ББК63.3(0)6я73

УДК 94 (100) «1945/...» (075.8)

1-19

О.П. Іваницька «Новітня історія країн Європи та Америки» (1945-2002).Навчальний посібник. -Вінни­ця: Видавництво «Фоліант», 2003. - стр. 560.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України 9.12.2002р, протокол № 14/18.2-2331

Рецензенти:

Б.М. Гончар — доктор історичних наук, професор

Київського Національного Університету імені Тараса

Шевченка.

В.О. Горбик -доктор історичних наук, професор

Інституту історії України НАН України.

А.Л. Зінченко -доктор історичних наук, професор

Київського Міжнародного Університету.

В навчальному посібнику на основі широкого конкретно-історичного матеріалу та найновіших здобутків зарубіжної історіографії висвітлюються провідні тенденції та перебіг соціально-економічного, політичного та куль­турного розвитку країн європейського та американського континентів, з'я­совуються періодизація, особливості становлення та краху світової соціалі­стичної системи, типологія, хід і результати демократичних революцій кінця 1980-х - початку 1990-х років у східноєвропейському регіоні, аналізується біполярна система повоєнних міжнародних відносин та наслідки її розпаду.

ISBN 966-96212-1-6

© Іваницька О.П.

© Видавництво "ФОЛІАНТ"

ЗМІСТ

Розділ І. Основні проблеми світу після другої

світової війни

1.Поляризація суспільно-політичних систем у

післявоєнному світі10

2. Особливості політичного розвитку. Соціал-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза. Неоконсерватизм: суть та особливості:12

3. Розпад колоніальної системи та модернізація країн третього світу... 18

4. Науково-технічний прогрес та постіндустріальне суспільство.20

5. Глобальні проблеми сучасності21

6. Міжнародний тероризм як планетарна проблема23

Розділ II. Провідні країни Європи та Америки

І.Сполучені Штати Америки27

Гаррі Трумен - 33-й президент США28

Наслідки другої світової війни для США. Повоєнна

реконверсія та економічний розвиток30

''Справедливий курс". Президентські вибори 1948 року.

Внутрішня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта-Хартлі31

Маккартизм35

Зовнішньополітичні пріоритети. Політика "стримування" комунізму.. .38

"Доктрина Трумена"42

Близькосхідна політика_;44

США та їхні стосунки з американськими державами45

Президентські вибори 1952та 1956років. 34-й президент США

Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки)47

Внутрішня політика адміністрації Д.Ейзенхауера50

Зовнішньополітична діяльність 34-го президента США. Стратегія

"відкидання" комунізму. "Доктрина Ейзенхауера"56

Американо-радянські відносини62

Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори

1960 року. Джон Кеннеді-35-й президент США.'.:64

Економічний розвиток США у 1960-х роках68

Внутрішня політика Дж.Кеннеді.. 68

Демократичні рухи'.71

Зовнішня політика Дж.Кеннеді74

Висадка на Плайя-Хірон.-.76

Даллаське вбивство;79

"Велике суспільство" та "війна з бідністю" президента Ліндона

Джонсона (1963-1969 роки)83

Зовнішня політика87

З

Вибори 1968року і перемога республіканської партії. Річард

Ніксон та "нова економічна політика"89

Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські

відносини93

Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона95

38-й президент США Джеральд Форд тайого діяльність

(1974-1976 роки)97

Президенство Джеймса Картера (1977-1981 роки)98

США на рубежі 1970-1980років. Президентські вибори 1980року

Рональд Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки)103

"Програма оздоровлення" адміністрації Р.Рейгана106

Зовнішня політика109

"Поміркований курс" Джорджа Буша (1989-1993 роки)111

Президентські вибори 1992року та перемога демократичної

партії. Уільям Клінтон -42-й президент США (1993-2001 роки)114

"Нова економіка" адміністрації У. Клінтона118

Зовнішня політика 42-го президента США У Клінтона122

Президентські вибори 2000 року. "Консерватизм з людським обличчям" Джорджа Уокера Буша - 43-го президента США123

2. Великобританія126

Наслідки війни. Парламентські вибори 1945 року. Перемога

лейбористів. Клемент Еттлі126

Економічний розвиток128

Створення "держави загального добробуту"'.130

Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської

колоніальної імперії...131

Правління консерваторів (1951-1964 роки)132

Політика лейбористського уряду Гарольда Вільсона

(1964-1970 роки)136

"Нові консерватори" та уряд Едварда Хіта (1970-1974 роки)139

Правління лейбористів в 1974-1979 роках142

Великобританія наприкінці 1970-1980-х років146

Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер -прем'єр-міністр Великобританії

(1979-1990 роки)147

Приватизація, її особливості та створення "демократії власників": 150

Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове

законодавство153

Реформування "держави загального добробуту"156

Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди160

Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тетчер... 163 Джон Мейджор та політика "здорового консерватизму"

4

(1990-1997роки)■165

"Новий лейборизм" ("третій шлях") Ентоні Блера (1997-2002 роки)... 171 Внутрішня та зовнішня політика175

3. Франція178

Результати другої світової війни. Період Тимчасового режиму.

Відставка Ш.де Голля178

Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток185

Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність

урядів "третьої сили"186

Міжнародне становище та зовнішня політика189

П'ята республіка (1958-1969роки). Повернення Ш. де Голля до

влади192

Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки192

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки... 194

Зовнішня політика Ш. де Голля195

Внутрішньополітична діяльність199

"Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля201

Жорж Помпіду. Політика "спадковості та діалогу"202

Президентські вибори 1974року. Валері Жіскар д'Естен -третій

президент П'ятої республіки204

Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських виборах 1981 року. Франсуа Моріс Адріен Марі Міттеран

президент Франції. "Лівий експеримент" 1981 -1984 років206

Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду

Ж.Шірака: французький варіант неоконсервативно! політики210

Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки)212

Поразка лівих і нове "співіснування" (1993-1995 роки)215

Президент Франції Жак Шірак216

4.Італія219

Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція219

Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та

прийняття Конституції223

Діяльність правоцентриєтських урядів (1948-1963 роки)230

Італійське "економічне диво" 1950-1960-х років233

Правління "лівого центру" (1963-1976 роки)234

Прихід до влади коаліції "національної солідарності" та її

діяльність (1976-1979 роки)236

Італія 1980-х років237

Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки)....238 Італія 1990-х років■ ■ -239

5. Іспанія 252

5

Франкізм в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки)...252 Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової економіки, "економічного дива"' та міжнародної співпраці

(1960-1975 роки)258

Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської

демократії (1976-1982 роки)262

Парламентські вибори 1982 року та перемога 1СРП. Правління

соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки)267

Перемога Народної партії на иарламенстських виборах 1996 року.

Діяльність правоцен і ристського уряду Х.М. Аснара

(1996-2002 роки)274

7. Німеччина277

Проблеми післявоєнного влаштування. Берлінська криза

1948 року та розкол Німеччини277

ФРН282

Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення

Конституції та проголошення ФРН282

К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876-1967)285

"Ера Аденауера" (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. Німецьке

"економічне диво", причини та результати285

"Залізний канцлер" та розвиток повоєнних міжнародних відносин...288 Спадщина "ери Аденауера". Проблеми внутрішньої політики урядів Л. Ерхарда (1963-1966 роки) та К.Кізінгера (1966-1968 роки).. .293 Вибори 1969року. Створення "малої коаліції". В.Брандт- "канцлер

внутрішніх реформ" (1969-1974 роки)296

"Нова східна політика" В.Брандта299

Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки)301

"Ера Г.Коля" (1982-1998 роки). Внутрішня та зовнішня політика303

Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер

ГШрьодер. Внутрішня та зовнішня політика310

НДР317

Антифашистські перетворення в радянській окупаційній зоні Утворення НДР. Будівництво "соціалізму національних кольорів"...З 17

Берлінський червень 1953 року321

Крах "соціалізму національних кольорів" в НДР. Демократична

революція 1989 року324

. Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи327

Розділ III. Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості329

Революції кінця 1980-х початку 1990-х років, зовнішні та

6

в. 4 внутрішні передумови, національні форми та особливості332

1. Албанія335

Особливості руху Опору. Визволення країни від окупації та її

наслідки335

Міжнародне становище. Радянсько-албанські відносини336

Становлення та розвиток тоталітарного режиму343

Демократична революція кінця 1980-х -початку 1990-х років, її розвиток та особливості351

2.Румунія355

Період "народної демократії" (1944-1947 pp.)355

Соціально-економічний й політичний розвиток румунського

суспільства наприкінці 1940-х-1965 років.363

Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску364

Народна революція 1989 року, її особливості та розвиток368

3.Угорщина374

Період "народної демократії" (1944-1947 pp.)374

Особливості соціалістичного будівництва наприкінці

1940-х-1953 років378

Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного

життя (1953-1955 роки)383

Поглиблення кризи та крах ракошизму (березень 1955 - жовтень

1956 року).387

Народна революція 1956 року392

■ Угорські реформи 1960-1970-х років. "Епоха" Я.Кадара399

Революція кінця 1980-х- початку 1990-х років, її розвиток та особливості403

Розділ IV. Країни Латинської Америки

1. Бразилія408

Економічний розвиток після другої світової війни408

Формування партійно-політичної системи. Конституція 1946 року...408 Президентські вибори 1950 року. Повернення Ж.Варгаса

(1950-1954 роки)...410

Внутрішня та зовнішня політика уряду Ж. Варгаса411

Серпнева криза 1954 року413

Внутрішня та зовнішня політика президента Ж.Кубічека

(1956-1961роки).414

Президентські вибори 1960 року. Правління Ж.Гуларта

(1961-1964роки)416

7

Квітневий державний переворот 1964 року та встановлення

військового авторитарного режиму (1964-1984 роки)418

Бразилія в другій половині 1980-х - 1990-х років422

2. Куба426

Куба в 1945-1952 роках426

Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури

Ф.Батисти( 1952-1959 роки)•428

"Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року429

Фідель Кастро Рус. Підготовка, початок та перемога революції

1956-1959 років:438

Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку444

"Соціалізм або смерть"449

3. Мексика452

Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки)452

Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976роки) та перехід до політики модернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо

(1976-1982 роки)454

Фінансово-економічна криза 1980-х років та політика уряду

Мігеля де ла Мадрида (1982-1988 роки)456

Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої ринкової економіки458

4. Чилі463

Соціально-економічний та політичний розвиток у

другій половині 1940-1960-х років463

Чилійська революція (1970-1973 років)466

Правоавторитарний режим А.Піночета (1973-1990 роки)469

Чилі в 1990-х роках475

Розділ V. Міжнародні відносини після другої світової війни

1. Міжнародні відносини у другій половині 1940-х-1950-х років479

Утворення ООН, її структура, органи479

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року481

Нюрнберзький та Токійський судові процеси481

Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних

договорів з колишніми союзниками Німеччини482

Початок та розгортання "холодної війни": періодизація, причини483

Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна

8

інтеграція в Європі та Америці485

Німецьке питання488

Створення військово-політичних блоків489

Корейська війна 1950-1953 років 491

2. Міжнародні відносини у 1960-х-першій половині 1970-х років492

Друга берлінська криза 1961 року",..492

Карибська криза 1962 року та її наслідки494

В'єтнамська війна495

Послаблення міжнародної напруги та прихід короткочасного

періоду розрядки496

Радянсько-американські відносини496

Нова східна політика497

Нарада в Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року497

3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років.

