель) банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі, розраховувались за них своїми власними векселями. У цьому разі векселедавцем виступала не окрема особа, а банк, який був не тільки більш відомим, а й більш платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу кредитних відносин.

Також досить значного поширення набули кредитні картки, що являють собою пластиковий носій, на якому записана в електронній формі інформація про розміри кредиту, що наданий власнику картки банком.

Починають широко застосовуватися також і дебетні картки. Вони не тільки виконують усі функції кредитних, але й дозволяють попередньо вносити гроші на рахунки своїх власників. Потрібно зазначити, що кредитні та дебетні картки є носіями електронної інформації, а тому нині все частіше говорять про появу електронних грошей, які, будучи одним з різновидів депозитних грошей, існують у вигляді електронного запису в пам'яті банківського комп'ютера.

Відповідно до розвитку грошової форми вартості можна виділити два найважливіших типи грошей: повноцінні та неповноцінні. Повноцінні гроші — це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовлення їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений. До повноцінних належать продуктові та ті металеві гроші, які виготовлені з благородних металів. Неповноцінні гроші — це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений. До них належать монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей.

23. Витрати виробництва та їх види. У процесі виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість яких купується на ринках і має вартісну форму. Деякі ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад, вода з криниці, яка є для всіх дарунком природи. Тому витрати — це не просто витрати, а витрати ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми.

Витрати в економіці пов'язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати при прийнятті економічних рішень, — це завжди альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому, альтернативному варі­анті їх застосування.

Зовнішні витрати являють собою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії і т. д.), які не є власністю даного підприємства. Але підприємство може використовувати ресурси, що належать до його власності.

Витрати на власний і самостійно використаний ресурс є внутрішніми витратами. Крім того, як зазначалося, до економічних витрат належать нормальний прибуток — мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства. Якщо ця мінімальна винагорода не буде забезпечена, то підприємець переорієнтує свій підприємницький хист на інший напрям діяльності, в іншу сферу або навіть відмовиться від підприємництва заради одержання заробітної плати.

Економічні витрати — це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідних для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напряму діяльності.

Постійні і змінні витрати. Виробництво потребує не тільки праці, землі і капіталу, але також і часу. Щоб пояснити роль часу у виробництві і для витрат, треба розрізняти три різних часових періоди. Ми визначаємо миттєвий період як проміжок часу, який настільки короткий, що виробництво залишається сталим. Короткостроковий період означає час, протягом якого підприємства можуть пристосувати виробництво шляхом переміни змінних факторів, таких як матеріали і праця, але не можуть змінити сталі фактори, такі як основний капітал. Довгостроковий період — це проміжок часу, достатній для того, щоб усі фактори виробництва, у тому числі й основний капітал пристосувати до потреб ринку протягом цього періоду.

В економічній теорії короткостроковий період використовують для визначення постійних, змінних і граничних витрат.

Постійні витрати (ПВ) — це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Які витрати підприємств є постійними? Такі як орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.

Змінні витрати (3В) — це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі витрати, які не належать до постійних.

Валові, середні і постійні витрати. Постійні і змінні витрати в сукупності становлять валові витрати (ВВ).

ВВ = ПВ + 3В.

Граничні витрати (ГВ) є одним із найважливіших понять у політичній економії. Вони визначають додаткові витрати на одну додаткову одиницю продукції

Граничні витрати виробництва — це додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці обсягу продукції.

Закон спадної віддачі. Згідно із законом спадної віддачі продукт кожної додаткової одиниці фактора виробництва буде зменшуватися, якщо величина витрат цього фактора збільшується, а інші фактори залишаються сталими.

Дія закону спадної віддачі пояснює нам динаміку граничних витрат.

Середні витрати — це витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість товару, виходячи з того що валові витрати є сумою по­стійних і середніх змінних.

Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні витрати.

24. Продуктивні сили та виробничі відносини суспільства. Продуктивні сили — це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці.

Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе.

Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил. Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці. Структура продуктивних сил не обмежується структурою факторів виробництва, основними з яких є людський ресурс, земля і створювані людиною різноманітні засоби виробництва. Структуру продуктивних сил слід розглядати за сферами, галузями, первинними ланками виробництва тощо.

Поділ праці являє собою процес відособлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці — розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

Виділяють також територіальний поділ праці, який являє собою поділ праці всередині країни між окремими регіонами. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.

Економічні відносини — відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва.

Виробничі відносини і спосіб виробництва. При аналізі структури економічної системи історично на перше місце ставились виробничі відносини, а не економічні відносини. В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків).

Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою.

У сфері споживання економічні відносини виникають і зав'язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами. У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам.

Техніко- організаційні- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов'язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами.

Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага.

25. Прибуток як економічна категорія та норма прибутку. Підприємницька діяльність господарюючих суб'єктів спрямована на одержання прибутку. Найчастіше прибуток визначається просто як валова виручка мінус валові витрати. Після того як фірма сплатила всі витрати, залишився прибуток або чиста виручка. Ще простіше кількісно можна визначити прибуток як різницю між сумою, що отримана з продажу, і собівартістю продукції. Але перед тим як погодитися з таким обчисленням розміру прибутку, треба з'ясувати, що слід уважати витратами. Не випадково, що бухгалтери та економісти по-різному підходять до розуміння прибутку.

Бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат на залучення ресурсів. Економічний прибуток — це загальна виручка за мінусом валових витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця) по залученню ресурсів з урахуванням їх альтернативної вартості. Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати фірми, то будь-який залишок нагромаджується в руках господарюючого суб'єкта. Цей залишок і є економічним, або чистим, прибутком, який може бути або позитивним, або негативним.

Норма прибутку. Підприємство завжди орієнтовано на прибутковість — здатність створювати прибуток. Прибутковість підприємства визначається як абсолютно — у грошовому вираженні, що є масою прибутку, так і відносно — у нормі прибутку. Норма прибутку розраховується як відношення прибутку в гро­шовому вираженні до всього авансованого капіталу, виражене у відсотках. Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості капіталу в конкретній сфері його застосування. На масу прибутку впливають фактори, які визначають обсяг виробництва, і ціна, за якою реалізується продукція. Але основний і визначальний фактор збільшення прибутку — це зниження витрат виробництва. На норму прибутку впливає економічна політика держави.

26. Ціна виробництва. Собівартість і рентабельність. Ціна виробництва — перетворена форма вартості товару, що включає витрати виробництва та середній прибуток, категорія розвинутої ринкової економіки. Згідно з концепцією К.Маркса саме навколо Ц. в. відбувається коливання ринкових цін. Формування Ц. в. він пов'язував із механізмом міжгалузевої конкуренції, яка внаслідок різної органічної будови капіталу та норми прибутку на однаковий капітал в галузях спричиняє міжгалузеву міграцію капіталу та встановлення на цій основі середньої (загальної) для всіх галузей норми прибутку. Серед сучасних економістів, в тому числі українських, концепція Ц. в. мало популярна. Однак, як свідчить практика, для категоричного її заперечення навряд чи є підстави. Відомо, що в командній економіці частину створюваної у галузях вартості перерозподіляли між ними. Відбувалося це вольовим способом, через бюджет або дотаційне кредитування, але підтиском об'єктивних обставин. Для пропорційного розвитку економіки вкрай важливо, щоб кожна галузь отримувала достатній для утворення фонду нагромадження прибуток. Розв'язання цього питання поза процесом утворення Ц. в. вельми проблематичне.

Собівáртість продýкції — являє собою грошовий вираз витрат на виробництво та реалізацію продукції. Це комплексний економічний показник, який об'єднує в собі витрати уречевленої праці (обладнання), та витрати на спожиті засоби виробництва, й витрати живої праці та витрати на заробітну плату працівників підприємства.

Від собівартості продукції залежить кінцевий показник діяльності підприємств — прибутковість. Собівартість визначається як сума сукупних витрат, поділених на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати на одиницю продукції.

Рентабельність — це відносний показник ефективності виробництва. У загальному вигляді він розраховується як відношення прибутку до витрат, тобто є нормою прибутку. При цьому слід виділяти показники, використовувані для оцінки ефективності винористовуваних виробництві авансованих ресурсів (капіталу) і поточних витрат, і показники, на основі яких визначаються прибутковість і ефективність використання майна підприємства (фірми).

27. Первісне нагромадження капіталу. Особливості нагромадження капіталу в Україні. Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісне вкладена.

Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей. Виникне майнове розшарування, але воно не розкриває сутності категорії «капітал».

Загальна формула руху капіталу така: Г—Т—Г', де Г' = Г + ΔГ, а ΔГ — це приріст грошей над первісною сумою.

Таким чином, первісне авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ΔГ, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і кріпацтва. У цих суспільствах існували так звані допотопні форми капіталу — торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діяли у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки

Формула руху капіталу Г—Т—Г' є загальною, тому що в усіх галузях розвинутого товарного господарства рух капіталу виступає в цій формі.

Первісне нагромадження капіталу. Формування продуктивного капіталу історично пов'язується з первісним нагромаджен­ням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва.

Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов'язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу.

Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників.

Особливостями первісного нагромадження капіталу в Україні є: «прихватизація» багатства в процесі роздержавлення і приватизації майна державних підприємств; розкрадання державного майна; створення фіктивних підприємницьких структур; хабарництво державних чиновників; податкові пільги для «своїх» тощо. Особливою формою первісного нагромадження капіталу в Україні та в інших постсоціалістичних країнах є становлення тіньового капіталу і тіньового підприємництва.

28. Закони ринку. Закон попиту та його функціонування. Ринок — економічна категорія, яка є центральною в економічній науці. Найбільш типове і загальноприйняте визначення ринку таке:

ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається співвідношенням попиту та пропонування.

Ключовими категоріями - законами ринку є попит і пропонування. Попит — сукупна потреба в товарах (послугах), яка зумовлена платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він показує кількість продукту, що може бути куплений за різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну залишаються незмінними. Попит з позиції одного споживача називають індивідуальним. Ринковий попит — це сукупність попитів усіх споживачів за різних можливих цін. Величина попиту залежить від таких нецінових чинників: грошові доходи споживачів; кількість споживачів на ринку; ціни на суміжні товари; смаки та уподобання споживачів тощо. Дія закону попиту, обсяг продажу товару перебуває в оберненій залежності від його ціни.

