3* , 35

списків", в які потрапляли, крім осіб, цілі організації, чистки серед жур­налістів, акторів. В 25університетах проведено перевірку викладацького складу, відбулися так звані "мавп'ячі" судові процеси про заборону викла­дання в школах теорії Дарвіна тощо. Профспілки, за законом Тафта-Хартлі, зобов'язані були повідомляти у міністерство праці дані про наявність чи відсутність у їхньому керівництві комуністів. Нарешті, 9 лютого 1950 року сенатор-республіканцеь Джозеф Маккарті (від штату Вісконсин) оголосив, що в нього є список 205 осіб комуністів, які працюють в держдепартаменті. Сенат призначив спеціальну комісію для розслідування. Дані не підтверди­лися. Але "полювання на відьом" тривало. В 1949і 1952роках відбулися судові процеси над компартією США.Згідно з законом про іноземців, ко­муністів оголошували іноземцями та агентами СРСР. Внаслідок цього 140 членів американської компартій опинилися за тюремними гратами. До 1950 року в штатах було прийнято близько 300 законів, які оголошували компар­тію "підривною організацією", в 15штатах її усунули від участі у виборах. На цій хвилі з'явилося ряд федеральних законів: 1950року -про внутріш­ню безпеку (або Маккарена - Вуда) та 1951 року - закон про імігрантів (Мак-карена-Уолтера). За першим законом компартії належало щорічно реєстру­ватися у міністерстві юстиції в статусі підривної організації, а її членам як іноземним агентам (за ухиляння -тюремне ув'язнення до 5років та штраф до 10тис. дол.); другий закон обмежував квоти на в'їзд імігрантів та зобо­в'язував взяття у них відбитків пальців.

Трагічним вінцем маккартизму став судовий "процес століття" над под­ружжям Розенбергів, який став результатом активних пошуків тих, хто ви-' дав росіянам секрети ядерної зброї. Відомо, що розробку ядерної зброї в СРСР було прискорено даними, здобутими радянською шпигунською аген­турою, яка діяла у США. Матеріали розсекречених американських архівів стверджують, що СРСР у 1943-1945 роках мав у Штатах разгалужену та ідейно віддану розвідувальну агентурну мережу, яка дозволила практично безперешкодно отримувати важливу інформацію як політичного, так і нау­ково-технічного характеру. Провідну роль у передачі Радяннському Союзові важливих деталей атомного виробництва зіграв Клаус Фукс, німецький фізик, комуніст, який з приходом до влади у Німеччині Гітлера емігрував до Вели­кобританії, де отримав громадянство. Ще у Лондоні з ідеологічних мотивів почав працювати на радянську розвідку. З 1943по 1946рік він разом з групою англійських вчених перебував у США, де працював над Манхеттенсь-ким проектом (розробкою атомної бомби).

Перебуваючи в Лос-Аламосі, в штаті Нью-Мексіко (цен грі ядерних роз­робок), К.Фукс передав через Девіда Грінгласа та Юліуса Розенберга інфор­мацію про американський ядерний проект. Останні були заарештовані на­весні 1950року. Як з'ясувалося останнім часом, Д.Грінглас, проходячи

36

військову службу на секретному об'єкті у Лос-Аламосі, передав своєму шуряку Ю.Розенбергу серед інших таємниць схему підривника, якою була укомплектована атомна бомба "Товстун" (названа на честь У.Черчілля) і яку було скинуто 6 серпня 1945 року на японське місто Нагасакі. В серпні 1950 року за відмову співпрацювати зі слідством прямо на судовому процесі над її чоловіком Ю. Розенбергом, заарештували його дружину - Етель Розен-берг. Етель не мала жодного стосунку до розвідки, за свідченням її брата Грінгласа, вона лише допомагала чоловікові передавати фотокопії секрет­них матеріалів. її арешт було здійснено з метою тиску на Юліуса, щоб схи­лити його до співпраці зі слідством. Розенберги працювали на СРСР також з ідеологічних переконань.(До речі, їхні батьки були емігрантами з Росії). 29 березня 1951 року суд присяжних визнав подружжя Розенбергів винними у "викраденні секретів атомної бомби". До них застосували закон про шпи­гунство від 1917 року, який передбачав максимальне покарання 20 років ув'язнення в мирний час і до 30 років або смертну кару - в умовах війни. Але з часу прийняття закону смертні вироки не виносилися навіть до засуджених за шпигунство на користь гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії. І тільки в зв'язку з тим, що США втратили монополію на ядерну зброю, суд виніс їм вирок: страта на електричному стільці. Д.Глшгласа було ув'язнено на 15 років тюрми (м'який вирок пояснюється його активною співпрацею з американським правосуддям). Стійкість Розенбергів викликає повагу: вони не зізналися і не назвали своїх спільників. А Юліус Розенберг залучив до шпигунської діяльності на користь СРСР багатьох свох друзів, більшість яких були членами компартії США. Захист використав усі можливі засоби, щоб скасувати рішення суду. Принаймні, до Етель Розенберг смертний вирок міг бути скасованим, адже навіть співробітники ФБР, які вели справу Розен­бергів, рекомендували обмежитися щодо Етель 30-річним ув'язненням. Гаррі Трумен залишив Білий дім, не давши відповіді на прохання Розенбергів про помилування. Новий президент Д.Ейзенхауер відхилив його також. Він вва­жав, що саме Етель була лідером шпигунської мережі. Розенбергів страчено 19 червня 1953 року. Через два дні їхні тіла були перепоховані на маленько­му цвинтарі в Лонг-Айленді під Нью-Йорком. Необхідно підкреслити, що шпигунська група Ю.Розенберга, члена компартії США, здобула і передала до десятка тисяч сторінок матеріалів, серед яких, окрім атомних секретів, була архіважлива інформація з військової, авіаційної, ракетної, радіолокац­ійної та комп'ютерної техніки.

І хоча до провалу групи Ю.Розенберга мала причетність радянська військова розвідка, керівництво СРСР, за звичай, залишило американське подружжя напризволяще. А варто було лише відмовитися від антиамери-

37

канської істерії, яка зчинилася в СРСР, сформувати групу авторитетних ра­дянських та зарубіжних юристів на допомогу адвокатові підсудних, який не мав досвіду у подібних справах, закликати на його захист багатомільйонні міжнародні організації, які діяли під егідою Москви (Всесвітнє об'єднання профспілок - філіали у 56 країнах світу, Всесвітній союз демократичної мо­лоді з 180 регіональними підрозділами, Всесвітню раду миру з філіалами в 100 країнах та інші) і судовий процес закінчився б інакше, принаймні, для Етель Розенберг. Клауса Фукса було заарештовано 1950 року в Великобри­танії і засуджено до 14 років тюрми, відсидів 9 років. Після звільнення виї­хав до НДР, де отримав громадянство.

Перелом у цій гнітючій атмосфері стався у 1952 році під час чергових президентських виборів. Маккартизм та корейська війна підірвали автори­тет демократичної партії. Вперше за останні 20 років республіканцям випав реальний шанс зайняти Білий дім.

Зовнішньополітичні пріоритети. Політика "стримування комуні­зму". У свідомості багатьох ім'я Г.Трумена асоціюється у першу чергу з політикою "холодної війни." І справді, зовнішньополітичний курс його адм­іністрації значною мірою сприяв її початкові. Проте 33-ій американський президент непричетний до її витоків, вони дісталися йому у спадщину. Слід наголосити, що гегемоністські наміри сталінського режиму до певної міри були підживлені й заохочені самими лідерами провідних держав антигітлер­івської коаліції. Ще у 1944 році У.Черчілль визнав Східну Європу (окрім Греції, Югославії та Угорщини) радянською сферою впливу. Відомо, що дві останні країни не вдалося зберегти в орбіті західного контролю. Невдовзі англійський прем'єр, розгадавши справжні наміри Сталіна, вдався до більш жорстких методів щодо СРСР, але не зміг переконати і схилити на свій бік Ф.Д.Рузвельта.

32-ий президент США припустився помилки, наївно вірячи у мож­ливість американо-радянської повоєнної співпраці. На критичній Ялтинській конференції Ф.Д. Рузвельт відхилив спробу У. Черчілля скоординувати аме-рикано-англійську політику стосовно радянського партнера. Для президен­та Сполучених Штатів Америки головне полягало в тому, щоб не викликати у Сталіна підозри, ніби Англія та США діють погоджено. Коли ж на конфе­ренції мова зайшла про Польщу, то Ф.Д.Рузвельт домігся згоди радянської сторони про проведення в ній демократичних виборів за участю всіх анти­фашистських партій, але відхилив пропозицію Британії про міжнародний контроль над виборами на польській території. Такою ж аморфною була і прийнята "Декларація визволеної Європи", яка проголошувала право народів самостійно обирати форму політичного правління. Москва з радістю підпи­сала цю Декларацію, особливо, коли президент США заявив, що американські

збрОЙНІ СИЛИ будуть ВИВеденІ 3 ЄврОПИ уПрОДОВЖ 2 рОКІВ. ЗмІЦНЄННЮ 110-

38

зицій СРСР сприяла також відмова західноєвропейських союзників від німецьких активів та майна у східноєвропейському регіоні.

Сталін не дотримав свого слова щодо Польщі. Вже 23 березня 1944 року В.Молотов заявив, що вибори у Польщі відбудуться за радянським сце­нарієм. В останні тижні свого життя Ф.Д.Рузвельт усвідомив "міць"сталі-нських запевнень, але нічого не зробив для того, щоб забезпечити якнайш­видше просування американських збройних сил до Берліна, Відня, Праги. Можливо, його стримували донесення: генерал Бредлі підрахував, що здо­буття Берліна обійдеться їм в 100 тис. жертв; генерал Маршалл запевняв, що Прагу взяти неможливо, генерал Ейзенхауер також був не проти співпраці з СРСР. Всі сподівалися на радянську допомогу у війні з Японією. Англійсь­кий генерал Монтгомері з гіркотою писав: "Американці не можуть зрозумі­ти, що невелика користь від виграшу війни стратегічно, коли програти її політично." Таким чином, Східна Європа та більша частина Балкан залиши­лася за Радянським Союзом.

Після завершення другої світової війни виявилося, що альянс пере­можців зберегти не вдасться. Фактів було чимало: "радянізація" Східної Європи (фальсифікація виборів, масові депортації, арешти, переслідуван­ня), відмова радянської адміністрації в Східній Німеччині погоджувати свою . політику з центральним економічним управлінням в окупованій Німеччині, одностороннє встановлення західного кордону Польщі по річках Одер -Нейсе до укладення мирного договору. Москва відмовилася від співпраці у Світовому банку, Міжнародному валютному фонді та інших економічних інституціях, які з точки зору американців були головними установами для відновлення світової економіки. Нарешті, утворення в 1947 році Комуністич­ного Інформаційного бюро ( фактична реанімація Комінтерну) засвідчува­ло, що СРСР знову перетворюється у штаб світової комуністичної революції. До цього додалася так звана "Довга телеграма" з 8 тис. слів, яку в січні 1946року надіслав з Москви радник американського посольства ДжорджКеннан. Зміст її зводився до необхідності перейти до "жорсткого курсу" та політики з позицій сили щодо СРСР. Через кілька тижнів, перебуваючи в США на запрошення Г.Трумена, англійський екс-прем'єр У.Черчілль у про­мові, виголошеній 5березня в університеті Фултона, попередив, що "від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через континент спустилася залізна завіса. По ту сторону завіси всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи -Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Майже всіма цими країнами правлять поліцейські уряди, і нині, окрім Чехословаччини, в них відсутня справжня демократія. В багать­ох країнах світу, далеко від кордонів Росії, створені комуністичні п'яті коло­ни, які діють у повній єдності і абсолютному підпорядкуванні директив, які вони отримують з комуністичного центру", і наголосив, що росіяни "ніщо

39

так не поважають, як силу, і ні до чого не мають найменшої поваги, як до військової слабкості. "Я не вірю,- заявив У.Черчілль, - що Росія хоче війни, але вона жадає плодів війни і безмежного поширення своєї міці та доктрин." Після цього він закликав США та Великобританію і всі західні демократії триматися разом, твердо дотримуватися Статуту ООН і тоді їхній вплив на утвердження і розвиток принципів міжнародного співтовариства ніхто не зможе похитнути, таким чином будуть створені гарантії незборимості сис­теми безпеки, а це дозволить позбутися нестабільної рівноваги, спокусливої для будь-яких амбіцій та авантюризму." Фултонська промова У.Черчілля та опублікована в липні 1947 року в бюлетені американського держдепарта­менту "Форін афферс" стаття "Витоки поведінки Рад" під псевдонімом "Містер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегії стри­мування. У статті, автором якої був той самий Дж.Кеннан, стверджувалося, що Росія, хоча й прагне уникнути війни, але готова на експансію всіма іншими засобами, що Америка та її союзники повинні відповісти "тривалим, терп­лячим, але твердим і пильним стримуваням російських експансіоністських тенденцій", не виключаючи можливості "прямого застосування контрсили." Метою американської політики стримування мала стати гарантія того, що вплив Москви обмежиться теренами, які вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американській зовнішній політиці часів ГТрумена струнку логіку і глобальну послідовність, адже жодного геополі-тичного плану не існувало. Дії президента слід розглядати радше як по­слідовні, але імпровізовані заходи з метою реагування на світові події. Не­зважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав ні наміру, ні достатніх військових сил, щоб перетворити свою країну на "світового жан­дарма". Політика труменівської адміністрації до 1949 року зводилася лише до економічного стримування дійсних чи уявних радянських експансіоні­стських планів шляхом двосторонньої економічної допомоги країнам, санкцій, лібералізації торгівлі і валютної політики, економічної стабілізації своїх партнерів. Геополітична філософія "стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі і далі - на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де Москва намага­лася поширити свій вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здійсни в низку зовнішньополітичних та військових заходів, таких як розгортання мережі військових баз, утворення оборонних альянсів тощо. При цьому ні Пента­гон, ні держдепартамент, ні секретні служби, ні сам президент не передба­чали прямої воєнної конфронтації з СРСР, економічна могутність якого була підірвана війною і для відновлення якої потрібні були роки. Суттєвим вия­вився той факт, що радянська політика могла б справити психологічний вплив на населення ослаблених західних демократій. До речі, така роль США як стримувана московської агресії була б неможлива, якби вона не знайшла у

40

західноєвропейських країнах, особливо у Великобританії, Бельгії, Голландії та недавно створеній ФРН підтримки й розуміння того, що присутність аме­риканців у Європі є умовою їхнього національного виживання. Навіть важ­ко переоцінити вплив, який справив американський президент на подальшу долю західних країн.

Так само не забудьмо, що після другої світової війни Сполучені Штати стали гегемоном в економічній, фінансовій та військовостратегічній сфе­рах. Саме це дало їм підставу перебрати на себе глобальну функцію захис­ника миру та принципів ліберального світу на планеті. Гаррі Трумен підтвер­див це у грудні 1945 року, заявивши: "Хочемо цього чи не хочемо, але ми зобов'язані визнати, що здобута нами перемога поклала на американський народ тягар відповідальності за подальше керівництво світом." Це був один бік справи. Інший полягав у тому, що Америка наразилася на протидію дру­гої наддержави (принаймні у військовому відношенні) - Радянського Союзу, який, у свою чергу, оцінив перемогу над нацизмом як трамплін для подаль­шого поширення свого впливу на світ.

Загалом у контесті згаданих обставин американська зовнішня політика часів ГТрумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики "стримування", внут­рішнього послаблення і конфронтації з СРСР. Вже наприкінці війни сто­сунки між США та СРСР дали першу тріщину, яка з плином часу ставала все більшою в врешті-решт призвела до розвалу коаліції та започаткування "хо­лодної війни."

Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації - атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму пот­сдамському щоденнику Г.Трумен писав: "Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керів­ники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Мож­ливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбарду­вання, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпо­рядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пи­шуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців

41

га японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте "атомний син­дром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тис­кові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та диплома­тичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Ра­дянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США.

"Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Тру­мена", була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія при­пиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умо­вах посиленого тиску Кремля на Туреччину, від якої вимагали низку тери­торій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпи­тися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреч­чині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик пре­зидента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури.

Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університе­ту. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попе­редження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поши­рення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефек­тивну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Євро­пи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення. Важливим елементом у плані було створення Європейського платіжного союзу, який гарантував би вільну конвертацію валют у Західній Європі. Одним із наслідків цього стала можливість зовнішніх інвестицій та розвиток торговельних відносин між західноєвропейськими країнами та їхніми партнерами.

Створення 1949року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямова­ного як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи

42

НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову до­помогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передба­чали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашинг­тона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за ме­жами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підста­вою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно-Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім 1р Сена були оцінені в Аме­риці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як "дру­га Греція".

Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поши­рення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американсь­ких наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайсь­ким націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати

визнали.

Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянсь­ким Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім 1р Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США дія­ли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прий­няла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполуче­ним Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейсь­ка війна набирала позиційного характеру.

Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для СШАпідписання ними 30серпня 1951року угоди про

43

гарантії Філішнам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дис­локацію своїх збройних сил на японській території.

Парадоксальність ситуації у двосторонніх стосунках між США та СРСР, яка склалася після другої світової війни, полягає у тому, що з точки зору реальної політики Вашингтон і Москва мали багато спільних інтересів: по-перше, обидві країни були зацікавлені у встановленні такого світового по­рядку, який би виключав повторення нової світової війни; по-друге, обидві держави порівняно недавно вийшли на арену світової політики (США дис-танціювалися спеціально від системи довоєнних міжнародних відносин, а СРСР не був серед її головних фундаторів); по-третє, між обома країнами не існувало територіальних проблем, ні застарілої ворожнечі, ні кровопролит­них воєн; по-четверте, обидві країни, враховуючи співпрацю у роки війни, сподівалися на її продовження (Радянський Союз розраховував на амери­канську допомогу у справі відбудови народного господарства, а США - на величезний радянський внутрішній ринок). Водночас один, але вагомий фактор ускладнював і унеможливлював розвиток американо-радянських сто­сунків — це була надмірна заідеологізованість підходів у розв'язанні зовніш­ньополітичних проблем, яка врешті-решт спричинила холодну війну. 1947 року уряд США в односторонньому порядку припинив дію радянсько-аме­риканської угоди від 15 жовтня 1945 року про поставку в СРСР американсь­ких товарів у кредит; 1948 року ввів експортні ліцензії, які забороняли ввіз до свого колишнього партнера по антигітлерівській коаліції стратегічних товарів (2 тисячі найменувань). У результаті американський експорт у СРСР зменшився з 947 млн. крб. у 1946 році до 2 млн. крб. у 1955 році. 1951 року уряд Г.Трумена анулював торговельний договір з СРСР від 1947 року. Таким чином, торгівля та інші види співпраці між обома державами були зведені нанівець.

Близькосхідна політика США. Уполітиці щодо Палестини існували серйозні розходження між оточенням Г.Трумена та міністерством закордон­них справ. Сам президент поставився позитивно до створення Ізраїльської держави в Палестині, оскільки співчував жертвам Голокосту. Він вважав, що державний департамент надмірно обстоює арабські держави та американські нафтові інтереси, а у підтримці єврейської іміграції до Палестини вбачав можливість завоювати єврейський електорат на президентських виборах 1948 року. Щоправда, рішення Г.Трумена визнати Ізраїль у травні 1948 року ще

44

•не означало, що Сполучені Штати гарантують його виживання, але це рішення поклало початок інтеграції США урозвиток близькосхідної кризи, яку не

розв'язано й понині.

США та їхні стосунки з американськими державами. Друга світова війна сприяла консолідації держав на американському континенті. Одразу ж після нападу Японії на Перл-Харбор шість країн Центральної Америки (Гва­темала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама), а також Ко­лумбія, Венесуела і Болівія оголосили війну країнам осі. Згодом це зробили на спільній конференції в січні 1942 року Бразилія, Уругвай, Перу, Парагвай та Еквадор. Аргентина й Чилі, не оголошуючи війни Німеччині та її союзни­кам, ухвалили розвивати стосунки з США як з неворожою їм державою. Всього 19американських держав брали участь у війні. Практична участь цих держав у війні була різною: лише Бразилія - єдина з латиноамерикансь­ких країн - відрядила до Свропи ( на італійський фронт) 30-тисячний експе­диційний корпус; Мексика поставляла США робочу силу: 300 тис. мекси­канців працювали упродовж 1941-1945-го років на американських підприє­мствах. Більшість країн Американського континенту надали в користування Сполученим Штатам території під їхні військові бази ( Мексика, Галапагоські острови, які належали Еквадору; Панама (поза 16-кілометровою зоною Па­намського каналу, якою Штати володіли на правах довічної оренди). Всього 134 військові бази дислокувалися на території континенту. Після війни США чинитимуть опір вимогам цих країн демонтувати бази, що погіршило сто­сунки між ними, зокрема, з Панамою.

Щодо країн Латинської Америки США у роки адміністрації Трумена продовжували політику "доброго сусіда", започатковану Ф.Д.Рузвельтом, хоча взаємини між ними іноді набирали напруженого характеру. Передовсім Штати перебрали на себе обороннії функції континенту, дислокувавши власні військові сили на численних військових базах регіону. Питання безпеки, те­риторіальної та політичної цілісності американських держав, рівності прав та дотримання даних настанов обговорювалися на кількох конференціях країн Американського континенту. Перша з них проходила з 21 лютого по 8 берез­ня 1945 року у Мехіко, тобто одразу після Ялтинської конференції, за учас­тю 20 держав. її мета полягала у тому, щоб обговорити питання війни та миру на континенті. На конференцію не було запрошено лише Аргентину через її пронімецьку орієнтацію, у зв'язку з чим Сполучені Штати не визна­ли її уряд. Учасники конференції ухвалили Чаиультепекський пакт (за на­звою одного із палаців Мехіко). Це був по-суті договір про колективну без­пеку, який гарантував усім державам рівні права та колективний захист у разі порушення цілісності (територіальної чи політичної) учасників пакту. Так само підписанти зобов'язувалися застосовувати проти держави-агресо-ра необхідні заходи (від розриву дипломатичних відносин до застосування

45

збройної сили).

Наступна конференція проходила у серпні-вересні 1947 року в Ріо-де-Жанейро за участю 21 держави, крім Нікарагуа, які пережили тоді новий державний переворот. Мова йшла про заміну тимчасового Чапультепексько-го пакту стабільним панамериканським договором про взаємну допомогу, настанови якого будуть погоджені з Статутом ООН. Такий договір був підпи­саний і він відомий як Акт Ріо. Найбільш заідеологізваною виявилася па­намериканська конференція у Боготі (березень-травень 1948 року), на якій гострій критиці піддавалися європейські країни, які володіли територіями на континенті (Великобританія розпоряджалася Багамами, Барбадосом, Ямайкою, Тринідадом, Британським Гондурасом та Фолклендами; Франція - Мартинікою, Гваделупою, Французькою Гвіаною; Нідерланди - Кюрасао, Нідерландською Гайаною; США - Пуерто-Ріко, Віргінськими островами). Щоправда, з даного питання жодних рішень не було прийнято. Учасники конференції зійшлися на тому, що необхідно активно боротися діяльністю комуністів та їхньою пропагандою. Найважливіше полягало у тому, що на конференції було підписано статут Організації американських держав, своє­рідного аналогу європейського НАТО і плану Маршалла. Це була по суті реорганізація довоєнного Панамериканського союзу, який отримав статус регіональної організації в рамках ООН і в структурному відношенні копію­вав її. Статут ОАД передбачав систему заходів для мирного врегулювання конфліктів, які могли виникнути між його учасниками, передбачалася співпра­ця держав з метою підвищення життєвого рівня населення та його культури. Членами ОАД стали 13 держав. США ратифікували даний договір у червні 1951року і були 13-юкраїною, яка зробила це.

Певні тертя між латиноамериканськими країнами та Сполученими Шта­тами викликав план Маршалла, розрахований лише для Західної Європи, тоді як країни регіону вважали, що економічна і фінансова допомога по­винна надаватися у першу чергу їм. Вашингтон практикував у регіоні на відміну від Європи приватні інвестиції.

Не складалися сприятливі стосунки між США та Аргентиною у зв'язку з приходом до влади в цій країні пероністів. Це ж стосується і Панами. США та Панама мали домовленість про те, що 13 американських військових баз дислокуватимуться на панамській території на правах оренди від п'яти до десяти років. Проте панамський парламент відмовився у грудні 1947 року ратифікувати цю угоду. Американський уряд, щоб засвідчити добросусід-ство, демонтував свої бази.

Загалом європейський та азіатський напрямки домінували у зовнішнь­ополітичній діяльності труменівської адміністрації.

Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-ий президент США Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки). З початком 1952 року політичне жит-

46

тя США все більше зосереджувалася навколо виборчої кампанії. Прези­дентські вибори 1952 року набрали особливого значення у боротьбі між де­мократами та республіканцями за урядову владу.

З часу перемоги А.Лінкольна 1860 року республіканці за півстоліття лише двічі поступалися демократам президентським місцем і кожного разу не більше ніж на чотири роки. У період першої світової війни демократична партія завдяки запевненням вільсонівської адміністрації зберегти мир, а мир завжди був виграшною картою в американській політиці, залишилися у Біло­му домі на вісім років. Ф.Д.Рузвельт, який переміг на хвилі "великої деп­ресії" на президентських виборах в 1932 році, перемагав на них ще тричі, скориставшись також обіцянкою забезпечити мир. Гаррі Трумена американці сприймали насамперед як продовжувача справи його великого попередника. Таким чином, демократична партія у XX столітті перебувала при владі уп­родовж 20 років, встановиши своєрідний рекорд в історії США.

Але на 1952 рік сили та авторитет демократів були підірвані корейсь­кою війною з її численними людськими жертвами та маккартизмом. У рес­публіканців вперше за останні 20 років з'явився шанс повернутися до Біло­го дому. Але перемогти демократичну партію виявилося нелегко. У США вважається аксіомою, що здобути перемогу над партією, за керівництва якої країна досягла економічного зростання, неможливо. Така ситуація склалася у Сполучених Штатах у 1952 році: економічне пожвавлення було спричине­не корейською війною. До того ж безробіття виявилося на найнижчому рівні з часу другої світової війни. Щоправда, економічна політика Г.Трумена вод­ночас давала грунт для критики: дефіцит бюджету склав 10 млрд.доларів.

В умовах, які склалися у Штатах на президентських виборах 1952 року, особливий розрахунок покладався на особистість кандидата. За рік до ви­борів керівництво обох партій претендували на те, щоб дістати згоду генера­ла Дуайта Ейзенхауера, героя війни, на висунення його кандидатом у прези­денти. Кожна із партій вважала генерала своєю людиною і кожна з них була впевнена, що він є саме тією людиною, яка забезпечить їй перемогу на вибо­рах. 16 лютого 1952 року Д.Ейзенхауер, якому на той час виповнилося 62 роки, заявив, що балотуватиметься як кандидат у президенти від республі­канської партії.

Нагадаємо, що у республіканській партії у 1952 році після 20-и років опозиційної діяльності, запанувало розчарування, схильність до критикан­ства. Особливо нетерпимою була '"стара гвардія", яка, зважаючи на резуль­тати Ялтинської конференції, звинувачувала Ф.Д.Рузвельта у зраді. Труме-нові ж інкримінували втрату Китаю. Причетним до цих подій вважали і Д.Ей-зенхауера, адже за Рузвельта він командував об'єднаними збройними сила­ми союзників у Європі, йому закидали втрату Берліна, а зрештою і Китаю, оскільки 1949 року він виконував функції начальника штабу армії США. У

47

республіканській партії генералову довелося також витримати серйозну кон­куренцію з іншимии претендентами.

Шлях Дуайта Ейзенхауера (1890-1968) з містечка Денісон (штат Те­хас), де він народився, до Білого дому є переконливим прикладом втілення у життя американської мрії. Батьки Ейзенхауера були простими вихідцями з провінційно-сільської місцевості американського Середнього Заходу. Бать­ко пробував зайнятися комерцією,але успіху не мав, більше того - збанкру­тував. Коли Дуайту виповнився рік, родина переїхала до м. Абелін (штат Канзас). Батько влаштувався простим робітником на молокозаводі, мати ви­ховувала, крім майбутнього президента, ще п'ятьох синів. Жили надзвичай­но скромно. 1952 року Айк (так називали американці свого 34-го президен­та) зауважив, що розуміння того, що його родина дуже бідна, прийшло до нього пізніше, в дорослому віці, і що він у дитинстві усвідомив тільки ту істину, про яку говорили йому батьки: "Перед вами відкриті всі шляхи. Не лінуйтеся, скористайтеся цим."

Ейзенхауери належали до секти меннонітів (одна з протестанських сект у США, Канаді, Голландії та ФРН, виникла ще у 16 столітті), в якій цінують­ся працелюбність, чесність, віра в Бога, цілеспрямованість, послух старшим. У такому дусі Девід і Айда Ейзенхауери виховували своїх дітей. Не досягши власного благополуччя, вони покладали всі надії на синів.

Середню освіту Айк здобув у Абеліт. Навчання давалося йому легко, він любив арифметику, диктанти, тобто ті предмети, які вимагали змагаль­ності. Справжнім захопленням стала для нього військова історія. Та найб­ільше уславився в школі майбутній президент як футболіст та бейсболіст. Саме у спорті найвиразніше проявилися його якості лідера та організатора. Змалечку підробляв на різних роботах. Після закінчення школи працював на молокозаводі, підтримуючи разом з батьками брата Едгера, який навчався в університеті. Сам мріяв провищу освіту. Але за порадою друга обрав військове училище у Вест-Пойнт, де можна було навчатися безкоштовно. Успішно склав­ши вступні іспити, Дуайтстав курсантом цього відомого військового закла­ду. Виглядав він справжнім атлетом-красенем: ріст- понад 1 м 80 см, натре­новані м'язи, світлокаштанове волосся, великі блакитні очі, промениста ус­мішка. Був впевненим у собі і в своїх здібностях.

Після закінчення 1915 року Вест-Пойнта виїхав на службу до Техасу. Цього ж року побрався з Мері Дженева Дауд. Меймі, як, за звичай, її назива­ли, виявилася ідеальною офіцерською дружиною. Ніколи не скаржилася, хоча було на шо, адже упродовж перших 35 років їхнього подружнього життя вони переїжджали 35 разів, а до 1953 року Айк і Меймі не мали власного помешкання.

Д.Ейзенхауер не був безпосереднім учасником бойових дій під час першої світової війни. Наказ передислокуватися на європейський континент

48

на чолі бронетанкового з'єднання він отримав 18 листопада 1918 року, тобто тоді, коли війна вже фактично закінчилася. Тоді ж надрукував ряд статей з теорії військової справи, зокрема, критикував панівну у США доктрину, яка заперечувала самостійну роль танків у бойових діях. Упродовж 1920-х років , служив на Панамі, навчався у академії генштабу, серед випускників якої був першим, викладав у військових навчальних закладах, працював у військо­вому міністерстві та генштабі. Прихильно поставився до "нового курсу" Ф.Д.Рузвельта і взяв участь в організації трудових таборів для молоді. З 1935 по 1939 рік перебував на Філіппінах. Йому належить розробка планів оборо­ни цих островів та Південної Азії. У складі армії Дугласа Макартурабув серед захисників Філіппін від японської агресії, яка завершилася поразкою американців. З весни 1941року у званні генерал-майора Ейзенхауер -на­чальник штабу 3-ої американської армії, наприкінці цього ж року переведе­ний у генштаб американських збройних сил під урядуванням Дж. Маршал­ла.Виступав за якнайшвидше відкриття другого фронту в Європі і вважав помилкою і даремною тратою часу британську стратегію десантування со­юзницьких війську Північній Африці. З червня 1942 року-командувач аме­риканських збройних сил у Європі і у цьому статусі організовував висадку союзницьких військ в Північній Африці, а після її звільнення -на острів Сицилію. Нарешті, з 1944 року він-головнокомандувач союзницьких військ та організатор підготовки й відкриття у червні 1944 року другого фронту в Європі. Ці акції принесли Айку не лише національну, а й світову славу. Він став найпопулярнішим американцем.

З кінця війни і до листопада 1945 року Ейзенхауер губернатор амери­канської зони окупації у Німеччині. Виступав за подальшу американо-ра-дянську співпрацю, влітку 1945 року висловився проти атомного бомбарду­вання Японії, як і проти плану Моргентау, який передбачав абсолютну деін-дустріалізацію Німеччини. З кінця 1945 року він очолює комітет началь­ників штабів американських збройних сил. У 1948 році подав у відставку. Тоді ж отримав чимало заманливих посадових пропозицій, але обрав прези­дентство Колумбійським університетом. Щоправда, майже не втручався в академічні справи і цілком присвятив себе написанню мемуарів "Хрестовий похід у Європу". Весь цей час генерал-не висловлював одверто своїх пол­ітичних симпатій, цілковито був зосереджений на професійних справах. На­прикінці 1949 року Ейзенхауер прийняв пропозицію президента Г.Трумена стати головнокомандувачем збройних сил щойно створеного НАТО.Північно-Атлантичний блок майбутній президент оцінював не лише як військовий союз, а передовсім як політичну організацію, яка покликана за­хищати цінності західної демократії. Переїхавши до Парижа, де знаходила­ся штаб-квартира НАТО, він остаточно переконався в необхідності присут­ності США в Європі. На його думку, Сполучені Штати мали стати своєрід-

49

ним захисним щитом від радянських зазіхань. Більшість керівництва рес­публіканської партії була такої ж думки, за винятком правого крила на чолі з сенатором Р.їафтом, яке виступало за політику ізоляціонізму. Врешті-решт, побоюючись, що висунення Р. Тафта кандидатом у президенти загрожувати­ме національним інтересам США, він погодився балотуватися в президенти від республіканців на виборах 1952року.

Свою передвиборну боротьбу Айк зосередив здебільшого на питаннях зовнішньої політики, оскільки саме ця сфера діяльності труменівської адмі­ністрації давала грунт для критики. Відома програма Дуайта Ейзенхауера як "три Ка" (Корея, комунізм і захист від нього, корупція і боротьба з нею в уряді, не піддаючи критиці діючого президента). Окрім того, республікансь­кий претендент наголошував на необхідності піднесення ролі штатів, в діяль­ності яких вбачав гарантію американської демократії. Але найважливішими у його предвиборній програмі були не аргументи, а воєнна слава та неймов­ірна популярність. За своїм походженням і характером Ейзенхауер був близь­кий до середніх верств американського суспільства, сповідував їхню мораль та чесноти, а себе розумів як відповідального "слугу нації". З обіцянкою бути президентом усіх американців він переміг на виборах 1952 року, на­бравши 34 млн. (55 відсотків голосів) проти 27 млн.( 44 відсотки) за канди­дата демократів Е.Стівенсона. До речі, у цих виборах взяла.участь рекордна за всю попередню історію СШАкількість американців - 60 млн.осіб.

Під час наступних президентських виборів, які припали на 1956 рік, Айк також домігся тріумфальної підтримки з боку співгромадян, хоч і відмо­вився вести широку передвиборну кампанію: за нього проголосували 36 млн. американців (кандидат демократів Е.Стівенсон набрав 25 млн. голосів). 34-ий президент США перебував у зеніті своєї слави. Цього ж року республі­канці добилися більшості і на виборах до обох палат парламенту.

Радянська історіографія оцінювала президентство Д.Ейзенхауера од­нозначно, як особисто відповідального за розгортання холодної війни, її апогей, за створення військово-нолітичних блоків, за нагнітання напруги у. світі. Західна, зокрема, американська, історіографія пройшла значний ево­люційний шлях в оцінці діяльності 34-го американського президента: від характеристик "випадкового" президента, відсутності у нього державного таланту, "любителя від політики" у 50-60-х роках до визначень як "великого лідера, який залишив непересічний слід в історії", як "президента-мирот-ворця" у 80-90-х років.

Внутрішня політика адміністрації Дуайта Ейзенхауера. Початкове розуміння 34-им президентом СШАхарактеру і ролі урядового кабінету було своєрідним. Щоправда, до уряду Айк запросив професіоналів: колишніх військовиків, людей з університетською освітою, успішних бізнесменів. Уряд мав діяти, на його думку, на кшталт генштабу. Міністри та радники повинні

50

були давати пропозиції у найбільш стислій формі. На перших порах поши­рилася версія, ніби президентом керує його оточення. Насправді ж оста­точні рішення завжди приймав Д.Ейзенхауер. Одразу після сформування кабінету міністрів одна з газет зауважила: "Айк сформував кабінет, який складається з восьми мільйонерів і одного водопровідника" (йшлося про Мартіна Даркіна, який очолював профспілку водопровідників і який у не­вдовзі подав у відставку). Найпримітнішим було те, що жодного зі своїх міністрів президент не знав раніше і жоден із них не мав досвіду роботи на урядовому рівні.

Перш ніж перейти до з'ясування особливостей внутрішньополітичної діяльності адміністрації Д.Ейзенхауера, слід, як нам здається, звернутися до історії доктринальних принципів республіканської партії, їх розвитку та адап­тації до тодішніх умов.

Новітню історію республіканської партії США можна поділити на три періоди. У першому з них, (30-40-і роки), в ній переважали ортодокси, при­хильники принципів твердого індивідуалізму. У другому ( 50-70-і роки) відбу­лася модернізація партії і на авансцену вийшли представники соціального консерватизму, що його часто називають новим республіканізмом. Нарешті, у 80-90-х роках оформляється і стає домініючою течія неоконсерватизму.

Провали на президентських виборах упродовж двадцяти років (з 1932 по 1952 рік) змусили республіканських лідерів вдатися до відповідного онов­лення та реформування ідеологічних засад партії. Певний злам в її історії стався на рубежі 1940-1950-х років. Його магістральна лінія виявилася в су­перництві консервативно-ортодоксального і консервативно-ревізіоністсько­го напрямків, при цьому перевагу отримали ревізіоністи. Становлення та оформлення консервативно-ревізіоністського напрямку частина дослідників пов'язує у першу чергу з діяльністю Д.Ейзенхауера та його адміністрації у 1950-х роках. Консервативно-ревізіоністську доктрину тих років називають по-різному: найчастіше "соціальним консерватизмом", або "новим респуб­ліканізмом". Ідеологи нового республіканського напрямку стверджували, що їхня доктрина схвалює соціальне страхування, державну допомогу освіті, медичному обслуговуванню, будівництву житла. Водночас новий республі­канізм - це не просте відтворення "нового курсу" демократів, оскільки його не влаштовував "соціал-демократичний" акцент курсу Ф.Д.Рузвельта, зок­рема, перерозподіл національного доходу.

Сам Ейзенхауер, будучи полііиком-прагматиком і незашдозрений в ідеологічних пристрастях, називав цю доктрину "динамічним консерватиз­мом". "Динамічний консерватизм" еизенхауерівської адміністрації відпові­дав принципам соціального консерватизму. Вже у першому своєму прези­дентському посланні конгресові Айк твердо підтримав державшу систему охорони навколишньго середовища, регулювання трудових відносин, конт-

4*

51

роль над сільськогосподарським виробництвом, розвиток соціального стра­хування. Адміністрація Ейзенхауера зробила важливі кроки у розвитку еко­номічних та соціальних програм, що дозволило впливовій "Вашингтон пост" констатувати 1956 року: "Перебування при владі адміністрації Ейзенхауера сприяло впровадженню у політику республіканців реформізму "нового кур­су". Таким чином, свою внутрішню політику 34-й президент США будував у дусі, як він сам називав, "сучасного республіканізму", або "динамічного кон­серватизму", який передбачав обмеження державного втручання в економі­ку, зменшення державного апарату та федеральних витрат, в тому числі військових, скасування контролю над цінами та зарплатою, запровадження нового федералізму (розширення повноважень штатів), сприяння розвиткові індивідуального підприємництва тощо.

Завдання ейзенхауерівської адміністрації в економічній сфері зводили­ся до настанов: збалансований бюджет, нульова інфляція, систематичне зро­стання валового національного продукту і низький рівень безробіття. Необ­хідно зазначити також, що рузвельтівська модель державного регулювання виробництва, фінансів та розподілу, яку вважають радикальною перебудо­вою капіталістичної системи США і яку багато хто прирівнює до третьої американської революції, залишалася в силі, хоч і не в однаковій мірі, упро­довж всієї наступної американської історії. Д.Ейзенхауер, не вдаючись до прямого втручання у виробничі процеси, все ж успішно здійснював держав­ну політику розширення купівельної спроможності насамперед нижчих верств населення.Так, було збільшено мінімум погодинної зарплатні з 75 центів до 1 долара. Ще на 4 млн. осіб додатково поширено державну допо­могу безробітним, термін одержання цієї допомоги продовжено з 26 тижнів до 39. Нагадаємо, що республіканська і демократична партії, визнаючи не­обхідність державного соціально-економічного регулювання, різняться у виборі методів такого регулювання. Республіканські уряди, як правило, відда­ють перевагу заходам, які спрямовані на "розвиток пропозиції", тобто сти­мулюванню конкурентноздатності та розвитку виробничих потужностей американського капіталізму.

Активне державне регулювання за часів Д.Ейзенхауера здійснювало­ся у фінансовій сфері. Нагадаємо, що. починаючи з "нового курсу", одна з найгостріших американських проблем полягала в необхідності подолати державний дефіцит та державний борг, які були зворотним боком розширен­ня соціально-економічної активності держави. На початку свого президент­ства Айк скасував чимало важелів державного економічного контролю. Проте економічний спад 1953-1954 років, пов'язаний із завершенням корейської війни, реанімував державне регулювання. В хід були пущені три основних елементи банківської (грошової) політики: зниження обов'язкового рівня резервів у банках Федеральної резервної системи, зменшення банківської

5?

облікової ставки для полегшення доступу до кредиту і, нарешті, відкрито ринкові операції з викиданням державою на ринок валютних запасів з ме­тою активізації економічної діяльності. Окрім цього, президент вдався до низки антикризових заходів, зокрема, скорочення податків на корпорації та особисті прибутки. Згідно із законом податок на корпорації був знижений на 536 млн. дол., індивідуальний подоходний податок - на 827 млн., податкову скидку отримали також люди з низькими доходами. Ці заходи посіли стаб­ільне місце в арсеналі антикризової політики та стимулювання економічно­го зростання. Упродовж 1956-1957, 1960 років американський бюджет було зведено з позитивним сальдо, середньорічні темпи економічного розвитку склали, хоч і невисокі показники, але стабільні: два-чотири відсотки щоріч­но.

Серйозною слід вважати перемогу Ейзенхауера в питаннях соціально­го страхування, Щоправда, він відхилив труменівську ідею про національну систему медичного страхування, але й не прийняв пропозицію, за якою, федеральний уряд не повинен займатися питаннями охорони здоров'я. 1954 року з подачі президента конгрес ухвалив закон про збільшення пільг в си­стемі соціального страхування та поширення його ще на 10 млн. осіб додат­ково.Також було прийнято компромісний законопрект про державне медич­не страхування людей з низькими особистими доходами, яким виповнилося 65 років. 1953 року почало функціонувати нове спеціальне Міністерство охорони здоров'я, освіти та допомоги, 1956 року запроваджено соціальне страхування по інвалідності.

Економічний спад, викликаний припиненням корейської війни, швид­ко завершився. Це засвідчувала кількість куплених автомобілів, яка зросла з 60 відсотків, вироблених у 1952році, до 70-у 1955 році. Проте залишалася суттєва проблема - відсутність швидкісних автомагістралей. Генерал-пре­зидент пам'ятав своє враження від системи автобанів у гітлерівській Німеч­чині. Спроби його попередників розв'язати цю національну проблему були невдалими. Ейзенхауер вважав, що будівництво єдиної системи доріг, є спра­вою федерального уряду і що водночас це - колосальна програма розгор­тання громадських робіт, у якій.братимуть участь мільйони людей. 1955 року конгрес обговорив проект спорудження доріг від ферм до ринків та швидкі­сних магістралей (хайвеїв) між районами. Проект коштував 5 млрд. дол. і став чи не найбільшою пам'яткою американців про Айка.

Президент виступив ініціатором "нового федералізму", тобто розши­рення повноважень штатів. Так, у відання штатів було передано управління та експлуатацію нафтових шельфів; 1952 року розпочато процедуру надан­ня Алясці та Гавайям статусу 49-го та 50-го американських штатів, яка за­вершилася 1959року.

Економічний розвиток США ознаменувався у 50-х роках початком на-

53

уково-технічної революції. Вона несла з собою поряд з соціально- економі­чним прогресом і низку протиріч: погіршилося становище американців, які працювали в галузях, неохоплених НТР, службовців та інтелігенції, які от­римували "тверді оклади", збільшився також розрив між білими та чорними американцями. Але добробут вищого та середнього класів, які складали більшість американської нації, у 1950-х роках значно поліпшився. Це стало підґрунтям для появи доктрин про "суспільство достатку", "масового спо­живання" і, нарешті, "деідеологізації", суть якої в тому, що високий життє­вий рівень більшості людей стирає ідеологічні віддмінності, відпадає потре­ба взагалі в ідеології, класовій боротьбі тощо.

Соціальний консерватизм репрезентував новий важливий напрямок у республіканській партії. Іншим, вже традиційно впливовим, був напрямок ортодоксального консерватизму, на чолі якого у 1950-і роки виступав Джо­зеф Маккараті. Пік впливу Маккарті та його послідовників припав на 1953-1954 роки, коли вони підпорядкували собі національний комітет партії та низку ключових посад завдяки розслідуванню "антиамериканської" діяль­ності у вищих та середніх ешелонах державної влади США. Але маккартис-ти виступали також з різкою критикою соціально-економічних заходів уря­ду Ейзенхауера, а самому президентові навіть приклеїли ярлик "свідомого агента комуністичної змови". Президент відчував, за свідченнями його ото­чення, "відразу" до Маккарті, але вступати з ним у відкритий конфлікт не наважився, покладаючись на неминуче "саморуйнування" маккартизму. Співвідношення сил у республіканській партії змінилося наприкінці 1954 року. В грудні цього року за ініціативою самих республіканців, які усвідом­лювали, що діяльність Маккарті може завдати партії непоправної шкоди, усунули його з керівної посади у сенаті і позбавили тим самим владних по­вноважень. Проте під завісу у 1954 році було прийнято закон про контроль над комуністами, які ведуть підривну діяльність і закликають до зміни існу­ючого у США ладу. За законом компартії заборонялося брати участь у пол­ітичних кампаніях, у президентських та муніципальних виборах. Лише 1967 року цей закон було скасовано.

Хоча вплив Маккарті щез, але ортодоксальні консерватори, серед них і керівництво впливової Національної асоціації промисловців, чинили ново­му республіканізму Ейзенхауера опір до кінця його перебування на прези­дентській посаді.

Проголошуючи свободу підприємництва, Д.Ейзенхауер не уник втру­чання у трудові відносини. Мова передусім йде про обмеження засилля проф­спілок на ринку праці, корупцію у профспілкових верхах. 1958 року у США розпочалася гучна кампанія про зловживання босів у профспілці складсь­ких робітників та водіїв вантажівок. Виявилося, що лідери цієї профспілки отримують зарплатню вищу, аніж президент держави, що їх не переобира-

54

ють на посадах по 20 і більше років. Спеціальна сенатська комісія провела розслідування і підтвердила наявність корупції, зловживань та їхнього зв'яз­ку з мафією. 1959 року було застосовано закон Тафта-Хартлі до страйку сталеливарників. Кампанія, організована АФТ-КВП, за скасування закону Тафта-Хартлі завершилася судовим процесом та тюремним ув'язненням профспілкових лідерів, також прийняттям закону Лендрема-Гріффіна. За­кон проголошував посилення державного контролю за діяльністю проф­спілок, зокрема, за процедурою виборів посадових осіб, порядком зменшен­ня ними дисциплінарних заходів щодо своїх членів, регламентацією фінан­сової діяльності та звітності профспілок. Судовим інстанціям належало прий­мати відтепер позови на профспілки.

