32. Б.Хмельницький - видатний державний діяч, полководець, дипломат.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

33. Утворення Української гетьманської держави. Політика українського уряду в середині XVII ст. Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-гетьманської Держави - Війська Запорозького (1648 - 1764). У всіх галузях державного будівництва - у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648- 1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про "справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його "імператором запорозьких козаків".

Що стосується території, то спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Підчас Національно-визвольної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки. Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: "З Польщею - Яруга - Чернівці - Мурафа - Красне - Вінниця - Прилуки - Самгородок - Каменеброд - Макарів - Чорнобиль - Карпилівка; з Росією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через так зване "Дике поле".

Політико-адміністративний устрій.

На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано полково-сотенну систему, яка виникла ще на Запорозькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані).

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у най важливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами - сільські отамани.

Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

Право, суд та судочинство. На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасовано суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час Національно-визвольної війни до нього перейшли найвищі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення козацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Антонович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдаровання, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.

Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана. З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і грошових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установлювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького.

Соціальна структура населення. В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство. Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованої групи належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать. їм значно поступалися в правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький чи міщанський стан.

У роки Національно-визвольної війни українське військо нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило загальнонародний характер. В. Антонович вбачає велику заслугу Б. Хмельницького у створенні Української армії з цивільних людей (не козаків), які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкращих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницького вона завдала поразки найкращим польським полководцям - Потоцьким, Вишневенькому, Чернецькому. У багатьох битвах Національно-визвольної війни українські війська виявили масову жертовність, героїзм, самопожертву в ім'я України.

Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. Українська держава мала і свою символіку: прапор малинового кольору і герб, на якому було зображено козака з мушкетом і шаблею. За роки Національно-визвольної війни Україна Б. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава.

34. Українсько-московські зв'язки під час української національної революції середини XVII ст. На початок війни Московія хоч і була зацікавлена у відносинах з козацтвом, однак не могла відкрито підтримувати і захищати його від поляків внаслідок політичних і економічних труднощів, а також за умов Поляновського мирного договору. Однак, незважаючи на це між козацтвом і Московським урядом зав’язуються тісні дипломатичні відносини, які розпочинаються з травня 1648 року і продовжуються під час всієї війни. Після перших перемог під Жовтими водами (5-6.05.1648) і Корсунем (16.05.1648) наприкінці травня козацька рада під Корсунем приймає рішення просити допомогу у Московського царя Олексія Михайловича. На початку червня 1648 Б.Хмельницький надсилає першого листа до московського царя з проханням надати Україні військову і політичну допомогу. Москва запевнила, що не підтримує Польщі у війні проти козацтва, а 29.07.1648 до табору Хмельницького прибуває перший офіційний представник московської держави.

На початку 1649 року Хмельницький відправив перше офіційне посольство до Москви. А у відповідь в березні цього ж року до Чигирина відправляється перше московське посольство. Увесь цей час Москва запевняє Хмельницького, що співчуває українському народові у його боротьбі, однак відмовляється розірвати мирні стосунки з Річчю Посполитою.

У міру того, як розгорталися військові та політичні конфлікти з Річчю Посполитою та Кримським Ханством, Хмельницький все більше схилявся до думки про союз з Московією. Гетьман навіть запевнив московського посла, що готовий служити московському цареві, однак військовий конфлікт між Польщею та Московією так і не розпочався.

На початку січня 1652 і в середині листопада 1652 Хмельницький відрядив два посольства до Москви для проведення конкретних переговорів про приєднання. Однак конкретних результатів досягнуто не було. Тоді Гетьман звертає свою увагу на Швецію і намагається заключити з ними союз. У той же час до Чигирина прибуває турецький посол з грамотою від султана, у якій порушується питання про підданство козацтва Порті.

Розуміючи, що зволікати більше не можна, московський уряд 1 жовтня 1653 року приймає рішення про включення України до московської держави і оголошення війни Польщі. В останні дня 1653 року московське посольство прибуло до Переяслава, а 8 січня 1654 відбулася всенародна рада, яка остаточно ухвалили перехід України під владу Московії.

35. Воєнні дії 1648-1653 років. Війна проти польсько-шляхетського панування розпочалась після того, як Б Хмельницький на Запорожжі сформував козацький загін і закликав до боротьби. Його підтримали різні суспільні сили: селяни, козаки, жителі міст, українська шляхта і православне духовенство — всі вони чекали сигналу до виступу і були готові боротись. В даному випадку ми маємо вдалий приклад успішного поєднання об’єктивних і суб’єктивних передумов, які призвели до відповідних подій.

Початок війни мав такі головні етапи. Перший охоплює 1648 рік, на протязі якого повстанці одержали перемоги над польсько-шляхетським військом під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Ці перші перемоги вселили надії на визволення і привели в рух весь народ. Але чіткої політичної програми Б. Хмельницький ще не мав.

У 1649 р. військові дії відновилися. Слід звернути увагу на те, що на початку року Б. Хмельницький вперше заявив, що він ставить своїм завданням визволити весь народ, в цьому ж році українське військо здобуло важливу перемогу у битві під Зборовом, після чого було укладено вигідний для України мир. За умовами Зборівського договору на території трьох воєводств (Київського, Чернігівського і Брацлавського) влада перейшла до рук гетьмана. Це означало, що утворилась територія, на якій розпочалась розбудова Української держави. Але Б. Хмельницький допустив помилку, не подбавши про соціальні вимоги селян, які все одно залишались кріпаками.

У 1651 р. Річ Посполита, не,бажаючи втрачати українські землі, відновила воєнні дії і її війська вперше здобули значну перемогу над повстанцями під Берестечком на Волині. Ця невдача змусила Б. Хмельницького зайнятись пошуком нових союзників, бо події показали, що Кримське ханство союзник ненадійний. Опинившись в скрутних умовах, Б. Хмельницький вимушений був підписати Білоцерківський мирний договір, який перекреслював багато попередніх завоювань.

У 1652—1653 рр. боротьба знову відновилася. Після перемоги над поляками в урочищі Батіг майже всю територію України було звільнено від польського ярма. Обидві сторони готувались до продовження війни і перед Б. Хмельницьким постала проблема обрання зовнішньополітичної орієнтації.

Таким чином, тривала боротьба привела до звільнення, але виснажила сили повстанської армії. Ця армія нараховувала 100 тис. і була всенародною, а її головну силу складало козацтво.

36. Переяславська угода 1654 року, її причини, сутність і наслідки. Досліджуючи взаємовідносини між Україною і Росією, які склалися з 1654 року, історики завжди мали різні, часто діаметрально протилежні судження. Гострі дискусії тривають і зараз. В значній мірі така неоднозначність оцінок пояснюється надмірною політизацією даної проблеми, в результаті чого об’єктивний науковий підхід зникає. На протязі тривалого часу взагалі не було можливості висловити якісь критичні міркування щодо наслідків об’єднання двох держав, тому що офіційна ідеологія не допускала цього. Сьогодні є можливість позбутись однобічного підходу і проаналізувати перебіг подій на основі історичних фактів, після чого зробити аргументовані висновки.

Розпочавши боротьбу з Польщею за визволення України, Б. Хмельницький розумів, що своїми силами перемоги не здобути. Він намагався заручитися підтримкою інших держав, спочатку Кримського ханства і Туреччини, але міцного союзу не вийшло: ці держави мали свою мету та й відношення українського народу до такої угоди було негативним. Залишалась можливість отримати допомогу від московського царя, і Б. Хмельницький звернувся до нього. Але російський уряд,хоча був не проти скористатися вигідним становищем, яке давало можливість поширити свою владу на землі України, зволікав з прийняттям рішення і чекав, поки українці та поляки не виснажать одне одного.

Щодо планів Б. Хмельницького, то М. Грушевський вважає, що ми не знаємо, як він уявляв свої відносини з Москвою р майбутньому, але можна лише висловлювати сумнів щодо намірів гетьмана створити міцний союз, а тим більше приєднати назавжди Україну до Росії. Скоріше за все, це мало стати складовою частиною цілої системи союзів, яку Б. Хмельницький готував проти Польщі. Та коли Росія зважилась прийняти пропозицію, стало ясно, що в майбутньому будуть ускладнення.

Перші непорозуміння почались уже в січні 1654 р, на Переяславській раді, де було підписано двосторонню угоду. Суть її зводилась до того, що Україна визнає владу російського царя, зобов’язується платити йому данину, а Московська держава допомагає українцям в їх боротьбі з поляками. При цьому обумовлювалось, що на Україні зберігаються незалежні органи управління, законодавство і суд, право на обрання : гетьмана та інших посадових осіб, козацьке військо. Зберігалась і можливість проводити свою зовнішню політику. Московський уряд не мав права втручатись у внутрішні справи України.

Таким чином, Україна входила до складу Російської держави на правах широкої автономії.

Але російські посли відмовились скласти присягу від імені царя на вірність укладеній угоді, хоч українські представники це зробили. Виникла загроза розриву відносин, тому Б. Хмельницький, вважаючи присягу формальністю, погодився не вимагати її. Та дуже скоро за цією формальністю прийшла реальність, яка показала, що російський уряд не має наміру дотримуватись зобов’язань, а прагне до встановлення своєї влади над Україною. За висловом відомого українського історика М. Брайчевського, союз, що намічався як рівноправний, перетворився в союз коня і вершника. Щоправда, цей процес відбувся поступово, в усякому разі до смерті Б. Хмельницького (1657 р.) основні принципи угоди виконуй -

Та все ж значна частина козацької старшини і сам Богдан Хмельницький після Переяславської ради уяснили майбутню перспективу, , вона їм сподобалась. Щоб не розривати союз, у березні 1654 р. деякі статті Переяславського договору були уточнені. Козацька старшина прагнула обмежити втручання царя у внутрішні справи України, але в Москві не хотіли поступатись, а тільки трохи зменшили на деякий час свої прагнення. «Березневі статті» відігравали велику роль на протязі цілого століття, визначаючи основу суспільного устрою України. У відповідності з ними Україна визнавала право царя тримати у Києві свого воєводу з військом, повідомляла його про переговори з іноземними державами, а також про вибори нового гетьмана. На жаль, багато положень цього документа допускали двозначне трактування, в результаті чого між Україною і Московською державою були встановлені невизначені відносини, які пізніше Москва, як сильніша сторона, використала на свою користь.

Таким чином, 1654 рік став переломним в житті українського народу. Довгий час в радянській історіографії утверджувалась думка, що входження України до складу Московської держави принесло її народу лише одні блага, і зовсім мало говорилось про втрати. Дійсно, були певні здобутки. Перш за все стала можливою спільна боротьба проти самодержавства, а також проти зовнішньої агресії, як наприклад у Вітчизняній війні 1812 року і в роки Великої Вітчизняної війни. Але лиха завдала Україні політика русифікації, введення кріпосного права, ліквідація демократичних органів управління. Набуло поширення необґрунтоване твердження, що після 1654 р. припинились набіги татар і турків на українські землі, які нібито надійно захищала Росія. Ось чого якраз і не сталося: руйнівні напади з Півдня продовжувались.

37. Україна у 1654-1657 роках. Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648-1654 рр. Гетьман Б. Хмельницький твердо та впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним правителем. Він, перш за все, був важливою складовою частиною військово-адміністративної та полково-сотенної організації, яка визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З введенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. створюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані ратушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку та не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Стрижнем, основою військово-адміністративної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська складала 60 000 чоловік. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які билися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи складали королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запорожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України та Росії брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєстровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі 1 за визволення земель України, Білорусії, Росії.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру до 80-100 тисяч вояків проти визначених 60 тисяч, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з сильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-морські підрозділи.

У суспільно-політичному житті України після 1654 р. відбувається зростання значення православної церкви. Зміцнення єдиної православної віри було ідеологічним обґрунтуванням народно-визвольної війни.

Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися «по своїм попереднім правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром в їх складі стали виділятися колегії, а також окремі урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави, що .випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було < три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Б. Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв’язків, про які Росію не повідомлялися. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, ‘ що був підписаний у 1657 р., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії га України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та а наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна та Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала власний митний кордон з Росією.

38. Історичне значення української національної революції середини XVII ст. і діяльності Богдана Хмельницького. Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р.сягало 4—5 млн осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";

— пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

— суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

39. Гетьмани України доби Руїни (друга половина XVII ст.). Для наступників Б. Хмельницького, які не мали його по-пулярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку народних мас. Уже перше питання про гетьманського наступника не вдалося розв'язати без ускладнень. Прагнучи заснувати в Україні власну династію, Б. Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте козацька старшина, прагнучи влади, не бажала запровадження олігархічної форми правління. У 1657 р. спочатку регентом недосвідченому і хворобливому юнаку, а незабаром і гетьманом України Старшинська Рада обрала сподвижника Богдана, генерального писаря Івана Виговського. Головним своїм завданням він вважав побудову незалежної й територіально об'єднаної України. Не пориваючи з Москвою, старався відвести татар від орієнтації на Польщу й особливо шукав тісного зв'язку зі Швецією. У жовтні 1657 р. в Корсуні було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Б. Хмельницького. На його основі незалежна Українська держава мала сягати від Вісли до Березини. Причому шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору.

Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658 р. в м. Гадячі було підписано трактат, за яким Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу. Гадяцький договір Москва сприйняла як одверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію, яка в липні 1658 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. На полі бою полягло від 40 до 50 тис. московського війська, хоча деякі джерела наводять більшу цифру (навіть 130 тис)*. Двоє воєвод потрапили в полон. Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було усунуто від гетьманства. Подавшись до Польщі, він дістав від неї Київське воєводство, а в 1664 р. за доносом полковника Тетері його стратили поляки.

Після падіння І. Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У 1659 p., сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе подолати ці негативні явища, промосковська старшина обирає гетьманом Юрія Хмельницького (1659—1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках старшинських угруповань. Користуючись цим, російські та польські війська, турецько-татарські орди безперешкодно грабували Україну. Переляканий погрозами князя Трубецького, який повернувся в Україну з новим російським військом, молодий Хмельницький повірив підробленому тексту Переяславсько-московської угоди 1654 р. і 27 жовтня 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документа — так звані Переяславські статті. За ними не можна було без царської угоди обирати і звільняти гетьмана. У Київ, Ніжин, Переяслав і Умань допускалися московські воєводи з військовими загонами, постачання яких покладалося на населення. Заборонялися дипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові. Україну було змушено зректися Білорусі.

Отже, Переяславсько-Московський договір 1654 р. було фактично перекреслено. Почала знищуватися й українська козацька держава.

Але й гетьманування Ю. Хмельницького виявилося не тривалим. Вже на початку 1663 p., відчуваючи свою неспроможність, він удруге склав булаву і пішов у ченці. Гетьманом Правобережної України обрали П. Тетерю (1663— 1665 pp.), якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорізького кошового І. Брюховецького (1663—1668 pp.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.

Після Тетері гетьманами Правобережної України були Степан Опара (1665 p.), Петро Дорошенко (1665—1676 pp.), Михайло Ханенко (1669—1674 pp.) та ін., які боролися за Україну то під прапором Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести свої наміри до кінця. Серед них виділявся гетьман П. Дорошенко, котрий поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети: звільнити Правобережну Україну з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну і зробити її незалежною.

На Лівобережжі України, яка перебувала в орбіті впливу Москви, після І. Брюховецького гетьманами були Дем'ян Многогрішний (1668—1672), Іван Самойлович (1672—1687 pp.). За їхнього правління Лівобережжя зазнало як відносної автономії, так і чимало руйнівних конфліктів, причиною яких були, головним чином, сутички між старшинською верхівкою. Пристосовуючись до обставин і не змінюючи їх, старшина намагалась підтримати задовільні стосунки із царем і зміцнити свої соціально-економічні привілеї за рахунок простого козацтва та селян. Окремі дипломатичні та воєнні успіхи, досягнуті за гетьманства І. Виговського і П. Дорошенка, не було розвинуто через чвари серед старшини, яка свої інтереси ставила вище за державні. Розчарувавшись у пропольській і протурецькій політиці, вона шукала зв'язків з Москвою. Згоди царя на автономію України намагалися досягти гетьмани Д. Многогрішний та І. Саймойлович. Другий мріяв навіть про досягнення якнайбільшої самостійності України. Проте обидва гетьмана та їхні родини стали жертвами московської політики, їх було арештовано і заслано до Сибіру.

40.Основні напрямки політики І.Виговського. Гадяцький договір. Смерть Хмельницького (1657 р.) стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада . визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з’явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши валахів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати ЗО тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі 0. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї пере-’ моги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

41. Гетьманування Ю.Хмельницького та Переяславська угода 1659 р. Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О.Трубецькой.

На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.

За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.

Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян-утікачів.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Сло-бодищенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним.

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

42. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 - червень 1663 рр.). Після смерті Б.Хмельницького загострилась боротьба за владу. Б.Хмельницький примусив старшину присягнути, що після його смерті гетьманом буде обрано Юрія Хмельницького. Проте, швидко стало очевидним, що шістнадцятирічний Юрій не здатний керувати державою. 25 жовтня 1657 р. Корсунська старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського. Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління, тобто мирним шляхом здійснено державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу. Коли принцип спадковості гетьманства виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилася спокуса поборотися за булаву, що й стало однією з причин руїни Української держави.

І.Виговський намагався відстояти незалежність України. Проте він не вчинив необхідних кроків, щоб запобігти спалахові громадянської війни. Гетьман вважав за можливе повернення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин, явно ігноруючи зміни, що відбулись. Крім того, І.Виговський став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в державі козацтва (висуваючи на неї шляхту), а також традиційних принципів соціальної організації. Уряд почав відверто нехтувати “свободами і вольностями” городового і запорозького козацтва, зокрема змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшення поборів. Відновлювалось шляхетське землеволодіння на території Полтавського і Миргородських полків. Козацтво було незадоволеним тим, що вибори нового гетьмана відбулись не на чорній раді, тобто без їх участі.

Бунт козацьких мас проти І.Виговського очолили, таємно підтримувані Москвою, кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. І.Виговський придушив бунтарів, але Гетьманщина виявилась ослабленою як військово, так і політично. Під час каральної операції проти повстанців загинуло щонайменше 50 тис. мешканців Лівобережжя. Це згодом призведе до протистояння між Право- і Лівобережжям.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче (гетьман уклав договір з Швецією, порозумівся з Кримом та Портою) І.Виговський розпочав переговори з польським королем про повернення України на вигідних умовах до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна як Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Литвою і Польщею, окреме державне утворення. Його очолював гетьман, котрий виступав київським воєводою і першим сенатором. Його влада – пожиттєва, а після смерті українські стани обирали 4 претендентів, з-поміж яких король призначав гетьмана. За польським зразком утворювались органи влади, відновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний устрій. Руське князівство позбавилося права на міжнародні відносини. Його збройні сили мали складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманців. У сфері соціально-економічних відносин передбачалося повернення до становища, яке існувало на 1648 р. Лише козакам підтверджувалися всі права і вольності, а по 100 осіб з кожного полку могли отримати шляхетство. Визнавалася свобода релігійного віросповідування, гарантувалися права православної церкви на терені всієї етнічної України. Дозволялося відкриття двох академій і без обмежень шкіл і друкарень.

Розцінивши підписання Гадяцького договору як початок війни, Москва розпочала воєнні дії проти Гетьманщини. На початку листопада 1658 р. Г.Ромадановський вступив з армією на Україну. Розпочалась московсько-українська війна, що зумовила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала новий спалах політичної боротьби. 9 липня об’єднані українсько-польско-татарські війська розбили велику московську армію під Конотопом. Проте упішно завершити війну з Москвою та припинити громадянську війну І.Виговському не вдалось. Старшина невдоволена підступністю Варшави почала пошук шляхів до порозуміння з Москвою, тому військові дії велися дуже мляво. Замість пошуку порозуміння з опозицією І.Виговський вдався до терору, який посилював до нього ненависть значної частини населення Лівобережжя. Татари, набравши здобичі, повернулись до Криму, а без них воювати гетьман не наважувався.

Подібна тактика була сприятливою для Москви. Лівобережні полки повстали проти І.Виговського, А.Трубецькой перейшов у наступ і на початку жовтня увійшов до Путивля. Водночас на Правобережжі опозиційні сили на чолі з І.Богуном, І.Ковалевським, П.Дорошенком та І.Сірком домоглися від І.Виговського зречення булави і 24 вересня 1659 р. поблизу Фастова обрали гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.).

Обираючи нового гетьмана старшина сподівалась, що авторитет роду Хмльницьких допоможе зупинити внутрішні конфлікти. Ю.Хмельницький вирішив укласти новий договір з Москвою. На скликаній у Жердовій Долині раді виробляються статті спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її конфедеративному зв’язку з Московщиною. Проте, А.Трубецькой, вдавшись до військового шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалась кількість урядовців та московських гарнізонів, гетьманові не дозволялось вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалось Москвою. Укладений договір не задовільняв козацьку верхівку Правобережжя; він відбивав промосковську орієнтацію лівобережної старшини й був помилкою гетьманського уряду, що призвела до розколу державної еліти за територіальною ознакою. Щоб пом’якшити її негативні наслідки Чигиринська старшинська рада у листопаді направила до Москви посольство під проводом полковників П.Дорошенка та А.Одинця, з тим, щоб домагатися скасування неприйнятних для України статей. Проте ця місія зазнала невдачі.

Ю.Хмельницький був добре освічений і не був позбавлений гострого розуму, проте не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угрупувань. У ході війни Московщини з Річчю Посполитою українські війська брали безпосердню участь у військових діях на Правобережжі. Під впливом правобережної старшини 17 жовтня 1660 р. Ю.Хмельницький уклав з поляками Чуднівський договір, який передбачав відновлення умов Гадяцького договору (без статті про створення Руського князівстсва).

Більшість лівобережного козацтва й старшини одразу ж виступили проти укладеного договору й почала відмовляти визнавати владу Ю.Хмельницького. Крім того, населення Правобережжя було невдоволене масовим поверненням польських панів та грабунками польських жовнірів. Гетьман зробив безуспішну спробу покласти булаву на Корсунській раді (21 листопада 1660 р.).

У 1661-1663 роках Україною прокотилась хвиля громадянської війни. На Лівобережжі претендентами на булаву виступали Я.Сомко, І.Брюховецький і ніжинський полковник В.Золотаренко. Лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишились вірними Москві й виступили проти Ю.Хмельницького. На раді під Ніжином 27-28 червня 1663 р., після одномісячного гетьманування Я.Сомка, чернь за підтримки Москви обирає гетьманом І.Брюховецького (1663-1668 рр.).

Ю.Хмельницький бачачи, що він не може опанувати ситуацію, на початку 1663 р. зрікся булави і постригся в ченці. На Україні розпочався період спустошивої громадянської війни, який увійшов у історію під назвою “Руїна”.

Висновок.

Таким чином, упродовж 1657-1663 р. гетьмани І.Виговський та Ю.Хмельницький безуспішно намагались відстояти незалежність Української держави. У несприятливих зовнішніх та внутрішніх умовах, непослідовність та помилки керівництва та непатріотизм старшини призвели до значного ослаблення України та посилення позицій Польщі та Москви. В державі фактично відбувся розкол на дві частини - Правобережжя та Лівобережжя, політична орієнтація яких сутєво відрізнялась.

43. Політика уряду П.Дорошенка. Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Андрусівське перемир’я (20 січня 1667 р.) між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз’єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Отаманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об’єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на мел домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України.

П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучачського мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.

44. Україна за гетьманування І.Мазепи. Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створенню суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар’єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Домігшись аудієнції в царя щедрими дарами, демонстрацією покори, охаянням його попередніх патронів, гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів».

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемога діставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію.

45. Андрусівський мир 1667 р. і його значення для України. Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60-70-х рр. 18 ст.

За умовами сепаратного договору:

-  припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років;

-  встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

-  під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

-  в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

-  Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

- Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм. 

46. Політика Петра І щодо України. Власними словами цар Петро І виразився про українців так: «зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже». Він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності. Зокрема, після смертіІвана Скоропадськогокозакам було заборонено обирати нового гетьмана, а наказний гетьманПавло Полуботокбув усунутий.

Після укладення гетьманом І. Мазепоюугоди зіШвецією(1706) та шведсько-української поразки уПолтавській битві1709за наказом Петра І була зруйнована гетьманськастолицяБатурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було вбито понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після розорення було вщент спалене й зруйноване, включно ізцерквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, тамонастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи страчено іншим чином. Для залякування населення трупи невинно вбитих сплавляли на плотах.

У 1709 році цар Петро І наказав скоротити число студентів Києво-Могилянської академіїіз двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися зКиєвадоМоскви. Зокрема, цеІнокентій Гізель(1600–1683),Іоанникій Галятовський(1620–1688),Лазар Баранович(1616–1693),Дмитро Туптало,Стефан Яворський,Феофан Прокопович,Симеон Полоцький(1629–1680). Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

У 1711–1712 рр. за наказом Петра І відбулося насильницьке переселення (згін) населення з Правобережної України на Лівобережнута повна ліквідація правобережних козацьких полків. За різними оцінками було переселено від 100 до 200 тис. осіб, тобто майже все населення краю.

Влада гетьмана була обмежена, а після смерті І. Скоропадського(1722) Петро І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722), чим фактично було покладено край державній системі управління України. Спробанаказного гетьманаП. Полуботкавідстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і вища старшина були кинуті доПетропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724).

47. Обмеження та ліквідація козацької державності у XVIII ст. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих,традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з 0. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і у 1760—1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани; треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».

Після того, як у 1764 р. остаточно було скасоване гетьманство, останнім оплотом української державності лишалась Запорозька Січ. Демократичний устрій Запорожжя та відсутність кріпацтва суперечили всьому ладу феодальної монархічної держави. Але до того часу, поки існувала загроза кримської агресії, Запорозька Січ лишалась міцним військовим форпостом на південних кордонах, а українське І козацтво було реальною силою, здатною зупинити ворога.

Тому всіляко обмежуючи права козаків і роздаючи їх землі дворянам, царизм мирився з існуванням цього острівця автономізму.