Пропонування — це кількість продукту, що може бути доставлена на ринок для продажу за кожної можливої ціни протягом проміжку часу. Прямий зв’язок між пропонування і ціною називається законом пропонування. Він просто показує, що виробники хочуть виготовити для продажу більшу кількість свого продукту за високої ціни, але вони не згодні це зробити за низької ціни.

Функції ринку. Сутність ринку розкривається через регулюючу, стимулюючу, розподільну функції. Конкуренція та механізм формування ринкових цін впливають на рівень витрат виробництва продукції чи надання послуг, тим самим вирівнюються прибутки підприємств, результатом чого є регулювання пропорцій. Крім того, конкурентна боротьба між суб'єктами стимулює їх до раціонального використання економічних ресурсів, тим самим реалізується стимулююча функція ринку. Великий попит на товар чи послугу формують ринкову ціну, де забезпечується високий рівень норми прибутку, унаслідок чого капітали переливаються в певну сферу діяльності. А це означає, що ринок виконує і розподільну функцію.

29. Конкуренція та її місце в ринковій економіці. Необхідним і важливим елементом ринкової економіки є конкуренція. Конкуренція — це економічне змагання за досягнення кращих результатів у області будь-якої діяльності, боротьба товаровиробників за найбільш вигідні умови господарювання, одержання максимального прибутку. Конкуренція означає, що кожен продавець робить маленький внесок у загальний обсяг пропонування. Дрібні продавці неспроможні помітно вплинути на загальний обсяг пропонування, тому продавець, що виступає одним з численних індивідуальних продавців, не може маніпулювати ціною товару. Саме тому дрібний продавець, беручи участь у конкуренції, «відданий на милість ринку».

У ринковій системі конкуренція виконує функцію стимулювання технічного прогресу. Застосування технології, яка знижує витрати виробництва, забезпечує інноваційному підприємству тимчасові переваги перед конкурентами.

Другим важливим аспектом функціонування конкуренції є створення тотожності приватних і суспільних інтересів. Підприємства і постачальники ресурсів, досягаючи збільшення власної вигоди, водночас сприяють забезпеченню державних або суспільних інтересів.

Конкуренція виконує також функцію регулювання. Для того щоб вистояти в боротьбі з конкурентами, підприємство повинно пропонувати продукцію, якій віддають перевагу покупці (суверенітет покупця). Тому і фактори виробництва під впливом цін направляються в ті ланки, де в них існує найбільша потреба.

Конкуренція виконує функцію контролю і обмежує силу кожного підприємства. Наприклад, монополіст може сам визначати ціну і обсяги виробництва. У той самий час конкуренція надає покупцю право вибору серед декількох продавців. Чим досконаліша конкуренція, тим справедливіша ціна.

Форми конкуренції і моделі ринків. Конкуренція може діяти в таких основних формах: вільна, монополістична, олігополістична. За умови, коли виробництво в певній галузі монополізоване одним великим підприємством, — конкуренція відсутня.

За формами конкуренції економічна теорія виділяє чотири моделі ринку: ринок чистої конкуренції; ринок монополістичної конкуренції; ринок олігополістичний і ринок чистої монополії.

30. Державна форма власності, її форми. Державна власність - привласнення державою(як суб'єктом власності)засобів виробництва,робочої сили, часткинаціонального доходута іншихоб'єктіввласності у різних сферах суспільного відтворення.

а) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; Національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

31. Особливості розвитку ринкових відносин в Україні. Україна, як і інші постсоціалістичні країни, здійснює перехід від адміністративно-командної економічної системи до ринково-демократичної. Цей перехід є об'єктивно зумовленим. Його метою є формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Перехід до ринкової економічної системи в Україні має ряд характерних особливостей.

1. Ринкові трансформаційні процеси здійснюються в умовах переходу від адміністративно - командної системи господарювання та управління до ринково-демократичної, які своїм вихідним пунктом мали всеохоплюючу державну монополію на засоби виробництва. Тому головним направленням ринкової трансформації вітчизняної економіки було реформування відносин власності, створення достатньої кількості самостійних підприємств, які формували б конкурентне середовище, сучасні ринкові відносини, що ґрунтуються на різних формах власності та господарювання.

Створення різноманітних форм власності відбувається через роздержавлення власності, приватизацію значної її частини. Це сприяє розвитку багатоманітних форм господарської діяльності та формуванню конкурентного ринкового середовища.

2. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні вкоренилася значно глибше, ніж у більшості країн Східної Європи (Польщі, Чехії, Східній Німеччині та ін.), які мали досить розвинутий приватний сектор сільськогосподарського виробництва.

Адміністративно-командна система надала перевагу вертикальним економічним зв'язкам між виробниками та споживачами. Міністерства і відомства не лише визначали, чого і скільки підприємствам виробляти, а Й розпоряджалися виробленою продукцією та одержаним прибутком. Головним було виконання директивних завдань централізованого плану, а не задоволення потреб споживачів. Національне господарство виробляло товари, в яких не мало потреби.

Тепер у вітчизняній економіці замість вертикальних зв'язків між виробництвом та споживанням мають утвердитися властиві ринку горизонтальні прямі економічні зв'язки, система самостійних виробників, які працюють на ринок, на задоволення потреб реальних споживачів.

3. Характерним для економіки України постсоюзного часу було те, що вона отримала у спадок від Радянського Союзу частину його народногосподарського комплексу, яка відображала спеціалізацію на важкій промисловості, видобувних галузях та військово-промисловому комплексі, а також мала незавершений цикл виробництва. Тому головним у новій економічній політиці держави став принцип керованого формування сучасних ринкових відносин.