Д.Ейзенхауеру довелося вирішувати ще одну серйозну внутрішньопо­літичну проблему - расову, яка набрала особливої гостроти і була названа негритянською революцією. За даними перепису 1950 року, чорні амери­канці складали 9 відстоків всього працездатного населення США ( 20 млн. осіб). При цьому вони давали 25 відстоків всіх некваліфікованих робітників, близько 21 - сільськогосподарських робітників (в основному сезонних), 47,5 - прислуги. Лише 3,6 відсотка чорних американців були майстрами та ква­ліфікованими робітниками, а серед конторських працівників вони складали 2,6 відсотка. Зауважимо, що Д.Ейзенхауер був людиною свого часу і поділяв чимало пересудів щодо негрів. На виборах 1952 року він заявляв, що у США не існує расової проблеми. Загалом дискримінація чорного населення виг­лядала анахронізмом. 34-го американського президента вразило повідом­ленням про те, що з 900 тисяч негрів Міссісіпі тільки 7 тисячам було дозво­лено брати участь у голосуванні на президентських виборах. Загалом, на нашу думку, історична наука дещо применшує здобутки Ейзенахауера у сфері надання громадянських прав чорним американцям.

17 травня 1954 року Верховний суд США після тривалого розгляду виніс рішення про неконституційність поділу дітей у школах за расовою ознакою. Президент підтримав судову постанову, але не наважився застосувати свої повноваження і навіть силу проти тих, хто не хотів виконувати рішення ви­щої судової інстанції. Та події, які вибухнули у м. Літл-Рок (штат Арканзас), змусили президента втрутитися у процес. Губернатор штату відмовився ви­конувати постанову суду про десегрегацію освіти. Події у Літл-Році набрали драматичного характеру. Центральну середню школу цього міста за наказом губернатора блокували національні гвардійці і 9 з 12 школярів-негрів змог- . ли потрапити до шкільного приміщення лише через боковий'вхід. Школу оточив розлючений натовп противників десегрегації. У результаті цього спільне навчання білих та чорних дітей тривало лише три години. Ситуація у місті вийшла з-під контролю. Мер міста направив президентові панічну телеграму з проханням втрутитися й надіслати федеральні війська. Прези-

55

дент наказав відрядити у Літл-Рок 1000 десантників. З їхньою допомогою вдалося безкровно втихомирити расистів і відновити спільне навчання шко­лярів. До середини жовтня 1957 року ситуація у місті нормалізувалася. Де­сантники залишили Літл-Рок. а учні-негри відвідували школу без охорони. Щоправда, губернатор згодом наказав закрити центральну середню школу, але у 1959 році вона відновила свою роботу вже як школа інтегрованого навчання білих та чорних.

Нова хвиля негритянського руху піднялася на півдні, у м. Монтгомері (штат Алабама), де чорні американці, керовані своїм лідером Мартіном Лютером Кінгом, розпочали бойкот міського транспорту у зв'язку з сегрега­цією місць в автобусах. Героїнею цієї акції стала проста чорна швачка Роза Парке. Саме вона відмовилася 5 грудня 1955 року звільнити місце в авто­бусі, яке призначалося "тільки для білих". Про цей інцидент говорили: "Коли Роза сіла, Америка встала." Згодом бойкот транспорту захопив і заклади гро­мадського харчування.

У расовому питання Ейзенхауер притримувався поміркованої, цент­ристської позиції і у 1957 році запропонував перший з часу Громадянської війни та Реконструкції закон про громадянські права чорних американців, згідно з яким було заборонено сегрегацію негрів на виборах; 1960 року прий­нято другий закон про громадянські права, який передбачав штрафи та тю­ремне ув'язнення за дискримінацію чорних американців. Південні штати бойкотували ці закони. Так само була ліквідована сегрегація у громадсько­му транспорті, шпиталях для ветеранів війни і на закордонних військових базах.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації Д. Ейзенхауера. Стра­тегія "відкидання" комунізму. "Доктрина Ейзенхауера". Початок прези­дентської діяльності генерала співпав з міжнародною ситуацією, яка нага­дувала своєрідну стабілізацію "холодної війни". Зі смертю Й.Сталіна у бе­резні 1953року з'явився реальний шанс знизити напругу в світі. До того ж 15 березня того ж року радянське керівництво заявило, що між двома держа­вами не існує спірних питань, які не можна було б розв'язати мирним шля­хом. Щоправда, деякі американські експерти та ЦРУ пропонували амери­канському президентові скористатися тодішньою політичною нестабільності в СРСР. Проте Д.Ейзенхауер обрав більш відповідальний шлях. У ті дні він признався, що хотів скористатися ресурсом миру: "Минуле говорить само за себе, а я зацікавлений у майбутньому. Тепер і в них, і в нас в уряді нові люди. Відкрито чисту сторінку. Почнемо розмовляти один з одним так, щоб кожна людина на землі змогла це зрозуміти." На розширеній нараді членів адміні­страції президент виголосив промову на захист стратегії "стримування", переговорів з Радянським Союзом та врегулювання конфліктів диплома­тичними і політичними засобами.

56

Настанови, виголошені тоді Ейзенхауером, вилилися у видатну політич­ну ініціативу. 16 квітня 1953 рок американський президент звернувся до ра­дянського керівництва і до всього світу з документом "Шанс для миру", в якому підкреслив, що старі підходи у політиці можуть призвести у найгір­шому випадку до атомної війни, а в кращому - до життя в постійному страсі. Він закликав розпочати нову війну - війну з "бідністю та злиднями" і запро­понував СРСР підтвердити своє прагнення миру конкретними справами, а саме: звільненням німецьких військовополонених, утримуваних з 1945 року, підписанням мирного договору з Австрією та договору про вільну й об'єднану Німеччину, укладенням "почесного" перемир'я у Кореї, визнанням повної незалежності народів Східної Європи. Це звернення було по-суті не тільки закликом до розрядки, а й спробою перегляду самої логіки "холодної війни". У своїй інаугураційній промові американський президент говорив також про "фундаментальний закон всезагальної взаємозалежності", яка зближує на­роди та країни. Проте сильнішою, як показав час, виявилася сила інерції "холодної війни."

Д.Ейзенхауер, як військовий, раніше багатьох інших усвідомив небез­пеку і безперспективність гонки озброєнь. 8 грудня 1953 року він виступив з історичною промовою в ООН "Атом для миру", в якій обгрунтував немож­ливість перемоги у ядерній війні. Така війна, на його думку, неодмінно за­вершиться руйнацією цивілізації. Він запропонував ядерним країнам ство­рити міжнародне агентство з атомної енергетики, запровадити контроль над виробництвом ядерної зброї. СРСР не відгукнувся на американську про­позицію. МАГАТЕ було створено лише 1957 року. В 1954 році американці приступили до будівництва першої атомної електростанції в штаті Пенсіль­ванія. Ейзенхауер ставився позитивно до ідеї припинення ядерних випробу­вань, але подолати тиск Пентагону не зміг. Загалом фіаско плану "Атом для миру" спричинив нову гонку озброєнь, появу міжконтинентальних ракет.

Безперечно, ідеалізувати політику Д.Ейзенхауера в роки "холодної війни", немає підстав, але він ближче, ніж інші, підійшов до розуміння но­вих світових реалій, хоча і не спромігся вирватися з тенет традиційного мислення. Не справдилися й сподівання на зміну зовнішньополітичних пріо­ритетів в СРСР після смерті Сталіна. Американські експерти доводили, що "комуністична загроза" не зменшилася. Загалом адміністрація Д.Ейзенхауе­ра поділяла загальноприйняту точку зору на зовнішню політику Радянсько­го Союзу, яку характеризували задавнена ідеологічна ворожість до Заходу та прагнення до світового панування. Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кам­панії. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягуз­ливою.

У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову

57

зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політи­кою "відкидання", "звільнення" від комунізму. її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. До речі, дослідники, на нашу думку, перебільшують роль та вплив Дж.Ф.Даллеса у визначенні зовнішньополі­тичної стратегії США у 1950-х роках. Американський президент ніколи не випускав з рук віжки у цій сфері, як зрештою, і в інших, хоча інколи удавав із себе наївного. Проте це було не більше, ніж лукавство. Справедливим є твердження Дж.Кеннана, що у зовнішніх справах Ейзенхауер був людиною гострого політичного розуму і передбачуваності. Він не афішував своє по-суті авторитарне керівництво державою.

Відмова СРСР приєднатися до програми "Атом для миру" та випро­бування ним у серпні 1953 року власної водневої бомби примусили Айка зосередитися на створенні такої ж американської бомби (США випробували власну водневу бомбу 1 березня 1954 року). Це стало стрижнем його нової стратегії та оборонної політики, яка дістала назву "нового погляду". Про­грама "новий погляд" зводиласядо скорочення звичайних озброєнь, збільшен­ня чисельності та потужності ядерної зброї, стратегічних військово-повітря­них сил та зменшення фінансових витрат. Президент зазнав нищівної кри­тики, військові вимагали збільшення фінансування на звичайні озброєння, але Ейзенхауер вистояв. Він твердо дотримувався трьох принципів: 1) уни­кати непотрібних воєн і досяг цього; 2) дотримуватися конституційного кон­тролю над військовиками; 3) демократія перебуває у прямій залежності від благополуччя в економічній сфері.

Необхідно підкреслити, що у своєму прагненні збалансувати держав­ний бюджет, зупинити інфляцію, зменшити податки, Айк звернувся до єди­ного рецепту - роззброєння, хоч як би це парадоксально не звучало. Пра­вомірність такої позиції підтверджувалася і тим, що військова могутність США не мала впливу ні під час корейської війни, ні громадянського конфл­ікту в Китаї, ні під час угорських подій 1956 року, ні під час англо-франко-ізраільської війни того ж року проти Єгипту. Більш дієвим виявився економ­ічний тиск. На початку ейзенхаурівського президентства військовий бюд­жет складав 40 млрд. дол., тобто 60 відсотків бюджетних витрат. Дотримую­чись оборонної програми "нового погляду", Ейзенхауер суттєво скоротив у бюджеті на 1955 рік витрати на армію і флот. Чисельність сухопутного війська було скорочено з 1.4 млн. до 1 млн.осіб, а витрати на нього з 12,9 млрд. до 8,8 млрд.дол.; чисельність флоту зменшено з 920 тис. до 870 тис. осіб, а асигнування на його утримування - з 11.2 млрд. до 9,7 млрд. дол. Щоправ-

58

да, бюджетні витрати на військово-повітряні сили збільшилися з 15,6 млрд до 16,4 млрд.дол. На 1958 рік військове відомство зажадало на свої потреби 58 млрд. дол. Його підтримав конгрес, опір якого адміністрації Айка не вда­лося зламати. Президент засередився в цих умовах на економії всіх статей військових витрат, де це тільки було можливим: скоротив сухопутні війська на території США, в Німеччині - на 35 тис, в Японії - на 40 тис. в інших регіонах - на 25 тис осіб. На 1960 рік об'єднаний комітет начальників штабів запросив на оборону 50 млрд. доларів. Військове відомство знизило цю цифру до 43,8 млрд. Президент наполягав на 40 млрд.доларів, ставлячи з цього при­воду риторичне запитання: "Скільки разів ми маємо знищувати Росію?". Перемога дісталася Айку. 1960 рік було завершено з профіцитом в 1 млрд. дол.

Питання про припинення війни на Корейському півострові було цент­ральним у передвиборній боротьбі за Білий дім 1952 року. Перемігши на виборах, Д.Ейзенхауер ще до інаугурації у грудні 1952 року відвідав збройні сили ООН у Кореї, а через шість місяців, 26 липня 1953 року, незважаючи на сильну опозицію в рядах партії, опір держсекретаріату, південнокорейсько-го режиму та ряду військовиків, було підписане перемир'я. Війна припини­лася. Корейський півострів було поділено на дві частини: північну та півден­ну; демаркаційна лінія пройшла по 38-й паралелі, по обидві сторони якої встановлювалася демілітаризована зона в 2 км. У своєму щоденнику Айк поставив цю подію на перше місце.

При підписанні перемир'я домовилися про скликання у квітні 1954 року у Женеві наради міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобри­танії та Франції. Женевська міжнародна конференція працювала з квітня по липень 1954 року. На ній розглядалося два питання: корейське та індоки­тайське (війна Франції у В'єтнамі). Дійти згоди щодо об'єднання двох Ко­рей не вдалося. При обговорення другої проблеми США запропонували "інтернаціоналізацію" війни у В'єтнамі. Ідея не була підтримана. Нарада завершилася підписанням Женевських угод, які передбачали припинення військових дій і а тимчасовий поділ В'єтнаму по 17-й паралелі, проведення загальних виборів, заборона ввозу нової техніки у будь-яку зону В'єтнаму, свободу комунікацій (для переходу людей) між обома зонами, створення три­сторонньої спостережної комісії.

Після корейської війни світ став іншим. У Вашингтоні дійшли виснов­ку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної заг­рози. Дії комуніс пічних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординований наступ світового комунізму і підтверджували версію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдан­ня боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму. На разі Ейзенхауер пішов на збільшення прямої воєнної до-

59

помоги французам і відправив перший контингент американських солдатів, хоч і відхилив домагання розпочати широкомасштабну інтервенцію у В'єтнамі. Однією з причин, яка утримала Д.Ейзенхауера від прямого втру­чання у в'єтнамський конфлікт, було негативне ставлення до цього амери­канської громадськості. До того ж недавня корейська війна стала вододілом американського суспільства.

Почалися серйозні реформи в армії, передусім створення частин швид­кого реагування і водночас скорочення чисельності сухопутних сил: на 1957 рік вони зменшилися на півмільйона , тобто на третину, але все одно армія США залишалася вдвоє більшою, ніж до корейської війни. До речі, у 1954 році об'єднаний комітет начальників штабів, національна рада з безпеки і державний департамент п'ять разів рекомендували президенту розпочати інтервенцію в Азії і застосувати атомну зброю. Ейзенхауер вибрав мир через укладення оборонних договорів, створення військово-політичних блоків, економічну допомогу. Так, 8 вересня 1954 року було засновано Організацію договору Птденно-Східної Азії (СЕАТО) у складі США, Великобританії, Франції (з 1965 року обмежила свою участь), Австралії, Нової ЗеландіїДай-ланду,Філіппін і Пакистану (1973 року вийшов з організації); у березні, лис­топаді та грудні цього ж року США підписали відповідно з Японією, Півден­ною Кореєю та Республікою Тайвань договори про взаємну оборону; а в січні наступного року конгрес прийняв резолюцію, яка надавала головнока-мандувачу повноваження використовувати на власний розсуд збройні сили держави за кордоном.

Європейський континент посідав провідне місце у зовнішньополітичній політиці США, яка зводилася до економічного і військового об'єднання, до зміцнення західноєвропейської спільноти. Цьому мала слугувати система НАТО під американською ядерною парасолькою, Європейський оборонний союз та інтеграція в усі європейські структури ФРН. Переслідувалася ще одна мета - рівномірно розподілити витрати між США та Європою на сис­тему безпеки. Ідея створення Європейського оборонного союзу зазнала кра­ху, натомість Брюссельський пакт було реорганізовано у Західноєвропейсь­кий союз із залученням до нього ФРН та Італії. Продовженням цього проце­су стали Паризькі угоди, підписані у жовтні 1954 року дев'ятьма державами, які передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН та входження ФРН у НАТО. Це сталося 9 травня 1955 року. Радянський Союз відповів створен­ням Організації Варшавського Договору. Незважаючи на доктрину "відки­дання", "звільнення"східноєвропейських країн, під час угорських подій 1956 року США, хоч і засудили радянську інтервенцію, проте відмовилися від пропозиції ЦРУ щодо організації польотів літаків над Будапештом для ски­дання повстанцям зброї та продуктів харчування.

На середину 1950-х років у світі склалася певна рівновага. У СРСР

60

почалася відома хрущовська "відлига": на міжнародній арені відбулася нор­малізація його стосунків з Югославією, разом з колишніми союзниками підпи­сано мирний договір з Австрією, за яким вона проголошувалася нейтраль­ною; тоді ж за ініціативою радянського керівництва прийнято рішення про нараду на найвищому рівні глав чотирьох держав. Зустріч керівників США, СРСР, Великобританії та Франції відбулася в липні 1955 року у Женеві. Аме­риканський президент запропонував, по-перше, об'єднати Німеччину і ство­рити загальнонімецький уряд на основі вільних виборів (СРСР вважав, що це можна здійснити шляхом двосторонніх переговорів між НДР і ФРН); по-друге, налагодити належні американо-радянські торговельні зв'язки; по-третє, проголосив видатну і далекоглядну ідею - план "відкритого неба", тобто обмінятися картами військових об'єктів і підприємств, надати один одному можливості для аерофотозйомок. Ці пропозиції знаменували вели­кий прорив у військовій сфері: ідею "прозорості", створення особливих інсти­туцій довіри з метою зниження загрози несподіваного нападу. Щоправда, ідею "відкритого неба"деякі дослідники та політики оцінюють скоріше як акт психологічної війни, аніж серйозну пропозицію. Цього ж року за ініціа­тивою США на Близькому та Середньому Сході було створено Організацію Центрального Договору (СЕНТО) у складі Великобританії, Туреччини, Іра­ну (вийшов 1958року), Іраку та Пакистану.

Перебіг та наслідки англо-франко-ізраїльської війни 1956 року проти Єгипту стали лейтмотивом інаугураційної промови Д.Ейзенхауера після по­вторної перемоги на президенстьких виборах. Зміст та тональність промови свідчили, що "третій світ" посів перше місце у зовнішній політиці Сполуче­них Штатів. "Процвітання Америки буде недовготривалим, якщо не будуть процвітати інші нації", - підкреслив президент і одразу доручив своїй адмі­ністрації зайнятися складанням програм допомоги. Ця промова та прийня­тий на її підставі закон дістали назву "доктрини Ейзенхауера". Висновок двомісячної аналітичної роботи був однозначним: допомога "третьому світу" сприятиме економічному розвитку, яке. у свою чергу, приведе до політичної стабільності і демократичної еволюції суспільств. 9 березня 1957 року прий­нято закон про надання президентові права використовувати американські збройні сили для захисту країн "третього світу" від комунізму. Близькосхід­ним режимам виділялася фінансова допомога в 200 млн.дол. Спираючись на повноваження, надані йому конресом, Ейзенхауер відрядив 1958 року до Лівану американські частини ВМФ з метою полагодження громадянського конфлікту в цій країні.

Великою несподіванкою для адмінстрашї Ейзенхауера стало виведен­ня на космічну орбіті у жовтні 1957 року радянського штучного супутника. Пізніше президент згадував, що найбільше вразив його рівень занепокоє­ності американського суспільства. Преса перебувала на грані істерії: на дум-

61

ку коментарів, запуск радянського супутника був для Сполучених Штатів більшою поразкою, ніж Перл-Харбор. Президент не піддався тискові і ви­могам відмовитися від збалансування бюджету й розпочати будівництво ра­діоактивних сховищ та збільшити ядерні запаси. 31 січня 1958 року США запустили на космічну орбіту свій,штучний супутник, хоча і менший за ва­гою. Весною 1958 року було створено Національне управління з аеронавти­ки та вивчення космосу (НАСА).

Серйозна криза виникла у взаємостосунках між США та Латинською Америкою. Після замирення у 1954 році громадянського конфлікту у Гвате­малі Штати розраховували на розвиток "доброго партнерства" з країнами регіону, тому залишилися осторонь громадянської війни 1956-1959 років на Кубі, яка завершилася перемогою революційних сил на чолі з Фіделем Кас­тро. Однак реформи, ініційовані кубинським революційним урядом, серй­озно загрожували американським інтересам, адже США контролювали на кубинській території 40відсотків виробництва цукру, що складало 80відсотків кубинського експорту; 50 -ма відсотками залізниць, енергетики та зв'язку. Під кінець свого президенства Д.Ейзенхауер розірвав у січні 1960 року дипломатичні стосунки з новою Кубою і санкціонував підготовку анти-кастрівської.інтервенціїна прокомуністичний острів.

Американо-радянські відносини, започатковані знайомством Д.Ей-зенхауера та М.Хрущова на Женевській нараді 1955 року, набули конкретно­го втілення у 1959 році. Влітку цього ж року з метою підготовки візиту на найвищому рівні США відвідав А.Мікоян (перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР). У вересні вперше за всю історію американо-радянських відносин відбувся офіційний візит до Сполучених Штатів керівника СРСР. М.Хрущов приїхав з дружиною, дочкою, зятем, його супроводжував вели­кий почет з офіційних радянських посадовців, радників, журналістів. Кері­вники двох держав домовилися про чотирьохсторонню зустріч у травні 1960 року у Парижі та про візит-відповідь Д.Ейзензауера в СРСР у червні того ж року. Потепління в американо-радянських стосунках перервалося прикрим інцидентом, який стався з американським шпигунським літаком У-2.

Необхідно підкреслити, що інтенсифікація "холодної війни" сприяла розвиткові спецслужб, їхній діяльності у формі всіляких "закритих акцій", політичних та економічних диверсій, які набирали небувалої масштабності та значущості у міжнародній політиці. За президенства Д.Ейзенхауера дуже зросла роль Центрального розвідувального управління (ЦРУ). Якщо у попе­редні роки діяльність цієї інституції зводилася до збору розвідувальних да­них та їхнього аналізу, то Айк перетворив її в один із найактивніших засобів "холодної війни." Безсумнівно, що таємні операції ЦРУ були незаконними та аморальними. Так, президент СШАскористався послугами ЦРУ вІрані 1953 року при здійсненні операції "Аякс", тобто для усунення прем'єра цієї

62

держави Мохаммеда Мосаддика та повернення до керівництва Іраном шаха. 1954 року Ейзенхауер дозволив ЦРУ витратити 35 млн. дол. на ство­рення 30 висотних одномоторних, реактивних літаків типу "Локхід" У-2, здатних перетинати територію СРСР "без ризику бути збитими." Шпигунські літаки такого типу мали на своєму борту нові фотокамери, які дозволяли робити знімки високої точності. З санкції президента США, починаючи з 1956 року, здійснювали таємні польоти над радянською територією. 1 трав­ня 1960 року американський літак У-2. який летів на висоті 22 км і заглибив­ся на терени СРСР, був збитий радянською ракетою над Свердловськом. Пілот Френсис Гаррі Пауерс, громадянин США, катапультувався і потрапив до рук радянських служб, як і залишки літака з усією шпигунською апаратурою.

Перша версія американського держдепартаменту з приводу цієї події зводилася до того, що У-2 опинився над радянською територією випадково через несприятливу погоду , не маючи жодних шпигунських чи диверсійних завдань. Після того як Радянський Союз пред'явив незаперечні докази роз­відувальної місії літака, держдепартамент США визнав, що американська авіація здійснює вторгнення у повітряний простір СРСР з шпигунськими завданнями. 12 травня це підтвердив Д.Ейзенхауер, зазначивши, що ці по­льоти санкціоновані його урядом.

Інцидент з У-2 перекреслив усі попередні американо-радянські домо­вленості. Щоправда, керівники США, СРСР, Великобританії та Франції таки зібралися у травні цього ж року в Парижі, але зустріч було фактично зірва­но. М.Хрущов зажадав від Д.Ейзенхауера публічного вибачення та передачі на розгляд радянських спеціалістів усієї американської документації, пов'я­заної з польотом У-2 . Американський президент не прийняв цих умов. Тоді радянський керівник відмовив Ейзенхауерові у візиті до СРСР, що був зап­ланований на червень 1960 року. Шанс для подальшої співпраці обидві країни втратили.

Д.Ейзенхауер визнав, що після зриву чотиристоронніх переговорів у Парижі, гонка озброєнь вийшла з-під контролю і в своєму прощальному звер­ненні до співвітчизників у січні 1961 року попередив про небезпеку, яка чатує над країною з боку "військово-промислового комплексу".

1950-і роки були для Сполучених Штатів роками благополуччя, після корейської війни - миру та спокою. США перетворилися у країну "достатку та споживання": більше половини американців за рівнем доходів поповни­ли середній клас. Проте спадщина 1950-х років була подвійною: з одного боку багата й міцна Америка, з іншого - вона не розв'язала багатьох внутр­ішньо- та зовнішньополітичних проблем (найдошкульнішими були втрата Куби, інцидент з У-2, скасування офіційних візитів до Японії та СРСР). США не справлялися з новими світовими викликами, вони втрачали динамізм, Західна Європа і Японія не поступалися Штатам за темпами розвитку. СРСР

63

отримав ракетну зброю, географічна недосяжність американського конти­нента відходила у минуле. В Азії, Африці, Латинській Америці набирали сили антиамериканські настрої. США потребували змін, подальшого посту­пу та оновлення у всіх сферах соціально-економічного та політичного жит­тя.

Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори 1960 року. Джон Кеннеді - 35-й президент СІЛА. Демократична партія нажива­ла політичний капітал упродовж 1950-х років на прорахунках республіканців. Окрім того, 1960-і роки виявилися рубіжними у світовій історії і характери­зуються низкою нових реалій в економіці, політиці, військовій сфері, міжна­родних стосунках, нарешті, у психології. Разом з тим стало помітним відносне послаблення американської економічної могутності: якщо після другої світо­вої війни на США припадало 54 відсотки промислової продукції капіталі­стичного світу, то у 1960 році - вже 45. Частка їхнього експорту за ці ж роки знизилася з 32 відсотків до 20. Найдошкульнішим було те, що швидко пада­ла сума золотого запасу Штатів: з 22820 млн. дол. у 1950 році до 17766 млн. дол. у 1960 році. Беззастережна економічна монополія США відходила у минуле, на п'яти наступали такі конкуренти як Західна Європа та Японія, які за темпами економічного розвитку наздоганяли Штати.

Чимало проблем США було пов'язано з адаптацією до нового етапу науково-технічної революції, який припав на початок 60-х років і настійно вимагав широкого запровадження нових технологій, інтенсифікації вироб­ництва, структурної перебудови економіки та радикальних змін у структурі найманої праці.

До того ж у зв'язку з появою ракетної техніки, всупереч антагоністич­ним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формува­лося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого про­понували враховувати тодішні світові реалії і пристосуватися до них, обме­живши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів, а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого -передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосуван­ня "превентивної ядерної війни".

Серед міжнародних факторів, які до певної міри вплинули на оновлен­ня стратегічних настанов демократичної партії, був радянський соціалізм. Нині це твердження викликає скептичну усмішку. Але річ у тім, що хру-щовські реформи другої половини 1950-х років, динамізм радянського ліде­ра на міжнародній арені, успіхи СРСР у космосі насправді реально вплину-

64

ли на світ і змусили американських демократів серйозно задуматися над державно-реформістськими методами протидії псевдосоціалістичним ідеа­лам Москви.

Нарешті, останній значущий фактор полягав у тому, що прийшло нове покоління людей, непричетне до участі у другій світовій війні та її наслідків. Це покоління інакше сприймало та оцінювало світ, сповідувало нові цінності, відмінні від тих, в які вірили їхні діди та батьки.

Конвент демократичної партії в Лос-Анджелесі уже в першому турі в липні 1960 року висунув кандидатом в президенти Джона Кеннеді, а претен­дент закріпив успіх тим, що запропонував кандидатом у віце-президенти Ліндона Джонсона популярного представника південних штатів, нейтралі­зувавши таким чином досить потужні антинегритянські настрої.

Чимало неординарного пов'язано було з особою самого кандидата від демократичної партії: ще жодного разу у своїй історії Америка не обирала такого молодого президента (Джону Кеннеді в листопаді 1960 року випов­нилося 43 роки); ніколи ще на посаді президента не було католика; тільки один раз на президенстких виборах США переміг сенатор (у даному випад­ку - Дж. Кеннеді), а не губернатор провідного штату чи лідер партії.

Також уперше в історії США під час президенстських виборів відбува­лися теледебати між кандидатами, очевидцями яких стали 100 млн. амери­канців. У дискусіях зі своїм опонентом республіканцем Річардом Ніксоном, котрий як віце-президент мав перевагу щодо популярності та досвіду, Кен­неді обстоював соціальні реформи, ідею прогресу, просування вперед у всіх сферах. На республіканців він покладав відповідальність за втрату прести­жу США у світі і обіцяв стримати небезпечний занепад американської вла­ди. При цьому будив почуття жертовності у американців, закликаючи їх слу­жити батьківщині. Це знайшло відгук серед молоді та інтелектуалів. Гроші, широкі родинні зв'язки схиляли виборців на бік Дж.Кеннеді, так само як і організаторський талант його брата Роберта і комунікабельність самого де­мократичного претендента, його вміння ладити з людьми. Багато спостері­гачів і вчених стверджують, що чотириразові телевізійні дебати між Кеннеді та Ніксоном зіграли вирішальну роль у перемозі кандидата від демократів. Якщо Р.Ніксон закликав дотримуватися спадкоємності у зовнішній та внутрішній політиці 1950-х років, що їх інколи називають "застійними", вважаючи за необхідне підтримувати добропорядні принципи республікані­зму, то Дж. Кеннеді, навпаки, обстоював думку про оновлення, взяття нових рубежів, закликав сміливо сприйняти виклик 1960-х років. Він гостро кри­тикував попередню адміністрацію за низькі темпи економічного зростання, занедбаність та відсталість освіти (переповненість шкіл, низьку оплату праці вчителів тощо), расову дискримінацію, яка перешкоджала раціонально ви­користати талант і здібності багатьох американців. Лейтмотивом його вис-

65

тупів була необхідність подальшого поступу США у всіх сферах. Дослідни­ки стверджують, що кандидат від демократів у своїй перевиборній програмі дав 220 обіцянок, в тому числі 54 , які стосуються зовнішньої політики, 41 -соціального забезпечення і праці, 21 - сільськогосподарської сфери. Зрозу­міло, що багато виборців сприйняли програму Кеннеді як ознаку широких змін. До речі, серед розробників його програми, яка дістала назву "Нові рубежі", були три лауреати Нобелівської премії.

"Нові рубежі" декларували амбіційну програму піднесення економіки через зменшення податків, поліпшення системи соціального страхування, розширення медичної допомоги та підтримку освіти, оздоровлення міст і прогрес у расовому питанні. Однак, як показав час, чимало ініціатив уряду Кеннеді конгрес забалотував.

Загалом шанси обох претендентів були однаковими. За плечима Р.Ніксо-на був багатий досвід державного управління, але йому приписували про­махи ейзенхауерівської адміністрації Дж.Кеннеді ж обіцяв реформістську (прорузвельтівську) діяльність. Він переміг з перевагою в 100 тисяч голосів (за Кеннеді проголосували 34 млн.200тисяч осіб, азаР.Ніксона-34млн.Ю0 тисяч).

Родина Кеннеді походила з Ірландії, яка переїхали до Америки 1850 року. Батько майбутнього президента Джозеф був американцем у третьому поколінні. Загальна сума капіталів родини Кеннеді напередодні президен-стських виборів 1960 року, за різними даними, становила 200-400 млн.до­ларів. Сфера капіталовкладень була різноманітною: нерухомість, нафтові й газові компанії, кіноіндустрія. Після скасування Ф.Д.Рузвельтом "сухого за­кону" ДжозефКеннеді зайнявся легальним імпортом алкогольних напоїв (до цього, за різними свідченнями, вкладав гроші у нелегальну торгівлю спиртним).

Джон Фіцджеральд (Джек) Кеннеді народився 29 травня 1917 року в Брукліні (штат Массачусетс) і був другим з дев'яти дітей в ірландсько-като­лицькій родині. 1929 року Джозеф створив спеціальний фонд для своїх дітей і вже наприкінці 40-х років кожному з них належало по 10 млн.доларів. Діти росли енергійними, допитливішії, честолюбними. З ранніх літ були привчені до спорту. З-поміж братів та сестер майбутній президент відзна­чався слабким здоров'ям, найбільше допікали йому болі у хребті і мабуть з цієї причини, він,чи не единим в родині, багато і залюбки читатав. В юнаць­кому віці віддавав перевагу історії та географії. Середню освіту здобув у приватних школах. Потім навчався у престижній Лондонській школі еконо­міки. Саме тоді його батько, захопившись політикою та иіддтримуючи Ф.Д.Рузвельта, отримав посаду посла США у Великобританії. Згодом Джон студіюс в Гарвардському університеті, де вивчає державне право та управл­іння. 1940року він закінчив університет, успішно захистивши дипломну

66

роботу "Умиротворення в Мюнхені" (мова йшла про рішення мюнхенської наради у вересні 1938 року), яку пізніше видав масовим тиражем під назвою "Чому спала Англія?" Вона принесла молодому Кеннеді гонорар у 40 тисяч доларів. Тоді ж він здійснив поїздку по країнах Європи та Близького Сходу: відвідав Францію, Італію, Польщу, СРСР, Угорщину, Австрію, Німеччину, Чехоловаччину, Туреччину, Палестину.

Зі вступом США в другу світову війну Джон за сприянням батька дом­ігся призову на військову службу (через хворобу йому відмовляли у цьому) і отримав призначення у військово-морські сили США. Як командир швид­кохідного торпедного катеру брав участь у бойових операціях на Тихому океані. У серпні 1943 року його катер японці потопили, Джон Кеннеді, хоч і був поранений, врятувався разом з іншими моряками. Наприкінці 1944 року після важкої операції подав у відставку у званні старшого лейтенанта. 12 серпня того ж року під час виконання бойового завдання (знищення старто­вих майданчиків німецьких ракет ФАУ-2 на французькому узбережжі) заги­нув його найстарший брат Джо, на якого родина покладала великі надії як на майбутнього політика.

Після війни Джон деякий час працював журналістом, а з 1946 року пішов у політику. Цей крок гаряче схвалила вся родина, допомагала і заохо­чувала його в цьому. 1947 року його, 29-річного, обирають членом палати представників американського парламенту від округу Бостон; 1952 року року він став сенатором від штату Массачусетс, 1958 року-знову переобирають на цю посаду. Як конгресмен і сенатор Джон Кеннеді виступав за соціальні реформи, за поліпшення життєвих умов національних меншин та робітників; у зовнішній політиці підтримав план Маршалла і створення НАТО, але кри­тикував політику Г.Трумена щодо Китаю. Як член сенатського комітету за­кордонних справ Кеннеді виявляв інтерес до проблем деколонізації. Важли­вою подією, на яку Кеннеді і багато американців його покоління зреагував гостро, став "супутниковий шок" 1957 року. З радянського космічного успі­ху він зробив висновок про необхідність подолання американського відста­вання у багатьох сферах, починаючи з освіти і закінчуючи ракетним озброє­нням. Корисним у політичному плані виявився його шлюб 1953 року з кра­сунею Жаклін Лі Бувьс.

Інаугураційна промова Джона Кеннеді. виголошена 20 січня 1961 року, віддзеркалювала його тривоги та амбіції. З одного боку, він попереджував про небезпеку можливого знищення ядерною зброєю людської цивілізації, а з другого -- будив життєву наснагу, патріотизм своїх співвітчизників. Лейт­мотивом його звернення стала фраза: "Не питай, що може зробити для тебе твоя країна, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни".

При формуванні свого кабінету Кеннеді керувався професійними, а не партійними критеріями. Він оточив себе молодими фахівцями, менеджера-

5*

67

ми та інтелектуалами, середній вік яких становив 45 років (проти 56 в адмі­ністрації Д.Ейзенхауера). Разом з Кеннеді у Білому домі запанувала нова ат­мосфера і новий стиль управління та взаємостосунків. Популярності новій адміністрації сприяло телебачення, регулярні прес-конференції та зустрічі Кеннеді з журналістами. Важливим чинником популярності 35-го президен­та США став його ораторський хист. Все це надавало Кеннеді ореолу хариз-матичного лідера.

Економічний розвиток США у 1960-х роках. Підтримка та розвиток конкурентноздатності американської економіки, тих галузей, які забезпечу­ють провідні позиції і прибутки на світовому ринку - пріоритетні для всіх сучасних американських президентів, незалежно від їхньої партійної прина­лежності. На думку дослідників, 1960-і роки ввійшли в американську істо­рію як етапний і класичний період цілеспрямованих і скоординованих дій держави, приватного сектору і творчої думки провідних економістів стосов­но ститмулювання економічного зростання і структурної перебудови народ­ного господарства США. Це роки форсованих темпів НТР, розвитку автома­тики, мікроелектроніки, модернізації усіх галузей, економіки.

Саме в цей час Сполучені Штати здобули перевагу над іншими індус­тріальними державами у стратегічних напрямках науково-технічної рево­люції, передовсім у створенні та запровадженні електронно-обчислюваль­них машин (ЕОМ). Так, 1959 року у США діяло 2034 ЕОМ, а 1969-близько 56 тисяч. У країнах Західної Європи і Японії, разом узятих, 1969 року фун­кціонувало лише 24 тисячі ЕОМ. Того ж року Сполучені Штати витратили на виробництво ЕОМ в 2,5 раза більше коштів (4,2 млрд. дол.), ніж Японія, ФРН, Франція та Англія. Приблизно на десять років раніше, аніж інші капі­талістичні країни, розпочали вони виробництво електронного обладнання, різних видів пластмас, синтетичних матеріалів тощо. Одночасно відбува­лася оптимізація сільського господарства, запровадження машинних техно­логій, хімізація. Узагальнюючим показником науково-технічної переваги США над своїми основними конкурентами стала продуктивність праці, яка складала у ФРН та Англії 45,а в Японії - 17відсотків від американської.

1960-і роки називають іноді роками процвітання, оскільки для них ха­рактерні високі темпи економічного розвитку: в середньому до 7 відсотків щорічно. Все це спричинило структурні зміни у формуванні найманої праці: збільшення кількості висококваліфікованих робітників, зменшення питомої ваги ручної праці, кількісне зростання робочої сили в інфраструктурі, сфері обслуговування тощо.

Внутрішня політика Джона Кеннеді. Однією з головних ідейно-гео-ретичних підвалин демократичної партії у 1960-і роки продовжувало зали­шатися кейнсіанство. Але у тлумаченні кейнсіанських доктрин виникли сер­йозні розбіжності. Чітко визначилися ліві та помірковані прихильники кейн-

68

сіанства. Ліві виступали за збалансовану економіку, яка б гарантувала гар­монійний розвиток і забезпечення споживчих інтересів різних верст сусп­ільства, у тому числі людей похилого віку, малозабезпечених, безробітних, інвалідів, тому ліві не тільки допускали, але й вимагали поступитися ідеєю "збалансованого бюджету". На їхню думку, контрольована інфляція навіть сприяє економічному зростанню. Помірковані ж демократи робили акцент на державному стимулюванню економічного розвитку шляхом скорочення оподаткування корпорацій, підтримання стабільності ринку через контроль над цінами і зарплатою.

Джон Кеннеді, а після його загибелі і Ліндон Джонсон, робили спроби поєднати обидва кейнсіанські рецепти. Відповідно до рекомендацій так зва­ної "нової економічної теорії", прихильники якої домінували серед економ­ічних радників Кеннеді, адміністрація взяла курс на активне стимулювання основних факторів економічного зростанн, а саме: капіталовкладень, науко­во-технічного прогресу, освіти, підвищення кваліфікації робочої сили та рівня зайнятості тощо. Щоб реалізувати ці завдання необхідно було оновити й поповнити арсенал державного регулювання, широко запровадити важелі державної, бюджетної, податкової і кредитно-грошової політики.

З цією метою вже 1961 року адміністрація Кеннеді запропонувала ско­ротити терміни амортизації основного капіталу для всіх корпорацій, а також піти на семивідсоткову скидку на капіталовкладення у будівництво нових заводів і закупівлю нового обладнання. Конгрес у 1962 році погодився з про­позиціями президента. Прагнучи одночасно не допустити розкручування інфляційної спіралі, уряд Кеннеді вперше в обстановці мирного часу запро­вадив побічний котроль за цінами і зарплатою у вигляді так званих "орієн­тирів" для підприємців та профспілок. Вони передбачали обмеження зрос­тання заробітної платні й цін рівнем досягнутого приросту продуктивності праці. Це викликало загострення стосунків між президентською адміністра­цією та капіталом, який неприязно поставився до ідеї "орієнтирів" у сфері цін та взагалі до соціальної політики Кеннеді. Кульмінацією цього загост­рення стало зіткнення адміністрації^ сталеливарними компаніями, а згодом і електротехнічних, які, незважаючи на введення "орієнтирів" щодо цін, де­монстративно пішли на різке підвищення цін на сталь. Білий дім застосував антитрестівське законодавство, скоротив державні замовлення неслухняним компаніям. Таким чином вдалося повернутися до статусу-кво у ціновій пол­ітиці.

Водночас для нормалізації відносин з промислово-фінансовими кола­ми Кеннеді в січні 1963 року направив конгресу програму скорочення по­датків на прибутки з корпорацій (з 52 до 47 відсотків) і зниження ставок подоходного податку з громадян (з 20-91 до 14-65 відсотків) на загальну суму близько 10 млрд.доларів.

69

Економічна стратегія адміністрації Кеннеді спрямована на довготри­валий курс стимулювання економічного піднесення втілилася у лютому 1961 року в програму "Економічного оздоровлення та зростання", яка передбача­ла підвищення купівельної спроможності населення, а саме: підвищення мінімуму погодинної зарплатні (до 1 долара 60 центів; 1955 року він складав 1 долар), збільшення термінів виплат (хоча і тимчасово) допомоги безробіт­ним, ряд заходів, спрямованих на підтримку незаможних фермерів, збільшен­ня пенсійних виплат, зменшення квартплати та розширення житлового буді­вництва (було виділено 6 млрд.дол.), 1 млрд. 100 млн. доларів.було виділено на організацію громадських робіт. Окрім цього, пропонувалася комплексна система заходів для "перетворення" районів хронічної депресії (особливо вугільних), дотації.підприємцям, які засновували нові виробництва у таких районах, збільшення допомоги на оздоровлення міст.

Найважливішим у стратегії Кеннеді було прийняття 1962 року першо­го в історії країни федерального закону про розвиток державної системи перепідготовки та професійного навчання робочої сили, за якою 400 тисяч осіб опанували нові професії. Загалом упродовж 1960-х років - у період правління демократів - асигнування на соціальні потреби склали 40 відсотків загальних державних витрат.

Так само адміністрація Кеннеді помітно розширила та вдосконалила механізм співпраці держави з підприємцями та профспілками. При прези­денті був заснований Консультативний комітет, який складався з міністрів праці і торгівлі, керівників корпорацій та профспілок. Головне його завдан­ня полягало у відверненні трудових конфліктів. И цьому сенсі Білий дім всіля­ко заохочував створення різноманітних "комітетів людських відносин" та "дослідницьких комітетів" у різних галузях промисловості.

Особливе місце у політиці "нових рубежів" посідало негритянське пи­тання. За своєю гостротою та глибиною воно було, за висловом радника пре­зидента А.Шлезінгера-молодшого, "найважчою проблемою для президен­та". Негритянське населення США складало на час президентства Кеннеді 25 млн. осіб. Наприкінці 1950-х-початку 1960-років почалася масова мігра­ція чорних американців з південних штатів у великі міста. 1966 року понад 70 відсотків афро-американців жили у містах, що породжувало низку соц­іальних, житлових та морально-психологічних проблем. У зверненні 1963 року до конгресу Джон Кеннеді підкреслив: " Негритянська дитина, народ­жена у США, має у два рази менше шансів отримати спеціальність, удвоє більше шансів стати безробітною; життя її буде у сім разів коротше, аніж життя білого, а прибутки вдвоє менші".

У расовому питання тактика 35-го президента США була обережною: з одного боку, він намагався зменшити невдоволення білого населення півден­них штатів та досягти громадянського консенсусу, з іншого, визнавав не-

70

обхідність припинення дискримінації чорного населення, яка суперечить демократичним ідеалам Америки. На першопочатках адміністрація Білого дому у законодавчому плані обмежилася скасуванням перевірки грамотності при реєстрації виборців (цей закон був провалений у сенаті), підтримкою конституційної поправки про анулювання виборчого податку, схваленого кон­гресом 1963 року, призначенням афро-американців на державні посади, на­лагодженням стабільних контактів з їхніми лідерами. У листопаді 1962 року президент підписав указ про антидискримінаційні заходи щодо чорного на­селення в житловому будівництві, яке здійснювалося за сприяння федераль­ного уряду; у лютому наступного року конгрес прийняв до розгляду низку урядових законопроектів про допомогу школам, які зароваджують десегре­гацію, та про забезпечення виборчих прав чорних американців.

Проте "новий виток негритянської революції" (рейси свободи на авто­бусах, "сидячі страйки" у закладах громадського харчування, криваві сутич­ки з поліцією у травні 1963 року у Бірмінгемі) примусив Кеннеді продемон­струвати авторитет та силу федерального уряду. Він неодноразово посилав на південь федеральну поліцію, чи федеральні війська, або й використову­вав національну гвардію для втихомирення расових заворушеньта інцидентів, що виникали під час заборони доступу чорних у школи та університети.

Напередодні злочинних пострілів у Далласі конгрес ратифікував зако­нопроекти про федеральну допомогу колледжам; на стадії затвердження була програма скорочення податків, законопроекти про охорону довкілля; з'я­вилися шанси для прийняття законів про державну медичну допомогу лю­дям похилого віку, збільшення зайнятості молоді та розвитку громадського транспорту.

1963 року президент направив до конгресу новий законопроект про громадянські права чорного населення США, який гарантував їм рівноп­равність на виборах, на ринку праці, в громадських закладах. Законопроект дебатували упродовж 83 днів і прийняли вже після загибелі 35-го президен­та США.

Таким чином, більшу частину програми "великого суспільства" було складено Дж.Кеннеді, але запровадив її у життя вже наступний президент.

Демократичні рухи США 1960-хроків. 1960-і роки відзначилися не­баченим досі піднесенням молодіжного, передовсім, студентського, руху. На зміну "мовчазному поколінню 1950-х років" прийшло бунтарське покоління 1960-х років. Феномен так званого "студентського бунту" визначив у багато в чому своєрідність соціально-політичного і в ще більшій мірі культурно-ідеологічного клімату Сполучених Штатів цього десятиріччя.

Студентський рух 1960-х років пришов у своєму розвитку ряд етапів: у попередні роки переважали ненасильницькі форми боротьби (сидячі страй­ки, мітинги, демонстрації); лейтмотивом студентського руху у другій поло-

71

вині 1960-х років сталивиступи проти війни у В'єтнамі, зводився він до страйків, захоплення навчальних закладів та установ, сутичок з поліцією.

В основі студентського руху лежали перш за все соціальні причини (демократизація студентства: поповнення його рядів вихідцями з робітницт­ва, середніх та дрібних верств; зміна соціальної ролі інтелігенції: перетво­рення вищої школи із закладів, які гарантували привілейований статус їхнім випускникам, у фабрики масової підготовки спеціалістів; відсутність гарантій і перспектив працевлаштування) та авантюрні зовнішньополітичні акції (на­приклад, в'єтнамська війна) американського уряду.

