Розділ ііі. Аліментні правовідносини батьків і дітей
3.1. Загальні пiдстави для виникнення аліментних правовідносин між батькам і дітьми
СК України запровадив новий порядок врегулювання призначення та виплати аліментів на утримання дітей. Цій тематиці присвячений цілий розділ нового СК України, який має назву “Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання”. Згідно ст.198 СК України батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. У відоповідності до ст.199 СК України якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу [7, с.198-199]. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Одним з найголовніших та найважливіших обов'язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, є моральне виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що необхідні для її життя та виховання. Законодавче закріплення цих обов'язків спрямоване для забезпечення захисту життя та здоров'я дитини. Останнє випливає з того, що сама дитина в силу свого віку та розумових здібностей нездатна забезпечити собі принаймні мінімальний рівень проживання, тому логічним і справедливим є покладення на її батьків обов'язку з утриманню дитини [36, с.121]. За загальним правилом цей обов'язок виникає у батьків з моменту народження дитини й припиняється у випадку досягнення дитиною повноліття або в разі смерті батьків чи дитини. При цьому в разі смерті одного з батьків до спадкоємців ні за законом, ні за заповітом аліментний обов'язок перейти не може. Слід наголосити, що увідповідності до п.15 Пленум Верховного Суду «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 №3 батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, і своїх повнолітніх дочку, сина. При вирішенні спору про стягнення аліментів на неповнолітню дитину судам необхідно враховувати, що укладення нею шлюбу не припиняє передбаченого законом обов'язку утримувати її до досягнення повноліття, а утримання дитини, на яку стягуються аліменти, у державному чи комунальному закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі - стягнення аліментів на користь того з батьків, з яким до цього проживала дитина, якщо він витрачає їх за цільовим призначенням. Якщо дитина постійно проживає в такому закладі, а батьки не беруть участі в її утриманні, адміністрація цього закладу має право пред'явити до них позов в інтересах дитини, оскільки виконує функції опікуна та піклувальника згідно зі ст.245 СК. Стягнення аліментів на дочку, сина, які досягли повноліття, з підстав, передбачених статтями 198, 199 СК, здійснюється у судовому порядку за новою позовною заявою [24, п.38]. Що до самого порядку призначення аліментів, що міститься у Кодексі законів про працю, то, вважаємо, не варто його описувати детально. Більшість юристів, наприклад, Тимчик Г., визнають, що він не вирішував усіх питань, пов'язаних із даною проблематикою, а відтак не міг належним чином забезпечувати дотримання основних прав та свобод дитини [53, с.16]. Отже, перейдемо до нововведень. Безспірно, що найцікавішим з них є розширення законодавчого переліку способів виконання батьками обов'язку утримувати дитину. Раніше був відомий тільки один спосіб - грошова форма утримання дитини у випадку, якщо хтось з батьків не проживав разом з дитиною. За СК України передбачається можливість домовленості, за якою той з батьків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні у грошовій і (або) натуральній формі. Встановлення можливості натуральної форми утримання дитини відповідає сучасному етапу розвитку української економіки, коли в деяких регіонах держави виплата заробітної плати фактично здійснюється в натуральній формі, або у випадку, коли платник аліментів займається сільським господарством, в якому кінцевий продукт (товар) має натуральну форму. Примак В. робить висновок, що для обрання однієї з указаних форм утримання дитини необхідна єдина - обов'язкова згода на це обох батьків. Відсутність інших умов дає підстави вважати, що обрання будь-якої форми утримання дитини має не тільки ряд переваг, а й деякі недоліки [50, с.28]. Так, можна припустити ситуацію, що батьки домовилися про утримання дитини, і відповідно до цієї домовленості батько має щомісячно виплачувати певну суму коштів або забезпечити дитину продуктами та одягом на загальну суму 950 грн. Небезпека полягає в тому, що інша сторона подружжя може пред'явити до суду позовну заяву, в якій проситиме призначити аліменти на утримання дитини, при цьому стягнути їх з іншої сторони за останні три роки. В такій ситуації припускається, що особі, яка передавала гроші (продукти, одяг) із рук в руки іншому з подружжя, важко буде довести, що вона протягом тривалого строку сумлінно виконувала свій обов’язок з утримання. Звичайно, що довести факт утримання можна за допомогою передбачених Цивільно-процесуальним кодексом способів доказування (наприклад, показаннями свідків), та ніхто не може гарантувати позитивного результату доведення існування такого факту. Тож у даному випадку, незважаючи на форму утримання (грошову чи натуральну), батьку (матері) варто укласти письмовий договір про сплату аліментів на дитину, що передбачений у СК України. При цьому в такому договорі слід зазначити форму й порядок утримання дитини, розмір та строки виплати аліментів. Незважаючи на бажання однієї зі сторін правочину, навряд чи матиме сенс вказувати в договорі відповідальність сторони у випадку невиконання в строк чи неналежного виконання свого зобов'язання зі сплаті аліментів, оскільки СК України не передбачає можливості застосування штрафних санкцій до неплатника у випадку самостійного врегулювання порядку утримання дитини обома батьками. Закон передбачає тільки можливість у разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за таким договором стягнути з нього аліменти на підставі виконавчого напису нотаріуса [46, с.17]. Згідно ст.202 СК України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги [7, ст.202]. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю (Стаття 203 СК України).