4. Перехід України до ринкових відносин ускладнювався також тим, що вона не мала Центрального банку, власної фінансово-кредитної та грошової системи, ринкової інфраструктури, достатньо кваліфікованих кадрів у цих сферах та інших інституцій, які могли б на практиці забезпечити формування економічних підвалин національного ринку. Нині в Україні вже сформовано основні елементи інфраструктури ринку, але їхня діяльність малоефективна. Це пояснюється недосконалим законодавством, недостатнім рівнем професійного і патріотичного управління.

5. Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні мали такі деструктивні процеси як економічна нестабільність, велика інфляція, високий рівень безробіття, криза державних фінансів, висока дефіцитність державного бюджету, виток вітчизняних капіталів за кордон, знецінення національних грошей , дефіцит платіжного балансу та ін. Всі ці обставини вимагали застосування державою широкого комплексу спеціальних заходів, які забезпечили б нормальні умови для формування національного ринку, ринкових відносин.

6. Особливістю української економіки є ще й те, що вона може розвиватися, спираючись на внутрішній ринок і внутрішній попит. Таких національних економічних систем у світі небагато. Тому головним у новій економічній політиці є визначення ринкової трансформації національної економіки, керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів.

Водночас зауважимо, що для того, аби економічні суб'єкти національного ринку могли реалізувати право власності на засоби виробництва і вироблену продукцію, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Розвинуте законодавство та дієві механізми його реалізації сприяють формуванню і ефективному функціонуванню сучасних ринкових відносин.

Нові можливості розвитку сучасного національного ринку відкриваються на основі Господарського та Цивільного кодексів України, які набули чинності з 1 січня 2004 року.

Внаслідок трансформації економічної системи в Україні активно формуються ринкові відносини, а отже, сучасні ринкові механізми. На сучасному етапі можна виділити такі характерні особливості функціонування та розвитку національного ринку:

1) відсутність розвинутого ринкового середовища досконалої економічної конкуренції і немонополістичного сектору вітчизняної економіки, що негативно впливає на розвиток малого і середнього підприємництва;

2) наявність монополістичних структур, незначна кількість малих підприємств, слабка конкуренція, неефективна система державного регулювання цін роблять внутрішній - ринок стихійно-монополізованим, звужують сферу ринкових відносин;

3) нерозвиненість сучасної ринкової інфраструктури, зокрема функціонуючих товарних, інвестиційних компаній, лізингу тощо;

4) слабка конкуренція на ринку залучення вільних коштів фізичних та юридичних осіб, що звужує джерела кредитних ресурсів, дає можливість комерційним банкам підвищувати відсоткові ставки на кредити, що є руйнівними для суб'єктів підприємницької діяльності, особливо для початківців малого бізнесу;

5) неефективна податкова політика, яка перешкоджає створенню сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, а отже, звужує легальний, цивілізований ринок і формує нелегальний (тіньовий) ринок;

6) недостатньо розвинутий ринок робочої сили, свідченням чого є дуже низька ціна на неї (заробітна плата), особливо кваліфікованої робочої сили, що стимулює значний відтік її за межі національного ринку, а отже, негативно впливає на його формування та розвиток;

7) недоступність для більшості суб'єктів підприємницької діяльності джерел фінансування — низьких ставок за кредити комерційних банків. Це пояснюється тим, що у вітчизняній економіці фактично не діє механізм гарантування кредитів;

8) недосконалий інвестиційний клімат, який не сприяє розвитку ефективного ринку інвестицій. В Україну не надходять у достатніх кількостях іноземні інвестиції. Причиною цього є те, що відносини власності належно не захищені законодавством, що не відповідає орієнтації іноземного капіталу на приватний сектор економіки. На низьку якість ринку інвестицій також впливає надмірна заполітизованість вітчизняної економіки, конфлікт інтересів законодавчої і виконавчої влади, бюрократичні завади, корумпованість, стрімкі зміни в оподаткуванні та регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;

9) колосальна залежність української економіки від економічного становища країн СНД, зокрема Росії;

10) низький рівень інтеграції вітчизняної економіки у світове господарство, міжнародний поділ праці.

Отже, основне завдання Української держави полягає у створенні умов для повноцінного функціонування і поступального розвитку сучасних ринкових відносин, оптимального конкурентного середовища підприємницької діяльності. Нині в Україні триває процес удосконалення нормативної бази та прийняття законів, які сприяли б формуванню ринкового середовища.

Перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні можливий лише на основі використання реальних причинно-наслідкових зв'язків у соціально-економічному житті суспільства, економічних інтересів усіх суб'єктів господарської діяльності, ефективної взаємодії національного ринку з міжнародним.

32. Закон пропозиції і механізм його дії. Ринок — економічна категорія, яка є центральною в економічній науці. Найбільш типове і загальноприйняте визначення ринку таке:

ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається співвідношенням попиту та пропонування.