Найпомітнішу роль у розвитку молодіжного руху зіграло об'єднання "Студенти за демократичне суспільство" (1962 рік), яке ідейно сформувало рух "нових лівих". Таку назву він дістав через те, що "нові ліві" виступали з гаслами заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою на базі соціальної справедливості, рівності, ліквідації расової дискримінації, пова­ги до прав національних, конфесійних та інших меншин, вдосконалення си­стеми освіти. Щоправда, програмні документи студентства мали еклектич­ний характер, поєднуючи лібералізм з анархізмом, лівий екстремізм з ре­формізмом тощо. Все це часто виливалося в авантюрні проповіді і орієнта­цію на "абсолютне насильство", силу зброї, лунали навіть заклики до орган­ізації негайної "партизанської війни у джунглях великих міст", до заснуван­ня спеціальних громад зі своїми власними нормами економічного, політич­ного і культурного життя. Такі громади ідеологи студентського руху розгля­дали як перші вогнища ідеального ладу, "оази добра" серед "моря зла". Сту­дентська молодь вдалася навіть до спроб своєрідного "ходіння у народ" з метою створення таких громад (згодом виникали комуни хінні).

З другої половини 1960-х років у зв'язку з активною участю США у в'єтнамській війні розпочався новий етап потужного молодіжного і студен­тського руху. По всій країні вибухали марші і демонстрації, розгорнулася кампанія ухиляння від призову до армії, спалення призовних карток. Яскра­вим проявом цього руху стала облога 300-ма тисячами демонстрантів Пен­тагону, яка тривала кілька діб. Антивоєнний рух відіграв важливу роль у при­пиненні Штатами в'єтнамської війни, а з її завершенням -пішов на спад.

Негритянський рух другої половини 1950-х-1960-х років, відомий як негритянська революція, пройшов два етапи: 1) боротьби за прийняття кон­гресом США законів про громадянські права чорних американців; 2) бо­ротьби за впровадження цих законів у життя.

На 1960-і роки припадає пік негритянської революції. 1961 року всю країну охопили масові "сидячі демонстрації", учасники яких вимагали по­кінчити з расовою сегрегацією у сфері послуг; годі ж виникла нова форма боротьби, а саме: "рейси свободи", які розпочалися 4 травня 1961 року і тривали до серпня цього ж року, коли групи чорних і білих американців на

72

автобусах вирушили з Вашингтону через південні штати Віргінію, Північну Кароліну, Джорджію, Алабаму до Нового Орлеану. Учасники рейсів домага­лися, щоб афро-американців нарівні з білийи обслуговували у місцевих рес­торанах, автовокзалах, буфетах, бензозаправках, мотелях і т. п.

На літо 1963 року рух за громадянські права охопив близько 50 млн. осіб. У квітні 1963 року боротьба чорних американців вилилася у криваве зіткнення з поліцією у Бірмінгемі (штат Алабама): були вбиті, поранені та ув'язнені. Щоб попередити подальший розвиток цих трагічних подій, 13 трав­ня цього ж року за наказом президента до Бірмінгема вирушив тритисяч­ний загін солдатів.

Негритянські організації, так звані "шістки", організували влітку 1963 року масовий "похід на Вашингтон" з метою тиску на американський конг­рес щодо прийняття закону про громадянські права. Понад 25 млн. амери­канців - чорних та білих - вирушили 28 серпня у похід ("поїзди свободи" прямували у столицю США). У ті дні до Вашингтона прибуло понад 200 тисяч осіб. Не працювала значна частина столичних урядових установ, банків, магазинів. На всю країну пролунали слова Мартша Лютера Кінга, виголошені на мітингу: "Су мене мрія...". Акція дала свої наслідки: в липні 1964 року закон про громадянські права набрав чинності.

З негритянського руху всередині 1960-х років виділилися угруповання, які виступали з гаслами насильницької боротьби за свої права. Це, зокрема, відбилося у стихійних масових зіткненнях 1965 року на вулицях Лос-Анд­желеса. Приводом стало вбивство негра-водія, який відмовився сплатити штраф. В результаті сутичок загинуло 33 особи. Про масштаби цих подій засвідчує той факт, що на втихомирення їх учасників було відряджено 10 тисяч національних гвардійців та поліцейських.

Американська преса пояснювала вибух невдоволення з боку чорного населення нестерпною спекою, яка охопила 1965 року Сполучені Штати. Проте це повторилося і в наступні роки. Посилювалася радикалізащя негри­тянського руху. У відповідь виник гак званий "білий бумеранг", тобто білі американці вдалися до адекватних заходів щодо афро-американців. Його жертвою став лідер негритянського руху, священик Мартін Лютер Кінг, підступно вбитий 4 квітня 1968 року у Мемфісі. У похоронній процесії взя­ло участь 150тисяч осіб.

Після смерті М.Л.Кінга рух чорних американців розколовся на два уг­руповання: перше виступило за продовження мирних, ненасильницьких дій; друге- за перехід до збройної боротьби. Одвертим апологетом насильниць­ких методів боротьби виступила 1966 року організація "Чорна пантера", яка закликала до расової війни, діяла під сепаратистськими й націоналістични­ми гаслами, наприклад, "Вся влада неграм!", вважаючи за необхідне заміни­ти американську капіталістичну систему соціалістичною. У і ой же час фе-

73

деральна влада розпочала кампанію переслідування лідерів та членів '"Чор­ної пантери".

У 1960-і роки в США сформувався радикальний жіночий рух, який мав на меті завоювати найширші громадянські права для жінок. При цьому тлу­мачення громадянських прав набрало розлогого сенсу: феміністки домага­лися зрівняння у правах жінок та чоловіків в економіці, соціальній та пол­ітичній сферах, у побуті й родинному житті. Фактично у США розпочалася безпрецедентна і для них, і для всього світу феміністська революція, спря­мована на заміну не тільки законодавства, а й провідних соціокультурних (в тому числі морально-етичних) норм, на радикальне оновлення традиційно­го місця жінки в суспільстві. Найрадикальніші кола феміністського руху роз­глядали чоловіків та жінок на взірець двох соціальних класів, при цьому чоловіки поставали в ролі експлуататорів, а жінки - експлуатованих. Для визначення статі використовували термін "тендер", який на відміну від тер­міну "стать" включав усю сукупність характеристик чоловіків та жінок, в тому числі, і навіть у першу чергу, їхні соціальні позиції та ролі.

Програма та ідеологія фемінізму розкололи американське суспільство. Кількість американців, як жінок, так і чоловіків, які поділяли принципи фе­мінізму, неухильно зростала. Водночас відбувалася консолідація їхніх опо­нентів. Хоча феміністський рух не досяг повної реалізації усіх своїх про­грамних вимог, але його успіхи були вражаючими. У 1970-і роки конгрес прийняв серію законів, які забороняли дискримінацію жінок і зрівняли їх у правовому відношення з чоловіками. Федеральний уряд схвалив принципи преференцій для жінок, коли йшлося про заміщення вакансій в установах і на підприємствах, які виконували федеральні замовлення. Феміністський рух успішно протидіяв консервативним колам, які виступали за заборону у США абортів. Водночас феміністки домоглися широкого правового і морального засудження практики та різноманітних форм "сексуальних домагань" щодо жінок. Жіноча проблема утвердилася в університетській науці.Створювали­ся кафедри з жіночих та тендерних досліджень. Тендерна соціологія стала одним із провідних напрямків у соціологічній науці. Таким чином, фемінізм увійшов у теорію і практику як вагоме соціальне явище США.

Зовнішня політика Джона Кеннеді. Найважливішою складовою час­тиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість прояви­ти свою волю і іалант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів.

До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати вдатися до "глобальної оборони", породжувало необхідність демонструвати

74

волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобутті міжнародно-полпичного престижу. Цілком усвідомлював Дж.Кеннеді і небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді до гострої ри­торики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному рівні прагнув стри­мати ризик ескалації.

«Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США.Щоправда, Дж.Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реаль­них можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зов­нішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітан­ням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтер­венції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, повернен­ням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжна­родної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних прин­ципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими пол­ітиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах.

Піднесення національно-визвольного руху у країнах третього світу примусило адміністрацію Кеннеді розглядати цей регіон як пріоритетний. «Великим полем битви на захист і поширення свободи сьогодні є Азія, Ла­тинська Америка і Близький Схід, землі народів, що пробуджуються», - зая­вив президенту посланні конгресові 22 травня 1961 року. 35-й американсь­кий президент не мав гадки залишати звільнені від колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між диктатурою та демокра­тією: було розроблено стратегію допомоги, що ставила за мету модерніза­цію країн, які розвиваються, по-американському. В період правління Кен­неді стратегія «модернізації» дістала новий імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних і культурних стосунках США із де-колонізованими країнами. Новий, більш гнучкий і «ліберальний» режим до­помоги в ім'я «модернізації» став невід'ємною частиною «нових рубежів», який передбачав здійснення соціально-економічних реформ у країнах «тре­тього світу» з тим, щоб утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуні­стичного впливу.

1 Це до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато гово­рили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідності. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961

75

року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон).

Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноа­мериканським країнам. її розмір: по 2 млрд.доларів (1,1 млрд. -урядова до­помога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінан­сових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язува­лися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соц­іального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розробля­лися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, тех­нічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру». їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі виру­шали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми до­помоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлен­ня Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної пробле­ми як «третій світ».

Висадка на Плайя-Хірон. Разом з тим старий даллесівський дух адм­іністрація Дж.Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на Кубі. Ще за президента Д. Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17 березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських емігрантів. На цю опе­рацію було виділено 13 млн. доларів (найвірогідніше, американськими ком­паніями).

Як кандидат на посаду президента Дж.Кеннеді знав про цей план лише в загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі антикубинсь-кого плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив, що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту. Експерти ЦРУ безнас­танно повторювали президентові, що народні маси у сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастроі прихильно поставились би до висадки

76

біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня 1961 року президент Дж. Кен-неді дав свою остаточну згоду на реалізацію плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кар-дони було утворено «Революційну кубинську раду». її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб встановити на Кубі ліберальний по­міркований режим, ворожий комуністичному. Президент США дав зрозумі­ти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та Підводних човнів в межах 20-мильної зони (30 км) від місця ви­садки десанту.

На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у Гватемалі та Нікарагуа, на п'яти кораблях та двох десантних баржах вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на кубинському узбе­режжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній частину провінції Ма-тансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву «Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів - найманців. Сьогодні ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції Орієнте було також висадже­но невеликий десант з 168 «командос» з метою дезорганізації дій кубинсь­кого уряду.

Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині доку­менти засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило кубинсь­ке керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114осіб убитими і 1189 - полоненими, багато з яких були звільнені через півтора року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53 млн.доларів.

Хоча мова не йшла про пряму американську інтервенцію, відпові­дальність Америки, особливо її президента, в очах світової громадськості стала очевидною. Для Кеннеді це був важкий удар. Він узяв на себе всю відповідальність за операцію, яку запланував його попередник. Щоправда, головну провину склали на шефа ЦРУ А.Даллеса, якого негайно замінили.

У січні 1962 року новий держсекретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними ири-нипами. Пропозицію Д.Раска схвалили 14 голосами з 21. Провідні держави Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика - проголосува­ли проти американської пропозиції. Куба, незважаючи на зростання закупі­вель і поставок СРСР, виявилася ізольованою від решти світу.

/ 77

Європейський континент залишався пріоритетним для американських зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961року Дж.Кеннеді здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш.де Голлем. Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу у берл­інському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці.

В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського прези­дента та керівника СРСР М.Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна проблема -статус Західного Берліна - залишилилася неврегульованою.

За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції ЄРСР прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни -«антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на кор­доні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для аме­риканського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, США та СРСР підійшли «ризи­ковано близько до війни.» Разом з тим Дж.Кеннеді, розуміючи, що мур не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні 1963 року до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту Західного Берліну, сим­волічно підвердивши це мовленою по-німецьки фразою: «Я-берлінець».

Карибська криза. На грані атомної війни виявилися США та СРСР у драматичній карибській кризі в жовтні 1962 року. 1 тут позиція Дж.Кеннеді характеризувалася обережністю та стриманістю, хоча розташування радянсь­ких ракет середньої дії з атомними боєголовками на Кубі означало безпосе­редній виклик Сполученим Штатам. У штабі, який засідав майже безперер­вно упродовж двох тижнів, Кеннеді відхилив пропозиції як ракетного бом­бардування радянських ракетних позицій, так і вторгнення на острів. Замість цього він обрав «м'який» варіант військово-морського "карантину" та шлях переговорів. Керівники обох держав дійшли порозуміння і знайшли вихід з надзвичайно складного і небезпечного для долі світу конфлікту. Фінал ка­рибської кризи зміцнив авторитет американського президента.

На кінець третього року свого правління Дж.Кеннеді все більше хви­лювали питання війни та миру. Він зрозумів, що у джунглях В'єтнаму не повинна вирішуватися доля Америки. 2 вересня 1963 року 35-й президент США заявив, що це війна в'єтнамського народу і у кінцевому підсумку в'єтнамці повинні самі або програти, або виграти її.

5 серпня 1963 року США приєдналися (разом з СРСР та Великобрита­нією) до безстрокового Договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах. Того ж року Кеннеді дозволив СРСР закупити в США пшеницю. Відтоді ці закупівлі стали регулярними. Було встановлено також

78

прямий телефонний зв'язок («червоний телефон») між Вашингтоном та Москвою. Нарешті, 10 червня 1963 року в Американському університеті у Вашингтоні пролунала знаменита промова Дж.Кеннеді про необхідність пе­регляду відносин з СРСР, оскільки у випадку війни з Радянським Союзом США стануть об'єктом руйнівного ядерного удару. Та можливість такого політичного повороту обірвала злочинна куля.

Даллаське вбивство. З того часу, як пролунали постріли у Далласі, минуло майже сорок років, але таємниця "вбивста століття" і досі залишає і ься нерозкритою і хвилює світ. Друга половина 1963 року проходила для Дж.Кен­неді під знаком підготовки до чергових президентських виборів. 12 листопа­да 1963 року він скликав перше засідання з цього питання. Чи не найбільше йшлося про південні штати, в тому числі про Техас, де Дж.Кеннеді отримав на виборах 1960 року всього 46 тисяч 233 голоси, що було в два-три рази менше у порівнянні з іншими штатами.

Демократична партія в Техасі давно переживала внутрішню не-, стабільність та чвари. Основна причина полягала в неадекватності дій парт­ійного апарату та позиції, так званих «ліберальних демократів»,незадоволе-них засиллям і всевладдям у штаті «людей великої політики», завдяки яким 1962 року губернатором штату обрали Коннеллі. Головним режисером цих подій був місцевий нафтовий король Л. Джонсон .

На виборах до конгресу 1956 року демократам все ж пощастило пере­могти і сенатором від штату став РЯрборо. Ця перемога не сприяла консол­ідації демократів. Свідченням цього стало те, що Р Ярборо голосував на з'їзді демократичної партії в Лос-Анджелесі наперекір Л.Джонсону і його прихильникам голосував за висунення кандидатом у президенти Дж.Кен­неді.

Наступні три роки показали, що сенатор Р. Ярборо користувався підтримкою Кеннеді. На осінь 1963 року у РЯрборо були всі підстави вва­жати, що в разі об'єднання низових організацій демократів у Техасі, йому і його прихильникам вдасться перебрати контроль над партапаратом у штаті і таким чином вирвати його з під опіки Коннеллі. 1964 року Ярборо плану­вав при підтримці Дж.Кеннеді виставити свою кандидатуру на виборах гу­бернатора штату. 22 листопада 1963 року одна з техаських газет, яка при­хильно ставилась до Коннеллі, опублікувала результати соціологічного опи­тування, котре показало, що 57 відсотків техаських виборців висловились за кандидатуру РЯрборо. Отже, Дж.Кеннеді зіткнувсяз низкою проблем у штаті Техас. Найважливіше полягало в тому, що він не врахував сили і можливос­тей техаських нафтових королів.

Готуючись до наступних президентських виборів, Дж.Кеннеді вирішив добитися більшої прихильності до себе з боку техасців. Залишаються не до кінця з'ясованими питання, хто був ініціатором поїздки Дж.Кеннеді до Теха-

79

су, коли ця ідея виникла і як сам президент реагував на неї? Відомо, що 4 жовтня 1963 року губернатор Техасу Коннеллі поставив перед Білим домом питання про необхідність відвідин Дж.Кеннеді і Л.Джонсоном Техасу. Один із мотивів цієї пропозиції полягав у тому, щоб «примирити перед виборами ворогуючі фракції місцевих демократів». Дж.Кеннеді дав згоду на поїздку, хоч і висловився за те, що краще, якби цим займався сам Л. Джонсоняк голова осередку партійної організації демократів у штаті. Пропозицію Кон­неллі підтримав Л. Джонсон , який мав бесіду з Дж. Кеннеді сам на сам.

Пізніше Л. Джонсон признався, що вони з президентом насправді «об­говорювали політичну ситуацію у Техасі». Дослідники підтверджують, що саме після цієї розмови Дж.Кеннеді погодився на поїздку, хоча бажання їха­ти в нього не було. Про це він одверто сказав своєму помічникові з питань преси П'єру Селінджеру (" Я не хочу їхати до Техасу") і міністру фінансів Дугласу Ділону, який саме тоді збирався до Японії ("Я хотів би помінятися з вами місцями").

Чому розмова з Л. Джонсоном стала вирішальною у питанні щодо поїздки? Можливо, тому, що Дж.Кеннеді не хотів одверто виказувати своє ставлення до віце-президента, ведучи свою традиційну «подвійну гру». Але яке б припущення ми не робили, найважливіше було б знати зміст бесіди Л.Джонсона з Дж.Кеннеді перед поїздкою до рідного штату віце-президен­та. На початку 1970-х років Л .Джонсон опублікував свої мемуари «З коман­дних висот», в яких причини поїздки Дж.Кеннеді до Техасу виглядають так: "Дуже багато в написано і пишеться про мету тієї фатальної поїздки до Теха­су. Дуже багато в чому написано неправильно. Президент Дж.Кеннеді відпра­вився туди для збору грошей у передвиборний фонд демократичної партії і для того, щоб проторувати шлях наступній перемозі демократів на прези­дентських виборах 1964року."

Л.Джонсон не обмовився жодним словом про те, яку роль відводили брати Кеннеді техаському сенатору Р. Ярборо. Екс-президент не наважився оприлюднити власну версію своєї розмови з Дж.Кеннеді, після якої прези­дент погодився на поїздку до Техасу.Можна припустити, що зміст цієї розмови залишиться назавжди таємницею. Або залишається повірити в те, що писав Л.Джонсон усвоїх мемуарах.

22 листопада 1963 року об одиннадцятій годині 35 хвилин на даллась-кий аеродром приземлився літак військово-гювітряних сил США під № 2, в якому прибув віце-президент Л. Джонсон. Через 5 хвилин приземлився ще один літак американських ВПС - під №1. В ньому знаходився 45-річний президент США Дж.Ф.Кеннеді з дружиною. Важко сказати, про що думав Дж.Кеннеді, готуючись покинута літак, перед яким уже зібрався великий натовп.

Підготовкою програми та маршруту президента займався губернатор

80

штату Коннеллі і спеціальний помічник президента. Кортеж повинен був їхати по Мейн-стріт до ділового і торговельного центру міста, далі вули­цею, яка перетинає навпіл майдан Ділі-нлаза. Після цього мав бути проїзд під залізничним мостом і перехід на шосе, яке вело до Будинку виставок, де президент повинен був виступити з промовою.

Відомо, що у маршрут було внесено зміни. Даллаські газети вийшли вранці 22 листопада з описом зміненого маршруту Перед самою Ділі-плаза процесія повернула ліворуч на Л.-стріт. яка, перетинаючи по краю майдан Ділі-плаза, вела, як і Мейн-стріт, до згаданого залізничного моста і - до Будинку виставок. Вважають, що два повороти зменшили швидкість авто­машини, і це полегшило ведення прицільного вогню по президентському автомобілю, коли він проїжджав по Л.-стріт.

Стрілянина почалась о 12 годині ЗО хвилин після того, як президен­тська машина минала складське приміщення шкільних підручників. Саме з цього приміщення пролунав перший постріл. Так стверджує більшість дос­лідників.

У президентському автомобілі разом з Джоном та Жаклін Кеннеді були губернатор Д.Коннеллі та його дружина. Після першого пострілу президент перестав махати рукою натовпові, схопився за горло і весь зігнувся вперед. Губернатор Коннеллі, який сидів перед президентом, повернувся праворуч, а тієї миті, коли почав повертатися протилежний бік, друга куля влучила у нього. Третя куля вдарила у верхню частину голови президента. Тільки після третього пострілу з деяким запізненням водій президентського автомобіля натиснув на акселератор. Під звук сирени автомобіль зі смертельно поране­ним президентом помчав у напрямі Парклендської лікарні. За ним рушила машини зі співробітниками Білого дому, журналістами та охороною. Біля шпиталю зібралося декілька сот осіб. Без охорони був залишений президен­тський «Лінкольн», хоча на ньому були сліди злочину.

За твердженнями очевидців, біля шпиталю з'явилися підозрілі особи: один видавав себе за агента ФБР, другий - за агента ЦРУ. Обидва намага­лись проникнути в приміщення невідкладної допомоги, де знаходився Кен­неді, але згодом вони зникли. О 13 годині наступила клінічна смерть 35-го президента США.

Ввечері 22 листопада о 7.35, за офіційною версією, а за іншими дани­ми, о 6.45, тіло Дж. Кеннеді привезли до військово-морського шпиталю у Бетесді ( у приміській зоні столиці США). При розтині тіла президента були присутні тринадцять осіб. Всі вони дали письмову клятву про нерозповсюд-ження даних експертизи. Офіційна інфромащя про судову медичну експер­тизу зводилася до того, що на тілі президента знайдено маленьку (3,5мм) рану на горлі і вдвічі більшу - на спині. Рентгенівське просвічування запе­речувало наявність куль в середині тіла. Рану в голові президента також по-

⁶" . 81

різному описали лікарі Далласу і Бетесди. Існують серйозні розходжен-. ня і між тим, що бачили хірурги, які зробили розтин тіла 1963 року, і тим, що бачили інші хірурги, котрі вивчали фотодокументи у 1969 та 1972 роках. Навіть на офіційному протоколі висновку судової медичної експертизи відсутня дата його складання, що, за американськими стандартами, є сер­йозним порушенням. До того ж існує версія, що протокол набув свого оста­точного вигляду не 22листопада, а значно пізніше.

У той самий час, коли тіло президента везли до шпиталю, в іншому місці Далласу, на тихій Десятій вулиці, знову пролунали постріли, і один із поліцейських упав мертвим поряд зі своєю патрульною машиною. Очевидці цієї події одностайно заявили, що злочинець на ходу перезаряджав пістолет. На місці злочину при спробі втечі був спійманий Лі Харві Освальда, який мав при собі зброю.

До створення урядової комісії справою далласького вбивства займала­ся місцева поліція. Затриманого Лі Харві Освальда було доставлено до пол­іцейського відділення. Десь біля дев'ятої години вечора ,згідно з офіцій­ною версією, у поліції почала складатися думка, що Освальдові можна пред'явити звинувачення і в замаху на Дж.Кеннеді. На чому ж воно ґрунтувалося ? Перед поліцією був службовець складу зі зброєю, за свідчен­нями одного з поліційських, дуже схожий на стрільця, якого він встиг роз­гледіти у вікні 6-го поверху складу шкільних підручників.

Через два дні Лі Харві Освальд був убитий Джеком Рубі. власником кабаре. Це сталося при переведенні Освальда з однієї тюрми до іншої у підвальному гаражі у присутності багатьох людей.

Журналісти, не чекаючи офіційної версії, у своїх перших повідомлен­нях оголосили, що вбивство Дж.Кеннеді є політичним. До такого висновку дійшли члени урядового кабінету Кеннеді. -і акої думки дотримувалися деякі військові керівники. Було віддано навіть наказ про спеціальну готовність усіх збройних підрозділів, які дислокувалися в районі Вашингтону.

29 листопада 1963 року наказом президента Л.Джонсона було створе­но спеціальну комісію для розслідування обставин убивства президента Дж.Кеннеді. Складалася вона з семи осіб, очолив її голова Верховного суду США Ерл Уоррен. Він рішуче відмовлявся від цього призначення і тільки особисте звернення Л.Джонсона примусило Уоррена взятися за розсліду­вання. Комісія Уоррена приступила до роботи в перших числах грудня 1963 року. Працювала вона упродовж десяти місяців. 24 вересня 1964 року комі­сія Уоррена подала в Білий дім звіт, який містив свідчення 552 осіб. Основ­ний її висновок зводився до того, що стріляв у президента Лі Харві Освальд. Так з'явилася офіційна версія про вбивцю-одинака.

Нині в Америці мало хто вірить у цю версію і вважають, що слідство, здійснене сумнозвісною комісією Уоррена, с найяскравішою акцією, спря-

82 '

мованою на приховування причин і учасників злочину. До того ж понад 20 найголовніших свідків, починаючи з Лі Харві Освальда, також загинули за загадкових обставин.

Нова спеціальна комісія, створена конгресом через 15 років після вбив­ства Дж.Кеннеді, визнала, що президента США було вбито у результаті змо­ви. Чимало американських експертів, які займалися розслідуванням трагедії, раз-у-раз натикалися на сліди американських спецслужб. Прокурор Нового Орлеану Джім Гаррісон, який провів власне розслідування, одверто заявив, що убивство Дж.Кеннеді було організоване ЦРУ за участі мафії і кубинсь­ких контрреволюціонерів. Мотивами цього організованого злочину, на дум­ку Гаррісона, були: помста за відмову Дж.Кеннеді дати санкцію на пряму участь ВПС США у вторгненні кубинських "контрас" у затоці Свиней у квітні 1961 року: за намір Дж.Кеннеді згорнути інтервенцію США у В'єтнамі та перейти від конфронтації до переговорів з СРСР, що загрожувало інтересам Пентагону та військово-промисловому комплексу; за підготовку президен­том відміни через конгрес великої податкової скидки нафтовим компаніям; за ініційовану братами Кеннеді кампанію боротьби з організовною злочин­ністю у США тощо. Важко сказати, чи дізнається коли-небудь світ справжні прізвища натхненників та організаторів убивць американського президен­та?

"Велике суспільство" та "війна з бідністю" президента Ліндона Джонсона (1963-1969 роки). Через дві години після трагічної загибелі Дж.Кеннеді віце-президент Джонсон склав на борту військового літака при­сягу як глава Сполучених Штатів Америки. За час свого президентства та й після він не зажив слави свого попередника. На його долю випало чимало подій, які залишили негативний слід в історії Сполучених Штатів XX сто­ліття: починаючи з насильницької смерті Дж.Кеннеді і закінчуючи вбивством афро-американського поборника за громадянські права, лауреата Нобелі­вської премії миру Мартіна Лютера Кінга, братаДж.Кеннеді. претендента на президентську посаду Роберта Ф.Кеннеді та безуспішним фіналом в'єтнамсь­кої війни.

Ліндон Бейнс Джонсон (1908-1973) народився у шта і і Техас. Його бать­ко був фермером, маклером, службовцем на залізниці і деякий час - депута­том легіслатури Техасу. Мати, за фахом журналістка, після заміжжя обме­жилась родинним життям. Ліндон ріс кмітливим, честолюбним, але чуйним хлопцем. Джонсони жили скромно, але не бідно. Щоб надати Ліндонові можливість навчатися у педагогічному коледжі, довелося влізти в борги. Успіхи його були посередніми. Але безмежна енергія і працездатність (уп­родовж усього життя він спав менше 4 годин на добу) дали позитивні на­слідки. Особливо проявилося це під час проходження педагогічної практи­ки в одній із сегрегаційних мексиканських шкіл, що й визначило подальшу

83

долю юнака. Конгресмен-демократ Р.Клебер 1931 року запропонував Л .Джон­сону місце працівника свого бюро у Вашинітоні. Тут Ліндон налагодив ко­рисні зв'язки та знайомства, набув досвіду. 1934 року одружився з Клаудією Алтс Тейлор. 1935 року Ф.Д.Рузвельт призначив його керівником відомства у справах безробітної молоді у штаті Техас. Прихильність до "нового курсу" та активна участь у ньому забезпечили 28-річному Ліндону Джонсону успіх на додаткових виборах 1937 року та місце у палаті представників парламен­ту США. Будучи конгресменом, йому вдалося направити на потреби рідно­го штату 70 млн. доларів. Водночас він не погребував участю у маніпулю­ванні фінансами заради власних інтересів.

У бойових діях під час другої світової війни Ліндон участі не брав. Але як член Комітету збройних сил конгресу, старший лейтенант Л.Джон­сон 1942 року був відзначений за сумліне виконання обов'язків військового спостерігача. 1948 року він став сенатором, а 1951 - керівником парламен­тської демократичної фракції. Характерною рисою його програмних заяв та діяльності було уважне ставлення до інтересів та потреб різних верств аме­риканського суспільства.

Л.Джонсон виявився досвідченим тактиком і одночасно одним з найв-пливовіших американських політиків. Активно боровся з маккартизмом, у 1957-1958 роках зініціював закони про громадянські права афроамериканців та створення національного управління з аеронавтики і вивчення космосу (НАСА).

1960 року надії Л .Джонсона кандидатувати на посаду президента США не справдилися. Конвент демократичної партії віддав перевагу Дж.Кеннеді, а Джонсон мусив задовольнитися почесною посадою віце-президента. По­ряд з випускником Гарварду Дж.Кеннеді, він комплексував і почував себе невпевнено.

Проте, ставши президентом, Джонсонпрагнув перетворити попу­лярність Кеннеді у власний політичний капітал. Завдяки цьому здобув блис­кучу перемогу на президентських виборах 1964 року (за Л.Джонсона прого­лосували 43 млн. американців, за представника республіканської партії Б.Гол-дуотера - 27 млн. ). Будучи неперевершеним знавцем законодавчої сфери, слабких та сильних сторін американської політичної системи, новий прези­дент зосередив у своїх руках важелі не лише зовнішньої, але і внутрішньої політики США. контролював усі урядові справи та політичні процеси. На відміну від Дж.Кеннеді знаходив порозуміння з конгресом, сенаторами, вич­ікував сприятливого моменту і проштовхував законопроекти.

Всі реформаційні задуми, які не встиг втілити в життя Дж.Кеннеді, пе­рейняв його наступник на президентській посаді Л.Джонсон. Але не бажаю­чи бути лише тінню Кеннеді, він дав реформаторським програмам нові гучні та амбіційні назви: "Велике суспільство" , "Війна з бідністю" ( за офішйни-

84

ми даними, 20 відсотків американців перебували нижче "межі бідності").

За час свого президентства (1963-1969) Л.Джонсон виступав у двох ролях: з одного боку, нарощував ескалацію війни у В'єтнамі, що створюва­ло йому імідж консерватора, а, з іншого, здійснював активну реформаторсь­ку політику в межах країни, незмінно виділяючи як пріоритетні забезпечен­ня рівних громадянських прав для чорних американців та боротьбу з бідністю. Таке поєднання в особі Джонсона консерватора і ліберала мало на увазі відпо­відний стратегічний маневр: реформаторський курс всередині країни пови­нен був пом'якшити протест громадськості проти війни у В'єтнамі.

8 січня 1964 року у першому посланні про становище в країні прези­дент Л.Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної боротьби з бідністю в Америці". Щоправда, адміністрація президента відмовилася від популярної у 1930-1950-х роках ідеї "соціальної добродійності" і відстоюва­ла концепцію "вкладення в людський капітал". Закон 1964 року про еко­номічні можливості передбачав чотири види заходів у боротьбі з бідністю ("вкладень в людський капітал"): професійне навчання та підготовку, про­грами так званих "громадських дій", здійснюваних під егідою місцевої вла­ди; спеціальні програми допомоги для сільської місцевості та дрібного бізне­су; діяльність організації місіонерського типу "Добровольці на службі Аме­рики".

У проведенні внутрішніх реформ Л.Джонсон переважив навіть Дж. Кеннеді. Щоправда, не все робилося з його власної волі, його політику ак­тивно стимулював і підштовхувалася могутній демократичний рух ("нових лівих", жінок, негрів). Реформаційні успіхи Л.Джонсона пояснюються та­кож тривалим терміном його президентства і тим, що чимало реформаторсь­ких проектів були зініційовані та підготовані його попередником. Таким чи­ном, Л.Джонсон значною мірою пожинав плоди, посіяні Дж.Кеннеді та його "мозковим трестом". Так, закон про громадянські права, запропонований ще попереднім президентом та який застряг у парламентських тенетах, Л.Джонсон зумів відстояти і затвердити у найкоротший термін. Афроамери­канці здобули нарешті рівні права у всіх сферах громадського життя, це ж стосується жінок тощо. Четвертий закон 1968 року визначив різні форми покарання за дискримінацію афроамериканців.

Необхідно зазначити, що програма "великого суспільства" була підпо­рядкована не економічній (антикризовій), а одверто ідеологічній меті - істо­ричній суперечці з соціалізмом. Вона стосувалася не всього суспільства і не його працездатної верстви, а лише паріїв - бідняків, багатодітних матерів-одиночок, дітей, людей похилого віку. Це були непродуктивні витрати, оск­ільки не сприяли поліпшенню економічної ситуації в США, а навпаки, вони лише ускладнили нездорові економічні явища, зокрема, стали головним джерелом інфляції. До того ж закладена у "великому суспільстві" егалітари-

85

стська тенденція в цілому суперечила основам американської цивілізації.

Водночас з цим активно, масштабно й успішно провадилася державна політика, спрямована на розширення купівельної спроможності населення, переважно нижчих його верств. Соціальні .витрати особливо різко зросли в і 960-і роки: тоді в рамках оголошеної президентом Л.Джонсоном програми "війни з бідністю" було визначено офіційну межу бідності, і десяткам мільйонів американців, які опинилися за цією межею, почали виплачувати допомогу та видавали продовольчі талони. З 1965 року почали діяти дер­жавні програми з фінансування медичних послуг людям похилого віку (по­над 65 років) і незаможним громадянам. Іншими законами передбачалися аналогічні заходи у сфері освіти, зокрема модернізація вищих навчальних закладів, надання позик студентам, розв'язання проблеми їхнього працев­лаштування, а також фінансова допомога музеям, бібліотекам, розробка еко­номічних програм. Загалом же щорічні федеральні витрати на "людські ре­сурси", за термінологією держбюджету, або на "соціальний добробут", як їх інколи називають дослідники, збільшилися за 60 років з часу запровадження "нового курсу" Ф.Д.Рузвельта - з 4 млрд. до майже 1 трлн. доларів і склали в кінці XX століття 60відсотків державних витрат.

Кількість бідних протягом 1964-1968 років зменшилася з 34,4 млн. до 25,4 млн. осіб (офіційно встановлений у США "рівень бідності" для сім'ї з 4-х осіб у 1960 році становив 3 тисячі доларів на рік). Наприкінці 1960-х років на соціальні програми виділялось до 40 відсотків федерального бюд­жету. Середній прибуток американської родини зріс у 1969 році порівняно з 1947- иммайже на 4тисячі доларів на рік.

Новий іміграційний закон скасував дискримінаційні статті 1920-х років щодо азіатських імігрантів, 1964 року скасовано також статтю закону Ланд-рема-Гріффіна про заборону комуністам займати посади у профспілках, а через рік Верховний суд визнав неконституційним закон Маккарена-Вуда і сприяв iMiqoauifiHHM процесам.

На фоні процвітаючої економіки Л.Джонсонові вдалося здійснити зап­лановане ще Дж.Кеннеді зниження податків для дрібних власників. Наступ­ним його кроком став білль про мінімум погодинної зарплати з 1,25 до 1,4 долара. 1965 року було прийнято закон про забезпечення житлом громадян США, за яким федеральний уряд гарантував субсидії сім'ям при оренді жит­ла, якщо орендна плата перевищувала 25 відсотків їхніх прибутків. Загалом середній дохід американських родин реально зріс упродовж 1960-х років на 85 відсотків. Щоправда, вже з 1967 року почалося скорочення ряду соціаль­них програм і знову було підвищено податки, оскільки війна у В'єтнамі по­глинала величезні кошти. Проте, незважаючи на окремі прорахунки, успіхи "великого суспільства" вражають: якщо 1965 року 90 відсотків афроамери­канців південних штатів не могли брати участь у виборах і тільки декілька

86

сотень з них займали в країні високі державні посади, то через двадцять років участь чорних американців у виборах стала стовідсоткова, 6000 негрів перебували на високих державних посадах; якщо 1965 року більше полови­ни всіх пенсіонерів не мали страховки на випадок хвороби і третина з них жила нижче офіційного рівня бідності, то через двадцять років ці диспро­порції були усунені.

Загалом внутрішньополітичні програми Кеннеді-Джонсона при всіх їхніх суперечностях відзеркалювали тенденції соціал-демократизащї демок­ратичної партії США.

Наслідки реформаційного курсу, спрямованого на створення держави загального добробуту, стали відчутними в першій половині 1970-х років, вже за президентства Р.Ніксона. Тоді ж конкретних обрисів набрали такі нега­тивні явища як: ріст цін, зниження темпів економічного розвитку, безробіт­тя. Позначилося й те, що з середини 1960-х років, тобто з часу прийняття Л.Джонсоном програми "великого суспільства" та "війни з бідністю", темпи збільшення соціальних витрат в 3-4 рази переважали темпи зростання вало­вого національного продукту, а на середину 1970-х років соціальні витрати вже становили половину федерального бюджету і 2/3 бюджетів штатів та органів місцевої влади.

Зовнішня політика Л.Джонсона. Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про не-розповсюдження ядерної зброї, а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосив нову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". «Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор-О.1.), щоб захистити їх,» - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року амери­канський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.

У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраї­лю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейт­ралітету, започатковану ще Д.Ейзенхауером.

Фатальною для Джонсона і взагалі для американців с і ала в'єтнамська

87

війна. Саме її безславний для США фінал призвів до забуття діяльності гла­ви Білого дому у внутрішній сфері, до одіозних оцінок його президентства.

Якщо корейська війна вибухнула в точно означений час, то у в'єтнамські події США втягувалися поступово. У липні 1954 року Франція замирилася з В'єтнамом. Сполучені Штати почали підтримувати Південний В'єтнам, проголошений республікою. В Сайгон прибуло кілька сот американських військових радників, які не мали права брати безпосередню участь у воєн­них діях.

Урядова політика Нго Дінь Д'єма у Південному В'єтнамі невдовзі вик­ликала загальне невдоволення: всіх своїх опонентів він вважав комуністами і тому у в'язницях опинилося чимало лібералів; зазнавала утисків буддис-тська більшість населення. Відомо, що з 15-мільйонного населення Півден­ного В'єтнаму -2,5 млн. -становили католики, 10,5 млн. - буддисти, 2,5 млн. - китайці. Нго Дінь Д'єм був католик, синекури він щедро роздавав своїм родичам. Це викликало посилення комуністичного опору у Південному В'єтнамі, учасники якого отримували допомогу з Півночі. Американці нази­вали їх в'єтконгівцями, вони ж іменували себе "Національним фронтом виз­волення".

В листопаді 1963 року сім'ю Д'ємів усунули від влади у Південному В'єтнамі. Було створено Тимчасовий уряд.

Л.Джонсон, скориставшись сутичкою в 1964 році американських ко­раблів з північнов'єтнамськими у Тонкінській затоці, вдався 1968 року до прямої військової інтервенції, кількість американців у В'єтнамі склала 500 тисяч осіб. Але сухопутні американські війська не переходили 17-у пара­лель, тобто не вторгалися на територію Північного В'єтнаму, діяли вони у складі південнов'єтнамських збройних сил. Однак, уже в лютому 1965 року Джонсон віддав наказ про бомбардирування Північного В'єтнаму, розрахо­вуючи зламати опір Ханою. Результат виявився зворотній: СРСР та Китай значно збільшили допомогу Хо Шіміну (помер у 1969р.). На теренах Півден­ного В'єтнаму діяло на той час вже 50 тисяч північнов'єтнамських парти­занів. Особливо активізувалися вони в січні 1968 року, навіть обстрілювали із ракет Сайгон.

Починаючи з 1966 року, тема в'єтнамської війни домінувала в амери­канських засобах масової інформації. Телевізійні канали день у день транс­лювали жахливі кадри війни. Американські втрати склали на кінець 1968 року 23 тисячі вояків, заяви ж Л.Джонсона, що США крокують дорогою перемог, звучали як глузування. До того ж війна забрала 25-27 млрд. доларів із 75 млрд.доларів військового бюджету.

Весною 1968 року почалися переговори між США і Північним В'єтна­мом, але згоди не було досягнуто.

Таким чином, успіхи реформаторського курсу Л.Джонсона перекрес-

88

лили невтішні наслідки в'єтнамської війни. Американське суспільство опи­нилося на грані соціального вибуху. В таких умовах восени 1968 року відбу­лися чергові президентські вибори. Шанс на перемогу отримала республі­канська партія.

Л.Джонсон, прагнучи підтримати кандидата від демократичної партії Х.Хемфрі, ЗО жовтня 1968 року за п'ять днів до виборів оголосив про поча­ток мирних переговорів з Північним В'єтнамом. Але цього виявилося зама­ло для перемоги демократів.

В січні 1969 року Джонсон повернувся на своє ранчо у Техасі. Втомле­ний і психічно надломлений, він уже до самої смерті (27 січня 1973 року) майже не брав участі у громадському житті країни. Аналіз його діяльності триває: з одного боку, Л.Джонсона як соціального реформатора можна відне­сти до когорти великих президентів США (А.Лінкольн, Ф.Д.Рузвельт); з іншо­го, його ім'я назавжди і нерозривно пов'язане з американським фіаско у В'єтнамі, котре, як і Л.Джонсона, американці не хочуть згадувати.

Вибори 1968 року. Перемога республіканської партії. Річард Ніксон та "нова економічна політика". До президентських виборів 1968 року де­мократична партія підійшла з негативним вантажем: падіння темпів еконо­мічного розвитку, інфляція, безробіття і, найголовніше, з невиправданими численними жертвами у в'єтнамській війні. Після вбивства Роберта Кеннеді, молодшого брата Дж.Кеннеді, одного з найавторитетніших претендентів на президентську посаду, демократи 1968 року висунули своїм кандидатом віце-президента Х.Хемфрі, якого американці повністю індентифікували з невда­чами адміністрації Л.Джонсона. Натомість республіканці цілком скориста­лися сприятливою для них ситуацією.

Необхідно підкреслити, що на рубежі 1950-1960-х років склалася пев­на рівновага в республіканській партії міжпомірковано-консервативними і ортодоксальними діячами. На президентських виборах 1960 року республі­канці висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона, який тривалий час вико­нував роль своєрідного "моста між двома партійними фракціями". Ідеологіч­но Ніксон стояв ближче до ортодоксальних республіканців, але справжньою суттю цього політика був прагматизм, здатність модифікувати свої погляди і симпатії відповідно до вимог часу, що робило його кандидатуру прийнят­ною і для поміркованих республіканців.

В 1968 році Р.Ніксон знову в'язався у президентську гонку, озброїв­шись програмою, яка містила значно радикальніші реформаторські ідеї, ніж програма 1960 року; загалом це була найбільш ирогресистська програма республіканської партії в XX столітті. Вона вимагала розширення соціаль­ної і медичної допомоги людям похилого віку та незаможним, обіцяла забез­печити доступ до сучасної освіти незалежно від майнового стану, деклару-

89

вала абсолютну рівність чорної і білої рас. І, нарешті, республіканський канди­дат спокушав своїх співгромадян обіцянкою відновити законність і порядок у країні та укласти "почесний мир" з Північним В'єтнамом.

Р.Ніксон переміг свого конкурента з перевагою в 0,7 відсотка голосів, тобто майже з таким же відривом, з яким програв президентські вибори 8 років тому. 1972 року він знову став переможцем у президентських перего­нах і його правління тривало з 1969по 1974роки.

Річард Мілхаус Ніксон (1913-1994), 37-й президент США, народився в південнокаліфоршйському містечку Йорбе-Лінда у простій родині квакерів (члени християнської громади, що виникла у XVII столітті в Англії; квакери заперечують інститут священиків, церковні таїнства, проповідують добро­чинність та пацифізм). Батько був механіком трамвайного депо, працював потім на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах столяра і, на­решті, придбав продовольчу крамничку неподалік від Лос-Анджелеса. Ди­тинство та юність Річарда минули у праці, в атмосфері, де цінували кожний трудовий цент. Інтелігентний, спортивний, музично обдарований, він виді­лявся серед студентів місцевого коледжу. З 1934 року студіював право в університеті Північної Кароліни. Одержавши диплом, повернувся в рідні місця, займався приватною юридичною практикою. 1940 року одружився з учителькою Телмою Кетрін ("Пет") Ріан. У них народилося дві доньки, і родина стала для Ніксона надійним захистом від усіх життєвих негод.

У роки війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової служби, попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув прихильність як вищого начальства, так і підлеглих.

Після демобілізації прийняв у 1946 році пропозицію стати республі­канським кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського виборчого ок­ругу і переміг. Будучи конгресменом, став знаним у межах країни завдяки своїй участі у повоєнних антикомуністичних кампаніях (маккартизм). У бо­ротьбі з політичними конкурентами не гребував навішуванням на них яр­ликів "прихованих комуністів". З 1950 року Р.Ніксон - сенатор. 1952 року претенденти від республіканської партії на посаду президента намагалися залучити його на свій бік. Р.Ніксон прийняв пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953по 1960рік обіймав посаду віце-президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав важливу роль, брав участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, 1955 і 1957 року, під час хвороби президента, виконував його функції. Великий інтерес виявляв до зовнішньої політики, побував з офіційним візи­том у 61країнах.

Логічним завершенням швидкої політичної кар'єри стала участь Р.Ніксона у президентських виборах 1960 року. Дж. Кеннеді виграв у нього з перевагою у 108 тисяч голосів. Цим не закінчилася смуга невдач для екс-віце-ирезидента: поразки зазнав він і на губернаторських виборах у Калі

90

форнії. Р.Ніксон повернувся до юридичної практики, не полишаючи надії реалізувати "американську мрію".

Його зоряний час настав 1968 року. США переживали складні часи: суспільство лихоманив потужний демократичний рух. ескалація війни у В'єтнамі, політичні вбивства, падіння авторитету демократичної партії.

Президентство Р:Ніксона започаткувало по-суті цілу республіканську епоху в політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу державну посаду упродовж п'яти із шести термінів, тобто з 1968по 1992рік, за винятком чотиріччя президента- демократа Дж. Картера, яке припало на 1976-1980роки.

Так само 1970-і роки стали для Америки "десятиріччям криз". Жоден із попередніх періодів новітньої історії США, окрім важких 1930-х років, не позначений такою кількістю гострих внутрішніх проблем. Серед них гало­пуюча інфляція, енергетична криза, яка спричинила економічну, різке зни­ження темпів розвитку промислового виробництва, зростання чисельності

армії безробітних.