У відповідності до ст.204 СК України дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки. Згідно ст.205 СК України суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін [7, ст.ст. 203 - 205]. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків. У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина (стаття 6 цього Кодексу) має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними [50, с.28].
3.2. Розмір та порядок нарахування алiментiв на утримання дітей
Не обійшлося у новому СК України без норм, які, на наш погляд мають анекдотичний характер, і нічого, крім саркастичної посмішки, викликати не можуть. Це стосується СК України, який передбачає встановлення мінімального розміру аліментів на одну дитину, що не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Звичайно, це є “значним” кроком порівняно з попереднім КпШС, в якому цей мінімум становив 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину. Та якщо врахувати, що цей неоподатковуваний розмір вже протягом тривалого строку залишається незмінним, а мінімальний прожитковий мінімум постійно збільшується, можна дійти висновку, що ця норма не має жодного практичного сенсу. Пізніше, існував проект Закону України «Про внесення змін до статей 182 і 272 СК України», за яким пропонувалося неоподатковуваний мінімум доходів громадян замінити на десять відсотків розміру мінімальної заробітної плати. Та доклавши мінімальних зусиль і зробивши відповідні розрахунки, стане зрозуміло, що цей проект практично не змінював законодавчий мінімум розміру аліментів. Тож було варто змінити норму, яка ганьбить наше законодавство, і встановити мінімальний розмір аліментів, що відповідатиме сучасним реаліям [11].
Законом України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо збільшення розміру аліментів на дітей» від 22 вересня 2005 року частину другу статті 182 викладено в такій редакції:
1. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу".
2. Статтю 184 доповнити частиною третьою такого змісту: 3. Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, передбаченого частиною другою статті 182 цього Кодексу, то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
4.Статтю 188 доповнено частиною другою такого змісту: Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
5. Частину другу статті 192 доповнити словами "за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування".
6. Друге речення частини другої статті 272 викладено в такій редакції: "При цьому сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню, не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку" [10, повний текст]. У відповідності до Листа Департамента державної виконавчої служби Міністертсва Юстиції України від 13 липня 2006 N 25-4/458/7 «Щодо виключення випадків порушення державними виконавцями норм чинного законодавства при виконанні рішень про стягнення аліментів» з метою виключення випадків порушення державними виконавцями норм чинного законодавства при виконанні рішень про стягнення аліментів Департаментом державної виконавчої служби роз'ясняється наступне.
Згідно частини другої статті 51 Конституції України та статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства"
кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.
У статті 181 Сімейного кодексу України визначені способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину, а саме:
- за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі;
- за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
У пункті третьому розділу I згаданого Закону зазначено, якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, передбаченого частиною другою статті 182 цього Кодексу , то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову (стаття 191 Сімейного кодексу України). Умови і порядок виконання рішення судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України "Про виконавче провадження". Згідно статті 5 вказаного Закону державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом [22, п.п.3-7]. Таким чином, даним листом державним виконавцям було дано вказівку про заборону зміни розміру аліментів ними самостійно на підставі прийнятих до СК змін. Для проведення такої зімни стягувач має звернутись до суду повторно.