Ключовими категоріями - законами ринку є попит і пропонування. Попит — сукупна потреба в товарах (послугах), яка зумовлена платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він показує кількість продукту, що може бути куплений за різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну залишаються незмінними. Попит з позиції одного споживача називають індивідуальним. Ринковий попит — це сукупність попитів усіх споживачів за різних можливих цін. Величина попиту залежить від таких нецінових чинників: грошові доходи споживачів; кількість споживачів на ринку; ціни на суміжні товари; смаки та уподобання споживачів тощо. Дія закону попиту, обсяг продажу товару перебуває в оберненій залежності від його ціни.

Пропонування — це кількість продукту, що може бути доставлена на ринок для продажу за кожної можливої ціни протягом проміжку часу. Прямий зв’язок між пропонування і ціною називається законом пропонування. Він просто показує, що виробники хочуть виготовити для продажу більшу кількість свого продукту за високої ціни, але вони не згодні це зробити за низької ціни.

Функції ринку. Сутність ринку розкривається через регулюючу, стимулюючу, розподільну функції. Конкуренція та механізм формування ринкових цін впливають на рівень витрат виробництва продукції чи надання послуг, тим самим вирівнюються прибутки підприємств, результатом чого є регулювання пропорцій. Крім того, конкурентна боротьба між суб'єктами стимулює їх до раціонального використання економічних ресурсів, тим самим реалізується стимулююча функція ринку. Великий попит на товар чи послугу формують ринкову ціну, де забезпечується високий рівень норми прибутку, унаслідок чого капітали переливаються в певну сферу діяльності. А це означає, що ринок виконує і розподільну функцію.

33. Ринок, його функції та закони. Ринок — економічна категорія, яка є центральною в економічній науці. Найбільш типове і загальноприйняте визначення ринку таке:

ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається співвідношенням попиту та пропонування.

Ключовими категоріями - законами ринку є попит і пропонування. Попит — сукупна потреба в товарах (послугах), яка зумовлена платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він показує кількість продукту, що може бути куплений за різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну залишаються незмінними. Попит з позиції одного споживача називають індивідуальним. Ринковий попит — це сукупність попитів усіх споживачів за різних можливих цін. Величина попиту залежить від таких нецінових чинників: грошові доходи споживачів; кількість споживачів на ринку; ціни на суміжні товари; смаки та уподобання споживачів тощо. Дія закону попиту, обсяг продажу товару перебуває в оберненій залежності від його ціни.

Пропонування — це кількість продукту, що може бути доставлена на ринок для продажу за кожної можливої ціни протягом проміжку часу. Прямий зв’язок між пропонування і ціною називається законом пропонування. Він просто показує, що виробники хочуть виготовити для продажу більшу кількість свого продукту за високої ціни, але вони не згодні це зробити за низької ціни.

Функції ринку. Сутність ринку розкривається через регулюючу, стимулюючу, розподільну функції. Конкуренція та механізм формування ринкових цін впливають на рівень витрат виробництва продукції чи надання послуг, тим самим вирівнюються прибутки підприємств, результатом чого є регулювання пропорцій. Крім того, конкурентна боротьба між суб'єктами стимулює їх до раціонального використання економічних ресурсів, тим самим реалізується стимулююча функція ринку. Великий попит на товар чи послугу формують ринкову ціну, де забезпечується високий рівень норми прибутку, унаслідок чого капітали переливаються в певну сферу діяльності. А це означає, що ринок виконує і розподільну функцію.

34. Принципи класифікації ринків. Види ринків. Сучасний ринок пізнати неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Ринок розмежовують на різні елементи (сектори або сегменти) за такими критеріями: економічне призначення об’єктів ринкових відносин, ступінь зрілості ринкових відносин, відповідність окремих ринків чинному законодавству, територіально-адміністративна ознака.

Складовими елементами ринку є: - ринок предметів споживання; - ринок виробничих ресурсів — землі, робочої сили і засобів виробництва; - ринок капіталів (капітальних благ); - ринок фінансово-кредитних ресурсів; - фондовий ринок; - ринок науково-технічних розробок та інформації.

Один з найважливіших компонентів суспільного ринку—ринок предметів споживання, призначений для задоволення різноманітних особистих потреб людей. На ринку споживчих товарів функціонують товари особистого споживання. Вони поділяються на дві великі групи: матеріальні блага і послуги. Матеріальні блага задовольняють особисті потреби людей своїми фізичними, хімічними і біологічними властивостями.

Усезростаючу роль на ринку споживчих товарів виконують послуги Послуги — відповідна діяльність людини, що спрямована на задоволення особистих потреб, але не набуває речовинно-матеріальної форми.

• оптова і роздрібна торгівля;

• транспорт і зв'язок;

• освіта, культура та мистецтво;

• кредитно-фінансові;

• комунальні послуги;

• потреби відпочинку та туризму.

Для діяльності підприємств будь-якої галузі народного господарства потрібні виробничі ресурси: праця, земля, засоби виробництва, підприємницькі здібності. У ринковій економіці підприємства понад 90% виробничих ресурсів можна придбати тільки на ринку, тобто за гроші

Ринки основних виробничих ресурсів — це ринки землі, праці і засобів виробництва, що використовуються для задоволення виробничих потреб. Як і на ринку товарів та послуг особистого споживання, на ринку виробничих ресурсів велике значення мають закономірності формування цін.

Складовою ринку ресурсів є ринок капіталів. Політична економія ділить фактори виробництва на три групи: землю, працю і капітал. Перші два називають первинними факторами виробництва, що наявні ще до процесу виробництва. До первинних факторів зараховують фактор, що виробляється економікою, — капітал, або, по-іншому, інвестиційні товари, або капітальні блага. Капітал політична економія розглядає двояко: як фактор виробництва і як ресурс, що приносить процент позичальнику.