Негаразди Сполучених Штатів болісно переживав увесь західний світ. Це занепокоєння вилилось в те, що в 1973році з ініціативи Рокфеллерів було створено "тристоронню комісію" - так званий інтелектуальний парла­мент провідних діячів Північної Америки, Західної Європи і Японії під ке­рівництвом З.Бжезінського. У своєму фундаментальному дослідженні внутрішніх процесів на Заході, названому "Криза демократії", комісія зазна­чила, иго "незадоволення діяльністю демократичних інститутів, "криза дов­іри до влади" пронизують усі сфери суспільства." Лідери західного світу закликали зробити все, щоб зміцнити "керівництво соціально-економічним і політичним механізмом США".

Водночас президентство Р.Ніксона та його наступника Дж.Форда ста­ло також періодом найбільшого зближення реформаторської політики двох провідних партій -республіканської та демократичної. У внутрішній пол­ітиці республіканської адміністрації спостерігається своєрідне поєднання лібералізму та консерватизму, 1968-1976 роки можна вважати перехідними до політики неоконсерватизму, яку здійснюватиме згодом Р.Рейган.

Внутрішня політика республіканської адміністрації була спрямована головним чином на розв'язання економічних проблем. Перші заходи нового уряду були спрямовані на зменшення грошової маси (отже, зниження інфляції) у країні шляхом підвищення облікової ставки, тобто запроваджен­ня високого відсотку на кредити -до 6 відсотків (такий високий процент був визначений лише під час "великої депресії" 1929-1933 років). 1 хоч було до­сягнуто позитивного бюджету (дефіцит за Л.Джонсона дорівнював 25 млрд. доларів), але зупинити інфляційні процеси не вдалося. До того ж з другої половини 1969 року почався економічний спад. Тому на початку 1971 року

91

ніксонівська адміністрація почала послаблювати політику кредитно-фінан­сових обмежень.

З серпня цього ж року Р.Ніксон спеціальним декретом запровадив "над­звичайний стан" і проголосив "нову економічну політику", спрямовану пе­редовсім на скорочення державних соціальних програм та витрат на дер­жавний апарат, зменшення субсидій та дотацій. Одночасно він надав подат­кові пільги капіталу, підвищив пенсії й допомогу багатодітним сім'ям та сім'ям, дохід яких був нижчим прожиткового мінімуму.

Наприкінці свого президентського терміну Ніксон навіть оголосив себе кейнсінцем і з метою приборкання інфляції спробував запровадити держав­ний контроль над цінами та заробітною платнею, обмеживши їхнє зростан­ня на рівні 2,5 відсотка в рік. Один із американських історіографів так оці­нив ніксонівські реформи:" Пропозиція налагодити урядовий контроль над заробітною платою і цінами означала не тільки розрив з усією традиційною республіканською філософією і етикою бізнесу, переконаного, що вільна ринкова філософія врешті-решт принесе найбільше блага максимальній кількості людей. Це був розрив з усім американським економічним мину­лим, масштаби якого можна порівняти з тим, що здійснив ЗО років тому Руз­вельт". Щоправда, у цій сфері 37-й президент успіху не мав: 1973 року інфля­ція зросла до 5,2 відсотка, а 1974 - до 12, досягши найвищого рівня з часу завершення другої світової війни. Сл ід, однак, зазначити, що причини інфляції 1970-х років були закорінені у попередніх роках. Так, 1960-і роки дали для США, з одного боку, розквіт економіки, з другого, започаткували ряд нега­тивних тенденцій: перш за все зменшення запасів золота, що пов'язане було з допомогою слаборозвинутим країнам, в'єтнамською війною, утриманням власних окупаційних військ, експортом капіталу за кордон та дефіцитом тор­говельного балансу. Якщо у 1957році золотий запас країни становив 28млрд. доларів, то у 1968 році - лише 14 млрд. доларів. Якби рантом сталося загальне падіння довіри до долара, американці не мали б достатніх запасів золота, щоб відповідно до Брегтон-Вудської угоди обміняти свою валюту на дорогоцінний метал.

До того ж ще у 1965 році Шарль де Голль заявив,що "валюти Західної Європії відновилися до такого рівня, що загальні запаси золота шести країн дорівнюють нині американським запасам. Це означає, що загальна згода визнавати за доларом функції міжнародної валюти вже не будується на первісній основі, коли США володіли левовою часткою світових запасів зо­лота". В цих умовах 15 серпня 1971 року уряд США відмовився від ргшень Брегтон-Вудської міжнародної фінансової конференції, тобто на невизначе-ний термін (отже, назавжди) погодився на обмін доларових резервів інших країн на золото за визначеним курсом. Щоправда, справу вже було зроблено: долар став найбільш поширеною і ліквідною грошовою одиницею світу.

92

Разом з тим скасуванняобміну доларів на золото поховало автоматично всю систему фінансових валютних курсів: на валютних ринках запанував хаос.

Ставало очевидним, що кейнсіанські методи регулювання економікою вичерпали себе. Новий етап НТР, широкий вихід американських товарів на зовнішні ринки, створення транснаціональних компаній, конкуренція Захід­ної Європи і Японії вимагали нових економічних підходів, навіть нових еко­номічних теорій. Загалом новий республіканізм зберігав свої позиції до се­редини 1970-х років, після чого його вплив почав слабнути. На зміну йому йшов неоконсерватизм.

Інший напрямок внутрішньої політики Р.Ніксона-Дж. Форда полягав у прийнятті ряду антипрофспілкових та антистрайкових законів, у вжитті за­ходів, спрямованих проти негритянського та молодіжного руху, радикаль­ної організації "Чорних пантер", організованої злочинності та наркоманії.

Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські відносини. Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згада­ти: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відігра­ли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйоз­ними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.

Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'-єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.

Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни («азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.

Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американсь­кого контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залиша­лось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардирування швнічнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змуси­ло Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60

93

днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополо­неними. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьків­щину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конг­рес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.

У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагу­ванню"' прийшло "реалістичне стримування". Міністр оборони пояснив: "Чо­тири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стра­тегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність".

У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної зброї. Концепцію "переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено концеп­цією "достатності" збройних сил. У цьому контексті зменшувалась чи­сельність армії (з 3 548 тис. до 2 100 тисяч осіб). 1 лише 1973 року Сполучені Штати відмовилися від загальної військової повинності і перейшли до ство­рення професійної армії на добровільній основі. Посилена увага приділяла­ся формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді надавалося пра­во голосу з 18років.

Барометром політичної розрядки були американо-радянські відноси­ни. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполучени­ми Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непо­ширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракет­ної оборони та стратегічних озброєнь. ЗО вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдос­коналення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбу­лося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року - візит пре­зидента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року - візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року-зустріч Р.Ніксона і Л .Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року - зустріч Дж.Форда та Л.Бреж­нєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного

94

роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських сто­сунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем проти­ракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянсь­кого законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у кос­мосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в га­лузі науки й техніки.

Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах. Показ­ником цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-американський ек­сперимент в липні 1975 року, в ході якого було здійснено стикування в кос­мосі кораблів двох країн -"Союзу" та "Аполлона".

Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розри­вом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики "малих кроків": скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський екс­порт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дип­ломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН.

Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона. Драматичним апо­феозом правління 37-го президента США став скандал, пов'язаний з прези­дентськими виборами 1972 року, на яких Р.Ніксон здобув чергову перемогу. Цей скандал дістав назву "Уотергейтської справи".

Слід зазначити, що зловживання можливостями ФБР чи податкових органів уже давно були в арсеналі боротьби з політичними конкурентами, але за "уотергейтською справою" масштаб цих зловживань і особиста при­четність американського президента набрали нової якості. Передісторія цієї справи така. Ще 1971 року газета "Нью-Йорк Тайме" опублікувала підбірку секретних документів про воєнні дії США у В'єтнамі. У відповідь Білий дім санкціонував створення спеціального секретного підрозділу, названого "сан­технічним", завдання якого полягало у попередженні витоку небажаної інфор­мації. Незабаром його почали використовувати і для інших цілей.

У ніч на 17 червня 1972 року п'ять членів "бригади сантехніків" були затримані в штаб-квартирі демократів. Падають, що їм належало встановити

95

нові "жучки". Мали вони звукозаписну апаратуру. Однак виявилося, що зав­дання "сантехніків" полягало в тому, щоб вилучити компрометуючі Р.Ніксо-на матеріали. Щоправда, на час президентських виборів в листопаді 1972 року ця справа не набрала розголосу і Р.Ніксон здобув переконливу перемо­гу. Згодом репортери почали розкручувати уотергейтські події, доводячи, що в Овальному кабінеті провадилися таємні магнітофонні записи всіх розмов. Незважаючи на опір Ніксона, записи врешті-решт були оприлюднені і з'ясу­валося, що президент особисто причетний до проникнення в офіс демок­ратів його людей. Сам Ніксон у своїх мемуарах "На арені. Спогади про пере­моги, поразки та відродження" (М., 1992), пізніше признався, що декілька осіб, пов'язаних з підготовкою до нових президентських виборів, попалися на встановленні підслуховуючих телефонних пристроїв у штаб-квартирі на­ціонального комітету демократичної партії, яка знаходилася в готелі "Уотер-гейт" у Вашингтоні. Після їх арешту Р.Ніксону інкримінували: санкцію на проникнення у штаб-квартиру, спроби перешкодити розслідуванню цієї спра­ви ФБР; намагання заплатити людям і таким чином прикрити розслідуван­ня; знищення плівок, на яких зафіксовано розмову про підкуп. Отже, був набір звинувачень, за які Р.Ніксон мав відповідати перед судом, його нале­жало піддати процедурі імпічменту. Щоб цього уникнути, Р.Ніксон 8 серпня 1974 року подав у відставку, заявивши, що боротьбу за свою реабілітацію вестиме протягом 20 років. Пізніше він писав, що пережив цю неприємну історію завдяки трьом життєвим принципам: 1) Залиш и минуле у минулому. Проаналізуй і зрозумій причини своєї поразки, але не дозволяй їй домінува­ти над тобою. Краще подумай про майбутні справи; 2)Не дозволяй своїм противникам заважати тобі. Пам'ятай, що вони перемагають лише в тих ви­падках, коли втягують тебе у боротьбу з ними, відволікаючи тебе від праг­нення досягти своєї мети; 3) Став перед собою важкодосяжну мету. Уникай спокуси жити заради задоволення або для того, щоб залишити якнайбільшу матеріальну спадщину.

Р.Ніксон все ж повернувся до громадського життя, і процедура веле­людного державного похорону 22 квітня 1994 року засвідчила, що амери­канці віддали шану Р.Ніксону. як президентові, заслуги якого перед нацією, безперечні.

38-й президент США Дж.Форд, його діяльність (1974-1976 роки). 9 серпня 1974року віце-президент Джералд Рудолф Форд перебрав після відставки Р.Ніксона функції президента США. Він був не причетним до "уогергейтської справи", мав солідний політичний досвід.

Дж. Форд народився 1913 року і виріс в штаті Мічіган в релігійній ро­дині. Отримавши державну стипендію, вивчав юриспруденцію в Польсько­му університеті. Брав участь у другій світовій війні, служив офіцером на авіаносці. 1948 рокуйого обрали конгресменом від 5-го округу штату Мічіган.

96

1905 року він очолив парламентську фракцію республіканців. На пропози­цію Р.Ніксона в жовтні 1973 року (після відставки віце-президента С.Егню, якому інкримінували хабарництво та підкуп) Дж Форда призначено віце-президентом .

Першою акцією, яка фактично позбавила його ймовірної перемоги на майбутніх президентських виборах 1976 року, стало помилування Р.Ніксо­на. Як заявив сам президент, цим він прагнув уберегти націю від тривалого й болісного процесу. Більшість істориків відкидають версію, що цей жест був наслідком закулісних переговорів.

Вразливість президента Дж.Форда полягала і в тому, що він був пер­шим американським президентом, якого не обрали, а призначили. До того ж на проміжних виборах до конгресу восени 1.974 року демократи отримали більшість у сенаті та дві третини в палаті представників. За таких умов Фор­дові важко було провадити власну політику, і він обмежувався тим, що засто­совував право вето на законопроекти конгресу (66 разів упродовж шести місяців), а здебільшого плив за течією.

Дж.Форд намагався приборкати інфляцію, яка в результаті енергетич­ної кризи досягла 10-відсоткового рівня, обмежив державні витрати, що у свою чергу спричинило спад виробництва та зростання безробіття на 11 відсотків. Власне, для змін, навіть малосуттсвих, йому забракло часу.

Так само у зовнішньополітичній сфері президентство Дж.Форда при­пало на той час, коли розрядка завершувалася. Потужнім залпом по амери-кано-радянських відносинах, а отже, і по розрядці, стала поправка Джексо­на - Веніка 1974 року. До того ж поразка Південного В'єтнаму і встановлен­ня комуністичного контролю над усією в'єтнамською територією не додало популярності республіканській адміністрації. Щоправда, під її завісу відбу­лася зустріч Дж.Форда з Л.Брежнєвим у Владивостоці, на якій обговорю­вався проект укладення не тимчасової, а довготривалої угоди про обмежен­ня стратегічних озброєнь, але яка так і не була реалізована, та Нарада з без­пеки і співпраці в Європі 1975 року в Гельсінкі за участю 33 європейських країн, а також СШАі Канади.

Тим часом у лавах республіканської партії сформувалася внутріпартій­на опозиція на чолі з Р.Рейганом,яка рішуче заперечувала соціал-ре-формістські акції, у соціально-економічній сфері, критикувала розрядку і вимагала рішучих дій у зовнішній політиці.

Дж.Форд зі значними труднощами здобув перевагу на конвенті партії над своїм суперником Р.Рейганом при процедурі висунення кандидатур на участь у президентських виборах 1976 року. Але поступився правим одно-нар гінцям, висунувши гасло «мир з допомогою сили», збільшення військо­вого бюджету та розгортання виробництва нових видів озброєнь (бомбарди-рувальпик Б-1, підводний човен «Трайдент» тощо). Проте шанси у респуб-

-7І4

⁷ 97

ліканської партії на перемогу на президентських виборах були ілюзорними, за нею тягнувся шлейф поразки у В'єтнамі, Уотергейт, корупція та хабар­ництво у вищих ешелонах влади.

Президентство Дж. Картера (1977-1981 роки). 1976 року Сполучені Штати урочисто відзначили двохсотріччя з часу проголошення своєї неза­лежності. Славний ювілей дещо затьмарював комплекс розмаїтих проблем і що, найголовніше, морального плану, які переживало американське суспіль­ство. Цього ж року відбулися чергові президентські вибори, на яких канди­дат від демократичної партії Джіммі Картер обіцяв американцям позбавит їх політичного та психологічного приниження, яке вони пережили після уотер-гейтської справи та безславного фіналу в'єтнамської війни. Кандидат-демок рат пропонував співвітчизникам обрати президентом морально чисту люди­ну, яка відновить традиційні американські цінності та чесноти, скоротить військові витрати та безробіття, поліпшить систему охорони здоров'я та ос­віти. Американці повірили Джіммі Картеру і віддали йому перевагу: 51 відсо­ток голосів проти 48 відсотків, відданих за його опонента Дж.Форда.

Та політична доля зіграла з 39-м президентом злий жарт. У тих драма­тичних обставинах Штати потребували професіонала, досвідченого і силь­ного політика, а не провінційного дилетанта, яким був Джіммі Картер. Він народився 1 жовтня 1924 року в Плейнсі, на півдні Джорджи", і виріс у про­вінційному містечку у відносно заможній сім'ї. Батько був фермером і виро­щував арахіс, мати, освічена жінка, медсестра за фахом, у 68-річному віці працювала в Індії в «корпусі миру». Від неї Джіммі успадкував інтерес до політики. 1945 року він завершив навчання у військово-морській академії, тоді ж побрався з Розалією Сміт, подругою юності, яка стала йому надійною порадницею і опорою у житті. 1953 року після смерті батька Дж.Картер за­лишив військову службу і продовжив його справу - вирощував арахіс, що допомогло йому стати мільйонером. На початку 1960-х років він почав зай­матися політикою. 1970 року його обирають губернатором штату Джорджія від демократичної партії. На президентських виборах 1976 року американці голосували, за різними даними, не так за Джіммі Картера, як проти респуб­ліканців в особі Дж.Форда.

Свою діяльність Дж.Картер розпочав із заходів, які можна назвати «сим­волічним популізмом». Так, в день інаугурації 39-й президент США відмо­вився від лімузина і своїм ходом подолав шлях від Капітолію до Білого дому, спростив помпезний характер інаугураційних урочистостей, дав розпоряд­ження продати президентські яхти, скасував супровід президентського гімну, дозволив іменувати його в офіційних документах по-панібратськи -Джіммі Картером, а не Джеймсом Ерлом Картером. Замість того, щоб шукати кон­тактів з відомою політичною елітою, він оточив себе вихідцями з Джорджії_? часто-густо молодими, які не мали досвіду політичної діяльності. Спроба >

98

Дж.Картера зосередити в своїх руках всі важелі державного управління вия­вилася невдалою.

Тим часом проблеми, які успадкував новий президент, і які вимагали для свого розв'язання високого професіоналізму, компетентності та опори на вашингтонські політичні й фінансові кола. Першим рядком у переліку завдань нової адміністрації були економічні питання: країна знаходилася в стані переборення негативних наслідків в'єтнамської війни, енергетичної та економічної кризи 1973-1975 років; давалися взнаки інфляція, яка досягла високої позначки, безробіття, дефіцит держбюджету та зовнішньоторговель­ного балансу.

Економічна програма адміністрації Дж.Картера передбачала підвищен­ня темпів економічного розвитку та стимулювання капіталовкладень в еко­номіку. З цією метою передбачалися нові податкові пільги для бізнесу, збільшення асигнувань на громадські роботи і створення додаткових робо­чих місць, організацію виробничого навчання та перекваліфікації безробіт­них.

1978 року Картер підписав новий податковий закон з пільгами для бізне­су, але досягти бажаного зниження подоходного податку для малозабезпе­чених йому не вдалося. У цьому ж році було оприлюднено інфляційну про­граму, в основі якої- принцип «добровільних обмежень»: приватний сектор повинен був відмовитися від підвищення цін на свою продукцію, а проф­спілки - від вимог підвищення зарплатні. Щоправда, програма декларувала більше добрі наміри, аніж реальні шляхи подолання інфляції.

Однією з найголовніших проблем Сполучених Штатів і надалі залиша­лася енергетична. На середину 1970-х років країна імпортувала половину необхідних енергоресурсів. Проте конфліктні ситуації у провідному нафто-постачальному регіоні - на Близькому Сході, підвищення країнами ОПЕК цін на нафту робили упродовж 1970-х років непрогнозованими її поставки до США. Енергетичні негаразди спричинили певною мірою дефіцит дер­жавного бюджету та торговельного балансу, а також зростання інфляції.

Розв'язання енергетичної проблеми Дж.Картер вважав одним із пріо­ритетів своєї внутрішньої політики. Його програма передбачала комплекс заходів у цій сфері, зокрема, збільшення видобутку нафти та вугілля в США; створення в країні великих стратегічних запасів нафти; запровадження ре­жиму економії нафти в промисловості та побуті; розробка та виробництво за сприяння держави нових видів палива та джерел енергії. Після тривалих дебатів конгрес затвердив більшу частину енергетичної програми Дж. Кар­тера. В її прикінцевому варіанті скасовувався поетапно державний контроль над цінами на нафту та газ, водночас запроваджувався податок на додаткові прибутки, які отримували від цієї пільги нафтові компанії; заохочувалися заходи, спрямовані на ощадливе використання енергоресурсів, створювала-

⁷* 99

ся корпорація з синтетичного палива, фінансована державою.

Складовою частиною антиінфляшйної політики адміністрації демок­ратів стало скорочення федеральних витрат, а саме, замороження зарплати державним службовцям, призупиненння асигнувань на виробництво бом­бардувальника Б-1, застосування вето на розробку авіаносця з ядерним дви­гуном та на затверджений конгресом «водний проект» - будівництво каналів та дамб у різних штатах.

Проте ні звичайні, ні «пожежні» заходи уряду демократів не запобігли інфляційним процесам. Інфляція досягла 1980 року 18 відсотків, хоча темпи приросту ВНП склали 4 відсотки. Тому у проект бюджету на 1981 рік було внесено суттєву корективу - зменшення витратної частини на 15 млрд. до­ларів, головним чином за рахунок військової та соціальної сфер. Проте зба­лансувати бюджет урядові не вдалося.

Втілення в життя адміністрацією Дж.Картера продекларованих у пере­двиборній програмі соціальних заходів наштовхнулося на опір консерватив­ної частини конгресу, особливо після парламентських виборів 1978 року, в ході яких консерватори, хоч вони і не здобули більшості, проте зміцнили свої позиції. Однак скоротити чи заморозити урядові асигнування на пра­цевлаштування безробітних, громадські роботи, медичну допомогу для ма лозабезпечених та житлове будівництво їм не пощастило.

Більшість заходів Дж.Картера соціального характеру припала на др гу половину його президентства. Так, зазнала фіаско спроба підвищити п даткові відрахування з підприємців у фонд державного соціального страху­вання. Це ж сталося і з урядовою пропозицією в умовах високого рівня безробіття частково фінансувати соціальні витрати за рахунок бюджету . За протидії консервативних сил були відхилені закони про рівні права жінок, про запровадження національної системи медичного страхування та ство­рення федерального відомства захисту споживачів.

Більш успішною виявилася діяльність картерівського уряду в сфері охорони навколишнього середовища: були прийняті закони про державне регулювання умов вуглевидобутку відкритим способом та утилізацію відходів хімічної промисловості.

В руслі традиційної політики демократичної партії щодо профспілок уряд Дж.Картера підтримав низку спрямованих на реформу трудового за­конодавства проектів, у яких ішлося про розширення права робітників-буд-івельників на страйки, підвищення мінімуму зарплати, право на створення профспілок тощо.Але реформа трудового законодавства також зазнала не­вдачі, конгрес відхилив її.

Загалом у другій половині президентського терміну помітним був дрейф адміністрації Картера у сфері соціальної політики від лібералізму до кон-

100

серватизму. То ж не дивно, що у своєму посланні конгресові 1978року Дж.Картер фактично зрікся ліберально-реформістського кредо своїх попе­редників Дж.Кеннеді та Л.Джонсона. «Ми повинні зрозуміти, що роль і функції уряду мають обмежений характер. Уряд не може розв'язати всі наші проблеми. Уряд не може покінчити з бідністю, забезпечити економічне про­цвітання, знизити темпи інфляції, врятувати наші міста, покінчити з непись­менністю, забезпечити країну енергією чи досягти всезагальної добро­дійності»,- заявив 39-й президент США.

Відповідну роль у цьому повороті зіграли зміни у настроях консерва­тивної частини американського суспільства, підтримані засобами масової інформації, не на користь "держави загального добробуту". Саме в цій теорії та практиці чимало політичних сил вбачали причину негараздів США.

Тоді ж зафундувалися громадські організації, так званих "нових пра­вих", які апелювали до рядових американців, афішуючи свою стурбованість розгулом злочинності, деградацією моральних підвалин, падінням прести­жу та довіри до влади. Як панацея для відновлення в американському суспільстві таких традиційних цінностей, як родина, релігія, мораль, патріо­тизм пропонувалася нова консервативна ідеологія та політика, яка набрала завершеного характеру в роки президентства Р.Рейгана.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації 39-го президента США здобула суперечливі та неоднозначні оцінки. Вона давала чимало підстав для критики Дж.Картера.

Разом з тим до активу картерівського уряду слід віднести спробу розв'­язання близькосхідного конфлікту. В березні 1979 року після тривалих пере­говорів Бегіна й Садата у заміській резиденції американських президентів Кеми-Девіді був підписаний сепаратний мирний договір між Сгиптом та Ізраї­лем, який фактично вивів Єгипет з блоку країн, які боролися проти Ізраїлю. Зате підписання з Панамою договору про повернення їй до кінця століття Панамського каналу викликало значні труднощі з його ратифікацією у конг­ресі та не слугувало престижу Дж.Картера. Ще важче склалися стосунки з СРСР. 1977 року збіг п'ятирічний термін дії ОСО-1. Ще за три роки до цьо­го під час зустрічі Дж.Форда і Л.Брежнєва у Владивостоці було розроблено базу для укладення довготривалої угоди про обмеження стратегічних озб­роєнь. Проте підписання договору ОСО-2 Дж.Картер пов'язав з двома несу­місними для радянського уряду умовами - поступками у сфері "прав люди­ни" та запровадженням контролю над озброєннями. Нарешті, в червні 1979 року під час зустрічі на вищому рівні у Відні був підписаний договір про ОСО-2. Американський конгрес затягував його ратифікацію, хоча обидві сторони за обопільною згодою й дотримувалися провідних положень дого­вору. Картер змушений був погодитися на різке збільшення військового бюд­жету, що не тільки спричинило бюджетний дефіцит, а й знизило довіру до

101

президента, який на першопочатках свого правління виступав за скорочен­ня військових витрат. СРСР поклав кінець усяким сподіванням на дієвість ОСО-2, коли наприкінці 1979 року вторгся в Афганістан і тим самим пере­креслив всі здобутки періоду розрядки. Адміністрація Картера, як відомо, почала одразу надавати підтримку афганському руху опору, застосувала ряд санкцій щодо СРСР, зокрема, запровадила ембарго на продаж зерна та бой­кот Олімпійських ігор у Москві 1980 року. 1 нарешті, за наполяганням США керівництво НАТО на Брюсельській нараді в грудні 1979 року прийняло рішення про розміщення в країнах Західної Європи, починаючи з 1983 року, ракет середнього радіусу дії. Таким чином, американо-радянські відносини знову відкотилися від розрядки до глухих кутів "холодної війни".

Завершального удару по престижу Дж.Картера завдали події іранської революції 1979 року. Нагадаємо, що ще 1953 року Д.Ейзенхауер оголосив Іран зоною американських інтересів. Того ж року ЦРУ організувало держав­ний переворот і відновило на іранському престолі шаха Мухаммеда Резу Пехлеві. Під час революції 1979 року США недооцінили ситуацію в цій країні, вплив духівництва і зокрема аятолли Хомейні на іранське суспільство, що мало драматичні наслідки. Коли хворий на рак шах наприкінці листопада знайшов притулок у Штатах, найбільш радикальні учасники революції ("стражі ісламської революції") захопили в Тегерані американське посоль­ство і оголосили 60 його співробітників заручниками. Перші стримані заяви Дж.Картера щодо цього інциденту американська іромадськість сприйняла з розумінням. Але в міру того як конфлікт затягувався, невдоволення амери­канців зростало: уряд все більше демонстрував свою безпорадність. Щоп­равда, у своєму зверненні до конгресу 23 січня 1980 року президент заявив про поворот у зовнішній політиці, названий пізніше "доктриною Картера", відповідно до якого спроби будь-якої іншої держави насадити свій вплив у регіоні Перської затоки оцінювалися як зазіхання на життєво важливі інте­реси США, які могли захищати їх силовими методами. Проте спроба США військовою силою визволити заручників у Тегерані ганебно провалилася. Громадськість сприйняла це як вияв американського безсилля. Тема амери­канських заручників домінувала на президентських виборах 1980 року. Тільки в день інаугурації нового президента - республіканця Р.Рейгана дипломати-закладники повернулися на батьківщину.

Дж.Картер та його дружина глибоко пережили цю драму. Та з часом гострота тих подій пригасла, екс-президент завоював навіть повагу. В Ат­ланті він створив президентську бібліотеку, названу його ім'ям, узяв участь у розв'язанні деяких міжнародних проблем. Дж.Картер виступив миротвор­цем 1994 року на Гаїті, а 1995 року-в Боснії. Справедливим видається твер­дження про недооцінку діяльності 39-го президента США. Слід врахувати й те, що він дістав у спадщину низку проблем і взявся їх розв'язувати у склад-

1П?

ний час. Заслуговує на повагу те, що йому випало виступити ініціатором цілої низки перспективних політичних заходів, зокрема в енергетичній сфері, у реформуванні системи соціального страхування та охорони здоров'я. У зовнішньополітичній сфері саме він поставив на порядок денний питання про права людини та нормалізацію стосунків з противниками у часи "холод­ної війни".

США на рубежі 1970-1980-х років. Президентські вибори. Р.Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки). Ситуацію, яка склалася у Сполу­чених Штатах у 1970-і роки, часто порівнюють зі становищем 1930-х років, в період "великої кризи", коли в країні сформувалася політична стратегія та ідеологічна система, яка домінувала до початку 1970-х років. Паралелі на­справді очевидні. По-перше, у згадані періоди країна переживала кризи, хоча і неспівставимі за масштабами економічних та політичних струсів та їх соц­іальних наслідків. По-друге, і це головне - і 1930-і і в 1970-і роки - правля­ча еліта була поставлена перед необхідністю ідейно-політичного вибору: як іти далі, як мобілізувати потенціал суспільно-економічного розвитку. Оче­видно, банкрутство вільно-ринкових відносин у 1930-і роки не залишало альтернативи: інтереси економічного розвитку вимагали створення ефектив­ного регульованого механізму. Тоді вибір було зроблено на користь регульо­ваного державою капіталу, корпоративізму. соціальних реформ, соціальної відповідальності держави. У ліберальній формі варіант державного втру­чання в економічну та соціальну сфери суспільного життя віддзеркалився в "новому курсі" Ф.Д.Рузвельта.

На початку 1970-х років виявилося, що система державного регулю­вання має свої межі, що низка її механізмів працює з перебоями, а деякі з них взагалі зжили себе. А ще через десять років вже мало хто сумнівався, що американська економіка переживає передкризовий стан. Чимало економістів та політиків стверджували, що США відстають у темпах економічного роз­витку від інших розвинених країн, передовсім, Японії, що врешті-решт може привести до втрати ними провідних позицій у світі. Вперше з часу завер­шення першої світової війни інфляція досягла двозначної цифри ( у 1980 році - 12,4 відсотка). Американська частка у світовому промисловому ви­робництві скоротилася з 54 відсотків у 1948 році до 35-у 1982 році, у світо­вому експорті - з 35 до 12 відсотків, а золотий запас зменшився з 78 відсотків у 1948році до 27 -у 1980-х роках.

Упродовж 70-х років XX століття США мали позитивний торговель­ний баланс і вважали це своїм своєрідним символом. Проте вже у 1960-і роки американський експорт переважав імпорт на 4 млрд. доларів. 1971 року торговельний баланс країни вперше був зведений з дефіцитом в однозначну цифру, а 1978-1979 років він дорівнював 30 млрд. доларів. США втрачали провідні позиції щодо зростання продуктивності пращ. Так, за цим показни-

103

ком в обробній промисловості, на яку припадало 70 відсотків американсько­го експорту, США відставали від Японії, ФРН і Франції. Якщо 1960 року кожен другий автомобіль, випущений у світі, був зібраний у США, то 1984 року світове виробництво автомобілів зросло в 2,5 рази, але американським був лише кожен четвертий. До того ж Сполучені Штати на невійськові нау­ково-дослідні і конструкторські роботи виділяли 1,5 відсотка від ВНП, тоді як її конкуренти - 2 відсотки. Додамо дефіцит державного бюджету, який склав на 1980 рік 74 млрд. доларів, та державний борг, що наближався до 1 трлн.доларів.

Зовнішньополітичні події - тегеранську історію з американськими за­ручниками і радянську окупацію Афганістану в грудні 1979 року - більшість американців також сприймали як приниження національної гідності. Краї­на опинилася на стратегічному перехресті. Все свідчило про необхідність нагальної розробки нової стратегічної лінії. її запропонувала республіканська партія, яка бачила вихід у неоконсерватизмі, зокрема, в його американсько­му варіанті -рейганізмі. Звернення до неоконсервативних рецептів еконо­мічного та соціального регулювання в різних західних країнах відбулося відносно синхронно і. безперечно, диктувалося в першу чергу внутрішніми факторами.

У США політика неоконсервативних контрреформ розпочалася у Кал­іфорнії за губернаторства Р.Рейгана. Саме в цьому штаті пройшли випробу­вання організаційні форми та ідеологічні рішення рейганізму, перенесені пізніше на всю країну. Колишнього каліфорнійського губернатора Р.Рейгана на парламентських виборах восени 1980 року було висунуто кандидатом на "посаду президента. Правління демократа Дж.Картера республіканському претендентові давало чимало підстав для критики. Щоправда, були мінуси і в Р.Рейгана, передусім - вік: йому виповнилося 69 років, у такому віці жодеі-із претендентів не став господарем Білого дому. По-друге, за каліфорнійсь­ким губернатором закріпилася репутація екстреміста, з цим були пов'язані побоювання, що він демонтує всі державні соціальні програми, вдасться де необдуманих кроків на міжнародній арені; нарешті, йому бракувало політич­ного досвіду, адже за плечима Р.Рейгана було лише два терміни на посаді губернатора. Проте претендент від республіканської партії виявив на вибо­рах колосальну енергію та працездатність. Він незмінно заявляв, що вира­жає інтереси не якогось одного класу, а всієї нації, проголосив себе архітек­тором нової республіканської партії, яка широко відчиняє двері перед вели­ким і малим бізнесом, мільйонами простих трудівників, білими і чорнимк співвітчизниками. Риторика його була майстерна: монополії привертав на свій бік обіцянками різко знизити податки на надприбутки, а дрібний бізнес переконував, що саме він є справжнім творцем багатств нації, нових техно­логічних ідей. Президент підгравав ідеології ультраправих, але засуджував

104

расизм і схиляв голову перед пам'яттю Мартіна Лютера Кінга. Ідеологічною основою єднання американців він вважав заповіти Дж.Вашингтона та А.Л­інкольна, які здобули для Америки вічні демократичні цінності.

Важливим компонентом президентських виборів у США є теледебати претендентів. У 1980 році вони відбулися на користь Р.Рейгана. Він постав перед виборцями гуманнішим і простішим. У наступ перейшов у останні хвилини, поставивши перед американцями такі зрозумілі їм питання:" Чи живете ви краще, ніж чотири роки тому? Чи легше вам придбати те, що ви хочете? Збільшилося чи зменшилося безробіття?" Ці запитання були не на користь Дж.Картера.

Результати виборів були такі:.із 160 млн. американців, що мали право голосу, 44 млн. проголосували за Р.Рейгана (76 млн. американців взагалі за­лишилися вдома); 40 млн. - за Дж.Картера. На чергових президентських виборах 1984 року громадяни США вдруге висловили довіру Р.Рейгану: та­ких було 54 млн. осіб. Його популярність і авторитет зросли того року до рівня таких видатних президентів Сполучених Штатів, як Д.Ейзенхауер, Дж.Кеннеді і навіть Ф.Д.Рузвельт.

Рональд Уілсон Рейган народився 6 лютого 1911 року в сім'ї зі скром­ними статками в містечку Тампіко (штат Іллінойс). Родина походила з Ірландії. У 10-річному віці дізнався, що його батько.- алкоголік. Це було причиною того, що сім'я Рейганів не затримувалася довго на одному місці. Мати, про­тестантка англо-шотландського походження, була авторитетом для сина, за­хоплювалася сценічним мистецтвом. Юний Ронні брав участь у виставах. У 14 років почав заробляти на хліб: розвозив молоко, працював будівельни­ком, рятувальником на річковому пляжі. У школі був "твердим середняч­ком", хоча мав феноменальну пам'ять. Систематичні заняття спортом зроби­ли його фізично розвиненим і привабливим. 1928 року Рейган вступив до коледжу, вивчав економіку, соціологію, був лідером на бігових і плавальних доріжках, на футбольному полі та в студентських спектаклях, очолював сту­дентську раду. Закінчив коледж з дипломом бакалавра суспільних наук та економіки. Після цього працював диктором на радіо, публікував у місцевій газеті статті на спортивні теми. 1937 року коментував бейсбольний турнір поблизу Лос-Анджелеса.Тоді ж відвідав Голлівуд і загорівся бажанням стати актором. Допомогла йому імпозантна зовнішність. У 26 років Рональд Рей­ган розпочав кінокар'єру в Голлівуді. Знявся у 54 фільмах, його герої - пере­важно коханці та ковбої. Сам він оцінював свої ролі скептично. Але актором став знаним і добре оплачуваним.

1942 року Р.Рейган пішов на військову службу, але медики визнали його непридатним для участі у бойових операціях через короткозорість. Дове­лось йому обмежитись озвучуванням військово-навчальних фільмів. У грудні 1945 року він звільнився з армії у званні капі гана й повернувся до Голлівуду.

105

Через два роки його обрали президентом профспілки гільдії кіноакторів. На цій посаді взяв участь у антикомуністичній кампанії - маккартизмі.

Після війни розпався його перший шлюб з акторкою; 1952 року -одру­жився вдруге і щасливо - з Ненсі Девіс, також артисткою.

З 1954 року Р.Рейган працює на телебаченні, завдяки чому стає відо­мим в усій країні.

За своїми суспільно-політичними поглядами він був демократом руз-вельтівського типу, але 1962 року оголосив себе республіканцем. Показово, що вже 1965 року група каліфорнійських бізнесменів створила організацію "Друзі Рональда Рейгана" й забезпечила йому участь у виборах губернатора Каліфорнії. Р. Рейган переміг свого опонента з великою перевагою, і був переобраний на цю посаду і 1975 року. (За такими показниками, як валовий внутрішній продукт, Каліфорнія поступалася тоді лише самим США, СРСР, ФРН, Японії та Франції.)

Восьмирічна губернаторська діяльність висвітлила такі риси характе­ру і стиль роботи, як оптимізм, упевненість у своїх силах, прагматизм, умі­ння виділяти пріоритети й знаходити компроміси, політична інтуїція. Мав він ораторський хист, його виступи завжди ідентифікувалися з американсь­кими цінностями і традиціями. Все це імпонувало і його підлеглим і ши­рокій громадськості.

Першу спробу перебратися до Білого дому Р.Рейган зробив 1976 року, але тоді переміг демократ Дж. Картер.

Зусиллями преси, радіо і телебачення, як американських, так і зарубіж­них, склався негативний політичний імідж Р.Рейгана як особистості неви­разної, інтелектуально поверхової, а в державних справах - байдужої і ліни­вої. Це не відповідає реаліям. Бо як же тоді ця людина двічі перемагала на президентських виборах? Як увійшла до до числа найпопулярніших прези­дентів СШАXX століття.

Успішна діяльність Р.Рейгана на президентській посаді значною мірою пояснюється особливостями американської системи виконавчої влади, підбо­ром співробітників, поєднанням колективного та індивідуального підходів у розв'язанні державних проблем. Рейган не займався дрібними поточними справами (як, наприклад, Дж.Картер), натомість концентрував увагу на пи­таннях стратегічних, що, власне, й має робити політик такого рангу. Він ото­чив себе професіоналами високого класу (віце-президент Дж.Буш, керів­ники управління адміністрацією Дж. Бейкер, К.Уайнбергер, Дж. Шульц), довіряв колективній думці, виявляв твердість при реалізації рішень.

"Програма оздоровлення" адміністрації Р.Рейгана. Економічна пол­ітика ("рейганоміка") нової республіканської адміністрації була сформульо­вана 1981 року у програмному документі, що дістав назву "Новий початок для Америки. Програма економічного відновлення". Серед основних засобів

106

та механізмів реалізації цієї програми пропонувалися такі: вільне, нічим не обмежене, підприємництво, підтримка дрібного бізнесу, скорочення "вели­кого уряду" та обмеження економічної функції держави, пільги для стиму­лювання приватного капіталу (зниження податків), збалансування федераль­ного бюджету, зміцнення долара та зниження темпів інфляції, зменшення державних витрат, особливо на нераціональні соціальні програми, стиму­лювання інвестицій у нові технології, науку й техніку.

Концепція "економіки пропозиції", яку традиційно сповідували респуб­ліканці, набрала завершеною вигляду і практичного втілення саме у роки президентства Р.Рейгана. Вільний ринок і вільну конкуренцію він оголосив як найбільш надійний засіб забезпечення економічного зростання, відтво­рення і розподілу робочої сили. Державне ж регулювання, на його думку, повинне лише забезпечувати сприятливі умови для цієї конкуренції. Суттєве зниження податків на бізнес сприяло активізації підприємницької діяльності, створенню мільйонів нових робочих місць, зменшенню безробіття. Вищи­ми стали показники американської промисловості на світовому ринку. Уряд Рейгана відповідно до монегаристської концепції зменшив "уприскування" грошей в обіг, що призвело до різкого зниження інфляції (з 18 відсотків на­передодні приходу Рейгана до влади до 3,5-4 відсотків у роки його правлін­ня).

Щоправда, концепції "економіки попиту" та "економіки пропозиції" при їхній зовнішній несумісності репрезентували насправді дві взаємодо­повнюючі стратегії державного впливу на економіку. Стратегія "економіки пропозиції" виступала як знаряддя економічного зростання, яка збагачує заможні верстви, а "стратегія попиту" зарекомендувала себе як засіб пере­розподілу національного доходу з метою розширення купівельної спромож­ності основної маси населення. Зворотною стороною стратегії "економіки попиту" було збільшення бюджетного дефіциту і зниження можливостей при­ватнокапіталістичного нагромадження, в результаті чого у відповідний мо­мент знову довелося повертатися до "економіки пропозиції".

В ході економічної реструктуризації 1980-1990-х років у США було закрито багато неконкурентноздатних підприємств і дано потужній поштовх до розвитку високотехнологічнпх галузей. Про масштаби реструктуризації свідчать такі цифри: було ліквідовано 48 млн. старих робочих місць і ство­рено 73 млн. нових. Тільки за перший термін президентства Р.Рейгана ви­никло 600 тисяч нових фірм, що вдвічі переважило їхню кількість за 10 по­передніх років. На 1988 рік безробіття виявилося на найнижчому рівні за останні сім років і становило 6відсотків.

Адміністрація 40-го американського президента розробила цілу низку заходів "неопротекціонізму". тобто захисту внутрішнього ринку від напли­ву іноземних товарів. Тільки и І півріччя 1985 року в палату представників

■ ' 107

конгресу було внесено 300 законопроектів протекціоністського характеру.

Науково-технічна перевага США у 1980-1990-х роках стала безпереч­ною, їм належало 40відсотків усіх світових інвестицій на комп'ютериза­цію; комп'ютерів у цій країні на одного працюючого було в кінці XX сто­ліття в шість разів більше, ніж у Західній Європі чи Японії.

Адміністрація Р.Рейгана здійснювала жорстку антипрофспілкову пол­ітику. У 1981 році заборонено у зв'язку зі страйком професійну спілку аві-адиспетчерів. Внесено деякі зміни до іміграційного закону Маккарена-Уол-тера, прийнятого у 1952 році (нагадаю, що за цим законом бралися відбитки пальців, обмежувався в'їзд до США людей, запідозрюваних у комуністичній діяльності). З часу прийняття закону і по 1980-і роки понад ЗО тисячам іно­земців було заборонено в'їзд до США (серед них були Грем Грін, Альберто Моравіа, Габріель Гарсіа Маркес). За даними американської преси, в елект­ронній пам'яті комп'ютера зовнішньополітичного відомства США зафіксо­вано прізвища 40-50тисяч осіб, в'їзд яких до СШАбув небажаний.

Необхідно наголосити на тому, що різке зменшення у США кількості профспілок - це стійка тенденція. Так, у 30-50-х роках XX століття членами профспілок було до 35 відсотків робітників, у 80-х - лише 20, а у другій половині 90-х - 15 відсотків. Одна із причин цього процесу полягає в тому, що конфлікт робітничого класу та капіталу набирав латентного характеру, оскільки "білокомірцевий" пролетаріат інтегрувався в середній клас і поз­бувся радикалізму. Сучасна соціальна напруга в американському суспільстві спричинюється переважно не класовим, а расово-етнічним фактором.

Типова аргументація та атаки Р.Рейгана на концепцію "держави загаль­ного добробуту" зводяться до такого: збільшення державних витрат веде до гальмуючої інфляції та дорожнечі; підвищення державних податків на до­ходи бізнесу -до падіння підприємницької активності і зрештою до економ­ічної стагнації та безробіття; державна допомога малозабезпеченим та бідним сім'ям нівелює у цих людей здатність до "самовиживання", а, отже, веде до деградації особистості; гарантована соціальна допомога спричиняє зло­чинність, оскільки в індивідума в умовах "держави загального достатку" формується переконання, що йому суспільство завинило, а він нічим йому не зобов'язаний.

Щоправда, президент США зумів зіставити свої світоглядні засади з реальним життям та його потребами. Він часто поступався принципами, вміло балансував між різними соціально-політичними інтересами, чим викликав невдоволення правих консерваторів.

Передовсім необхідно підкреслити, що прогнозоване різке скорочення соціальних витрат за роки президентства Рейгана не сталося. Власне, відбу­лася деяка корекція та уніфікація 83 федеральних соціальних програм. Так. були зменшені витрати на медичну допомогу, на виплати і підтримку безро-

108

бітних. Термін виплати грошової допомоги безробітним скоротився з 65 тижнів до 39 (допомога безробітним у США - це повна, або 3/4 зарплати); 5 млн. американців частково або повністю втратили право користуватися про­довольчими картками.

Воднораз Рейган підписав понад 100 інших соціальних програм - вони були уніфіковані і більшість їх передано у відання штатів. Як і раніше, 34 млн.американців отримували державну допомогу, яка складала до 60відсотків федерального бюджету, а це 850 млн. доларів

Пріоритетним у державних соціальних програмах і надалі було забез­печення людей похилого віку. Тільки за першу половину 1980-х років їхні доходи зросли з 9,5 до 15 відсотків. 1991 року було визначено нову мінімаль­ну погодинну зарплату в 4,5 долара ( у 1938 році - 25 центів). Загалом соц­іальна структура американської-о суспільства наприкінці 1980-х років мала такий вигляд: найнижча верства з річним доходом в 25 тисяч доларів склада­ла 30 відсотків населення; до середньої верстви належало 60 відсотків осіб, щорічний прибуток яких складав від 25 до 100 тисяч доларів; 10 відсотків американців належали до верхнього прошарку, їхній щорічний дохід пере­важав 100 тисяч доларів. При цьому третина афроамериканського населен­ня поповнила ряди середнього класу.

Зовнішня політика адміністрації Р.Рейгана. Якщо внутрішня пол­ітика 40-го президента США мала в цілому прагматичне спрямування, то зовнішня видається більш заідеологізованою. Він послідовно і рішуче відсто­ював американські інтереси на міжнародній арені. Його обіцянки поверну­ти Америці втрачені позиції, відвоювати виняткове місце у світі були попу­лярними, вони пожвавили патріотичні почуття, сприяли відродженню "мо­рального духу" нації. Зовнішня політика Р.Рейгана була антирадянською, про-ізраїльською і спрямована на атлантичну співпрацю та солідарність. У зовн­ішньополітичній діяльності президента Рейгана варто розрізнити два пері­оди (відповідно до термінів президентства): 1981-1984 роки -час різкої кон­фронтації з СРСР, курсу на військову перевагу США у світі, домінування силових методів у розв'язанні міжнародних конфліктів, дії "доктрини Рейга­на" - "доктрини неоглобалізму" - тобто протистояння з СРСР у будь-якому куточку планети; 1985-1989 роки - період пошуку шляхів для виходу із пол­ітики глобального протистояння з СРСР, нормалізації стосунків з СРСР, підпи­сання кардинальних договорів щодо ядерного роззброєння.