Оновленим у СК України є судовий порядок визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері (батька). Якщо раніше на законодавчому рівні було встановлено мінімальний та максимальний розмір, який міг стягуватися із заробітку платника аліментів і залежав від кількості утримуваних дітей, то нове законодавство пішло іншим шляхом для врегулювання цього складного питання.
Так, СК України передбачає, що частка від заробітку (доходу) матері, батька, яка стягуватиметься як аліменти на дитину, визначається судом. Логічно, що при визначенні такої частки суддя керуватиметься не тільки своїм внутрішнім переконанням, а й обставинами, що вказані у СК України і до яких належать: стан здоров'я та матеріальне становище дитини [7, ст.182].
Тут мається таке:
- чи потребує дитина постійного медичного догляду й лікування, або ж вона отримує самостійний заробіток, що дозволяє їй самостійно утримувати себе;
- стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів. Погане здоров';я останнього або ж його важкий матеріальний стан може призвести до зменшення такої частки, і навпаки;
- наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина (у випадку, якщо за законодавством він також має їх утримувати);
- інші обставин, що мають істотне значення [32, ст.138].
Деякі юристи вважають, що на практиці судді навряд чи відступатимуть від вже усталеної практики і встановлюватимуть інші ставки, ніж 1/4 заробітку (доходу) на одну дитину, 1/3 на двох і 1/2 на трьох і більше дітей. У відповідності до ст. 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином. Та з іншого боку не можна погодитися з продовженням нині існуючої практики призначення аліментів, оскільки вищевказані ставки не відповідають принципу справедливості, а в деяких випадках навіть принижують становище дитини [53, с.21]. Неможливо погодитися і з СК України, який вказує, що якщо стягуються аліменти на двох або більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка стягуватиметься до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Закріплюючи цю норму, законодавці пішли найпростішим шляхом вирішення проблеми утримання двох і більше дітей, вказуючи на обов'язок суду призначити єдину частку й не надаючи суду повноважень у деяких випадках відійти від цього загального правила. Недосконалість указаної вище статті простежується і в її останній частині, де зазначено, що якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.
Поряд з цим, якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (частина п'ята статті 181 Сімейного кодексу України). Порядок призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2006р. № 189 . Дуже позитивним є встановлення суворої відповідальності за ухилення від сплати аліментів, особливо - аліментів на утрмання дітей.
Згідно Листа Департаменту державної виконавчої служби Міністерства Юстиції України від 09.06.2006 N 25/7-33-4272 «Щодо оптимізації виконання рішень судів про стягнення аліментів» умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України "Про виконавче провадження" [12]. Порядок стягнення аліментів визначено статтею 74 Закону. У разі наявності ознак злочину у діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги законодавства про виконавче провадження, державний виконавець складає акт про порушення і надсилає до відповідних правоохоронних органів подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності (частина друга статті 88 Закону) [22, п.25-27].
Зазначена норма кореспондується із статтею 164 Кримінального кодеку України, якою передбачено притягнення особи до відповідальності за злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), про що судом приймається відповідне рішення. Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України у листі від 1 січня 2003 узагальнено судову практику у справах про злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей. Зокрема, у даному листі зазначено, що розглядаючи справи про злочини, покарання за які передбачені статтею 164 КК, суди стикаються з труднощами у застосуванні цієї статті. Передусім це стосується визначення такої обов'язкової ознаки злочину, як злісний характер ухилення від сплати аліментів на утримання дітей. Поширеними є випадки, коли суди, засуджуючи осіб за статтею 164 КК, не зазначають, у чому саме полягає злісний характер ухилення від сплати аліментів. З цього приводу суди висловлюють пропозиції щодо визначення предмета дослідження при розгляді справ про злочини, покарання за які передбачено статтею 164 КК. Зокрема, суди пропонують з'ясовувати такі питання, як час, з якого особа почала ухилятись від сплати аліментів; спосіб життя, який вона вела протягом цього часу; наявність тимчасових грошових доходів; чи зверталась особа, яка має сплачувати аліменти, у центр зайнятості населення, коли тимчасово була безробітною [6, ст.164].