Поворот від розрядки до нового витка напруженості498

Радянська інтервенція в Афганістан498

Радянсько-американські відносини501

4. Міжнародні відносини наприкінці 1980-х - 1990-х років501

Об'єднання Німеччини.501

Розвиток Гельсінкського процесу.502

Інтеграційні процеси. Маастріхтські угоди502

Війна у Перській затоці503

Розділ VI. Художня культура у другій половині XX століття (Автор О.А. Коляструк)

Загальні тенденції розвитку культури504

Освіта,506

Наука і техніка508

Тенденції у розвитку літератури513

Розвиток архітектури518

Образотворче мистецтво527

Розвиток кіно535

Музична культура544

З історії рок-музики на Заході549

Джерела та література 552

Розділ І. Основні напрямки розвитку світу після другої світової війни

1. Поляризація суспільно-політичних систем у післявоєнному світі.

Боротьба з нацистсько-фашистською агресією у роки другої світової війни продемонструвала, з одного боку, унікальний приклад результативної співпраці країн з протилежними суспільно-політичними системами, з іншо­го, дала новий шанс для об'єднання їхніх зусиль у повоєнному світовлашту-ванні. Проте сподівання народів на співпрацю країн антигітлерівської ко­аліції у розв'язанні не менш нагальних, аніж розгром фашизму, економіч­них, політичних та соціальних проблем у мирний час не справдилися.

Друга світова війна призвела, як і перша, до насильницької зміни гло­бальної геополітичної ситуації у світі, яку юридично зафіксовано було рішен­нями Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 року. У результаті пере­розподілу зон геоіюлїтичного впливу суттєво змінилася розстановка сил у всіх стратегічно важливих регіонах світу. Найбільших територіальних втрат знову зазнала Німеччина, а також Японія, вони втратили й статус регіональ­них лідерів. Німеччину до того ж поділено на чотири окупаційні зони, час­тина її східних земль відійшла до Польщі та СРСР. У Японії відібрали прак­тично всі її володіння у Південно-Східній Азії. Англія і Франція, незважаю­чи на перемогу у війні, втратили великі зони впливу та колоні)', також позбу­лися статусу провідних держав і не мали змоги суттєво впливати на хід по­воєнної історії.

На політичну авансцену вийшли дві наддержави - СРСР та США, які по-різному сприймали наслідки другої світової війни, неодинаковий був їхній погляд на перспективи розвитку світової цивілізації.

Економічний потенціал США був вражаючий. Обсяг валового націо­нального продукту зріс з 90,5 млрд.доларів у 1939році до 211,9 млрд. у1945, тобто удвічі. Ще 1943 року випуск зброї, військової техніки та бойово­го спорядження США зрівнявся за своїми масштабами з аналогічним ви­робництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узя­тих. 1947 року Сполучені Штати контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, виробляли половину машинного парку, 41 відсоток товарів та по­слуг. Вони опинилися на вершині своєї могутності і виступили з претензія­ми на роль єдиної наддержави, яка визначає розвиток однополярного світу. У новій системі міжнародних відносин жодна країна чи коаліція держав були не в змозі конкурувати зі Штатами з основних параметрів економічної, військової та політичної потуги.

Відповідно до цього кардинально змінилися настанови зовнішньої пол-

10

ітики США. Якщо сформулювати коротко, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто політики активної участі в глобальному сві говому регулюванні. Глобалізація зовніш­ньополітичних пріоритетів СШАозначала відмову від "доктрини Монро" (1823 рік), за якою світ ділився на "американську" та "європейську" сфери, невтручання Штатів у справи європейських держав як відповідь на відмову останніх від прагнення "поширити свою систему" на Північну та Південну Америки.

Після другої світової війни США стали беззастережним лідером усьо­го західного світу. У цих умовах американське керівництво почало ототож­нювати свої національні інтереси з глобальними прагненнями всієї капітал­істичної системи. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву " Pax Americana" (від латинського - "світ по-американськи"). Сценарій був чіткий і одвертай: перебудова світу за американським проек­том та зразком, а підстави очевидні: монополія на ядерну зброю, гегемонія у світовій економіці та культурі ( масована пропаганда "американського спо­собу життя").

Проте шлях Вашингтона до досягнення "глобального лідерства" пере­пинив не менш могутній у військовому відношенні Радянський Союз, в орбіті якого за домовленістю з партнерами по антигітлерівській колації опинився весь східноєвропейський регіон. Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословач-чині, Албанії, Болгарії, Югославії Москва нав'язала так званий соціалістич­ний шлях розвитку. Жорсткий контроль СРСР у цьому регіоні дав відомі наслідки: за кілька повоєнних років в усіх цих країнах комуністичні та роб­ітничі партії узурпували владу і стали її монополістами.

Східноєвропейську модель розвитку було нав'язано і деяким країнам Азії: Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, Соціалістичній Республіці В'єтнам, Лаоській Народно-Демок­ратичній Республіці, Народній Республіці Кампучія. На початок 1960-х років про будівництво соціалізму оголосило й керівництво Куби на чолі з Ф.Каст­ро. Так виникла світова соціалістична система, очолювана Радянським Со­юзом, яка об'єднала всі країни з соціалістичними та народно-демократич­ними режимами.

Створення та протистояння двох систем та військово-політичних блоків (НАТО та ОВД) породило таке унікальне історичне явище, як холодна війна, яка стала, по-суті, новим типом світової війни. її основним політичним змістом стало протиборство двох розділених ідеологіями гігантських соц­іально-політичних систем, яке здійснювалося у контексті науково-технічної революції переважно жорсткими невійськовими засобами. Політична геге­монія двох великих держав в очолюваних ними блоках і усвідомлення не­можливості використання ядерної зброї, хоча й дозволили уникнути глобаль-

11

ного воєнного конфлікту, разом з тим зумовили тривале протистояння цих держав практично в усіх кутках планети. Практичним віддзеркаленням хо­лодної війни стали так званий "синдром двох держав" (дві Німеччини, дві Кореї, два Китаї, два В'єтнами), корейська війна 1950-1953 років, в'єтнамська війна, друга берлінська та карибська криза тощо.

Крах Радянського Союзу та ОВД призвели до завершення холодної війни й тотальної трансформації міжнародних відносин. Найбільш глибокі зміни сталися в Євразії, де склалася принципово нова геополітична картина, зумовлена практично незаперечним домінуванням США. В результаті Спо­лучені Штати опинилися в унікальній ситауції: вони стали першою і насправді єдиною світовою державою.

2. Особливості політичного розвитку. Соціально-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза.

Домінування ідей соціал-реформізму та їхнє практичне втілення в зах­ідних країнах припало на повоєнний період. Інтелектуальним фундаментом цієї політики стала теорія Дж. М. Кейнса з її концепцією регульованої еко­номіки і "повної зайнятості", згідно з якою уряди західних держав узяли на себе відповідальність за стан економіки і соціальних процесів у своїх краї­нах. Поряд з підтримкою курсу на "повну зайнятість" населення характер­ними рисами соціал-реформізму у сфері соціально-економічної політики були настанови на суспільний егалітаризм і націоналізацію та інші форми "соц­іалізації" власності.

В 1950-1970-х роках переважала думка, що "повної зайнятості" і за­безпечення економічного зростання можна досягти за рахунок часткової інфляції. Мало того, в політично-урядових колах побутувало переконання про необхідність підтримання "повної зайнятості" будь-якою ціною. Високі рівні безробіття вважалися згубними не тільки для тодішніх урядів, а й для західної соціально-економічної системи загалом. Саме ця пересторога й спо­нукала уряди боротися з безробіттям шляхом стимулювання споживчого попиту навіть в умовах інфляції, що часто-густо спричиняло новий стрибок цін. Проте швидке економічне зростання, відсутність масштабних кризових струсів і суттєве підвищення добробуту населення, які стали відчутними з кінця другої світової війни до 1970-х років, підтверджували переваги та доцільність соціал-реформістської практики. Водночас сформульована у повоєнні роки концепція регулювання пов'язувала підтримання курсу "по­вної зайнятості", як і інших завдань економічної політики держави, зокрема, стримування інфляції, забезпечення економічного зростання і рівноваги пла­тіжного балансу, із зміцненням господарської могутності держави. Звідси

12

закономірним результатом соціал-реформістської тактики стало не просто активне, а зростаюче втручання держави у процеси відтворення. Найяскра­віше це проявилося у перерозподілі суспільного продукту. Після більш-менш поміркованих на початках державні витрати стали згодом потужно зроста­ти. Це відбилося у збільшенні їхньої частки у валовому національному про­дукті. Так, з 1960 по 1980 рік вона виросла у США з 28,1 до 35,4; у ФРН - з 31 до 46,6; у Франції - з 33,6 до 46; у Великобританії - з 33 до 44,4 відсотка.

