Які наслідки для україни мала столипінська аграрна реформа?

Восени 1906 р. у „Заяві П.А.Столипіна в зв’язку з проведенням виборів у другу Державну Думу” серед головних завдань уряду визначалось „поліпшення земельного побуту селян”. Суть аграрної реформи зводилася до створення земельного фону й передачі земель з нього селянам. Особливо наголошувалося на необхідності умов заснування особистого господарства, в якому селянин мав би змогу „докладати вільну працю, не порушуючи чужих прав, до законно придбаної ним землі”.

Реформування аграрної сфери передбачало, за задумом Столипіна, також важливі зміни у політичних відносинах на місцях. В епіцентрі реформи знаходиться всестанова волость, як дрібна земська одиниця. Шляхом подальшого розширення компетенції цих органів самоврядування планувалось в майбутньому розпочати процес децентралізації і заснування міцних самоврядувальних осередків.

Реформуванню підлягали майже всі сфери російського життя, за винятком трьох. Недоторканними залишалися владні прерогативи російського монарха, „економічні тили” його „ дворянські гвардії” тобто поміщицьке землеволодіння, а також колоніальна політика. Столипін намагався перебудувати Росію, не втручаючись у верхні прошарки соціальної атмосфери. Головним виконавцем і провідником ідеї мав стати державний апарат.

Про реалізацію Столипінської реформи написано досить багато як у радянській історичній літературі, так і за рубежем. Нині можна говорити про більш-менш узагальнені статистичні данні. В цілому по Російській імперії за період з 1907 по 1915 рр. вийшли з громад та закріпили свої землі 2478232 домовласники, які становили 26,1% всього селянства. Із них справді одноосібних було 1265 тис. господарств, тобто 10,3% всіх сільських господарств.

На Україні в цілому отримали землю 226,5 тис. сільських господарів, що складало від 7% сільських господарств на Правобережжі Дніпра до 36,5% - у степовій зоні кількості господарств, які вийшли з „общини”, 57% селян, що вийшли з громад по країні в цілому, становили українські землероби. Це свідчить, що процес капіталізації сільського господарства відбувався на Україні набагато швидше, ніж в інших регіонах Російської імперії, незважаючи на те, що земля коштувала дуже дорого. Наприклад у степовій зоні України ціна однієї десятини була 172 крб. 30 коп., тобі як у Курській губернії – 122 крб. 60 коп., а інших регіонах - ще дешевше.

Фінансову допомогу селянам давали селянські банки. Проте високі проценти і платежі, що їх банки накладали на селян великі до росту недоїмок по платежам ( з 9 млн. Крб.. в 1910 р. до 45 млн. Крб.. в 1915 р. по країні) і розорення хуторян.

Столипінська аграрна реформа передбачала також переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. У переважній більшості це були бідняки, які сподівалися в Сибіру вирватися із злиднів. Наприклад, у Харківській губернії процент безземельних і малоземельних становив 72,8% загальної кількості переселенців. Проте із-за тяжких умов освоєння нових земель, багато селян ( за деякими підрахунками 70%) поверталися розореними назад на Україну й поповнювали ряди батраків чи міських пролетарів.

Столипінська реформа підштовхнула й прискорила процес розшарування селянства. Верхівка селян, статечні господарі скупчували в своїх руках землю, заводили господарство вищого типу, користувалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. У значній мірі на допомогу селянам приходили земства, переважно на Полтавщині. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя.

З іншого боку кількість батраків на Україні зросла за час реформи до 5 млн. Саме в Україні був найвищий відсоток його крайніх груп, тобто найбідніших і найзаможніших селян.

Прискорені темпи розвитку товарних відносин та пов’язані з ними соціальні процеси на Україні за часів столипінської реформи привели до встановлення ( особливо в Степовій зоні на Лівобережжі України) передової економічної системи у сільському господарстві.

Разом з тим столипінська аграрна реформа сприяла загостренню класової боротьбі на селі. Розорення широких мас трудового селянства, перетворення частини його в пролетарів і напівпролетаріат розширювала соціальну базу майбутньої революції.