Після переможної війни з Туреччиною і підписання Кючук-Кайнарджійського миру загроза від південних рубежів відступила. В цей час у Північному Причорномор’ї знаходилася велика російська армія, яка разом з українськими козаками громила ворога. Використовуючи нагоду, імператриця Катерина II прийняла рішення назавжди ліквідувати Запорізьку Січ. За її наказом війська під командуванням генерала Текелі в червні 1775 р. оточили укріплення Нової Січі. Частина козаків не хотіла здаватися, але козацька старшина і кошовий отаман П. Калнишевський, розуміючи безперспективність опору, вирішили не чинити спротив, сподіваючись на царську милість. Генерал Текелі наказав зруйнувати Січ і заарештував козацьких старшин і П. Кални- шевського. Пізніше Катерина II заслала останнього кошового отамана до Соловецького монастиря, де він пробув у неволі 27 років.

З серпня 1775 р. з’явився маніфест Катерини II, в якому вона, виправдовуючи знищення Запорізької Січі, голослівно звинувачувала козаків в розбійницьких діях і бунтах. Це було неправдою, бо останній кошовий отаман П. Калнишевський проводив відносно Росії лояльну політику. Після ліквідації Запорожжя Україна попала в повну владу до російського самодержавства. У 1783 р. козацькі полки були реорганізовані на зразок російської армії і стали її складовою частиною. Згодом козаки перестали бути окремим станом, втратили свої права і привілеї і фактично перетворилися в залежних селян. Що стосується козацької старшини, то більшість з них одержали в царській армії офіцерські звання і земельні володіння. Таким чином, завершився процес поступової еволюції верхівки козацтва в напрямку перетворення в поміщиків.

Деяка частина козаків, не бажаючи скоритися, переселилась на територію Туреччини і в гирлі Дунаю заснувала Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Але й там їх життя було важким. Тому у 1828 р. вони повернулися на Батьківщину.

У 1783 р. в Україні було введено кріпосне право, під яке попала і значна частина колишніх козаків з їх сім’ями. Ці акції царизму означали остаточне знищення всіх державних інститутів України, яка повністю перетворилась у безправну провінцію Російської імперії.

48. Ліквідація Запорізької Січі у XVIII ст., її причини і наслідки. Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що російська влада не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654року. Після палацового перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшлаКатерина II, дружинаімператораПетра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької державиГетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі.

Коли 1764 року було ліквідовано Гетьманщину, а ще через рік —полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишаласяЗапорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Така нагода припала на 1775рік, коли закінчиласяРосійсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуваннямПетра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманомПетром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами.16 червня1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено доПетербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня1775року імператриця Катерина II видала спеціальнийманіфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам підЗадунайську Січострів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня1776рокуПотьомкінпро це доповідав Катерині ІІ.

Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня1779року і27 квітня1780року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

Задунайська Січз перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до1828року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

50. Правобережні та західноукраїнські землі у XVIII ст. Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії. Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі й Росії. Піввікова боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі.

Площа Правобережної України становила 160 тис. км2, а населення у кінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70 % своєї людності, але вже в кінці наступного століття тут про живало близько 3 млн. українців. Проте провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. осіб), а також певною мірою євреї (200 тис).

У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії.

Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступати проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасоване застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р.

Тривав процес колонізації українського населення. Польська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. ,У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось усього 20 православних парафій. Хоча в 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалізовувалось.

Земельна власність, як і раніше, польським магнатом. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині належало 75% усіх дворів, а шляхті — 1 % . Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася обмежити входження у свій стан представників інших верств населення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади й обиратися депутатами сейму й сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта нараховувала 95 тис. осіб або 3,4% населення.

На території Правобережної України протягом XVIII ст. залишалися три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем використовувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина. Упровадження слобод було вимушеним кроком польської шляхти, певним наслідком національно-визвольної боротьби. Селяни, які поселялися на панській землі, на якийсь час (до 6 років) звільнялися від усяких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу й відроджувати зруйновану економіку краю. У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земельної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковували й передавали німецьким феодалам. Це призвело до опору (у тому числі й збройного) з боку угорських феодалів. Компромісу досягли в 1711 p., коли угорських феодалів зрівняли в правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12%) і селянами (88%).

Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством, заважали стати містам дійсними торгово-ремісничими центрами. У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. осіб, або 12,8% усього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалося право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини й кількості населення міста розділялися на три групи: Львів, королівські й муніципальні.

Основною масою залежного населення залишалися селяни. Разом з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала більша група кріпаків, які мали різних власників (державу, монастир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники мали тільки присадибні ділянки. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили в чужих дворах, «у сусідів», наймитували в заможних селян і міщан. У сільському господарстві чітко окреслюються тенденції до обезземелювання селян (у Галичині 41 % загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-го-динний робочий день улітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаючись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства У цілому становище українського населення в цей час на правобережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на лівобережних.

50. Культура України у XVII-XVIII ст. Українська революція 1648—1676 рр., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже,через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов’язкову освіту. Зокрема, у 1760—1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом, і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври,яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні — французькою мовою вийшла «Львівська газета».

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII — XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади підтиском влади поступово перейшли на російську мову.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів — С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734—1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В1741—1744 рр. був співаком придворної капели в Петербурзі. У 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, Поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У1759—1768 рр. викладав у Харківському колегіумі. У 1768 р. був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років житгя Сковорода мандрував Слобожанщиною,

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об’єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественных песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою, її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Певні зміни у XVII — XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751—1825), Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

51. Діяльність П.Орлика. Бендерська конституція і "Вивід прав України". У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар’єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція.

Характерною рисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов’язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 р., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, на думку Д. Дорошенка, надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави».

52. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. Основою української економіки в цей час продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове, — за службу відповідно до рангу на час обійняття посади. Землеробство мало, головним чином, зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні — пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в роз витку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство.

Великі плантації займав тютюн. У 1724 р. з України вивезено 37884 пудів тютюну. Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя праці й агрокультура. Плуг стає масивнішим, придатнішим для орання важкого ґрунту. Починає застосовуватися багатопільна система землеробства.

Важливого значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство. Селяни України в XVIII ст. розподілялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, розміром і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перші значно переважали. До державних селян належали селяни, що жили на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, які відслужили військову службу та їх сім'ї. Державні селяни поділялися на дві групи: 1) оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); 2) ті, що знаходилися на «господарському положенні».

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIII ст. панщина стає чотирьох-, п'ятиденною у другій половині XVIII ст. Проте поступово спостерігається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, посполиті та рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право — забороняються переходи селян з місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства На початку XVIII ст. в Україні різко зростає кількість ману фактур (так званий Петровський вибух). У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру, яка у 1791 р. виробила 450 000 аршинів сукна для армії. У другій половині XVIII ст. було засновано пороховий завод у Шостці, київський завод «Арсенал». У кінці XVIII ст. в Україні нараховується 240 мануфактур. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті).

Торговельні зв'язки між Україною і Росією були досить інтенсивними. Україна стала основним постачальником хліба і м'яса, шкіри й прядива для Росії та була ринком збуту товарів з Росії (хутро, голки, коси, папір). При цьому царським урядом проводилась протекціоністська політика. У 1669 р. для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввіз товарів з Росії — індикту, за вивіз — евекту, який йшов до української скарбниці. Суттєво зростає кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.

Більшість населення Лівобережної України становили селяни (у 1782 р. — 59%), козаки — 33%, інші — 8%.

У 1795 р. українці становили 17% населення імперії. В XVIII ст. значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис, Охтирки — 13 тис, Харкова і Ніжина — 11 тис, Сум — 10 тис, Полтави — 7 тис. Основну частину їхнього населення становили міщани, які займалися ремеслами, вели дріб ну торгівлю, платили податки за круговою порукою, охороняли місто, виконували рекрутську повинність. Кожний міщанин, що мав капітал більше 500 руб., міг записатися в купці, які об'єднувалися в гільдії. Правове становище купця залежало від своєчасної сплати Гільдійського внеску. У випадку несплати купець переводився в міщанський стан і втрачав пільги (звільнення від подушного, рекрутчини й тілесних покарань). Наприкінці XVIII ст. суспільний устрій України втрачає самобутні риси. Тут установлюється така ж соціальна структура, що й в інших регіонах Російської імперії. З середини XVII ст. на території України почали поширюватись російські гроші. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. вживались заходи щодо стандартизації грошового обігу в Росії, у тому числі на Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійки, п'ятаки),, срібні (рублі, полтинники, гривеники), золоті (червінці, згодом 10-рублеві імперіали і 5-рублеві півімперіали) монети. З 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст. витіснили в Україні польсько-литовські. З ліквідацією в Україні гетьманського правління фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії. У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну.

Протягом XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, але Україна втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах.

53. Поділи Речі Посполитої, їх наслідки. У 1772 р. Росія, Прусія та Австро-Угорщина здійснили перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина разом з частиною Малої Польщі була захоплена Австрією, до Прусії відійшло Помор’я (без Гданська й Торуня) та частина Куявії та Великої Польщі, до Росії – Східна Білорусія та Латгалія. Сейм 1773-1775 рр. погодився з цим розподілом. Росія й Прусія вмотивовували свої дії турботою про права дисидентів – відповідно православних та лютеран. Австрія свої права на Галичину пояснювала в спеціальному меморіалі укладеному в 1771 році під назвою “Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само як Чеської корони – до князівств Освецима й Затора”. У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині або Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбургам.

На українських землях, які увійшли до складу Австро-Угорської імперії була проведена адміністративна реорганізація. До 1786 р. польські закони на цих землях були замінені австрійськими, шляхетські асамблеї ліквідовані. В імперії була впроваджена так звана Асамблея станів, до якої входили шляхта й духовенство. Цей орган мав право звертатися з петиціями до імператора.

Галичина була поділена адміністративно на 18 регіонів, прилучена Буковина утворила 19-й. Ці регіони очолювались урядниками, які мали власну канцелярію. Усі справи в канцеляріях проводились німецькою мовою. Правління в регіонах було підпорядковане губернатору, якого призначав імператор. Осередком адміністрації та судочинства Галичини став Львів (Лемберг).

Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для зміцнення країни. Це залучало до політичного життя широкі верстви населення. 1791-го року так званий Чотирирічний сейм затвердив “Конституцію 3 травня”, за якою Польща ставала спадковою конституційною монархією, ліквідувалося “liberum veto”, буржуазія одержувала представництво у сеймі та інше. У відповідь виникла Тарговицька конфедерація, яку спровокувала Катерина ІІ. Конфедерація стала приводом до другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 р. За цим актом Росія загарбала Правобережну Україну та Білорусію, Прусія забрала частину Великої Польщі, міста Торунь й Гданськ.

Поруч з згаданими обставинами, приводом для втручання у польські справи для Росії були утиски православної віри. В царському маніфесті від 27 березня 1793 р. говорилося про утиски православних, засуджувалися реформи в Польщі та Конституція 3 травня 1791 р. Маніфест оголошував возз’єднання Правобережної України з Росією і був обнародуваний в містах і селах Правобережжя.

Протягом декількох днів (до 5 квітня 1793 р.) присягу на вірність російському царату склали представники більшості магнатських родин Правобережної України (Потоцькі, Ржевуські, Сангушки та ін.), а також вищі ієрархи католицької церкви. На середину квітня 1793 р. польські гарнізони міст Правобережної України, за винятком Кам’янець-Подільського також склали присягу на вірність Росії. Кам’янець-Подільський було взято 21 квітня 1793 р. без бою. На цьому закінчилося загарбання Росією Правобережної України.

24 березня 1794 р. розпочалось Краківське повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом підготовки повстання власно у Польщі, почались зворушення й на Правобережній Україні. Зокрема, сюда доходили універсали Костюшка, в яких проголошувалася свобода селян, перехід землі у їх приватне володіння, свобода релігійних переконань.

Природно, що феодальні уряди Росії, Прусії та Австро-Угорщини непокоїли останні події відразу у двох напрямках: 1) розповсюдження революційних течій з Франції повз територію Польщі; 2) загроза втрати щойно захоплених земель.

54. Українські землі у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.). Населення Східної України внаслідок швидкої колонізації південних районів і природного приросту швидко зростало. Якщо у 1795 р. на її території налічувалось 8,2 млн чол., то у 1858 р. стало 13,5 млн. Ще швидше збільшувалась кількість міського населення, частка якого за цей час зросла з 5 до 11 %. Але все ж основну масу населення України, як і всієї Російської імперії, складали селяни, що перебували в кріпацькій неволі. Сільське господарство було основою економіки і давало переважну частину національного доходу. Після запровадження поміщицького землеволодіння і реставрації феодальних порядків, в цілому система ведення сільського господарства перетворилась у консервативну і відсталу. Вона базувалась на експлуатації залежних селян і рутинній техніці. Така система, коли власник землі був забезпечений дармовою робочою силою, не стимулювала впровадження передових методів обробітку землі і застосування машин, вела до застою і низької продуктивності. Лише частина поміщиків, переважно на Півдні України, прагнула капіталізувати виробництво і використати механізми. У таких господарствах здебільшого сіяли технічні культури: цукрові буряки, льон, коноплі,тютюн. Починаючи з 30-х років значно збільшилось виробництво товарного хліба, особливо це стосувалось Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній.

Крім товарного землеробства, помітних успіхів досягло товарне тваринництво, перш за все вівчарство. Російські та закордонні фабрики потребували великої кількості вовни, яку з успіхом постачали з Півдня України.

Таким чином, хоч і повільно, але невпинно відбувався процес зростання товарності сільського господарства, що свідчило про те, що феодально-кріпосницька система відходить у минуле.

Важливим показником занепаду феодально-кріпосницької системи у першій половині XIX ст. був подальший розвиток промисловості. У цій галузі починався промисловий переворот, тобто заміна ручної праці машинною. Якщо у 1825 р. налічувалось приблизно 650 промислових підприємств, то у 1860 році їх стало 2330, тобто в 3,5 рази більше.

Особливо швидко розвивалась цукрова промисловість. У 20-л роки XIX ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх нараховувалось вже більше 20. Провідне місце у цукровій промисловості належало Київській губернії.

Крім легкої промисловості помітного прогресу Досягла металургійна та кам’яновугільна галузі. До 60-х років видобуток вугілля на шахтах Донбасу набрав промислового характеру, досягнувши 6 млн пудів за рік.

Всього ж в цілому у першій половині XIX ст. фабрики і заводи складали лише 15 %, а переважали підприємства мануфактурного типу, тобто ті, на яких працювали вручну.

Важливу роль у розвитку торгово-економічних зв’язків відігравала ярмаркова торгівля і чумацькі промисли. На ярмарки України привозилось 40% загальної кількості товарів (згадайте відомий твір М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»).

Про те, що в надрах відживаючої феодально-кріпосницької системи запроваджуються і успішно розвиваються капіталістичні відносини, переконливо свідчать зміни в класовій структурі населення. З’являються нові класи і соціальні групи: це клас підприємців (буржуазії) і найманих робітників. З кінця XVIII ст. до 1861 року кількість промислових робітників в Україні зросла більш як у 10 разів і склала 115 тисяч, не рахуючи тих робітників, що працювали в ґуральнях. Крім них, до 25 тисяч робітників працювали в ремісничих майстернях, а 70 тисяч — на водному транспорті. У 1861 році частка вільнонайманих робітників становила 54%, поповнюючись до скасування кріпацтва за рахунок міського населення.

Про поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи переконливо свідчать приклади загострення класової боротьби. Найбільш поширеними формами протесту селян були скарги на поміщиків, відмова відробляти панщину і сплачувати оброк, підпали панських маєтків, втечі, збройні виступи. Лише за неповними даними в Україні в першій чверті XIX ст. відбулося більше 100 випадків бунту кріпаків.

55. Початок українського культурного відродження в першій половині XIX ст. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики. Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Початок українського відродження пов’язують з виходом у світ першої частини „Енеїди” І.Котляревського(1798) – першого твору нової укр. літ-ри, написаного народною мовою. Клопітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Ка-менського «Історія Малої Росії». «Історія Русів» – твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. «Історія Русів» – це перша своєрідна політична історія України.  Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів.  На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована граматика української мови – «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 p. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем.  Творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку. Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.  У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.

56. Українське національне відродження. Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму. Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки. Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей). У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією. До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народ ній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв — Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний правопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь тираж альманаху, а видавців віддав під нагляд поліції.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

57. Громадські політичні організації на українських землях (перша половина XIX ст.). Під впливом повстання декабристів та їх ідей виникла нова генерація діячів українського національного руху, які не задовольнялися вже суто культурно-просвітницькою діяльністю і переходили до діяльності політичної. Цьому сприяло і польське повстання 1830—1831 рр. Але поляки, прагнучи відновити національну державність і висунувши гасло «За нашу і вашу свободу», а також розглядаючи українські землі як складову частину Речі Посполитої, не знайшли підтримки серед українського населення, оскільки шляхта не обіцяла свободи залежним від них селянам. Врешті-решт це повстання було придушене;. Однак прагнення поляків здобути свободу серйозно вплинуло, на молоду українську інтелігенцію. Одним із центрів демократичного руху став Харків. 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, очолюваний студентами В. Розаліон-Сошальським і П. Балахутою. У гуртку було близько 20 осіб. Гуртківці поширювали заборонені твори, самі писали волелюбні вірші і памфлети. 1827 р. гурток був розгромлений царськими властями. Другим центром суспільно-політичного і національно-визвольного руху стала гімназія вищих наук у Ніжині. Поширенню передових ідей сприяла група прогресивно мислячих викладачів гімназії — її директор Іван Орлай, професори Н. Білоусов, С. Андрущенко, І. Ладижин. За свої погляди 1830 р. вони були звільнені зі своїх посад і відправлені у заслання. Ці заходи не припинили українського руху. Центр його у другій чверті XIX ст. перемістився в Петербург, де проживало чимало представників української інтелігенції. Тут друкувалися російською мовою присвячені Україні видання, серед яких твори вихідця з Полтавщини М. Гоголя. Демократичні ідеї дістали відтворення у світогляді видатного українського поета і громадського діяча Т. Шевченка, який пропагував національно-визвольні, знищення кріпацтва революційним шляхом та виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у демократичну федеративну державу.

58. Кирило-Мефодіївське товариство. Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила: • створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; • знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства; • утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян; • досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності. Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах. Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.

59. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст. Наприкінці XVIII ст., у результаті трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795) між Австрією, Прусією та Росією західноукраїнські землі на довгі роки були відірвані від більшої частини України, знаходячись у складі Австрійської імперії. У 40-ві роки XIX ст. населення Східної Галичини (сучасні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області) досягло майже 5 млн чол. Серед них — 2,3 млн українців, близько 2,1 млн поляків, 130 тис. німців, тобто характерною особливістю цього краю стала багатонаціональність.

Якщо порівняти становище Західної і Східної України у XIX ст.,то слід відзначити, що економічний рівень розвитку був вищий на тих землях, які ввійшли до складу Росії. Тут же, у порівнянні із Заходом, був дещо вищий рівень життя населення. Але в політичному відношенні українці, що знаходились під владою Австрії, були в кращому становищі. На відмінну від російських властей, які протягом всього XIX століття намагались витравити із свідомості українців національні почуття і русифікувати, не визнавали їх за народ із своєю мовою і культурою, правителі Австрії розуміли, що це їм не під силу. Тому, хоч українці на підвладній Австрії території зазнавали утисків, але мали українські школи, літературу, їм дозволялось використовувати національну символіку.

У першій половині XIX ст. в Західній Україні, як і у всій Австрійській монархії, посилився розклад феодально-кріпосницької системи господарювання. Слід підкреслити, що ці землі були найвідсталішими в економічному і культурному відношенні в порівнянні з іншими провінціями великої імперії Габсбургів. Так, промисловість Галичини складала менше 5 % від загальної кількості і залишалася на мануфактурній стадії. Переважало винокуріння, пивоваріння, цукрова, лісова, добувна галузі, а також виробництво сукна. Відсутність необхідної кількості робочої сили (із-за кріпосного стану селян) стримувала і без того повільний промисловий розвиток.

Більшість землі знаходилась у власності поміщиків, а основна маса населення — селяни — виконували панщину та інші повинності. Життя галицького та буковинського селянства проходило в злиднях. Тому цілком закономірно, що частішають прояви різних форм класової боротьби — скарги, втечі, підпали, але найбільш масовою формою протесту була відмова виконувати різні повинності.

Все більше доведених до відчаю селян стають на шлях збройної боротьби. Найбільшим виступом у Східній Галичині вважається заворушення у 1838 році на Чортківщині.

Героїчної сторінкою в історії селян Буковини стало у 1843 році постання під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

На Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 селянських виступів.

Свого найвищого піднесення селянський рух набув напередодні революції 1848 року.

У 1848 році в ряді країн Європи спалахнули буржуазні революції, які охопили і Австрійську імперію.

Під тиском селянських вимог, які підтримала інтелігенція, австрійський цісар Фердінанд вимушений був видати маніфест, згідно з яким аграрна реформа на українських землях починалася раніше, ніж в інших провінціях. Селяни одержали особисту свободу, ліквідувалась панщина. Але разом з тим, відтепер позбавлялись права користування лісами, пасовищами та іншими необхідними для ведення господарства угіддями. Крім того, селяни повинні були сплатити поміщикам великий викуп, як винагороду за своє звільнення.

Та в цілому реформа, безумовно, мала прогресивне значення. Зробивши селян власниками землі, вона розбудила в них нові почуття і потяг до політики, науки і культури.

Це знайшло свій вияв під час виборів до рейхстагу — нижньої палати австрійського парламенту. На той час значна частина селян ще не позбулась монархічних ілюзій і багато з них взагалі не взяли участі у цій кампанії. Та все їж із 100 виділених у рейхстазі місць для депуталв Галичини 25 зайняли українці. На щось подібне не могли сподіватись українці східних районів, тому що в Російській імперії ще залишалось кріпацтво, а парламенту не було взагалі.

Значні досягнення отримали українці, що проживали на території Австрійської монархії, в культурній та політичній сферах. При Львівському університеті було утворено кафедру української мови, відкривались українські школи, почала виходити газета «Зоря Галицька». Завдяки зусиллям інтелігенції у Львові з’явилась політична організація українства — Головна Руська Рада. Вона поділялася на спеціальні підрозділи, що займались освітою, селянськими справами, фінансами. Рада домагалась від австрійського уряду поділити Галичину на українську і польську частини.

Отже, перша половина XIX ст. ознаменувалась для населення західноукраїнських земель цілим рядом важливих економічних та політичних подій, які суттєво вплинули на хід їх подальшого розвитку.

60. Культура України XIX ст. У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз’єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

Царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (превага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Ріпіельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По- третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик 0. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-х роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859 — 1914), протягом 1863—1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

61. Український національний рух другої половини XIX ст.  Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

   Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже в 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.    Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

     Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.    Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:    - демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);    - федералізм (децентралізація, запровадження гро-мадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

   - європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);    - культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);    - еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).    Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.    Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

62. М.Драгоманов та його вплив на розвиток українського національного руху. Особливе місце серед громадівців займав історик, громадсько-політичний діяч, фольклорист, економіст, філософ, публіцист, професор кафедри античної історії Київського університету Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 pp.). Драгоманов був одним з найбільших діячів Південно-Західного Відділення Російського географічного товариства і «старої» київської громади. З 1875 р. перебував у Австрії, Швейцарії, Болгарії. Його суспільно-політичні ідеї сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т. Шевченка, французького соціаліста П. Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів. У журналі «Громада» (перший український політичний часопис), який він видавав у Женеві, Драгоманов намагався поєднати ідеї західноєвропейської соціал-демократії, анархізму та українську народну традицію соціального ідеалу. Він був прихильником ідей демократизму і федералізму. Зразком державного устрою вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Він був прихильником пріоритету політичних свобод над економічними, суспільними і класовими інтересами. Вважав, що загальнолюдські цінності вище, ніж національні. Виступав за відокремленні церкви від держави та секуляризацію українського громадського та політичного життя.

Вважав втрату Україною державності негативним фактом, однак не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократію і федералізм у рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Вважав, що центром українського національного руху повинна залишатися Галичина.  Драгоманов вважав себе соціалістом, однак заперечував теорію К. Маркса про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату, як помилкову, нездійснену і шкідливу для українського політичного життя. 

Саме під впливом Драгоманова в Україні поширилися ідеї соціалізму (улаштування більш справедливого ніж капіталізм суспільства), автономії України, перебудови Росії на федеративну державу.

63. Культурно-національний рух на західноукраїнських землях у середині XIX- на початку XX ст. Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців. Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення. Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря». Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу. Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

У1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель.

Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

64. Соціально-економічний розвиток українських земель на початку XX ст. Рубіж XIX і XX а. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 рр. пережила економічну кризу. 1904—1908 рр. позначені депресією, і лише в 1909—1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка,Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33% .

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам’яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об’єднання. Наприклад утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземнйх інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугіль ній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної. Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Дерещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

65. Столипінська аграрна реформа, її наслідки для України. Указом царя від 09.11.1906 року селянам дозволялось виходити з сільської общини на хутори і відруби, брати кредити для заведення фермерського господарства на своїй землі. Це мало не лише збільшити виробництво сільськогосподарських продуктів, але й зробити з самостійного селянина-виробника соціальну опору уряду.

Внаслідок більшість селян України стали приватними власниками землі, на хутори й відруби за 1907—1911 рр. виділилось 226 тис. господарств з 1,8 млн. десятин землі. Община втратила значну частину (на Півдні — 45 %) своїх членів.

За 1906—1911 рр. поміщики втратили 1,1 млн. десятин землі — з них селяни лише через Селянський банк придбали 480 тис. дес. Концентрація землі, застосування передових технологій і розширення посівів підвищили продуктивність та товарність сільського господарства. Так, збір зернових збільшився на 38 %, а сприятлива кон’юнктура дозволила збільшити експорт сільгосппродуктів.

Проте в цілому, аграрна реформа не дала очікуваних наслідків: протиріччя між селянством і поміщиками лише загострились, продуктивність праці залишилась низькою, економічне положення селянства було важким. Розшарування селянства посилило соціальну боротьбу всередині цієї верстви суспільства. До того ж чимало положень реформи не було реалізовано в достатній мірі. Так, до Сибіру з України було переселено близько 1 млн. селян, але на 1911 р. близько 70 % з них повернулось.