Збільшення масштабів перерозподілу відбувалося також під впливом низки економічних і соціальних факторів, передовсім за рахунок зростан­ня соціальних витрат у загальній сумі державних витрат: з 1960 по 1980 рік вони зросли у США з 38,7 до 58,5; у ФРН - з 65,3 до 66,1; у Великобританії -з 42до 49,6;в Італії -з 56,5до 64, 7відсотка.

Кейнсіанська модель регулювання економічної кон'юнктури передба­чала її вирівнювання, попередження криз та різких стрибків. Для цього не­обхідне було продумане регулювання економіки шляхом компенсаційної політики - стимулювати попит за рахунок збільшення державних витрат у роки погіршення економічної кон'юнктури та обмежувати їх у періоди ви­сокого економічного зростання. Передбачалося, що дефіцити держбюджетів, які спричинилися збільшенням державних витрат у кризові роки та в час безробіття, будуть компенсовуватися позитивним сальдо в період високих темпів економічного зростання. Реальність виявилася іншою. Ліквідація зро­стаючих державних витрат виявилася непростою справою, оскільки такі спроби неминуче наштовхувалися на опір зацікавлених груп (як виборців, так і бізнесу). В результаті розвиток державних фінансів набрав однобічно- . го характеру, він відбувався лише по лінії зростання, а дефіцит держбюдже­ту перетворився у стабільне явище,

До середини 1970-х років дефіцитність державних фінансів була прак­тично перманентною. Так, з 1951 по 1975 рік, тобто упродовж 25 років, сальдо державних фінансів Італії ні разу не було позитивним чи нейтральним, а державні бюджети у США і Швеції зводилися 20..разів, у Великобританії і Франції - 18, у ФРН - 17 разів. Осторонь цього ряду перебувала лише Япо­нія, конституція якої вимагала обов'язкового збалансування бюджету.

Окрім цього, імпульс збільшення державних трансфертів (переведен­ня) ішов не тільки через політику "точного настроювання" економіки, але й через "відкриті" витратні програми, кошти на які не могли бути заздалегідь і точно визначені (економічні та демографічні зміни, рівень безробіття тощо). Часто-густо свій негативний внесок у зростання державних витрат робили особливості процедури їхнього планування, яка здійснювалася за принци­пом потреб, а не ресурсів, якими розпоряджалася держава.

Суттєве зростання державних витрат закономірно супроводжувалося посиленням податкового тиску. З 1955 по 1980 рік він збільшився в частці

13

від ВВП у США з 23,6 до 30,7 відсотка; у ФРН - з 30,8 до 37,2; у Великобри­танії- з 29,8до 35,9;у Канаді -з 21,7до 32,8відсотка.

Проте підвищення податків не встигало за збільшенням державних витрат і в результаті дефіцитність бюджетів західних країн з кон'юнктурно­го і змінного перетворилися в структурний і постійний феномен.

Масштаби участі держави в економічних процесах у післявоєнні роки зросли також у зв'язку з націоналізацією промисловості. За першою повоє­нною хвилею її одержавлення в ряді країн (Франції, Великобританії та інших) піднялася нова. Державний підприємницький сектор у багатьох країнах по­сідав важливе місце в економіці за кількістю зайнятих на виробництві лю­дей, капіталовкладень та виробленої продукції. Суттєво зросли інтенсивність та ареал адміністративно-правового регулювання. Врешті-решт, у соціал-реформістській моделі "змішаної економіки" пропорції між державним та приватним сектором все більше зміщувалися на користь першого.

Соціал-реформістська модель мала дві основні вади: практично цілко­вите заперечення здатності економіки до саморегулювання та акцент на пе-рерозподільчих аспектах відтворення на шкоду власне виробничим. Здатність економіки до саморегулювання заперечувалася і тим, що її суб'єкти, на думку ідеологів соціал-реформізму, нібито керувалися лише приватними, взаємосуперечливими інтересами. Таким чином, соціал-реформістська прак­тика свідомо чи несвідомо обмежувала чи принижувала роль приватних еко­номічних стимулів.

До того ж соціал-реформісти вбачали у державному регулюванні лише позитивні моменти, ігноруючи негативні, яких виявилося чимало. Передовсім економічна політика держави деформувала ринкові стимули, а разом з цим і пропорції між споживанням.! нагромадженням, збереженнями та інвестиц­іями, прибутковістю різних сфер господарювання, які стихійно формували­ся. При цьому урядове втручання далеко не завжди правильно орієнтувало­ся на стимулювання об'єктивних тенденцій соціально-економічного розвит­ку. Фактори соціальної політики часто суперечили завданням забезпечення максимальної ефективності економіки. В результаті надання економіці більшої контрольованості породжувало диспропорції; субсидовані капіта­ловкладення (прямі чи з допомогою податкових пільг) спричиняли зростан­ня фондосмкості і зниження капіталовіддачі, заохочення найму робочої сили стимулювало, окрім всього іншого, зниження темпів підвищення продук­тивності праці; обмеження «зайвої» конкуренції вело до штучної монополі­зації.

Одержавлення спричинило низку інших негативних явищ, зокрема, роз­ростання державного апарату та гальмівної бюрократизації. Слід вказати на ще один тин деформації - на безсистемне, заплутане, і надмірне оподат­кування трудових доходів, яке послаблювало стимули підприємництва, ско-

14

рочувало пропозицію робочих.рук тощо.

На початок 1980-х років гранична ставка оподаткування (прямого чи побічного) на одного робітника, який отримував середню зарплату, складала у США - 48,6 відсотки, у ФРН - 60,9, у Франції - 68,8, в Італії - 62,7, у Великобританії - 54,5 у Швеції - 73 відсотки. Опозиція щодо зростаючого податкового тиску набирала форму ухилення від сплати податків, «податко­вих бунтів», тобто еміграції коштів у країни з низьким податком, зростан­ням тіньової економіки тощо.

Чимало вад мала і соціальна політика. Амбіційні плани створення «дер­жави добробуту», «боротьби з бідністю», помилкові пріоритети та непроду­мані методи соціальної політики, паралелізм, відсутність взаємопогодженості створювали передумови поширення соціального паразитизму.

Таким чином, на кінець 1970-х років традиційні кейнсіанські важелі економічного регулювання, які лежали в основі соціал-реформізму, вичер­пали себе. В умовах бурхливого розвитку техніки та новітніх технологій, необхідності структурної перебудови народного господарства постала про­блема пошуків нової соціально-економічної теорії та практики.

Неоконсерватизм: суть та особливості. Безпосередньою відповіддю на кризу соціал-реформістеької моделі став неоконсерватизм. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років у працях багатьох західних політологів, у ви­ступах політиків і оглядачів відчутною стала теза про вступ капіталізму в «еру консервативної політики». Якщо раніше термін «консерватизм» був не дуже популярним, то наприкінці 1970-х він знову набрав респектабельності. Прихід до влади в США 1980 року Р.Рейгана і його переобрання на другий термін 1984 року, перемога консервативної партії на чолі з М.Тетчер в Англії тричі підряд, успіх правих на парламентських та місцевих виборах у ФРН, Італії, Франції, активізація расистських і профашистських угруповань у ряді розвинених країн засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися цими пол­ітичними силами, є співзвучними настроям досить широких соціальних верств: від великих підприємців до «синьокомірцевих» робітників, що мова йде про масштабний, не обмежений національними кордонами, процес.

Консерватизм -це не просто політична програма тієї чи іншої партії чи політичний принцип, а система поглядів на довколишній світ, це тип світог­ляду і політико-ідеологічних орієнтацій та установок, які не завжди асоцію­ються з конкретними політичними партіями. Всі варіанти сучасного консер­ватизму як на національному, так і на міжнародному рівні, об'єднані відпов­ідним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які у сукупності скла­дають течію неоконсерватизму як самостійного різновиду західної суспіль­но-політичної думки. У західній літературі існує різнобій щодо визначення і характеристики консерватизму: в ньому, як правило, виділяють чотири, п'ять, сім, а то й більше течій чи напрямів. У дифініційному сенсі неоконсерва-

15

гизм отримав різні назви: власне «неоконсерватизм», «нові праві», «ради­кальний консерватизм» (Р.Рейган, М.Тетчер), традиціоналістський чи па-терналістськмй консерватизм, неолібералізм тощо.

Завдання неоконсерватизму в економічній сфері зводилися до віднов­лення старих, традиційних настанов - економічної свободи, конкуренції, обмеження господарських прерогатив держави, опори на власні сили. Дек­ларувалося, що економіка має високий потенціал до саморегулювання і тому необхідність державного втручання (окрім регулювання конкуренції) по­винна бути не апріорною, а винятково обгрунтованою у кожному конкретно­му випадку.

На думку нових консерваторів, наявне державне регулювання перешкод­жало розвитку ринку і спричиняло порушення рівноваги в господарській системі. Звідси завдання нового консерватизму у сфері економіки полягало в тому, щоб забезпечити простір для дії ринкових сил, тобто вільної взає­модії приватних інтересів.

Слід підкреслити, що першопочатки економічного неоконсерватизму відносяться ще до приходу до влади консервативних урядів. Його відлік зви­чайно починають з часу урядування адміністрації Дж. Картера в США та кабінету Дж. Каллагена у Великобританії. Саме ці політики першими у своїх країнах усвідомили обмеженість можливостей державного регулювання і зробили спроби, щоправда, дуже помірковані, зменшити його масштаби.

Ідеї економічного неоконсерватизму найбільш вичерпно сформулюва­ли й активно спопуляризували Мілтон Фрідмен - голова монетаристського напрямку і Фрідріх фон Хайєк - видатний представник австрійської економ­ічної школи. Зміну економічного курсу підготовали інші науковці-економі-сти.

Все ж головну роль в інтелектуальній атаці на кейнсіанство відіграли монетариста. Вони вважали, що підтримка «цілковитої зайнятості» за раху­нок «підкачки» попиту не може бути перманентною. На їхню думку, зрос­тання попиту справді веде на перших порах до збільшення зайнятості і об­сягів виробництва, проте вневдовзі це породжус інфляцію. До того ж збере­ження попередніх рівнів зайнятості в кожний наступний момент досягалося тільки за рахунок "ін'єкції"", а це ще більше динамізує інфляцію.

