S є (не є) р

Ще раз підкреслимо, що суб’єкт і предикат (терміни) – це логічні змінні, а зв’язка – логічна постійна. Мовною формою судження є граматичне речення. Судження і речення не одне і теж. Судження, як правило, обмежене кількістю слів. Речення такого обмеження не має. Воно може складатися навіть з одного слова. Одне і те ж судження можна виразити в різних граматичних формах і на різних мовах. Речення може виражати емоції, переживання та ін. Судження позбавлене цих характеристик.

Усі судження, залежно від їх структури, поділяються на дві групи: прості і складні, а в межах цих двох груп діляться на окремі види. Простими називаються судження, структура яких виражається формулами „S є (не є) Р” або „aRb”, “R(a, b)”, а складними – ті, що містять два чи більше простих суджень.

Спочатку розглянемо прості судження, які в залежності від того, що в них стверджується, тобто за змістом предиката, поділяються на атрибутивні та судження з відношеннями.

Атрибутивні (від лат. аtributio – властивість, ознака) – це судження, які фіксують наявність або відсутність тієї чи іншої ознаки предметів. Наприклад: „Багато студентів не знають значення слова „ентимема”. Логічна структура або формула атрибутивного судження: S є (не є) Р.

Судження типу „А=В”, „Логіка – складова філософського знання”, „С більше D”, „Арістотель – учень Платона” є судженнями про відношення, або релятивними. Отже, релятивні, або судження про відношення – це судження, в яких відображені зв’язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо). Вони мають структуру „aRb”, де R означає першу літеру латинського слова реляція, тобто відношення. Структура суджень про відношення і атрибутивних суджень не збігається між собою, хоча в окремих випадках судження про відношення можна звести до атрибутивного.

Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До них належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості (атрибуту) – буття. Тобто, в судженнях існування відбивається сам факт існування або не існування предмета судження. Наприклад: „Бог існує”, „Матерія існує”, „Кентавр не існує”. Структура судження існування відрізняється від атрибутивного судження і судження про відношення. У судженні існування вказується на предмет і не вказується предикат. Судження існування можуть привести до парадоксів, це змушує замислитися над змістом поняття „існувати”. Наприклад: „Кентавр не існує”.

Атрибутивні, екзистенційні та релятивні судження складають клас категоричних суджень.

Категоричні (з греч. – ясний, безумовний) – це судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивостей предмета безвідносно до будь-яких умов.

Стверджувальним називається судження, у якому стверджується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів). Його логічна формула: S є P. Наприклад: „Платон – видатний старогрецький філософ”; „Сучасна логіка (математична чи символічна) – другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки”.

Заперечним називається судження, у якому заперечується наявність ознаки у предметах, які мисляться у суб’єкті судження. Його логічна формула: S не є P. Наприклад: „Невірно, що судження бувають лише стверджувальними”.

Дотепер ми розглядали прості судження, що називаються ассерторичними. Особливістю ассерторичних суджень є те, що ми не оцінюємо характер зв’язку між суб’єктом і предикатом. Наприклад: “Всі троянди – рослини”. Однак у практиці людського мислення зустрічаються судження, у яких оцінюються характер стверджуваного зв’язку між суб’єктом і предикатом. Такого роду судження називаються модальними. Модальність – це характеристика судження, яка визначається принципом розрізнення об’єктивно можливого, дійсного і необхідного. Логічна модальність дозволяє встановити достовірність думок, завдяки тому чи іншому різновиду судження.