Під час президентських кампаній 1976 і 1980 років складалося вра­ження, що Р.Рейган є абсолютним противником переговорів з СРСР щодо співпраці та скорочення стратегічних озброєнь. Широко відомимі його ха­рактеристики Радянського Союзу, як "імперії зла", "держави монстрів", "держави безбожного комунізму". Красномовні і його висловлювання про ймовірність локальної ядерної війни. Однак, ставши 40-м президентом США.

109

він виявився прагматиком та реалістом.

Іноді перший термін президентства Р.Рейгана називають роками втра­чених можливостей у царині американо-радянських відноси. Якщо у 1970-і роки між США та СРСР було укладено кілька десятків різноманітних угод, то у 1981-1984 роках -лише дві: 1) про вдосконалення прямого телефонно­го зв'язку між Вашингтоном та Москвою; 2)про закупівлю Радянським Союзом у США фуражного зерна (17 млн. тонн вартістю 2 млрд. доларів). Водночас американський уряд здійснював тиск на своїх західноєвропейсь­ких партнерів щодо обмеження торгівлі з СРСР. 1982 року США заборони­ли дочірнім фірмам у Європі, які працювали за американськими ліцензіями, продавати свою продукцію в СРСР. Зауважимо, що Радянський Союз давав підстави для конфронтаційної позиції з боку США (окупація Афганістану, розміщення ракет середньої дії у країнах Східної Європи, польські події 1980 - 1981 років). У серпні 1983 року радянський винищувач збив над терито­рією СРСР цивільний пасажирський літак південнокорейської авіакамианії з 269 пасажирами на борту (в тому числі 60-ма американцями). У ці дні у США прокотилася хвиля протестів проти вандалізму Москви, обурені аме­риканці палили перед ООН радянські прапори, розбивали вітрини магазинів, які торгували радянськими товарами. Чимало громадян і політиків вимага­ли від президента країни рішучих дій.

Проте вже наприкінці 1983 року Р.Рейган заявив, що дотримуватиметься, з одного боку, політики переговорів з Радянським Союзом, з другого - наро­щування виробництва нової зброї. Щодо другого пункту своєї заяви амери­канський президент був послідовним.

Програма модернізації американських ядерних озброєнь, вартість яких оцінювалася в 180 млрд.доларів, передбачала завершення будівництва міжконтинентальних ракетних систем MX, випуск 100 стратегічних бомбар­дувальників та підводних човнів "Трайдент", вдосконалення радарно-супут-никової системи попередження ядерного удару, продовження наукових по­шуків з метою виведення ядерних оборонних засобів у космос.

У березні 1983року у своєму виступі по телебаченню, який дістав назву "Промова про зоряні війни". Р.Рейган наголосив на необхідності "стра­тегічної оборонної ініціативи" (СОІ), тобто розгортання у космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в польоті. СОЇ здобула підтримку низки західноєвро-. пейських партнерів США.

У жовтні цього ж року США під приводом можливого державного перевороту і виникнення загрози життю американських громадян (студентів-медиків) висадили десант морських піхотинців на о.Гренаду. Тут з допомо-

110

гою СРСР споруджували аеродром із злітною смугою в 3 км. Реакція амери­канців була ейфористичною. Тоді ж почалося розміщення в Західній Європі 572американських ракет-носіїв ядерної зброї.

^v Проте вже в кінці 1984 року Р.Рейган зробив офіційну заяву про перс­пективи розвитку американо-радянських відносин: США, на думку прези­дента, досягли такого рівня, коли готові вступити в переговори з СРСР. Він виділив три основні вузлові проблеми у стосунках з СРСР: 1) відмова від використання сили і погрожування силою у розв'язанні міжнародних конфліктів; 2) скорочення світових запасів зброї; 3) налагодження більш про­дуктивних робочих відносин між обома країнами.

Причина такого різкого повороту була очевидною: 1984 рік - рік черго­вих президентських виборів. Військова конфронтація двох наддержав хви­лювала американську спільноту. Справжній же поворот у американо-радянсь­ких стосунках відбувся після 1985 року, коли генсек КРПС М.Горбачов про­голосив так звану "перебудову". Відтоді відбулося п'ять зустрічей Р.Рейгана М.Горбачова. Перша у листопаді 1985 року у Женеві була свого роду зустр-іччю-знайомством. Але керівники обох держав підписали заяву про те. що у ядерній війні не може бути переможців і альтернативи мирному співіснуван­ню немає. Наступні зустрічі -у жовтні 1986 року в Рейк'явіку; в грудні 1987 року - у Вашингтоні, яка ознаменувалася підписанням Договору про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5,5 тисяч км) та їхніх пускових установок, додаткових споруд і обладнання. Мова йшла про ліквіда­цію двох класів ракетно-ядерного озброєння СРСР та США. 1 червня 1988 року договір набрав юридичної сили.

1990 року американський президент з дружиною прибув з офіційним візитом до Москви. Цього ж року сторони розпочали переговори про своро-чення звичайних озброєнь у Європі, які завершилися підписанням відповід­ного договору. Безпосереднім результатом американо-радянських переговорів стало розширення співпраці обох держав у торгівлі, космосі й науці, надан­ня американської допомоги Вірменії, що постраждала від землетрусу.

"Поміркований курс" Дж. Буша (1989-1993 роки).Своєрідність пре­зидентських виборів 1988 року полягала в тому, що вони по-суті перетвори­лися у всенародний референдум американців щодо статусу-кво рейганівсь-кої моделі управління державою. Так само вперше за останні 40 років теза про радянську воєнну заірозу не стала головною темою передвиборних де­батів у США, як і питання про негаразди в економіці через сприятливу еко­номічну кон'юктуру. яку залишив Р.Рейган своєму спадкоємцю. Обидва пре­тенденти - від республіканців Дж.Буш - віце-президент у рейганівській ад­міністрації та від демократичної партії М.Дукакіс - колишній губернатор штату Массачусетс - зосередилися передовсім на соціальних та морально-етичних проблемах (зміцнення інституту сім'ї, скасування смертної кари.

111

доступність для всіх соціальних послуг, заборона абортів, боротьба з нарко­манією). Чимало залежало від особистих якостей претендентів, симпатій виборців. Вразливим місцем у передвиборній боротьбі для претендента від демократичної партії були його сімейні проблеми. Дж.Буша американці добре знали, як віце-президента. Він мав славу "свого хлопця", відповідну роль зіграли тут короткі телевізійні кліпи: Буш у колі родини, з онукою, з падчер­кою свого сина тощо.

Треба відзначити активну участь Дж.Буша в діяльності адміністрації Рейгана як віце-президента. Відомо, що за Конституцією США посада віце-президента передбачає спадковість повноважень на випадок звільнення пре­зидентської посади. Він також головує в сенаті і бере участь у голосуванні, якщо голоси сенаторів поділяються порівно. Проте історично склалося так, що статус віце-президента США визначається не тільки статтями Консти­туції, а й залежить від президента і в кожній конкретній ситуації може бути різним. Президент може доручити своєму заступникові важливі та відпові­дальні справи і, навпаки, має право тримати його на віддалі від урядових заходів.

Виконання Бушем своїх обов'язків упродовж двох термінів (рідкість в історії США !)засвідчує важливу роль, яку вій відігравав в адміністрації. Ще до вступу на посаду віце-президент уклав з Рейганом угоду про характер своєї діяльності. Відповідно до цієї домовленості він на регулярних особис­тих зустрічах з президентом міг висловлювати свою точку зору з будь-яких питань внутрішньої та зовнішньої політики. Окрім цього, йому надавали копії конфіденційних документів, які були у розпорядженні президента, а також дозволялося бути присутнім на всіх нарадах, які відбувалися у Білому домі, що робило його одним з найвпливовіших осіб у найвищих коридорах влади. Дж. Буш очолював низку урядових комісій, керував групою співробіт­ників Білого дому, яка займалася розблокуванням міжнародних конфліктів. Він виконував роль своєрідного координатора (часто і арбітра) у процесі вироблення і погодження рішень між Радою національної безпеки, Міністер­ством оборони і держдепартаментом. Віце-президент користувався знач­ним авторитетом в американських політичних колах.

На посаді віце-президента Дж.Буш уник помилок, уміло примножував ряди своїх прихильників серед виборців та політиків і тому наприкінці дру­гого терміну президентства Р.Рейгана в очах мільйонів американців став майже єдиною можливою кандидатурою для зайняття Білого дому. Лояльність до Р.Рейгана, свого колишнього політичного суперника, а пізніше патрона і соратника, забезпечила Бушу його активну підтримку в ході виборчої кам­панії. Все це разом узяте вирішило політичну долю Дж.Буша, його було обрано 41-м президентом США. Свої голоси йому віддали 54 відсотки ви­борців, Дукакісу - 46.

Джордж Герберт Уолкер Буш народився 12 червня 1924 року в м. Мілтон (штат Массачусетс), у заможній родині. Його батько Прекотт Шелдон Буш-був шанованим банкіром, з 1952 по 1963 рік-сенатором. Мати Дороті Уокер походила з багатого нью-йоркського видавничого клану. Джордж виховував­ся в аристократичній обстановці. Разом з тим у родині панували строгі, май­же суворі правила: постійна праця, скромність і особиста чесність. Джордж відвідував академію Філіпса в Андовері - один з найпрестижніших навчаль­них закладів на східному узбережжі. З 1942 по 1945 рік служив доброволь-.-цем у військово-морській авіації США - літав на бомбардувальнику. У 18 років Дж. Буш, один з найкращих пілотів ВПС США, вже був нагороджений орденом і трьома бойовими медалями. Після війни навчався у престижному Йєльському університеті і був одночасно капітаном університетської бейс­больної команди.

Ще 1945 року одружився з Барбарою Пірс, а 1948 року подружжя пе­реселилося у Техас. Родина розрослася: у ній - чотири сини і донька, десять онуків. Ділову кар'єру Дж.Буш розпочав у нафтовій кампанії. 1953 року він заснував власну нафтобурову компанію. У Техасі почалося його сходження на політичний Олімп: спочатку брав участь в акціях місцевої організації республіканської партії; згодом продав своє підприємство і повністю пере­ключився на політичну діяльність. Упродовж 1966-1971 років вш - конг­ресмен; 1971-1972 років — голова національного комітету республіканської партії; 1973-1974 років - представник ЄНІ А в ООН; 1974 - 1975 років - на дипломатичній службі у Китаї; 1976-1977 -директор Центрального розві­дувального управління; нарешті, з 1982 по 1989 рік - віце-президент США в адміністрації Р.Рейгана. Таким чином, Дж.Буш досконало вивчивши політич­ну систему США, набувши досвід дипломатичної, політичної і партійної ро­боти, був цілком підготований до виконання функцій президента США.

Зайнявши Білий дім, 41-й президент США оточив себе людьми, схожи­ми на нього: поміркованими, врівноваженими і професійними політиками. Але несподівано виявилася одна з рис нового президента, він не мав яскра­вого лідерського хисту Не було в нього даних, щоб наелектризовувати, моб­ілізувати громадськість чи тим більше маніпулювати нею. Основний прин­цип діяльності Буша, особливо у внутрішній політиці, можна сформулювати так: "Головне - жодних різких рухів". І як переконаний консерватор, 41-й американський президент не відзначався кипучою діяльністю.

У спадщину від Рейгана він отримав і проблеми: дефіцит бюджету, дер­жавні борги і банкрутство ряду банків, які збагатилися у роки буму на зрос­танні цін на землю і житло. Загалом результат внутрішньої політики Дж.Бу­ша скромний: були прийняті закони про охорону навколишнього середови­ща та допомогу інвалідам. Не виконав він однієї із своїх передвиборних об­іцянок - не підвищувати старих і не запроваджувати нових податків. Зага-

112

113

лом економічна політика і економічний розвиток були ахіллесовою п'ятою для адміністрації Дж.Буша: вони переживали застій, зовнішньоторговель­ний дефіцит, передусім з Японією, продовжував зростати і число безробіт­них збільшилося на 3 млн. осіб. Це, власне, коштуватиме 41-му американсь­кому президентові повторного обрання у 1992році.

Улюбленим заняттям "Поипі" (скорочене ім'я Дж.Буша) була зовнішня політика. Можливо, йому трохи пощастило. Розвал комуністичної системи у СРСР та Східній Європі дав американським лідерам унікальний шанс, і вони скористалися ним, щоб міцно ввійти в історію. Сорок перший президент не дуже вірив у миролюбство більшовицьких Рад, але підписав дві угоди щодо обмеження озброєнь — СТАРТ-1 і СТАРТ-2 (1991 та 1993 pp.). Глава Білого дому узяв активну участь у процесі об'єднання Німеччини 1990 року.

Під час панамської кризи Дж.Буш намагався вплинути на генерала Ан-тоніо Мануеля Норьегу, але той не пішов на жодні поступки, і тоді у грудні 1989 року президент США віддав наказ про вторгнення до Панами. Генера­ла Норьегу було захоплено в полон, вивезено до Сполучених Штатів і, зви­нувачено у зв'язках з терористами та наркобаронами,засуджено.

У серпні 1990 року Ірак окупував Кувейт, і Буш відрядив американські війська до Саудівської Аравії для захисту своїх стратегічних партнерів. Скла­лася коаліція західних держав проти Іраку. Півмільйонна армія чекала нака­зу. Після того, як Саддам Хусейн відкинув основні вимоги союзників, у ніч з 16 на 17 січня 1990 року під командуванням американського генерала Нор­мана Шварцкопфа почалася операція "Буря в пустелі". Упродовж 42-х днів опір іракців було зломлено.

Дж.Буш не завоював високу популярність на міжнародній арені, за Буша в Америці розвивалася економічна криза. Тому в лютому 1992 року на президентських виборах перемагає демократ Уїльям Білл Клінтон. З того часу Дж.Буш залишив не тільки Білий дім, а й політику взагалі, оселився Х'юстоні, зайнявся бізнесом. Щасливий і гордий за своїх дітей, зокрема,] старших синів, які також стали політиками, були обрані губернаторами "Іе хасу і Флоріди. Його сина Джорджа Буша-молодшого 2000 року обрано пре­зидентом США.

Президентські вибори 1992 року та перемога демократичної партії. Уільям Клінтон - 42-й президент США (1993- 2001 роки). Демократична партія, упродовж 20 років перебуваючи в опозиції, на рубежі 1970-1980-х років виробила нову платформу, відому під назвою неоліберальної. Вона аж ніяк не відкидає традиційні демократичні цінності нації. Спадкоємність ви­явилася в першу чергу в прийнятті концепції соціальної відповідальності держави. Проте одним із головних пріоритетів неолібералів стала турбота про стабільність економічного зростання. На одному з перших місць у їхньому політичному словнику стоїть поняття "індустріальна політика". її провідни-

114

ками на грунті національного консенсусу повинні стати держава, бізнес і робітники. Ці сили спільно виступають як регулятори ринку. На відміну від консервативної концепції абсолютної свободи ринку, неоліберали наполяга­ли на тому, щоб держава брала участь у створенні ринку, їй належить визна­чати умови і межі підприємницької діяльності на основі прийнятих суспіль­них норм та відповідальності уряду за здорове функціонування економіки.

Неоліберали висунули програму державного фінансування технологі­чного переозброєння промисловості, допомоги малому бізнесу та зміцнен­ня енергетичної збалансованості США.

Демократи розробили також концепцію трипартизму - тристоронньої співпраці бізнесу, держави і профспілок з метою підвищення ефективності американської економіки. Підвищенню зацікавленості і причетності робіт­ників до процесу технологічної перебудови і прискорення економічного зро­стання мало слугувати поширення серед них акцій підприємств. Ідеологи неолібералізму наводили переконливі цифри, які засвідчили, що поширен­ня акцій серед працівників американських заводів і фабрик сприяло швид­кому зростанню на них продуктивності праці і прибутків у півтора рази.

Неолібералам імпонував японський досвід діяльності робітничих "гуртків якості", покликаних напряму залучати робітників до НТР. Постінду-стріальна економіка, на їхню думку, базується не тільки на найбільш доско­налих технологіях, але й на високоємному людському капіталі, і тому вона потребує "освічених робітників з високим рівнем знань і здатних швидко перебудовуватися залежно від нових завдань та змін у промисловості".

Технологічний підхід, погляд на життя через призму економічної виго­ди характеризував ставлення неолібералів до соціальної політики держави. Вони переконували, що подальше розширення соціальних програм розорить економіку, і вимагали, щоб урядові субсидії витрачалися не на продовольчі талони і всілякі допомоги, а на систему освіти, підготовку і перепідготовку робітничих кадрів.

У 1980-х роках неоліберали посіли провідні позиції в демократичній партії. Окрім них, у партії помітною була група традиційних лібералів (Е.Кен-неді, У.Мондейл та інші) та радикально-реформістське крило, очолюване не­гритянським лідером Д.Джексоном.

1992 року, коли Дж.Буш домагався переобрання на посаду президента США, в хід виборчої кампанії втрутився техасський мільярдер Росе Перо, як незалежний позапартійний кандидат. Виступаючи з програмою, близькою до платформи республіканської партії, він "перетягнув" на свій бік частину голосів, які могли дістатися Дж.Бушу В результаті перемогу здобув пред­ставник демократичної партії губернатор штату Арканзас Білл Клінтон. Він отримав 43відсотки голосів, Буш - 38.а Перо - 19відсотків.

Новому президенту Сполучених Штатів Біллу Клінтону сповнилося тоді

⁸* 115

46 років. Він став наймолодшим главою американської держави після Дж.Кен-неді і першим президентом США, який народився після другої світової війни.

Білл Клінтон, названий при народженні Уїльямом Джефферсоном Блай-том, народився 19 серпня 1946 року в арканзаському містечку Хоуш (19 ти­сяч мешканців) через три місяці після того, як в автомобільній катастрофі загинув його батько. Хлопчика виховували дідусь та бабуся, оскільки мати поїхала вчитися на медсестру. Повоєнні роки у Хоупі були нелегкими. Дід був власником невеликої бакалійної крамниці у бідному районі зі змішаним чорно-білим населенням. Родина мала убогі статки, мешкала у маленькому будиночку без зручностей.

1950 року мати вийшла заміж за торгівця Роджера Клінтона і родина переїхала до Хот-Спрінгса. Клінтони жили заможно, але хоч і не без при­крощів- вітчим зловживав алкоголем.

Відраду Білл знаходив у школі. Був старанним учнем, активно займав­ся громадськими справами, він грав на саксофоні у шкільному оркестрі, співав у хорі баптистської церкви. Вже тоді шкільні друзі жартома пророкували йому посаду президента країни. Труднощі дитячих та юнацьких літ, родинні негаразди, пов'язані з вітчимом, сформували у нього співчутливий харак­тер.

Питання вибору майбутньої професії вирішилося під час однієї непе­ресічної події: влітку 1965 року Білл брав участь від штату Арканзас у семі­нарі молодих лідерів, який проходив у Вашингтоні. У програмі семінару була також зустріч його учасників з президентом у Білому домі. Фотограф зафік­сував момент, коли президент Дж.Кеннеді потискував руку 17-річному Б.Клінтону.

З 1964 року юнак навчався в Джорджтаунському університеті у Ва­шингтоні. 1968 року він отримав професію політолога-мгжнародника і од­ночасно престижну стипендію для продовження навчання в Оксфордському університеті в Англії. З 1200 американців, які претендували на цю стипен­дію, було відібрано 32-х. Серед них був і Б.Клінтон, який став душею Окс­фордського студентського товариства.

1970 року Клінтон повернувся на батьківщину і продовжив навчання на юридичному факультеті Иєльського університету. Тут він зустрів свою майбутню дружину Хілларі Родем, з якою побрався 1975 року, а ще через п'ять років у них нарддилася донька Челсі. Навчання в Нільському універ­ситеті Клінтон поєднував з політичною діяльністю: очолював і успішно провів виборчі кампанії ряду конгресменів і навіть кандидата на посаду президента від демократичної партії.

Клінтон отримав диплом юриста 1973 року. Його успіхи у навчанні за­безпечували блискучу кар'єру в столиці. Та він повертається до рідного шта­ту і почав трудову діяльність на посаді доцента права. 1974року вперше

116

спробував зайнятися політикою: взяв участь у виборах до конгресу. 1 хоч зазнав поразки, але зібрав 48,5 відсотка голосів виборців, що засвідчило пер­спективність його як політика. Через два роки Клінтон, у 29-річному віці, виставив свою кандидатуру на посаду головного прокурора штату і переміг. А вже 1978 року його обрали губернатором штату. У першому випадку жур­налісти назвали його "вундеркіндом-демократом". а в другому, після пере­моги на губернаторських виборах - "хлопчиком-губернатором". Клінтон виявився наймолодшим на цій посаді (з 1938року).

Ставши губернатором, Клінтон почав складати амбіційні плани. Пер­шочергово вирішив модернізувати шосейні дороги штату, запровадивши для цього податок на бензин та збір за номерні знаки автомашин. Серед меш­канців штату, який був одним із найбідніших у країні, ці заходи нового гу­бернатора викликали обурення. 1 це була не єдина помилка. Розплата наста­ла через два роки, коли Б.Клінтон повторно балотувався на губернаторську посаду і зазнав фіаско.

Слід, проте зауважити, що екс-губернатор умів визнавати свої помилки і вчитися на них. 1982 року він знову балотувався на посаду губернатора і переміг.

Губернаторська діяльність Клінтона упродовж десяти років була усп­ішною: ряд заходів сприяли удосконаленню системи освіти (підвищено за­робітну плату вчителям, а водночас запроваджено екзамен на їхню профес­ійну придатність та систему тестів для учнів). Під його керівництвом життя штату, хоч і повільно, але поліпшувалося: податки були найнижчими серед інших п'яти штатів. Арканзас носів третє місце в країні за витратами на ос­віту. Думка про президентство все частіше навідувала енергійного губерна­тора. Клінтон брав провідну участь у ряді загальнонаціональних організацій: Національній асоціації губернаторів штатів та Раді демократичного керів­ництва, створеній 1985 року групою демократів з метою оновлення партії після нищівних поразок 1980та 1984років.

З жовтня 1991 року Клінтон оголосив у столиці штату Арканзас Літл-Році про свій намір балотуватися на посаду президента США. В ході гос­трої внутріпартійної боротьби з'їзд демократичної партії затвердив його кандидатом у президенти країни на виборах 1992року.

Під час передвиборної кампанії Клінтон обнародував загальнонаціо­нальну програму, якій дав назву: "Головне - це люди". Він переконував: "Нам потрібен економний і більш гуманний уряд. Робочі місця. Охорона здо­ров'я. Освіта. Наша мета зрозуміла. На першому місці у нас повинні бути люди".

Як президент Б.Клінтон, поділяючи ідеї неолібералізму, задекларував намір розширити зайнятість у країні шляхом вдосконалення інфраструкту­ри, транспортної системи, освіти, переведення частини оборонних витрат

117

на цивільні потреби, реконструкції міст, заохочення приватних капіталовк­ладень та радикальної перебудови системи соціальної допомоги незамож­ним. Планував він також запровадити систему загального медичного обслу­говування, реформувати страхові програми, переглянути оборонну страте­гію США у зв'язку із завершенням "холодної війни". Йшлося про зменшен­ня чисельності збройних сил, переорієнтацію їх на розв'язання регіональ­них конфліктів, про скорочення ядерного арсеналу США. При цьому новий президент звернувся до американців із закликом допомогти йому та сумлін­но виконувати свої громадянські обов'язки.

Неоліберальна ідеологія дозволила Б.Клінтону зайняти Білий дім, а її успіхи, незважаючи на скандали під час першого терміну президентства, дозволили йому виграти президентські вибори 1996 року і залишитися у Біло­му домі ще на один термін.

"Нова економіка" адміністрації Б.Клінтона. "Справа в економіці, дурнику", - улюблене гасло передвиборної кампанії Б.Клінтона 1992 року -життя підтверджувало його актуальність. Якщо взяти за "точку відліку" 1992 рік, то президент-демократ отримав у спадщину 10 млн. безробітних амери­канців, високі процентні ставки, дефіцит федерального бюджету на рівні 290 млрд. доларів із тенденцією до подальшого зростання, державний борг, який за останні 12 років збільшився вчетверо. Економічна стратегія, що її 1993 року обрала демократична адміністрація, базувалася на трьох основних прин­ципах: дотримання бюджетно-податкової дисципліни, збільшення "інвес­тицій у людські ресурси" та торговельно-економічна експансія. Втіленню в життя економічних планів 42-го президента США сприяв ряд обставин: з'я­вилися перші позитивні наслідки господарської реструктуризації, ініційова­ної ще адміністрацією Р.Рейгана; розпад СРСР і завершення "холодної війни" дозволили Клінтону зупинити зростання військових витрат, в результаті чого за останнє десятиріччя XX століття на цивільні потреби було витрачено до­датково як мінімум 1 трлн. доларів; на середину 1990-х років припав апогей економічного циклу.

Економічна доповідь Б.Клінтона конгресові, яку він виголосив 12 січня 2001 року, була останньою і підсумковою. Цікаво, що вражаючі результати своєї економічної діяльності президент-демократ назвав "новою економікою". Цей термін тепер повторюють економісти та науковці, характеризуючи ним наступний етап економічного розвитку розвинених капіталістичних країн. Поки-що не зовсім зрозуміло про що йде мова, чи про "вищу" фазу пост-індустріального суспільства чи про цілком новий етан розвитку, щось на взірець "надпостіндустріальну" стадію.

В цілому адміністрація Б.Клінтона прагматично прокладала так зва­ний "третій шлях"розвитку економіки - поєднання сучасних ринкових ме­тодів з ефективним механізмом її державного регулювання. 42-й президент

118

США намагався уникнути надмірного втручання держави в господарські справи, не відмовляючись від її соціальної функції. Це зближує його пози­цію з поглядами європейської соціал-демократії, яка очолює уряди ряду зах­ідних держав. Вірогідно, що "третій шлях" стане на початку XXI століття домінуючим напрямком в соціально-економічному житті США та Західної Європи. Як би там не було, зміни, які сталися в економіці США упродовж 1.990-х років, називають "фундаментальними".

По-перше, сім років безпрецедентного зростання ВВП стали одним з найтриваліших в історії США періодів економічного процвітання. Щоріч­ний приріст ВВП за президентства Клінтона склав у середньому 3 відсотки, що значно вище, аніж в інших розвинених країнах. При цьому інфляція зни­зилася до рівня менше 2 відсотків у рік. Як заявив Б.Клінтон 3 грудня 1999 року, на США припадає лише 4 відсотки населення планети, але 22 відсотки світового доходу. Це забезпечило американцям один з найвищих у світі рівнів життя - на 27 відсотків вищий, ніж в Японії, і на 41 відсоток вищий, ніж у ФРН.

По-друге, однією з найвизначальніших характеристик розвитку амери­канської економіки у 1990-і роки стало потужне; зростання сектору, пов'яза­ного з інформаційними технологіями (виробництво комп'ютерів і комуніка­ційного обладнання, програмного забезпечення, а також обслуговування цих галузей). Важливу роль відіграло тут швидке зближення ключових техноло­гічних систем, пов'язаних з обробкою, збереженням і передачею інформації, які дозволили трансформувати технологічні новації в реальні економічні результати. Прибутки американського сектору інформаційних технологій виросли за 1990-і роки на 120 відсотків, в той же час як ціни на комп'ютери знизилися на 80 відсотків. Розширення Інтернету сприяло виникненню ти­сяч нових компаній, ринкова вартість яких складає мільярди доларів. Дос­татньо зазначити, що обсяг електронної торгівлі по Інтернету у США склав у 1998році 50 млрд.доларів.

Цьому потужному розвиткові технологічних нововведень та їхньому практичному використанню сприяли винятково сприятливі обставини, які склалися на рубежі ХХ-ХХІ століть. Вони зумовили суттєвий попит в еко­номіці на продукцію нових технологій. Різко зросла кількість венчурних фірм та інвестицій у них. Якщо у 1980-і роки інвестиції у венчурний капітал що­року збільшувалися на 17 відсотків, то у 1990-і роки темпи зростання капі­таловкладень подвоїлися, а загальна вартість інвестицій у венчурні фірми стрибнула з 14,3 млрд. доларів у 1998 році до 54,5 млрд. - за перші гри квартали 2000 року. Випереджаючими темпами зростали витрати на наукові і конструкторські розробки: з 1995 до 1999 рік вони збільшилися майже на 40 відсотків, тобто випередили темпи зростання всієї економіки. Кількість фірм, зайнятих у сфері інформаційних технологій, подвоїлися протягом 1990

119

- 1997років.

По-третє, починаючи з "нового курсу", однією з найгостріших амери­канських проблем - зворотною стороною посилення сошально-економічної . активності держави - став дефіцит державного бюджету та державний борг. Упродовж 1930-х до початку 1990-х років державний бюджет США (за ви­нятком 1947-1949, 1956-1957,1960, 1969років)був дефіцитним. У порівнянні з рузвельтшськими часами дефіцит до 1990-х років збільшився у десятки разів, наблизившись до 300 млрд. доларів. Відповідно зростав і державний борг, який в середині 1990-х років склав 4,7 трлн. доларів. З 1986 року дер­жавний борг жодного разу не опускався нижче 40 відсотків валового внутр­ішнього продукту. Чимало спеціалістів та й рядових американців у зростаю­чому боргові вбачали загрозу національної катастрофи, інші ж вважали, що боятися нічого, поки економіка динамічно розвивається, а держава стабіль­но збирає податки і ефективно обслуговує державний борг. Проте в керів­ництві країни взяла гору думка, що зменшення боргу і скорочення дефіциту повинно стати одним з найголовніших пріоритетів національної політики.

Можливості ефективної боротьби з першим і другим злом зросли після закінчення холодної війни. В роки першого президентства Б.Клінтона (1993-1997) бюджетний дефіцит був зменшений у 2,5 раза - з 290 до 117 млрд. доларів. В 1997 році він упав до 40 млрд. доларів, або до 0,4 відсотка ВВП. Тоді ж було прийнято п'ятирічний план ліквідації бюджетного дефіциту і прийнято відповідні закони. Це, однак, не означало відмову від основних напрямків соціально-економічної політики держави. Зміни стосувалися лише співвідношення і конкретного наповнення цих напрямів. 1998 року переви­щення доходів над витратами склало 1,3 відсотка ВВП, а 2000 року - 2 відсот­ки. Таким успіхом не могла похвалитися жодна з великих держав світу. По­ступово розв'язувалася і проблема державного боргу, який міг стати важким тягарем для наступного покоління американців. Якщо 1993 року він склав 68 відсотків ВВП, то 1999 року він скоротився до 57, а 2004 року знизиться, за різними прогнозами, до 35відсотків.

По-четверте, вплив нових технологій відчутно позначився на міжна­родних торговельних зв'язках США. Заперіод після 1996року понад 70відсотків американського експорту складала продукція високих технологій, включаючи такі вироби, як комп'ютери, напівпровідники і телекомунікацій­не обладнання. В той же час імпорт, найбільшою часткою якого було облад­нання, підтримував'політику Сполучених Штатів у сфері інвестицій. За при­клад можна взяти комп'ютери: за рахунок імпорту забезпечувалося понад 60 відсотків попиту на цю техніку в країні, незважаючи на те, що експорт ком­п'ютерів із США зростав швидкими темпами (розширенню експортних по­ставок сприяла наявність необхідних дешевих імпортних компонентів). Саме така глобалізація, на думку президентської адміністрації, вигідна всім аме-

120

риканцям: споживачі виграють від розширення конкуренції та зниження цін. а фірми мають прибуток від розширення мережі постачальників з усього світу і експортних ринків.

По-п'яте, до числа найпомітніших результатів тривалого економічного зростання і стимулюючої політики у сфері нових технологій належить висо­кий середньорічний дохід, який склав у 1999 році 40 816 доларів. Бідність у США скоротилася до найнижчого рівня за останні 20 років, а безробіття також упало до найнижчої позначки за останню третину XX століття, склав­ши 1998 року 4,5 відсотка (1992 року - 7,5 відсотка), що у півтора рази мен­ше, ніж в інших розвинених країнах. За сім років у США створено понад 20 млн. нових робочих місць, з них третина- в інформаційному секторі. Підне­сення загального рівня життя позначилося і в тому, що кількість людей, які жили за рахунок державної допомоги, після 1993 року скоротилося на 8.3 млн. осіб, або на 59 відсотків, при цьому багато з тих, хто користувався дер­жавною добродійністю, перейшли у розряд працюючих.

По-шосте, важливу роль у становленні "нової економіки" відіграла політика організованої допомоги, яку федеральний уряд почав надавати системі народної освіти. Федеральна адміністрація заохочує нові інвестиції та нововведення у цій сфері, особливо у школах, де навчаються діти з родин з низькими доходами. За рахунок федеральних коштів купується четверта частина всіх нових комп'ютерів в американських школах і з цих же джерел виділяється 2,25 млрд. доларів щорічно на оплату телекомунікаційних по­слуг, якими користуються школи та бібліотеки.

Так само використання здобутків найновіших технологій дозволило пол­іпшити діагностику й лікування багатьох захворювань. Але в зв'язку з цим збільшилися витрати на охорону здоров'я. Щоправда, уряд Клінтона спро­бував запровадити державну систему загального медичного страхування, тобто здійснити те, що не вдалося Г.Трумену півстоліття тому. В країні, де панує приватне медичне страхування і де, як наслідок. 40 млн. осіб (тобто більшість нижчих верств суспільства) взагалі не можуть придбати медичної страховки, це завдання вельми актуальне. Клінтон та його прихильники мали за приклад канадську модель. Вони доводили, що запропонована ними сис­тема медичного страхування потрібна і ефективна. Проте всі їхні зусилля були нейтралізовані лобістськими організаціями бізнесу, страхових компаній та медиків. Не зупиняючись перед пропагандистськими витратами, вони зуміли переконати суспільство і законодавців, що "соціальна медицина" зруй­нує здоров'я американців. Ініціативу Б.Клінтона конгрес США відхилив.

Більш успішним виявився пакет законів, які стосувалися боротьби із злочинністю. Зважаючи на очевидне загострення криміногенної обстанов-ки, конгрес у серпні 1994 року схвалив розроблені президентською адміні­страцією закони. Вони передбачали витрати в розмірі 30,2 млрд. доларів для

121

збільшення поліцейських сил на 100 тисяч осіб, розширення тюрем та опра­цювання урядових програм, як, наприклад, заборону 19 типів напівавтома­тичної зброї.

Нарешті, найяскравішою рисою діяльності адміністрації Б.Клінтона ста­ла соціалізація (чи "гуманізація") урядової економічної політики. Частка фе­деральних витрат на розвиток людських ресурсів сягнула двох третин за­гальної суми витрат державного бюджету.

Зовнішня політика Б.Клінтона. Зовнішньополітична діяльність де­мократичної адміністрації Б.Клінтона припала на специфічний період в історії міжнародних відносин: завершення "холодної війни" та біполярного світу, пов'язаних з розпадом СРСР та Варшавського договору. США залишились єдиним світовим лідером, їхнє домінування у світовій політиці було безпе­речним. Щоправда, зосередженість 42-го президента США на внутрішньое-кономічних проблемах відбилася на американській зовнішній політиці. Те­пер же акцент було перенесено з проблем безпеки на зовнішньоекономічні. Цьому сприяли заходи, спрямовані на лібералізацію світової торгівлі. Серед них - ратифікація Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НА­ФТА) між США, Канадою та Мексикою. її можна розглядати як особистий успіх президента, оскільки йому довелося подолати значний протекціоні­стський опір як у конгресі, так і у власній партії.

Свідченням активної зовнішньоекономічної політики адміністрації Клінтона став потужний тиск на Японію з метою відкрити її ринок для аме­риканських товарів і тим самим послабити хронічний негативний торговель­ний баланс. У стосунках з державами Європейського Союзу також спостер­ігалося прагнення американського уряду досягти зрівноваженого співвідно­шення між відповідальністю за безпеку і економічним розрахунком. У цей сценарій вписується і те, що Б.Клінтон висловився за прийняття економічно міцних "супердержав" Німеччини та Японії до Ради Безпеки ООН. США, не зрікаючись своїх провідних позицій у міжнародно-політичному житті, вва­жали, що їхні союзники в Європі та Азії повинні значною мірою перебрати на себе регіональну відповідальність, і тоді Штати зможуть позбутися ролі всюдисущого "світового жандарма".

Зникнення спільного ворога - Радянського Союзу -змусило перегля­нути завдання та форми діяльності найважливішого військово-політичного альянсу - НАТО. На пропозицію США до його функцій колективної оборо­ни додались нові. По суті Північноатлантичний союз почав виконувати функції колективної безпеки в Європі, відтіснивши ОБСЄ на задній план. Разом з тим схвалення на вашинпонському самміті в квітні 1999 року нової стратегічної концепції НАТО передбачало забезпечення "спільних інтересів" західних держав, у тому числі "проектування сили" у глобальних масшта­бах.

122

Цю концепцію було апробовано на практиці в ході війни проти Юго­славії в березні - червні 1999 року і цим" було створено прецедент викорис­тання Північноатлантичним альянсом, військової сили з метою, яка супере­чила нормам міжнародного права, включаючи Статут ООН і навіть Вашин­гтонський договір 1949 року про створення НАТО. Підмінивши Раду Безпе­ки ООН і ОБСЄ, НАТО фактично діяло як самозваний світовий поліцейсь­кий, а не в інтересах самооборони проти агресії.

Водночас розпочався процес розширення катівського блоку; до його складу ввійшли Польща, Чехія та Угорщина. Потенційними членами альян­су стали ще десять східноєвропейських держав. Окрім цього, 25 країн, у тім числі Україна, беруть участь у програмі "Партнерство заради миру", яку в січні 1994 року прийнято на конференції НАГО у Брюсселі.

Відмовою ж Білорусії, Казахстану і України від ядерної зброї Б.Клінтон домігся важливого, хоч і часткового, успіху у своєму намірі попередити роз­ширення клубу ядерних держав.

Важливим напрямком американської зовнішньої політики були відно­сини з Росією. Б.Клінтон підтримав президента Росії Б.Єльцина під час пут­чу восени 1993 року, фактично схвалив тотальну війну Москви проти че­ченського народу. Росію було залучено до політичних консультацій держав "сімки". Надання їй економічної допомоги конгрес США пов'язав із пробле­мою остаточного виведення російських військ з країн Прибалтики.

Динамічними і більш визначеними стали американо-українські взає­мини. Це стосується не лише політичного, а н економічного співробітницт­ва. На початку серпня 1994 року з офіційним візитом до Києва прибув віце-президент США А.Гор. Він підтвердив зацікавленість своєї держави у по­дальшому розвитку двосторонніх відносин з Україною. Державний візит до США президента Л.Кучми 19-23 листопада 1994 року започаткував якісно новий етап міжнародної співпраці, сторони підписали "Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва". На шляху поглиб­лення партнерських відносин важливими стали: державний візит президен­та США Б.Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 року та робочий візит пре­зидента України Л.Кучми до Вашингтона 20-22 лютого 1996 року, в ході яких підписано спільну заяву про підтримку демократичних та ринкових про­цесів в Україні, її політичного суверенітету і а територіальної цілісності.

Президентські вибори 2000 року. "Консерватизм і людським об­личчям" Дж. У. Буша - 43-го президента США. У політичному житті Сполучених Штатів 2000 рік позначений різного роду збігами. Передовсім, на цей рік випали останні президентські вибори XX століття. Відбувалися вони одночасно з загальнонаціональним переписом населення, який прова­дять один раз в десять років. На основі даних про чисельність і склад грома-

123

дян країни "перекроюються" межі 435 округів для виборів до палати пред­ставників конгресу США. Питання, яка партія зуміс найбільш успішно ско­ристатися з цього розмежування, залежить від співвідношення сил між рес­публіканцями та демократами у законодавчих органах окремих штатів. Тому особливу увагу 2000 року було звернено на вибори у штатах.

Подібні збіги періодичні, вони трапляються кожні 20 років. Були вони і 1960та 1980років, коли проходили президентські вибори, пов'язані з Дж.Кеннеді та Р.Рейганом, внаслідок яких сталися зміни політичного курсу. Тому експерти, намагаючись знайти якісь закономірності, прогнозували, що 2000 року на американській політичній арені відбудуться серйозні зміни.

Безперечно, визначальною подією на політичному ландшафті США 2000 року стали президентські вибори. Обидві партії плекали надію завою­вати Білий дім. Власне, демократи намагалися залишитися в ньому, викори­стовуючи справді вражаючі соціально-економічні результати президентства Б.Клінтона. У демократичній партії питання про нового претендента на най­вищу посаду виконачої влади було розв'язане швидко: віце-президент А.Гор офіційно оголосив про свій намір брати участь у президентських перегонах. Передвиборна стратегія демократів базувалася на "двох китах" - протис­тавленні "інтелектуала Гора" "антиінтелектуалу Бушу" та в аргументації того, що Сполученим Штатам не потрібні зміни, оскільки 8-річне правління Клінто-на-Гора забезпечило країні небачене досі процвітання.

Дещо інша ситуація склалася в республіканській партії: в її списку ви­явилося десять претендентів. Щоправда, фаворитом став Дж.У.Буш-молод-ший, "звичайний хлопець" з елітарної родини.

Команда республіканців вибивала з рук своїх опонентів-демократів головний козир - економічне процвітання Америки. Контраргументи Буша-претендента були переконливі. По-перше, пояснював він, нову економіку створив не уряд, а підприємці. По-друге, він запропонував визначити мету процвітання країни. Великої шкоди демократам завдали скандали, пов'язані з недотриманням Б.Клінтоном морально-етичних норм поведінки.

Пріоритетами виборчої кампанії республіканців стали зниження по­датків, реформа системи освіти, соціального забезпечення, зміцнення зброй­них сил США. Буш доводив, що четверту частину фінансового профіциту федерального бюджету необхідно повернути людям, а то вашингтонські бюрократи розтринькають його. Претендент-ресиубліканець запропонував збалансовану економічну програму: половину профіцитних грошей ( на май­бутнє п'ятиріччя профіцит прогнозували в сумі 5 трлн. доларів) спрямувати на потреби соціального забезпечення, (зокрема, на відкриття персональних пенсійних рахунків), четверту частину -на зменшення податків, а решту -на реформу освіти, охорону здоров'я та інші соціальні потреби. Внаслідок реформи, міркував Буш. багаті будуть сплачувати менший федеральний по-

124

даток, а шість мільйонів бідняків не сплачуватимуть жодного цента.

У сфері оборони мова йшла про відновлення довіри між президентом та військовиками, про захист США з допомогою ефективної системи націо­нальної протиракетної оборони, про створення сил. які матимуть змогу відпо­вісти на виклики XXI століття. "Краще озброєння, краща підготовка, краща оплата праці!" -таким було одне із гасел Буша.

Президентські вибори 2000 року, крім сказаного вище, виявилися най-скандальнішими. Демократи поставили під сумнів достовірність результатів у штаті Флоріда, губернаторській парафії молодшого брата республікансь­кого кандидата. Для перевірки вдалися до процедури ручного перерахунку голосів. Тривала вона до спеціального рішення Верховного суду про припи­нення перерахунку та визнання перемоги у цьому штаті Дж.У.Буша.

Він став господарем Білого дому, отримавши більшість голосів вибор-щиків (271 проти 266), але обраний меншістю виборців (49 млн.700 тис. проти 50 млн. 148тис, які проголосувати за А.Гора).

43-й президент США Джордж Уокер Буш народився 6 липня 1946 року в Нью-Хейвені, штат Коннектикут. Дитинство минуло в Техасі. Джордж ріс як звичайний американський хлопець, захоплювався бейсболом, хоча, на відміну від Б.Клінтона, він належав до однієї із найзнаменипших родин су­часної Америки. У 22-річному віці завершив навчання в Йєльському універ­ситеті з димломом бакалавра-історика. Згодом здобув ступінь магістра з уп­равління економікою в Гарвардській школі бізнесу. Служив пілотом у Націо­нальній гвардії, літав на винищувачах. Після навчання повернувся до Теха­су, де із змінним успіхом займався нафтогазовим бізнесом. 1977 року одру­жився з Лорі Велч - вчителькою та бібліотекарем за фахом. 1981 року у под­ружжя Бушів народилися двійнята, названі на честь бабусь - Барбарою та Дженною.

Поворотним у житті Дж.У.Буша став 1986 рік. Йому виповнилося 40 років, він відмовився від алкоголю, яким, за чутками, зловживав, серйозно зацікавився релігією.

Джордж-син упродовж тривалого часу не виявляв інтересу до політи­ки. 1977року спробував балотуватися у палату представників американсько­го конгресу, але програв вибори. Проте участь у виборчій кампанії 1988 року, в результаті якої Дж.Буш-старший став президентом США, стала для сина президента доброю політичною школою. Після повернення до Техасу він заявив 1989 року, що буде балотуватися на посаду губернатора. Проте відкрито у політичну боротьбу за цю посаду він вступив після поразки батька на пре­зидентських виборах 1992 року. 1994 року його обрали губернатором Теха­су, 1998 року переобирали вдруге. Це була переконлива перемога: за Дж.Бу-ша-молодшого проголосували 70 відсотків голосів громадян штату. У тому числі 65 відсотків жінок. 49 - іспаномовних та 27 - афроамериканських ви-

■ 125

борців. Ці цифри спростовують створений пресою, близькою до демократів, його імідж як легковажного, провінційного політика, до того ж антиінтелек-туала.

Адміністрацію 43-го президента США, яку часто порівнюють з рейга-нівською. було сформовано не з ідеолопв-ортодоксів, а з реалістично мисля­чих, прагматичних людей, чимало з яких працювали з його батьком-прези-дентом. Ці люди мали досвід державного управління. Склад кабінету харак­теризувався непритаманним республіканським урядам етнічним та соціаль­ним складом. Фактично, його склад вперше відповідав принципові "Амери­канська адміністрація повинна виглядати так, як сама Америка."

Одразу після інаугурації Дж.У.Буш направив до конгресу низку законо­проектів, які випливали з його передвиборчої програми, в тому числі про заборону абортів, реформу системи освіти, федеральний бюджет і програму скорочення податків.

Трагічні події у Нью-Йорку та Вашингтоні і 1 вересня 2001 року стали поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американсь­ка територія стала об'єктом зовнішньої агресії. При цьому раптовий напад вчинила група строго втаємничених терористів, а не іноземна держава. їхньою жертвою стали мирні жителі: (загинуло приблизно 5 тисяч осіб). Це майже вдвічі більше від людських втрат під час нападу японців на американську військово-морську базу ГІерл-Харбор. У результаті терористичної операції, у якій використано було цивільні літаки, зруйновано частину Пентагону і повністю висотні вежі Всесвітнього торговельного центру у Нью-Йорку. Президент Дж.У.Буш-молодший назвав цю акцію "першою війною XXI сто--ліття".

2. Великобританія

Наслідки війни. Вибори 1945 року. Перемога лейбористів. Клемент Еттлі. .Друга світова війна завершилася для Великобританії "тріумфом та трагедією" (за назвою останнього тому воєнних мемуарів У.Черчілля). Тріум­фом стала перемога над найнебезпечнішим ворогом - гітлерівською Німеч­чиною та її сателітами, входження Великобританії до числа країн-иеремож-ниць, участь у післявоєнному світовлаштуванні та забезпеченні миру.