Капітал як фактор виробництва складається з тих виготовлених товарів, які, відповідно, застосовують для продукування інших товарів. Суттєва риса капітального блага полягає в тому, що воно є і фактором виробництва, і продуктом одночасно. Є три різновиди капітальних благ: будівлі й споруди (заводи і будинки), устаткування (споживче- автомобілі, і виробниче — устаткування тривалого використання та інші знаряддя праці) та запаси (наприклад, верстати на складах).

35. Сутність і основні елементи інфраструктури ринку. Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої ринкової інфраструктури. Інфраструктура — сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову (сфери обігу) інфраструктуру.

Інфраструктура ринку — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. Елементи ринкової інфраструктури, через які реалізуються її функції, можна згрупувати у три блоки: організаційно-технічна , куди входять товарні біржі та аукціони, торговельні дома і торгові палати, холдингові і брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації та засоби оперативного зв'язку; фінансово-кредитна , куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій, тобто всі ті, хто може і займається мобілізацією тимчасово вільних ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення; організаційно-дослідна включає наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади.

36. Банківська система. Позичковий капітал та позичковий процент. Важливе місце в інфраструктурному забезпеченні ринку посідає позичковий капітал сфери обміну та установи, що здійснюють його функціонування.

Позичковий капітал сфери обміну — це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власнику-підприємцю на певний час, на умовах повернення, за плату у вигляді процента.

На відміну від лихварської позики грошовий капітал є позичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим та торговельним — у руках промисловця і торговця. Загальна формула руху позичкового капіталу Г—Г". .

Отже, прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на дві частини: на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу, і цю частину отримує капіталіст-власник; на підприємницький прибуток, який отримує капіталіст-функціонер за виробниче використання цього ресурсу.

Посередником між ними виступає банк, який забезпечує формування і рух грошового капіталу.

Банк — це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові кошти (вклади депозити), надає їх у тимчасове користування у формі кредиту (позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей.

Усі банки як фінансові установи організаційно і функціонально упорядковані в банківську систему — сукупність різних, видів національних банків і кредитних установ, що діють у межах грошово-кредитного механізму.

Банківська система України включає:

- центральний банк-Національний банк України (НБУ)

- комерційні банки, у тому числі: ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші спеціалізовані банки.

Мета комерційних банків — одержання прибутку. Вони мають, як правило, універсальний характер, створюються у формі пайових або акціонерних. Акціонерні можуть бути відкритого і закритого типів.

Крім банків до інфраструктурних ланок функціонування позичкового капіталу входять страхові компанії і пенсійні фонди, а також всілякі інвестиційні компанії, фінансові компанії, спеціалізовані фонди, тобто всі ті, хто бере участь у формуванні і функціонуванні позичкового капіталу.

Сутність позичкового процента. Позичковий процент — це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику (клієнтові), у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений строк.

Процент як плата за користування позичковим капіталом є його ціною, а тому, як ціна на будь-який товар на ринку, він залежить від попиту і пропонування на позичковий капітал. Норма процента являє собою відношення річної суми процента до вартості позичкового капіталу.

Кредит, його функції і форми. Кредит — форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що надається в позику. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або товарній формі на умовах повернення зі сплатою процента і характеризує відносини між кредитором і позичальником. Організація кредитних відносин будується на додержанні принципів повернення, строковості, матеріального забезпечення, платності.

Кредит існує в конкретних формах:

• комерційний — продаж товарів у борг з відстрочкою платежу; знаряддя — вексель, що оплачується через банк;

• банківський — надається банками та іншими кредитно-фінансовими установами, які мають ліцензію, різним господарським суб'єктам у формі грошових позик;

• споживчий надається банками, фінансово-кредитними уста­новами і торговими підприємствами приватним особам для оплати товарів довгострокового користування;

• іпотечний — під заставу;

• державний - позичальник - держава; кредитор - населення і приватний бізнес;

• міжнародний — між державами в грошовій або товарній формі.

Серед усіх форм кредиту центральне місце посідає банківський кредит.

Банківський прибуток являє собою різницю між процентами на вкладений капітал(депозит) і виплатою процентів за позиками. Результативність роботи комерційного банку визначається нормою банківського прибутку — відношенням чистого прибутку до власних коштів (власного капіталу) банку.

37. Суть підприємництва та його роль в ринковій економіці. Підприємство —первинна ланки суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами.

Підприємство виконує такі функції: організаційну — забезпечення виробництва товарів і послуг, їх реалізації; відтворювальну — інвестування капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів; соціальну — задоволення суспільних потреб споживачів, надання засобів існування для найманих робітників.

Підприємець є одним з людських факторів виробництва, без якого ринкова економіка не можлива. Необхідно і важливо відрізняти підприємництво від менеджменту, а підприємця від менеджера (керівника). Підприємець — це самостійний агент ринку, котрий діє на свій страх і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Менеджер — найманий працівник, який організовує реалізацію завдань, поставлених підприємцем. Він, фактично, не несе майнової відповідальності за свої дії.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян, що спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність чи юридичної особи — підприємства (організації). Підприємництво як вид діяльності засновано на наступних принципах:

- свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

-постійна наявність фактора ризику;

- орієнтація на досягнення комерційного успіху;

-інноваційний характер діяльності.