Важливою, хоч і короткотерміновою, метою майбутньої неоконсерва­тивно! економічної стратегії стало подолання інфляції шляхом здійснення рестриктнвної (обмежувальної) кредитно-фінансової політики. Боротьба з інфляцією тісно пов'язувалася з ліквідацією дефіцитності державних бюд­жетів та зменшенням витрат, а у перспективі - із збалансуванням бюджету. Поширення набула також монетаристська теорія " природного" рівня безро­біття .

Одним з найважливіших заходів у країнах із сильним профспілковій

рухом неоконсерватори вважали обмеження його монопольного впливу на ринок праці.

Важливим елементом неоконсервативно']' економічної програми стала приватизація-розпродаж державних підприємств. Нові консерватори зага­лом негативно ставилися до державної власності. Первинною і природною за моральними, релігійними, політичними і економічними мотивами вони визнавали лише приватну власність. Загалом негативне ставлення до націо­налізації, яке сповідували не тільки неоконсерватори, а її широкі верстви, мало під собою реальні підстави. Досвід націоналізації, якщо не у всіх, то у більшості країн розчаровував, оскільки ефективність функціонування дер­жавного сектору виявилася нижчою, аніж у приватному; Неоконсерватори пропонували покінчити з проблемами державного сектору шляхом його ліквідації.

Консервативна соціальна політика також різнилася від соціально-ре­формістської філософії, хоча практично ніхто з неоконсерваторів не підтри­мував ідею повної ліквідації системи допомоги. Стрижнем їхнього підходу стала ідея, за якою умовою добробут знедолених є не державна допомога, а свобода економічної діяльності. "Головний ворог бідності,- заявляв прези­дент США Р.Рейган, - система вільного підприємництва". Вказуючії на не­гативні наслідки соціальної політики "держави добробуту", він вирізнив пе­редовсім провокування нею паразитизму, нові консерватори пропонували змінити її принципи. Держава, на їхню думку, повинна підтримувати тільки тих, хто через різні обставини, не зможе забезпечити себе засобами до існу­вання. Через це вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви, які насправді потребують допомоги.

Значне місце в конструкціях неоконсерватизму займають питання куль­тури, морально-етичних чеснот, соціальних настанов, релігії тощо. Необхід­но підкреслити, що інтерес нових консерваторів до цих питань невипадко-вий і мас під собою життєву основу, а саме: невдоволення широких верств населення типовими для останніх десятиріч тенденціями - розгулом пор­нографії, вседозволеності, руйнацією сімейних традицій, релігійним нігілізмом тощо. Особливий акцент неоконсерватори робили на зникненні у людей впевненості у своїх можливостях, на занепаді таких "традиційних" цінностей, як "закон і порядок", "дисципліна", "стриманість", "взаєморозу­міння", патріотизм тощо. їхня стурбованість соцюкультурними і морально-етичними проблемами знаходила відбиття в одвертій ностальгії за більш простим, більш організованим і гомогенним світом, який, на їхню думку, існував у ХУІІІ-ХІХ століттях, у період вільного капіталізму. Вони аргумен­товано наполягають на потребі зміцнення родини, громади, церкви і в цьому мали підтримку з боку широких верств населення.

Неоконсерватори внесли суттєві корективи ігВгДШЧК¥^фмйкціонування

17

16

державних інститутів. "Розвантаживши" державу від багатьох, передовсім соціально-економічних функцій, які вона взяла на себе в період функціону­вання кейнсіанської моделі, скоротивши державний апарат і підвищивши його якість, вони прагнули зміцнити авторитет держави і підвищити її полі­тичну роль. Значну увагу звернули неоконсерватори на питання місцевого самоврядування та регіональної політичної активності.

Загалом неоконсерватизм - суперечливе і неоднозначне явище сусп­ільного життя Заходу. При цьому неоконсервативна політика, позначена за­гальними для розвинених капіталістичних країн рисами, має у кожному кон­кретному випадку свої національні особливості.

3. Розпад колоніальної системи та модернізація країн третього світу.

Інший важливий геополітичний наслідок другої світової війни полягав у руйнації усталеної колоніальної системи. Це сталося невипадково, пере­довсім тому, що великі європейські метрополії- і переможці і переможені -були суттєво ослаблені. Йдеться про Великобританію, Францію, Італію,Бель­гію, Голландію. Отже, на відміну від ситуації, яка склалася після пертої світо­вої війни, коли колонії були лише перерозподілені, тепер зробити це вияви­лося неможливим. Метрополії позбулися змоги контролювати свої підопічні території, що стало однією з причин активізації національно-визвольних рухів та появи нових незалежних держав. У числі перших були Снрія, Ліван, Індія, Алжир, Марокко, Кувейт, Бахрейн та інші. Слідом за країнами Азії та Північної Африки на шлях незалежного розвитку стали народи чорної Аф­рики. При цьому тільки I960року, названого "роком Африки", політичної самостійності домоглися 17держав -колишніх колоній Великобританії, Франції, Італії, Бельгії. В середині 1970-х років здобули незалежність ко­лишні португальські колонії. 1989 року колоніальне ярмо скинула остання,, на Африканському континенті країна - Намібія. Передача Китаю Гонконг; (1997рік) та Макао (1999рік) завершила історію колоніалізму Заходу Азії.

Новостворені незалежні держави з числа колоній та напівколоній так її не змогли одразу домогтися повної незалежності - як економічної, так і пол-"' ітичної. Цей "вакуум влади" активно і небезуспішно почали заповнювати СРСР та США, які ніколи не були чистими метрополіями. СРСР - під гасла­ми побудови комуністичного раю; США - встановлення демократії. Тому, колишні колонії перетворилися на арену часто доволі гострих зіткнень гео-політичних інтересів Радянського Союзу та Сполучених Штатів.

Так планета поділилася на "три світи": перший - це група розвішених та близьких до них .країн Західної Європи та Північної Америки, а також

18

низка азіатських країн, які домінували у світовій економіці ( на них припа­дає 25 відсотків сучасного світу), другий - країни соціалггичного табору (26 країн з населенням в 1.7 млрд. осіб, або 37 відсотків населення планети), та країни "третього світу" - колишні колонії і латиноамериканські країни, об'­єднані комплексом відповідних характеристик: відсталістю економік, не­зрілістю соціально-партійної системи, переважанням аграрного сектору та селянства, збереженням традиційних патріархальних, племінних, кланових структур та їх елементів тощо. За цією - останньою - групою країн закріпи­лася також назва: "країни, що розвиваються", оскільки провідне завдання їхнього розвитку полягало у подоланні економічної відсталості, модернізації економіки та у досягненні справжньої економічної й політичної незалеж­ності.

Процес набуття новоствореними країнами повноцінної самостійності відбувався суперечливо, зі значними труднощами. Через слабкість національ­ної буржуазії, партійних структур політичну владу перебирала армія, яка ініціювала державні перевороти та військові режими. В ряді країн доміну­вали різні національні варіанти соціалізму - ісламський, африканський, індійський тощо. Значного поширення набули антизахідні та антимо-дерністські настрої, пропаганда ідей особливого шляху розвитку, відкидан­ня загальноцивілізаційних набутків.

Незважаючи на складність цих проблем, більшість країн Азії, Латинсь­кої Америки та деякі країни Африки перетворилися упродовж другої поло­вини минулого століття з переважно аграрних в аграрно-індустріальні і навіть на передові індустріальні держави. За групою азіатських країн закріпилася назва нових індустріальних, або "азіатських драконів". Це -Гонконг, Сінга­пур, Тайвань та Південна Корея. Латиноамериканські країни переорієнту­валися на створення власної імпортнозамінної індустрії і домоглися значних успіхів у різних сферах економіки. Країни, що розвиваються, відіграюють важливу роль у світовій політиці, інтеграційних процесах.

4. Науково-технічний прогрес та постіндустріальне

суспільство.

Символом та рушієм змін, що відбулися і тривають на планеті, стала науково-технічна революція (НТР), яка матеріалізувалася 1946 року у США винайденням першої електронно-обчислювальної машини, а у 1970-х роках - виникненням нового постіндустріального суспільства. Попри все розмаїт­тя соціотехнологічних оцінок існує і певний консенсус у визначенні най­важливіших особливостей сучасної НТР. Вони полягають у принципово но­вому рівні розвитку науки п техніки, який зумовлює появу технічних при­строїв та продукції, якості і властивості котрих відсутні у природі; у масні-

табному нарощуванні знань; пріоритетному розвитку досліджень у галузі фундаментальних наук; у безперервному скороченні часу між здобуттям но­вих наукових знань та їхнім використанням в інженерно-конструкторських розробках; у всезростаючій ролі інформації у галузі матеріального вироб­ництва, хоч, як і раніше, до уваги беруться традиційні джерела енергії та сировини.

Сучасна НТР, потужно й кардинально впливаючи на матеріальне ви­робництво, не меншою мірою позначається і на людській спільноті. Впро­вадження комп'ютерної техніки не тільки змінює виробничий процес, але трансформує і такі сфери "нематеріального виробництва", як освіта, меди­цина, система комунікацій тощо, які є важливою складовою частиною су­часного соціуму.

Соціальні наслідки НТР настільки очевидні і масштабні, що чимало учених-суспільствознавців упродовж останніх сорока- тридцяти років все частіше звертаються до проблем постіндустріального ("інформаційного", "наукового", постматеріального") суспільства. Поява цієї проблематики спри­чинена неспроможністю та крахом формаційного підходу та концепції за­гальної кризи капіталізму кінця XX століття. Постіндустріальне суспільство виростає з індустріального, є його продовженням і в той же час його замі­ною. Концепцію ж індустріального суспільства було запропоновано ще в середині минулого століття, що збіглося з періодом стабільного економічно­го розвитку на Заході. її авторами стали Р.Арон, У.Ростоу та інші західні соціологи й політологи. Зовнішніми атрибутами індустріального суспіль­ства вважають пріоритет машинної індустрії у виробництві, зросч ання міст, формування численного робітництва тощо. За головну прикмету такого суспільства автори концепції вважають безперервне зростання виробницт­ва матеріальних благ.