Трагедія полягала в "драматичному занепаді британської могутності". Людські втрати склали 245 тисяч осіб убитими (разом з імперією 700 тисяч), 278 тисяч пораненими і 53 тисячі тих. хто пропав без вісті, що було майже вчетверо менше, аніж під час першої світової війни. Війна обійшлася бри­танцям в 30 млрд. доларів, що становило четверту частину її національного багатства. У зв'язку з цим уряд змушений був продати свої закордонні акти­ви на 5 млрд. доларів і заборгував іншим країнам 12 млрд. доларів. Загалом зовнішній борг Великобританії наприкінці війни сягнув 21 млрд.фунтів

126

стерлінгів, а її експорт 1945 року склав менше третини експорту 1938 року. Щоправда. Британія не зазнала спустошливих руйнувань від німецьких бом­бардувань: 1946 року промисловість виробляла 90 відсотків продукції від довоєнного рівня, тобто за роки війни промислове виробництво знизилося лише на 10 відсотків. Але до цього слід додати втрати більшої частини військового та торговельного флоту, потужне піднесення національно-виз­вольного руху в колоніях ,послаблення з ними зв'язків.

24 травня 1945 року було оголошено про відставку коаліційного уряду У.Черчілля. про розпуск палати громад і нові парламентські вибори, які не проводилися у зв'язку з війною вже 10років.

Консервативна партія всі надії на майбутніх виборам покладала на ав­торитет та популярність свого лідера У.Черчілля. Це засвідчив програмний документ торі, названий "Декларацією про політику містера Черчілля". В ньому йшлося про підтримку вільного підприємництва та стабільності фун­та стерлінгу, розширення експорту, різні заходи у сфері житлового будівниц­тва, охорони здоров'я, соціального забезпечення, підтримки високого рівня зайнятості та перебудову системи освіти. Що ж до зовнішньої сфери, то тут наголошувалося на необхідності збереження союзу з СРСР та тісної дружби із США.

Натомість лейбористи видрукували ще в квітні 1945 року свою пере­двиборчу програму, названу "Обличчям у майбутнє", в якій викладалася кон­цепція "демократичного соціалізму" та ідея створення в Англії "держави все-загального добробуту". Головними пунктами лейбористської програми були: збереження контролю держави над економікою та націоналізація Англійсь­кого банку, вугільної і металургійної промисловості, енергетичного госпо­дарства і транспорту. Лейбористи запевняли співвітчизників у тому, що бу­дуть боротися з безробіттям, розширювати і вдосконалювати систему соц­іального страхування, освіти та охорони здоров'я, розширювати житлове будівництво. Обіцяли цілковите забезпечення продуктами, корисну працю для всіх, комфортабельне з усіма зручностями житло, високий рівень життя; у зовнішньополітичному плані продовження союзницьких стосунків з США та СРСР.

Необхідно підкреслити, що теоретики лейборизму з перших днів інсти-туювання своєї партії відмовилися навіть вербально від марксизму, заявля­ючи про його непридатність до англійських умов, і не приховували того, що вони є прихильниками реформування, а не революційної ліквідації капітал­істичної системи. Упродовж десятиріч фундатори та ідеологи англійського лейборизму створювали та шліфували особливу концепцію соціалізму, на­званого "демократичним". Головне завдання творців лейборизму полягало у тому, щоб .повести самозникнення капіталізму, його стихійну, спонтанну, автоматичну трансформацію у соціалізм.

127

Боротьба класів розкладається лейборизмом як "пережиткове явище", як "спадок минулого століття". На їхню думку, класова боротьба немає об­'єктивних основ і викликана лише "відсутністю порозуміння", "помилкови­ми оцінками та рішеннями", "відсутністю доброї волі й справедливості". Звідси усунення класових антагонізмів залежить від свідомості людей, від правильного взаємопорозуміння "адміністрації та робітників." .

До того ж лейборизм наполягає на тому, що з розвитком науково-техн­ічної революції щезає робітничий клас як такий. Натомість вони пропагу­ють "революцію менеджерів", згідно якої реальна влада зосереджується у руках управлінців (менеджерів) - людей ділових та незалежних, які мають на меті раціоналізувати виробництво в інтересах всього суспільства.

У програмних настановах лейбористів "демократичний соціалізм" грун­тується на "змішаній економіці", за якої державний сектор у промисловості мирно співіснує з приватним капіталом. До ідеологічного арсеналу лейбо­ристів необхідно віднести також гасло націоналізації та "рівних можливос­тей".

Компартія Великобританії (КПВ) запропонувала виборцям підтримати лейбористів і висунула своїх кандидатів у 21 округах. В Англії, як відомо, участь у виборах беруть усі громадяни віком від 21- го року (окрім осіб духовного сану, банкротів, суддів, військових і поліцейських); вибори доб­ровільні, таємні і проходять за мажоритарною системою.

Перемогу на виборах, які відбулися 5 липня 1945 року, здобула лейбо­ристська партія: за неї проголосувало 12,1 млн. виборців (48,5 відсотків) і вони зайняли абсолютну більшість місць у палаті громад 343 з 640 (62 відсот­ки). Консерватори зібрали 10 млн. голосів (39,8 відсотків) і отримали разом з націонал-лібералами 213 місць (33 відсотки), ліберальна партія - 12 місць. Стали депутатами парламенту також два комуністи - У.Галлахер та Ф.Піретін

Лейбористи сформували свій - уже третій - уряд на чолі з Клементом Еттлі, який керував державою з 1945 по 1951 рік. Міністром закордонних справ був призначений Ернест Бевін.

. Клемент Еттлі (1883-1967) - син досить успішного адвоката. Вихова­нець Оксфорду. В родині панувала атмосфера поваги до вікторіанських мо­ральних цінностей, до традицій, порядку і закону. К.Еттлі був людиною дещо романтичною і щиро вірив у можливість організації справедливого суспіль­ного ладу. До першої світової війни брав активну участь у громадській і про­світницькій роботі. Це привело його в лави лейбористської партії, лідером якої він став у 1935 ропі після розколу лейбористської партії, викликаного співпрацею Р.Макдональда з консерваторами.

Економічний розвиток. Новий уряд зіткнувся передусім з серйозною фінансовою проблемою, яка набрала гостроти у зв'язку з тим, що у серпні 1945 року США оголосили про припиння поставок по ленд-лізу. Відтепер

128

країна змушена була розплачуватися за матеріальні та продовольчі поставки готівкою. В грудні того ж року Англія і США підписали фінансову угоду, за якою лейбористський уряд отримав кредит в 4 млрд. 400 млн. доларів. Важ­ливу роль у стабілізації національної валюти та приборканні інфляційних процесів могла б зіграти грошова реформа (як це було в інших країнах). Але такої реформи в Англії не відбулося. З інфляцією тут намагалися боротися з допомогою зовнішніх позик, котрі, однак, гальмували економічний розви­ток країни. А це спричинило великий зовнішній борг і перехід до політики жорсткої економії, що вело до замороження зарплати та прибутків, збільшення податків та запровадження продуктових карток. Високі податки і режим нор­мування продуктів стримували ціни (картки на продукти зберігалися до 1954 року). Заходи, до яких вдався уряд, не дозволили збалансувати платіжний баланс, хоча держава контролювала як імпорт, так і експорт. Британський уряд змушений був здійснити ще один захід. США, які прагнули якнайш­видше лібералізувати світову торгівлю і надати Великобританії довгостро­кові позики, поставили вимогу конвертувати до кінця 1947року фунт стерлінгів. Лейбористи оголосили повну конвертованість національної ва­люти достроково - в липні. Це викликало ажіотаж серед громадян, які масо­во почали обмінювати фунти стерлінгів на долари. Через два тижні уряд призупинив вільний обіг фунтів.

1948 року вступив у дію план Маршалла. За час його дії Англія отри­мала 2 млрд. 351 млн. доларів у вигляді поставок та 337 млн. доларів пози­ки. 1950 року вона вийшла з плану Маршалла через критичне ставлення ан­глійської громадськості до зростаючої фінансової залежності країни від аме­риканських капіталів (Англію іноді називали 49 американським штатом). Влітку 1949 року її золотовалютні резерви складали на 400 млн. доларів нижче тієї суми, яку вважали мінімально необхідною для безпеки англійської фінан­сової системи.

З метою припинення втечі золотовалютних резервів, поліпшення англ­ійського експорту уряд К.Еттлі прийняв 1949 року рішення про девальвацію фунту стерлінгів на 30,5 відсотків. Цей захід суттєво стимулював розширен­ня англійського експорту і наїромадження золотовалютних запасів, що доз­волило Англії припинити 1950 року свою участь у плані Маршалла.

Стимулювання та активізація експортних галузей сприяла загальному піднесенню промислового виробництва. Вже 1948 року випуск промисло­вої продукції не тільки досяг. а й перевищив довоєнний рівень. А 1951 року було перевершено рівень 1937року на 31відсоток.

Найшвидше розвивалися нові галузі: машинобудівна, хімічна, електрое­нергетична, суднобудівна. Зате традиційні для Англії галузі - такі як вугільна і текстильна - не досягли 1951 року довоєнного рівня. Ситуація у вугільній сфері не поліпшилася, і хоч Англія мала запаси вугілля, імпортувала його.

9¹⁴

Необхідність задовольнити потреби країни у продуктах харчування за рахунок внутрішніх ресурсів і тим самим заощадити валюту спонукала уряд прийняти в серпні 1947 року чотирирічну програму розвитку сільсько­го господарства, яка передбачала збільшення сільськогосподарського вироб­ництва на 50 відсотків у порівнянні з довоєнним часом. З метою активізації фермерства, поліпшення грунтів, підвищення врожайності та розвитку тва­ринництва було запроваджено систему урядових субсидій та гарантування мінімальних цін на сільськогосподарську продукцію.

Програма у аграрній царині була виконана, довоєнний рівень сільсько­господарського виробництва досягнутий і перевершений у 1951-1952ро­ках. Однак свої потреби в сільськогосподарській продукції Англія покрива­ла лише на 40відсотків.

Створення "держави загального добробуту". Виконуючи передви­борну програму, третій лейбористський уряд К.Еттлі здійснив широку на­ціоналізацію, яка, на думку урядовців, мала стати рушієм економічного про­гресу. Першим був націоналізований Англійський банк, так вперше в історії країни виник державний банк. Згодом у державний сектор було переведено вугільну та газову галузі промисловості, електростанції, телеграф і радіозв­'язок, цивільну авіацію, річковий та залізничний транспорт, дальні автован-тажні перевезення. В останню чергу 1950 року була націоналізована части­на сталеливарної промисловості. Загалом у державному секторі на цей час сконцентрувалося 20 відсотків промисловості і майже стільки ж робітників.

Необхідно підкреслити, що бажаного ефекту націоналізація не принес­ла, державні підприємства виявилися нерентабельними; негативні наслідки одержавлення низки галузей вдалося подолати в середині 1950- х років.

Упродовж 1946 - 1948 років було проведено реформу системи охорони здоров'я, тобто перетворено її у державну. Передбачалося надання насе­ленню безкоштовних медичних послуг. Почала функціонувати Національна служба охорони здоров'я. Тоді ж було реформовано систему соціального стра­хування, що дозволило збільшити кількість громадян до 25 млн. осіб, які мали право на різні пенсійні доплати. Нова система гарантувала також вип­лату допомоги при втраті працездатності на виробництві, безробітним, вдо­вам, у зв'язку з хворобою, вагітністю, на виховання дітей і за віком: жінкам з 60, чоловікам з 65 років. Фонд допомоги формувався з третини внесків '.відповідно держави, підприємців та робітників. Державні витрати на соц­іальне страхування зросли в 2,5 рази. Повільно розв'язувалася житлова про­блема, гострота якої пояснювалася тим, що за роки війни в Англії було зруй­новано 4 млн. помешкань, тобто 30 відсотків від загальної кількості. Вдало­ся побудувати в перші повоєнні роки лише 313 тисяч будинків.

1946 року було скасовано закон 1927 року про профспілки, 1949 року -реформовано палату лордів, яка відтепер могла затримати закони, прийняті

палатою громад, не більше як на рік замість двох, як було раніше.

Необхідно наголосити також на тому, що, починаючи з 1949 року, уряд змушений був у зв'язку з економічними та фінансовими труднощами різко скоротити соціальні програми, що викликало невдоволення значної частини електорату партії.

Програма реформ, здійснена лейбористами, дала їм підставу стверд­жувати, що третій лейбористський уряд здійснив революцію ("обережну," "непомітну", "мирну"), перетворив країну в "державу загального добробу­ту", "повної зайнятості", Англія, на їхню думку, стала державою некапіталі-стичною.

Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської колоніальної імперії. Діяльність лейбористського уряду на міжнародній арені дещо контрастувала з його внутрішнім курсом. Великобританія відчутно втрачає свої економічні зв'язки з СРСР: у сім разів скоротилася її торгівля з недавнім союзником у другій світовій війні. 1947 року припинила в одно­сторонньому порядку переговори з Москвою про продовження англо-ра-дянського договору від 1942року.

Саме в роки лейбористського правління Великобританія перетворила­ся в послідовного і активного учасника Паризької мирної конференції, "хо­лодної війни", розколу Німеччини і першої берлінської кризи, плану Мар­шалла, створення НАТО. Прямим наслідком другої світової війни став роз­пад Британської імперії, як і інших світових колоніальних імперій. Прагну­чи закріпити свій вплив, лейбористи виявилися далекоглядними політиками стосовно колоній, оскільки усвідомили, що старими методами попередити розпад імперії неможливо. Вони зініціювали політику неоколоніалізму, взя­лися за перетворення імперії у співдружність, яка існує і сьогодні, таким чином зберегли економічні, політичні та військові зв'язки зі своїми колишн­іми колоніями, стерлінговий блок. Так, з 1947 року в офіційних документах лейбористського уряду назву "Британська імперія" замінено терміном "Бри­танська співдружність націй", а замість визначення "домініон" застосовано термін '""член співдружності". В квітні 1949 року конференція прем'єр-міністрів країн Співдружності скасувала статтю Вестмінстерського статуту 1931 року про вірність "короні" і визнала англійського монарха "символом вільної асоціації націй". Упродовж 1946-1951 років було надано незалежність Іорданії, Індії, Цейлону, Бірмі та іншим азіатським і африканським колоні­ям. Трансформація Британської колоніальної імперії у Співдружність трива­ла і в наступні роки.

В лютому 1950 року К.Еттлі оголосив дострокові парламентські вибо­ри, прагнучи попередити негативні наслідки девальвації фунта стерлінгів та прийняття нового військового бюджету, пов'язаного з корейською війною. На виборах лейбористська партія втратила 78 мандатів, а, отже, абсолютну

9*

131

перевагу у парламенті, консерватори ж отримали 83 нових мандати. Лейбо­ристи стали заручниками консерваторів. До цього додалися суперечки в са­мому лейбористському уряді з приводу нового військового бюджету. Уряд поділився на дві групи, що спричинило нові дострокові парламентські вибо­ри в жовтні 1951року.

Правління консерваторів (1951-1964 роки). Після поразки на парла­ментських виборах 1945 року чимало консерваторів, зокрема членів про­вінційних парторганізацій вимагали адаптації партії до нових умов, "модер­нізації" її ідеологи та політики. Незважаючи на протидію ортодоксальних консерваторів, було підготовано "Промислову хартію", "Сільськогосподарсь­ку хартію", "Робітничу хартію", інші партійні документи, в яких викладали­ся партійні принципи та настанови з урахуванням нових умов як у самій Англії, так і за її межами. їх назвали "новим консерватизмом". Попри тра­диційні настанови щодо "святості" і недоторканості приватної власності, заперечення націоналізації, ці документи декларували "консервативне" пла­нування, обмеження діяльності монополій, скасування ряду їхніх неспра­ведливих привілеїв. Робітникам обіцяли стабільний рівень зайнятості і по­вагу до їхніх прав, рівну оплату праці чоловікам та жінкам, визнавалася ви­нятково важлива роль профспілок у розвитку національної економіки, в сільськогосподарській сфері - гарантували стабільні ціни на продукцію, збільшення капіталовкладень у розбудову сільських районів (будівництво водоводів, каналізації, телефонної мережі в кожному населеному пункті).

Консерватори підтримали ідею лейбористів про створення в Англії "дер­жави загального добробуту", обіцяючи знизити пенсійний вік, поліпшити систему соціального страхування, фінансово забезпечити охорону здоров'я та освіти. Особливий акцент робився на зміцненні в країні "приватновлас­ницької демократії" замість пропонованого лейбористами контролю держа­ви над засобами виробництва, обміном та розподілом.

У сфері зовнішньої політики консерватори обіцяли зберегти і зміцни­ти "велич Британії".

Зміни в настроях англійських громадян на користь консерваторів засв­ідчили вже лютневі вибори 1950 року, коли торі відібрали у лейбористів 83 мандати. Після цих перегонів консерватори, перебуваючи в опозиції, здійсни­ли структурні зміни у партійному механізмі: створили низку нових комітетів, скоординували роботу центральних та місцевих організацій (Уельсу, Оль­стеру, Шотландії), активізували свою діяльність серед молоді, тред-юніонів, розширили співпрацю з ліберальною партією, депутати якої часто підтри­мували консерваторів при блокуванні законопроектів правлячої лейборис­тської партії. Торі врахували також прорахунки лейбористів, наприклад, не­виконання ними житлової програми. Вони включили у свою програму пункт про спорудження 30 тисяч будинків щорічно. Лідер партії У.Черчілль назвав

149

це першочерговим завданням партії в умовах мирного часу. Йому належить також гасло: "Робота, харчі, дім". З жовтня консерватори видрукували текст своєї передвиборної програми під назвою "Британія - могутня та вільна". У ній наголошувалося на "вільному підприємництві", "приватновласницькій демократії", "свободі індивідумів". Чимало місця було відведено критиці прорахунків лейбористського уряду. Йшлося про це і в брошурі "Чорні ре­зультати. Сумна історія шести років соціалізму". Торі не піддавали сумніву доцільність та ефективність лейбористських реформ, проте виступали про­ти будь-яких форм колективної організації виробництва. Обіцяли денаціо­налізувати лише ті галузі, які є рентабельними для приватного капіталу. У документі було чимало антикомуністичної риторики.

Натомість у лейбористській партії та кабінеті міністрів набирали сили чвари. Весною 1951 року подали у відставку міністри праці і національних послуг та торгівлі Е.Бівен і Г.Вільсон, ряд інших діячів партії.

Все це разом вирішило результати виборів, які відбулися 25жовтня 1951 року. Торі здобули 321 депутатське місце (з 625), лейбористи - 295, ліберали - 6,"незалежні" - 3.Комуністи втратили свої мандати.

Таким чином, за консерваторів проголосувало лише 48відсотків англійців, але завдяки мажоритарній системі вони стали правлячою партією, до того ж - з урахуванням результатів наступних виборів - на ІЗ років,- які лейбористи назвали "втраченими роками". Уряди Англії послідовно очолю­вали У.Черчілль (1951-1955 pp.), Антоні Іден (1955-1957 pp.), Гарольд Мак-міллан (1957-1963 pp.) і Алек Дуглас-Х'юм (1963-1964 pp.).

26 жовтня 1951 року 77-річний У.Черчілль (1874-1965) був призначе­ний прем'єр-міністром, кабінет міністрів сформували з представників "ста­рої гвардії". Міністром закордонних справ став А.Іден.

Державний курс консервативних урядів не зазнав радикальних змін, він був виваженим та стабільним. Вони ренриватизували лише сталеливар­ну промисловість та вантажний автотранспорт, не відмовилися від засобів регулювання виробничих процесів, стимулювали розвиток атомної та елек­тротехнічної промисловості, субсидіювали сільське господарство. Економ­іка розвивалася стабільними, але повільними темпами. Великобританія про­довжувала посідати друге місце в економіці Заходу, але її частка у світовому виробництві скоротилася з 11 відсотків у 1948 році до 9 - у 1960 році. За динамікою розвитку її випереджали наприкінці 1950-х років Франція. ФРН, Японія. Причини цього були старими: невисока частка капіталовкладень та недостатнє використання здобутків науково-технічної революції, малочи­сельність кваліфікованої робочої сили, значні військові витрати (трете місце після СРСР та США), втрата колоній, імпортно-експортна залежність від зовнішніх ринків, дефіцит платіжного балансу.

Разом з тим. консерватори інтенсифікували свою діяльність у мілітарній

133

сфері, заявляючи, що і економічна політика мас бути підпорядкована карди­нальним завданням національної! оборони.

Першочерговим завданням торі оголосили створення власної атомної та водневої бомб. Цим пояснюється виділення величезної суми -близько 664 млн. фунтів стерлінгів на військові,, в першу чергу термоядерні дослід­ження. Великобританія досягла цієї мети якраз за правління торі: 1952 року випробувала власну атомну бомбу, 1955 року - водневу.

Водночас соціальні програми попереднього лейбористського уряду були збережені, деякі навіть поглиблені. Розрекламоване консерваторами перед виборцями успішне розв'язання житлового питання («гаузінг») і обіцянка споруджувати щороку 300 тисяч будинків була перевиконана вже у 1953 році. Так само різко зросла у сфері "гаузінга" роль приватного капіталу, на який припадала 1955 року половина житлового будівництва країни. Сприяючи перетворенню пересічних англійців у домовласників, консерватори розши­рювали свою соціальну базу і, створивши версту медіократії, пропагували ідею перемоги "приватновласницької демократії" в Англії. Водночас змен­шилася ціна на житло та стабілізувалася квартплата. Активно здійснювали­ся реставрація та ремонт старих осель -1,5 млн. будинків (до 1955 року). Новий п'ятирічний план (1956-1960 роки) з гаузінгу передбачав ліквіда'шю 400тисяч старих будинків.

Уряд У.Черчілля виконав зобов'язання стосовно двох інших складових свого гасла: роботи та харчів. Безробіття фактично було ліквідоване (1955 року склало 208 тисяч осіб), як і будь-яке нормування продуктів у 1954 році.

Торі залишили без змін створену лейбористами систему охорони здо­ров'я, до того ж збільшили асигнування на цю сферу. До активу консерва­торів необхідно віднести скорочення до мінімуму витрат пацієнтів у прий­мальній лікаря, дозвіл батькам відвідувати хворих дітей, заснування оздо-ровлювальних цен грів, запровадження транспортування хворих для нестац­іонарного лікування. Щоправда, 1952 року торі встановили плату в 12 пенсів за кожен рецепт: 1956 року - 1 шилінг за кожен припис у рецепті, було підви­щено до 1 фунта стерлінга плату за відвідини дантиста, запроваджено плату за ортопедичне взуття, медичні бандажі, панчохи та перуки; 1961року збільшено в чотири рази ( з 8,5 до 32,5 пенса) внески громадян до бюджету Національної служби охорони здоров'я. До речі, середня щотижнева зарп­лата службовця складала в Англії наприкінці 1940-х років 106 шилінгів (по­над 5 фунтів стерлінгів), а промислового робітника - 138 шилінгів (близько 7 фунтів стерлінгів), сільськогосподарського робітника-92 шилінги. В 1955 році середня щотижнева зарплата англійського робітника складала вже 182,3 шилінга.

У сфері освіти не відбулося суттєвих'змін, окрім деякого збільшення державних асигнувань та кількості школярів.

134

Реорганізація системи вищої освіти розпочалася з кінця 1950-х років, коли уряд ГМакміллана розробив проект будівництва семи нових універси­тетів. Це було спричинено серйозним відставанням Англії у сфері вищої освіти. Згідно даних ЮНЕСКО,навіть у 1967році Великобританія за кількістю студентів знаходилася на одному з останніх місць в Європі.

Зовнішньополітична діяльність консервативних урядів розвивалася в дусі фултонської промови У.Черчілля ( 5 березня 1946 року) і базувалася на концепції "трьох кіл", суть якої полягала в тому, що Англія забезпечувала собі особливий вплив на хід міжнародних подій у зв'язку з її потрійною рол­лю: головного партнера США, провідної західноєвропейської держави та лідера Співдружності націй. Разом з тим торі проголосили "гідний курс", який передбачав самостійність дій та підвищення ролі Англії в НАТО. Саме цим пояснюється створення 1955 року Західноєвропейського військового союзу у складі семи європейських держав (без США), завдання якого цілком відповідало принципам Північноатлантичного договору.

За активного сприяння Великобританії були підписані 1954 року Па­ризькі угоди, які легалізували переозброєння ФРН та її вступ до НАТО. Співпрацюючи із Західною Німеччиною, уряд торі погодився на дислока­цію на своїй території частин бундесверу.

Наприкінці 1950-х років консерватори запропонували ідею рівноваги у стосунках між США та СРСР. Після 1953 року вони переглянули перелік товарів, експорт яких у СРСР був заборонений. У травні 1959 року Гарольд Макміллан відвідав Радянський Союз з офіційним візитом, в результаті чого було підписано торговельну угоду терміном на 5 років та першу угоду про англо-радянський обмін у сфері науки, техніки й освіти на 1960-1961 роки. 1963 року Великобританія приєдналася до Договору про заборону ядерних озброєнь у трьох середовищах: під водою, в космосі та у повітрі.

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності консервативних урядів стала європейська інтеграція. Англія залишалася осторонь створено­го 1957 року Європейського економічного сцівтовариства ("Спільного рин­ку"). Це пояснюється рядом факторів: передовсім традицією та прагненням зберегти стабільні зв'язки в межах Співдружності націй (вступ до ЄЕС пе­редбачав запровадження Англією високих митних зборів у торгівлі з інши­ми країнами, які не входили до співтовариства). Разом з тим перебування поза "Спільним ринком" продукувало для Англії низку негативних наслідків, зокрема, відставання у сфері модернізації економіки та ізоляцію від конти­ненту. В країні точилися гострі дебати довкола участі в ЄЕС. Нарешті, в серпні 1961 року уряд торі розпочав переговори на предмет вступу до "Спільного ринку", йому відмовили через протидію Франції. На противагу "Спільному ринку" Лондон ініціював створення в 1960 році Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). яка об'єднала Австрію. Данію, Норвегію, Португалію,

135

Швейцарію та Швецію.

В центрі уваги консерваторів перебували колоніальні проблеми. При­кладом ультраколоніальної політики торі стала участь у жовтні-листопаді 1956року разом з Францією та Ізраїлем у війні проти Єгипту. Ця війна завершилася поразкою тристоронньої коаліції та відставкою прем'єр-міністра А.їдена. Після цього Англія змушена сплачувати Єгипту мито за користування Суецьким каналом. Незважаючи на те, що уряд торі був при­хильником збереження імперії, йому все ж довелося на рубежі 1950-х -1960-х років визнати розпад Британської імперії. Тоді були об'єднані по­сади міністра із справ Співдружності та із справ колоній. 1964року до Співдружності націй входило 27країн (800 млн.осіб). Англійська метро­полія зберегла суттєвий вплив у Співдружності: продовжувала функціону­вати система імперських преференцій, стерлінгова зона, створювалися військові блоки тощо.

Після відставки А.їдена уряд 1957 року очолив Гарольд Макміллан, який проголосив гасло "вітрів перемін", тобто створення динамічної і про­гресивної національної моделі економічного та соціального розвитку краї­ни. З усією гостротою ця проблема постане перед наступними урядами Великобританії.

Політика лейбористського уряду Г.Вільсона (1964-1970 роки). Ос­танні роки правління консерваторів засвідчили, що Великобританія все більше втрачає свої позиції у світі, падали темпи економічного розвитку, як і її частка у світовому промисловому виробництві. Про Англію стали гово­рити, як про "'хвору людину Європи". Ідея створення "сильної Англії" наби­рала все більшої популярності. Лідер лейбористів Гарольд Вільсон, колишній викладач економіки Оксфорду, який очолив партію наприкінці 1950-х років, не лише підхопив цю ідею, але й зробив її своєю головною зброєю у бо­ротьбі за владу.

Його яскраві виступи на користь "модернізації та оновлення" країни, поліпшення системи освіти з метою підготовки технократичних кадрів, ви­користання здобутків НТР громадськість сприймала з ентузіазмом.

Передвиборний маніфест лейбористської партії мав багатонадійну на­зву:" 3 лейбористами - за нову Британію", він повторював провідні наста­нови програмного документу партії "Віхи 60-х років". Лейбористи обіцяли виборцям оновлення - впорядкування і планування британської економіки, соціальну справедливість, зайнятість населення, націоналізацію сталеливар­ної промисловості, реорганізацію транспорту, боротьбу із дорожнечею, нову політику доходів.

З листопада 1964 року, після парламентських виборів (відбулися 15 жовтня того ж року), на яких лейбористи вибороли на 4 депутатських манда­ти більше, ніж їхні опоненти тронною промовою королеви Єлизавети 11

136

відкрилася сесія нового парламенту. Текст промови за традицією підготував новий прем'єр-міністр Г.Вільсон. Це була по-суті програма формальних змін, чергова спроба побудувати у Британії соціалізм: йшлося про модернізацію системи охорони здоров'я та освіти, розширення житлового будівництва, до­помогу відсталим регіонам країни; у зовнішній сфері декларувалося праг­нення послабити напругу між Заходом та Сходом, підтримувати НАТО та плани оборони "вільного світу".

Перші 18 місяців лейбористи, зважаючи на незначну перевагу в парла­менті, керували, оглядаючись на консерваторів, тому в березні 1966 року Г.Вільсон призначив дострокові парламентські вибори. Його партія отрима­ла 48 відсотків голосів і перевагу у палаті громад у 94 депутатських мандати.

Г.Вільсон визначив три найважливіші проблеми, які належало розв'я­зати його урядові: економічну, фінансову та соціальну.

Основним важелем стимулювання економічного розвитку за програ­мою лейбористів стала націоналізація. Влітку 1967 року сталеливарну га­лузь (14 компаній), на які припадало 90 відсотків виробництва чавуну, сталі та заліза, було викуплено за 700 млн.фунтів стерлінгів, що на 120 млн.фунтів стерлінгів перевищувало її ринкову вартість, і переведено в держав­ний сектор. Згодом націоналізація торкнулася суднобудівної та авіабудівної галузей. Великі сподівання покладав уряд Г.Вільсона на "національний" п'я­тирічний план розвитку націоналізованого сектору (1965-1970 роки), який передбачав збільшення національного доходу на 3,8 відсотка, продуктивності праці - на 3, 4 відсотка, замороження військових витрат на 2 млрд. доларів, що дорівнювало 6 відсоткам (замість 7) національного доходу. Проте "на­ціональний план" виявився мертвонародженим.

Фінансові проблеми, зокрема дефіцит платіжного балансу у 800 млн. фунтів стерлінгів (золотовалютний резерв складав тоді 400 млн.фунтів стерлінгів), лейбористи полагодили традиційним способом: черговою пози­кою МВФ у 3.5 млрд. фунтів стерлінгів; девальвацією національної валюти (з 2,8 долара за 1 фунт до 2,4 долара), що стимулювало англійський експорт, але водночас спричинило стрибок цін на імпортні товари всередині країни. Уряд скоротив імпорт, збільшив податки та підвищив ціну на газ, електрое­нергію, меблі, одяг та деякі інші товари. Таким чином, наприкінці 1969 року вдалося ліквідувати дефіцит платіжного балансу.

В соціальній сфері відповідно до закону 1966 року було оголошено політику цін Та доходів, що по-суті означало замороження цін та зарплати, а, отже, і доходів. 1968 рік розпочався з "удару сокирою". Прем'єр-міністр за­явив, що державні витрати упродовж найближчих 2-3 років необхідно змен­шити на 1 млрд. фунтів стерлінгів за рахунок скорочення військових статей, асигнувань на житлове будівництво та спорудження доріг. З цією метою, на думку Г.Вільсона. слід відкласти на кілька років запровадження обов'язко-

137

вої освіти, підвищення оплати послуг дантистів. До того ж , будівництво житла ускладнювалося дорожнечею земельних ділянок у містах.

Водночас уряд всіляко сприяв приватним інвестиціям, в тому числі іно­земним. 1967 року американський капітал, укладений в економіку Британії, становив 5,6 млрд. доларів. Так, лейбористи шукали стимули для приско­рення економічного розвитку. Пішли вони і на низку непопулярних заходів: обмежили зростання зарплати 3,5 відсотка в рік, запровадили процедуру попередження про страйки з боку профспілок ( мало того - уряд отримав право заборонити страйки взагалі), весною 1968 року збільшили податки. Зростання вартості життя при одночасному замороженні зарплати і скоро­ченні державних витрат на соціально-культурні потреби, у тому числі на оплату праці вчителів та лікарів, призвели до того, що з Англії щороку виїж­джало до 400 тисяч спеціалістів. Це явище дістало назву "брейн дрейн", тоб­то "втеча мізків".

Правління лейбористів збіглося з потужним страйковим рухом: упро­довж першого року їхнього урядування страйкувало 2 млн.осіб, другого -4 млн., що склало 10 відсотків найманих робітників. Новим у страйковому русі було те, участь у ньому брали не тільки люди робітничих професій, а й працівники сфери обслуговування (сміттярі, санітари, службовці вузлів рад­іомовлення), яка перебувала у державному секторі. Таким чином, страйкарі виступали проти державних органів. Падала чисельність лейбористської партії. Барбара Касл, одна із лідерів лейбористів, розробила законопроект "Про промислові конфлікти", метою якого було попередження страйків. За­кон передбачав надання колективним договорам юридичної сили, заборону "диких страйків", тобто без санкції БКТ ( 90 відсотків страйків були саме такими), посилення державного контролю за діяльністю профспілок: схва­лення державними інстанціями їхнього статуту, попереднє (за 27 днів) по­відомлення про початок страйку тощо.

Довкола законопроекту спалахнули гострі дискусії. БКТ різко протес­тували проти нового закону, і уряд Г.Вільсона відступив, відкликавши його з парламенту.

У другій половині 1960-х років загострилася у Великобританії оль-стерська проблема. Виникла вона у жовтні 1968 року, коли сталися зіткнен­ня громад католиків і протестантів у Белфасті, головному місті Північної Ірландії (Ольстері). Католики-ірландці виступили за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, натомість протестанти-англійщ. які поселилися тут ще в часи О.Кромвеля, наполягали на необхідності нерозривних зв'язків цього регіо­ну з Великобританією. Слід зауважити, що ольстерська проблема має не тільки національний, але й релігійний та соціальний характер. Ірландці-ка-толики (35 відсотків населення Ольстеру) були найбільш дискримінованою верствою у політичному і соціальному плані. 1967року вони створили

138

1 Іівнічноірландську асоціацію борців за громадянські права, яка восени на­ ступного року організувала масові демонстрації. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції; постраждало 77 осіб. Нова таємна воєнізована орган­ ізація - Ірландська революційна армія (ІРА) відповіла на поліцейські акції, спрямовані проти співвітчизників, терором. Лейбористський уряд в серпні 1969 року увів в Ольстер в підрозділи регулярної армії, що започаткувало довготривалу й трагічну ольстерську кризу.

Зовнішньополітична діяльність Г.Вільсона, орієнтована на повернення Великобританії репутації "сильної держави" та відновлення її попередньої ролі на міжнародній арені, мала очевидне зідеологізоване спрямування. У передвиборному маніфесті лейбористи проголосили боротьбу за мир, загаль­не роззброєння, мирне розв'язання міжнародних конфліктів, співпрацю між Заходом і Сходом, зміцнення Британської Співдружності націй як альтерна­тиви вступу Англії до СЕС.

Разом з тим Г.Вільсон заявив про "особливі відносини" з США, відвідав 1965 року Сполучені Штати, підтримав їхню участь у війні у В'єтнамі та заходи, спрямовані на переозброєння.

Позитивні зрушення намітилися в англо-радянських відносинах. Уп­родовж 1964-1970 років почастішали двосторонні контакти державних та політичних діячів обоїх країн, розширилися торговельні, науково-технічні, культурні та інші зв'язки, було підписано низку важливих документів. У 1965 році відбувся візит міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика в Анг­лію, Майкла Стюарта - до СРСР. 1966 року сталася помітна подія в англо-радянських взаєминах: офіційний візит прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона до Москви, його зустріч з тодішніми керівниками Радянського Союзу; аналогічна 1976 року- офіційний візит Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна до Великобританії. В цьому ж році підписано угоду про вста­новлення прямого телефонного зв'язку між Кремлем та резиденцією прем'єр-міністра Великобританії.

1968 року відбувся новий триденний офіційний візит до СРСР прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона. Найпотужніше розвивалося торгово-економічне та культурно-технічне співробітництво. Цьому сприяло те, що Великобританія послабила і усунула деякі перепони, які гальмували розви­ток обопільної торгівлі. Зокрема, на СРСР були поширені кредитні умови торгівлі, які Англія надавала іншим своїм торговельним партнерам. Загалом протягом 1964-1970 років обсяг англо-радянської торгівлі зріс більше ніж у

2 рази і склав 1970 року 641 млн. крб. Таким чином, Великобританія посіла перше місце серед капіталістичних країн у торгівлі з СРСР. Щоправда, після 1968 року, тобто придушення "празької весни" у ЧССР, англо-радянська співпраця загальмувалася.

"Нові консерватори" та уряд Е.Хіта (1970-1974 роки). Г.Вільсон,

139

скориставшись сприятливою економічною кон'юктурою кінця 1969 - по­чатку 1970 років (позитивне сальдо платіжного балансу, зростання зарплати на 15 відсотків, а цін - лише на 8) оголосив дострокові парламентські вибо­ри на літо 1970 року. Черговій перемозі лейбористів мав посприяти новий виборчий закон, який надавав право голосу громадянам, яким виповнилося 18 років. Таким чином, лейбористи очікували підтримку 3,5 млн. молодих англійців. Саме тоді відбулося повне замирення в Ольстері, обнадійливими були для лейбористів і дані громадського опитування..

Передвиборний маніфест їхньої партії мав дещо рекламний характер, що засвідчує його назва "Тепер Британія сильна - зробімо ж її прекрасним місцем для життя!" Лейбористи знову обіцяли державне житло тим, хто по­требує, турботу про людей похилого віку, ліквідацію безробіття і вкотре -більш справедливий розподіл багатств. Лідери партії висловили вірність принципам НАТОта бажання домогтися членства Англії в ЄЕС.

Проте вибори, які відбулися .18 червня 1970 року, принесли перемогу консерваторам, які здобули 46 відсотків голосів та 330 депутатських ман­датів. За лейбористів проголосувало 43 відсотки виборців, а в парламенті їм дісталося 287 мандатів. Новий уряд очолив Едвард Хіт - один із найпопу-лярніших політиків того часу, високоосвічений, інтелігентний діяч, підпол­ковник у відставці, учасник другої світової війни, знавець класичної музики, яхтсмен. Він імпонував англійцям своєю твердою волею та цілеспрямовані­стю. Е.Хіт очолив політичні сили, названі "новими консерваторами".

Будучи однією з провідних держав, займаючи за обсягом промислово­го виробництва 5-е місце у капіталістичному світі і 2-е після США за обсягм зарубіжних інвестицій та наукових розробок, Великобританія разом з тим поволі втрачала свої світові пріоритети. Англійська економіка вступила у 1970-і роки, переживаючи серйозні труднощі, пов'язані передовсім з зас­тоєм та падінням темпів виробництва, необхідністю структурних змін, енер­гетичною та валютною кризами, безробіттям та інфляцією. Нові консерва­тори прийшли до влади під лозунгом "відродження принципів старого кон­серватизму": свободи конкуренції, індивідуалізму, утвердження демократії "власників". Власність, на їхню думку, забезпечувала справжню свободу і незалежність особистості і разом з тим створювала всі необхідні умови для розвитку суспільства в епоху науково-технічного прогресу. Скептично ста­вилися вони до лейбористської концепції "держави загального добробуту". Нові консерватори, очолювані Е.Хітом, були передтечею ідеології, під зна­ком якої у 1980-1990-х роках відбулася глибока трансформація англійського суспільства.

Реалізувати настанови "нових консерваторів" урядові Е.Хіта не вдало­ся. Спробу подолати відставання Великобританії та здійснити модернізацію економіки він намагався шляхом "повзучої денаціоналізації", тобто поетап-

140

мої реприватизації національних галузей, запровадженням вільного курсу фунта на світових ринках, скороченням соціальних асигнувань, зняттям об­межень на квартплату, ціни та зарплату. Одночасно були ліквідовані декілька заснованих лейбористами відомств: з реорганізації промисловості, націо­нальне управління з цін та доходів, департамент у справах зайнятості та про­дуктивності праці.

Важливим заходом консерваторів, спрямованим проти робітничого руху, став закон "Про відносини в промисловості", схвалений парламентом 5 сер­пня 1971 року. Закон передбачав обмеження прав профспілок, обов'язкову реєстрацію тред-юніонів, штрафи за "дикі страйки" (за недотримання зако­ну профспілки підлягали штрафам у 100 тисяч фунтів стерлінгів) та ство­рення спеціальних судів ("промислових трибуналів") для розгляду трудових конфліктів.Слід зазначити, що правочинність цього закону на осінь 1972 року визнали лише 32 невеликих профспілки (25 тисяч осіб).

У березні 1973 року консервативний уряд вступив у другу фазу своєї антиінфляційної політики. Були створені управління контролю за зарплата­ми, цінові комітети, яким надано повноваження регулювати ставки оплати праці та рівень цін, розміри дивідендів, орендну та квартирну платню. Підприємці отримали право в ряді випадків підвищувати ціни. 1973 року роздрібні ціни на продукти виросли на 158відсотків.

Результати соціально-економічної політики консерваторів, так званої "тихої революції", були невтішними. Англія закінчила 1973 рік з найбіль­шим за всю історію дефіцитом платіжного балансу в 2,3 млрд. фунтів стерлінгів. У результаті запровадженого з 1 січня 1974 року примусового триденного робочого тижня обсяг промислового виробництва скоротився на 30 відсотків, що, у свою чергу, негативно позначилося на матеріальному становищі трудящих. За даними міністерства зайнятості та продуктивності праці, армія безробітних (разом з тимчасово звільненими) сягла 2 млн.250 тисяч осіб ( на початку 1970-го року вона нараховувала 800 тисяч, а у січні 1972року - 1 млн.осіб).

Проте найдраматичніші проблеми консервативного правління були пов'язані зі страйковим рухом. Яскравим прикладом цього може слугувати виступ суднобудівників Верхнього Клайду в Шотландії, який тривав з липня 1971 по лютий 1972 року. Страйкарі протестували проти закриття верфі та звільнення робітників. Захопивши верф, вони вигнали керівництво, органі­зували самоуправління і домоглися зростання продуктивності праці.

Новий удар завдали урядові шахтарі, які в липні 1973 року зажадали підвищення зарплати. Уряд, здійснюючи антиінфляційну політику, відповів відмовою. Почався страйк. Е.Хіт оголосив надзвичайний стан, запровадив триденний робочий тиждень, зменшив постачання електроенергії для побу­тових потреб. Країна фактично була паралізована, кількість безробітних

141

досягла 2 млн. осіб.

Прем'єр-міністр призначив дострокові вибори. Вперше в історії Англії вибори були спричинені активізацією страйкової боротьби. Преса назвала їх "пожежними". Консерватори сподівалися перекласти всю вину на страй­карів і одержати від виборців новий мандат на наступні п'ять років.

Уряд консерваторів запровадив пряме управління Ольстером з Лондо­на, 1972року розпустив стормонт (парламент) в Ольстері.

Головним досягненням уряду Хіта в зовнішньополітичній сфері стало приєднання Великобританії до "Спільного ринку", що сталося 1 січня 1973 року і спричинило відповідну перебудову економічної структури в країні та низку фінансових реформ, необхідних для адаптації до загальних вимог ЄЕС. Якісні технічні зрушення в англійській промисловості дозволили підвищи­ти продуктивність праці та збільшити англійські інвестиції в країни співто­вариства. Разом з тим при вступі до ЄЕС Великобританія поступилася свої­ми претензіями щодо сільськогосподарських преференцій, відмовилася від особливих торговельних угод з країнами Співдружності та використання фунта стерлінгів як резервної валюти у міжнародних розрахунках.

Правління лейбористів в 1974-1979 роках. Дострокові вибори 28 лютого 1974 року завершилися поразкою стратегії консерваторів, які мали намір збільшити кількість своїх мандатів і сформувати "сильний уряд". Лей­бористи отримали 301 депутатський мандат (38 відсотків голосів виборців), а консерватори - 295 (37 відсотків). Незначна перевага (1 відсоток голосів виборців), яку здобули лейбористи, також не дала їм можливості сформува­ти міцний і стабільний уряд.

Напередодні виборів лейбористи затвердили на своїй конференції нову-"Лейбористську програму для Великобританії", найлівіший документ з часу прийняття програми 1945 року. Керівництво британських "соціалістів" об­іцяло домогтися "соціальної справедливості", "змін у балансі влади і роз­поділу матеріальних благ на користь трудящих." З цією метою передбачало­ся націоналізувати 25 найбільших компаній країни ( у будівництві, верстато­будуванні, транспорті, нафто- та газовидобутку, авіаційній сфері, частково у фармацевтичній), викупити землю під забудову муніципального житла, зап­ровадити податок на майно, збільшити пенсії, ліквідувати інфляцію, знизити квартплату, розширити житлове будівництво; у зовнішній сфері - скоротити на 600 млн. фунтів стерлінгів витрати на військові потреби, переглянути умови участі Великобританії у "Спільному ринку", поліпшити стосунки з СРСР.

Найнагальніші проблеми (інфляція, безробіття, низькі темпи зростан­ня виробництва) лейбористи пропонували розв'язати шляхом активного втру­чання держави в економічну сферу, розширення державного сектору та пла­нування.

Новий уряд, який очолив 58-річний Г.Вільсон, розпочав свою

142

діяльність із врегулювання проблем страйкарів. Зокрема, шахтарям було підвищено на 20 відсотків зарплату і запроваджено щорічну тритижневу оплачувану відпустку. Наступним кроком лейбористського уряду стало «за-мороження» квартплати до кінця 1974 року, згодом - скасування «надзви­чайного стану» та закону «про відносини у промисловості», збільшення дер­жавних виплат низькооплачуваним категоріям населення (субсидій, пенсій та стипендій), виділення 300-мільйонної субсидії на житлове будівництво та 500-мільйонної для підтримки стабільних цін на м'ясо, борошно, хліб, молоко, сир, чай.

Широко розрекламовану націоналізацію було зведено врешті-решт до передачі в державне підпорядкування суднобудівної, авіаційної промисло­вості та земель, відведених під забудову житла. Водночас підвищено ціни на продукцію націоналізованих секторів промисловості (газ та електроенергію). Програми, які стосувалися націоналізації та планування, репрезенту­вали частину «соціального контракту», укладеного між лейбористським уря­дом та профспілками. За задумом лейбористів, цей «контракт» мав забезпе­чити «національну єдність», тобто погоджену поведінку провідних груп нації шляхом взаємних поступок з метою подолання економічних труднощів і ста­білізації політичної ситуації в країні. «Соціальний контракт», повторюючи по суті «політику доходів», запроваджену лейбористами у 1960-х роках, пе­редбачав інший критерій збільшення зарплати, за яким профспілки зобов'я­зувалися висувати вимоги щодо відвищення заробітньої платні тільки відпо­відно до росту цін та продуктивності праці. Натомість уряд мав контролюва­ти ціни, збільшити асигнування на охорону здоров'я та освіту, розгорнути громадські роботи та професійну перепідготовку робітників.

