Категорія числа і відмінка іменника

План

1. Залишки форм двоїни /у значенні множини/ в сучасній українській мові.

2. Роль наголосу у вираженні категорії числа іменників.

3. Категорія відмінка. Відмінкова система сучасної української літературної мови. Основні значення відмінків.

4. Кличний відмінок у парадигмі іменника.

Залишки форм двоїни /у значенні множини/ в сучасній українській мові

Двоїна́ — граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої її було успадковано спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами, включаючи українську.

Тепер в українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, що відрізняли її від російської. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка, О.Забужко.

Окрім української, серед слов'янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію. У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., залишившися лише в декількох сталих виразах (пол. Mądrej głowie dość dwie słowie — «Мудрій голові і двох слів досить», замість нормативного пол. Mądrej głowie dość dwa słowa). Приклад залишку двоїни в російській мові — чисельник "двести" (з давнього "двѣ стѣ").

Граматично двоїна має такі словоформи:

• іменники жіночого та середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення -і: дві стіні́, обидві коро́ві, три доро́зі, чотири кни́жці.

• деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима (і бровами), грудима (і грудьми), дверима, очима, плечима, ушима (і вухами); це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших.

• у місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око (на очу) і вухо (на вушу): "Мигтить ув очу, мов проміння" (Ганна Барвінок); "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" (О.Довженко); "...з отерпом у пучках і сльозами в очу" (О.Забужко); "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" (П.Куліш).

• іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву́ха, рука́ва, повода́.

• надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра́ти - всі брати́.

• акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи́ (Охріменки́) і пішли два (три, чотири, обидва) бра́ти (чоловік і жінка) Солома́хи (Охрі́менки).

Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року:

• іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби́дві, три, чоти́ри можуть мати закінчення -і (як м'які), причому г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни́зі, три вербі́, ха́ті, руці́, три кві́тці, пі́сні, чоти́ри норі́ і т.ін.

• замість таких форм твердих іменників жіночого роду зазвичай уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві кві́тки, три руки́, кни́ги, чотири бо́чки.

• іменники середнього роду тверді на -о при числівниках дві, оби́дві, три, чоти́ри іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрі́, дві сло́ві, три я́блуці, чотири вікні́ і т.ін., але звичайно дво́є відер, два відра́".

І усно, й на письмі двоїна і множина вживалися здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик ХІХ століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями - П.Залозним (1906), Є.Тимченком (1907), А.Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І.Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В.Сімович (1921). "У відміні імен, - наголошує він, - відріжняємо три числа: 1. однину... 2. двійню... 3. множину". Те саме бачимо в граматиці М.Левицького (1923). Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовному порадникові "Паки й паки" (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто "калічать наші слова на московський штиб". На вживанні завжди двоїни наголошував пізніше С.Смеречинський. Форму двоїни рекомендували відомі свого часу праці з мовної культури "Уваги до сучасної української літературної мови" О.Курило (1924), "Український стилістичний словник" та "Чистота й правильність української мови" І.Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 - початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді "практично-теоретичному курсі" П.Горецького й І.Шалі (1926 - 1929 рр., 7 вид.).

У формах множини деякі іменники мають відмінні від інших слів закінчення, особливо у родовому та орудному відмінках: кінь — коней (іменники чоловічого роду II відміни у родовому множини мають закінчення неї заводів, слухачів), поле— піль (поряд з полів), око — очей, плече — плечей (у двох останніх словах закінчення -ей являє собою залишок колишньої форми двоїни), в орудному — очима, плечима, ушима (також залишок колишньої двоїни).

Найпоширеніші слова, які відносно часто вживалися у двоїні, подано нижче. У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни.

дві руки → дві руці́ (в) обі руки → (в) обі ру́ці дві ноги → дві нозі́ дві книги → дві кни́зі дві хати → дві ха́ті дві риби → дві ри́бі дві квітки → дві кві́тці дві дороги → дві доро́зі дві мухи → дві му́сі два слова → дві сло́ві два відра → дві відрі́ два яблука → дві я́блуці два вікна → дві вікні́

два моря → дві мо́рі два колеса → дві ко́лесі дві нори → дві норі́ дві години → дві годи́ні дві кози → дві козі́ дві дівчини → дві ді́вчині дві баби → дві ба́бі в (обидвох) очах → в о́чу в (обидвох) вухах → у ву́шу два рукави́ → два рука́ва два по́води → два повода́ двоє телят → дві теля́ті двоє поросят → дві порося́ті

Правописною реформою 1933 року, здійсненою в атмосфері «боротьби з націоналізмом на мовному фронті» та розгортання репресій, двоїна поряд з літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови була заборонена. Андрій Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій: "За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати «дві книзі», «три вербі», «три квітці» і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати «дві слові», а будемо писати «два слова», не будемо писати й казати «дві відрі», а «два відра».

Згідно з заувагами, вміщеними у "Довіднику українских прізвищ" Юліана Редька[9], форма множини, що позначає назву роду, має наголос на останньому складі (на відміну від форми двоїни, що позначає декількох представників роду). Наприклад, Ґалаґани́ (рід), Петро і Гнат Ґалаґа́ни (декілька людей).

Отже, Двоїна існувала ще за давньоруської доби. Жива вона у лужичан, у словенців. В інших слов'янських мовах двоїна майже зникла. Але в усіх слов’янських мовах парадигма числівника «два» зберегла характеристики двоїни.