Іншими обставинами, що підлягають з'ясуванню, можуть бути й такі: чи має особа підсобне господарство; чи надавала вона іншу (не грошову) допомогу на утримання дитини (наприклад, продукти харчування); чи отримувала доходи від земельного та майнового паю (у разі наявності останніх) тощо. Крім того, свідченнями про злісне ухилення особою від сплати аліментів на утримання дитини можуть бути й ігнорування нею викликів та попереджень державного виконавця, неявка до нього без поважних причин, приховування від нього отриманих доходів, а також приховування у разі працевлаштування даних про наявність обов'язку зі сплати аліментів від адміністрації підприємства тощо. Проблема ухилення від сплати аліментів у зв'язку із своєї вадливістю вирішується і на рівні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном. Остання була ратифікована згідно Закону №15-V від 20.07.2006р.[2]. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. №1203 «Про затвердження Порядку стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про подання правової допомоги» у разі виїзду одного з батьків, який є громадянином України, для постійного проживання в іноземній державі, з якою Україна не має договору про подання правової допомоги, він повинен виконати аліментні зобов'язання з утримання дитини (дітей) до досягнення нею повноліття (далі - аліментні зобов'язання), які оформляються договором між цією особою та одним з батьків, з яким залишається дитина (діти), або її опікуном, піклувальником (далі - одержувач аліментів), або договором про припинення права на аліменти для дитини (дітей) у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).
Якщо аліментні зобов'язання не були виконані особою, що виїжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду. З метою запобігання ухиленню батьків від утримання дітей до їх повноліття шляхом сплати аліментів особа, що виїжджає для постійного проживання за кордоном, разом із заявою про видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон або оформлення відповідної сторінки у паспорті (далі - паспорт) подає до паспортної служби органу внутрішніх справ за місцем постійного проживання в Україні у разі наявності дитини (дітей), що залишається в Україні, договір про виплату аліментів, або нотаріально засвідчену заяву про відсутність у одержувача аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів, або копію рішення суду про виплату аліментів. До моменту одержання паспорта зазначена особа повинна подати до відповідного органу внутрішніх справ за місцем постійного проживання в Україні документ, що підтверджує виконання аліментних зобов'язань, - нотаріально засвідчену заяву про відсутність у одержувачів аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів (якщо така заява не подавалася згідно з абзацом першим пункту 2 цього Порядку) або нотаріально засвідчену копію постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження (якщо стягнення аліментів проводилося за рішенням суду). У разі невиконання аліментних зобов'язань на момент одержання паспорта до особи, що виїжджає для постійного проживання за кордоном, застосовуються обмеження, передбачені законодавством [18, п.16-20].
3.3. Договір батьків про сплату аліментів на дітей
Слід зупинитися на нормах ст.189 СК, якою передбачена можливість батьків укласти між собою договір про сплату аліментів на дитину. У цьому договорі батьки фіксують розмір аліментів на дитину (дітей), причому він може складати або тверду фіксовану суму, або відсоток від доходу одного з батьків. Якщо у договорі фіксується розмір проценту, то слід обов'язково вказати, що саме є доходом, із якого він вираховується, тобто необхідно перерахувати усі види заробітку, від суми яких буде братися даний відсоток. Окрім розміру аліментів батьки у договорі вказують також строки сплати аліментів. Тут теж немає будь-яких особливих вимог: це можуть бути щомісячні, щоквартальні, щорічні або інші виплати. Сума аліментів може бути сплаченою одноразово, але у цьому випадку доцільно б було розписати, виходячи з якої базової суми (наприклад, щомісячного розміру аліментів) виходили батьки, встановлюючи загальну суму одноразової сплати аліментів. Розрахунок, як правило, робиться за весь період виплати до досягнення дитиною