У і 970-х роках з 'явилася антитеза індустріальному суспільству - пост­індустріальне суспільство. Теорія цього суспільства виникла на основі ос­мислення специфіки сучасного моменту та напрямків розвитку світової ци­вілізації. Саме 1970-і кінець 1980-х років теоретики постіндустріалізму сприйняли як історичний етап, який зумовив його появу. 1 хоча класики постіндустріальної теорії досить обережні у використанні "революційної" риторики, все ж його формування вважають глобальною революцією.

Незважаючи на значні розходження у підходах та оцінках нового сусп­ільства, переважна більшість прихильників постіндустріалізму відзначають, що найбільш фундаментальною його ознакою є переорієнтація виробницт­ва зі сфери створення матеріальних благ на надання послуг та інформації. Так, до початку 80-х років у США, а кількома роками пізніше і в країнах Західної Європи валовий продукт сфери інтерперсональних послуг перева­жив валовий продукт сфери матеріального виробництва.

20

Увага до проблеми інформатизації послуг сьогодні настільки велика, що інколи доктрина "інформаційного суспільства" розглядається як віднос­но самостійна концепція.

Російський вчений В.Л.Іноземцев пропонує власну концепцію історії світової цивілізації, яка, на його думку, поділяється натри величезні епохи: доекономічну, коли основним типом діяльності людини була так звана пе-редтрудова активність, вона дозволяла індивідуму протистояти природі у боротьбі за виживання; економічну, яка базується на праці як усвідомленій діяльності для створення для людини комфортного й безпечного середови­ща; постекономічну, перші ознаки якої стали проявлятися в останні два де­сятиріччя передовсім саме зміною характеру діяльності людей, яку автор кваліфікує як "творчість".

Загалом постіндустріальний світ перебуває лише на початковому етапі свого становлення. Спільноти з превалюючими ознаками постіндустріаліз­му - розвиненою демократією та соціально зорієнтовіаною економікою -утвердилися у небагатьох державах, хоча його вплив на світовий розвиток виходить за географічні межі цих країн і має глобальний масштаб.

5. Глобальні проблеми сучасності.

В другій половині XX століття людствозіткнулося з проблемами справді глобальних масштабів. Мова йде про процеси та явища, які охоплюють сфе­ру взаємодії природи та суспільства, людину та її довкілля, а також стосунки між соціальними спільнотами - народами і державами.

Загальні особливості всіх цих проблем полягають у тому, що вони на­брали планетарного характеру і стосуються народів усіх континентів, загро­жують людству серйозним регресом у розвитку продуктивних сил, потребу­ють невідкладних рішень та дій, спрямованих на попередження й подолання небезпечних для життєдіяльності і безпеки громадян явищ та процесів, ви­магають колективних заходів і зусиль з боку всіх держав, всієї світової спільноти.

Упродовж багатовікової історії людство користувалося дарами приро­ди, не задумуючись над наслідками своєї діяльності. Із розвитком матері­ального виробництва і збільшення народонаселення різко зросли потреби людей у природних ресурсах. Проте можливості природи не безмежні.

Наслідки людської діяльності позначилися на всіх компонентах довкі­лля: на атмосфері і кліматі, водних ресурсах, на грунтах, надрах, флорі та фауні. Особливу небезпеку викликає високий рівень забрудненості атмосфе­ри в результаті викидів промисловими об'єктами і транспортом отруйних речовин. В деяких місцях планети у повітрі виявлено до 200 і більше шкідли­вих для людини речовин, а їхній сумарний вміст перевищує допустимий рівень в десятки і більше разів.

21

Інша загроза - виснаження озонового шару в атмосфері, що супровод­жується глобальними кліматичними змінами. З'явився і такий небезпечний феномен як парниковий ефект.

У загрозливому стані опинилися водні ресурси не лише річок і озер, а й морів і океанів. З часу другої світової війни споживання води в масштабах планети зросло в 4 рази. У результаті господарської діяльності зникають ріки, озера, цілі моря. Близько 40 відсотків населення планети потерпає від не­стачі води.

Величезне значення для збереження біосфери, всього живого на Землі мають грунти, оскільки 98-99 відсотків продуктів харчування людина отри­мує в результаті їх використання. Водночас результат людської діяльності найзгубніше позначився на стані грунтів. Людство вже втратило близько 2 млрд. га колись родючих земель, перетворивши їх в пустелі, або непридатні для рільництва території. Аналогічна доля спіткала і лісові масиви, які за минуле століття скоротилися на одну третину.

Гостро посталії проблеми енергозабезпечення та харчування (нині не-. доїдають у світі 840 млн. осіб); викликають тривогу демографічні процеси. Демографічні зрушення нині перетворилися у самостійну проблему світо­вого значення. Якщо упродовж першої половини XX століття загальна кількість жителів Землі збільшилася на 1 млрд. осіб -з 1,5 млрд. до 2,5 млрд., або на 2/3, то в наступне десятиріччя вона зросла на 3,5 млрд., або в 2,4 раза, сягнувши 1999 року 6 млрд. осіб. За прогнозами, до 2005 року населення планети може скласти 8 млрд. осіб. При цьому різке зростання народонасе­лення припадає на країни, що розвиваються, які до того ж потерпають від різних соціальних та економічних негараздів.

Внутрішня проблема світового демографічного зрушення - це потуж­ний процес "омолодження" населення в групі країн, що складають "третій світ", і, навпаки, старіння населення в розвинених країнах. Забезпечення зайнятості працездатних молодих людей в країнах, що розвиваються, є сьо­годні однією з найгостріших соціальних проблем, яка набрала міжнародно­го значення. Натомість збільшення людей пенсійного віку у розвинених краї­нах лягає важким тягарем на систему соціального забезпечення.

До інших світових проблем слід віднести необхідність контролю над озброєннями, ліквідацію зброї масового знищення, боротьбу із злочинністю, наркоманією та тероризмом.

Таким чином, вперше у світовій історії гостро постало питання: зара­ди збереження життя на Землі, виживання цивілізації потрібно шукати шля­хи розумної і справедливої організації взаємин між народами і державами. Це передбачає передовсім виключення насильства з практики міжнародних відносин, орієнтацію на компромісне розв'язання складних, особливо ж кон­фліктних проблем, які загрожують людству та міжнародній безпеці; здійснен-

22

пя заходів, які гарантують стабільність світової економіки загалом, її еколо-гізацію і наступний розвиток. Іншими словами, необхідно перейти від мо­делі світу, базованого на балансах військової сили, рівноваги, страху, проти­борства до моделі "позитивного світу", тобто світу, який грунтується на спільних цілях, прагненнях, ідеалах, світу, який визнає і обстоює, хоч би в основному, фундаментальні загальнолюдські цінності.

6. Міжнародний тероризм як планетарна проблема.

Тероризм має багатовікову історію. Його першопочатки відносяться ще до нашої ери. Саме поняття "тероризм" виникло, на думку деяких дослід­ників, в роки Великої Французької революції. Масштаби терору швидко роз­росталися. Вже на початку XIX століття в Європі виникли терористичні орган­ізації: серед них такі одверто насильницькі об'єднання, як мафія, камора тощо. Щоправда, тоді терористичні акції багато в чому мали індивідуалістичне, а іноді й романтичне забарвлення, як приміром, боротьба за гідність і свободу особистості. Загалом тероризм до XX століття не мав масового характеру, не було в той час ідеології і тих форм, які притаманні йому у столітті, яке минуло. XX століття залишило чимало трагічних сторінок в історії людства. До найбільших міжнародних злочинів належить перша і друга світова війни, акти агресії проти миру меншого, локального масштабу та всі форми їх підготвки, а також воєнні злочини і злочини проти людства. їх було кодифіковано Стату­том Нюрнберзького трибуналу, принципи якого схвалила 11 вересня 1946 року Генеральна Асамблея ООН. Нюрнберзький , а згодом і Токійський процеси над головними воєнними злочинцями - перші в історії суди такого типу. Ос­таннім часом аналогічне завдання поставлено перед створеним у Гаазі Міжна­родним кримінальним трибуналом: він має визначити міру покарання воєн­них злочинців з колишньої Югославії.

У XX столітті небувалого розмаху набрав державний тероризм. У масо­вих масштабах його здійснювали держави, в яких запанував тоталітарний ре­жим. Серед них перше місце посів Радянський Союз, де, починаючи від вбив­ства царської родини, розгулу "червоного терору" в роки спровокованої більшо­виками громадянської війни до розкуркулювання і насильницької колективі­зації села, штучних голодоморів в Україні, а потім масових репресій 1930— 1950-х років, жертвами яких по всій імперії були десятки мільйонів людей. Жорстокою формою сталінського терору стала депортація і знищення цілих народів - німців Поволжя, калмиків, кримських татар, чеченців, балкарів, інгушів, сотень тисяч українців із західних областей та інших.

Неменшою за масштабами політика державного тероризму здійснюва­лася в маоцзедунівському Китаї, полпотівськін Камбоджі та інших комуністич­них державах. 1 Іі злочини стимулювали тероризм в усьому світі. Західні авто­ри часто відносять до політичного терору національно-визвольні рухи. які. на

23

їхню думку, у своїй боротьбі за незалежність використовують терористичні методи.

Серед цілої низки світових проблем вперше в історії з усією гостротою постало питання про спільну боротьбу всіх держав проти безпрецедентного розмаху і нового характеру деяких видів злочинності, безжалісного знищення людей і безцінних пам'яток культури. Йдеться передовсім про тероризм, який набрав неймовірних розмірів у другій половині XX століття. Різке посилення його негативного впливу на розвиток міжнародних відносин і внутрідержав­ного життя засвідчує, що акції кривавого насильства стали одним з найбільш небезпечних викликів міжнародній безпеці.

Тероризм визначається як застосування недержавного насильства чи заг­рози насильства з метою викликати паніку у суспільстві, послабити позиції або добитися відставки посадових осіб і викликати політичні зміни. Це лише одна із багатьох його дефініцій. Інколи його порівнюють з партизанською війною, хоча на відміну від партизанів, терористи не можуть або не хочуть захоплювати і утримувати територію, і навіть ніби підміняють війну між дер­жавами. Тероризм багатолике явище.

У XX столітті мотиви, стратегія і зброя терористів стали дещо іншими. Тепер у більшості випадків міжнародний та внутрішній тероризм не лівий і не правий, а етнічно-сепаратистський або релігійний за своєю ідеологічною основою.