Щоб здобути абсолютну більшість у парламенті, лейбористи провели 10 жовтня 1974 року позачергові вибори і перемогли, отримавши 319 депу­татських місць, а торі - 276.

Головною турботою лейбористського уряду у 1975 році залишалися економічні проблеми. Міністр фінансів нагадував співвітчизникам, що краї­на живе не на зароблені гроші: з кожних 100 фунтів стерлінгів, витрачених англійцями, 5 - позичені. Не дивно, що бюджет країни на цей же 1975 рік базувався на згортанні державних витрат та збільшенні прямих і непрямих податків: державні субсидії на продовольчі товари скорочувалися на 150 млн. фунтів стерлінгів, на житлове будівництво - на 65 млн., на потреби націона­лізованого сектору вони впали з 550 млн. до 70 млн. фунтів стерлінгів. Ан-тиінфлящйні заходи («атака на інфляцію»), схвалені парламентом, передба­чали обмеження зростання зарплати десятьма відсотками, хоча роздрібні ціни підвищувалася щорічно на 20 відсотків. Різке зменшення золотовалютних резервів (фунт стерлінгів знецінився наприкінці 1975 року на 30 відсотків) змусило ГВільсона звернутися до МВФ. Навесні 1976 року Англія отрима-

143

ла кредит від цієї світової фінансової організації в 5,3 млрд. доларів.

1975 року лейбористи вперше в історії країни зініціювали референдум з питання вступу Великобританії до «Спільного ринку»: 67 відсотків англійців проголосували за збереження членства своєї країни в ЄЕС.

Проте «соціальний контракт» давав збої, про що засвідчила відставка з «особистих мотивів» Г.Вільсона, яка сталася у березні 1976 року. Цей не­сподіваний крок лейбористського прем'єра посіяв чимало сумнівів щодо щирості названих ним мотивів відставки (зокрема, вік, йому виповнилося лише 60 років). Найбільш вірогідним є те, що йому, досвідченому держав­ному діячеві, інтуїція підказала, що далі керувати по-старому неможливо, тому краще в інтересах країни і своїх власних дати дорогу до державного керма молодим людям і тим прискорити процес змін. Цілком ймовірно, на цей крок підштовхнула Г.Вільсона зміна у керівництві консервативної партії (в лютому 1975 року її очолила М.Тетчер).

Новим лідером лейбористської партії було обрано міністра закордон­них справ Джеймса Каллагена, який 5 квітня сформував новий уряд, уклав­ши з лібералами пакт про співпрацю. Цим обранням лейбористські парла­ментарі висловилися за продовження попереднього «консенсусного» курсу. За своїм походженням Дж.Каллаген був рядовим англійцем. Рано втратив батька. Родина не отримувала пенсії, жила бідно. Прихильність до лейбори­стських принципів хлопець відчув тоді, коли депутат-лейборист з Портсму­ту домігся для родини Каллагенів пенсії (36 шиллінгів на тиждень). У 19 років він вступив до цієї партії. Працював тоді у портовому управлінні. Під час другої світової війни служив на флоті. З 1945 року Дж.Каллаген - депу­тат палати громад. У 1964-1970 роках обіймав посади міністра фінансів та міністра закордонних справ у кабінетах Г.Вільсона.

Новий прем'єр-міністр, на чотири роки старший за Вільсона, і незва­жаючи на те, що був розробником попереднього курсу, проголосив остаточ­ний перехід до політики бюджетної економії, антиінфляційних заходів, відмо­ви від планів націоналізації. Швидко й ефективно відреагував уряд Дж. Кал­лагена на перше серйозне випробовування, яке випало йому одразу після заміни лідера партії, а саме, на фінансову кризу, котра практично унеможли­вила продовження взятого 1974 року соціал-реформістського курсу. Безпо­середньою причиною кризи стало різке, більше ніж на 5 відсотків падіння курсу фунта стерлінгів стосовно долара та інших західних валют. Глибша ж причина цього полягала у падінні довіри міжнародного капіталу до міці бри­танської економіки. Пропонувалося два варіанти виходу з кризи: 1) запро­вадження протекціоністських бар'єрів щодо імпорту та вивозу за кордон ка- . піталів; 2) обмеження державних витрат і оздоровлення на цій основі фінан­сового стану країни (ініціатива міністра фінансів Д.Хілі). Уряд та прем'єр обрали другий варіант. Вийшло так, що всупереч своїй прихильності до кей-

144

нсіанства, вони вдалится до антикейнсіанських, монетарних методів «ліку­вання» економіки і домоглися успіху. Це, до речі, було однією з умов МВФ при наданні нової позики 1977 року в 2,3 млрд доларів. Позики Міжнарод­ного валютного фонду, перші дивіденди від видобутку нафти у Північному морі, а також режим обмеження зарплати дозволили закінчити 1977 рік з активним торговельним балансом, у чотири рази збільшити золотовалютні резерви (до 20 млрд. доларів). Рішуче були припинені спроби тред-юніонів поширити свій контроль на сферу інвестиційної політики та виробничої інформації.

Успішно подолав уряд Дж.Каллагена і політичну кризу, яка підстері­гала його. Суть її полягала в тому, що мінімальну перевагу у три депутатські мандати, яку мали лейбористи у палаті громад після виборів 1'974 року, вони на 1977 рік втратили. Консерватори скористалися цим і винесли у парла­менті вотум недовіри урядові лейбористів. Прем'єрові довелося піти на без­прецедентний у повоєнній історії Британії крок: укласти з лібералами, фрак­ція яких нараховувала 13 осіб, пакт про взаємопідтримку. Це дозволило відби­ти атаку консерваторів і продовжити ще на два роки діяльність парламенту. Щоправда, пакт з лібералами сприяв поправінню урядового курсу лейбо­ристів. Були остаточно відхилені проекти широкомасштабної націоналізації та перерозподілу доходів та багатства, що їх декларували лейбористські програми 1973 і 1976 років.

Зміцнилися певною мірою позиції Англії на міжнародній арені. Рефе­рендум підтвердив умови її вступу до ЄЕС та представництво в Асамблеї Співтовариства ( нині "Європейський парламент"). Англія взяла участь у нараді в Гельсінкі 1975 року та підписанні Заключного акту, поліпшилися стосунки з СРСР ( 1975 року ГВільсон здійснив візит до Москви і підписав договір про співпрацю на 10 років).

Лейбористський уряд домігся високого рейтингу. Громадські опитуван­ня восени 1978 року зафіксували навіть деяку перевагу лейбористів над кон­серваторами. Рівень інфляції на цей час складав усього 8 відсотків. Обста­вини були найсприятливіші для проведення дострокових парламентських виборів. Але Дж. Каллаген спростував чутки про вибори восени 1978 року, він сподівався на ще сприятливішу ситуацію для партії і припустився грубої політичної помилки. Як це було і в попередні роки, найслабшим місцем у діяльності уряду виявилися стосунки з профспілками. Британські тред-юні­они, уклавши соціальний контракт, дотримувалися його упродовж трьох років. А вже 1977 року вони фактично розірвали контракт, а з'їзд Британського конгресу тред-юніонів (БКТ), який відбувся у вересні 1978 року, більшістю голосів схвалив резолюцію про перехід до опозиції щодо урядової політики. Уряд не надав серйозного значення цій акції і поплатився за це. Коли восени 1978 року почався процес підвищення зарплати у приватному секторі, проф-

145

спілкові організації державного сектору висунули аналогічні вимоги. Іакий був початок "спекотної зими" 1979 року, в ході якої страйки робітників дер­жавних служб набрали масового деструктивного характеру, поставивши під загрозу не тільки вплив та авторитет уряду, а й загальну соціально-політич­ну ситуацію в країні. Так, внаслідок страйку сміттярів вулиці і майдани бага­тьох міст перетворилися на звалища відходів та джерело антисанітарії. У багатьох випадках, навіть екстренних, не працювала медична швидка допо­мога. Ситуація ускладнювалася розгулом злочинності. "Тривожна зима", (під такою назвою увійшла в історію зима 1979 року), суттєво збільшила перева­гу торі. Тільки весною 1979 року становище в країні дещо стабілізувалося, хвиля страйків почала спадати.

Та уряд Дж.Каллагена "спіткнувся" на питанні чисто політичного ха­рактеру: наданні автономії Шотландії та Уельсу. 1 березня 1979 року рефе­рендум в Уельсі і Шотландії не дав лейбористам бажаних 40 відсотків го­лосів. Цим скористалися консерватори: 22березня 1979року вони внесли до палати громад резолюцію про вотум недовіри урядові лейбористів. За це проголосувало 311 депутатів, проти - 310. Подібне сталося з лейбористами 1924 року. Парламент був розпущений, нові вибори призначено на 3 травня 1979року.

Великобританія кінця 1970-х - початку 1980-х років. В 1970-х ро­ках країна пережила цілий комплекс складних проблем. Найважливішою серед них був стан економіки: катастрофічне падіння вартості фунту стерлінгів, принизливі, як для великої держави, умови Міжнародного валют­ного фонду при отриманні кредитів. Частка Великобританії в промислово-, му виробництві капіталістичного світу продовжувала неухильнозменшува-тися: з 11,6 відсотка в 1950 році до 9,3 відсотка - у 1960 році, до 8,3 відсотка - у 1965 році і 7,1 відсоток - у 1970 році. Середньорічний темп зростання валового національного продукту знизився з 3,2 відсотка в 1958- 1961 роках до 2, 2 відсотка в 1965-1970 роках і був значно нижчим, ніж в інших захід­них державах. На кінець 1970-х -початок 1980-х років рівень життя у Вели­кобританії виявився на 20-25 відсотків нижчим, ніж у Франції та ФРН, і скла­дав 92відсотки від середньоєвропейського.

Крім зазначеного, очевидними були й інші прогалини в соціально-еко­номічній системі. Серед них: 1) надмірна влада в руках профспілкової верх­івки, часто надто віддаленої від трудящих, вона виступала монополістом на ринку праці і тому ультимативно вимагала підвищення заробітної плати без будь-якого узгодження зі зростанням продуктивності праці; 2) надмірне оподаткування: на 1979 рік, тобто на початок правління М.Тетчер, вища ставка податку на підприємницькі прибутки складала 83-98відсотків; 3)висока

146

інфляція, у зв'язку з чим - постійні дотації на нерентабельні державні підприє­мства, нескінченна спіраль "зарплата - ціна" породжувала дефіцит бюджету та посилювала інфляцію, яка складала 15-20 відсотків; 4) надмірна влада в руках держави, що здійснювалась все зростаючим бюрократичним апара­том; 5) збільшення соціальних витрат за відсутності різкого зростання ви­робництва.

В 1970-х роках лейбористський уряд у Великобританії проявляв над­мірну активність у сферах, не притаманних капіталістичній системі. Так, сталеливарна, вугільна, газова, електроенергетика і нафтова галузі були на­ціоналізовані. Державному контролю підлягали не лише ці галузі промисло­вості, а значною мірою і вся британська економіка. Держава постійно втру­чалася у справи, які найкраще регулюються природним шляхом - попитом та пропозицією. Функціонування вільного ринку гальмувала величезна кількість обмежувальних інструкцій, постанов, важелів контролю та регу­лювання. Британська бюрократія, хоч і не так корумпована, як в СРСР та пострадянських державах, оскільки є високооплачуваною, все ж використо­вувала своє становище повною мірою. Іншими словами, Британія в 1970-і роки перетворилась в застійне суспільство з застійною економікою.

За таких обставин до влади в Британії прийшли нові політики з новими ідеями на чолі з М.Тетчер. Ії програма була проста й зрозуміла для більшості англійців. Основне полягало у тому, що М.Тетчер та її прихильники висту­пили проти будь-яких форм монополізму (чи то в сфері економіки, чи то в сфері виробничих відносин) і взагалі проти активного і широкомасштабно­го втручання урядових органів в господарські процеси. До речі, ще Адам Сміт говорив про ідеальне державне управління як про функції "нічного охоронця". Саме такого "нічного охоронця", правда, іноді з великою пали­цею, спробувала створити М.Тетчер, намагаючись обмежити владу лише сферою законності та правопорядку.

Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії (1979-1990 роки). Ще ніколи в історії Англії преса й інші засоби масової інформації не відігравали такої важливої ролі на виборах, як 1979 року. З 18 найпопулярн-іших газет лише дві не підтримали торі. Програму консерваторів газета "Гар-діан" 1 травня 1979 року схарактеризувала украй лаконічно:" Торі розігру­ють червону карту". Кульмінацією атаки на лейбористську партію і проф­спілки, які її підтримували, стала стаття, опублікована 25 квітня у найкон-сервативнішій англійській газеті "Дейлі мейл" під заголовком "Дюжина бруд­них лейбористських трюків". "Грандіозною брехнею" було названо 12 гасел - передвиборних обіцянок лейбористів, які стосувалися безробіття, податків, профспілок, відновлення законності і порядку. Вислів " 12 трюків" став най­поширенішим у передвиборні дні. Тож не випадково, що за лейбористів про-

10*

147

голосувало менше половини (45 відсотків) робітників. Консерваторів підтри­мала молодь, яка вперше взяла участь у виборах.

Вибори 3 травня 1975 року принесли успіх консервативній партії та її лідеру М.Тетчер. У парламенті завдяки мажоритарній системі вона отрима­ла абсолютну більшість - 339місць (з 635),лейбористи - 269,а ліберали -11.

4 травня, о пів на третю, Дж. Каллаген подав королеві Єлизаветі II у Букінгемському палаці прохання про відставку. А через годину М.Тетчер цілувала руку королеві вже як прем'єр-міністр країни. Вперше в історії най­вищу посаду у Сполученому Королівстві зайняла жінка.

Маргарет Гільда Тетчер (дівоче прізвище - Роберте) народилася 13 жовтня 1925 року в сім'ї найманого робітника Альфреда Робертса ( пізніше власника невеличкої бакалійної крамниці, а згодом і двох) у містечку Грен-тем (графство Лінкольншир). Це була типова провінційна родина середньо­го статку, працьовита, дуже ощадлива і глибоко релігійна (Робертси належа­ли до методистської церкви). Мати займалася хатнім господарством, а бать­ко, ставши помітною постаттю у містечку,хоч і не мав вищої освіти, почав брати участь у діяльності місцевого осередку консервативної партії. В роки другої світової війни його обрали мером міста. Саме він справив на Марга­рет найбільший вплив, сподіваючись, що його улюблена донька досягне того, що не вдалося йому. Маргарет зростала допитливою, наполегливою і впев­неною в своїх силах дівчинкою. Весь вільний від навчання час допомагал'а батькам у крамниці. Вже у 10-річному віці стала брати участь у шкільному дискусійному клубі. Закінчила школу із відзнакою. Це дозволило їй стати студенткою Оксфордського університету (тоді дівчатам нелегко було потра­пити до цього привілейованого навчального закладу). Тут вона вивчала орган­ічну хімію. Водночас вступила до консервативної партії, активно працювала в одному з її осередків. Керівники партії звернули увагу на її енергійність, відданість суспільним ідеалам та цілеспрямованісті у роботі. На третьому році навчання Маргарет, першу жінку, обрали президентом університетсь­кої консервативної асоціації. 1946 року 21-річна дівчина взяла участь у ро­боті з'їзду консервативної партії. Промова У.Черчілля справила на неї неза­бутнє враження.

Щоправда, на шляху до політичного Олімпу М. Тетчер довелося пере­жити не одну прикру невдачу. Так, двічі, 1948 і 1951 року, їй не пощастило виграти парламентські вибори й потрапити до парламенту. Але поразки тільки гартували її політичну волю.

Оксфордський університет Маргарет закінчила з посередніми успіха­ми. Почала працювати за фахом і швидко відчула, що хімія — не її покликан­ня. 1950 року вона познайомилася з Девідом Тетчером, успішним бізнесме­ном, старшим за неї на 10 років. Через рік вони стали подружжям. Шлюб з

148

Девідом дозволив Маргарет попрощатися з хімією і присвятити себе цілко­вито політиці. Для цього вона здобуває ще юридичну освіту, провадить уп­родовж 1954-1957 років успішну адвокатську практику, бере активну участь в організації "Консервативні адвокати" та Асоціації консервативних адво­катів, заводить знайомства серед провідних діячів партії, шукає надійний виборчий округ. Ним виявилося багате, заселене переважно євреями, перед­містя Лондона -Фінчлі.

1954 року, у 34-річному віці М.Тетчер стала депутатом парламенту. За неї віддали голоси 53 відсотки виборців. Відтоді вона незмінно перемагала в цьому окрузі на всіх парламентських виборах. З 1961 по 1964 рік Тетчер обіймає посаду молодшого міністра (заступника міністра) з пенсійного за­безпечення та соціального страхування в уряді Г.Макміллана. З 1970 по 1974 рік - міністр освіти. Після поразки консервативної партії на виборах 1974 року постало питання про обрання нового лідера. Консерватори гостро відчу­вали необхідність нової програми, нових підходів. Е.Хіт та У.Уайтлоу не зап­ропонували нових ідей. Зате М.Тетчер не тільки подала нову програму, айв роки, які передували виборам, зуміла переконати рядових членів партії, що саме вона здатна стати лідером-новатором. "Маргарет Тетчер очолила партію тому, що запропонувала змінити курс",- зазначає її біограф.

За час виборчої кампанії Тетчер відвідала чимало міст і містечок Вели­кобританії, третину цього часу провела в дорозі, подолавши 5 тисяч кіло­метрів. Щодня робила шість зупинок для участі в мітингах і зустрічах. А під вечір поверталася до столиці, щоб взяти участь у прес-конференціях, прово­дити консультації. її аргументація за програму консерваторів виявилася силь­нішою, а головне, доступнішою рядовим англійцям, аніж аргументація лей­бористів.

"Новий консерватизм" був у тлумаченні Тетчер та в уяві багатьох рядо­вих англійців не черговою політичною чи філософською теорією, а близь­ким і зрозумілим поняттям, яке Тетчер часто висловлювала мовою, доступ­ною і домогосподарці. Вона не любить абстракцій, майже не вживає таких слів, як монетаризм, етатизм (чи антиетатизм), кейнсіанство, трудові відно­сини тощо. Зате користується висловами, зрозумілими широкій аудиторії: "велика держава", "велич держави", "чесно зароблені гроші", "жорстока еко­номія", "тиранія профспілок" (профспілки, маючи монополію на ринку праці, "наганяють" зарплату, гальмують зростання продуктивності праці, сприя­ють підвищенню цін, а, отже, спричиняють втрату Британією позицій), "вміння стояти на власних ногах". "Моя політика,- переконувала М.Тетчер,-грунтусться не на економічній теорії, а на прикладах, на яких я була вихова­на разом з мільйоном мені подібних": чесна робота і чесний заробіток, жит­тя відповідно до можливостей, заощадження на чорний день, власний дім, власна справа, своєчасна оплата рахунків, підтримка поліції". Ці чесноти

149

прийнято називати дрібнобуржуазними, а вона нагадує про них упродовж майже 50років.

Основні ідеї нового консерватизму зводилися до: денаціоналізації, де-регулювання, дебюрократизации до змін у системі соціальних послуг, опо­даткування, у трудовому і профспілковому законодавстві.

Найбільшою теоретичною абстракцією, якою оперувала перша англ­ійська жінка прем'єр-міністр, був вислів "демократія власників", яка мала запанувати у Британії. Державу, як уже сказано вище, Тетчер пропонувала перетворити, за А.Сміхом, у нічного сторожа, в руках якого має бути кий, оскільки опікуватися вона повинна передусім сферою законності та право­порядку.

М.Тетчер, безперечно, видатна особистість. Оглядачі відзначають на­самперед її колосальну працездатність, блискучий ораторський талант, умі­ння висловлюватися чітко, логічно, дохідливо, переконливо. Широко відома глибока релігійність М.Тетчер. Будучи лідером партії і головою уряду, вона вважала, що в її особі усі повинні бачити передусім жінку. Одягалася модно і гарно, любила компліменти. її родинне життя і політика - то різні сфери, співіснують вони паралельно. У подружжя Тетчер двоє дітей-близнюків -Марк і Керол. 1989 року вона стала бабусею: у Марка народився син. Вже легендою стали розповіді про те, як "залізна леді" щодня сама готує сніда­нок своєму чоловікові, про якого завжди говорить з великою повагою. Вод­ночас М.Тетчер приписують інші риси: незвичайне честолюбство, само­впевненість, безапеляційність тощо.

Приватизація, її особливості та створення "демократії власників". Одним із найперших завдань кабінету М.Тетчер у галузі економіки була при­ватизація державних підприємств, часто неприбуткових. У вигляді дотацій вони поглинали левову частку державного бюджету. На 1979 рік націоналі­зований сектор промисловості давав лише 10 відсотків валового національ­ного продукту. Чимало державних підприємств стали символом неефектив­ності.

Отже, причини приватизації відомі: неефективність державних підприємств, низька продуктивність праці на них, висока капіталомісткість, низька прибутковість. Щодо її мети, то вона зводилася не тільки до підви­щення ефективності, але мали скоротити державні витрати, ліквідувати дер­жавний дефіцит, надати широкі права підприємствам, послабити роль та вплив профспілок, розширити коло індивідуальних акціонерів. Реалізація цих завдань, за словами М.Тетчер, дозволила побудувати суспільство " на­родного капіталізму", інакше - створити "демократію власників" замість проголошеної лейбористами "держави загального добробуту".

Щоправда, М.Тетчер довелося витримані низку атак своїх опонентів щодо методів приватизації. Пропонувалось два шляхи: безкоштовна роздача

акцій робітникам компаній і купівля акцій. Британський прем'єр-міністр та її однодумці відкинули перший варіант. Вони виходили з того, що цінується лише те, що важко дістається. Було взято курс на продаж державних підприємств.

У приватизаційній політиці консервативного уряду можна виділити ряд етапів: з 1979 по літо 1984 року здійснювався переважно продаж підприємств конкурентоздатних галузей. Пояснюється це тим, що уряд прагнув зменши­ти потреби державного сектору в позиках. Це був період так званої "малої приватизації": в приватний сектор передавалися невеликі за розмірами ком­панії; з літа 1984 року по осінь 1987 року процес приватизації визначався в основному прагненням розширити коло власників акцій. Уряд продавав ве­ликі компанії; з 1987 року розпочався процес розпродажу галузей комуналь­ного господарства.

Надзвичайно цікавий аналіз форм продажу державних підприємств зробив московський вчений-економіст В.Б. Студенцов За його спостережен­нями, державне підприємство можна було продати лише на відкритих тор­гах або ж приватно (закрито). Кожна із форм мала свої позитивні та нега­тивні сторони. Купівля на відкритих, публічних торгах передбачала обов'яз­кове перетворення роздержавленого підприємства у відкрите акціонерне товариство. У цьому випадку більш достовірною була і ціна, яка формувала­ся на необмеженій конкурентній основі. Водночас існувала класична купів­ля акцій за фіксованими цінами. Основна мета цього нововведення, тобто купівля акцій за фіксованими цінами, полягала в залученні до придбання акцій дрібних інвесторів та вкладників. Так, 75 відсотків акцій Британсько­го управління аеродромів було продано за фіксованими цінами і можливість придбати їх надавалася лише британським громадянам. При приватній торгівлі (з рук у руки чи на закритих торгах) ціна підприємства визначалася в ході переговорів, а, отже, в результаті обмеженої за масштабами конку­ренції.

Враховано було ще одну обставину, яка неминуче виникне і в Україні, якщо процес приватизації в ній триватиме і набере масового характеру: бра­лося до уваги, хто стане власником державних денаціоналізованих підприємств. Українська періодика переповнена пересторогами на предмет того, що державне майно буде скуплено західними державами, корумпова­ними структурами, а народ залишиться осторонь цього процесу. В Англії цю проблему вирішували чітко. Уряд строго контролював структуру тих, хто купував акції. Методи були різні: 1) шляхом визначення різних цін для різних категорій населення; 2) запроваджувалося пряме квотування акцій. За при­клад тут може стати - продаж 12 електропостачальних компаній, який здійсне­но останнім часом. Для індивідуальних покупців було виділено 34,4 відсот­ка, для британських інституцій - 45,6 відсотка і для зарубіжних фізичних і

151

юридичних осіб - 20 відсотків акцій. Проте пропорції могли змінюватися на користь індивідуальних акціонерів у тому випадку, коли вітчизняні заявки на акції в 1, 75 раза перевищували виділену з самого початку їхню кількість, тоді 20 відсотків акцій, призначених для зарубіжних інвесторів, передавали­ся громадянам Англії. Існувала також практика передачі акцій, які виділяли­ся британським економічним та фінансовим інститутам, знову ж таки на ко­ристь індивідуальних вкладників. В цілому питома вага індивідуальних інве­сторів могла зрости до 53відсотків.

Щоправда, на практиці власниками акцій ставали все-таки переважно британські фінансові інституції, перед якими були поставлені надзвичайно складні завдання, а саме: сприяти перебудові економіки. Нова лінія в еко­номічній політиці стала відповіддю британських консерваторів на пробле­ми, що їх диктував сучасний.етап НТР. Треба визнати, що М.Тетчер швидше від своїх політичних конкурентів як опозиційних, так і у власній консерва­тивній партії, вловила нагальні потреби часу. Вона без вагань відкинула старі догми і своєю політикою підкреслила необхідність радикальних технологі­чних перетворень, структурної перебудови суспільного виробництва на базі наукових технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики та автоматич­них систем управління. Головні важелі у цьому надзвичайно складному про­цесі було передано в руки приватного бізнесу та підприємництва.

Водночас дрібним інвесторам і працівникам компаній під час привати­зації надавалися відповідні пільги: оплата вартості акцій частинами, власне, в кредит терміном від 2 до 60 місяців; преміювання лояльних робітників та пенсіонерів однією безкоштовною акцією на кожні 10 куплених; створення резерву пільгових акцій -до 5 відсотків від загальної кількості. В цілому за 1980-і роки 500 тисяч працівників підприємств, що приватизувалися (це до 90 відсотків від загального числа) купили акції у "своїх" компаніях.

Ще одним важливим моментом в економічній політиці М.Тетчер була ставка на розвиток дрібного та середнього бізнесу. Значною мірою тут відзер-калювалось її соціальне походження та симпатії, а також серйозні ідеологічні та політичні фактори: саме середні верстви - традиційна соціальна база торі. Враховано було й те, що дрібний і середній бізнес перетворився в нову еко­номічну силу в структурі капіталістичного господарства. Він дуже ефектив­но взаємодіє з великим бізнесом, а в деяких галузях суттєво доповнює його, особливо в сфері обслуговування. Це можна підтвердити фактами: у 1989 році у Великобританії щотижня виникало 1 500 дрібних підприємств. Фірми, на яких працювало менше 20 осіб, складали 96 відсотків від усіх 2,5 млн. наявних тоді англійських фірм.

Уряд М.Тетчер запровадив також велику кількість безкоштовних про- .. грам, покликаних готувати безробітних до відкриття ними власної справи, юридичного чи підприємницького консультування. Держава надавала пільгові

152

кредити, запровадила пільгове оподаткування дрібного бізнесу. Не дивно, що з липня 1986 року по квітень 1990 року безробіття в Англії скоротилося майже вдвічі.

Важливо також підкреслити, що приватизація суттєво зміцнила моти­ви діяльності працівників, перш за все - менеджерів. В 75 відсотках ком­паній після приватизації було змінено структуру управління, хоча перед тим планувалося зробити це тільки в 50 відсотках підприємств. 15 компаній вза­галі ліквідували окремі ланки управління. Відбулося скорочення централь­ного управлінського апарату. Його переорієнтували виключно на стратегіч­не планування і проблеми фінансування. Так, центральний апарат управлін­ня аеропортів зменшився з 800 до 60 службовців. Приватизовані компанії почали активно запроваджувати бригадні та інші сучасні методи організації преміювання. У масштабах усієї країни зменшено тривалість робочого дня , виросла продуктивність праці, зросла прибутковість підприємств.

Важливою сферою приватизації стало житло. Уряд М.Тетчер ставив при цьому за мету: зменшити дотації на обслуговування муніципального житла та сформувати розлогий контингент домовласників. Цим заходом М.Тетчер різко збільшила лави своїх прихильників серед робітників і рядо­вих урядовців. За роки її правління 1 млн. англійських родин стали власни­ками будинків, що становить 25 відсотків муніципального житла. Якщо, в 1979 році власні будинки мали 53 відсотки британців, то в 1987 році таких було вже 68 відсотків. Продаж квартир часто супроводжувався скидкою в ціні до 70відсотків.

Загалом на початок 1991 року близько половини британського держав­ного промислового сектору було передано в приватні руки. Серед них - на­фтова та газова галузі, телефонний зв'язок, водопостачання, авіакомпанії, енергетика, металургія. В державній власності залишалось лише 4 галузі: вугільна, залізниці, поштова служба та атомна енергетика. Близько чверті всього дорослого населення, тобто 11 млн. осіб, стали власниками акцій підприємтсв (замість 3 млн. у 1979 році). До середнього класу у часи М.Тет­чер зараховували себе понад 40 відсотків населення Великобританії.

Отже, за час прем'єрства М.Тетчер в країні, на думку багатьох, відбу­лося "економічне диво": Британія вийшла з кризового стану, темпи зростан­ня виробництва у 1980-х роках склали 5 відсотків, це більше, ніж в інших великих країнах світу, крім Японії; продуктивність праці зросла протягом 1979 - 1989 років на 3,5 відсотка. Англія перейшла з сьомого місця в групі найбільш розвинутих індустріальних країн на п'яте .

Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове законодав­ство. Серед цінністних орієнтацій неоконсерватизму взагалі і тетчеризму зокрема особливе місце належить індивідуалізмові, чи, що майже тотожне, антиколективізму. По суті індивідуалістична (антиколективістська) філосо-

153

фія лежить в основі всієї Соціально-економічної політики М.Тетчер. Найви­разніше ця філософія почала проявлятися після її перемоти на парламентсь­ких виборах 1983 року, зокрема, у сфері відносин між капіталом та працею.

Основним носієм колективістських засад виступають тут профспілки. До речі, як у керівництві консервативної партії, так і серед частини лейбо­ристів, ще наприкінці 1960-х років сформувалося тверде переконання що однією з головних причин "англійської хвороби", точніше хвороби британсь­кої економіки, є надмірна влада і вплив профспілок, які неухильно домага­ються необгрунтованого підвищення зарплати, зайнятості, а це шкодить інтен­сифікації праці, організаційно-технічним нововведенням і тим самим зни­жує конкурентноздатність британської промисловості. Звідси пріоритетним напрямком тетчеризму стала політика обмеження влади та впливу профспілок. Однак, незважаючи на радикальну риторику, "залізна леді" діяла поступово і обачно. Перші законопроекти обмежували пікетування (повторне транс­портних засобів, підприємств), "солідарні дії" та свободу профспілкової діяль­ності на підприємствах. Демократизації британських профспілок сприяли, на думку тетчерівських урядовців, запроваджене голосування по пошті при виборах керівництва та прийнятті рішень про страйки більшістю членів проф­спілки, обмеження прав "закритого цеху", сплата штрафів за недотримання законів. Водночас прем'єр-міністр, окрім прийняття законів, прагнула сфор­мувати громадську думку, спрямовану проти засилля профспілок та корпо­ративну. Вона суттєво скоротила функції і повноваження Національної ради економічного розвитку (НРЕР), її галузевих органів, обмежила участь проф­спілок в інших державних органах, звела їхню діяльність до приватних пи­тань (охорона праці, перепідготовка і працевлаштування людей). Корисним для уряду виявилося і падіння чисельності профспілок, особливо в традиц­ійних галузях, працівники яких були найактивнішими учасниками проф­спілкового руху.

Проте тетчерівський кабінет усвідомлював, що конфлікту з профспілка­ми не уникнути. Іноді здавалося, що він шукає приводу для такого конфлік­ту. Так було сприйняте урядове рішення 1984 року про ліквідацію профспілко­вої організації і заборону персоналові вступати у профспілки у військовому розвідувальному комплексі містечка Челтенхем.

Драматично розгорталися події і в ході конфлікту друкарів з власни­ком газет "Тайме" і "Сан" Р.Мердоком, який у процесі технічного оновлен­ня друкарні радикально зменшив чисельність її працівників. Уряд підтри­мав власника газет, кинувши проти страйкарів загони кінної та нічної поліції.

Проте головне випробування для М.Тетчер та її уряду було попереду. Воно пов'язане з тим, що ще 1981 року уряд оголосив про закриття 23 не­рентабельних шахт. Щоправда, тоді це рішення було відкликано, але підго­товка до майбутньої сутички з шахтарями розпочалася (робилися запаси ву-

гілля на електростанціях, нафти, добутої у Північному морі). Уряд дійшов порозуміння із суміжними профспілками електриків, працівників водопос­тачання, надав їм щедрі пільги, тим самим запобіг їхню участь у страйку

шахтарів.

Наступним кроком у підготовці консервативного керівництва до конф­лікту з шахтарями, що назрівав, стало призначення (вересень 1983 року) ке­рівником Національного управління вугільної промисловості (НУВП) Я.Мак-грегора, якого було запрошено із США для запровадження американських методів модифікації промисловості. Цей діяч зажив собі слави "знищувача профспілок". Очоливши НУВП, заохочуваний згори, 72-річний Я.Макгре-гор негайно приступив до здійснення урядового плану модифікації вугільної промисловості. Узяв він "курс на ліквідацію неекономічного виробництва". На початку березня 1984 року НУВП оголосило про намір закрити протягом року 20шахт і скоротити 20тисяч робітників.

Шахтарі відкинули диктат уряду і 20 березня 1984 року розпочали страйк, на чолі якого став лідер Національної спілки гірників Артур Скаргілл. Страйк тривав майже рік. Особливістю цієї акції стала не тільки її тривалість, масовість і наполегливість шахтарів: від самого її початку супроводжували жорстокість і насилля, до яких вдався уряд. Заздалегідь підготовані для при­душення страйків поліцейські підрозділи, мобільні пікети, спеціально дібрані штурмові групи з бронемашинами, гранатометами, пожежним устаткуван­ням та могутніми водометними пристроями тільки й чекали команди, щоб завдати удару страйкарям. Такого масштабу поліцейських операцій у мир­ний час, зазначали англійські газети, Британія ще не знала.

Відразу ж після початку страйку керівництво профспілки попередило усі місцеві організації про підготовку поліцейських операцій, найбільш мас­штабних після історичного страйку 1926року.

Під захист поліції було взято штрейкбрехерів (скебів), проти страйкарів велася цілеспрямована пропагандистська кампанія у пресі. "Білі перуки" (так називають у Великій Британії судових чиновників) штампували вироки про накладення на місцеві організації профспілки шахтарів штрафів, арешт їхньо­го майна, позбавлення керівників права розпоряджатися страйковими фон­дами. Кожен крок керівників профспілки був під контролем відповідних органів, діяла система підслуховування телефонних розмов А.Скаргілла та більшості лідерів Національної спілки гірників. М.Тетчер не раз кидала шахтарям звинувачення в тому, що вони є "п'ятою колоною політичних аван­тюристів, які прагнуть підірвати основи британського способу життя". Що ж стосується зарубіжної допомоги, то, як з'ясувалося пізніше, Скаргілл на­магався одержати її не від споріднених з британськими трейд-юніонами міжнародних та національних профцентрів. а з Радянського Союзу та від лідера Лівії полковника Каддафі.

1F^r

На початку 1985 року шахтарський страйк пішов на спад, а 5 березня того ж року НСГ прийняла рішення про його організоване завершення. Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протя­гом 1985-1989 років стало значно менше, ніж у попередні роки.

За підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані на­ціональній економіці через непоступливість уряду, становили понад шість млрд. фунтів стерлінгів. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Ло-усон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад.

Для закріплення успіхів у боротьбі з страйкарями палата громад 1987 року прийняла закон про подальше розширення повноважень поліції в її протидії "масовим заворушенням". Уряд торі асигнував 2 млн.фунтів стерлінгів на спорудження поблизу Лондона центру підготовки підрозділів поліції спеціального призначення. Видано було підручник, що популяризу­вав такі методи, як "врізання" у натовп демонстрантів клином, "терор проти всіх без розбору", "виведення з ладу" тощо. 1990 року ухвалено ще один білль, у якому заборонялися акції солідарності, дозволялося звільняти роб­ітників у разі їхньої індивідуальної участі в неофіційних акціях, запровад­жувалася посада незалежних контролерів для проведення і перевірки підсумків голосування в тред-юніонах тощо.

Закон 1988 року захищав штрейбрехерів від заходів профспілок, навіть якщо страйк був визнаний законним і за його початок проголосувала більшість членів профспілки. Не можна ігнорувати і той факт, що тодішнє законодав­ство прагнуло протиставити особу окремого робітника профспілкам. Бри­танське право у своїй основі, як відомо, індивідуалістичне, колективна пра­ця і свободи обмежені. Закон 1988 року робив особливий наголос на судово­му захисті штрейбрехерів від "невиправданих" заходів профспілок.

Враховуючи непопулярність антипрофспілкового законодавства, уряд пішов на значні витрати (у розмірі 277 337 фунтів стерлінгів) для випуску пропагандистських листівок на захист Робітничого акту 1988 року. Цей факт, щоправда, став приводом для гострих парламентських дебатів.

Послідовна і цілеспрямована діяльність уряду щодо законодавчого об­меження страйкової боротьби і активні дії проти страйкарів зрештою дали позитивні наслідки, якщо мати на увазі суто економічний ефекг. Значно змен­шилася також і кількість членів профспілок - з 12,2 млн. у 1979 році до 9,1 млн.наприкінці 1987року.

Реформування "держави загального добробуту". Поряд з реформу­ванням відносин власності та обмеженням прерогатив тред-юніонів важли­вою метою тетчерівського наступу стала перебудова системи державних соц­іальних послуг, або лейбористської "держави загального добробуту". На дум­ку тетчеристів, докорінна реорганізація цієї системи покликана позбавити співвітчизників зрівнялівки у сфері послуг, сприятиме утвердженню свобо-

156

ди вибору і в соціальній сфері. Це, в свою чергу, стимулюватиме ініціативу і підприємництво, прагнення у всьому покладатися тільки на себе і на свої власні сили.

Необхідно підкреслити, що нічого принципово нового у цьому не було. Частину заходів такого спрямування задовго до М.Тетчер запроваджував Е.Хіт. Так само не був тетчерівський уряд піонером в ініціюванні приватно­го соціального страхування, яке досить поширилося ще в 1950-х роках. Ра­зом з тим тетчерівська політика у цій царині була не простим продовженням усталеної практики, оскільки на відміну від своїх попередників, мета її уря­ду полягала в досягненні такого рівня роздержавлення, який надав би соц­іальним послугам нової якості.

Ця стратегія вимагала, з одного боку, послідовності і політичної волі, а з другого - поступовості і навіть обережності, що зумовило тривалий, а ча­сом і болісний для уряду характер перебудови соціальної системи. Особливо серйозних зусиль потребувало реформування системи охорони здоров'я та шкільної освіти, де довелося не тільки вишуковувати нові підходи, а й дола­ти опір численних опонентів.

Тетчер почала запроваджувати "ринкові" засади в медицині, активізу­вала процес передачі приватному капіталу на контрактній і конкурентній основі різного роду допоміжних служб (прання білизни, прибирання, догляд за хворими). Вартість цих послуг, за даними Національної служби охорони здоров'я (НСОЗ), склала 1983 року 1 млрд. фунтів стерлінгів, тому конку­ренція виявилася вельми жорсткою. Чимало фірм, прагнучи закріпити за собою перспективний ринок, погоджувалися навіть на низькі розцінки по­слуг. За офіційними даними, запровадження систем конкурентного контрак­ту на допоміжні медичні послуги дозволило державі заощадити майже 100 млн. фунтів стерлінгів щорічно. Цей процес поглиблювався і приватні фірми перебирали на себе інші види послуг: охорону приміщень, обслуговування пацієнтів удома, керівництво господарством великих лікарень та поліклінік, утримання автостоянок. Мало того, вони почали прибирати до своїх рук і основні медичні служби: чергування в палатах, медичну допомогу на дому, окремі види лабораторних аналізів тощо. Одним із негативних наслідків цієї діяльності стало скорочення медперсоналу, що викликало його невдоволен­ня.

Важливим нововведенням тетчерівського уряду в діяльність НСОЗ стала реформа його структур та керівництва, переведення їх на ринкові засади, запровадження методів сучасного менеджменту. Поширювалася практика передачі приватним фірмам права на'управління різними функціональними підрозділами в системі охорони здоров'я.

Крім комерціалізації державної системи охорони здоров'я, уряд нео-консерваторів всіляко заохочував розвиток приватних лікарень, клінік, ап-

157

тек і приватного медичного страхування. В результаті, якщо 1979 року ними користувалося 2 млн. осіб (5 відсотків населення), то 1986 року ці цифри зросли відповідно до 5 млн. та 9відсотків.

Дещо інший шлях роздержавлення пройшла система шкільної освіти, станом якої були невдоволені як батьки, так і широка громадськість. Зав­дання торі полягало в тому, щоб не допустити реалізації ідеї "загальної і рівної" середньої освіти, яку запроваджували лейбористські уряди. Річ у тім, що на базі двох основних типів шкіл, які функціонували в Англії - "гра­матичних", в які діти вступали на підставі екзаменів та тестів, і після її зак­інчення могли вступати до вищих навчальних закладів, та "сучасних", які не давали права вступу до вищої школи, лейбористи створювали так звані "об­'єднані" школи.

Вже у першій програмній заяві "Правильний підхід", яка лягла в осно­ву "Хартії батьків", неоконсерватори сформулювали свою програму у сис­темі освіти. Зводилася вона до того, щоб надати батькам всю інформацію про існуючі школи, а, отже, свободу вибору, право брати участь у шкільних радах тощо. Як один із варіантів запланованих змін пропонувалася система запровадження ваучерів, тобто сертифікатів, які видавали батькам з правом передачі їх у будь-яку обрану ними школу. Кількість набраних школою вау­черів мала визначати її фінанси, а, отже підбір учителів, обладнання, будів­ництво приміщень тощо. Щоправда, згодом від "ваучеризації" шкіл консер­ватори відмовилися. Зате, щоб піднести стандарти навчання, передбачалося відновити "плюралізм" у шкільній освіті, створити систему стипендій для обдарованих дітей. Так само батькам надавалося право, якщо дитина не ви­явила бажання мати середню освіту, забирати її зі школи і віддавати учнем на підприємство, або на курси профосвітньої підготовки. Всі ці ідеї були відзеркалені в законах 1980, 1986 і 1988 років. Передовсім було скасовано лейбористське законодавство про "об'єднані" школи, таким чином 260 гра­матичних шкіл, які ще залишилися (з 5 тис. державних) здобули шанс на виживання. Закон від 1986 року був спрямований на підвищення стандартів освіти, реорганізацію управління школами і процесом навчання, розширен­ня складу шкільних рад із залученням бізнесових структур. Відповідно до цього закону в об'єднаних школах запроваджувалася більш диференційова­на оцінка знань учнів. Так, діти, які досягай 16 років, отримували за резуль­татами екзаменів сім видів атестатів, які визначали їхнє подальше навчання чи спеціалізацію. Законом від 1988 року передбачалося впорядкування всієї системи навчально-виховної роботи на базі єдиних шкільних програм.

Необхідність структурної перебудови економіки, її оновлення на ос­нові сучасного науково-технічного розвитку гостро поставила питання про нагальну потребу різнопланової і якісної технічної освіти. У зв'язку з цим закони від 1986 та 1988 років передбачили створення мережі міських техно-

158

логічних коледжів. їх фінансували як держава, гак і приватний бізнес. Серед заходів, які мали наблизити шкільну освіту до потреб економіки, слід згада­ти організацію стажування вчителів на фірмах та підприємствах, проход­ження учнями виробничої практики.

Необхідно зазначити, що теоретична модель реформування шкільної освіти, яку пропонували неоконсерватори, завжди корегувалася життям і тетчеризм діяв не шляхом відмови від старої практики, а через поєднання старої, соціал-реформістської, та нової, неоконсервативно! моделей. Лейбо­ристи у 1970-х роках прогнозували, що запровадження об'єднаної школи призведе до занепаду незалежних та приватних шкіл. Цього не сталося, на­впаки, їхня кількість у 1980-х роках зросла. Збереглася й "егалітарна" мо­дель освіти, але уже у синтезованому вигляді.

Важливим компонентом "держави добробуту" поряд із продуманою організацією охорони здоров'я та освіти була система соціального страху­вання і допомоги тим, хто через різні обставини, не міг заробляти собі на життя.

Відомо, що соціальна активність держави у попередні роки породила врешті-решт суттєві проблеми в цій царині і економічну в тому числі. Для їх розв'язання консерватори висунули, як лікувальний засіб, принципи сво­боди вибору та заохочення різноманітних видів приватного страхування. Водночас ставилося завдання піднести роль державного соціального стра­хування і збереження його лише для тих, хто був у змозі користуватися по­слугами приватного сектору. Через низку законів консервативний уряд істотно зменшив допомогу безробітним, головним чином шляхом скасування прак­тики визначення цієї допомоги відповідно до розмірів зарплати і подальшо­го її підвищення залежно від зростання цін. Що ж до пенсій, то тетчерівсь-кий уряд відмовився від їх періодичного підвищення у зв'язку із зростанням зарплати й запровадив систему "прив'язки" до рівня цін. Таким чином, роз­рив між зарплатою і пенсіями помітно зріс. За таким же принципом були скасовані і надбавки до пенсій інвалідам, удовам, матерям-одиночкам. За деякими даними, тільки "економія" держави на пенсіях склала в 1979-1988 роках 4 млрд.фунтів стерлінгів.

Загалом, якщо лейбористи прагнули "європеїзувати" британську сис­тему соціального страхування, то консерватори, навпаки, "американізува­ли" її. Проте і в роки консервативного правління, особливо у сприятливі еко­номічні періоди, розмір державних соціальних виплат, особливо пенсій, зро­став (на 1987рік він збільшився на 29відсотків).

Консерватори ставили собі в заслугу те. що помітно зросли недержавні джерела доходів пенсіонерів, оскільки 3/4 з них засвідчили, що мають осо­бисті заощадження, завдяки чому їхні прибутки збільшуються щорічно на 7 відсотків. Загалом наприкінці 1980-х років процес комерціалізації пенсій-

159

ного оослу] овування розширився і майже половина економічно активних британців брала участь .у пенсійних фондах своїх підприємств. Що ж сто­сується самих пенсіонерів, то на початок 1990-х років майже 90 відсотків з них мали, крім державної пенсії, ще одне джерело існування.

Таким чином, у соціальній сфері тетчеристи запровадили своєрідний гібрид європейської та американської систем. При цьому уряд торі аніскіль­ки не скоротив загальні витрати на соціальну сферу у порівнянні з своїми попередниками.

Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди. У зовнішньопо­літичних пріоритетах консерваторів основний акцент було зроблено на по­верненні Британії гідного місця у світовому співтоваристві, на підвищенні її ролі у стосунках між Сходом і Західом, у всій системі міжнародних відно­син, на заміні концепції "малої Англії" концепцією "Великої Британії".