Лише у 1909—1913 рр. на зміну промисловій кризі та депресії прийшло економічне піднесення завдяки розширенню внутрішнього ринку, поступу сільського господарства, новим капіталовкладенням та військовим замовленням.

Промисловість України розвивалась майже темпами 1890-х років. Так, видобуток вугілля збільшився на 50 % (25 млн т. у 1913 р.), а залізної руди — подвоївся. У 1913 р. Україна давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 68 % виплавки чавуну і 58 % сталі. Проте попри використання нової техніки (парові турбіни, електродвигуни) технологічну відсталість не було подоланої продуктивність праці донбаського шахтаря залишалась майже вдвічі нижчою англійського чи німецького.

У 1909—1913 рр. торгівля залишалась більш вигідною формою підприємництва, ніж виробництво і до неї інтенсивно втягувались банки. У ці роки з України щорічно вивозили товарів на 800 млн. крб., у т.ч. експортувалось товарів за межі країни на 380 млн. крб. (переважно збіжжя). Російський ринок поглинав товарів на 420 млн. крб. — цукор, хліб, вугілля, метали, мануфактуру. Надходили в Україну верстати, машини, ліс, нафта, цемент, мідь тощо.

66. Події 1905-1907 років в Україні. У 1905 р. в Російській імперії спалахнула перша буржуазна революція. Активну участь в ній прийняло українське населення. Революція виникла як закономірний результат буржуазного поступу країни і небажання царату вирішити «болючі питання» політичного та соціально-економічного життя — демократичні перетворення, встановлення 8-го- динного робочого дня, перерозподіл земельної власності на користь селянства, надання свободи пригнобленим народам тощо. Останнє надало революційним подіям в Україні специфічного змісту.

У відповідь на «кровавое воскресенье» в Україні протягом січня — березня 1905 р. страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик й майстерень. Слідом за робітничим класом виступило й селянства за січень — березень відбулось близько 140 виступів. Революційна стихія сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міст, студентство, учнівську молодь. Навесні і влітку 1905 року революція наростала і набувала справді всенародного характеру. Так, селянські виступи охопили майже половину повітів. Захиталась і армія — серед військових теж вибухнула низка повстань. Найбільшим з них було повстання на броненосці «Потемкин» 14—25 червня 1905 року.

У жовтні 1905 року відбувся всеросійський політичний страйк. В Україні страйкувало 120 тис. чоловік (по Росії — понад 2 тис.) — робітники, службовці та інші верстви Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси. Страйк паралізував сили уряду і примусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадські свободи» і скликання законодавчої Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

У грудні 1905 року по Україні прокотилась хвиля збройних повстань робітників Катеринослава, Олександрійська, Донбасу, Харкова, що були організовані РСДРП. Вони закінчились поразкою, і після цього революційний тиск на царат значно послабшав. Але революція ще продовжувалась півтора роки.

Народні маси України активно боролися проти національного гноблення. Поряд з основними соціальними вимогами вони висували гасла рівноправності всіх народів, виступали проти великодержавно-шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідної мовою.

На захист своїх національних прав виступали робітники Харкова і Києва, селяни Катеринославщини і Поділля,службовці Полтавщини і Чернігівщини. Активну участь у боротьбі проти національного гніту брала українська інтелігенція. Студенти Київського, Харківського та Новоросійського (Одеського) університетів вимагали вільного розвитку української мови і культури, викладання рідною мовою в школах і вищих навчальних закладах, створення українознавчих кафедр.

Отже, національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення і хоча боротьба різних соціальних верств української людності проти великодержавної політики була різною за формами і методами, але переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України в складі демократичної Росії.

Під впливом першої російської революції в західноукраїнських землях боротьба за демократичні свободи і політичні права українства посилилась. Так, 28 листопада 1905 року в Австро-Угорщині відбувся одноденний політичний страйк, під час якого масові збори та демонстрації пройшли у Львові, Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях та інших містах. У листопаді 1905 року було утворено «Народний комітет» у справі виборчої реформи на чолі з Ю. Романчуком та К. Левицьким. Масові виступи в краї не припинялись у 1906—1907 роках.

Під тиском народних мас імператор Австро-Угорщини ЗО січня 1907 року видав указ про запровадження нового виборчого закону, який принципово не змінив пригнобленого становища українців. Це надало боротьбі за реформу сеймової виборчої системи (тобто системи обрання місцевої влади) загальнонаціонального характеру.

В день відкриття крайового сейму 29 вересня 1907 року у Львові відбувся 15-тисячний мітинг протесту. Представники від 25 міст і повітів Галичини вимагали від уряду загального виборчого права при виборах крайового сейму. Ця вимога і подалі була гаслом боротьби українців за свої права. Але слід зауважити, що порівняно з Росією права українців в Австро-Угорщині були значно ширшими.

Таким чином, незважаючи на поразку, революція 1905—1907 рр. мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху. Набутий українською людністю досвід боротьби за свої політичні права було використано у наступні роки.

67. Діяльність українських партій і організацій у 1905-1914 роках. З початку XX ст. в Україні, як і в цілому по країні, починається переломний етап в політичному оформленні основних суспільних рухів.

Першою програмою РУП стали положення брошури переконаного самостійника Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Вона відображала революційні і максималістські настрої української молоді і закликала до створення «…єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказ». У 1902р. прихильники М. Міхновського об’єдналися в Українську народну партію, а з 1917 р. — Українську партію самостійників-соціалістів.

Поступово РУП відмежувалась від крайніх елементів і набула чіткого революційно-демократичного характеру. Вона обстоювала позиції західноєвропейської соціал-демократії, висувала вимоги демократичної республіки і демократичних свобод, восьмигодинного робочого дня, звільнення селян від викупних платежів та конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель. Особливого значення партія надавала автономії України у складі Росії. Рупівські організації проводили значну роботу переважно серед селян, наймитів і студентства: створювали гуртки, поширювали нелегальні видання партії, керували селянськими бунтами та наймитівськими страйками тощо.

Поступово серед рупівців посилюється тенденція на зближення з РСДРП — за це виступала група на чолі з М. Меленевським. Однак більшість паргійців на чолі з лідерами партії (Д. Антоновичем, В. Винниченком, С. Петлюрою, М. Поршем), не виступаючи проти злуки в цілому, виступала за виконання таких умов: визнання автономно-національно-територіального принципу побудови соціал-демократії, повну організаційну самостійність РУП та федеративний зв’язок з РСДРП. Внаслідок цих розходжень на другому і останньому з’їзді РУП (грудень 1904 р.) стався розкол.

У 1905 році на основі РУП виникла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з С. Петлюрою, М. Поршем і М. Шаповалом. Прихильники зближення з РСДРП створили окрему Українську соціал-демократичну спілку («Спілку») на чолі з м. Меленевським, П. Канівцем і В. Мазуренко.

Виникають в Україні і буржуазно-ліберальні політичні партії. Восени 1904 р. представники української ліберальної буржуазії заснували Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Д. Грінченком, С. Єфремовим, В. Чехівським, Є. Чикаленком. В її програмі засуджувався самодержавно-бюрократичний устрій та ставилася вимога конституції на засадах децентралізації і федеративного устрою. Ще до остаточного оформлення з неї виділилася радикальна частина, що проголосила створення Української радикальної партії (УРП). Однак розкол тривав недовго і вже у 1905 році обидві організації об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Вона виступила за автономію України у складі буржуазної Росії.

Поряд з українськими активно діяли й загальноросійські політичні партії — соціал-демократи (РСДРП), соціалісти-революціонери (есери), кадети (конституційні демократи), БУНД (загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії), польські та єврейські національні партії тощо. Вони прагнули знайти в українському політичному житті свою «нішу». Так, РСДРП користувалася популярністю серед робітництва, есери — серед селянства. Бунд — серед ремісників та пролетарів-євреїв тощо.

Стосунки українських та загальноросійських партій складались по-різному. Так, політична платформа УРДП була близька до кадетської і між цими партіями та їх лідерами налагодились добрі стосунки. РУП мала активне співробітництво із Бундом та Польсько-соціалістичною партією, але стосунки з РСДРП не склалися через те, що російські революціонери схилялись до централізму в національному питанні.

Отже, суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку XX ст. кристалізувався у низку політичних партій різного спрямування. Разом з тим, всі партії працювали в нелегальних умовах та складались передусім з інтелігенції. Тому не слід перебільшувати їх впливу. Але сам по собі факт створення та діяльності українських політичних партій був однією з важливих передумов подальшого розвитку суспільного життя України.

68. Особливості розвитку українського національного руху під владою Російської й Австрійської імперій Останні десятиліття перед Першою світовою війною були періодом зміцнення зв'язків між визвольними рухами Наддніпрянської і Західної України. Вони почали узгоджувати плани національно-визвольної боротьби по обидва боки кордону. Коли стало зрозуміло, що великій війні в Європі запобігти неможливо і вона не обійде Україну, то виникла спільна для всіх патріотів думка: використати війну і міжнародні політичні зміни в інтересах України, наближаючи час відновлення української державності. При цьому враховувався різний рівень національного гноблення українців — більший у Росії, менший — в Австро-Угорщині. Російська загроза Австро-Угорщині була загрозою і тим завоюванням, яких досяг тут визвольний рух завдяки конституційному ладу. Ця обставина визначала позицію західноукраїнських партій. Наприкінці 1912 р. вони вирішили в майбутній війні підтримати Австро-Угорщину, щоб після її перемоги об'єднана Україна здобула автономію у складі Австро-Угорщини як перший крок до незалежності. Позиція учасників національно-визвольного руху в Наддніпрянщині не була такою одностайною. Частина з них підтримала галичан. Це передусім стосується емігрантів зі Сходу, що жили у Львові {Дмитро Донцов). Деякі побоювались, що Росія використає тезу про «австрійську орієнтацію» українців для жорсткої розправи з їх національним рухом. Інші вважали, що після перемоги Росії і приєднання до неї Західної України вона дасть об'єднаним українським землям автономію, оскільки інакше правити ними не зможе. Була й така точка зору, що пов'язувала майбутнє України з революцією у послабленій Росії. А демократична Росія, вірили прибічники такої думки, обов'язково забезпечить свободу українському народові. Однак, незважаючи на розбіжності в деталях, в головному учасники руху були єдині, їх об'єднувало прагнення: досягти найближчим часом бажаної мети — створити Соборну Українську державу.

69. Україна й українці в першій світовій війні. Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

- Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.

- Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

- більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

- найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

o Уроки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 -1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

- Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

70. Діяльність Української Центральної Ради у 1917 році. У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійтися неможливо.

Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

71. Перший і другий Універсали УЦР. Утворення Генерального Секретаріату. 23 червня 1917 р. ЦР приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Пів- денно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі 0. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що” можна вдержати», мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократі України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов’язання зміцнювати новий ладі офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а На ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули-до активних дій самостійників. 4—6 липня у Києві відбувся збройний виступ Полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов’язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов’язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України.

72. Діяльність українських партій і організацій у добу Центральної Ради. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робочих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робочих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не предентували, тому про існування тут двовладдя не приходиться говорити. Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувались тимчасовим урядом. Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, Не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали декілька своїх представників у Київській раді об’єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів, але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З березня в клубі «Родина» в товаристві українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Як раз на цих зборах зародилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції – С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська, вважали, що саме ТУП, до якого вони належали, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління, на чолі з Д.Антоновичем, сповідаючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації. За цим власне принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра ЦР, головою якої став М.Грушевський. Заступником голови стали Ф.Крижановський – представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко – від ТУПу і Д.Антонович – від українських соціал-демократів.

Відразу ЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не могла вона відразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня ЦР закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», облежавши їх, проте публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося ні про місце, ні про роль ЦР в цих домаганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися.

Важливим кроком стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України. Для чіткого визначення основних політичних гасел М. Грушевський наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — членами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програму ЦР і завершити іі організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Товариство українських поступовців, воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української парти соціалістів-революцюнерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої парти. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія Тими самими днями в Києві зібралися на з’їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу.

73. Брестський мирний договір (1918 р.), його підготовка, підписання та політичні наслідки для УНР. Ініціатива проведення мирних переговорів належала більшовикам. На пропозицію розпочати переговори відкликнулися лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочалися в листопаді 1917 року у Бресті з питання про перемир’я. Пізніше, після невеликої перерви, розпочалися переговори про мир. Українську делегацію, яка прибула із запізненням, очолив В. Голубович. Делегація Росії змушена була визнати самостійний статус делегації УНР. Делегація Українського радянського уряду увійшла до складу російської делегації

22 (9) грудня 1917 – початок мирних переговорів між більшовицькою Росією та Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) у Брест-Литовську.

24 (11) грудня 1917 – Генеральний секретаріат УНР висловив намір самостійно вести мирні переговори від України. Німецька сторона дає згоду на участь у переговорах УЦР. На переговори прибуває українська делегація на чолі з В.Голубовичем.

9 лютого (27 січня) 1918 Підписання договору між Україною та Четвертним союзом:

За ним стан війни між державами німецько-австрійського блоку і Україною припинився; Німеччина й Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов’язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави (на Україну вводилися айстро-німецькі війська); Уряд УНР узяв зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис пудів худоби живою вагою, багато картоплі, цукру, сала, та іншої сільгосп. продукції; Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на УНР товари; До УНР приєднувалось Підлящщя.

Значення договору: 1) Берестейський договір був великим успіхом української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави; 2) Німецькі війська почали просовуватись на територію України 5 (18) лютого 1918р; 3) Більшовики намагалися призупинити просування окупаційних військ шляхом проголошення на території України окремих регіональних "республік": Донецько-Криворізької, Кримської (Таврійська), Одеська та ін.. Але союзне командування не визнало їх і продовжувало наступ. Втративши владу в Україні, Більшовики розпустили Народний Секретаріат, перше встановлення радянської влади в Україні не вдалося.

74. Політика Центральної Ради у 1918р. 3 лютого1918 року німецькі війська вступили на територію України, 14 лютого їх підтримали значні частини Австро-Угорської армії. Їх загальна чисельність становила понад 450 тис. солдатів і вже до кінця квітня вся територія України опинилася під контролем іноземних військ. На початку березня до Києва повернулася ЦР, і спробувала пояснити населенню, яке за роки І світової війни звикла вважати німців ворогами, що завдання іноземних військ – покрасти край грабуванню України більшовиками.

Взагалі, як свідчить розвиток історичних подій, основним пріоритетом УЦР було національне питання, що йшло всупереч бажанням трудящих, для яких на перше місце виходили економічні і соціальні питання. Саме в цьому і полягала основна слабкість УЦР. №У своїй діяльності УЦР завжди мала єдиний критерій – інтереси трудящих мас" – це слова М. Грушевського з нагоди річниці створення УЦР. Ця позиція найчіткіше віддзеркалилась у вирішенні аграрного питання. В січні 1918 року було прийнято доволі радикальний земельний закон, в основу якого було покладено принцип соціалізації землі. Він не сприяв стабілізації політичного становища в Україні, бо підживлював ілюзії найбіднішої частини населення, і водночас настроював проти влади великих землевласників.

Найточніше передає сутність політики УЦР Конституція УНР. Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого Універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М.Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування 29 квітня 1918 р ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

Конституція УНР мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права та вільності УНР" і складалася з 83 статей, об’єднаних у 8 розділів. УНР проголошувалась "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові. Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватись кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалось. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. Їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним, вільне місце проживання, пересування, недоторканість особистого життя, таємниця листування, тощо. Встановлювався порядок виборів та законодавча процедура. Влада розподілялася на гілки :законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному суджу УНР.

Національним меншинам надавалося право об’єднуватись у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали кооперативні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальними законами не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або рада Народних міністрів.

Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалась розробка цілої низки законодавчих актів.

75. Діяльність УНР. З’їзд зобов’язався забезпечити ЦР будь-яку підтримку в її державотворчій роботі. Було підтверджено постанову першого з'їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи – Генерального військового комітету на чолі з С.Петлюрою. Було обрано Раду військових депутатів, яка теж увійшла до складу УЦР.

Наближався час скликання ІІ Всеукраїнського військового з'їзду. Військовий міністр О.Керенський заборонив його, але на заборону ніхто не зважив. З’їзд відкрився у Києві 18 (5) червня. У його роботі брали участь майже 2 тис. делегатів від 1932 тис. солдатів та офіцерів фронту й тилових гарнізонів з усієї Росії. Перед початком роботи делегати зібралися на Софіївській площі. Після молебню й урочистого виконання національного гімну вони заприсяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України.

10 червня 1917 р на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді УЦР проти волі Тимчасового уряду видала Перший Універсал "До українського нарду, на Україні та поза Україною сущого". УЦР проголосила автономію України у складі федеративної Росії, оголосила себе найвищим державним органом України, правомочним приймати акти конституційного значення – Універсали; УЦР повідомила про намір скликати Всеукраїнські установчі збори, які мають право приймати закони України. Прийняття Першого Універсалу сприяло зростанню авторитету УЦР і подальшому піднесенню Української революції. 15 червня 1917 Виконавчий Комітет УЦР утворив перший український уряд – Генеральний секретаріат у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були зародками майбутніх міністерств. Український уряд очолив В. Винниченко. Він взяв на себе виконання обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христю, секретарем фінансів – Х.Барановський, у міжнаціональних справах – С.Єфремов, військових справ – С.Петлюра, земельних справ – В.Садовський, продовольчих справ – М.Стасюк, народної освіти – І,Стешенко.

Після проголошення І Універсалу, створення українського уряду, підтримки народом та армією ЦР тимчасовий уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні. До Києва прибула делегація в складі трьох авторитетних міністрів – О.Керенського, М.Терещенко та І.Церетелі. Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу. Тимчасовий уряд визнав ЦР державним органом негайно, не очікуючи на Всеросійські установчі збори. ЦР зобов’язалась самочинно не проголошувати автономії України. Зміст угоди оформлявся постановою Тимчасового уряду "Про національно-політичне становище України" і ІІ Універсалом ЦР. Обидва документи передбачалося оприлюднити одночасно. Проте на засідання в Петрограді 15 (2) липня троє міністрів від партії кадетів категорично виступили проти надання Україні автономного устрою і вийшли з уряду, спричинивши урядову кризу. 3 липня 1917 року УЦР прийняла Другий Універсал, у якому були викладені основні засади компромісу ЦУР і Тимчасового Уряду.: Тимчасовий уряд визнавав автономію України у складі федеративної Росії, однак УЦР відмовлялася від самочинного проголошення автономії України до прийняття цього рішення на Всеросійських установчих зборах. Тимчасовий уряд визнавав УЦР і Генеральний секретаріат вищими органами влади в Україні, однак територія, на яку поширювалася влада ЦР і ГС, не окреслювалася, УЦР мала поповнитися представниками національних меншин, що проживали в Україні, повноваження Генерального секретаріату не уточнювалися, а його склад затверджувався Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд погодився на українізацію армії, однак від контролем російського командування. Компроміс УЦР і ТУ викликав незадоволення певних політичних сил як в Росії, так і в Україні.

В києві в ніч з 4 на 5 липня 1917 р. відбувся організований самостійниками збройний виступ українського полку П.Полуботка, учасники якого примусили УЦР відмовитися від ІІ Універсалу і проголосити незалежність України. Після придушення військами УЦР виступу самостійників полуботківців було заарештовано і відправлено на фронт.

Правління ТУ в Росії та прихід до влади більшовиків у результаті жовтневого перевороту в Петрограді 25 жовтня 1917 р. спонукали їх до поширення радянської влади на територію України. Перед УЦР стало питання "або визнати петроградський Уряд Народних комісарів і йти з ним разом, або вести цілком самостійну політику. УЦР вибрала другий шлях. 7 (20) листопада 1917р УЦР прийняла ІІІ універсал: УЦР проголосила створення УНР у межах 9 губерній (Київської, Подільської, Волинської, Катеринославської, Херсонської Таврійської (без Криму) у складі федеративної Росії. Вищими органами влади в УНР визнавалася УЦР і ГС. УЦР уперше визначила практичну програму укр.. суспільства на демократичних засадах, яка передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу земель селянам без викупу, встановлення державного контролю над виробництвом, запровадження 8-годинного робочого дня, забезпечення демократичних прав і свобод, визнання рівноправності нац. меншин. УЦР призначила 27 грудня 1917 днем виборів до Всеукраїнських Установчих зборів, а 9 січня 1918 – днем їх скликання. Автором першого, другого та третього універсалів був В.Винниченко.

Прийняття 3 Універсалу стало ще одним кроком на шляху до становлення автономії України. Незважаючи на те, що формально ІІІ Універсал не розривав федеративних зв’язків з Росією, він підірвав принцип єдиної і неподільної Росії, проголосивши УНР. У ІІІ Універсалі УЦР вперше проголосила програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах.

11 (24) січня 1918 року, коли більшовицькі війська під командуванням М.Муравйова вже знаходилися на підступах до Києва, УЦР прийняла Четвертий Універсал: УЦР проголосила незалежність УНР та розрив усіх зв’язків із радянською Росією. ЦР визнавалася вищим органом законодавчої влади, а Рада народних міністрів – вищим органом виконавчої влади в УНР до скликання Всеукраїнських установчих зборів. Проголошувалась програма соціально-економічних реформ: націоналізація всіх природних ресурсів, ліквідація права приватної власності на землю, передача землі селянам без викупу, установлення державного контролю над банками, переведення підприємств на випуск мирної продукції, соціальна допомога безробітним і постраждалим від війни. УЦР повідомила про необхідність виходу з Першої світової війни й початок негайних мирних переговорів із країнами Четвертного союзу.

Прийняття Четвертого Універсалу стало важливим кроком у державотворчому процесі. Вперше у новітній історії український народ проголосив створення незалежної суверенної Української держави. УЦР підтвердила прагнення перебудови українського суспільства на демократичних засадах.

Проте УЦР не вдалося відстояти державність України 16 (29) січня 1918 року більшовицькі війська розгромили загін студентів, гімназистів і військових курсантів на чолі з сотником В.Омельченком у бою під Крутами. 26 січня (7 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням М.Муравйова зайняли Київ.

76. Причини, характер і рушійні сили державного перевороту 29 квітня 1918р. Причини: 1) поглиблення економічної кризи. Розвал сільського господарства, що супроводжувалося катастрофічним падінням промисловості, транспорту та зв’язку. Населення України опинилося на межі голоду; 2) відкрите втручання в українські справи великих країн. Окупація німецькими та австро-угорськими військами. Окупанти, відчувши себе господарями, взяли безпосередню участь в усунені УНР від влади; 3) Відсутність стійких демократичних традицій в українському суспільстві. Прагнення ЦР відродити їх увійшло в протиріччя з реальністю, бо серед населення зростала популярність ідеї диктатури; 4) лідери ЦР, конфліктуючи між собою, захоплюючись національною ідеєю, нехтували соціальними проблемами; 5) Широкі верстви розчарувались в українських політичних партіях, які боролись між собою і жертвували загальнонаціональними інтересами. Це призвело до самоізоляції не тільки багатьох партій, а й УЦР, що спиралась на них.

29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот, у наслідок якого УНР перестала існувати. На всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві, що зібрався у складі 6432 делегатів від восьми губерній, було проголошено гетьманом України П. Скоропадського. Ще у середні березня 1918 року П.Скоропадський створює опозиційну до УЦР політичну організацію "Українська громада", що увійшла у тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією та Союзом земельних власників з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і його внутрішньо-економічної політики. Коли компромісів в соціальних питаннях досягнуто не було, Українська народна громада розпочала підготовку до встановлення в Україні сильної особистої влади і зрештою, конкретно до встановлення Гетьманату П.Скоропадського.

Союзна команда австро-німецьких військ, що знаходилася в Україні у відповідності ло рішень Брестського договору, була невдоволеною господарською руїною у країні та неспроможністю уряду УНР виконувати взяті на себе продовольчі зобов’язання. Тому німецьке верховне командування, дізнавшись про наміри П.Скоропадського перебрати владу, розпочало з ним переговори. За умови визнання майбутнім гетьманом чинності Брестського договору було обіцяно, у випадку успішного перевороту, сприяння німецьких військ у справі поновлення. Ладу в державі та підтримки нового уряду.

Того ж 29 квітня 1918р. були оголошені "Грамота до всього українського народу" й "Закони про тимчасовий державний устрій України". Згідно з цими документами, верховна влада республіки ЦР – була розпущена, всі урядові міністри та їх заступники звільнені зі своїх посад. Віднині вся повнота влади належала гетьману, а той призначав голову уряду, "отомана Ради міністрів. Отаман ради міністрів складає кабінет і представляє його у повному складі на затвердження гетьмана. Гетьман затверджує і скасовує кабінет у повнім його складі". – вказувалось у законах. Зазначалося, що подібна структура вищої влади встановлювалась тимчасово, до скликання Українського Сойму, аналога Всеукраїнських установчих зборів.

Взагалі, державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів з гетьманських дружин, які загинули в короткочасній перестрілці із січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Це була єдина військова частина, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після зустрічі її командира Є.Коновальця з П.Скоропадським припинила опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції.

77. Українська Держава Павла Скоропадського (1918р.). У квітні 1918 р. у Києві була створена Українська народна громада, яка розпочала переговори з німецьким командуванням про зміну влади в Україні шляхом здійснення перевороту. 29 квітня 1918 р на з'їзді хліборобів владу було передано генералу П.Скоропадському. 30 квітня П.Скоропадський видав грамоту, в який проголосив себе гетьманом всієї України. Плітика П.Скоропадського: УНР перестала існувати, натомість виникла Українська держава на чолі з гетьманом. Структура влади: гетьман – Рада міністрів – губернські та повітові старости – градоначальники. Економічний розвиток: відновлення права приватної власності на землю; повернення націоналізованих підприємств, землі, майна попереднім власникам; скасування 8 годинного робочого дня, заборона страйків; запровадження гривні, відкриття українських банків; в основі кадрової політики був принцип професійності; піднесення економіки.

Національно-культурний розвиток: Визнання української мови державною; українізація освіти: відкрито 2 українських університети у Кам'янець-Подільському та Києві, засновано українські кафедри в університетах Києва, Харкова, Одеси, відкрито понад 150 українських гімназій та велику мережу шкіл.; створення 27 листопада 1918р Української Академії Наук на чолі з В.Вернадським; заснування національного архіву, державної бібліотеки, українського історичного музею, національної галереї мистецтв, українського театру драми та опери, державної капели та симфонічного оркестру; Українська православна церква отримала автономію у складі Московського патріархату.

