II. Що свiдчать iсторичнi джерела про iснування русiв до iх столiття?

Першою згадкою про русiв в iсторi¿ вважаºться свiдчення Тацiта щодо "ругiв".Вiн згадував це плем'я у своºму творi "Германiя" в 98 р.н.е. i розташував його у захiдному кутку пiвденного узбережжя Прибалтики. Нiмецький мiсiонер Отто Бамбергський п³зн³ше стверджував, що плем'я ругiв носило також назву "русинiв", або "рутенiв".

У книзi Прокопа Слободи, виданiй у 1767 р., наводиться давня чеська легенда про трьох братiв: Чеха, Леха i Руса, котрi у 282 р. (iншi джерела називають 279 р.) на територi¿ сучасно¿ Хорватi¿ i Сербi¿ пiдня­ли повстання проти римлян i змушенi були пiд ¿х тиском покинути цi землi та податися на пiвнiч вiд Балкан.

Патрiарх Прокл (434-447 рр.) у сво¿й промовi з приводу нашестя гунiв згадав бiблiйний народ "рош" (Iºзекi¿ль, 38,2), вбачаючи, очевидно, у гунському нападi здiйснення бiблiйного пророцтва. Проте з приводу народу "руги" науковцi сперечаються: однi вважають, що у пророцтвi згадуºться народ "рош", iншi ж стверджують, що маº мiсце неправильне розумiння тексту.

Звiстка про народ "хрос" º в iсторi¿ Захарiя Мiтiленського, написа­нiй у 555 роцi. В далекiй Сiрi¿ знали про iснування на пiвнiч вiд Чорного моря якогось народу "рус" чи "рос", який вiдзначався великим зростом.

У Тбiлiсi знаходиться грузинський пергаментний манускрипт 1042 р. про облогу Царграда русами в 626 р. В останнiй частинi цього манускрипту (iз 322 листiв) вказано: "Облога й штурм великого i святого града Константинополя скiфами, котрi суть руси". Там же º ще одна згадка: "В 622 р. Iраклiй за велику суму грошей умовив скiфiв, котрi суть руси, не тривожити iмперi¿, i потiм вiдправився помститися Хосрою".

Арабський письменник Ат-Табарi писав про правителя Дербенту Шахрiада, що той у 644 роцi заявляв таке:" Я знаходжусь мiж двома ворогами: один - хазари, а iнший - руси, котрi суть вороги всьому свiтовi, особливо ж арабам, а воювати з ними, крiм тутешнiх людей, нiхто не вмiº. Замiсть того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самi i власною зброºю. I будемо втримувати ¿х, щоб вони не вийшли ¿з своº¿ кра¿ни".

У "Життi¿" св.Стефана Сурожського º цiкавi данi про напад русь­кого князя Бравлiна на пiвденний берег Криму. Мова йде за останню чверть VIII ст. Руси того часу в джерелi називались "тавроскiфами", хоч самi себе, як вказувалося в "Житi¿", вони йменують "русами".

"Життiº" св.Георгiя Амстердамського зберегло такi згадки про Русь: "Було нашестя варварiв Русi, народу, як усi знають, у найвищiй мiрi дикого i грубого, котрий не мав в собi жодних слiдiв людинолюб­ства." Ця згадка вiдносится до початку IХ ст.

Таким чином, iсторичнi джерела свiдчать про iснування етнiчно¿ спiльностi русiв ще задовго до утворення Ки¿всько¿ Русi.

& РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

Пiвторак Г. Укра¿нцi: звiдки ми i наша мова.- К.,1993.

Лºсной С. Откуда ты, Русь.- Ростов-на-Дону, 1995.

Iгнатович Е.В. Укра¿на - terra inkognita. Новий погляд на невiдомi факти II-V столiть нашо¿ ери.- К., 1992.

Василенко Г.К. Руси.- К., 1990.

Василенко Г.К. Велика Скiфiя.- К., 1991.

III. Який взаºмозв’язок мало введення християнства з державотворчим процесом часiв Ки¿всько¿ Русi?

Схiднослов'янськi землi, зiбранi докупи шляхом завоювань кiлькох киiвських князiв у ºдину Руську державу, потребували не тiльки ºдино¿ полiтично¿, але й духовно¿ сили, яка б ¿х по-справжньому ºднала i гуртувала в могутньому державному органiзмi. Це першим усвiдомив князь Володимир Святославович (980-1015). Вiн спробував спершу упорядкувати й централiзувати язичницькi вiрування на основi традицiйних слов'янських культiв. Ним було створено у Киºвi ºдиний загальнодержавний язичницький пантеон.