повноліття. Доречно - зафіксувати у договорі не тільки розмір аліментів і строки їх сплати, але й спосіб сплати (готівкою, у безготівковій формі чи в інший спосіб), хоча цю вимогу СК не передбачає. Батьки можуть включити у договір й інші умови, які вони вважатимуть це необхідним. СК у даному контексті висуває лише одну вимогу: умови договору не можуть порушувати права дитини, що встановлюються СК. Щодо форми договору про аліменти, то він укладається виключно у письмовій формі і обов'язково посвідчується нотаріусом. І це є правильним, оскільки нотаріус як спеціаліст права допоможе скласти текст договору, виходячи із конкретної життєвої ситуації батьків, а якщо проект договору був підготовлений батьками, нотаріус зможе перевірити його на предмет відповідності нормам СК [40, с.97]. До того ж, не слід забувати, що завжди існує ризик невиконання стороною умов договору. Договір про аліменти не є виключенням. У разі порушення одним із батьків умов договору його примусове виконання буде набагато легшим, якщо текст договору буде максимально чітким, ясним і недвозначним. Нотаріальне посвідчення договору про аліменти має ще одну позитивну сторону: у разі невиконання одним із батьків свого обов'язку аліменти з нього можуть стягуватися відповідно до цього договору на підставі виконавчого напису нотаріуса без звернення до суду (що традиційно віднімає багато часу, нервів і сил) [46, с.17]. Договір про аліменти є договором майнового характеру, тому державне мито при нотаріальному посвідченні сплачується, як із будь-якого іншого майнового договору (1% від суми). У договорі про аліменти батьки можуть вказати призначення та цільове використання коштів. Як правило, у цьому зацікавлений той із батьків, хто сплачує аліменти, оскільки відповідно до СК аліменти, одержані на дитину, є власністю того із батьків, на чиє ім'я вони виплачуються [46, с.15]. Слід зазначити, що аліменти є не єдиними коштами, які сплачує один із батьків на утримання дитини. Згідно із ст. 185 СК той із батьків, хто сплачує аліменти, є зобов'язаним брати участь у додаткових витратах на дитину, які викликаються особливими обставинами (розвитком здібностей, її хворобою, каліцтвом тощо).
Положення про те, що сплата аліментів за договором не звільняє одного з батьків від несення інших витрат на дитину у випадках, передбачених СК, можна зафіксувати у договорі про аліменти. Зауважимо, що зробити це саме «можна», а не «потрібно», оскільки навіть за відсутності цього положення у договорі норма ст. 185 СК буде діяти. Утім рекомендуємо внести цей пункт в договір про аліменти із метою конкретизації і посилення визначеності. Як бачимо, законодавець надає батькам при укладанні такого договору досить велику свободу, не ставлячи при цьому багато вимог, обов'язкових для виконання. Така лаконічність викладення ст. 189 СК має як позитивні, так і негативні сторони. Позитивним є те, що, враховуючи велику багатогранність сімейних відносин (і аліментних, зокрема), свобода в укладенні договору про сплату аліментів дозволяє батькам зафіксувати саме ті положення, які найбільше відповідають їхній життєвій ситуації. Але ця ж сама свобода і майже повна відсутність обов'язкових вимог до тексту договору можуть призвести до небажаних ускладнень при практичному застосуванні вказаної статті СК приводить ситуацію з власного досвіду. Коли автору даної публікації необхідно було укласти подібний договір, проблеми почалися із укладання тексту договору, виходячи із специфіки конкретної сімейної ситуації. Як виявилося, у нотаріусів, до яких звертався автор, будь-який зразок договору про сплату аліментів був відсутнім. Слід зауважити, що автор звертався до нотаріусів у грудні 2004 року, коли СК діяв уже майже рік. Довелося складати текст договору самостійно [46, с.17]. Відразу виникла інша проблема: нотаріуси, будучи людьми досить консервативними, відмовлялися посвідчувати не ними складений договір. Мотив відмови був простим: даний вид договору є новим, зразків цього договору немає, посвідчувати зовсім новий і нетиповий договір не дуже хочеться, оскільки невідомо, як прореагують працівники органів юстиції на нього при перевірці. Причому відмову можна було почути навіть від нотаріусів, які працюють роками і мають великий досвід роботи [40, с.97].