Деякі міжнародні терористичні організації обґрунтовують свої акції про-марксистською та прокомуністичною ідеологією. До них належать "Ірландсь­ка республіканська армія" (Великобританія) - католицька організація, яка ви­никла 1914 року і активно діє з 1969 року під гаслом возз'єднання британської провінції Ольстер з Ірландією. Під антиімперіалістичними та прокомуністич­ними гаслами (окрім цього, ще під гаслами іредентизму) діють баскська теро­ристична організація ЕТА, створена 1959 року; такі угруповання, як "Пряма дія" у Франції з 1979 року; "Фракція Червоної армії" у ФРН (з кінця 1960-х років); "Червоні бригади" в Італії (з 1970 року), відомі вбивством прем'єр-міністра Італії А.Моро.

В Японії на основі японського мілітаризму 1970 року було створено "Червону армію Японії", яка пов'язана з іншими терористичними організа­ціями світу. В цьому "чорному" списку необхідно згадати японську "Аум Сінріке", яка відома своїм терактом в японському метро, коли газом-заріном були отруєні люди. УіПеру ще недавно третину країни контролювала орган­ізація "Сендеро Ломіносо" ("Світлий шлях"), ідеологічною основою якої стала маоїстська модель комунізму.

До організацій, на прапорі яких інтерпретації ісламських принципів, належать "Хамас", створена 1987 року як ісламський рух опору на Близько­му Сході, та "Ісламський фронт порятунку", який діє в Алжирі з 1989 року. В

24

Єгипті на початку 1970-х років розгорнула злочинну діяльність організація "Ісламський джіхад", відома вбивством президента Єгипту Анвара Садата в

1981 році тощо.

У США на території штатів Мічиган, Арізона і Монтана криваві злочи­ни скоїла ультраправа організація "Народне ополчення". Вона стала відома влаштованим нею вибухом в Оклахома- Сіті, що спричинив численні жерт­ви. З 1968 року після вбивства Мартіна Лютера Кінга заявило про себе теро­ристичне угруповання чорношкірих американців "Чорні пантери".

Зловісної слави зажило в Туреччині праве угруповання "Сірі вовки", яке налічує 30 тисяч членів і має 80 філіалів у різних країнах світу. Не обме­жившись терором проти прокомуністичних діячів, вони організували те­ракті проти папи Іоанна Павла II.

Відома також латиноамериканська терористична організація "Акція на­ціонального звільнення". Створив її наприкінці 1960-х років Карлос Марі-хелья, якого терористи почали називати "теоретиком тероризму" після того, як він написав "міні-посібник" з тактики ведення "міської партизанської війни". На цьому ж континенті, в Аргентині, виникла "Революційна народна армія", як військове крило троцькістської "Революційної армії" і "Четверто­го Інтернаціоналу". І це далеко не повний перелік міжнародних терорис­тичних організацій.

У столітті, яке минуло, жертвами терористів стало багато відомих пол­ітичних діячів. Достатньо згадати у цьому зв'язку С.Петлюру, С.Бандеру, М.Ганді, братів Джона і Роберта Кеннеді, Індіру та Раджива Ганді, А.Моро, Мартіна ЛютераКінга та інших.

На рубежі XX і XXI століть тероризм набрав нової якості, перетворився в один із провідних факторів сучасних міжнародних відносин. Виник фено­мен міжнародного тероризму, який не пов'язаний напряму з конкретною дер­жавою. З'явилися терористичні організації, які мають секретні бази в різних країнах. Наприклад, організація Усами бен Ладена вербує своїх членів в Са­удівській Аравії, Алжирі, Іорданії, Пакистані, Афганістані, Малайзії в інших країнах, в тому числі в США. Такі організації не мають атрибутів держави, включаючії політичні та економічні об'єкти, знищення яких завдало б їм не­поправної шкоди. Життя показало, що звичайні форми збройних акцій у бо­ротьбі держав з наднаціональним тероризмом не дають бажаних результат ів.

Безперечно, шо одним із чинників, які сприяють збільшенню небезпеки тероризму, стало зростання міжнародної злочинності, втому числі наркомафїї. Відзначено чимало фактів тісної взаємодії кримінальних і терористичних орган­ізацій. Наркобізнес став потужним джерелом фінансування міжнародного те­роризму.

Разом з тим, на відміну від "звичайного" криміналу терористичні орган­ізації мають відповідну політичну мету та ідеологічну базу. Для багатьох із

25

них ідейною опорою є екстремістська течія фундаментального ісламу. Після розпаду СРСР головним об'єктом ворожості для цих течій стали США як дже­рело загрози традиційним настановам ісламського суспільства. "Гак Усама бен Ладен заявив: "Особистий обов'язок кожного мусульманина полягає в тому, щоб убивати американців та їхніх союзників, цивільних і військових, у будь-яікій країні, де можна це зробити".

Трагічні події в Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня 2001 року приго­ломшили Америку і, безсумнівно, стануть поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американська територія стала об'єктом зовн­ішньої агресії. При цьому раптовий напад стався з боку законспірованих теро­ристів, а не іншої держави. їхньою головною мішенью стали мирні жителі: кількість жертв (загинуло приблизно 5 тисяч) майже вдвічі більша, ніж внас­лідок атаки японців на Перл-Харбор у грудні 1941 року. Президент США Дж.Буш - молодший назвав цю акцію "першою війною XXI століття".

Політичний фанатизм виправдовує знищення всіх "невірних", а не міжна­родних політичних противників. Це зближує тероризм такого спрямування з масовим геноцидом людей за етнічною та релігійною ознакою. Міжнародний тероризм зазіхає як на важливі інтереси світової спільноти, так і на життя, права і свободу окремих людей, оскільки він завжди продиктований нетерпи­містю та екстремізмом.

Як і інші глобальні проблеми, боротьба з міжнародним тероризмом ви­магає багатосторонньої співпраці держав. Успіх її можливий тільки за умови її ведення на міжнародно-правовій основі.

?6

Розділ її. Провідні країни Європи та Америки

І.Сиолучені Штати Америки

XX століття увійшло в свідомість багатьох людей як «Американське століття». Проте ставлення до країни, яка дала назву цьому відтинкові часу у світі неоднозначне, так само, як суперечливим і неоднозначним є сам аме­риканський історичний досвід. Зарубіжні та вітчизняні дослідники розхо­дяться в оцінках політичного та історичного досвіду США. В літературі радянської доби щодо цього побутувало два підходи. Перший, ортодоксаль­ний, полягав у тому, що політична система Сполучених Штатів та її інститу­ти на всіх історичних етапах відбивали волю панівного капіталістичного класу і обслуговували його інтереси. Другий, неортодоксальний. який набув по­ширення в 60-80-х роках, визнавав відносну самостійність американських політичних інститутів та політичної влади, їхню здатність врегульовувати конфлікти між різними соціальними верствами і групами. Це забезпечувало даній системі стабільність і характеризує її як буржуазно-демократичну. Доцільно нагадати, що радянська ідеологічна доктрина вкладала американсь­кий досвід минулого століття в сумнозвісну концепцію загальної кризи кап­італізму, розвиток якого поділяли на три великих періоди. При цьому кожен новий період за глибиною кризи - економічної, соціально-політичної та ду­ховної -- начебто набагато переважав попередній. За лихою іронією долі на третьому етапі загальної кризи капіталізму стався крах самої системи т.зв. реального соціалізму і новостворені постсоціалістичні держави за взірець свого подальшого розвитку взяли капіталістичну модель, яку вже понад двісті років уособлюють Сполучені Штати Америки.

В середовищі американських учених склалися чотири провідні точки зору на характер політичної влади США в минулому і сьогодні. Перша, яка збігається з національною ідеологічною доктриною, стверджує, що Сполу­чені Штати с зразковою демократією. її головними ознаками вважають на­родний суверенітет, який прирівнюють до народовладдя, автономію грома­дянського суспільства та особистості, політичний плюралізм і поділ влади,

федералізм.

Друі а. протилежна точка зору, яку відстоюють ліволіберальні і лівора­дикальні автори, наполягає на тому, що американське полі нічне управління є елітарно-олігархічним. її прихильники доводять, що реальна влада в США належніь вузькому правлячому клану, або еліті. Наявність демократичних виборів і політичного плюралізму не змінюють суті справи, оскільки лише частина правлячого класу отримала від народу мандат на політичну владу, до чого ж, навіть ця частина далеко не завжди відсчоює інтереси і волю соціальних низів.

27

Між цими двома протилежними точками зору існують проміжні. Одне з них визначає американське правління як систему політичного плюралізму, або поліархії. Відповідно до неї, в Америці конкурує розмаїття соціальних і політичних груп та інтересів, взаємодія і протистояння яких і продукує ре­альну політичну владу. Друга точка зору постулює наявність у США систе­ми демократичного елітизму, який і в теоретичному, і в практичному плані складається з двох частин. Перша з них - це демократичний механізм фор­мування політичної влади, який має фактичний вплив на неї, друга - це процедура реалізації самої політичної влади елітою.

Кожна із згаданих точок зору оперує різнорідною аргументацією. Проте жодну з них не можна визнати єдино правильною, оскільки в різні періоди американської історії співвідношення демократичного, олігархічного, елі­тарного і плюралістичного компонентів в політичному житті було неоднако­вим. Американський історик А.Шлезінгер-молодший ставить таке питання: США - це справа людських рук, тобто соціальний екперимент, який триває вже понад 200 років, чи це результат Божого провидіння, доля, визначена неземними силами. Сам він схиляється до думки, що йдеться про соціаль­ний експеримент, причиною довготривалості якого є послідовна зміна циклів і домінування в них навперемінку консервативних чи ліберальних ідей та відповідної політики. Шлезінгерівська концепція політичних циклів - це концепція послідовного розвитку США. Разом з тим автор наголошує, що попри всі еволюційні зміни, незмінними, недоторканими, священними в історії США залишаються три «кити»: приватна власність, парламентаризм і демократія та територіальна цілісність країни.