Військова справа: початок утворення регулярної армії (65 тис осіб); спроба відновлення українського козацтва.

Зовнішні відносини: Установлення дипломатичних відносин з 12 країнами; пронімецька орієнтація; 12 червня 1918 р підписання перемир'я з радянською Росією; дипломатична боротьба за повернення українських територій, які залишалися за межами Української держави; 14 листопада 1918 проголошення грамоти П.Скоропадського, у якій ішлося про відмову від самостійної Української держави на користь Усеросійської федерації народів. Тобто, майбутнє України Скоропадський вбачав у складі не більшовицької Російської Федерації.

Причини падіння гетьманату: Поразка Німеччини в 1 світовій війні, у результаті німці та австрійці вивели свої війська з території України – гетьман утратив військові підтримки; відновлення старих порядків, що призвело до невдоволення народом; вузька соціальна база, на яку спирався гетьман (буржуазія, поміщики, заможні селяни).

78. Утворення Директорії УНР та її діяльність. У серпні 1918 року замість Українського національно-державного союзу, створеного в травні 1918 р опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р П. Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією без влади більшовиків. А у ночі 14 листопад вже відбулося таємне засідання УНС, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П.Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення УЦР. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В.Винниченко (голова), С.Петлюра, Ф.Швеця, А.Макаренка та П.Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою – для ліквідації гетьманату. Після здійснення цієї мети передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНР.

15. листопада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до анти гетьманського повстання. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. Після декількох поразок і дводенного загального штурму Києва Скоропадський 14. грудня 1918 підписав грамоту про зречення.

26. грудня 1918 року в Декларації нового уряду було проголошено про відновлення УНР з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В чеховським – Раду Народних міністрів. В основу будівництва держави було покладено так званий "трудовий принцип", відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам. Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування чисельної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент повстання.

За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР ( у тому числі закон про автономію), ухвалив нові законодавчі акти – про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви, закон про скликання трудового конгресу. Директорія прийняла постанову про негайне скликання всіх призначених за гетьманату чиновників, запроваджувався державний контроль за виробництвом, 8 годинний робочий день, відновлення права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Проте серед керівництва Директорії не було єдності. Більшість на чолі з Винниченко стояли за союз з більшовиками проти Антанти, С.Петлюра – навпаки, пропонуючи створити військову диктатуру. Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І. мазепа, В.прокопович. У Дерик торії, яка втрачала задекларований колективний характер, зростав вплив С.петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорсткі диктаторські закони. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено у життя. Почалося збільшовичення окремих військових груп.

Ще складнішим були внутрішньополітичні проблеми. Хоча Директорія УНР і змогла розширити міжнародні зв’язки, міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступати польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил радянської Росії. На південному сході розпочала наступ І російська білогвардійська армія генерала Денікіна.

Протягом літа-осені 1919 Директорія робила спроби стабілізувати воєнно0політичну ситуацію. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на паризькі мирній конференції 1919-1920 звели нанівець ці намагання. Наприкінці 1920 Директорія УНР втратила контроль над територією України, і С.Петлюра вимушений був емігрувати.

79. Діяльність українських партій і організацій у добу Директорії. Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відки дали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.

Після прийняття більшістю Директорії ідей парламентаризму і Трудового Конгресу ліві соціал-демократи утворили групу «Незалежних соціал-демократів» і вийшли із УСДРП, а ліві в УПСР створили группу («боротьбистів»), об’єднавшись навколо газети «Боротьба». «Боротьбисти» і соціал-демократи взяли курс на зближення з більшовиками, що діяли в підпіллі, і готували повстання проти Директорії за здійснення своєї ідеї влади Рад та союзу з Радянською Росією. Під тиском лівих соціалістів уряд УНР розпочав переговори з Раднаркомом РСФСР, однак ці контакти швидко обірвалися. Помірковані групи соціалістів під впливом Степана Петлюри схилялися до західноєвропейських зразків демократії, зміцнення державних інститутів УНР, боротьби проти більшовиків та союзу з Антантою.

80. Західноукраїнська Народна Республіка. Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Саме у руслі цих положень законопослушні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1,918 р.

За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями уЛьвові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км², а населення налічувало майже 6 млн. осіб. Гербом став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Сочисте проголошення Акта з’єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (30УНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об’єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз’єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

81. Події 1919 року на території України. Наприкінці 1918 року війська Антанти починають окупацію Півдня України. Після закінчення Першої світової війни Антанта (насамперед Англія та Франція) здійснює спроби втрутитися у внутрішні справи громадянської війни в Росії з метою встановлення свого контролю над Росією. Антанта виступила з підтримкою в російській громадянській війні колишнього царського генерала, лідера білогвардійського руху А.Денікіна.

Антанта погоджується визнати Директорію УНР за умов підпорядкування її військ російському генералу Денікіну. Директорія не погоджується. Спроба Директорії витиснути війська Антанти з України зазнала поразки.

Відновлена в листопаді 1918 р Польська держава на чолі з Ю.Пілсудським висуває територіальні претензії до України, західноукраїнські землі були окуповані поляками.

Радянська більшовицька Росія не визнала владу Директорії в Україні, що призвело до другої Радянської війни Росії проти УНР:

13 листопада 1918 року – ультиматум Директорії Раднаркому Росії з вимогою припинити військові дії й вивести російські війська з території України. У відповідь було заявлено, що воєнні дії ведуть між собою війська Директорії та українського радянського уряду, а не російські.

16 січня 1919 – оголошення Директорією війни проти Радянської Росії.

5 лютого 1919 радянські війська ввійшли до Києва, Директорія переїхала до Вінниці. Протягом лютого-квітня 1919 р. війська Директорії були розбиті. В Україні була вдруге встановлена радянська влада.

Весною 1919 року з південного сходу розпочали наступ війська Добровольчої армії А.Денікіна, які захопили до кінця червня Донбас, Харків, Катеринослав, Одесу, Миколаїв.

30 серпня 1919 р. до Києва вступили війська А. Денікіна, що призвело до сутичок з українцями.

УНР оголосила війну Денікіну, але наступ був невдалий, оскільки епідемія тифу послабила військо УНР. 6 листопада 1919 Українська Галицька Армія приєдналась до армії А.Денікіна.

4 грудня 1919 р УНР приймає рішення про перехід до партизанської боротьби.

6 грудня 1919 – 6 травня 1920 – перший зимовий похід українських військ УНР по тилах Добровольчої армії А.Денікіна та Червоної армії.

16. грудня 1919 р Київ знову зайняли більшовики, УГА увійшло до складу Червоної армії. Добровольча армія А. Денікіна відступила в Крим.

Більшовики створили Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) – тимчасовий вищий законодавчий та виконавчий орган на чолі з Г. Петровським. З часом відновлено ВУЦВК (Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет) та РНК (рада народний комісарів) України. Створено комітети незаможних селян, які стали опорою радянської влади на селі.

Було формально визнано незалежність УСРР від Росії, відмова від русифікації. Але більшовики відновили політики «воєнного комунізму», що призвело до невдоволення українського населення.

82. Причини укладення, зміст та наслідки Варшавської угоди між УНР і Польщею. 21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на вирішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженість у державі. Свої аргументи на користь укладення угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.

Підписані документи стосувалися широкого кола питань:

— Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

— українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

У своїй сукупності політична, торговельно-економічна та військова конвенції й утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії.

Укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, пролетарську солідарність та широку підтримку більшовицької політики трудящими світу зазнали краху.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

83. Встановлення радянської влади в Україні. Входження УСРР до СРСР. Радянські республіки, що утворилися на руїнах Ро­сійської імперії, на початку 20-х років були формаль­но незалежнимидержавами.

Після закінчення війнипрацівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР.

У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєннийі господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий— березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд рати­фікував договір.

Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковськимудавалося зберігати певну ав­тономність (зокрема, при укладанні міжнародних до­говорів, здійсненні зовнішньої торгівлі). Контроль цен­тру наднаціональнимиреспубліками забезпечувався двомацентралізованимисилами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схва­лив ідею створення Союзу. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Деклараціюпро ут­ворення Союзу та Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав у тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовніш­ня торгівля, військово-морські та іноземні справи, за­лізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землероб­ство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Со­юзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалася з двох частин. Вона закріпила право кожної респуб­ліки на вільний вихід із Союзу, установила, що тери­торії республік не можуть бути змінені без їхньої зго­ди. Через те, що реальна владав республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишалися фіктивними.

У процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономіза­цією». Республіки фактично втратили свою неза­лежність і поступово перетворювалися на звичайніад­міністративні одиниці унітарної держави. На багато десятирічдоляукраїнського народу була поставлена в залежність відполітикицентру, який ототожнював­ся з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відом­ствами, що знаходилися у Москві.

Утворення СРСРбуло певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах ко­лишньої імперії. Але політика більшовиків у націо­нальному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітар­ною централізованою імперією.

84. Голод 1921 -1923 років в Україні. Перший голодомор в Україні стався в 1921 - 1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики "воєнного комунізму", тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації "Американська адміністрація допомоги". Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика "не бачила" скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.

85. Нова економічна політика (НЕП) та особливості її здійснення в Україні. На X з’їзді РКП(б) (лютий 1921 р.) було взято курс на нову економічну політику (НЕП) — перехід від управління народним господарством вольовими методами до регулювання його через ринкові відносини. Під тиском політичної кризи 1921 р. влада уповільнила темп побудови комунізму. В.Ленін вважав НЕП вимушеним і тимчасовим (на 5—10 років «не більше») відступом від будівництва соціалізму методами «воєнного комунізму».

Слід усвідомити, що перехід до НЕПу відбувався непослідовно і болісно, при намаганні більшовиків зберегти за собою «командні висоти економіки».

НЕП розпочався із скасування продрозкладки і переходу до продподатку (заздалегідь визначений податок і можливість вільно розпоряджатись своєю продукцією). Далі було легалізовано приватні торгівлю та підприємницьку діяльність, наймання робочої сили, допущено деяке роздержавлення виробництва і запроваджено кооперацію, але при умовах збереження монополії державної власності і диктатури пролетаріату.

Отже, НЕП запровадив багатоукладність економіки, що разом з успішним здійсненням грошової реформи створило надійну основу відбудови економіки.

Проте відбудовчі процеси мали суперечливий характер. По-перше, протиріччя між «диктатурою пролетаріату» і потребами нормального розвитку економіки приводило до періодичних криз у 1923, 1925, 1927—1928 рр. Не подолав НЕП й інших протиріч суспільства — між містом і селом, реальними можливостями і планами побудови соціалізму тощо.

В Україні до них додались протиріччя між використанням РКП(б) економіки республіки в інтересах всієї країни, що вело до штучного розвитку важкої промисловості й нехтування інтересами населення УСРР. Тому відбудова трудомістких галузей промисловості (вугледобувної, залізцрчцної, металургійної) затягнулась до 1927— 1928 рр.

Відбудова на селі йшла швидше — цьому сприяли вільне землекористування й господарювання та збирання податку у грошовій формі. На середину 20-х років сільське господарство досягло дореволюційного рівня. Підкреслимо, що приватний сектор у 1924—1927 рр., складав 90% сільгосппродукції.

Кооперативний рух набув широкого розповсюдження за НЕПу, оскільки досвід довів помилковість постулату марксизму-ленінізму про капіталістичний характер кооперації. Вона у 20-ті роки стала засобом налагодження нормальних товарно-грошових відносин і дозволила в певній мірі поєднати інтереси виробника-власника та держави. У статті «Про кооперацію» В. Ленін визнав, що державна власність на засоби виробництва у поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» і є соціалізм. Це розв’язувало ситуацію з селянином — він і за соціалізму залишався власником і працював самостійно. Всі розуміли, що добровільно селянин на колективізацію, як це передбачала програма РКП(б), не піде.

На практиці у 20-ті роки кооперація, особливо сільськогосподарська, успішно розвивалася і на кінець 20-х років майже 85 % селянських господарств УСРР були членами кооперативів.

Разом з тим, з середини 20-х років Й. Сталін взяв курс на примусову колективізацію селянства. Однак основна частина бідноти, тим більше середняки, не поспішали до колгоспів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано менше 4 % селянського землекористування.

Подальше зміцнення адміністративно-командної системи було найважливішою рисою історії радянського суспільства у 20-ті роки. Йдеться про продовження громадянської війни в інших формах і про зміцнення всевладдя партійної бюрократії. Слід усвідомити, що ця система трималась не тільки на силі страху, але й паразитувала на соціально-політичних ілюзіях і окремих досягненнях.

86. Політика українізації у 1920-ті роки: форма і зміст. Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обґрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки.

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не перевищувала у ньому 35%. Особ­ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату. Так у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес­публіках, партія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува­лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% по­ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останньо­го у Москву — поляк С. Косіор.

87. Політика суцільної колективізації в Україні. Голодомор 1932-33 рр. Однією з складових сталінського курсу форсованої соціалістичної індустріалізації була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також "куркульства як класу". Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти "лінії партії", оголосили "ворогами народу" і репресували.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика "ліквідації куркульства як класу", адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації 200 тис. Разом з усіма членами сімей "куркулів" це становило 1,21,4 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р. , запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті "соціалістичної колективізації" радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена "соціалістична колективізація", створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова "Про охорону соціалістичної власності", згідно з якою за "присвоєння" навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

88. Індустріалізація в Україні. Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на "прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого перелому". Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін. ). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично 4330 тис. ).

Поряд з цим "пролетарська" держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у "світле майбутнє". Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти "Центральна-Ірміне" О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 3545%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих "ворогів народу". Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані "Запоріжсталь", "Азов-сталь", Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського 20,3%, місцевого 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація складова частина сталінської політики "наступу соціалізму по всьому фронту". Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони просто не відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.

89. Сталінські репресії в Україні в 1930-ті роки. Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового вишуковування „класових ворогів” – „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)” , ліквідація УАПЦ.

Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових.

У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир’єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.

Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій  було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

90. Досягнення та втрати української культури в 1920-ті - 1930-ті роки. Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки — один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-х роках. Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи), їхня мережа швидко розросталася. Якщо 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

До середини 30-х років, після низки експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну, вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932/1933 навчальному році в школах республіки навчалося понад 4,5 млн. осіб — майже вдвічі більше, ніж у 1928/1929 навчальному році.

Наприкінці 30-х років система обов'язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Поряд з цими значними успіхами в системі народної освіти визрівала низка серйозних проблем, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що суттєво знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді — ремісництва. На посилення цих негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930): «Ми маємо багато пропозицій про звуження загальноосвітніх дисциплін: на практиці в багатьох випадках усі загальноосвітні дисципліни зводять нанівець. Тут т. Бубнов зачитав програми наших шкіл ФЗУ, 3% припадає на загальноосвітні політичні дисципліни.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних.

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку.

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

91. Польський режим на західноукраїнських землях у 1920-ті - 1930-ті роки. З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км² земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р„ на цій території проживало 8,9 млн осіб, в тому числі 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, воно зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

I етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народні демократи (ендеки),які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвиненіших власне польських земель.

Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували — Східна Малопольщина. «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ — вигадка комуністів з пропагандистською метою». Ще далі пішла урядова газета «Слово польське». Вона стверджувала, ніби в українців «відсутня всяка організаційність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі розумова культура, необхідна для того, щоб управляти власною державою».

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-х роках як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітеті Бюро національної політики.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозиційність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

92. Український національний рух у Західній Україні між двома світовими війнами. За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Основними Місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Аккерманському та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.

Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар була встановлена у розмірі 1160 лей, незабаром вона зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень. Тільки в Аккерманському повіті з 26 567 наділених землею селян понад 48% дуже швидко її позбулися.

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 р.; з 1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Лідери — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз’єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство (спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства. Лідери — 0. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був своєрідним зразком катастрофічного відставання і застою: питома вага промисловості в економіці становила лише 2%, тобто за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст., коли тільки розпочинався промисловий переворот.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить той факт, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумовили не тільки висока орендна плата, а й численні штрафи та податки, розміри останніх за десятиріччя (1919—1929) збільшилися в 13 разів.

Зрозуміло, такий державний курс неодноразово викликав опір з боку народних мас, і за неповні два десятиріччя свого панування чеські власті були змушені 91 раз наказувати стріляти в робітників і селян.

Позиція влади Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Чехізація йшла й у Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеська влада відкрила 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м’якою.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом’якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

93. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР у 1939-1940 рр. 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що – засвідчило початок Другої світової війни.

17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: «1. Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. 2. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанту.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьома напрямками: 1) на Рівне — Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська просунулися на захід на 70—100 км зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона Армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир’я у Комп’єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще Раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км². Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз’єднанням» (А. Жуковський, 0. Субтельний), «возз’єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою, її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що возз’єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання. «Об’єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження 0. Герус.  Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників».

Отже, наприкінці 30-х на початку 40-х років було здійснено етнічне возз’єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР.

94. Окупація українських земель Німеччиною та її союзниками у 1941 -1942 рр. 22 червня 1941 р. Німеччина починає агресію проти СРСР. Групи армій, що йшли на СРСР: Північ, Центр та Південь. На У. йшла група Південь. У 1941 р Червона армія відступала. Дуже швидко німці підійшли до Києва. Сталін не хотів віддавати Київ, але Жуков був іншої думки, тому Київ зі стратегічних планів залишили німцям. Після падіння Києва німці дуже швидко захопили всю У.Дотримуючись класичної формули всіх завойовників «розділяй і владарюй», фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км²); Чернігівська, Сумська, Харківська і Во-рошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

У загарбницьких планах фашистської Німеччини У приділялося особливе місце. План «Ост»: гітлерівці мали намір протягом 30 років виселити з України мільйони чоловік, заселити її німецькими колоністами. Україна повинна була назавжди стати аграрною колонією. Частина укр. земель намічалося передати союзникам Німеччини. План бліцкригу ставив перед групою армій «Південь» задачу нанесення блискавичного удару в напрямку Києва і створення сприятливих умов для настання всередину У. В полон потрапило 1,3 чоловік. Під час окупації було евакуйовано з території СРСР 1500 підприємств та 10 млн. Чоловік. З території У. було евакуйована третя частина всіх евакуйованих підприємств та людей. ОУН. В 1938 році вбито Є. Коновальця. Виникають 2 фракції: ОУН-М (А. Мельник); ОУН-Б (С. Бандера). ОУН з радістю зустріли німців, бо вважали, що німці допоможуть створити незалежну У. Але це не входило в плани фашистів. Вони бачили ОУН як диверсійну організацію в тилу Рад. армії. Серед німців не було єдиної точки зору, як саме ставитися до ОУН. Партійний апарат на чолі з Борманом не хотів зв’язуватися з ОУН. 30 червня 1941 р. ОУН-Б проголосила про утворення укр. незалежної держави. Німці не знали про це, але реакція була швидкою: Бандеру кинули у в’язницю, де він просидів всю війну; заарештовано й розстріляно багато членів ОУН-Б. Таким чином ОУН була змушена піти у підпілля. Рейхскомісаріат У. очолював Е. Кох у м. Рівне. Почалися репресії проти воєнних та євреїв. 180 концтаборів, де було знищено 850 тис. євреїв. У. постачала 85 % продовольчих товарів для німців. Існували остарбайтери – це були українці та інші, яких вивозили до Німеччини та інших країн-союзниць Німеччини на примусові роботи. (з У. 2,3 млн. чоловік). Бойові дії Червоної Армії на У укладалися тяжко. Помилки і прорахунки. Озлоблені бої, на всій території республіки (оборона Одеси, Києва, Севастополя). Через чотири місяця після початку війни велика частина У була захоплена ворогом.

95. Німецький окупаційний режим в Україні 1941-1944 років. За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом «Ост»» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:· Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.· Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.· Підрив біологічної сили слов'янських народів. · Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів. · Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини: Дистрикт «Галичина» Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільска Області (без північних районів); підпорядковувалися так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству Рейхскомісаріат «Україна» Рівненська, Волинська, Камґянець-Подільська, Житомирська області, північні райони Вінницької, східні райони Миколаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, північні райони Криму та південні райони Білорусії. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне Трансністрія Територія Одеської, Чернівецької, південні райони Вінницької і західні райони Миколаївської областей утворили нову румунську провінцію Військова адміністрація Східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, південь Кримського півострова. Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 pp. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holo-caustosis — знищення вогнем, жертвопринесення).

Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові— понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.

Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

96. Радянський партизанський рух в Україні в роки другої світової війни. Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно враховувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша — радянські партизани і підпільники, друга — формування, створені українськими націоналістами, їх стратегічні і тактичні цілі “не тільки не збігалися,, але й були відверто ворожими відносно один одного.

Найбільш активною формою всенародної боротьби в тилу ворога були збройні дії радянських партизанських і диверсійних груп. Однак в перші місяці війни партизанський рух розгортався стихійно і не мав єдиного керівного центра.

Для керівництва діями партизан 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць було утворено Український штаб партизанського руху, начальником якого став Т. Строкач.

Протягом літа і осені 1942 р. партизани України;розгромили 35 ворожих гарнізонів’, штабів, комендатур, висадили в повітря 117 мостів, пустили-під укіс І58 ешелонів, пошкодили 52 літака. У вересні 1942 р. було вирішено провести глибокий-рейд на Правобережній Україні з’єднаннями Сабурова і Ковпака. За два тижні загони, з боями пройшли 300 км, успішно форсували Дніпро і Прип’ять. До кінця року вони завершили рейд в районі житомирського Полісся.

У червні—серпні 1943 р. відбувся знаменитий Карпатський рейд партизанського з’єднання С. Ковпака. Просуваючись Поліською, Рівненською, Львівською і Станіславською областями, це з’єднання громило на своєму шляху німецькі гарнізони і поліцейські дільниці, 11 разів виривалося з оточення, поки не відступило на Житомирщину.

На протязі 1944 р. в здійсненні глибоких рейдів по тилах противника на Правобережжі і в західних областях України брали участь 19 партизанських з’єднань і 25 самостійних загонів. За січень—липень партизани винищили або взяли в полон 120 тис. гітлерівців, знищили 638 танків, 54 літаки, організували 1037 аварій на залізницях.

Свою розгалужену підпільну і партизанську мережу на Україні мали і українські націоналісти. Ідейним натхненником і організатором цієї мережі була Організація українських націоналістів (0УН). 0УН була створена у Відні за ініціативою Є. Коновальця ще у 1929 р. У 30-ті роки ця організація, що діяла в підпіллі на території Польщі, нараховувала до 20 тис. чоловік. Використовуючи тактику саботажу і терору відносно польської влади, 0УН намагалася підтримувати серед українського населення стан «постійного революційного бродіння», готовності до боротьби за національну незалежність.

97. Український націоналістичний повстанський рух у 1941-1945 роках. Після вбивства НКВС у 1938 р. керівника ОУН Є. Коновальця в організації почалася міжфракційна боротьба. Фракцію ветеранів й емігрантів очолював А. Мельник. Радикальних бойовиків, які вели в Західній Україні підпільну боротьбу, очолив С. Бандера. Ідеологічних розбіжностей між фракціями не існувало — обидві сповідували «інтегральний націоналізм»: наступальний різновид націоналізму з яскраво вираженою антипольською і антиросійською спрямованістю.

Конференція ОУН (Рим, серпень 1939 р.) оголосила керівником А. Мельника, однак прихильники С. Бандери цього не визнали. Напередодні війни націоналістичний рух виявився розколотим.

Фракція А. Мельника орієнтувалася на Німеччину, оскільки західна демократія нехтувала українським питанням. С. Бандера виступав за створення підпільної армії ОУН для боротьби за українську державність. Головним ворогом він вважав сталінський режим, хоча не виключалася можливість боротьби з Німеччиною.

У лютому 1940 р. у Кракові було скликано конференцію ОУН, яка відкинула рішення римського збору ОУН. Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі організації: ОУН(р) або ОУН(б) — революційна, чи бандерівська, і ОУН(м) — мельниківська.

Після нападу Німеччини на СРСР С. Бандера почав добиватися підтримки нацистів, підкреслюючи цілком очевидний факт: для ОУН новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1. Його підтримала військова розвідка, а керівництво нацистської партії не розглядало ОУН як серйозний політичний фактор. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно. Це створювало в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися в Україні.

З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українські частини — «Нахтігаль» і «Роланд». Гітлерівці розраховували застосовувати їх, в основному, для каральних акцій проти поляків і євреїв.

30 червня 1941 р. при підтримці «Нахтігалю» ОУН(б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників С. Бандери Я. Стецька. Берлін відреагував арештом С. Бандери та його найближчих співробітників. Гітлер волів використати ОУН як «п’яту колону», але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежної поведінки, а тим більше несанкціоноване проголошення української державності.

Зазнала невдачі спроба оунівців шляхом дій «похідних груп», які просувалися по Україні за німцями, встановити місцеве самоврядування під контролем ОУН. Нацистська адміністрація за допомогою частин СС розгромила осередки бандерівців і мельниківців. Оунівці змушені були піти в підпілля.

Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони «Польської Січі». Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву — Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.

Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було включено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками до 100 тис. на початок 1944 р.) і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України.

Керівні кадри УПА складалися переважно з бандерівців. Але ОУН(б) не претендувала на монополію, а розглядала армію як національну. З ініціативи С. Бандери у липні 1944 року на Галичині відбулися збори українських організацій за винятком ОУН(м). На них утворився координаційний воєнно-політичний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР).

У 1942—1943 рр. УПА вела запеклу боротьбу з польською Армією Крайовою (АК), підпорядкованою лондонському еміграційному урядові Польщі. Ця боротьба, яку розпалювала і німецька адміністрація, набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. В ній загинули десятки тисяч мирних українців на Холмщині і поляків на Волині.

Коли Червона Армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німцями майже вщухла. Оунівці, готуючись до боротьби зі сталінізмом, не бажали втрачати зусиль на війну з німцями, влада яких мала тимчасовий характер. Проте в окремих випадках підрозділи УПА продовжували завдавати ударів німецьким окупантам.