Подібні ситуації із укладанням договору про сплату аліментів, на жаль, не є позитивним явищем. Важливо, що такий договір є набагато більш цивілізованим інструментом вирішення питання сплати коштів на утримання дитини, ніж призначення аліментів відповідно до заяви одного із батьків через суд.
Шкода, що цей вид договору ще не отримав широкого розповсюдження у нашому суспільстві, а наміри та спроби його укласти зустрічають чимало перешкод.
3.4. Аліментні обов'язки фактичних вихователів і вихованців
Нікого не можна зобов'язати виховувати та утримувати чужу дитину. Водночас неповнолітні діти можуть бути позбавлені батьківської турботи внаслідок різних обставин: смерті батьків, позбавлення батьківських прав, засудження батьків до позбавлення волі, їх тяжкої хвороби, ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків тощо. В цьому випадку дитина буде позбавлена коштів до існування.
Виникнення аліментних зобов'язань по утриманню дітей не завжди пов'язано із родинними відносинами. Такий обов'язок може бути покладено і на зовсім сторонніх осіб. У тих випадках, коли дитина протягом певного строку виховується у осіб, які не є її родичами, але добровільно утримують і виховують її, а потім відмовляються від подальшого виховання і утримання, то за певних обставин суд може зобов'язати таких осіб утримувати дитину.
Походження цього обов'язку обумовлено історією розвитку країни. Після кривавої громадянської війни та інтервенції в Країні Рад у 1922 р. налічувалося 935 482 бездоглядних дітей. Мільйон обірваних, голодних вуличних дітлахів - без даху над головою, без занять, без мети. Держава не мала можливості забезпечити їх засобами до існування. В такій ситуації доцільно було в примусовому порядку покладати обов'язки щодо виховання і утримання дитини на будь-яку особу, яка почала його здійснювати. Тому в ст. 32-11 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. було зазначено, що "особи, які взяли до себе дітей на постійне виховання з утриманням, в разі відмови від виховання зобов'язані сплачувати аліменти неповнолітнім або непрацездатним повнолітнім дітям"[3, ст. 32-11].
Відносини, коли одна особа без оформлення опіки чи піклування бере на себе добровільно обов'язок по вихованню і утриманню чужої дитини, традиційно в юридичній літературі називаються фактичним вихованням, а особу, яка взяла дитину на виховання і утримання - фактичним вихователем, дитину - вихованцем. Фактичним виховання називається тому, що не пов'язане з якимось юридичним оформленням. Для застосування ст. 269 СК не має значення, хто є фактичним вихователем - родич, особа, яка є батьком дитини, але в установленому порядку батьком не визнана, зовсім стороння особа. Головними обставинами є те, що:
а) вихователь певний час виховував дитину як члена своєї сім'ї, тобто вони спільно проживали і були пов'язані спільним побутом;
б) у дитини немає родичів, які за законом повинні її утримувати (батьки, брати, сестри, баба, дід);
в) вихователь має можливість надавати матеріальну допомогу [29, с. 292 ].
У кожному конкретному випадку суд із врахуванням часу проживання дитини в сім'ї, обставин, які цьому передували, намірів вихователя визначає, чи дійсно вихованець виховувався як член сім'ї і чи дійсно у вихователя були серйозні наміри взяти дитину до себе в сім'ю. Якщо дитина перебувала на вихованні протягом місяця у далекого родича в зв'язку з тим, що батьки перебували у лікарні, у закордонному відрядженні, були відсутні за характером роботи (моряк торгівельного флоту), то навряд чи можна в цьому випадку вести мову про наявність відносин фактичного виховання і виховання дитини як члена сім'ї.
Обов'язки щодо аліментування дитини фактичними вихователями виникають лише у тому випадку, коли у дитини немає батьків, інших осіб, які за законом зобов'язані її утримувати. Тобто ці особи - невідомі, померли, у встановленому порядку оголошені померлими чи визнані безвісно відсутніми. Цей факт повинен існувати не на момент взяття дитини в сім'ю вихователем, а на момент звернення з позовом до суду про стягнення аліментів на її утримання. Та обставина, що родичі дитини не мають можливості утримувати дитину, не є підставою для покладання обов'язку щодо утримання дитини на фактичних вихователів.