Законом Україні “Про підприємництво” суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: • громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності; • юридичні особи всіх форм власності.

Світова практика свідчить, що малий бізнес має дуже велике значення для підтримки і розвитку ініціативи і вільного підприємництва, збереження в суспільстві атмосфери змагання та ділової активності.

38. Специфіка підприємництва в аграрній сфері. Сільське господарство — одна з найважливіших галузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною.

Сільському господарству притаманна ціла низка особливостей, пов'язаних з характером його виробництва, яке базується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення, що залежить від клімату та ґрунту. Звідси випливає докорінна відмінність сільського господарства від інших галузей виробництва — у ньому економічний процес відтворення завжди тісно переплітається із природним.

До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль землі як фактора виробництва. В інших галузях (у промисловості, на транспорті) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором, на якому розміщується те чи інше виробництво. У сільському ж господарстві земля виступає як засіб виробництва, оскільки верхній шар ґрунту служить для розміщення рослин у процесі їх відтворення, містить воду та поживні мінеральні речовини, необхідні для їх розвитку. Ця властивість ґрунту називається родючістю. Отже, з одного боку, земля — це предмет праці, а з іншого — засіб праці, оскільки родючість ґрунту люди використовують для виробництва необхідної продукції. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не замінюється. Більше того, за правильного використання її родючість суттєво підвищується.

Аграрні відносини. Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах. Відносини в сільському господарстві як складова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактора виробництва, з одного боку, і як об'єкта власності — з іншого.

Але земельні відносини — це лише один бік аграрних відносин. Другий пов'язаний із процесами агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток продуктивних сил закономірно веде до переплетіння зв'язків по горизонталі та вертикалі як у самому сільському господарстві, так і між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями. Це насамперед ті сфери господарювання і ті підприємства, які виробляють для нього засоби виробництва чи переробляють сільськогосподарську продукцію, займаються її збереженням і реалізацією. На цьому шляху поступово створюється агропромисловий комплекс, який дозволяє підвищити ефективність виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові.

39. Фермерське господарство як форма підприємництва. Однією з форм підприємницької діяльності в сільському господарстві є селянське (фермерське) господарство. Економічною основою фермерських господарств є приватна власність на землю та інші засоби виробництва.

Сутність селянського (фермерського) господарства. Селянське господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, що досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією особою.

При створенні одним із членів сім'ї фермерського господарства інші члени сім'ї та родичі самостійно приймають рішення щодо участі у його діяльності. Інтереси фермерського господарства перед підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами представляє голова господарства.

Головою фермерського господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. Голова фермерського господарства може доручати виконувати свої обов'язки і використовувати права голови одному з членів господарства. Голова і члени фермерського господарства не можуть постійно працювати в Інших підприємствах, установах та організаціях.

Селянське (фермерське) господарство має своє найменування, печатку і штамп.

Фермерське господарство в системі ринкової економіки народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд із державними, колективними, орендними та іншими підприємствами та організаціями, господарськими товариствами. Виробничо-економічні відносини фермерського господарства із державними, колективними, орендними та іншими підприємствами й організаціями, господарськими товариствами, окремими громадянами будуються на основі договорів. Розрахункові операції провадяться як на безготівковій основі, так і готівкою.

Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів фермерського господарства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного постачання на період становлення та подальшого розвитку фермерського)господарства. Втручання в господарську або іншу діяльність фермерського господарства з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні фермерському)господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом, арбітражним судом або третейським судом.

Селянське (фермерське) господарство має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, в тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бути членом комерційних банків.

40. Рентні відносини і особливості формування доходів в сільському господарстві. Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв'язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів.

Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна — це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.

Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість. Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.

Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку.

Господарства, що розташовані на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Такого доходу позбавлені інші господарства. Якби вони його одержували, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла. Необхідною економічною умовою перетворення додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливість дії закону вартості в сільському господарстві.

41. Особливості ціноутворення в аграрному виробництві. Ціна землі. Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращення, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого – як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи – поняття ірраціональне, оскільки земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити власникові дохід у вигляді ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії – земельна рента. (Ціна землі=Земельна рента/норма процента*100)

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращення і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки, тощо. (+40).

42. Земельна рента і її сутність. Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв'язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. . Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів.

Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна — це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.

Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість. Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.

Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку.

Господарства, що розташовані на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Такого доходу позбавлені інші господарства. Якби вони його одержували, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла. Необхідною економічною умовою перетворення додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливість дії закону вартості в сільському господарстві.

Форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рентаІ в свою чергу поділяється на:

• диференціальну ренту за родючістю ;

• диференціальну ренту за місцезнаходженням .

Диференціальна рента І виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.

Диференціальна рента ІІ виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неодинакові.

Диференціальна рента ІІ являє собою різницю між суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною вартістю сільськогосподарських продуктів, одержаних із земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.

Диференціальна рента II є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.

Абсолютна земельна рента. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об'єкт власності. Цей вид монополії породжує абсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.

Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.

Монопольна земельна рента. У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Це виявляється в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну).

Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

Орендна плата. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю. Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал.

Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

43. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин та його роль в економіці. У сучасних цивілізованих країнах світу найпрогресивнішою суспільною системою вважається змішана економіка. Вона передбачає співіснування в межах однієї держави різних економічних секторів. Одним з таких секторів є домашні господарства. Домогосподарство визначається як «особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя», тобто об'єднаних спільним веденням господарства. Поняття «домогосподарство» ні в якому разі не слід ототожнювати з поняттям «сім'я».

Сім'я — це сукупність осіб, що живуть разом, пов'язаних родинністю та спільним бюджетом.

Функції домогосподарств проявляються через їх роль, яку вони виконують в економічному розвитку суспільства. Перш за все в будь-якій економіці домашні господарства є постачальниками ресурсів. Виникає питання, які саме ресурси домогосподарства можуть давати країні? У першу чергу — це робоча сила людини, її особиста праця. Кожен господарник, працюючи на підприємстві чи в установі, а також виробляючи власну продукцію та реалізуючи її на ринку, приносить користь державі, забезпечуючи її ресурсом праці. Застосовуючи майно, що є в особистому розпорядженні, з метою виробництва товарів, домовласник ставить на службу інтересам суспільства такий важливий економічний ресурс, як капітал.

Крім праці та капіталу домогосподарства можуть постачати і грошові ресурси, які необхідні для організації суспільного виробництва. Вони купують акції великих промислових корпорацій і банків, кладуть гроші на ощадні рахунки, придбають облігації.

44. Перетворення грошей в капітал. Загальна формула руху капіталу. Перетворення грошей у капітал. Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісне вкладена.

Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей. Виникне майнове розшарування, але воно не розкриває сутності категорії «капітал».

Загальна формула руху капіталу така: Г—Т—Г', де Г' = Г + ΔГ, а ΔГ — це приріст грошей над первісною сумою.

Таким чином, первісне авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ΔГ, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і кріпацтва. У цих суспільствах існували так звані допотопні форми капіталу — торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діяли у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки

Формула руху капіталу Г—Т—Г' є загальною, тому що в усіх галузях розвинутого товарного господарства рух капіталу виступає в цій формі.

45. Капітал як економічна категорія. Альтернативні теорії капіталу. Перетворення грошей у капітал. Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісне вкладена.

Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей. Виникне майнове розшарування, але воно не розкриває сутності категорії «капітал».

Загальна формула руху капіталу така: Г—Т—Г', де Г' = Г + ΔГ, а ΔГ — це приріст грошей над первісною сумою.

Таким чином, первісне авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ΔГ, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і кріпацтва. У цих суспільствах існували так звані допотопні форми капіталу — торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діяли у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки

Формула руху капіталу Г—Т—Г' є загальною, тому що в усіх галузях розвинутого товарного господарства рух капіталу виступає в цій формі.

Первісне нагромадження капіталу. Формування продуктивного капіталу історично пов'язується з первісним нагромаджен­ням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва.

Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов'язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу.

Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників.

Особливостями первісного нагромадження капіталу в Україні є: «прихватизація» багатства в процесі роздержавлення і приватизації майна державних підприємств; розкрадання державного майна; створення фіктивних підприємницьких структур; хабарництво державних чиновників; податкові пільги для «своїх» тощо. Особливою формою первісного нагромадження капіталу в Україні та в інших постсоціалістичних країнах є становлення тіньового капіталу і тіньового підприємництва.

Сутність категорії капітал. Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.

Капітал — це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців.

46. Капітал підприємства та його кругообіг і обіг. Капітал капіталістичного підприємства — це засоби виробництва, інше майно та цінності, які обслуговують процес виробництва, а також просте і розширене відтворення підприємства.

Всякий процес виробництва на підприємстві, який розглядається в постійному зв'язку і безперервному потоці свого відновлення, є водночас процесом відтворення. Якщо процес виробництва на підприємстві відновлюється у зростаючих масштабах, то це буде розширене відтворення.

Капітал починає свій рух із грошової форми. Грошовий капітал Г використовується на купівлю засобів виробництва ЗВ і робочої сили РС, які поєднуються в процесі виробництва В і створюють новий товар Т΄, після реалізації якого капіталіст одержує його вартість у грошовій формі Г'.

У процесі кругообігу капітал проходить три стадії.

Перша стадія: Г — Т (РС + ЗВ) — купівля на ринку засобів виробництва і робочої сили (стадія обігу).

Друга стадія: ...В...Т' — стадія виробництва, на якій створюються нові товари. Літера В означає процес виробництва, а літера Т' — обсяг товару з такими витратами, що можна одержати прибуток.

Третя стадія кругообігу: Т′ —Г′ — стадія реалізації виробленої продукції, тобто товарного капіталу, на конкурентному ринку. Грошовий капітал Г, який підприємство витратило на виробничі ресурси, повернувся йому з приростом Г + ДГ.

РС

Г—Т<- ... В...Т΄—Г΄

ЗВ

З цієї формули видно, що грошовий капітал перетворюється на продуктивний, продуктивний — на товарний, а товарний — на грошовий. Таким чином, існує три функціональних форми капіталу підприємства — грошовий, продуктивний, задіяний у процесі виробництва, і товарний. На першій і третій стадіях кругообіг функціонує у сфері обігу, на другій — у сфері виробництва, яка є вирішальною.

Кругообіг капіталу — це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми — грошової.