Як партизанська армія, УПА здебільшого не йшла на відкриті бої з регулярними радянськими військами. Однак сутички між ними були досить частими. Так, під час однієї з них весною 1944 року був смертельно поранений радянський командуючий фронтом М. Ватутін.

Отже, УПА виникла як стихійний народний протест проти фашистського окупаційного режиму. У 1941—1943 рр! такий протест мав характер антифашистського, національно-визвольного руху. В другій половині війни дії УПА були спрямовані в антисталінське і антипольське річище, які стали головними ворогами української державності.

98. Звільнення України від нацистської окупації в 1943-1944 рр. Переломним моментом Другої світової війни стала Сталінградська битва. Вона наочно довела неминучість поразки нацистів та їх союзників. Звільнення Лівобережної України частинами Червоної Армії почалося після розгрому гітлерівських військ під Курськом у липні—серпні 1943 р. Розвиваючи успіх, радянські війська 23 Серпня звільнили Харків, 8 вересня — Сталіно (Донецьк), а 6 листопада — Київ.

Другий етап звільнення України від німецько-фашистських загарбників почався у січні-лютому 1944 р., коли в районі Корсунь-Шевченківського війська 1-го і 2-го Українських фронтів розгромили 10 оточених німецьких дивізій. Почалося вигнання окупантів з Правобережної України і Криму. 26 березня 1944 р. передові частини Червоної Армії вийшли на кордон з Румунією, 8 квітня — на кордон з Чехословаччиною. 10 квітня було звільнено Одесу, а 9 травня — Севастополь.

Третій етап звільнення почався у середині липня 1994 р. Діючи на львівському напрямі, війська 1-го Українського фронту оточили під Бродами і знищили 8 німецьких дивізій загальною чисельністю майже 60 тис. чоловік. У жовтні 1944 р. було проведено Карпатсько-Ужгородську операцію і радянські війська зайняли Закарпаття. Таким чином, восени 1944 р. вся територія Радянської України була звільнена від німецько-фашистських окупантів.

Майже два роки тривала битва за визволення України. За це було віддано сотні тисяч життів радянських воїнів всіх народів СРСР. Так, лише в операціях на Західній Україні у 1944 році загинуло 527 тис. воїнів.

Продовжуючи наступати, Червона Армія звільнила від нацистів Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію і дійшла до Берліну. 2 травня 1945 р. капітулював Берлінський гарнізон. 9 травня радянські війська звільнили повсталу проти німців Прагу. На цьому війна в Європі закінчилася. У ніч з 8 на 9 травня 1945 р. представники фашистської Німеччини підписали Акт про беззастережну капітуляцію. Коли 2 вересня 1945 р. на Далекому Сході капітулювала мілітаристська Японія, завершилася Друга світова війна.

99. Україна після другої світової війни: втрати та здобутки. Наприкінці війни процес об’єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939 — 1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів — Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід’ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з’являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз’єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачеві, ухвалив маніфест про воз’єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачеве.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км2, де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км2.

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об’єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

100. Повоєнна відбудова в Україні (1946- початок 1950-х рр.) Розпочинаючи відбудову народного господарства з важкої промисловості, правлячі кола СРСР керувалися політичними мотивами: створити такий військово-промисловий комплекс, який би не тільки служив гарантом оборони країни, але й базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.

У СРСР ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, яким скористалися країни Західної Європи. Відбудову економіки вони здійснювали у такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури, розвиток сільського господарства, харчової і легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння промисловості на базі прогресивних технологій і науки.

Наголосимо, що у повоєнний період СРСР ще більше посилив орієнтацію на переважаючий розвиток важкої промисловості, насамперед, воєнної, що вимагало прискореної відбудови гірничодобувних, металургійних та енергетичних галузей.

Пріоритетне місце у цих планах займала Україна. Зросли капіталовкладення союзного уряду у відбудову паливно-енергетичного та металургійного комплексів республіки, що було зумовлено необхідністю поставити її потенціал на службу ВПК. Цим можна пояснювати вкрай нераціональне використання природних багатств України, її людських ресурсів,ігнорування екологічних наслідків, непропорційний розвиток економіки.

У 1945—1947 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального потенціалу УРСР, який у перший повоєнний рік в основному було переведено на мирні рейки.

Командна економіка могла розвиватися майже виключно за рахунок додаткового залучення робочої сили, а демобілізація затягувалась. Тому на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як полонених (німців, японців тощо), так і радянських людей (шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді, на північ, до ФЗУ тощо).

Наприкінці 40-х років становище з робочою силою полегшилося завдяки демобілізації 2,2 млн. колишніх воїнів і у 1950 році чисельність робітників і службовців досягла 6,9 млн. чоловік, тобто на 724 тис. більше, ніж у 1940 р.

Промисловий розвиток відбувався в умовах триваючої ізоляції від зовнішнього світу, при відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. Статистика свідчить, що четверта п’ятирічка (1946—1950 рр.) була виконана достроково, а промислове виробництво в УРСР зросло на 15 % порівняно з 1940 р. Проте вартісні показники внаслідок деформації цінових пропорцій втратили надійність, а натуральні дані дають підставу вважати, що довоєнного рівня вдалося досягнути тільки в наступній п’ятирічці.

Слід наголосити, що успіх індустріального зростання забезпечувався низькою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, нееквівалентним обміном між містом та селом й іншими «сталінськими».

Показова в цьому плані грошова реформа 1947 р., яка була однією з ланок у комплексі заходів по відбудові народного господарства та зміцненню фінансово-кредитної системи. Вона була викликана масштабною інфляцією, ножицями між високими планами та низькою зарплатою, наявністю в обігу великої і обезціненої грошової маси.

Реформа була конфісаційною, мала не лише фінансово-економічне, але й політичне призначення. Особливо негативно вона позначилася на життєвому рівні колгоспного селянства, яке одержувало на свої трудодні мізерну зарплату. Вона була розрахована на підтягування карбованця до долара, курс якого за роки війни значно виріс, на стабілізацію валюти. Разом з грошовою реформою було відмінено карткову систему на продукти харчування. Одночасно було підвищено ціни на продукти. Тобто з урахуванням підвищення цін в роки війни їх загальний рівень у 1948 р, був втричі вищий, ніж у 1940 році.

Пропагандистська спрямованість відміни карток на продукти харчування стане ще більше зрозумілою на фоні постійної нестачі продуктів і голоду в Україні.

Голод 1946—1947 рр. мав об’єктивні і суб’єктивні причини. До об’єктивних можна віднести: несприятливі кліматичні умови, зокрема посуха 1946 р., викликані війною скорочення посівних площ, ослаблення матеріальної бази колгоспів, нестача робочої сили і кадрів.

Однак основні причини породжені недооцінкою уваги до сільського господарства; низькою ефективністю колгоспно-радгоспної системи; надмірно високими і нереальними планами хлібозаготівель; досить великим обсягом експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон.

Були й чисто політичні мотиви; з допомогою голоду сталінське керівництво намагалося вчинити удар по зрослій національній самосвідомості українського селянства, робітництва та інтелігенції, по силах опору тоталітарному режиму. Звідси намагання партійно-державних структур приховати масштаби і наслідки голоду, невжиття господарських та медично-профілактичних заходів для попередження смертних випадків через недоїдання і голод. Офіційні дані про масштаби цього голоду і кількість жертв відсутні, але за підрахунками фахівців вони сягають 800 тис. чоловік, в тому числі десятки тисяч дітей.

101. Культурне життя в Україні у другій половині 1940-х - на початку 1950-х років. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. відбивало ті ж процеси, що мали місце в СРСР: ще більше утвердився тоталітарний режим, а культ особи Й. Сталіна досяг апогею. Суспільно-політичне життя було монополізоване Комуністичною партією. Надмірна централізація політичного життя, відсутність демократії і свобод громадян, застосування методів воєнного комунізму, ідеологічний наступ сталінщини, новий виток політичних та ідеологічних репресій — все це негативно відбилось на психологічній та моральній атмосфері суспільства.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(6) «Про журнали „Звезда” і „Ленинград”, спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм „Большая жизнь” та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору „Перець”, «Про журнал „Вітчизна” та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), 0. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих». У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у обстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків 0. Борщагівського, А. Гозенпуда та ін.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 р„ називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.

102. Хрущовська "відлига" та її характер в Україні (1956-1964 рр.). Спроба здійснення нової політики (середина 50-х — перша половина 60-х років) була першим кроком комуністичного керівництва дати адекватну відповідь на вимоги часу.

Перші кроки десталінізації суспільного життя пов’язані з іменем М. Хрущова. Смерть Й. Сталіна не означала смерті сталінізму як політичної системи та ідеології. Проте вона посилила віру частини людей у переміни. Заходи керівництва по лібералізації суспільства призвели до деяких перемін у суспільно-політичному житті.

Позитивним перемінам суспільно-політичному житті сприяло викриття злочинної діяльності Л. Берії та його найближчих прибічників в Україні, початок часткової реабілітації жертв сталінських репресій. До 1957 р. більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою, дістали змогу повернутись в Україну.

Критика культу особи Й. Сталіна, подолання деяких його наслідків, початок реабілітації жертв сталінських репресій були вимушеною реакцією на глибоку кризу тоталітаризму, дали поштовх пробудженню демократичних сил. «Хрущовська відлига» мала певний позитивний вплив на національно/духовне пробудження і культурний розвиток України.

Це виявилося, насамперед, у виступах представників різних верств населення з критикою національної політики. Й. Сталіна, на захист української мови, національно-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви.

Зросла увага д6 відтворення правдивої Історії українського народу, його самобутності. З 1957 р. став видаватись «Український історичний журнал», почалася підготовка багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки.

Спроба десталінізації суспільства, реабілітація багатьох партійно-державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, почастішали прояви критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Зріс інтерес до західної культури.

Українська література збагатилася новими художніми творами М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, 0. Гончара, М. Стельмаха. Заявили про себе нові імена: Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, з якими пов’язане покоління «шестидесятників».

Почав зароджуватися демократичний рух, почастішали виступи проти влади, яка допускала порушення соціальної справедливості. В Україні цей рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники критикували ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, відновлення релігійної моралі та духовних цінностей, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні. У1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Левко Лук’яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінили 15 роками ув’язнення. У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції як В. Мороз, Д. Іващенко, М. Озерний, І. Гнатюк, генерал П-. Григоренко та ін. З’явилися заборонені цензурою праці «самвидаву», що викривали існуючу систему.

У1954 р. зі складу РРФСР до складу УРСР було передано Крим, який відтоді являє собою невід’ємну частину України.

Сама передача мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими і культурними зв’язками між Україною і Кримом. Перед війною населення Кримської УРСР складалося наполовину з росіян, з інших народів найчисленнішими були татари (19,4%) та українці (13,7 %). Після депортації татар, греків та німців склад населення істотно змінився. У серпні 50-х питома вага росіян становила приблизно 70 %, а українців — понад 20 %.

Оскільки цей акт за часом співпав з урочистостями, присвяченими 300-річчю входження України до складу Росії , то в пресі деякі автори оцінювали його як «свідчення дружби українського і російського народів». Спроби деяких сучасних політиків і журналістів представити конституційний акт передачі Криму Україні як «подарунок М. Хрущова» мають за мету підірвати цілісність України, викликати напругу і відносинах між Росією і Україною, перешкодити розбудові незалежної України.

103. Соціально-економічний розвиток Української РСР середини 1960-х середини 1980-х років. Наростання кризових явищ в соціально-економічному, політичному і культурному житті (друга половина 60-х років — середина 80-х років) отримало в літературі та публіцистиці не зовсім точну назву «застою». Сталіністи, які прийшли до влади, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики виявили себе крайніми консерваторами. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти — у дещо м’якшій формі — тоталітаризм. Для України це означало, що Кремль й надалі прийматиме всі визначальні для українського народу рішення. У ці роки небачених масштабів досягла русифікація.

Разом з тим два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не стагнацією, або застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя. Вони носили негативний характер, оскільки політичні, економічні й національно-культурні проблеми життя суспільства замовчувалися й заганялись у глибину. Партійно-державна верхівка штучними заходами підтримувала видимість зовнішнього добробуту. Така егоїстична політика загрожувала соціальним вибухом величезної сили.

Деформації у суспільно-політичному житті, відверте ігнорування демократії з боку партійно-державної номенклатури, прорахунки в її соціально-економічній та політичній діяльності, не усвідомлення гостроти становища й невідкладності соціальних перемін; нерішучість в практичних справах породжували благодушність і самозаспокоєність, кричуще розходження між декларативним проголошенням «розвинутого соціалізму» в Конституції СРСР 1977 р. і дійсністю.

Наближені до влади суспільствознавці запровадили новий категоріальний термін — «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстві «розвинутого» або «зрілого» соціалізму поступово зникають майже всі соціальні відміни між людьми — класові, майнові, освітні і навіть національні.

На рубежі 60—70-х років спостерігалося певне підвищення добробуту народу внаслідок зростання виробництва у попередні роки і розпродажу національних природних багатств — нафти, газу, вугілля, лісу тощо. Проте якість життя залишалась низькою. Влада недооцінювала назрілі питання соціальної сфери: ресурси для неї виділялись на основі лишкового принципу і було послаблено увагу до виробничих умов і побуту людей, що призвело до зниження зацікавленості трудящих у результатах праці; був низьким рівень зарплати та пенсій; обсяги виробництва та продажу товарів народного споживання відставали від запитів населення, низькою була їх якість тощо.

Водночас дедалі ширшого розмаху набували приписки на виробництві, казнокрадство, хабарництво. Черги стали ганебною прикметою життя народу. Все це призвело до уповільнення темпів соціального поступу України, наростання кризових явищ.

Приміром, у пропаганді підкреслювалося, що за кількістю медичного персоналу, лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки СРСР займають перші місця у світі. Це справді було так. Не згадувалося, однак, що охорона здоров’я фінансується незадовільно і невигідно відрізняється від цивілізованих країн слабкою технічною оснащеністю, якістю медичних послуг.

Нестача коштів призводила до того, що країна «розвинутого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря вдесятеро менше коштів, ніж високо розвинуті держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах, у непристосованих до лікарняних вимог приміщеннях, через дефіцит ліків та низьку зарплату медперсоналу медицина фактично в значній мірі була «платною». Але медичні установи, що обслуговували «слуг народу», розміщувалися у нових, спеціально спроектованих будівлях, що зводилися у парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом.

«Брежнєвщина» особливо відчутного удару завдала по екологічному стану в Україні, що створило реальну загрозу фізичному виживанню людини.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин вичерпала найбільш багаті родовища. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку вугілля: у 1971—1975 рр. у Донбасі щороку видобували до 200 млн. т. вугілля, в 1976—1980 роках — 190, а в 1981—1985 рр. — менше 180 млн. т. З кожною п’ятирічкою собівартість вуглевидобутку зростала, а погана технічна оснащеність створювала загрозу життю шахтарів.

Екологічна обстановка у республіці катастрофічно погіршилась після вибуху у квітні 1986 р. 4-го енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причиною цієї найбільшої в історії людства атомної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. У 1990 р. Верховна Рада УРСР оголосила Україну зоною екологічного лиха.

104. Опозиційний рух в Україні у другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло процес оновлення суспільної свідомості, що об’єктивно визрів. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії: 1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, 0. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінкських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві, її очолив письменник М. Руденко. До складу входили 0. Бердник, П. Григоренко, І. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини 00Н, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

Національна орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології 0УН (В. Мороз).

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 р., оголошеному 00Н роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в’язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

105. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 1980-х - в 1990-х роках. На початку 80-х років XX ст. внаслідок поглиблення загальної (економічної, політичної, соціальної і духовної) кризи навіть урядові кола СРСР почали усвідомлювати необхідність реформування усіх сфер соціально-економічного життя країни. Важливу роль в ініціюванні процесів змін відіграв прихід до влади М. Горбачова, який позиціонував себе як ініціатора ідеологічних і економічних зрушень, названим процесом перебудови.

Процес реформ в СРСР здійснювався складними шляхами. Мільйони людей, що пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, не були готові негайно відмовитися від комуністичних ідеологічних догм. Не всі змогли чи не захотіли зробити це, а відтак рівень конфліктності в суспільних відносинах невпинно зростав. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого в найкоротші строки. Це загрожувало хаосом й анархією. На другому полюсі були ті, хто не бажав «поступатися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Новаторське крило у політичному керівництві СРСР і УРСР прокладало курс перебудови, лавіруючи між екстремізмом й консерватизмом.

Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної свідомості населення. В Україні почався новий етап національно-визвольного демократичного руху. Перебудовчі процеси покликали до життя численні громадські (неформальні) організації та об’єднання. У вересні 1989 р. було створено суспільно-політичну організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який виступав за розбудову незалежної України.

Бурхливі суспільні процеси, долучення до них все більшої кількості мас, погіршення соціально-економічного становища свідчили, що без звуження сфери дії командно-адміністративної системи перебудова приречена на провал. У демократичному крилі КПРС і в суспільстві міцніло переконання, що лише за багатопартійності можна створити реальну противагу застарілим державним структурам. Тому в лютому 1990 р. Пленум ЦК КПРС погодився вилучити з Конституції СРСР статтю 6, яка закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, а III з’їзд народних депутатів СРСР прийняв відповідне рішення про необхідність багатопартійності.

Першими почали формуватися націонал-радикальні (праві) партії. У жовтні 1989 р. з’явилася Українська національна партія (УНП); у квітні 1990 р. у Львові було створено Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), метою якої була побудова вільної християнської України.

Однією з найвпливовіших центристських партій була Українська республіканська партія (УРП). Наприкінці березня 1990 р. було створено Демократичну партію України, яка обстоювала ліберальні цінності, виступала за суверенну Українську республіку. У червні 1990 р. було засновано Українську селянську демократичну партію (УСДП), що . репрезентувала передусім фермерство, яке почало утверджуватися в сільському господарстві.

Створена у 1990 р. Об’єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) обстоювала позиції демократичного соціалізму. Партія зелених України виступала за створення екологічного солідарного суспільства, в якому інтереси людей поєднувалися б із вищими біосферними законами природи. У травні 1991 року утворилася Конституційно-демократична партія України, яка виступала за ненасильницьке реформування радянської системи/приватну власність на засоби виробництва.

Наростання демократичних процесів, ослаблення позицій Москви, ролі Компартії України в суспільно-політичному житті республіки мало своїм наслідком ухвалення Верховною Радою Української РСР16 липня 1990 року історичної ваги документа — Декларації про державний суверенітет України, яка проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх «відносинах». У ній сформульовано основний принцип державотворення в Україні: «Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя».

У серпні 1990 року було прийнято Закон УРСР про економічну самостійність Української РСР, який проголошував власність «народу республіки на її національне багатство і національний доход». У жовтні 1990 р. було прийнято «Основні напрями зі стабілізації народного господарства для переходу до ринкової економіки», а через місяць — «Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки» Проте всі ці документи не передбачали конкретних способів реалізації сформульованої мети.

Виникнення і консолідація опозиційних партій та об’єднань свідчили про зародження реального плюралізму у політичній сфері як важливого чинника подальших політичних, соціально-економічних перетворень.

106. Розбудова української незалежної держави (1991-2013 рр.). Здобуття суверенітету — це перший крок будь-якої держави в досягненні свободи і незалежнос­ті, соціально-економічного і духовного прогресу, благополуччя і добробуту народу. Україна стала на цей шлях, коли Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Вона проголошувала невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території.

Наступним кроком у цьому процесі стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акта незалежності України, що був підтверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. У цей же день відбулися президентські вибори: першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук.

Створення незалежної Української держави почалося в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які відповідали би потребам незалежної держави.

Важливим фактором у державному будівництві є створення збройних сил України, систем митної і прикордонної служби. За короткий період існування незалежної України були прийняті найважли­віші законодавчі акти: Декларація прав національностей України, Закон «Про громадянство України», Закон «Про свободу совісті і релігійних організа­цій», Закон «Про вибори народних депутатів України» та ін.

У 1992 р. були затверджені атрибути державності: Гімн, Прапор і малий герб-тризуб.

Важливим кроком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 р. Основного Закону Української держави — Конституції України. При­йняття Конституції заклало основи становлення України як демократичної правової держави.

Принципи державотворення: суверенітет, незалежність, демократизм, соціальна держава, правова держава, пріоритет загальнолюдських цінностей, поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила принципи організації державної влади: Україна є республікою; носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування; право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу.

За роки незалежності були прийняті нові Карний, Сімейний кодекси України. В Україні створений Конституційний суд — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України (450 народних депутатів, на 5 років з 2007, 3% бар`єр), обираеться на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Парламентські вибори: 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 (позачергові на пропорційній основі), 2012 pp.

Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод. Обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на 5 років. Та ж сама особа не може бути обраною президентом більше, ніж два терміни поспіль. Президентські вибори проходили у: 1991 (Л. М. Кравчук), 1994 (дострокові - Л. Д. Кучма),1999 (Л. Д. Кучма), 2004 (В. А. Ющенко), 2010 (В. Ф. Янукович) роках.

За час перебування при владі президента Л. Кравчука непослідовними, половинчатими заходами не вдалося зупинити наростання кризових явищ в економіці. У цих умовах обурення народних мас діяльністю Президента і Верховної Ради неухильно наростало й у червні 1993 р. досягло свого піку. Посилювалося протистояння партій, поглиблювався розкол між Президен­том і Верховною Радою. Спробою вирватися із цієї ситуації стало рішення про проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України. Протягом червня-липня 1994 р. в Україні про­йшли президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Ба­бич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, кандидатуру якого в другому турі підтримало 52 % виборців; за його основного суперника Л. Кравчука проголосувало 45 %. Таким чином, 27 червня 1994 р. другим президентом незалеж­ної України став Л. Кучма.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. Пе­реможцями стали Л. Кучма (36,49 % голосів) і П. Симоненко (22,26 % голо­сів).

Оскільки ні Л. Кучма, ні П. Симоненко не набрали 50 % + 1 голос, на 14 листопада 1999 р. був призначений другий тур виборів Президента Украї­ни, на якому перемогу одержав Л. Кучма. У президентській кампанії взяли участь 32 претенденти, але тільки 19 з них змогли взяти участь у «президент­ських перегонах». Серед них була одна жінка — Н. Вітренко, лідер Прогре­сивної соціалістичної партії.

29 березня 1998 p. відбулися вибори нового складу Верховної Ради і міс­цевих рад.

Результати голосування виборців однозначно виділили ті партії, що дійс­но мають розвинуті регіональні структури. Так, комуністична партія Украї­ни одержала близько 25 % голосів, Народний Рух України зібрав 9,4 %, блок СПУ-СелПУ набрав 8,5 %, Партія зелених — 5,5 %, НДП — 5 %, «Громада» — 4,7 %, Прогресивна соціалістична партія — 4 % і Соціал-демократична партія — 4 % голосів. Таким чином, із 40 політичних партій України, що брали участь у виборах, тільки 9 змогли підтвердити свій ста­тус. Інші, 31 партія, виявилися за бортом парламенту, крім того, вибори 1998 р. підтвердили припущення політологів про регіональний характер бі­льшості політичних партій України. Праві партії фактично зазнали поразки на сході, північному сході, півдні та центрі України. їхньою основною базою була і залишається Західна Україна. Роздробленість і численність центрист­ських партій залишила без представництва 4,5 млн виборців. Ліві, доміг­шись відносного успіху, не одержали, як збиралися, більшості в парламенті.

Отже, Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, відразу впа­ла в іншу крайність — у гіпертрофовану багатопартійність, що пояснюється молодістю нашої держави, відсутністю досвіду, низьким рівнем політичної культури. Вибори 1998 р. довели, що Україні необхідно кілька могутніх політичних партій, здатних висунути чітку програму вирішення внутрішніх і зовнішніх політичних питань, що відповідає інтересам більшості населення.

31 березня 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Перемогу одержали 6 політичних блоків і партій: блок «Наша Україна», блок «За єдину Україну», блок Юлії Тимошенко, КПУ, СПУ, СДПУ(о).

Більше 19 політичних партій і блоків не пройшли в парламент, тому що не побороли 4%-й бар'єр. У східних і південних областях перевага була на боці комуністів, у західних і центральних — за блоком «Наша Україна» В. Ющенка.

Вибори показали, що провідними політиками стали лідери партій і бло­ ків, що перемогли у виборах: В. Ющенко, Ю. Тимошенко, В. Симоненко, А. Кінах, О. Мороз.

2004р. вибори президента України, що стали причиною для Помаранчевої революції.

2006р. – чергові вибори до ВР, 4%-й бар’єр пройшли 5 політичних партій – НУ-НС, блок Юлії Тимошенко, КПУ, СПУ, „Партія Регіонів”. Демократичні сили не змогли об’єднатися та знайти компроміс по певним питанням, тому в серпня була створена „Антикризова коаліція” у складі „Партії Регіонів”, КПУ, СПУ. Головою ВР став Ол. Мороз, прем`єр-міністром – В.Янукович, який пропрацював на цій посаді майже рік. У вересні 2007р. пройшли позачергові вибори до ВР, була сформована „ Демократична коаліція” у складі НУ – НС, блоку Юлії Тимошенко; а „Партія Регіонів”, КПУ створили опозицію. Головою ВР став А.Яценюк, прем’єр-міністром – Ю.Тимошенко.

В економічному вимірі президентство Віктора Ющенка ознаменувалося скасуванням Сполученими Штатами Америки поправки Джексона-Веніка щодо України і долученням до Світової організації торгівлі. Це дало можливість світовій спільноті визнати Україну країною з ринковою економікою. На перший рік президентства Ющенка припав рекордний з часів незалежності обсяг іноземних інвестицій , щоправда, у кризовий 2009 рік –інвестування української економіки вже рекордно зменшилося.

За часів президентства В.Януковича (2010- 2014рр.) не було зроблено структурних глибинних реформ. Певні епізодичні досягнення або відсутність стрімкого падіння забезпечувалося не ефективним управлінням “регіоналів”, а якістю людського ресурсу в Україні та використання ще не зношеної інфраструктури радянської доби.

107. Соціально-економічний розвиток України в 1991-2013 роках. На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні: 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 p.). В. Фокіна (листопад 1990—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992—вересень 1993 р.), Л. Кравчука — Ю. Звягільського (вересень 1993—червень 1994 p.). розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

Із 1990 до 1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції — на 41 %, національний доход — на 54 %. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7 %. У другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі й перевищував показники часів світових війн. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя основної маси населення (близько 64 % його опинилося за межею бідності).

