7. Реінжиніринг як інструмент підвищення організаційно-технічного рівня виробництва

Реінжиніринг частково є синонімом виразу "технічне переозброєння" з радянської економіки.

Інжиніринг (від лат. Ingenium – винахідливість) – надання комплексу послуг виробничого, комерційного й науково-технічного характеру для доведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт до стадії виробництва.

Реінжиніринг – процес підвищення організаційно-технічного рівня виробництва організації шляхом застосовування більш тонких інструментів (наукових і технічних засобів) інжиніринга або інжиніринга нового (наступного) покоління. Вирішення крупних стратегічних проблем без застосовування цих інструментів неможливе.

Як відзначає американський вчений М.Хамлер, "реінжиніринг" – це фундаментальне переосмислення і радикальне перепроектування ділових процесів для досягнення різких (стрибкоподібних) покращень у таких вирішальних показниках діяльності, як вартість, якість, сервіс і темпи.

До цих показників можна додати ще конкурентоспроможність, ефективність, стійкість, перспективність як більш важливі для організації в умовах перехідної економіки. Весь інноваційний менеджмент присвячений вирішенню проблем якраз з цих позицій.

Контрольні запитання

1. Яке відношення затрат на НДДКР і технологічну підготовку виробництва?

2. Які основні риси сучасної технологічної революції?

3. За якими ознаками здійснюють класифікацію технологій?

4. Перерахуйте завдання організаційно-технічної підготовки виробництва (ОТПВ).

5. Із яких стадій складається ОТПВ?

6. Якими параметрами характеризується технічний рівень виробництва?

7. Що таке "інжиніринг", коли він застосовується?

8. Що таке "реінжиніринг"?

ТЕМА 8

ФІНАНСУВАННЯ НОВОВВЕДЕНЬ І РИЗИКИ

8. Суть системи фінансування інноваційної діяльності.

8. Форми і засоби фінансування нововведень.

8. Позабюджетні форми підтримання інноваційної діяльності.

8. Інноваційна діяльність і ризики.

8. Методи оцінювання ризику.

8. Управління ризиками і ризик-тейкери.

8. Суть системи фінансування інноваційної діяльності

Інноваційну діяльність підприємства, як правило, здійснюють на основі розроблених програм чи проектів. Інноваційна програма допускає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародної організації.

Інвестиції можна поділити на інвестиції в "зовнішні умови” та інвестиції у власну діяльність.

Інвестування в "зовнішні умови" здійснюють, як правило, у вигляді пайової участі підприємства в спільних проектах, у формі прямого кредитування (з урахуванням норм діючого законодавства) об’єктів, за рахунок діяльності на ринках цінних паперів, а також в інших формах.

Інвестиції внутрішнього характеру мають на меті розвиток стратегічного потенціалу підприємства за рахунок збільшення тих чи інших ресурсів (технічних, технологічних, просторових і т.п.) і створення необхідних товарно-матеріальних запасів.

Термін "інвестиції" має як фінансове, так і економічне визначення.

За фінансовим визначенням. Інвестиції— це всі види активів (засобів), вкладених у господарську діяльність з метою отримання доходу.

За економічним визначенням. Інвестиції — це витрати на створення, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу, що залежать від руху витрат на основний капітал.

Умови фінансування інноваційної програми:

• динаміка інвестиції повинна забезпечувати реалізацію програми відповідно до тимчасових і фінансових обмежень;

• зниження витрат фінансових засобів і ризику програми слід забезпечувати за рахунок відповідної структури і джерел фінансування та визначених організаційних заходів, у тому числі податкових пільг, гарантій, різноманітних форм участі.

Основні стадії фінансування програми:

• попереднє вивчення життєздатності інноваційної програми (визначення доцільності програми з витрат і запланованого прибутку);

• розроблення плану реалізації програми (оцінювання ризиків, ресурсне забезпечення й ін.);

• організація фінансування, у тому числі:

• оцінювання можливих форм фінансування і вибір конкретної форми;

• визначення організацій, що фінансують;

• визначення структури джерел фінансування;

• контроль виконання плану й умов фінансування.

Способи фінансування інноваційних програм:

• самофінансування, тобто використання як джерела фінансування власних засобів інвестора (із засобів бюджету і позабюджетних фондів — для держави, із власних засобів — для організації);

• використання позикових і залучених засобів.

Система фінансування інноваційних програм включає:

• джерела фінансування:

• організаційні форми фінансування.

Класифікацію джерел фінансування інноваційних програм виробляють за:

• відносинами власності;

• видами власності;

• рівнями власників.

За відносинами до власності джерела фінансування поділяють на:

• власні;

• залучені;

• позичкові.

За видами власності джерела фінансування поділяють на:

• державні інвестиційні ресурси (бюджетні засоби і засоби позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій та інші основні й оборотні фонди та майно державної власності таін.);

• інвестиційні, у тому числі фінансові ресурси господарських суб’єктів комерційного і некомерційного характеру, громадських об’єднань, фізичних осіб, у тому числі іноземних інвесторів;

• інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організації, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи).

За рівнями власників джерела фінансування поділяють:

• на рівні держави і регіонів джерелами фінансування інноваційних програм є: власні засоби бюджетів і позабюджетних фондів; залучені засоби державної кредитно-банківської і страхової систем; позикові засоби у вигляді державних міжнародних запозичень (зовнішній борг держави), державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик (внутрішній борг держави);

• на рівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є: власні засоби (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.); залучені засоби, у тому числі внески і пожертвування, засоби, отримані від продажу акцій та ін.; позикові засоби у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів;

• на рівні інноваційної програми джерела фінансування поділяють на: засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів; засоби суб'єктів господарювання — вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів; іноземні інвестиції в різних формах.

Формування портфеля (у вузькому значенні) реальних інвестицій відбувається в кілька етапів, виходячи з цілей і обсягу інвестиційних ресурсів. А саме:

• пошук варіантів реальних інвестиційних проектів;

• розгляд і оцінювання бізнес-планів окремих інвестиційних проектів;

• первинний добір інвестиційних проектів за укрупненими критеріями: відповідність інвестиційного проекту економічній стратегії й іміджу підприємства; напрямки галузевої й регіональної диверсифікованості майбутньої інвестиційної діяльності;

• ступінь розробленості інвестиційного проекту і його забезпеченості основними факторами виробництва, необхідний обсяг інвестицій і період їх здійснення до початку експлуатації проекту, проектований період окупності, рівень інвестиційного ризику і т.д.;

• експертиза відібраних інвестиційних проектів за критерієм ефективності (прибутковості);

• експертиза відібраних інвестиційних проектів за критерієм ризику;

• експертиза відібраних інвестиційних проектів за критерієм ліквідності;

• остаточний добір інвестиційних проектів у сформований портфель з урахуванням його оптимізації та забезпечення необхідної диверсифікованості інвестиційної діяльності.

У табл. 8.1 представлено структуру джерел фінансування інноваційних програм.