Обов'язок вихованців утримувати своїх фактичних вихователів. Чинне законодавство передбачає взаємні права і обов'язки фактичних вихователів і вихованців. Якщо дитина до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, вона зобов'язана утримувати непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як п'ять років, за умови, що вона може надавати матеріальну допомогу, а у особи, яка цієї допомоги потребує, немає дружини, чоловіка, повнолітніх дітей, братів, сестер або вони з поважних причин не можуть надавати матеріальну допомогу.
Підставою виникнення аліментних зобов'язань у такому випадку є не наявність родинних зв'язків (вони можуть бути взагалі відсутні) чи свояцтва, а юридичний факт - проживання дитини з такими особами однією сім'єю. Для задоволення позову про стягнення аліментів суд повинен встановити наступні факти:
а) особа, яка звернулася з позовом, є непрацездатною;
б) у позивача немає осіб, які зобов'язані чи можуть його утримувати (відсутні - чоловік, дружина, повнолітні діти, брати та сестри або ці особи з поважних причин не можуть надавати йому матеріальну допомогу);
в) відповідач дійсно проживав з позивачем однією сім'єю;
г) відповідач проживав однією сім'єю з позивачем до свого повноліття;
д) відповідач проживав однією сім'єю з позивачем не менше п'яти років;
е) відповідач за своїм матеріальним становищем може надати таку допомогу.
При покладанні на вихованця обов'язку щодо утримання іншого члена сім'ї необхідно з'ясувати, що дійсно між такими особами виникли та існували саме сімейні стосунки не менше п'яти років. Право на стягнення аліментів у судовому порядку інші члени сім'ї та родичі зберігають за собою протягом усього часу, поки існує це право, незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту його виникнення. Так, право на аліменти неповнолітньої особи існує до досягнення нею повноліття, тому законні представники дитини можуть у будь-який час звернутися до зобов'язаної особи з позовом про стягнення протягом цього строку [29, с. 292 ].
Аліментні відносини існують досить тривалий час. Звичайно, що протягом такого часу може змінюватися як матеріальне становище платника аліментів, так і одержувача. Ось чому законодавець надає можливість суду в разі, коли матеріальне становище чи сімейний стан особи, яка сплачує чи одержує аліменти, змінилися, змінити встановлений розмір аліментів або взагалі звільнити від їх сплати [27, с.178 ].
В якості висновку до цього розділу слід зазначити наступне.
1. Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а а також повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. При цьому факт пзбавлення батьківських прав на цей обовязок ніяк не впливає.
2. Повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Проте не виникає обов’язок утримувати матір, батька у дітйе, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав.
3. У статті 181 СК України визначені способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину, а саме:
- за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі;
- за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
4. Оновленим у СК України є судовий порядок визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері (батька). СК України не встановлює конкретного розміру такої частки, а визначає обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів, серед яких: стан здоров'я та матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
5. Слід зупинитися на нормах ст.189 СК, якою передбачена можливість батьків укласти між собою договір про сплату аліментів на дитину. Умови договору щодо розміру аліментів або порядку його вираховування, порядку їх сплати визначаються сторонами вільно. Єдина вимога СК до таких умов - вони не можуть порушувати права дитини, що встановлюються СК.
6. У тих випадках, коли дитина протягом певного строку виховується у осіб, які не є її родичами, але добровільно утримують і виховують її, а потім відмовляються від подальшого виховання і утримання, то за певних обставин суд може зобов'язати таких осіб утримувати дитину. Вказане положення на нашу думку не відповідає вимогам сьогодення, адже особа, яка з моральних міркувань вирішила допомогти чужій дитині (надала їй харчування, одяг, місце для проживання) може відмовитись від благого наміру передбачаючи, що через це вона може бути примушена піклуватися про таку дитину до досягнення нею повноліття.
7. Чинне законодавство передбачає і обов'язок вихованців утримувати своїх фактичних вихователів, якщо дитина до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, не менш як п'ять років, за умови, що вона може надавати матеріальну допомогу, а у особи, яка цієї допомоги потребує, немає родичів або вони з поважних причин не можуть надавати матеріальну допомогу.