Ця ситуація потребувала рішучих невідкладних заходів. Вони були викладені в Посланні щойно обраного Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» у жовтні 1994 р. і отримали схвалення. Основними напрямками та пріоритетними завданнями нової соціально-економічної стратегії були: фінансова стабілізація, що включає зниження податків, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи; регульована та контрольована з боку держави поетапна лібералізація цін; докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки, яка має базуватися на приватному секторі; децентралізація управління економікою; лібералізація сфери зовнішньоекономічних зв'язків; реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування.

У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя проявилися ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння виробництва валового внутрішнього продукту. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 7,5 % зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Було досягнуто відносно низький рівень інфляції.

У другій половині 1990-х pp. було сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську системи. Відбувся перелам у реформуванні відносин власності» утвердженні механізмів приватної власності, розширенні корпоративного та приватного секторів економіки. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. В основному було завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн громадян. В Україні утверджено ринкові механізми ціноутворення, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Це забезпечило подолання фонічної дефіцитності національної економіки, обумовило товарну насиченість ринку. Україна в 1999 р. вперше зробила реальний крок виходу із затяжної кризи, на практиці почала реалізовуватися модель відкритої конкурентної економіки. Водночас, соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.

Пріоритети подальших перетворень в Україні на наступні п'ять років знайшли своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради (лютий 2000 р.) «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000—2004 pp.». Основним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Було поставлено за мету забезпечити зростання в 1,3—1,4 разу реальних доходів населення, продуктивну зайнятість та створення 1 млн нових робочих місць, поступово підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.

Відповідно до стратегічного курсу Президента України, викладеного у Посланні, уряд В. Ющенка розробив програму діяльності «Реформи заради добробуту», схвалену в квітні 2000 р. Верховною Радою. Але протягом 2000 р. помітні процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями у вітчизняній економіці, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій у соціальній сфері. Попередній тривалий спад виробництва унеможливив досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.

В економічному вимірі президентство Віктора Ющенка ознаменувалося скасуванням Сполученими Штатами Америки поправки Джексона-Веніка щодо України і долученням до Світової організації торгівлі. Це дало можливість світовій спільноті визнати Україну країною з ринковою економікою. На перший рік президентства Ющенка припав рекордний з часів незалежності обсяг іноземних інвестицій , щоправда, у кризовий 2009 рік –інвестування української економіки вже рекордно зменшилося.

За часів президентства В.Януковича (2010- 2014рр.) не було зроблено структурних глибинних реформ. Певні епізодичні досягнення або відсутність стрімкого падіння забезпечувалося не ефективним управлінням “регіоналів”, а якістю людського ресурсу в Україні та використання ще не зношеної інфраструктури радянської доби.

108. Державна символіка України, її історичне походження. Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.

Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором.

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам, їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.

В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

109. Проаналізуйте першовитоки культури Київської Русі. У певному розумінні Київська Русь — спадкоємиця інтенсивних змін і зв'язків праслов'янських, слов'янських, включаючи розвиток культур раннього Середньовіччя. В усякому разі немає ніяких підстав не враховувати той помітний слід корінних етносів, який залишили прадавні культури — Зарубинецька (II cт. до н. є. — ІІ ст. н. е.), Пшеворська (II cт. до н. є. — IV ст. н. е.), Черняхівська (II—VII(V) cm. н. е.), Київська (друга чверть першого тисячо­ліття). Формувалися в цей час східнослов'янські культурні традиції.

Звичайно, необхідно також враховувати міграційні про­цеси, що впливали як на етнічний склад, так і на культур­но-мовне збагачення, завдаючи водночас втрат і змін. До­сить назвати лише кілька окремих племінних об'єднань — кіммерійці, сармати, скіфи, хазари, готи, гуни, печеніги, половці, монголо-татари. Культурно-археологічний слід збе­рігся в курганах, місцях поховань, засобах війни та праці, скульптурних пам'ятках, топоніміці, кінській збруї й зви­чаях. Все це ті нашарування елементів різних за часом і етнічним походженням культур, які не могли не впливати на своєрідність характеру й рівня культури східного сло­в'янства в наступні часи.

Очевидно, правильно буде говорити про прямі або ж опосередковані зовнішні впливи, які важче піддаються спо­стереженню. Культура Київської Русі, при всій її неповтор­ності духовно-матеріального творення, — це плід загально­людської цивілізації періоду становлення класово-феодаль­них суспільств. Серед складників, що послужили в різний час джерелом впливу на формування культури Русі-України, були індоєвропейські, праслов'янські, іранські, китайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські.

Незважаючи на широкий спектр представництва різних культур, які так чи інакше позначилися на становленні культури Русі, не слід забувати, що це був лише вплив, а не вирішальний чинник. Навіть якщо йдеться про тісні контакти з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Адже для того, щоб зерна передових цивілізацій могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким і постав культурний Грунт східних слов'ян, який увібрав у себе вікові традиції місцевого розвитку, збагаче­ного впливом сусідів.

Потрібно зважати й на те, що відбувалися складні внутрішньоетнічні процеси у зв'язку з творенням єдиної державної цілісності Русі й усвідомленням нею власного культурно-історичного місця у світі. Чутлива душа русича шукала в чужому того, що було близьким її вдачі, її пере­живанням, її давнім традиціям.

Торгово-економічні відносини з Арабським Сходом, раннє сусідство античних причорноморських колоній-міст Греції, зв'язки з Візантією, Болгарією, Скандинавією — все це не могло не позначитися на духовно-культурному становленні Русі, яка потребувала нових шляхів свого зрос­тання в суперництві з розвиненими країнами тодішнього світу, водночас терплячи від навал кочовиків.

Якщо брати глобальний характер впливу (чи насліду­вання), то він торкатиметься передусім приєднання Русі у світоглядно-ідеологічному плані до однієї з найвпливовіших уже на той час світових релігій. З прийняттям християнства зазнала докорінних змін культура, а відтак і її вплив на всі сфери життя, тогочасного суспільства Русі.

110. Розкрийте суть язичництва та його вплив на сферу культурного життя давніх слов’ян. Слов'янське язичництво - частина величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і які послужили основою для багатьох наступних мирових релігій. Хронологiчнi рамки слов’янського язичництва надзвичайно широкi — своїми коренями воно сягає в кам’яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ — початку ХХ ст. На Русі язичництво було офіційною релігією до введення християнства. Найвідомішими руськими богами були: Сварог (бог небес), Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (бог домашніх тварин, багатства, магії), Перун (бог грому), Род (бог народження) та ін.  Одним з найвпливовіших факторів формування української культури була язичницька релігійна система, яка панувала більш ніж півтора століття. Для неї був притаманний тотемізм, фетишизм, анімізм. Оскільки язичництво є натуралістичною релігійною  системою, важливу роль відігравало і географічне розміщення та наявність природних ресурсів. Для слов’янського язичництва характерне домінування аграрних культів,  що зумовлено особливостями господарювання. Населення обожествляло природу, надаючи їй містичних властивостей. Давні слов’яни обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Для підтримання гармонії між людським і природнім проводились обряди, запроваджувалися традиції, які дійшли до нашого часу. Релігійні погляди мали безпосередній вплив на формування культури, культурних цінностей, об’єктів, традицій, культів, повір’їв. Культи можна поділити на дві категорії: сімейно – обрядові, які проводилися в самій родині головою сім’ї, і календарно – обрядові, найголовнішими з яких були свята, що припадали на дні сонячного рівнодення і сонцестояння, а їхнім проведенням керували волхви. Зазвичай свята супроводжувалися ігрищами, які мали магічний характер, а їхньою метою було збереження добробуту роду, общини, врожаю. Ці звичаї стали невід’ємною частиною життя слов’ян. У повсякденному житті вони дотримувалися певних повір’їв. Предмети побуту часто носили семіотичний характер. Декоративно – прикладне мистецтво також було сповнене сакрального змісту. Особливе значення мала одежа, її колір, зображені на ній символи. Парадне золоте вбрання київських княгинь було відображенням і відтворенням макрокосмосу в мікрокосмосі особистої одежі і прикрас. Християнство застало на Русі не просте примітивне знахарство, а значно розвинену язичницьку культуру, зі своєю міфологією, пантеоном богів, наявністю жерців – волхвів і, вірогідно, наявністю рунічного письма, яке було створене до появи кирилиці. Впровадження християнства привело до маргінальності населення.  Язичницькі вірування виявилися настільки іманентні в житті слов’ян,  що з приходом християнства церкві так і не вдалося повністю їх викорінити. Більш того, язичництво вплинуло на християнство, у результаті чого відбувся синтез двох культур, який призвів до двовір’я слов’ян. Язичницькі боги трансформувалися у християнських святих. Так наприклад Перун, - верховний бог Володимирського пантеону, був замінений святим Іллею, а функції Івана Купала взяв на себе святий Іван Хреститель.  Аналогічні перетворення відбулися і зі святами.   Збереглися архаїчні символи і в архітектурі, особливо церковній. Архітектурний декор багатьох церков містить ряд композицій завуальовано – язичницького змісту. Яскравим прикладом є Софіївський собор, з чисельними зображеннями символу сонця на стінах. Протягом довгого часу рідновіри справляли  свої обряди саме у ньому, доки священики не припинили цього.   Язичницька релігійна система вплинула на народження і розвиток культури. Культура і релігія в язичництві складали одну цілісність. Синтез язичництва з християнством привів до набуття нових, полісемантичних елементів як в релігії так і в культурі. Особливістю язичницької системи є те, що її так і не вдалося викорінити, більш того, язичницькі повір’я і свята актуальні і по сьогоднішній день.

111. Охарактеризуйте особливості писемності, освіти, літератури Київської держави.  За часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання. Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти "нарочитої чаді" - найближчого оточення князя. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченнями "Повісті временних літ", навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 p., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. На Русі було багато бібліотек, але перша й найзначиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим. На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. До оригінальних пам'яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Римське Євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції; ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056-1057 pp. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник " 1073 p., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

112. Проаналізуйте особливості архітектури і образотворчого мистецтва Київської Русі.  Створені в період Русі всі види мистецтва мали в основному релігійний характер. У часи становлення Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», де жили бояри та дружинники, князівська і боярська челядь та ремісники, які обслуговували княжий двір і боярські хороми; «окольний град», який складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір’я купців, численних церков та монастирів; околиці – «посади», «кінці», заселені ремісниками і торгівцями. Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам'яток житлової архітектури не збереглося. Міські споруди будували із дерев'яних зрубів. В основному, це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх – підкліть, що трохи заглиблювався у землю. Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці – великі зали для прийомів, а також – поруби (в'язниці для непокірних).Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію. З поширенням християнства у міській забудові переважає культова архітектура – будівництво храмів. З X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було зведено близько 10 тис. великих і малих храмів. Перші давньоруські храми були дерев'яними. На зміну дерев'яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам'яне монументальне зодчество. У давньоруському храмовому будівництві панувала, так звана, хрестово-купольна конструкція. Кам'яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Перша мурована церква Богородиці, була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989-996 рр. Вона збудована за загально-християнськими правилами в пам'ять про мучеників-християн. До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторокані (1021р.) (не збереглася) та Спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудовані князем Мстиславом Володимировичем (зберігся майже у первісному вигляді). Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037 р). Він споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії. У другій половині XI ст. засновуються монастирі, у яких будуються нові кам'яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря. У   містах існували артілі "огородників"– будівничих міських укріплень. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди (переважно з дерева і землі) з товстими кріпосними стінами. В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Барельєфна скульптура була поширена в мініатюрних іконах. Їх вирізали із рожевого шиферу. Найчастіше зображали Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Живопис поширився у формі монументальних настінних розписів – мозаїк і фресок. Новим у мистецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У XII ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. В кінці XI ст. з'явилися власні ікони. Оригінальним видом мистецтва було мистецтво книжкової мініатюри.

113. Проаналізуйте вплив християнства на процеси розвитку культури Київської Русі. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова. Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих. У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

114. Дайте характеристику видатним діячам культури Київської Русі. Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий "зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг". Це було свого роду обов'язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в "єдиного вчителя" — літописця Нестора.

Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.

Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називалися філософією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий "... був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде...". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літописний звід, названий автором "Повість временних літ". Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ятьох списках, починаючи з XV ст.

З оригінальних літературних творів найшвидше з'явилися проповіді українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав сповнений гуманістичних Ідей твір "Слово про закон і благодать". З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — "Печерський патерик" — збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяється "Чтение о жизни й погублений ... Бориса і Гліба" Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. були "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме "Повчання ..." дітям.

На Русі існувало багато книгозбірень, але перша і найбільша, заснована у 1037р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського — Григорій.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба.

115. Визначте, що таке мозаїки та фрески та охарактеризуйте мозаїки та фрески Софійського собору в Києві. Фре́ска— живопис на вологій штукатурці, одна із технік настінного малярства. Мозаїка - зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та ін. матеріалів. Техніка виготовлення мозаїки досить складна. Кольорове скло смальту виплавляли у спеціальних майстернях. Щоб надати смальті потрібний колір, в скляну масу додавали окисли різних металів. Спочатку стіни і склепіння церкви метр за метром покривали цементуючим розчином. Поверх нього наносили малюнок, по якому мозаїчисти вдавлювали в розчин кубики смальти. Розміри кубиків залежали від характеру зображення і його місця розташування. У Софії Київській добре збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-ті — 40-ві роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису. У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержителя: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє. Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів Вони вбрані у пишний імператорський одяг і поставлені так, щоб їх постаті утворювали навколо медальйона з Пантократором суворо симетричну групу. Після Пантократора у куполі найпомітніше місце посідає велична постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з піднесеними руками. Фрески - більш доступний вид настінного живопису, хоча і він вимагає чималого майстерності. Зазвичай над розписом храму працювала ціла артіль живописців на чолі з майстром. Саме він розробляв композицію розписів, відбирав сюжети, враховуючи побажання замовника князя, церкви або городян. Потім майстер досвідченою рукою наносив контури майбутніх зображень. Після цього артіль приступала до розпису храму. Фресковий живопис наноситься на ще сиру штукатурку. Фарбами для фрески служать дрібно розтерті кольорові глини і каміння, розчинені у воді. За день художнику вдавалося написати досить багато 5-9 квадратних метрів фресок. При безперечних перевагах фрески мають досить істотний недолік. З часом вапно, що міститься в штукатурці, частково з’їдає колір, тому фрески виглядають злегка побляклими, особливо в порівнянні з мозаїками. Допитливі сюжети прикрашають стіни сходових веж собору. Серед них спортивні змагання на константинопольському іподромі, полювання на диких звірів, виступ музикантів і ряджених.  Ці фрески не тільки позбавлені будь-якого релігійного змісту. Вони, на відміну від суворо канонічних зображень всередині храму, повні життя, руху.

116. Визначте види прикладного мистецтва, які набули високого розвитку та поширення на Русі.  Великого розвитку та поширення в Київської Русі досягло прикладне мистецтво. Твори прикладного мистецтва часто виконували подвійну роль прикрас і амулетів-оберегів, які повинні були захищати їх власників від злих сил природи. Таке ж призначення мали магічні орнаменти на святкових прикрасах на виробах повсякденного вжитку. Про декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри знали різноманітні технічні прийоми обробки кольорових металів — зернь, скань, карбування, чернь, художнє литво та інкрустацію і перебірчасті емалі. Вони широко застосовувалися при виготовленні різних прикрас. Майстри-ювеліри за допомогою скані особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони та коштовні обкладинки церковних книг. Велике поширення мали в Київської Русі срібні вироби з черню — чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок — колтів, перснів, зап'ясть, хрестів, браслетів, чар, кубків та ін. Серед виробів з черню слід відзначити широкі пластинчасті браслети з срібла, які досить часто прикрашалися сценками давньоруського побуту. Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні різних виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Великої досконалості досягло в Київської Русі й мистецтво художнього литва. По восковій моделі виготовлялися дзвони, свічники, хрести, панікадила-хороси, різні прикраси. Поширеним було й литво у кам'яних формочках. Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва були ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. Коли в Київській Русі розпочалося велике кам'яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли-плінфи та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою, що використовувалися для внутрішнього оздоблення будов. Народна художня творчість найбільш яскраво виявлялась у різьбі по дереву, тому що саме з цього матеріалу була зроблена більшість речей у господарстві та хатньому начинні. Соковитим різьбленням по дереву оздоблювалися навіть фасади давньоруських зрубних жител, човни, сани та ін. Славилися вироби давньоруських різьбярів по кістці — невеликі, прикрашені різьбленням скриньки, гребінці, ґудзики, образки, колодки для ножів, ложки тощо. Улюбленим орнаментом на виробах з кістки є концентричні кола з крапкою у центрі і так звана плетінка, рідше зустрічаються сюжетні зображення. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників — жителів давньоруських міст.

117. Охарактеризуйте розвиток літописання та літератури в Київській Русі.  Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу. Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й середньовічної Європи, було літописання. Літописи – історичні твори в Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис».  Літописи є основним джерелом для вивчення політичної, економічної, культурної і частково соціальної історії Київської Русі, а також історії руських земель у період феодальної роздробленості. У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ – ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. На початку ХІІ ст. у Печерському монастирі з’явилася «Повість временних літ». Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозванного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ. Цією легендою Нестор виправдовував прийняття на Русі християнства, яке заповів, мовляв, один з апостолів Христа. 

Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

118. Визначте видатні архітектурні споруди Київської Русі. Десятинна церква (996 р.) За своїм типом належала до хрестовобанних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався склепіннями у формі хреста, над яким підносилася баня, що підтримувалася підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу містилися напівкруглі виступи-апсиди. Із західного боку підносилися дві башти. Церква була прикрашена іконами, коштовним посудом, хрестами. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчними панно. В інтер’єрі храму широко використовувались кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Софійський собор. Софія київська становила величезну п'ятинефну хрестовобанну споруду з 13 банями, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори.Вся архітектура Софії мала урочисто-святковий характер. В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підбанний простір, косяки віконних прорізів, вражало своєю красою. На південній і північних стінах центрального нефу було зображення родини Ярослава Мудрого, на західній портрет самого засновника Софії. У баштах передані сцени полювання, приборкання диких коней, дійства скоморохів, музикантів, танцюристів. Особливий інтерес викликають фрески, які розповідають про візит Ольги до Константинополя, прийняття її візантійським імператором, відвідання іподрому. Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. Конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їхньому оздобленні широко використовувалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки. Кирилівська церква Це прямокутна у плані споруда із трьома апсидами, що виступають зі сходу, з шістьма хрещатими стовпами, які несуть купол і склепіння. Її стіни членують пілястри з могутніми півколонами. Фасади суворі, їх прикрашали лише аркатурні пояси. Стіни й склепіння оздоблює мистецький фресковий розпис У західній частині будівлі розташовані хори,,молитовня. Особливістю споруди є хрещальня й ніші у нартексі - західній частині храму. Спочатку церква була вкрита по склепіннях листовим свинцем.  У 1605 році Кирилівську церкву було відбудовано. Проте ні до яких реставрацій у ті часи не вдавалися — споруду відновлювали новою будівельною технікою, тинькували оздоблювали. Михайлівський собор Видубицького монастиря- найдревніша споруда на Видубичах. Собор був закладений князем Всеволодом у 1070 р. Сучасний Михайлівський собор являє собою кубоподібну споруду з однією апсидою і єдиною банею, що здіймається над схилим дахом. Отинькована східна частина споруди і купол мають чітко окреслені барокові форми середини XVIII ст., а західна частина звільнена від тинькування, тут всі ознаки давньоруської будівельної техніки із западаючим рядом. У 1974 р. у зв'язку з реставраційними роботами проведено комплексне вивчення Михайлівського собору і вдалося з'ясувати, що храм не восьмистовпний, а шестистовпний.

119. Розкрийте питання того, які традиції архітектури Київської Русі зберігались в Московській державі.  Доба Київської Русі - період розквіту давньоруської архітектури. Татаро-монгольська навала, хоча й завдала страшного удару передусім розвиткові такого монументального мистецтва як архітектура, але не знищила традицій, які згодом відновилися у будівництві на землях - спадкоємицях КР. Московська держава виникла з уламків північно-східних земель КР й отримала велику спадщину, зокрема міста, які будувалися ще за часів Київської Русі. Цеховики і ремісники Мурома, Новгорода, Ростова, Пскова, Смоленська, Суздаля, Бєлгорода та інших міст продовжували традиції русичів. Як і раніше вони працювали на замовлення церкви, виготовляли предмети церковної атрибутики – лампадки, чаші, хрести, оздоблювали храми іконостасами і фресками. При виготовленні храмових дзвонів використовували досвід майстрів ливарної справи часів Київської Русі, який традиційно передавався у спадок від батька до сина. Московська держава продовжувала традиції Київської Русі в архітектурі. Використовуючи давньоруську школу тут побудували Софійський і Георгіевський собори у Новгороді, храм Спаса у Пскові, Успенський і Дмитрівський собори у Володимирі, Благовіщенський та Архангельський собори Московського кремля. Успенський собор був побудований італійським майстром Аристотелем Феорованті, але він розпочав будівництво тільки після ознайомлення з місцевою архітектурою. Собор і Кремль будувалися за наказом Івана ІІІ і взірцем для них був Успенський собор ХІІ ст. у Володимирі. Традиції архітектури Київської Русі виявляються у світських будівлях, зокрема Грановитій палаті Кремля, що служила тронним залом. Палата мала посередині могутній стовп, на який спиралися чотири хрестоподібних склепіння. У будівлях кам’яної архітектури Московської держави зберігалися традиції дерев’яної архітектури Київської Русі. Так, собор Покрова, нині відомий, як собор Василя Блаженого, являє собою дев’ять стовпоподібних храмів на одному постаменті, об’єднаних внутрішніми переходами, і галерею. Бані храму побудовані в традиціях дерев’яної архітектури Русі.

120. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації у Українських землях у XІV-XVI ст.  Після занепаду КР литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV—XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний і технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства; поява козацтва. Ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель. Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвитку гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лукаш, Станіслав Оріховський та ін. Оріховський одним із перших заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Воно стало основою братств — легальних організацій. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства. Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності. Значні зміни в XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588). Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. Починаючи з XVI ст. між батьками й родичами молодої та молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладали усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI—XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження, тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

121. Розкрийте роль, яку відігравали православні братства в Україні.  Православні братства – це неформальні об'єднання людей, відданих національно-релігійній ідеї. Братства мали статут, в якому стверджувалося, що всі братчики рівні, мають право обирати священиків і слідкувати, щоб вони не говорили єресі. Існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Братства протестували проти національного визиску, переслідувань з боку католицької верхівки, друкували промови, які представникам братства доручалося виголосити перед королем. Вони надавали велику увагу освіті й створювали православні школи. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади. Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу. В освітній діяльності керувалися "Порядком шкільним", мали відповідні педагогічні кадри, викладали: граматику, піїтику, риторику, діалектику, математику, астрономію, а також грецьку, польську, слов'янську мови. У галузі шкільництва та освіти йшла гостра боротьба, адже, крім православних, існувало багато конфесійних шкіл і навчальних закладів. Освітня діяльність братських шкіл була одним із заходів боротьби православ'я проти католицизму і уніатства. У 1676 р. польський сейм значно обмежив права православних братств. При братствах активно діяли друкарні, які були осередками освіти, науки і відіграли значну роль у розвитку культури та книгодрукування. Відомо 13 друкарень, що діяли в цей час в Україні – дев'ять українських, три польських і одна єврейська.

122. Назвіть та охарактеризуйте видатних вчених та культурних діячів України XV-XVI ст.  Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин) (бл. 1510-1583)- засновник книгодрукування в Україні та в Росії. З 1578 р. по 1612 р. очолював топографію при Острозькій школі-академії. Видавець першого східнослов'янського друкованого підручника "Азбука" та знаменитої "Острозької біблії" .Стефан (бл. 1570 - бл. 1600) і Лаврентій (помер після 1633) Зизанії - організатори та викладачі Львівської братської школи, вчені. Виступали проти соціальної несправедливості, релігійного та національного гніту українського народу. Стефан Зизаній відомий як письменник. Лаврентій написав декілька навчальних полемічних книг, які вплинули на створення навчальної педагогічної літератури. Іван Вишенський (пр. 1545-1550- після 1620)- просвітитель, полеміст, демократ, гуманіст. Автор понад 17 творів, у яких виступає на захист українського народу, його культури та освіти. Доводив необхідність освіти рідною мовою, здатність слов'янської мови бути мовою науки. Його ідеї про свідоме й систематичне засвоєння навчального матеріалу широко використовувалися в братських школах. Станіслав Оріховський (1513—1566) ,який більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Особливо прославився своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Він пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах. Мелетій Смотрицький (1572-1633)- випускник Острозької школи-академії, ректор Київської братської школи, викладач Києво-Могилянської академії. Автор 18 творів, спрямованих на боротьбу проти соціального та національного гноблення, за поширення освіти серед українського народу та розвиток його культури. За написаною ним "Граматикою словенською " (1619) навчалися учні українських, білоруських та російських шкіл упродовж півтора століття. Цим підручником користувалися в Московській слов'яно-греко-латинській академії. М.В.Ломоносов, який також навчався за ним, назвав цю книгу "вратами ученості".Петро Могила (1597-1647) - засновник Києво-Могилянської академії. Митрополит київський і галицький. Випускник Львівської братської школи. Палкий захисник релігійних та освітніх інтересів українського народу. За його ініціативою будувалися православні церкви та засновувалися школи. Павло Беринда (між 50-70 роками XVI ст. - 1632) - просвітитель, учитель, лексикограф, друкар, один з основоположників української братської школи. Сприяв розвитку української мови. Кирило-Ставровецький Транквіпіон (?- 1646)- викладач Віденської та Львівської братських шкіл. Пропагував ідеї загальної рівності людей. Стверджував, що суспільна цінність людини повинна залежати від її освіти, а не від походження. Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження й тим самим звеличували свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

123. Проаналізуйте роль міста, церкви та княжих дворів у розвитку культури.  Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки, особливостей ментальності елітарних верств, а відтак і суспільства в цілому. Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церква. Провідна роль у суспільно-політичному та культурному житті належала стольним містам, серед яких виділяються Володимир, Галич і Холм. Центром культурного життя у Володимирі був княжий двір. На княжому дворі був написаний Володимирський "літописець", що ввійшов як складова частина до Галицько-Волинського літопису. Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури міста. Стольні міста були великими центрами культурного, соціально-політичного та економічного життя й істотно впливали на навколишні "городки" і села. У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв’язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз’єднання давньоруських земель. Шо стосується впливу князів та їхнього оточення на культурне життя, то передовсім слід зазначити діяльність у архітектурі та містобудуванні. Монументальні церкви не тільки служили суто церковним потребам, але й символізували могутність держави, авторитетність її правителя. Краса і велич архітектури справляли на сучасників особливе враження.