Однак приведення наявних форм язичницьких вiрувань схiдних слов'ян до ºдино¿ давньорусько¿ релiгiйно¿ системи не увiнчалося успi­хом. Язичництво було релiгiºю i свiтоглядом тiº¿ епохи, коли розкиданi на величезному просторi Схiдно¿ ªвропи племена ще не стали суспiльством у сучасному розумiннi слова, коли ще тiльки розгортався процес формування струнко¿ соцiально¿ iºрархi¿.

Релiгiя багатобожжя,поклонiння рiзноманiтним iдолам, якi уособ­лю­ва­ли стихiйнi сили природи - все це не вiдповiдало новим соцiально-полiтичним реалiям, потребам суспiльства, що структуру­валося в централiзовану державу силою об'ºднуючо¿ Князiвсько¿ влади в одному центрi - Киºвi. Панiвна верхiвка Русi стала усвiдомлювати необхiднiсть бiльш кардинальних змiн в органiзацi¿ культових установ. Ставало дедалi очевиднiшим, що давньоруська державнiсть мала потребу у моноте¿стичнiй (ºдинобожнiй) релiгi¿.

Запровадження християнства правлячою верхiвкою Ки¿всько¿ Русi як державно¿ релiгi¿ диктувалося не особистими смаками й уподобання­ми Володимира. Для панiвного класу iдеалом слави, культурностi, висо­ко¿ освiченостi була Вiзантiйська iмперiя, а вiзантiйський iмператор - недосяжним iдеалом могутностi, влади, впливу, престижу. Язичницькi можновладцi хотiли i собi взяти щось iз цього великого свiтового вогнища, щоб ним засвiтитися перед очима сво¿х варварських пiдданих i пiднести в ¿х очах себе, свою владу.

У свою чергу Вiзантiя була зацiкавлена у насадженнi християнства у схiднослов'янському свiтi з тим, щоб прив'язати схiдних слов'ян до колiсницi власних iнтересiв, пiдкорити ¿х своºму духовно-культурному, а вiдтак, i полiтичному впливу.

Знайомлячись з християнським вiровченням i поступово прилуча­ю­чись до нього, панiвна верхiвка Ки¿всько¿ Русi впевнювалась у придат­ностi саме цiº¿ релiгi¿ до потреб змiцнення i подальшого об'ºднання держави. Клас феодалiв, що невпинно формувався на Русi, вбачав у християнськiй релiгi¿ зручну iдеологiчну систему, що виправдовувала його привiлейоване панiвне становище й допомагала тримати у покорi населення кра¿ни. Запровадження християнства вiдкривало перед панiвною верхiвкою перспективу поширення i змiцнення торговельних зв'язкiв iз зарубiжними кра¿нами християнського свiту.

Християнська церква за самою суттю свого вчення i централiзо­ва­ною побудовою iерархi¿ сприяла змiцненню центрально¿ князiвсько¿ вла­ди й освячувала авторитет монарха Русi, виправдовуючи ºдиновладну форму правлiння.Окрiм того, у прийняттi християнства за вiзантiйським взiрцем Русь приваблювала також можливiсть використання зрозумiло¿ для слов'ян мови. Натомiсть у римському варiантi християнства панува­ла незрозумiла для них латинь.

Таким чином, у "виборi вiри" правляча верхiвка Ки¿всько¿ Русi ке­ру­валася мiркуваннями полiтичного, державного, а не тiльки релiгiйно­го характеру. Розвиток Русi пiсля запровадження християнства засвiд­чив, що християнство виконало свою державотворчу мiсiю, чого не зробило язичництво.

& РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

Грушевський М.С. Iсторiя Укра¿ни-Руси.- Т.1.- К., 1991.

Ричка В.М. За лiтописним рядком.- К., 1991.

Iсторiя держави i права Укра¿ни. Частина 1.- Харк³в, 1993.

Ричка В.М. Духовенство в класово-становiй структурi давньо­руського суспiльства // Укр. iстор. журн.- 1989.- ¹6.- С.76-87.

Котляр М.Ф. Введення християнства в Ки¿вськiй Русi та його наслiдки.- К., 1985.