Гаррі Трумен - 33-ій президент США. Раптова смерть Ф.Д. Рузвель­та 12 квітня 1945 року автоматично перемістила Гаррі Трумена з віце-прези-дентської на президентську посаду. Щоправда, за час свого правління і на­ступних років 33-й президент США на відміну від свого великого поперед-" ника не зажив серед співвітчизників ні популярності ні слави. Коли він у 1953 році залишав Білий дім, 56 відсотків американців не схвалювали його діяльність. Ще одіознішою політичною постаттю зображала Г.Трумена ра-| дянська історіографія, оперуючи стереотипними ярликами "маленька лю­дина", "безбарвний президент", "яструб холодної війни" тощо. 1 це не див­но, адже його президентство припало на початок глобального протистояння двох надджержав - СШАта СРСР, тобто так званої "холодної війни". Сус-

28

цільне визнання до Г.Трумена приходило в Сполучених Штатах поступово. Вже в опитуванні Інституту Геллапа 1980 року він посів третє місце після Дж.Кеннеді та Ф.Д.Рузвельта, піднявшись таким чином до рангу американсь­кого національного героя.

Гаррі Трумен (1884-1972) народився в сім'ї дрібного фермера. Коли йому виповнилося шість років, його батько Джон Ендерсон Трумен разом з родиною переселився до м. Індепенденсе (штат Міссурі). Тут майбутній пре­зидент провів 50 років, згодом, коли став він господарем Білого дому, його називатимуть «людиною з Міссурі». Гаррі не зміг закінчити колледж (ана­лог незавершеної вищої освіти), оскільки батько, збанкрутувавши на опе­раціях з зерном, переїхав до Канзас-Сіті і почав працювати на елеваторі. Гаррі вирішив разом з своїм братом присвятити себе банківській справі. Та після смерті батька у 1914 році змушений був узяти на себе керівництво фер­мою, яку родина отримала у спадок від бабусі, і досяг гарних успіхів, став­ши ініціатори запровадження сівозмін та розведення продуктивної великої рогатої худоби. Водночас почав вкладати гроші у будівництво цинково-свин­цевих шахт та нафтовидобуток. Але великих статків на цій ниві не зажив. Тоді ж зацікавився політикою і визначився зі своїми політичними симпатія­ми: став демократом.

Під час першої світової війни Трумен воював у складі американської армії в Європі під командуванням генерала Дж.Першінга. В квітні 1919 року демобілізувався у званні капітана. Тоді ж побрався з Елізабет Уоллес Фер-ман, дівчиною з рідного міста, своїм юнацьким коханням. Елізабет стала не тільки матір'ю його дітей, а й вірним другом та порадницею, хоча, на відміну від Елеонори Рузвельт, активної участі у громадському житті не брала. Після війни Гаррі Трумен спробував зайнятися комерцією: заснував крамницю чоловічого одягу, але збанкрутував з 25-тисячним боргом, який виплачував упродовж наступного десятиріччя. Після цього він подався у політику. Цьо­му сприяла низка факторів: Трумен був демократом, а ця партія була однією з нанвпливовіших на Півдні країни, його добре знали виборці, активно підтримували ветерани війни. В 1922 році Гаррі Трумена обрали суддею округу Джексон (штат Міссурі). Коло його обов'язків охоплювало опіку над комунальними' службами, будинками для людей похилого віку, допомогу нужденним громадянам. За підтримкою впливового канзаського клану Пен-дергастів, який керував місцевим відділком демократичної партії, Трумена 1934 року обрали сенатором від штату Міссурі до конгресу. Так у 50-річно-му віці суддя округи Джексон перебрався до Вашингтона. Досвіду у феде­ральній політиці він не мав, зате добре знав проблеми провінцій, особливо у

29

час «великої депресії». Новий сенатор виявився щирим прихильником «но­вого курсу» Ф.Д.Рузвельта. Як законодавець, він виявив твердість і безкомп­ромісність у відстоюванні своїх рішень, розробив низку законів (про регу­лювання повітряноі'о сполучення, роботу інших видів транспорту, про фінан­сові зловживання на залізниці тощо). У 1940 році йому випало очолити парламентську комісію для перевірки стану виконання урядової програми озброєнь (згодом її почали називати «комісією Трумена»), діяльність якої після нападу японців на Перл-Харбор набула національного значення, а її керівник став відомим в усій країні. Політичні кола та інституції СІЛА схваль­но оцінили конструктивну діяльність цієї комісії. Це відкрило Г.Трумену шлях до посади віце-президента на президентських виборах 1944 року, на яких вчетверте переміг Ф.Д.Рузвельт. Новий віце-президент виступав усупереч ізоляціоністській традиції за активну участь США у повоєнних міжнарод­них організаціях.

Гаррі Трумен не плекав думки про власне президентство, оскільки вва­жав, що для цього йому бракує досвіду. А коли у квітні 1945 року зайняв Білий дім, часто повторював: «Я все ще Гаррі Трумен.» Хоч у статусі віце-президента він був непричетний до розв'язання важливих зовнішньо- та внутрішньополітичних питань, не брав участі в роботі міжсоюзницьких кон­ференцій та «Манхеттенського проекту», та, ставши президентом, йому до­велося розв'язувати складні, а часто й драматичні проблеми світового ха­рактеру.

Цікавим був Гаррі Трумен і як людина. Він добре грав на фортеп'яно, підтримав доньку у її бажанні стати співачкою, цінував чужу думку. Серед його друзів були А.Нйнштейн та У.Грехем.

Наслідки другої світової війни для США. Післявоєнна реконвер­сія та економічний розвиток. Участь Сполучених Штатів у другій світовій війні обернулася для них більше дивідендами, аніж втратами. Щоправда, число загиблих і тих, хто пропав безвісти, склало 415 тис, поранених - 671 тис. осіб. Проте США не зазнали, на відміну від європейських держав, npo-g блем, пов'язаних з війною руйнації міст та сіл, проблеми біженців. Зате паї США припала третина воєнних витрат в антигітлерівській коаліції. Війна| обійшлася їм у 341 млрд.доларів.

Найголовніший результат американської участі у другій світовій війні полягав у тому, що США перетворилися в наймогутнішу країну капіталі­стичного світу, сталії його економічним та фінансовим центром і незапереч­ним військово-політичиим лідером. З 1941 по 1945 рік їхні виробничі по­тужності збільшилися удвоє, а експорт - у п'ять разів. Кількість найманих робітників зросла у промисловості за ці ж роки з 54 млн. до 64 млн. осіб. У роки війни американці працювали багато, інтенсивно і патріотично: робо­чий тиждень був збільшений до 45,2 години (з 37.5 годин). Профспілки впро-^

ЗО х

ваджували політику соціального партнерства, відмовлялися від страйків тощо. Середньорічні темни промислового виробництва склали упродовж війни 9 відсотків. За американським доларом було закріплено статус світової резер­вної валюти, тобто головної грошової одиниці у міжнародних розрахунках та платежах (у Бреттон-Вудсі 1944року).

Відповідних показників досягнуто і у військово-стратегічній царині. Американська сухопутна армія нараховувала у 1945 році 12 млн. вояків, тоб­то за цим показником США перемістилися з довоєнного 17-го місця на перше. Аналогічна ситуація склалася у військово-морських та військово-по-вітряних силах. США монопольно володіли атомною зброєю і мали сотні військових баз по всьому світі.

У перші повоєнні роки американська економіка продовжувала утриму­вати високі темпи розвитку. Вже на середину 1947 року США швидко й успішно здійснили реконверсію, тобто переорієнтацію свого господарства на випуск мирної продукції.

Серед факторів, які стимулювали повоєнне піднесення економіки США, відзначимо такі: 1. Відсутність конкуренції з боку інших держав; 2.Ефектив­на організація виробництва та високопродуктивна праця американців; 3. Широке застосування здобутків науково-технічного прогресу; 4. Накопиче­ний за роки війни споживацький попит на товари широкого вжитку; 5. Спри­ятлива податкова політика, стимулювання експорту та послуг; 6.Ефективна інвестиційна політика.

США не стали створювати після війни як західноєвропейські країни державний сектор в економіці. Натомість, обрали ефективний шлях вибір­кового державного регулювання цін, зайнятості, інвестицій, замовлень, співпраці з профспілками, скорочення військової сфери.

Результати цих заходів були вражаючі: у 1947-1948 роках на США при­падало 54,6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); золотий фонд дорівнював 75 відсоткам запасу золота західного світу; промисловий експорт -32відсоткам світового експорту; з 1946по 1950рік експорт то­варів переважив імпорт на 25 млрд.доларів. Особливо потужними темпами зростали державні інвестиції США: з 2,1 млрд. у 1945 до 13,8 млрд.доларів у 1950 році. Безумовно, що величезні зовнішні ринки стимулювали амери­канську економіку, але і внутрішній ринок зазнав суттєвих змін. Під час війни сформувався потужний «відкладений індивідуальний попит»: особисті і ро­динні прибутки американців зросли за рахунок суцільної зайнятості, наду­рочних робочих годин, праці у вихідні дні тощо. Після війни в Штатах роз­почався справжній купівельний бум: індивідуальні споживчі витрати амери­канців зросли у 1950 році в порівнянні з 1939 роком утричі.

"Справедливий курс." Президентські вибори 1948 року. Внутріш­ня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта - Хартлі. Історики і

31

досі сперечаються: ким був Гаррі Трумен- консерватором чи реформато­ром?

В період свого президентства Г.Трумен повністю ідентифікувався з "новим курсом" свого попередника і продовжував його, хоча іноді йому інкримінували розбазарювання рузвельтівської спадщини, що, на наш по­гляд, є несправедливим, оскільки 33-ій американський президент діяв як справжній соціальний реформатор. У своєму посланні конгресові від 6 ве­ресня 1945 року, яке по суті стало платформою його президентства, він ініціював програму реформ з 21 пункту. Йшлося, зокрема, про розширення системи страхування для безробітних, підвищення мінімуму зарплатні, прий­няття законів про повну зайнятість та ліквідацію расової дискримінації, роз­гортання житлового будівництва. А згодом запропонував також закони про державне медичне страхування та федеральну допомогу штатам у сфері ос­віти.