124. Охарактеризуйте розвиток освіти в польско-литовску добу. .На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія. Князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня. Це була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Вивчалися богослов'я, філософія, математика, астрономія, діалектика, логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного віросповідання, але й іновірці. Утвердженню авторитету старослов'янської мови, яка принижувалась католицькими богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старослов'янського букваря. Найвагомішою культурною пам'яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов'янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 р., Володимирі-Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Львові — 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану". Особлива увага приділялася вивченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні вивчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов'янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. З огляду на конкретно-історичну ситуацію вивчалися також латинська і польська мови. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл, їх програма була майже однакова. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Саме через неї відбувалася популяризація нової віри, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Таку ж мету виконували католики та православні. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів — у контрнаступі проти протестантизму. Характерною прикметою протестантських шкіл у XVI ст. було те, що протестантські школи створювались не як вузько богословські заклади, а спрямовувались, на виховання широкоосвіченої, ерудованої людини, готової для участі у політичному і культурному житті, здатної відстоювати принципи протестантського віровчення.. Протестантські й католицько-єзуїтські школи користувались популярністю у шляхтичів і міщан. Згодом такі методологічні принципи освіти взяли на озброєння передові діячі православної церкви, які започаткували реформу шкільної освіти в Україні.

125. Визначте характерні особливості літературного і видавничого процесу в українських землях за часів феодальної роздрібненості. Видатними літераторами польсько-литовської доби стали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, які змушені були збагачувати польську культуру, але зробили також свій внесок в  українську культуру. Вищу освіту Ю.Дрогобич (Котермак) отримав за кордоном, а потім викладав у Болонському університеті. У 1480-1482 рр. написав першу наукову працю – астрологічний трактат “Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 р”. У своїх наукових працях з точністю до годин передбачав затемнення місяця, метеорологічні прогнози, прогноз епідемій тощо. Першим українським письменником від часів Київської Русі став Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники називали “руським Демосфеном”. Мав чудову освіту, багато мандрував по Європі, потім повернувся на батьківщину і написав декілька творів, в яких червоною стрічкою проходить почуття національної гідності і патріотизму. У трактатах “Зразковий підданий”, “Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу” закликає об’єднатися “хрещеним людом проти турецької загрози”. У творах “Хрещення русинів”, “Відступництво Риму” виступає проти папи римського і католицької церкви. Видатною пам’яткою української літератури цього часу стало “Пересопницьке Євангеліє”, яке було перекладено з болгарської мови в 1556-1561 рр. у місті Пересопниці на Волині архімандритом монастиря Григорієм за дорученням княгині А.Заславської “для ліпшого виразуміння люду християнського посполитого”. Ця чудово оздоблена ілюстраціями книга стала взірцем і школою для подальшого розвитку української мови і книжної справи. Ця книга й сьогодні виконує важливу державну роль. На ній присягають президенти на вірність народу України під час інаугурації. До літературних пам’яток цієї доби належить – твір луцького шляхтича Івана Жоравницького “Пасквіль 1575 р.”, який написано мовою, максимально наближеною до народної. Цей твір – зразок віршованої української мови. У більшості літературних творів, які з’явилися наприкінці ХVI ст., головною темою стало козацтво. Показується лицарська сміливість козаків, їх боротьба з турками і татарами, визволення з полону тощо. Так, наприклад, у поемі “Єрипікіон, себто вірш жалобний”, описується як козаки гартували військову вправність, готували розвідників, виступали в походи під приводом українських князів та гетьманів, вчилися “... як супроти кінних лав пішими ставати та нападника здаля списом уражати, у навчаннях нелегких бойовому ділу, на Вкраїні піднялося лицарство уміле”. Набуває розповсюдження рукописна світська література. Прикладом може бути збірка “Ізмарагд”, в якій вміщено від 100 до 150 “слів”, здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, повагу до вчителів тощо. Поширення набули рукописні переклади “Олександрія” про Олександра Македонського, оповідання про Трою,  Тристана та Ізольду, “сімох мудреців” тощо.

126. Розкрийте проблему виникнення української козацької держави та її роль у розвитку національної культури.  У середині XVII ст. спалахнула могутня Національно-визвольна війна українського народу, обумовлена всім попереднім ходом подій, явищ і процесів на українських землях, підвладних Польщі. Очолив визвольний рух— Богдан Хмельницький, який у  1648 р. переростає в народно-визвольну війну, а потім у революцію, яка принесла перемогу і утворення Української козацької держави. Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648-1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. В основі Культури Запорізької Січі містилися глибокі традиції українського народу. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань з різних регіонів України, усієї Російської імперії, а також з ін. країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих культур сформувалась оригінальна, самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура – унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. Її особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. У козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Запорізька Січ, очолювана Петром Сагайдачним, у 1620 р. з усім своїм 20-тисячним військом вступила до Київського братства і стала на захист православ’я. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалось з вихованням і велось українською мовою.

У житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика, в якій особливо місце посідали духовні та ударні інструменти: труби, сурми, літаври, бубни,  барабани. Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів. В духовній культурі козацької держави високого рівня досягло хорове мистецтво. Думи та народні пісні набули активно-дійового характеру завдяки «кобзарям», які часто були їх виконавцями й творцями. Кобзарство– це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. В цілому культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.

127. Розкрийте роль друкарень у розвитку культури XVII ст.  Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування — серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Книгодрукування стало виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. При братствах активно діяли друкарні, які були осередками освіти, науки і відіграли значну роль у розвитку культури та книгодрукування. Відомо 13 друкарень, що діяли в цей час в Україні – дев'ять українських, три польських і одна єврейська. Найбільш популярними стали видання друкарні Києво-Печерської Лаври. Тут друкувалися твори провідних письменників – І. Галятовського, Л.Барановича, І. Гізеля та ін. Друкарня Лаври готувала навчальні посібники, підручники. У 1654 р. вийшов ілюстрований буквар. Київські видання мали художнє оздоблення, в якому поєднувалися традиції народного декоративного мистецтва з рисами бароко. Цікавим явищем стали "мандрівні" друкарні , які подорожували містами та селами, виконували культурно-просвітницьку роботу і несли "слово" в маси. З метою поширення міжнародних зв'язків в Україні друкувалися книжки для інших країн. Книга "Синопсис" була двічі передрукована (1678, 1680) і розповсюджувалася за кордоном у грецькому і латинському перекладах. Поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

128. Охарактеризуйте Києво-Могилянську добу і її роль у розвитку культури ХVІІ ст. Інтелектуальне ядро української культури формувалося навколо Києво-Могилянського колегіуму, який було створено у 1632 р. на базі Київської братської школи. Адміністративними, навчальними та науковими справами колегіуму відав ректор, який обирався викладачами за участю духовенства і адміністрації Києва й затверджувався митрополитом після узгодження з гетьманом. У колегіумі навчалися діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан, козаків. Інколи потрапляли діти селян та місцевої бідноти. Під час канікул або після закінчення бідні вихованці мандрували селами, заробляючи собі на життя: вчителювали, влаштовували театральні вистави, займалися малярством. На запрошення Петра Могили у колегіумі працювали найкращі наукові і педагогічні діячі, як світські, так і церковні. Йосип Кононович-Горбацький викладав богословські дисципліни, професор Інокентій Гізель – філософію та психологію, професор Стефан Яворський – риторику і філософію. Тут працювали професор І. Галятовський, поет Величковський, ігумен Богоявленського монастиря, письменник Л. Баранович та багато інших. Завдяки такому викладацькому складу, колегіум з часом став не тільки вищим навчальним закладом, а й науковим центром. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо. У колегіумі було створено "Синопсис" – короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до початку ХVІІ ст. Книга набула широкої популярності і використовувалась як офіційний підручник. Навколо колегіуму виникали дискусії щодо мови, якою викладали дисципліни та якою користувалися викладачі. Серед викладачів існувала тримовність. Так, Мелетій Смотрицький писав польською мовою, Захарія Копистянський – слов’янською, Іван Домбровський – латинською. Вихованців називали латинниками та уніатами, тому що дисципліни в колегіумі читались на латині і колегіум звинувачували, що він не православний заклад і пропонували, якщо не можна обійтися без іноземних мов, краще ввести грецьку. Відомим істориком того часу був Феодосій Сафонович. Він займав посаду ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря і ректора Києво-Могилянського колегіуму. Його історичний твір "Хроніка з літописців стародавніх" розглядав період від Київської Русі до XVII ст. і став першою історіографічною працею, яка звертає увагу на пізнавальне  значення історичної науки. До кращих представників української інтелігенції ХVІІ ст. слід віднести таких видатних політичних, церковних і освітніх діячів, як Лазар Баранович та Інокентій Гізель. Л.Баранович виступав проти зрадницької політики шляхетсько-старшинської верхівки, був прихильником міцної централізованої державної влади. Написав низку праць – "Нова міра старої віри", "Меч духовний" та ін., в яких критикував католицькі догмати, засуджував уніатську церкву, висловлювався за єдність слов'янських народів. Історик І. Гізель, один з найосвіченіших людей цієї доби, у творах "Мир з богом людині", "Про істинну віру", виступав проти єзуїтів та уніатів, загарбницької політики шляхетської Польщі.

129. Визначте, що таке козацький літопис, вкажіть, які літописи ви знаєте та яка їх роль у культурному розвитку XVII ст.  Неоціненне значення для становлення нової української літератури мають твори XVII-XVIII ст. - козацькі літописи. Літописці висвітлюють і коментують цілий ряд проблем тогочасного життя, що є цінним джерелом для дослідження історії України другої половини XVII ст. Літописці яскраво подають подвиги видатних воїнів, зокрема Хмельницького; оспівують хоробрість, кмітливість козацтва, передають психологічний стан ворогів. Важливим жанром стали старшинсько-козацькі літописи: "Самовидець" Романа Ракушки - Романовського, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським; "Действія презьльной ... небывалой брані Богдана Хмельницкого..." полковника Гадяцького Григорія Граб'янки; "Сказаніє о войнь козацькой і зь поляками чрезь Зьновіе Богдана Хмельницького" канцеляриста Генеральної канцелярії Самійла Величка. На першому місці серед цих творів стоїть літопис "Самовидець", в якому опис подій доведено до 1702 р. Автор використав багато джерел, зворушливо описав визвольну війну і наступні події в Україні. У цілому літописання відіграло важливу роль у зростанні національної свідомості, а літописи стали виразниками надії і прагнень народу у літературній творчості. Література того часу збагатила скарбницю духовних цінностей українського народу. Головними темами творів були події 1648-1657 рр. і пов'язані з цими подіями патріотизм і почуття гордості за славні козацькі перемоги. У козацьких літописах відображена боротьба народу за свої національні права, за незалежність України, за самобутній шлях її розвитку. 

130. Проаналізуйте роль православної церкви в козацькому житті. Положення Української православної церкви на початку 17 ст. було складним: адже офіційною церквою, яку підтримувало польський уряд, була уніатська церква. Православні громади на певний час залишилися без канонічно висвячених єпископів. З 1610 до оборони православної церкви та інтересів віруючих активно долучився новий суспільний шар - козацтво. Історичною подією став вступ 1615 р до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Сагайдачного разом з козацьким Військом Запорозьким. Під впливом такого союзництва активізувалася церковне життя. У 1620 р за сприяння Сагайдачного та Київського братства був канонічно відновлено православний єпископат. За визнання нової української православної ієрархії довелося вести тривалу боротьбу проти королівських властей. Православний єпископат і вся церква були легалізовані лише протягом 1632- 1633. Легалізацію вдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва та православної шляхти і тоді, коли новим митрополитом київським став Петро Могила. Під час свого перебування на митрополичому престолі він здійснив докорінне реформування церковного життя, прагнув поліпшити матеріальне і суспільне становище православної церкви, зрівняти її в правах з католицькою. Могила ввів постійний нагляд за дисципліною духовенства, за порядком богослужінь. До обов'язків священика додавалося проголошення щонеділі та у свята виховних проповідей для парафіян. Могила ввів в богослужіння українською мовою замість церковнослов'янської. Митрополит досить успішно порозумівся з братствами і козацтвом. Оновлюючи духовні святині православ'я, він реставрував храм св. Софії, Трьохсвятительська церква та церква Спаса на Берестові, Михайлівський, Видубицький монастирі у Києві; була відновлена ​​церква на місці знаменитої Десятинної - першого кам'яного храму Київської Русі, Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впорядкування богословсько-культової діяльності церкви. Петро Могила створив Києво-Могилянська академію. Друкарні Києво-Печерської лаври видавалися богослужбові книги, богословські твори та шкільні підручники. Велику цінність мали дуже поширені "Служебник * і" Требник ", виправлені і систематизовані Могилою. Важлива справа Петра Могили - написання у співпраці з православними вченими київського гуртка "Православного сповідання віри", затвердженого Київським собором в 1640 р12 грудня 1996 в ознаменування 400-річчя з дня народження митрополит київський, галицький і всієї Русі Петро Могила був канонізований, тобто зведений в ранг святих Української православної церкви. Усе багатство, яке зібрав козак у походах, перед кончиною він заповідав православній Церкві.

131. Охарактеризуйте особливості козацького живопису. Українські живописці, об'єднані цехом або монастирською майстернею, працювали на замовлення. Найбільш високою професійною культурою відрізнявся львівський живописний цех, де працювали польські, українські, вірменські майстри. Існували позацехові майстри "портачі" – художники, які не мали професійної підготовки. Серед пам'ятників цього періоду важливе місце займає живописний ансамбль церкви Воздвиження Святого Христа в Дрогобичі, а також роботи жовківського майстра Івана Маляра. Для іконописних робіт, зокрема зображень Христа, цих робіт характерні висока художня майстерність у моделюванні обличчя, тіла, складок. У розповсюдженні світського живопису, який прославляв людину, її особистість, допомагало львівське бюргерство, для якого портрет став побутовим явищем. Мистецтво портрету тривалий час було пов'язано з монументальним стінописом та іконописом, а потім виділяється в окремий жанр – світський живопис, який задовольняв потреби місцевої знаті, старшини, шляхти, заможного селянства. Видатними пам'ятками живопису є портрети Петра Могили та Богдана Хмельницького, що знаходяться в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври.

Українські живописці продовжували й розвивали традиції візантійського, давньоруського, а також ренесансного живопису. Вони стримано ставилися до вигадливих і динамічних форм європейського бароко. Тематика живопису залишалася релігійною, її спрямовують гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, жанр портрета. Також широкого розповсюдження набуло зображення світського життя заможних громадян суспільства. Це стало прикметною рисою світського портрета. Найяскравішим виявом українського портретного живопису є жанр парсуни. Портретами царів, князів, гетьманів прикрашали стіни церков і соборів. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври є галерея портретів видатних осіб. Композиція портрета створювалась на основі чіткої схеми. Для портретів значної козацької старшини й духовенства характерними є традиційність пози, пишний одяг, декоративне драпірування тканин і одягу, наявність атрибутів-жезл, розп'яття, книга, герб. Згодом великої популярності набув парадний портрет, де зовнішня характеристика образу має велике значення. Митці звернули увагу на оздоблення вбрання, коштовність прикрас і тканин, елегантність постави. До визначних творів цього жанру належать портрети Г. Гамалії, С. Сулими. 

132. Назвіть навчальні заклади ХVІІІ ст., визначте особливості їх діяльності. Найбільш масовою на наддніпрянських землях була початкова освіта. Початкові братські й громадські школи утримувалися на кошти сільських та міських громад. Обов'язки дячка та вчителя покладалися на одну і ту ж особу. У Гетьманщині у 40-х роках школи існували в більшості населених пунктів, враховуючи хутори і виселки. У 1768 р. на території трьох повітів Чернігівщини одна школа припадала на 746 душ. Навчання велося українською мовою і тривало три роки (вивчення букваря, часослова і псалтиря). За правління гетьмана К. Разумовського (1750 – 1764) відбулася спроба запровадити в Україні обов'язкову освіту. В запорозьких школах, поряд з читанням та письмом, навчали музиці і співам. Січова школа крім канцеляристів готувала співаків та музикантів – кобзарів, довбишів, сурмачів, трубачів, скрипачів, цимбалістів. На Січі існувала також окрема музична школа, яку згодом перевели на лівий берег  р. Орілі, в Орловщину. Для дітей шляхти у Києві, Чернігові, Харкові існували народні училища із чотирирічним строком навчання. У перших двох класах учні вивчали основи граматики і арифметики, святого письма та малювання. У третьому –перші розділи загальної історії та європейська географія. Програма четвертого класу містила географію, російську і загальну історію, основи геометрії, фізики, природознавства, архітектури. У Ніжині, Полтаві, Прилуках, Глухові – створювалися малі училища, переважно для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ. Вивчали мови: латинську; західноєвропейську, російську. На Правобережній Україні освіта знаходилася у руках греко-католицької (уніатської) церкви. У середині ХVІІІ ст. уніати мали 144 монастиря при яких діяли єзуїтські школи. До уніатських і єзуїтських шкіл приймали лише дітей священиків та шляхти. Українські школи існували лише в деяких селах при церквах і монастирях і ледве здійснювали свою освітню діяльність. До середніх навчальних закладів відносилися колегіуми та семінарії. Колегіуми діяли у Чернігові, Переяславлі і Харкові. В них навчалися діти старшини, міщан, духовенства, козаків. Колегіуми готували служителів церкви, службовців державних установ, учителів початкових шкіл. Вища освіта в Україні тісно пов'язана з діяльністю Київської академії створеної у 1701 р. Формально в академію приймалися представники усіх станів суспільства, а фактично навчалися лише діти поміщиків, місцевої шляхти. Навчання в академії тривало 12 років і носило світський характер. Київська академія зробила вагомий внесок у розвиток освіти, науки і культури. Незважаючи на політику русифікації, система освіти яка склалася в Україні, була ефективнішою ніж у Росії, Київська академія готувала викладацькі кадри і для Москви. Однак постійний від'їзд значної частини української освіченої інтелігенції негативно вплинув на рівень культурного розвитку й освіти в Україні. Академія поступово провінціалізувалася і наприкінці XVIII ст. відставала від подібних навчальних закладів Заходу. Початкова освіта в Україні у XVIII ст. залишалася масовою, хоча стан її після введення кріпацтва Катериною ІІ погіршився. Вона забезпечувала елементарну писемність широкого кола людей, вивчення основ різних наук і в цьому була велика заслуга українського духовенства, освічених кіл суспільства, працівників та випускників Академії, які надали подальшого розвитку шкільництву і зберегли підґрунтя для європейсько-зорієнтованого культурного розвитку.

133. Розкрийте суть та риси українського барокко.  Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество". В українській архітектурі ХVІІ ст. утверджується барокко, справжній розквіт якого припав на добу І.Мазепи. На землях України цей архітектурний стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву українського або козацького бароко. Заходами І.Мазепи споруджено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен та Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі – справжню перлину між усіма церквами українського бароко. За наказом І.Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря. Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович–Барський. Його творчість відіграла  помітну роль у розвитку українського бароко другої половини ХVІІІ ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд зведених ним відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном–фонтаном „Фреціліан”. Крім того, І.Григорович–Барський побудував церкву Миколи Набережного на Подолі. Будинок бурси Київської академії. У середині ХVІІІ ст. в Україні шириться стиль пізнього барокко. Він відзначається легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури – Андріївська церква Києва – твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) та собор св.Юра у Львові. Його автором був український архітектор Мерентин Бернард (Мердерер) за походженням німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури. 

134. Охарактеризуйте козацькі літописи Г. Грабянки, Самійла Величка, Самовидця.  Новим явищем в історичній літературі на грані XVII і XVIII ст стали так звані козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка — історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей. За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори, писання інших історіографів. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI – XVII ст. Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури. До козацьких літописів до XVII ст. належить «Літопис Самовидця», який розповідає про події 1648-1702 рр. У формі окремих нарисів автор освітлює причини і найважливіші події «війни Хмельницького», возз’єднання України з Росією, епізоди сутичок між козацькою верхівкою і «голотою», міжусобні чвари старшинських партій.

Самовидець створює виразні характеристики діячів свого часу. Особливе місце поміж ними займає яскравий образ Богдана Хмельницького. Автор літопису, виходячи з класових інтересів старшини, неприязно змальовує бунтівну «голоту». Водночас він осуджує моральну й побутову поведінку деяких представників козацької верхівки, намалювавши виразні типи владолюбців, стяжателів та авантюристів. Для Самовидця характерне прагнення до суспільного втихомирення, яке, на його думку, можливе тільки при наявності сильної і твердої державної влади. Він — прихильник нерозривного єднання України з Росією. Змальовуючи події й осіб, Самовидець нерідко вдається до домислу, часто використовуючи при цьому народні перекази. Мова його близька до живої, народної, стиль викладу — простий, без бароккової кучерявості. У царині віршової поезії " протягом XVII ст. продовжує розвиватися поезія духовна, релігійно-філософеї. ка, церковно-історична, празнична, панегірична. Це — гімни на честь тройці, Христа, богородиці, апостопів, святих; вірші про релігійні свята; молитовна і покаянна лірика; полемщні вірші, спрямовані проти чужовірців, єретиків, відступників; роздуми на релігійно-філософські теми, часто пройняті мотивами соціальної критики. Особливо виразні щодо цього були популярні теми несталості і швидкоплинності земного життя, мирських зваб, неминучості і нежданості смерті, рівності всіх перед смертю; елегійні роздуми про добро і зло, про сутність людського щастя тощо. З поетів, котрі зоставили своїми релігійно-філософськими віршами слід в історії літератури, часто не тільки української, а й білоруської та російської, треба виділити укладачів Загоровського і Києво-Михайлівсь-кого збірників, Даміана Наливайка, Памва Беринду, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського.Культивуються жанри етикетної, переважно панегіричної поезії,— вірші, що виголошувалися на різних урочистостях, писані до тих або інших дат і подій, на честь поважаних людей. Це різного роду віршовані орації — уславлення чи привітання; панегірики, що виголошуються з приводу урочистих зустрічей видатних діячів або даруються покровителям у подяку за підтримку чи в супровід проханню про підтримку. Особливе місце серед них займають погребові й поминальні плачі («лямєнти», «трени»).Від першої половини XVII ст. збереглось кілька помітних «иямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашсви-ча-Сагайдачного» (К-, 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними памятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імнологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріон» (К., 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVII — початку XVIII ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовича, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського.Адресовані царям., гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково — етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» — пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.

135. Проаналізуйте роль "Енеїди" І.П. Котляревського в українській літературі. Значення для української літератури «Енеїди» Котляревського, яка відкрила людству цілий національний світ з його неповторною історією, побутом, барвистою мовою, з етичними й естетичними уявленнями, яка принесла нові ідейно-художні принципи бачення світу і потужний заряд народного гуманізму та просвітительських ідей нового часу, важко переоцінити. Вихід у світ "Енеїди" став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І. П. Котляревський поклав сюжет класичної поеми "Енеїда" римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній,оригінальний твір. Вергіліева "Енеїда" − поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося "божественне" походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І. П. Котляревський переробив оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергілієвої епопеї під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст."Енеїда" одразу ж дістала визнання прогресивної громадськості Росії, завоювала велику популярність у демократичного читача. Ще за життя І. П. Котляревського з'являється ряд наслідувань і переспівів його "Енеїди" як на Україні, так і в літературних кодах братніх слов'янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми І. П. Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого культурного чинника. Значення "Енеїди" й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. "Енеїда" – чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

136. Охарактеризуйте значення гумористичних оповідань Г. Квітки-Основ'яненка для розвитку української літератури. В історії вітчизняної культури визначне місце по праву належить Г. Ф. Квітці-Основ'яненку. Це — перший український прозаїк, один з видатних письменників до шевченківського періоду. Його творча спадщина заслужено користується широкою популярністю в народі. У своїх творах письменник майстерно відобразив життя різних верств феодально-кріпосницького суспільства кінця XVIII — початку XIX ст. Він мав велике бажання відтворити життя простого українського народу, заговорити його рідною мовою, показати звичаї і обряди селянина-трудівника. Українські прозові твори Г. Квітки діляться на дві групи: сатирико-гумористичні і сентиментально-реалістичні. До сатирико-гумористичних творів належать: «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Пархімове снідання», «Конотопська відьма» та ін. Сатирично-гумористичні твори Квітки мають народну основу. Письменник намагався писати свої повісті в дусі народних анекдотів і переказів. Крім того, він уносив до них побутово-етнографічні картини. Цим його сатирично-гумористичні твори нагадують оповідання М. В. Гоголя зі збірки «Вечера на хуторе близ Диканьки», впливу яких зазнав Квітка.Ось, наприклад, оповідання «Соддацький патрет». Автор назвав його — «Латинська побрехенька, по-нашому розказана». У цьому оповіданні виступає Кузьма Трохимович, майстер із Борисівки, Курської губернії, який так намалював портрет солдата, що всі вважали його живим: «Як задивишся на нього, так, бачиться, вже й ворушиться, і вусом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дрига... от побіжить, от битиметь!» Майстер виставив цей портрет на ярмарку, і це викликало багато непорозумінь: із солдатом пробують розмовляти, вітаються з ним, пропонують подарунки тощо. Аж ось підійшов до портрета гурт парубків на чолі з шевцем Терешком. Терешко теж спочатку прийняв портрет за живого солдата й привітався до нього. Коли ж усі навколо підняли Терешка на сміх, він став шукати різні хиби в змалюванні чобіт на солдатові. Маляр вислухав ці уваги і поправив портрет. Тоді Терешко почав вказувати і на хиби в змалюванні одежі, але на це Кузьма Трохимович різко відповів йому: «Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся», тобто не берися судити про те, чого не розумієш. Устами свого героя Кузьми Трохимовича автор утверджує думку про реалістичне мистецтво, яке покликане служити народові. В основу оповідання «Мертвецький Великдень» Квітка поклав фольклорно-фантастичні та побутові мотиви.

137. Визначте найбільш видатних художників–портретистів ХVІІІ ст., охарактеризуйте їх творчість.  У XVII-XVIII ст. важливу роль у розвитку національного художнього мистецтва відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва. Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. Саме тоді багато талановитої української молоді навчалося та працювало в Петербурзькій академії мистецтв. Найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький — родом з Києва,Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму І. Мартос з Ічні Чернігівської губернії. Творчість Д.Левицького підняла портретне мистецтво Російськоі імперії до рівня західноєвропейських митців. Магнатська родина Воронцових вважала його за родинного майстра та добре платила за портрети його пензля. А портрети шляхетних смолянок стали унікальною серією портретів всього 18 століття, як і прижиттєвий портрет філософа Дені Дідро, що позував Левицькому в Петербурзі.

138. Визначте видатних українських композитори ХVІІІ ст., охарактеризуйте їх творчість. Видатними українськими композиторами XVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, були М. Березовський (1745—1777), А. Ведель (1767—1808) і Д. Бортнянський (1751—1825). Уродженець Глухова і вихованець Київської академії, Березовський став співаком у петербурзькій придворній капелі, потім навчався в Болонській філармонічній академії в Італії. Повернувшись на батьківщину, він написав багато концертів, на яких позначився вплив народної пісенності. Популярною була опера Березовського «Демофонт». Ведель теж навчався у Київській академії, потім писав музичні, переважно духовні твори, створив хорову капелу в Москві, керував хорами у Києві і Харкові, Д. Бортнянський, який здобув музичну освіту в Глухівській музичній школі і вдосконалював її в Італії, співав у придворній капелі, потім керував нею, написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл» і «Син-суперник».

139. Розкрийте значення "Історії Русів" для спрямування української культури XIX ст. "Історія Русів" відіграла епохальну роль у відродженні України, становленні національної свідомості та ідентичності українського народу. Ця пам’ятка належить до творів, "доля яких - в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду". Насамперед, "Історія Русів" постала як "вислід політичних поглядів певної суспільної групи" - українського шляхетства у період постгетьманщини. Очевидно, що "Історія Русів" написана в середовищі Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, що існував на терені Новгород-Сіверського намісництва в останній чверті XVIII - на початку XIX ст. До нього належали нащадки колишньої провідної верстви - гетьмансько-старшинського середовища, які на той час складали інтелектуальний і духовний потенціал національної еліти України. До Новгород- Сіверського патріотичного гуртка "автономістів" належали: А. Гудович, Г. Долинський, М. Значко- Яворський, Т. Калинський, П. Карабчевський, О. Лобисевич, М. Миклашевський, Г. Полетика, А. Ра- чинський, Ф. Туманський, І. Халанський, А. Худорба, С. Ширай, єпископ В. Шишацький та інші - здебільшого вихованці Київської академії та західноєвропейських університетів. Гурток у своїй програмі мав відновлення української державності. Тому закономірно, що "Історія Русів" вийшла з цього середовища як політичний маніфест, який і донині займає особливе місце в історії української державницько-суспільної думки, оскільки саме ним завершується знаменне явище козацького літописання. Особливо вирішальне значення "Історія Русів" мала у відродженні української суспільно-політичної думки в першій половині XIX ст., оскільки фактично створила своєрідний концептуальний і джерелознавчий підхід щодо творення нової української культури, літератури та модерної культурфілософської думки на засадах національної самоідентифікації та європейської орієнтації, де українство та Україна представлені як світовий феномен.

140. Проаналізуйте роль «Руської трійці» у піднесенні національно-культурної ідеї XIX ст. На заході України процеси національного пробудження розпочалися трохи пізніше. У1830-ті-1840-ві роки тут діяло демократично-просвітницьке літературне угруповання "Руська трійця", яке виникло у Львові серед студентів духовної семінарії університету. Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких товариші прозвали "Руською (тобто українською) трійцею". Новоприйняті члени товариства зобов'язувалися "чесним словом протягом всього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури". Видані "Руською трійцею" україномовні літературно-наукові альманахи "Русалка Дністровая" (Будапешт, 1836-1837) і "Вінок русинам на обжинки" (Відень, 1846-1847) були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими й національно-визвольними ідеями, внаслідок чого переслідувалися цісарською цензурою. "Руська трійця" підтримувала тісні дружні й ділові зв'язки з політичними та культурними діячами Росії, Чехії, Словаччини, Сербії та інших країн.

141. Визначте роль Кирило-Мефодіївське братства в житті української інтелігенції. .Кириило-Мефоодіївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 рокута спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху. Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів». Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П. Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України. Братство започаткувало перехід українського національного руху від періоду дворянсько-шляхетського за складом і культурно-просвітницького за змістом до періоду різночинського (інтелігентського) за складом і виразно політичного за змістом. Кирило-Мефодіївське братство висунуло політичну ідею створення української держави як складової слов'янської федерації. Воно поклало початок організаційному об'єднанню діячів українського національного руху. Кирило-мефодіївці вперше сформулювали українську національну ідею. Саме від них веде свою історію новий український національний рух. Завдяки братству він вийшов із початкового стану нечітких прагнень і остаточно визначив свою мету та завдання: державна самостійність, соціальне звільнення народу, народовладдя у внутрішньому житті, федералізм у міжнародних відносинах, насамперед зі слов'янами.

142. Визначте роль громад у суспільному та культурному житті ХІХ ст.  Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Гомади бралися за виконання певних політичних, юридичних та інших суспільних функцій. Вони здійснювали представництво на сеймах, вписували свої протести до міських книг, обстоювали майнові, політичні, духовні інтереси народу, захищали право українців обіймати державні посади, займатися ремеслом і торгівлею. Братства мали свої суди, спільну власність, братську скарбницю, створювали й утримували школи, друкарні, шпиталі, опікувалися бідними. Вони були доволі демократичними організаціями. Усі питання внутрішнього життя вирішували на загальних зборах. Між зборами керівництво ними здійснювали чотири обрані старші брати. За власним розсудом, не підкоряючись церковній владі, навіть єпископам, братства обирали також проповідників і священиків, наймали вчителів і друкарів. За структурою, функціями, ідеологією вони були громадами реформаційного типу.

143. Проаналізуйте історію створення гімну "Ще не вмерла Україна". Михайло Вербицький — один із перших композиторів-професіоналів Галичини. У 1863 році він написав музику на вірші Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка нині відома як Державний Гімн України. М. Вербицький — яскравий представник національної композиторської школи. Його творчому стилю властиве поєднання загальноєвропейських музичних традицій із суто національними. За таким принципом створено й пісню «Ще не вмерла Україна». Історія створення українського гімну починається 1862 року, коли український етнограф, фольклорист і поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Одразу після написання вірша його поклав на музику друг і однодумець П. Чубинського М. Лисенко. Створена на його мелодію пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст. Згодом музику до вірша П. Чубинського створив і К. Стеценко. Проте остаточно пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» утвердилась у свідомості українського народу саме в співавторстві П. Чубинського і М. Вербицького. На хвилі піднесення українського патріотичного і духовного життя на Галичині в 60-х роках XIX ст. в одному із львівських журналів було надруковано вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш сподобався М. Вербицькому своїм патріотичним змістом, легкістю форми, і він поклав його на музику спочатку як солоспів у супроводі гітари. Згодом М. Вербицький зробив із пісні-солоспіву хорову композицію. На тлі інших пісень духовно-патріотичного змісту «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, передбаченням його духовного відродження. Як національний гімн пісня «Ще не вмерла Україна» була визнана І. Франком, Лесею Українкою, українськими громадами за кордоном. Особливо знаковим було авторство пісні, адже її створили наддніпрянець і галичанин, що знаменувало соборність українських земель. У наш час як Державний Гімн України було затверджено слова першого куплету і приспіву пісні П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику М. Вербицького. Рукописний текст і ноти цього твору зберігаються в Науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України.

144. Дайте характеристику творчості М.В. Гоголя та її ролі для розвитку української культури. Микола Гоголя - постать, яка залишила величезний слід як в українській, так і в російській літературах. М.В.Гоголь ще за життя став на один щабель із великим російським поетом О.Пушкіним. Ім’я Гоголя, його життя та творчість хвилювали не одне покоління українських літераторів. Ним захоплювався Шевченко, який присвятив йому вірш “Гоголю”. Обох творців об’єднувала безмежна любов до України та українців, а звичаї, фольклор, які вони достеменно знали і шанували, допомагали цим великим письменникам у творчості. Гоголя породила виключно українська література, і весь соціальний критицизм письменника виник із поетичних традицій та ідеальних “поривів душі української”.

Мистецтво Гоголя і давало радість, і навчало. Його твори не могли пройти повз суспільство, не зачепивши глибоко його єства, не уколовши, не розбудивши, не штовхнувши. Його гумор захоплював своєю силою, сарказм - просто вбивав, зри- ваючи всі прикриття, а гоголівський “сміх крізь сльози” - це скорбота художника про незвичайну складність людського життя. І ця “здібність заражати” своїм зарядом, ідеєю, настроєм і є справжній талант. Дійсно, “влияние Гоголя на русскую литературу” надзвичайно велике. Гоголь своєю творчістю, а ще більше художньою майстерністю, умінням описати тонкі психологічні явища привернув увагу, “заразив” цим методом не одного російського письменника. Величезний вплив Гоголя мав силу тяжіння не тільки на його сучасників, а й на пізніші покоління літераторів. Головне, що автор “Мертвих душ”, “Вечорів на хуторі», все життя кохаючи Україну, полонив цією любов’ю не тільки читачів, й талановитих письменників.

Вплив М.В. Гоголя можна побачити навіть у сучасній культурі. Твори Гоголя багаторазово екранізувалися. Його твори використані кількомакомпозиторамипри створенніопертабалетів. Крім цього, Гоголь бувперсонажемкількохфільмівта інших художніх творів.

145. Дайте визначення ролі Т.Г. Шевченка в розвитку української літератури, мови та українського малярства.  Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення українського малярства. Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка.

Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення. Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу. Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. 

146. Охарактеризуйте творчість композитора М. Лисенка.  Микола Лисенко — видатний громадський діяч, талановитий композитор, хоровий диригент, піаніст і педагог. Значне місце у творчому доробку М. Лисенка посідають твори, написані під впливом творчості Великого Кобзаря, зокрема монументальний цикл «Музика до “Кобзаря”». Саме робота над музикою до творів поета й започаткувала професійну композиторську творчість М. Лисенка. Щороку він організовував концерти, присвячені пам’яті Т. Шевченка, здійснював концертні подорожі з хором по Україні.

Джерелом творчості М. Лисенка є українська народна пісня. Упродовж усього життя він збирав, записував і творчо обробляв перлини народних мелодій. Українські народні пісні звучали в операх «Утоплена», «Ніч напередодні Різдва», в опереті «Чорноморці», у «Фантазії на українські теми». Вінцем використання та обробки М. Лисенком українських народних пісень є його опера «Наталка Полтавка» за п’єсою І. Котляревського.

«Наталка Полтавка», «Ніч напередодні Різдва» і «Утоплена» є першими операми, написаними за творами українських класиків, а вершиною і кращим зразком героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма «Тарас Бульба». Також композитор започаткував жанр дитячої опери — він створив три опери-казки («Коза- дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна»).

Великим завданням, яке поставив перед собою М. Лисенко, було створення національної музичної школи, що дозволило б українській музиці посісти гідне місце у світовій культурі. Мрію вдалося втілити в життя 1904 року, коли за сприяння М. Лисенка в Києві було створено Музично-драматичну школу. У цій школі зросла плеяда видатних представників українського мистецтва, серед яких Л. Ревуцький, К. Стеценко, В. Верховинець. Значення цієї школи у підготовці національних кадрів було настільки вагомим, що пізніше на її базі було створено Київську консерваторію і Київський державний театральний інститут.

М. Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри, а своєю педагогічною діяльністю заклав основи вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Гідними послідовниками творчих принципів і традицій М. Лисенка стали М. Колачевський, Я. Степовий, М. Леонтович, С. Людкевич та ін.

147. Проаналізуйте роль П.І. Чайковського у музичному житті України. П. Чайковський вплинув на все музичне життя в Україні: відомо, наскільки вирішальною була його участь в організації українського музичного життя; він одним із перших підтримав ідею створення першого в Росії Оперного Товариства, яке відкрилося у Києві 1889 року; йому імпонувала сама ідея появи антрепризи абсолютно нового типу, і в міру своїх можливостей він усіляко допомагав київському оперному театру. Визначною, навіть доленосною видається роль П. Чайковського в організації Київського музичного училища – першого професійного музичного закладу, створеного на базі музичних класів Російського Музичного Товариства. Саме цей жест альтруїстичної і талановитої особистості викликав, так би мовити, «ланцюгову реакцію» – за участю іншого музичного генія, російського композитора, піаніста і диригента Сергія Васильовича Рахманінова народилася Київська консерваторія (нині – Національна музична академія України), яка з гордістю і по праву носить ім’я Петра Ілліча Чайковського. Упевнено можна стверджувати, що вплив Петра Ілліча Чайковського на весь музичний світ України надзвичайно різноманітний і багатогранний – від композиторської творчості до професійної музичної освіти, від концертної діяльності до різних форм організації музичного життя. Його творчість завжди буде джерелом натхнення для багатьох прийдешніх поколінь українських митців, світом духовних цінностей , ідеалів краси,людяності та благородства.

148. Розкрийте значення терміну "українізація". Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади;- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник. Наслідки українізації 20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації: Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

149. Розкрийте значення терміну «соціалістичний реалізм». Соціалісти́чний реалі́зм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театром К. С. Станіславського, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва(головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія В. В. Вишневського.

150. Охарактеризуйте основні етапи розвитку радянської школи. «Радянська школа» — державне навчально-педагогічне видавництво, одне з найбільших і найпотужніших видавництв УРСР, з 1991 року — державне спеціалізоване видавництво «Освіта».

Основні етапи :

1920 р. Утворено Державне видавництво України (Всевидав України) та організовано відділ навчальної літератури, який розпочав роботу з переробки старих (дореволюційних) та створення нових підручників.

1934 р. «Радянська школа» стає самостійним видавництвом.

1941 р. Здійснено перехід від розподілу навчальної літератури до вільного продажу в книгарнях.

1947 р. Видано перший кольоровий «Буквар».

1990 р. Видавництво «Радянська школа» переіменоване на Державне спеціалізоване видавництво «Освіта».

151. Визначте та охарактеризуйте особливості творчості українських радянських письменників. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, в Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов'язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925—1927 pp. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо.

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" — залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил.

Деякі з названих течій і груп зародилися ще в 10-ті роки і після 1917 р., в умовах соціальної і національної розкутості перших років радянської влади, значно активізувалися. Так, український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 pp., мав свою групу ("Біла студія") і мистецькі трибуни (вже згадувані "Літературно-критичний альманах", журнал "Музагет"), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, згодом частина з них (Д. Загул, В. Кобилянський) відійшли до революційно-романтичної течії, інші стали футуристами (О. Слісаренко). Щодо символізму, який виявився недовгим захопленням українських митців, поет В. Бобинський писав 1922 p.: "Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанувавши його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови".

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе "українським лівим фронтом". "Лівизна" чи навіть "ультралівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М. Семенко, а критик В. Коряк у ранніх статтях твердить, що нова література — це "цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій". Тому футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми "Тов. Сонце", "Весна", "Степ" (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника "Гроно", проповідувала "спіритуалізм — динамізм" як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом "Авангарді" обстоювала конструктивістські принципи творчості.

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка "Калина"), М. Рильського (збірка "На білих островах"), М. Йогансена (збірка "Революція"). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: "засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість". Звичайно, захист "позачасових" класичних традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політичних переслідувань. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій ("Стилет і стилос", "Гербарій", "Земна Мадонна") до 90-х років на Україні не друкувалися, так само, як і його наукові розвідки в галузі історії нашої культури.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться "велика" проза — соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико-революційні, "виробничі", пригодницькі, науково-фантастичні тощо.

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ — письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу".

152. Проаналізуйте основні тенденції розвитку української культури періоду незалежної держави. Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. В суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ ст. Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік.

У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі. За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків. Попри фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах “Морський старт”, “Глобалстар”. А також у космічних програмах “Спектр”,“Марс-96”, “Шатл-97”, “Океан”, “Природа”. Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури. Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. 

153. Проаналізуйте, у чому полягає суть небезпеки поширення “масової культури” для розвитку української національної культури. Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст. Падіння духовного рівня людей, девальвація пронесених через віки моральних і культурних цінностей особливо помітно позначаються на молодому поколінні. Прогресуюча аморальність і бездуховність стали основою для шаленого поширення наркоманії, венеричних захворювань, СНІДу. Тому недостатнє фінансування освітньої галузі в Україні, обмеження доступу до отримання якісної освіти, особливо для молоді з сільської місцевості, створює надзвичайно серйозну загрозу майбутньому розвитку нашої держави. По суті ми руйнуємо фундамент, базис для подальшого позитивного розвитку українського суспільства. Такий рівень державного фінансування практично прирікає наукову сферу нашої держави на принизливе животіння й подальше вимирання. В основу подальшого розвитку має лягти не лише ідея підвищення матеріального добробуту нашого народу. Ми маємо повною мірою усвідомити себе історичною нацією, частиною потужного слов’янського етносу, витоки якому дала наша земля, частиною загальнолюдської спільноти, відповідальної, як і всі, за долю і майбутнє всього світу.

154. Визначте особливості розвитку сучасної української освіти. У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї характерне постійне відновлення й саморозвиток. Особливо могутній інноваційний процес охопив українську систему освіти в 1980 -1990-ті рр. Замість колишньої єдиної й однакової школи з'явилися гімназії, ліцеї, коледжі, школи різних профілів і напрямів. Відкрито міжнародні школи й університети, приватні школи і вищі навчальні заклади. Замість інститутів і спеціалізованих вищих училищ (військових, цивільної авіації, мистецтва) основні вищі навчальні заклади тепер здебільшого університети й академії.

Середня освіта в Україні впродовж різних історичних епох і в XX ст. зокрема не мала постійного терміну і коливалася від 9-річної (1940 ~" 1950)> 10-річної (1950 - 1967, 1997 ~ І991)і 11-річної до 12-річної. За кордоном також змінюються терміни здобування повної середньої освіти, і в різних країнах вони неоднакові. Середня освіта є обов'язковою для того, щоб продовжити здобувати освіту у вищому навчальному закладі.

Початковий рівень вищої освіти в Україні, як і в багатьох інших країнах, можна здобути у спеціалізованому коледжі. Повну вищу освіту людина здобуває тільки після успішного закінчення вищого навчального закладу. За законом "Про освіту", до вищих навчальних закладів в Україні зараховують інститут, академію й університет.

Для реформування системи вищої освіти в Україні характерний пошук оптимальної відповідності між сформованими традиціями в українській вищій школі й новими віяннями, пов'язаними зі вступом у світовий освітній простір. На цьому шляху спостерігаємо кілька тенденцій.

Перша пов'язана з розвитком багаторівневої системи в багатьох університетах України. Переваги цієї системи в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує ширшу мобільність щодо темпів навчання й вибору майбутньої спеціальності. Вона формує здатність у випускника освоювати на базі отриманої університетської освіти нові спеціальності.

Друга тенденція - значне збагачення вищих навчальних закладів сучасними інформаційними технологіями, широке підключення до мережі "Інтернет" та інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів.

Третя тенденція - університизація вищої освіти в Україні й процес інтеграції всіх вищих навчальних закладів з провідними у країні й у світі університетами, що зумовлює появу університетських комплексів.

Четверта тенденція полягає в переведенні вищої школи України на самофінансування. П'ята тенденція відновлення вищої професійної освіти з урахуванням світових стандартів. Тому спостерігаємо перехід українських ВНЗ в режим дослідницько-експериментальної роботи з апробації нових навчальних планів, освітніх стандартів, нових освітніх технологій і структур управління.

155. Охарактеризуйте галузі науки, в яких українські вчені мають світовий пріоритет. В Україні, як і в інших державах на теренах колишньогоСРСР, протягом останніх двох десятиліть тривав складний процес інституційних структурних і когнітивних змін у сформованій за радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринковоїекономікита демократичних принципів керування відбувалася повільно. Причини полягали, перш за все, в глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат. Причиною негативних процесів, що супроводжувала трансформацію вітчизняної наукової системи, була її слабка підготовленість до швидкоплинних радикальних перетворень суспільства та запровадження нових функціональних механізмів (вполітиці— перехід відтоталітаризмудодемократії, векономіці— від адміністрування до ринку, в науці — від державного управління до автономії, самоорганізації і комерціоналізації). Однак, попри ці причини, українській науці вдалось зберегти повноцінну за секторальним розрізом структуру (академічний, галузевий, вузівський та заводський сектори науки), успадковану відСРСР. За структурною повнотою в Європі Україну випереджають тількиФранція,Велика Британія,НімеччинаіРосія.

Кількість публікацій українських учених в реферованих виданнях свідчить про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень українських еліт. Попри деякі недоліки в науковій сфері, все ж нині українська наука посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів

Галузі науки, в яких українські вчені мають світовий пріоритет це фізика, астрономія, біологія, математика, інформатика та ін..

156. Охарактеризуйте сучасний стан розвитку української літератури. Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської літератур були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. Література вступила в постколоніальну стадію саморефлексії, ставши тільки видом мистецтва. Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове та тематичне різноманіття. При цьому багато науковців констатують відсутність тяглості між поколіннями та різкий розрив з традицією сучасних авторів. Культурна ізоляція та обрив модерністичної традиції радянською владою призвели до того, що частина сучасних авторів пишуть у модерністичному стилі, інша частина — у соцреалістично-народницькому, а третя частина намагається орієнтуватися на міжнародні взірці і надолужувати історичну прогалину. Після скасування заборон на публікування творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів, їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників.  Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах. Це стало реакцією на загальнооб'овязковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури. В сучасній українській літературі в порівнянні з класичною та радянською значно більше авторів-жінок, а також жінок-критиків та літературознавців.В літературних проектах Щоденник та Щоденник. Re: make було зроблено спробу писати літературні тексти колективно за участю багатьох авторів. В Україні проводяться численні літературні фестивалі, важливими серед них стали Львівський міжнародний літературний фестиваль в рамках Форуму видавців у Львові,Київські лаври та Meridian Czernowitz. Крім української літературної мови, деякі сучасні українські письменники (Б. Жолдак, Л. Подерев'янський, В. Діброва, М. Бриних) пишуть суржиком.

157. Визначте, творчість яких письменників українського зарубіжжя стала відомою українському читачеві в останні роки. Українській літературі повернуто забуті та заборонені імена Миколи Зерова, Миколи Куліша, Григорія Косинки, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Миколи Хвильового та ін. На книжкових полицях з’явилися твори літераторів української діаспори – Івана Багряного, Василя Барки, Олега Ольжича, Устима Самчука, Олени Теліги та ін. Ці процеси сприяли формуванню у читача цілісного враження про українську літературу, повернули українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Микола Зеров (1890-1937)-визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії Микола Костьович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року. 

Мико́ла Хвильови́й (справжнє ім'я Микола Григорович Фітільов) ( 1 (13) грудня 1893, Тростянець — 13 травня 1933,Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Васи́ль Семе́нович Стус (1938 — 1985) — укр. поет, диссидент, політвязень.Герой Укр. (2005 — посмертно).

Євге́н Филимо́нович Маланю́к (20 січня (1 лютого) 1897, Архангород — 16 лютого 1968, Нью-Йорк) — українськийписьменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик. Григо́рій Миха́йлович Стрілець (прибране ім'я — Коси́нка) (* 29 листопада 1899, Щербанівка — † 15 грудня 1934,Київ) — український письменник-новеліст. Перекладач. Жертва сталінізму(«Розстріляне відродження»).

Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (1892, Чаплинка—1937, ур. Сандармох, Карелія) — український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української освіти, педагог. Жертва сталінського терору.

158. Дайте аналіз головних проблем сучасної української культури та визначте роль культури в подальшому розвитку держави.  Однією з гострих проблем є забезпечення розвитку культури на селі. Переважна більшість молодих людей, заклопотана повсякденними проблемами і негараздами, має невисокий рівень культурних потреб, що реалізуються, як правило, в епізодичних і непослідовних зверненнях до культурних цінностей. Зростають споживацькі настрої молоді, зорієнтованої передусім на сферу розваг. Культурні потреби і запити здебільшого зводяться до найпростіших та невибагливих проявів, задоволення яких не потребує організаційних, інтелектуальних чи вольових зусиль. Закриття шкіл та відлучення дітей від занять мистецтвом, від спілкування з прекрасним стає на перешкоді засвоєнню культурних цінностей, духовному розвитку особистості і вже має низку негативних наслідків – зростання злочинності, пияцтва, наркоманії та інших антиморальних явищ серед підлітків, створення передумов для збільшення кількості людей, духовно спустошених, не налаштованих на творчу працю. Особливо небезпечною тенденцією є посилення комерціалізації мистецтва і культури. У культурний простір української держави постійно проникає культурна продукція низької якості інших держав. В сучасному українському суспільстві спостерігається дефіцит культури як наслідок фінансової кризи та затяжної неуваги до цієї сфери, що негативно позначається на стані справ у багатьох його сферах: на виробництві, в політичній і правовій практиці (непоодинокі образи парламентарів, нехтування прийнятими рішеннями, невиконання постанов, зневажливе ставлення до закону). Культури не вистачає соціальній сфері, побуту, освіті, вихованню. Нині перед українським суспільством стоїть ключове завдання: відродити любов до Батьківщини на основі вічних духовних цінностей українського народу. Книга в нашій державі розглядається поки що як товар, предмет матеріального виробництва, джерело прибутків, а не як частина насамперед національного культурного надбання. Погіршилось функціонування сфери культури, знизився рівень культурного обслуговування населення , що негативно позначилося на духовному стані суспільства.