Перед президентськими виборами 1948 року в Демократичній партії спалахнули серйозні суперечки, які закінчилися її розколом. Ліволібераль-не крило на чолі з колишнім віце-президентом Г.Уоллесом, близьким до Ф.Д.Рузвельта, оформилося у Прогресивну, партію і висунуло програму по­глиблених соціально-економічних реформ, навіть вимоги "державної влас­ності у ключевих галузях економіки", нормалізації стосунків з СРСР. Ці гасла і саму партію підтримала на виборах компартія США. До речі, у Шта­тах час від часу робляться спроби створити третю урядову партію, але успі­ху вони не мають.

Центристи-демократи, очолювані Г.Труменом, відстоювали поміркова­ний варіант розширення "нового курсу" при беззастережній нейтралізації радикальної і особливо "червоної" небезпеки. На президентських виборах 1948 року вони здобули перемогу з перевагою в 3 млн. голосів над республ­іканцем, губернатором Нью-Йорку ТомасомДьюї.

Ставши президентом вже на основі волевиявлення виборців, Трумен сформулював доктрину і програму "справедливого курсу" з 25 пунктів, яка декларувала низку нових ліберальних заходів. Концепція труменівської про­грами зобов'язувала державу нести відповідальність за безробіття та інші негативні наслідки нерегульованого капіталізму. Наступник Рузвельта обі­цяв скасувати закон Тафта-Хартлі, збільшити мімінмум зарплати, продов­жити державне гідроенергобудівництво, яке дозволить розв'язати проблему зайнятості, збільшити державні субсидії на освіту і спорудження дешевого житла для низькооплачувних категорій населення. Фактично йшлося про наближення американської соціальної системи до рівня європейських стан­дартів. Слід зауважити, що Демократична партія та її уряди загалом при­хильно ставляться до політики "економіки попшу", тобто запровадження заходів, спрямованих на підвищення купівельної спроможності населення

32

країни. Щоправда, більш послідовно цю політику реалізувала адміністра­ція Дж.Кеннеді - Л.Джонсона.

Серйозним, навіть зірковим, нововведенням "справедливого курсу" стала вимога надати громадянські права чорним американцям. А це означа­ло скасування дискримінації у виборчих правах, при наймі на роботу, кори­стуванні громадським транспортом, у питаннях освіти тощо. Сам прези­дент керувався при цьому прагматичними міркуваннями, розраховуючи зміцнити соціальну базу своєї партії у південних штатах. Водночас його програма суттєво розвивала "новий курс", який проблеми чорних амери­канців майже не торкався.

Важливим ідеологічним нововведенням труменівської соціальної про­грами була пропозиція доповнити державну систему соціального забезпе­чення всезагальним державним медичним страхуванням.

Впродовж свого перебування у Білому домі Г.Трумену вдалося знач­ною мірою реалізувати настанови, які складали як "новий", так і "справед­ливий курс". 1944 року прийнято солдатський білль про права, який надавав пільги демобілізованим учасника війни. Питання адаптації до мирного жит­тя недавніх вояків було для США, як і для інших держав, досить серйозним, адже демобілізації підлягало 10 млн. осіб. Прийнятий закон передбачав на­дання упродовж 52 тижнів кожному ветерану війни по 20 доларів щотижня; позики для придбання житла чи улаштування справи; право безоплатної ос­віти. Цього ж року скасовано контроль над цінами, окрім цін на цукор, рис та розміри квартплати, запроваджено закон про зайнятість, за яким держава перебирала на себе опіку над безробітними та їхнім працевлаштуванням. Крім того, розгорнуто програму державного житлового будівництва ( 810 тис. квартир для малозабезпечених родин), державно-соціальне забезпечен­ня поширено ще на 10 млн.осіб; мінімум погодинної зарплатні підвищено з 40 центів у роки війни до 75 центів у 1947 році (у 1938 році цей мінімум складав 25 центів); ведено в дію закон про підтримку стабільних цін на сільськогосподарську продукцію та закупівлю її надлишків.

Що ж до пропозицій про надання рівних громадянських прав чорним американцям, створення системи загального державного медичного страху­вання, як і скасування закону Тафта-Хартлі, то їх було заблоковано спільни­ми зусиллями конгресменів від республіканської партії та консервативної фракції демократів. Щоправда, розширено виборчі права чорного населен­ня на Півдні країни, де расизм мас давнє коріння: ліквідовано запровадже­ний ще у XIX столітті так званий виборчий податок та запроваджено закон про заборону лінчування (самосуду). Це був лише початок.

Необхідно підкреслити, що стосунки між президентом і конгресом складалися непросто. За час двох президентських термінів Гаррі Трумен пережив чотири склади американського парламенту, які займали праві по-

^зМ 33

зиції стосовно його внутрішньої політики. Щоправда, президент активно застосовував право вето для стримування реакційних законодавчих ініціа­тив. Все ж конгрес прийняв 22-у поправку до Конституції США, яка обме­жувала президентство двома термінами, тобто 8-ма роками.

Ще під час війни суттєво зросли повноваження президента та чи­сельність державного апарату. Ця тенденція зберігалася і в повоєнні роки. Першим компонентом труменівських реформ у системі державного управл­іння стала реогрганізація збройних сил: створення єдиного міністерства на­ціональної оборони замість двох, які існували доти; другим -створення в 1947 році консультативного органу при президенті - Ради національної обо­рони та Центрального розвідувального управління у складі 2-3 тис. осіб.

Політику Гаррі Трумена у царині робітництва оцінюють по-різному: радянські історики - як винятково реакційну; західні наголошують на тому, що американський президент здійснив певну делібералізацію рузвельтівсь-кого робітничого законодавства. Підставою для таких висновків стала, за визначенням американських істориків, "перша повоєнна страйкова війна". Так, у 1946 році відбулося 4700 зупинок роботи на підприємствах Сполуче­них Штатів (за радянською термінологією "страйків") за участю 5 млн. осіб, що є рекордним показником в історії США. Щоправда, всупереч комуні­стичній історіографії, страйки та боротьба американських робітників мали не класово-політичний, а винятково економічний характер. Мало хто з роб­ітників ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та пол­ітичної системи, однак збільшення зарплатні цікавило майже всіх. До того ж ціни зростали: з 1946 до початку 1948 року індекс роздрібних цін зріс з 150 до 192 пунктів. Зарплата також збільшувалася, але повільніше, тому люди вимагали встановлення паритету між зростанням цін та зарплати.

За таких умов конгрес у червні 1947 року ініціював новий закон про регулювання трудових відносин у промисловості, відомий як закон Тафта-Хартлі. Цей закон не піддавав сумніву права робітників на колективні дого­вори і на страйки, але мав на меті поставити їх під жорсткий контроль дер­жави, тому критики закону віднесли його до розряду реакційних. За новим законом заборонялися політичні страйки, страйки солідарності, пікети і бой­коти, не мали права страйкувати державні службовці. Профспілки повинні були повідомляти відповідні урядові інстанції про запланований страйк за 60 днів до його початку. За цим законом президентові надавалося право відстрочити страйк на 80 днів, або взагалі заборонити його в разі, якщо він загрожуватиме національним інтересам. При президенті було створено служ­бу посередників для ліквідації трудових конфліктів. 1, нарешті, закон забо­роняв членам компартії очолювати профспілкові організації, діяльність яких у таких випадках оголошувалася шкідливою.

Президент, скориставшись своїм правом, застосував вето щодо закону

34

Тафта-Хартлі, проте конгрес подолав його з вражаючою одностайністю в 2/3 голосів. Зрештою закон виявився досить дієвим. Підраховано, що з кож­них 30 трудових конфліктів лише 1 завершувався страйком.

І все ж "справедливий курс" Г.Трумена відіграв важливу роль в роз­робці ліберально-реформістського курсу Демократичної партії, яка зміцни­ла свій вплив в нижніх та середніх верствах американського суспільства, а також серед його чорних громадян. Зворотньою ж стороною стало поглиб­лення суперечностей в середовищі самих демократів, передовсім опір кон­сервативної частини партії, яка часто блокувалася з республіканцями.

Президентство "людини з Міссурі" завершило двадцятирічний цикл ліберально-реформістської модернізації партії демократів. Цей процес при­пинився у 50-х роках, почалося навіть його поправіння. Зрештою 50-і роки характеризуються поправінням усієї Америки.

Маккартизм. До найсуперечливіших рішень Г.Трумена відносять про­граму лояльності, спробу забезпечити національну безпеку Сполучених Штатів через контроль над лівими організаціями, їхніми лідерами та члена­ми. Йдеться про так званий маккартизм ( від імені сенатора Дж. Маккарті, одного з ініціаторів кампанії) , який інколи називають антикомуністичним екстремізмом. Сам президент вважав, що ця кампанія набула такого розго­лосу завдяки журналістам, які перебільшували її масштаби та вплив. Щодо її причин, масштабів та перебігу історики дискутують понині. У всякому разі маккартизм спричинив не лише обмеження громадянських свобод, але й отруєння внутрішньополітичної атмосфери в США. В цьому плані 33-го президента звинувачують у тому, що він надмірно акцентував на радянській загрозі для Штатів з тим, щоб мати в конгресі підтримку своєї політики в Європі та Азії. Щоправда, в останні роки з'явилися свідчення про те, що американська громадськість сама налаштувалася по - антирадянському, особ­ливо після 1946 року, реагуючи таким чином на "радянізацію" Східної Євро­пи. Незважаючи на це, політика лояльності залишилася найпроблемнішою сторінкою президентства Г.Трумена.

Поштовхом до кампанії переслідувань за думки, загалом не характер­ної для Сполучених Штатів, стали зовнішні фактори: передовсім реанімація радянським керівництвом 1947 року Комінтерну у формі Комуністичного Інформаційного бюро і запровадження з його допомогою абсолютного ра­дянського контролю у східноєвропейському регіоні, випробування в СРСР атомної зброї і втрата таким чином Америкою монополії у цій галузі. Ос­тання подія шокувала американців, адже за їхніми прогнозами Радянському Союзові необхідно було як мінімум 10-15 років для створення власної атом­ної бомби. Звідси нагнітання атмосфери страху, підозрілості в американсь­кому суспільстві, переслідування громадян з політичних мотивів, перевірка на лояльність державних службовців (2 млн.300тис), складання "чорних