Виконання такого неординарного завдання залежало передусім від успіхів на таких важливих напрямках, як стосунки з США, СРСР і Західною Європою. У всіх цих трьох сферах М.Тетчер сказала своє слово, змінила на краще не тільки підходи, а й пріоритети.

Про серйозність намірів "залізної леді" засвідчила війна за Фолклендські острови (гак їх називають англійці, аргентинці ж вживають назву Мальвшські острови). Розташовані вони у Південній Атлантиці і складаються із двох ве­ликих і 200малих островів; загальна площа - 12,2тис. кв.км, населення -2,1 тис. осіб (за даними 1991 року), відстань від Британії до Фолклендських островів - 14 824км.

Фолкленди відкрито 1594 року і упродовж століть вони були предме­том суперечок між кількома державами. 1833 року острови захопили бри­танські війська і вигнали аргентинських поселенців. Британія оголосила їх своєю власністю. Проте Аргентина не визнала прав британської корони на архіпелаг.

Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 1960 і 1965 років пропонува­ли Великобританії та Аргентині дипломатичним шляхом змінити колоніаль­ний статус Фолклендів. Проте переговори через обструкцію лондонських політиків зайшли у глухий кут.

2 квітня 1982року аргентинські війська висадилися на Фолклендах.Цій акції передувало проголошення в Аргентині військової диктатури на чолі з генералом Галтісрі. І хоч британська розвідка попереджала саме про такий розвиток подій, вторгнення аргентинців на острови підігріло політичну ат­мосферу в країні. Прем'р-міністр прийняла відставку міністра закордонних справ лорда Карршгтона, і незважаючи нате, що низка компетентних орган­ізацій висловлювала сумнів щодо успіху війни за Фолкленди, реагувала на дії аргентинського диктатора рішуче та енергійно. Через Раду Безпеки ООН поквапливо було прийнято резолюцію, яка засуджувала дії Аргентини, Євро-

160

пейське економічне співтовариство підтримало Британію, почалися також інтенсивні консультації зі США та деякими латиноамериканськими держа­вами.

Ставку було зроблено на силовий метод розв'язання конфлікту. 2 квітня, в день аргентинського вторгнення, уряд прийняв рішення про формування експедиційного корпусу та передислокацію його в район конфлікту. Одно­часно був сформований військовий кабінет для стратегічного планування та керівництва воєнними діями, який особисто очолила М.Тетчер. Про масш­таб воєнної операції засвідчує той факт, що всього в ній було задіяно понад 100 надводних і підводних кораблів з 25 тисячами обслуги. Разом з тим це була досить ризикована акція, розгорталася вона на відстані 14 824 км від Британських островів. Немаловажну роль у силових діях англійського уряду зіграв той факт, що, за свідченнями американських спеціалістів, у шельфі між Антарктидою та Південною Америкою знаходяться колосальні запаси нафти, у 13разів більші ніж у Північному морі.

Початок активних воєнних дій поклало, за санкцією М.Тетчер, раптове торпедування 2 травня 1982 року британським підводним човном аргентинсь­кого крейсера "Генерал Белграно", в результаті якого загинула 321 особа, а корабель потонув. Трагедія "Белграно" розвіяла ілюзії про можливість мир­ного врегулювання конфлікту. Через два дні аргентинські морські сили по­топили британський міноносець, загинув 21 військовослужбовець, десятки були поранені. Слід підкреслити, що уряд "залізної леді" вловив невдово­лення британців падінням престижу і авторитету країни на світовій арені і те, що конфлікт з Аргентиною більшість співвітчизників сприйняла як "при­ниження "великої нації", спробу примусити її схилити голову перед арген­тинським диктаторським режимом. Саме такий політичний та психологіч­ний контекст надав фолклендському конфліктові значення, яке вийшло за межі воєнної події.

Твердість і високий професіоналізм військово-політичного і оператив­ного британського командування забезпечили швидке пересування експе­диційного корпусу, який уже в середині травня, подолавши величезну відстань, досяг театру воєнних дій.

25 квітня британці повернули собі острів Південна Джорджія. Меьине, ніж за місяць вони захопили адміністративний центр архіпелагу м. Порт-Стенлі і відновили британський суверенітет над Фолклендами. Утім Арген­тина не відмовилася від своїх претензій на острови (1990 року Великобрита­нія і Аргентина відновили дипломатичні відносини).

Блискуче завершена операція за мінімальних втрат (255 убитих з бри­танського і 650 - з аргентинського боку) радикально вплинула на політичну ситуацію в країні. "Фолклендський фактор" затінив більшість інших, зокре­ма, внутріполітичних, що мали негативний відтінок. Різко зріс рейтинг кон-

n^N

161

серваторів і самої М.Тетчер,яка, скориставшись цим, оголосила в червні

1983року дострокові парламентські вибори. Разом зі своєю партією досягла на них перемоги.

У зовнішньополітичній діяльності М.Тетчер можна виділити дві чіткі лінії: з одного боку, твердість та безкомпромісність (приклад - фолклендсь-ка війна); з другого - прагматизм, гнучкість, врахування балансу інтересів (угода щодо подальшої долі Гонконгу, врегулювання родезійської проблеми, нові оцінки й підходи щодо СРСР після 1985року).

Характер англо-американських відносин, який склався за неоконсер­вативного правління, називають "особливим". Цьому сприяло й те, що між М.Тетчер та Р.Рейганом склалися особисті дружні й довірливі стосунки.

Одним з найважливіших факторів, які визначали "особливий" харак­тер взаємин двох держав, стало співробітництво у військовій галузі. Бри­танський уряд підтримав 1983 року розміщення 572 американських ракет-носіїв середнього радіусу дії у Західній Європі, в тому числі 160 - на тери­торії Англії. В липні 1980 року було досягнуто угоди з США про модерніза­цію британської ракетно-ядерної техніки (заміна ракет "Поларіс" новими, типу "Трайдент", будівництво нових підводних човнів з 16 ракетами тощо).

1984року британський прем'єр-міністр оголосила про підтримку амери­ канської програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОЇ) за умови, що її розробка вестиметься в рамках договору про протиракетну оборону. Водно­ час консервативний уряд відхилив пропозицію щодо врахування англійсько­ го ядерного арсеналу при підписанні договору про скорочення ракет серед­ нього і малого радіусу дії. Так само М.Тетчер не приєдналася до оголоше­ них США санкцій на постачання в СРСР обладнання для споруджуваного газопроводу Уренгой-Ужгород.

Найяскравіше характер відносин між Великобританією та США про­явився під час міждержавних конфліктів. На 1980-і роки припадає три най­головніші з них - інтервенція США на Гренаді, яка була членом Британської співдружності націй; бомбардування американським літаком Лівії, причет­ної, на думку американських урядовців, до вибуху 1986 року в західно-берлінській дискотеці, внаслідок якого загинуло чимало військовослужбовців США; події у Перській затоці 1987 року. У цих конфліктах "особливі стосун­ки" між Великобританією і США зазнали серйозних випробувань. Що ж сто­сується Гренади, то британський прем'єр-міністр публічно засудила амери­канську акцію, проте під час бомбардування американцями Тріполі Брита­нія дозволила авіації США використовувати свої аеродроми. У серпні 1987 року у Перську затоку були відправлені англійські тральщики.

Цілком природно, що європейський напрямок залишався одним з най­важливіших у зовнішньополітичних пріоритетах тетчерівського уряду. Вар­то нагадати, що британський прем'єр-міністр провадила жорстку і навіть

162

конфронтаційну лінію у стосунках зі своїми партнерами по Європейському економічному співтовариству. Серйозним об'єктом розходження Британії з ЄЕС стала його сільськогосподарська політика (ЄСJ1), на яку у 1980-х роках витрачалось дві третини бюджету співтовариства. Річ у тім, що витрати Великобританії на ЄСП значно перевищували виплати їй з бюджету ЄЕС, тому й вимагала вона серйозного реформування сільськогосподарської пол­ітики Співтовариства, а Франція, Італія і Греція чинили цьому опір. Не підтри­мала М.Тетчер і проект максимальної інтеграції, усунення бар'єрів не тільки у торгівлі, а й у сфері фінансів та зміцнення політичної ролі ЄЕС у житті Європи, як і план створення європейського центрального банку та надання йому права контролювати курс валют і включити фунт стерлінгів у "євро­пейську валютну систему". "Залізній леді" у цих питаннях опонували її од­нопартійні Е.Хіт та М. Хезелтайн. Чи не найбільші розходження між англ­ійським урядом і партнерами по ЄЕС стосувалися запровадження єдиної валютної системи в Західній Європі.

Англо-радянські стосунки пройшли за час тетчерівського правління тривалий еволюційний шлях: від фактичного застою (у зв'язку з ганебною роллю Москви у подіях початку 1980-х років у Польщі, запровадження санкцій у торгівлі з СРСР, висилкою радянських дипломатів, розгортанням кампанії за дотримання прав людини в країні "розвинутого соціалізму") до налагодження розмаїтої співпраці (обміну державними візитами 1989 і 1990 років, підписанням низки угод у сфері економіки та торгівлі, вивчення кос­мосу, культурного обміну, вдосконалення прямого телефонного зв'язку між Лондоном та Москвою, про взаємне надання земельних ділянок під будів­ництво нових посольських комплексів у столицях обох держав тощо).

Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тет­чер. Вісімдесяті роки XX століття увійшли в історію Великобританії як "тет-черівське десятиріччя". Консерватори прийшли до влади 1979 року і знову домоглися успіху на виборах 1983 і 1987 років. Всі ці роки консервативний уряд очолювала Маргарет Тетчер, особистість та політичний стиль якої без­посередньо відбилися на ідеології та практиці британського неоконсерва­тизму.

Переломним у "тетчерівській революції" став 1985 рік. Починаючи з середини 1980-х років, низка показників засвідчувала економічне піднесен­ня Англії. Темпи приросту ВВП склали в цей період 3-4 відсотки (вдвічі більші проти 1979 року, коли М.Тетчер очолила уряд). За цим важливим по­казником Великобританія обігнала в 1986-1988 роках більшість промисло­во розвинених країн, за винятком хіба що Японії; за зростанням продуктив­ності праці поступалася також лише Японії (2.5 відсотка щорічно). В окре­мих галузях спостерігався справжній бум. Так. в обробній промисловості після різкого падіння (на 14 відсотків у 1979-1981 роках) темпи росту скла-п»

163

ли 6-7 відсотків. Такими ж і навіть вищими темпами розвивалися будівельна галузь, торгівля, транспорт, зв'язок. Зросла загальна ефективність вироб­ництва і конкурентноздатність британських товарів. Починаючи з 1983 року, статистика фіксувала збільшення середнього реального доходу (на 3-4 відсот­ки щороку). Водночас у ті ж 1980-і роки знизилися темпи зростання спожив­чих цін. 1988 року вони становили 4,9 відсотка, тоді як 1979 - 13,6. Значно зросли споживчі витрати (1988 року на 30 відсотків у порівнянні з 1979 ро­ком), особливо витрати на товари тривалого користування: на електроніку та електротехніку, на автомобілі.

Протягом 1981-1987 років помітно знизився рівень інфляції, склавши всередньому 5,3 відсотка в рік (наприкінці 1970-хроків він становив понад 15 відсотків). Динаміка зниження безробіття виглядає дещо суперечливо. Перші реформаторські заходи тетчерівського уряду спричинили зростання загальної кількості тих, хто залишився без роботи. Сплеск цього процесу припав на 1986 рік (11,2 відсотка), у 1989 році цей показник був уже най­нижчим за останні 8 років - 6,1 відсотка. Загалом неоконсерваторські ре­форми надали динамізму британській економіці, вивели її зі стану "небез­печно хворої людини".

Водночас тетчеризм давав чимало підстав і для критики. Пов'язані вони були з поглибленням соціальної напруги, згортанням функцій держави у сфері економіки та соціальних послуг, стимулюванням індивідуалістичної психо­логії тощо.

На травень 1989 року припало 10-річчя приходу М.Тетчер до влади. Такого рекорду упродовж протягом останніх 150 років не досяг жоден із прем'єр-міністрів Великобританії. Проте через 1,5року після ювілейних урочистостей М.Тетчер подала у відставку, що для багатьох було великою несподіванкою. Підкреслимо, що її відставка сталася не в результаті прова­лу, чи неефективної політики, а з її власної ініціативи. Вона втратила сто­відсоткову підтримку своєї парламентської фракції і навіть деяких міністрів. Причина - низка її непопулярних заходів. Подаючи прохання про відставку, М.Тетчер ще раз виявила державну мудрість і патріотизм: інтереси партії для неї були важливіші, ніж власні амбіції. Головне, на її думку, полягало в тому, щоб партія зберегла владу і неоконсервативний курс.

Що ж конкретно спричинило відставку "залізної леді"? По-перше, з метою подальшого розширення "демократії власників" М.Тетчер запропо­нувала змінити систему місцевого оподаткування. Якщо раніше основними платниками податку були власники нерухомості, то відтепер, щоб звільнити їх від цього, оподаткуванню мав підлягати кожен громадянин, незалежно від його прибутків. Пропозиція викликала гостру критику, в тому числі з боку однопартійців.

Друга причина пов'язана була з позицією М.Тетчер стосовно "Спільного

164

ринку". Британський прем'єр-міністр зайшла надто далеко по шляху лібера­лізації економічних відносин, зняття бар'єрів, створення єдиного економіч­ного простору в рамках ЄЕС. Проте вона завжди була надзвичайно чутли­вою до того, що стосується суверенітету Англії, рішуче виступала проти всьо­го, що може зменшити його.. Для прикладу можна згадати ситуацію, коли країни "Спільного ринку" вирішили запровадити для інтегрованих держав єдину валюту, посилити роль "спільноринківських" політичних інститутів. Окрім побоювання, що ці заходи підірвуть суверенітет Англії, М.Тетчер вва­жала, що створення європейської "супердержави" зведе нанівець усе, що їй вдалося зробити.

Ряд міністрів, зокрема М.Хезелтайн, вважали, що комплексна струк­турна перебудова англійської економіки найшвидше можлива лише в разі абсолютної інтеграції Англії з країнами "Спільного ринку" та за умови по­силення ролі державних структур в економіці.

М.Тетчер же, як відомо, всі надії у цій справі покладала на "розкріпа­чення" ринкових сил, на приватизацію соціальних послуг, денаціоналізацію тощо.

Таким чином, напрошується висновок, що передусім європейська пол­ітика "залізної леді" призвела до бродіння у партії та до відставки одного із найлояльніших прихильників тетчеризму міністра закордонних справ Дж.Хау.

Апотегм внутрішньопартійного конфлікту стали чергові щорічні пере­вибори парламентською фракцією лідера партії, які відбулися в листопаді 1990 року. Конкурентом М.Тетчер на них виступив М.Хезелтайн. Під час першого туру попередньому лідерові партії для остаточної перемоги не ви­стачило 4 голоси (за М.Тетчер проголосувало 204 з 372 депутатів; за М.Хе-зелтейна - 152, 16парламентаріїв утрималося).

У парні назрівав очевидний розкол. М.Тетчер провела консультації зі членами свого кабінету, 12 з яких порадили прем'єр-міністрові не виставля­ти свою кандидатуру у другому турі перевиборів. Так завершилося десяти­річне правління цієї непересічної жінки. Новим лідером партії було обрано Джона Мейджора.

Дж. Меіїджор та політика "здорового консерватизму" (1990-1997 роки). Відставка М.Тетчер поставила з усією гостротою питання лідерства в консервативній партії. Сама екс-прем'єр підтримувала міністра фінансів Дж. Мейджора, який на її очах зробив карколомну кар'єру і, щонайголовні-ше, був її однодумцем. З ним пов'язувала вона свої плани продовжити "тет-черівський" курс. Завдяки підтримці М.Тетчер, яка зуміла вплинути навіть на найбільш непіддатливих парламентарів, шанси цього політичного діяча вже на стадії виборів лідера виявилися найкращими. В ході другого туру голосування Дж.Мейджору для перемоги не вистачило всього двох голосів. Проте його перевага над Д.Хердом та М.Хезелтайном була настільки вели-

165

кою, що обидва суперники, не вагаючись, зняли свої кандидатури і заявили про свою підтримку Мейджора. якого визнано було переможцем. З обран­ням Дж.Мейджора лідером партії та прем'єр-міністром продовжилася лінія, започаткована "залізною леді", висунення на вищі партійні та державні по­сади вихідців з "простого народу"'.

Джон Мейджор народився в 1943 році в Брікстоні, одному з районів Лондона, в сім'ї циркового артиста, який згодом зайнявся дрібною торгів­лею і збанкрутував. Родина Мейджорів пережила серйозну фінансову скру­ту. Закінчивши школу з посередніми успіхами, Джон працював на різних роботах, був безробітним. Вищої освіти не здобув. Займався активно само­освітою. В 22 роки працював банківським службовцем. З 1965 року почав підтримувати консервативну партію. Вже у 1968 році його обрали до муні­ципальної ради одного із округів Лондона. 1979 року - до парламенту. Туї він блискуче пройшов шлях від парламентського секретаря до міністра за­кордонних справ та міністра фінансів у 1989 році в уряді М.Тетчер.

Новий прем'єр-міністр мав врівноважений характер, організаторські здібності, умів порозумітися з людьми, схильний був до лібералізму.

Преса відгукнулася на призначення нового прем'єр-міністра по-різно­му: лейбористська писала, що він "сіра подоба Тетчер у штанях"; консерва­тивна називала його "іМейджором-меїеоритом", "людиною видатних здібно­стей". Але епітет "сірий" міцно прилий до Мейджора з перших же днів його урядування. Щоправда, він був людиною, яка, незважаючи на дружні сто­сунки з М.Тетчер, ніколи, навіть на початку своєї партійної та урядової кар'­єри, догідливо не підтакував їй.

На урядові посади новий прем'єр призначав діячів скоріше посттетче-рівського, аніж тетерівського спрямування, що заперечувало балачки про те. що він буде "маріонеткою" в руках "залізної леді". Так само Дж.Мейд­жор відійшов і від тетчерівського "президентського" стилю у прийнятті рішень, повернувся до колегіального стилю керівництва та діяльності каб­інету міністрів. Перші публічні виступи нового прем'єр-міністра засвідчу­вали також більш конструктивні підходи у питаннях "соціальної держави" та європейської інтеграції. Твердо заявив він про скасування "подушного податку". Єдина прикрість, яку відчував новий лідер торі, був брак легітим-ності свого урядування: адже як глава уряду він не отримав мандату виборців і став лише спадкоємцем М.Тетчер.

Разом з тим ставка Дж.Мейджора на те, щоб не зрікаючись тетчериз-му, все ж відійти від його крайнощів, виправдала себе. На виборах 1992 року торі здобули перевагу й у палаті громад 338 місць із 651 (проти 375 з 650 після виборів 1987року).

Перемога на виборах 1992 року давала новому урядові вагомий шанс реалізувати свої нові підходи у сфері державної політики, в тому числі в

16В

царині економіки. Проте перші кроки в цьому напрямі засвідчили несхитність базових принципів тетчеризму, передусім "демократії власників", свободи конкуренції, приватизації, підтримки малого бізнесу, зниження прямого опо­даткування тощо. Найвідчутніше спадковість цих принципів виявилася у продовженні приватизації. Вже 1990 року, ще до виборів, було оприлюднено п'ятирічний приватизаційний план, який передбачав передачу у приватні руки таких життєво важливих секторів економіки, як вугільна, залізниці, автобусні компанії, водо- і електропостачання Північної Ірландії. Так, на весну 1994 року із 50 діючих шахт (1955 року їх було 850) було приватизовано 34. Того ж року уряд готував грунт для приватизації пошти.

Водночас вживалися активні заходи для підтримки малого бізнесу, в тому числі в інноваційній сфері. З цією метою було підготовано "Хартію малого бізнесу", що гарантувала йому режим найбільшого сприяння у сфері кредитування, а також ряд законодавчих пільг, зокрема в оподаткуванні.

Дієвими були заходи і в царині реалізації програми "демократії влас­ників". Тривав, зокрема, пільговий розпродаж муніципальних будинків, ство­рювалися сприятливі умови для кредитування будівництва власного житла, було прийнято спеціальний закон, який заохочував робітників ставати акціо­нерами приватних підприємств, стимулював поширення акцій серед насе­лення.

Формулюючи промислову політику, новий уряд торі надав підтримку національному бізнесу, особливо тим його структурам, які займалися впро­вадженням нових технологій. З цією метою були створені ради з науки і тех­нології за участю відомих вчених та бізнесменів; вони розробляли рекомен­дації для уряду з питань інноваційної стратегії. Упродовж 1993-1994 року на гранти, надані державою, було розпочато 320 інноваційних проектів. Вели­кобританія активно включалася у різного роду європейські інноваційні про­грами (так, у проекті "Юрека" брало участь 1995 року 500 англійських фірм).

Одним із пріоритетних напрямів діяльності уряду і надалі залишалася регіональна політика, спрямована на ліквідацію диспропорцій у розвитку різних регіонів країни та на заохочення корпорацій, які займалися розвит­ком міст.

У соціальній політиці уряд Дж.Мейджора поєднував як засади ради­кального тетчеризму. гак і посттетчерівські новації. Основоположним прин­ципом соціальних заходів стала політика створення "змішаної" держави доб­робуту, в якій мала запанувати рівновага між приватним та державним сек­тором, тоді як М.Тетчер віддавала перевагу приватному підприємництву. 1992 року були опубліковані урядові "Хартія громадян", "Хартія батьків", "Хар­тія пацієнтів", "Хартія споживачів". "Хартія квартиронаймачів". "Хартія тих, хто шукає роботу", "Хартія пасажирів" та інші. На 1994 рік їх нараховувало­ся вже близько сорока таких державних документів. Створювалися соціальні

167

установи,які займалися реалізацією настанов "Хартій".

Найбільш суттєві зміни, природно, мали відбутися в таких підвалинах соціальної держави, як система народної освіти, охорони здоров'я та соціаль­ного страхування. В '"Хартії батьків" акцент був на розмаїтті та якості навчан­ня, на необхідності збереження незалежних державних ("стипендіальних") шкіл, які не контролювалися місцевими шкільними відділами і фінансували­ся державою, а також приватних шкіл, як органічної частини системи серед­ньої освіти. Кількість "стипендіальних" шкіл швидко зростала і у 1994 році вони складали вже 16 відсотків усіх загально-освітніх навчальних закладів, тобто приблизно удвічі більше, ніж незалежних приватних шкіл. Уряд виділяв також додаткові кошти для підвищення стандартів навчання у депресивних міських районах, хоч суттєвих зрушень тут не відбулося.

У відповідності з принципами розмаїття (чи плюралізму) у навчанні та орієнтацією на підвищення його якості уряд удосконалив систему тестів і екзаменів, запровадив систему перевірки кваліфікації вчителів і спеціальне "Агентство з підготовки вчителів"; удосконалив професійну підготовку і перепідготовку кадрів для виробництва та економіки. Було розроблено та­кож заходи для вдосконалення позашкільної системи професійного навчан­ня молоді. З цією метою засновано технологічні коледжі, при університетах відкривалися школи бізнесу для осіб, які мали вищу освіту.

Аналогічні заходи, спрямовані на підвищення рівня і якості послуг, вжи­валися і у сфері охорони здоров'я, виграти на які зросли ,як і в системі освіти, у порівнянні з тетчерівським періодом.

Дещо інакше складалася ситуація в одній з найважливіших сфер - у системі соціального страхування. Незважаючи на деяке поліпшення держав­ного пенсійного обслуговування та збільшення розмірів пенсій, акцент по-старому робився на заохочення особистих заощаджень і участі в приватних пенсійних фондах та внутрішньофірменному страхуванні. Основні урядові ініціативи по лінії державного страхування були спрямовані на піднесення добробуту найменш захищених пенсіонерів, інвалідів, удів, одиноких ма­терів і багатодітних сімей. Проте допомога, отримувана цією категорією на­селення, залишалася, як правило, нижчою базової державної пенсії, яка скла­дала 1994 року 57 фунтів стерлінгів на тиждень для одиноких та інвалідів і 92фунти стерлінгів для подружжя.

Допомогу безробітним виплачували відповідно до настанов 1980-х років. її сума визначалася незалежно від розміру попередньої зарплати і вип­лачувалася упродовж року. Причому, якщо молода людина відмовлялася від запропонованої роботи, допомогу притіняли. 1994 року вона складала 45,5 фунта стерлінгів на тиждень для самотнього безробітного і 73фунта стерлінгів для подружжя.Варто зазначити, що витрати на соціальну сферу займали перше місце у загальній сумі державних витрат (83 млрд.фунтів

1RR

стерлінгів упродовж 1994-1995 років).

Як захід, що покликаний був пом'якшити соціальні контрасти у жит­ловій сфері, уряд торі виділив 150 млн. фунтів стерлінгів на будівництво нічліжок для бездомних. Вживалися заходи, на жаль, недостатні, щоб нада­ти цій категорії населення нормальне житло.

Наполегливі зусилля уряд Дж.Мейджора, як і попередній, доклав для заохочення приватного житлового будівництва, переважно шляхом знижен­ня відсоткової ставки на кредити, а також відстрочки термінів їх повернен­ня. Припинилося виселення мешканців з будинків, придбаних у кредит у разі його несплати.

Нові нюанси були внесені у розвиток піклувальних закладів (так нази­вають у Британії численні установи, що надають медичну допомогу хроніч­ним хворим, інвалідам, людям похилого віку, дітям-сиротам тощо). Так, по­даткові пільги передбачено приватним особам та фірмам, які перерахували кошти на цю сферу.

Таким чином, уряд Дж.Мейджора, дотримуючись принципів тетчериз-му, запровадив у внутрішню політику низку нововведень, головне ж - поси­лив роль держави у соціальній сфері.

В галузі зовнішньої політики урядові Дж.Мейджора у спадщину від попереднього дісталася проблема участі Британії в європейському інтегра­ційному процесі.

1992 року Англія підписала Маастріхтські угоди, котрі, як відомо, зо­бов'язують усі держави-учасниці зняти практично всі обмеження на вільне просування товарів, капіталів і робочої сили, запровадити єдиний європейсь­кий паспорт для всіх громадян регіону, підвищити роль і прерогативи інсти­тутів ЄЕС. передусім його Комісії та Європарламенту. Британський уряд повинен був прийняти конкретні рішення,-оскільки згадані угоди мали всту­пити в дію після їх ратифікації 1993 року. Про серйозність намірів, що їх запланувало Європейське економічне співтовариство, засвідчив той факт, що цю міжнародну організацію було перейменовано в "Європейський союз".

Лише під загрозою розпуску парламенту прем'єр-міністрові вдалося домогтися ратифікації в червні 1993 року Маастріхтських угод. Щоправда. Британія так і не підписала Соціальну хартію ЄЄ. Залишалося нез'ясованим питання щодо прийняття нею єдиної європейської валюти. З новою силою спалахнули дискусії наприкінці 1994 року, коли постало питання про сплату - внеску Великобританії до бюджету Союзу на суму 100 млн. фунтів стерлінгів. Лише за підтримки фракції ольстерськнх юніоністів консерваторам вдалося схвалити це рішення. Зате восьмеро непокірних торі, які голосували прочи цього рішення, було виключено зі складу фракції, і таким чином консерва­тивна партія позбулася абсолютної більшості в парламенті.

Успіху Дж.Мейджор досяг в іншій царині, в якій зазнавали невдач його

169

попередники - у стосунках з Північною Ірландією (Ольстером). Громадянська війна у цій провінції спричинила не тільки людські жертви, але й завдала великої шкоди її економіці, соціальній сфері, всьому громадському життю. Після довгих і виснажливих переговорів з прем'єром Ірландської республі­ки було погоджено проект угоди, за якою в Ольстері створювався повноваж­ний парламент з правом розв'язувати не лише проблеми регіону, а й визна­чати його статус. У відповідь Ірландська республіканська армія (1РА) припи­нила терористичні акти і майже на півроку кровопролиття було зупинено. Вразливим місцем цієї угоди було те, що у її підготовці не брали участі воро­гуючі сторони, в тому числі лідери наймасовішої протестантської громади! Проте найголовнішою проблемою консервативної партії у післятегче-рівський період стали гострі внутріпартійні суперечки, особливо в керів­ництві партії, які після парламентських виборів 1992 року почали виходити з-під контролю.

Основним предметом чвар залишилася, як і наприкінці 1980-х років, європейська політика уряду. Від 30 до 50 парламентарів рішуче заперечува­ли Маастріхтські угоди, які. як уже зазначалося, Дж.Мейджору вдалося ра­тифікувати з великими труднощами. Проте так звані "євроскептики" не склали зброю і фрондували з будь-якого питання, яке стосувалося європейської інтег­рації. Окрім європейських справ, виникали зіткнення і з низки інших пи­тань, зокрема стосовно темпів і масштабів приватизації, реформування дер­жавної служби, бюджетної та податкової політики.

Ареною зіткнень думок і концепцій був парламент і біляпарламентські кола. Водночас важливим фактором нестабільності стали суперечності в стінах кабінету міністрів і, що найголовніше, з приводу самої стратегії ре­форм. Гак звана група "консолідаторів". до якої належали міністр закордон­них справ Д.Херд, міністр внутрішніх справ М.Хоуард, лідер палати лордів лорд'Уейкхем та інші. Вони виступали за поступову приватизацію, заклика­ли до стриманості у реформуванні місцевого самоврядування.

Інші члени уряду, зокрема, міністр фінансів К.Кларк, міністр торгівлі та промисловості М.Хезелтайн, навпаки, вимагали прискорити темпи ре­форматорської діяльності консерваторів. Саме підтиском міністра фінансів було прийняте малопопулярне рішення про приватизацію пошт, він же на­полягав на передачі у приватні руки ядерної промисловості. Виступала ця група і за беззастережну інтеграцію з ЄС та перехід в середині 1990-х років на єдину валюту. 1 в пресі . і в свідомості громадськості склалася уява про консерваторів як "розколоту" партію, а про кабінет Дж.Мейджора як про "виснаженим"; Престиж кабінету падав через випадки "нестандартної" по­ведінки міністрів, частіше на сексуальному грунті та у зв'язку з причетністю до корупції. Зазнала поразки консервативна партія на місцевих виборах до Європарламенту 1993 і 1995 років. А якщо до цього додати закономірну вто-

170

му співвітчизників від більше ніж 15-річного правління торі, то їхні споді­вання на перемогу на майбутніх парламентських виборах виглядали досить ілюзорно.

"Новий лейборизм" ("третій шлях") Ентоні Блера (1997-2002 роки).

Ентоні Чарлз Лінтон Блер - наймолодший англійський прем'єр за останні 200 років. Народився він 6 травня 1953 року в родині успішного юриста, а згодом університетського викладача юриспруденції. Батько майбутнього прем'єра в юнацькі роки пережив захоплення комуністичними ідеями (був секретарем молодіжної комуністичної ліги Шотландії), а в зрілому віці став палким і ірихильником консерватизму, точніше - одного з його сучасних різно­видів - тетчеризму. Матеріальний добробут родини погіршився, коли у стар­шого Блера стався інсульт. Тоні виповнилося тоді 10 років. Проте хлопець отримав гарну освіту. Навчався спочатку у приватній підготовчій школі,а потім у престижній, едінбургській школі-інтернаті. яку називали "Едінбурсь-ким Ітоном", і де панували спартанські порядки. Це так пригнічувало мало­го Тоні, що він утік з інтернату. Щоправда, йому дозволили повернутися і завершити на відмінно навчання, шо стало гарантією його вступу до Окс­фордського університету. Тут вивчав він юриспруденцію. Політикою ж май­бутній прем'єр у студентські роки не цікавився. Серйозно ставився до на­вчання, багато читав, захоплювався музикою (грою на гітарі та вокалом) , театром, спортом, мав успіх у дівчат. Після закінчення університету Тоні повернувся у Дерхем та невдовзі подався до столиці, де зайнявся як стажер юридичною практикою. Тоді ж вступив до місцевої організації лейбористсь­кої партії, яку незабаром і очолив. У професійній сфері молодий Блер заслу­жив репутацію "блискучого юрисі а". 1980 року одружився з Чері Бут, також талановитим юристом, яка залишилася вірною обраній професії і в часи, коли чоловік її став лідером парі її, і тоді, коли йото обрали прем'єром.

В травні 1982 року Тоні Блер вперше балотувався на додаткових вибо­рах кандидатом у депутати від лейбористської партії, але програв, не на­бравши навіть мінімуму голосів, необхідних для повернення заставного вне­ску. Загалом упродовж 1980-х та першої половини 1990-х років лейборис­тська партія, будучи в опозиції, переживала складні часи: серед чільних партійців запанувала зневіра у можливості позитивних змін у партії. Чотири відомі лейбористські діячі, названі "бандою чотирьох" (Д. Оуен, Р.Дженкшс, Ш. Уїльямс та Р.Роджерс) навіть ініціювали 1981 року створення соціал-демократичної партії, пов'язуючи з нею політичне майбутнє країни.

Тоні Блер не поділяв поглядів песимістів. Напередодні загальних пар­ламентських виборів 1983 року він домігся (за надзвичайно складної проце­дури) висунення своєї кандидатури в одному із престижних лейбористсь­ких округів у Лондоні і переміг на фоні нищівної поразки самої партії ( її парламентська фракція зменшилася на 60 осіб). 30-річний. стильно одягне-

171

ний парламентар Блер вже нічим не нагадував екстравагантного патлатого студента.

Ще до свого обрання до парламенту Тоні Блер почав публічно заявляти про необхідність ревізії політичних засад та структур лейбористської партії. Перше, чого він домігся, правда, лише в межах партійної організації свого округу, це скасування фіксованого членського внеску і дозволу членам партії сплачувати не 15 фунтів стерлінгів в рік, а стільки, скільки дозволяє їхній гаманець. Експеримент вдався, і на початку 1990-х років кількість партійщв в окрузі зросло з 400 до 2000. Ставши лідером партії,Т.Блер успішно поши­рив цей досвід на всю партію.

Керівники лейбористської партії, зокрема, її лідер Ніл Кіннок. поміти­ли ініціативного і ерудованого, до того ж молодого члена партії і 1984 року кооптували його до тіньового уряду, призначивши відповідальним за конст­руктивні зв'язки партії з фінансовим центром країни -лондонським Сіті. Блер успішно справився з цим дорученням.

Нова поразка лейбористів на чергових парламентських виборах 1987 року змусила керівництво партії переглянути програмні настанови й усуну­ти в них прояви надмірної лівизни. Так було започатковано '"нову" лейбори­стську партію. її програмний документ, в розробці якого Т.Блер не брав участі, пропонував конституційну реформу, тобто надання автономних прав Шот­ландії та Уельсу, а згодом і регіонам самої Англії, ліквідацію спадкового ста­тусу палати лордів і перетворення її у другу виборну палату парламенту. У документі вже не йшлося про традиційні гасла лейбористів - націоналіза­цію, перерозподіл та соціалізм; а про те, що державі належить сприяти роз­виткові ринку і становленню конкурентоздатної економіки. Майбутнє Бри­танії автори документу вбачали в ЄЕС та НАТО.

Тим часом Т.Блер піднімався по партійній драбині: 1989 року він об­ійняв посаду тіньового міністра зайнятості, що передбачало тісну співпра­цю з тред-юніонами, які часто-густо робили "погоду" в партії. Але керів­ництво партії прагнуло позбутися надмірного впливу профспілок, оскільки в очах співвітчизників партія асоціювалася з робітничим рухом. Це не дода­вало їй популярності, бо страйки працівників швидкої допомоги, медичних установ, сміттярів, транспортників 1970-х років та взимку 1979 року лихо-манили країну. До речі, негативне ставлення громадськості до страйку шах­тарів 1984-1985 років допомогло М.Тетчер зірвати його.

Разом з тим лідер лейбористів, призначивши Т.Блера на таку серйозну посаду, певною мірою ризикував, адже для лейбористів конфлікт з тред-юн­іонами, тобто 10-ма мільйонами своїх членів, на фінанси та голоси яких партія опиралася, був абсолютно небажаний. Йшлося про необхідність диплома­тичного полагодження проблеми. Тоні Блер блискуче з ним справився: було ліквідовано практику "закритого цеху", знято вимоги скасувати частину тру-

172

дового законодавства торі (закону, за яким страйк міг розпочатися лише за згоди більшості членів профспілки та юридичної відповідальності проф­спілок за порушення закону). У ході переговорів профспілки відмовилися від практики масового та "повторного" пікетування. Щоправда, тіньовий міністр не домагався у профспілок односторонніх поступок. Він запропо­нував низку заходів, спрямованих на уточнення колективних договорів і прав працівника на підприємстві. Профспілки пішли на компроміс, запропонова­ний Блером.

І хоча на парламентських виборах 1992 року лейбористська партія не перемогла, зате вона змогла презентувати себе як загальнонаціональна, а не як корпоративна політична сила. Після цих виборів Н.Кіннок подав у відстав­ку, новим лідером було обрано Дж. Сміта, а Т.Блер став відповідальним у тіньовому кабінеті за внутрішню політику. Свою увагу він зрсередив на най­болючіших суспільних питаннях - боротьбі з організованою злочинністю та наркоманією. Навіть Дж.Мейджор змушений був реагувати на виступи Т.Бле­ра з цього приводу.

Раптова смерть Дж.Сміта (від інфаркту) відкрила Т.Блеру дорогу до лідерства у партії. Він успішно провів виборчу кампанію і отримав перекон­ливу перемогу над своїми суперниками. Очоливши партію, новий секретар зміцнив свої "тили", висунувши своїх прихильників на головні партійні по­сади та посиливши контроль над парламентською фракцією лейбористів. Після приступив до реалізації найамбіційнішого свого проекту - реформу­вання партії. Для цього 1994 року здійснив безпрецедентно тривале пропа­гандистське турне по країні, під час якого зустрівся з 80 тисячами осіб. Пе­редовсім новий лідер лейбористів висунув вимогу скасувати статтю 4 стату­ту партії, яка декларувала право на усуспільнення засобів виробництва. Свої наміри Т.Блер пояснював тим, що "після колапсу комунізму стало очевид­ним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом. Цей соціалізм базується на ліберальному постулаті і вимагає такої політики, в межах якої ми поділяємо відповідальність за боротьбу з бідністю, забобона­ми і безробіттям і яка дозволяє нам створювати одну націю - терплячу, спра­ведливу, ініціативну націю, яка об'єднує нас усіх". Концепції об'єднаної нації відповідала блерівська ідея національної, а не класової партії. Вперше в історії лейбористської партії було запроваджено плебісцитарну, внутріпартійну форму прийняття рішень.

До виборів 1997 року Т.Блеру та його однодумцям вдалося суттєво зміцнити соціальну базу лейбористів, піднести її роль та авторитет у країні. Цьому сприяло певне розчарування виборців політикою консерваторів, особ­ливо серією скандалів, які стрясали партію. Результати парламентських ви­борів у травні 1997 року підтвердили це. Лейбористська партія набрала 13,5 млн.голосів, або 43,2відсотка (418місць у палаті громад), консерватори

173

відповідно - 9,6 млн. (30,7відсотка) та 165місць.

Після перемоги лейбористської партії та призначення Т.Блера прем'єр-міністром знову гостро постало питання про необхідність всебічної модерн­ізації країни, основні принципи якої виклав новий прем'єр у брошурі "Третій шлях: нова політика для нового століття". Автор пропонував синтезований рецепт побудови " відкритого, процвітаючого, стабільного" суспільства. До уваги брався досвід попередніх урядів -як правих, так і лівих (" третій шлях") - з урахуванням вимог сучасності. Провідна ідея "третього шляху" вкрай проста. Якщо "перший шлях" базувався на принципах індивідуалізму, що їх обстоювали неоконсерватори, а другий був традиційний, зорієнтований на одержавлення, соціалізм і соціал-демократизм, то третій являв собою рух до справедливого суспільного ладу, заснованого на цінностях комунітарнз-му. Цей шлях передбачав не заміну капіталізму, а лише його перебалансут вання, усунення негативних рис, вважав за доцільне поставити на службу суспільству такі його переваги, як ринок, конкуренція, вільні зовнішньогос-подарські зв'язки.

"Третій шлях" не відмовлявся від цінностей та принципів індивідуалі­зму, він лише збагачував їх принципами колективізму. Заперечуючи держав­ний соціалізм і тотальну націоналізацію, у той же час визнавав необхідність державного втручання в економіку та соціальної ролі держави.

Провідна ідея "третього шляху" - "комунітаризм" - полягає, на думку Т.Блера та його однодумців, у підтримці різних форм участі населення та його окремих груп у розв'язанні соціальних, економічних та політичних про­блем суспільства на всіх рівнях, в усіх основних його сферах.

У теоретичному плані вона знайшла свій вияв у концепції "суспільства співучасті", широко пропагованій прем'єром-лейбористом. Наступна сходин­ка взаємодії "суспільства співучасті" - це економіка, до управління та прий­няття рішень в якій залучаються не тільки власники, а й наймані-робітники та їхні організації, споживчі товариства, екологи, наукові, технічні і освітні установи. І, насамкінець, "суспільство співучасті" - це " суспільство, яке грунтується на різних формах взаємодії знизу доверху".

У сфері соціальних иоСлуг ідея "третього шляху" зводилася до інвес­тування і скасування інших методів соціальної політики: диригування та зрівняння. Держава брала на себе роль активного інвестора в інфраструкту­ру, науку і технологію.

Ставилося також завдання стимулювати розвиток громадянського сус­пільства як партнера уряду шляхом заохочення плюралізму: терпимості "в межах загальноприйнятих норм", а також скорочення зон соціальної маргі-налізації. Передбачалися, зокрема, заходи, спрямовані на зміцнення родини, посилення турботи про дітей, активізації боротьби із злочинністю. Загалом проголошувався курс на формування "держави достатку", який полягав у

174

переході від простої роздачі грошей усім підряд до надання комплексної допомоги тим, хто може працюватита та збільшення допомоги непрацездат­ним.

Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера.

Еклектизм концепції "третього шляху" став причиною його критики з боку всього спектру британських політичних сил. Разом з тим діяльність блері-вського уряду під гаслами "третього шляху" дала відчутні результати. Пере­довсім було впорядковано фінансово-економічну сферу: скорочено дефіцит бюджету до 0,1 відсотка ВВП у 1998 році і заплановано зведення державно­го бюджету у наступні роки з профіцитом; запроваджено "золоте правило" держвитрат (уряд бере позики лише для інвестицій та підтримки державно­го боргу у "розумних межах"). Одним із перших заходів "нових лейбористів" стало надання Банкові Англії права самостійно визначити базові процентні ставки на короткотермінові кредити, дотримуючись лише встановленої уря­дом межі інфляції (2,5 відсотка у 1999 році). Державі вдалося повністю погасити зовнішній борг. Загалом за економічними показниками Великоб­ританія вигідно різнилася від інших країн Західної Європи і навіть США.

Значних змін зазнало податкове законодавство, що дозволило активні­ше використовувати фіскальну політику для розв'язання економічних та соц­іальних проблем. Так, з одного боку, було введено додатковий податок на осіб, які придбали денаціоналізовані урядом торі підприємства інфраструк­тури (наприклад, системи водо- і електропостачання). З іншого-знижено у два рази податок на корпорації, який став найнижчим в ЄС. Суттєві подат­кові знижки надано малим і середнім підприємствам (з прибутком до 10тис. фунтів стерлінгів у рік). До 22 відсотків знижено базу подоходного по­датку. Про економічну політику лейбористів говорять як про "економіку співволодіння", а останнім часом її називають "економікою знань": держава здійснила серію програм щодо перенавчання безробітних та підвищення кваліфікації трудових резервів країни.

Важливим напрямом податкової реформи є стимулювання інвестицій, переваги надаються капіталовкладенням у розвиток НТР. Велику участь бере в цьому держава. їй належить половина інвестицій (загальна сума 2 млрд. фунтів стерлінгів) у наукові дослідження та конструкторські роботи.

Вперше в історії Великобританії з 1 квітня 1999 року визначено рівень мінімальної зарплати (3,6 фунта стерлінгів на годину), збільшено тривалість декретної відпустки для жінок з 14до 18 тижнів, законодавчо визнано проф­спілки на підприємствах як представників трудового колективу (у цьому статусі їх визнала також адміністрація 45 відсотків підприємств). Рівень без­робіття склав шість відсотків, який є найнижчим за останні 40 років.

Започатковано реформи національної служби охорони здоров'я, розра­хованих на 10 років. Упродовж трьох років виділено додатково 20 млрд. фунтів

175

стерлінгів, в тому числі - 8 млрд. на будівництво нових лікарень, клінік, мед­пунктів; 300 млн. - на створення по всій країні "центрів здоров'я". Передба­чено забезпечити принципи справедливості та рівного права всім на без­платне медичне обслуговування.

Для зміцнення родин "нові лейбористи" запровадили низку податко­вих пільг; родині з двома дітьми гарантовано заробіток в 220 фунтів стерлінгів на тиждень; розширено мережу ясел та дитсадків, введено доплати на дітей.

Зміни внесено у судову практику, що сприяло зменшенню правопору­шень. Перш за все удосконалено діяльність спеціальних "судів у справах молоді", створюються спеціальні групи молодих злочинців (свого роду пат­ронаж над молодими людьми, які відбувають умовне покарання). 1998 року прийнято жорсткий (сам Блер назвав його драконівським) "Закон про теро­ризм і зм'ови", який значно спрощував судову процедуру щодо учасників незаконних організацій, які не склали зброї.

Полеміку в країні викликала розпочата конституційна реформа, яка по­лягає у децентралізації влади (т.зв."деволюція" - повернення), тобто пере­дачі низки урядових функцій владним структурам на місцях. Деволюцію "нові лейбористи" розуміли як всезагальний процес. Так, запроваджується систе­ма виборних органів самоврядування у столиці, 1999 року відбувся рефе­рендум та вибори у законодавчі органи Шотландії та Уельсу. На початку того ж року уряд опублікував програму модернізації палати лордів, перший етап якої названо "перехідним". Передбачається передовсім позбавити спад­кових перів права бути присутніми і голосувати на засіданнях палати, мати спрощений доступ у приміщення парламенту, а також користуватися його службами. За домовленістю з Єлизаветою 11, ці права втрачають і члени ко­ролівської родини - сини королеви, чоловік, двоюрідні брати. Щоправда, з 750 нинішніх спадкових перів 92 залишено право засідати і голосувати у палаті лордів.

Безперечно, модернізація Сполученого Королівства відбувається не без труднощів. Відчутні перебої у динаміці економічного розвитку . фермерство потерпає від криз і тримається за рахунок державних компенсаційних вип­лат, не вдалося спростити структуру податків, реформу освіти супроводило запровадженням у вузах Англії та Уельсу додаткової платні в 1 тис. фунтів стерлінгів ("гонорар за кураторство"). Далека від завершення програма нор­малізації в Ольстері, реформа державних інститутів тощо.

Разом з тим результати оздоровлення соціально-економічної ситуації в країні очевидні і вони сприяли активізації зовнішньої політики Лондона. В її основі залишаються такі атрибути британської державності, як володіння ядерним потенціалом, постійне членство в Раді Безпеки ООН, участь у "ве­ликій вісімці" та провідних світових і європейських організаціях. У першій половині 1998 року Великобританія головувала у Євросоюзі, упродовж всього

176

року - у "великій вісімці", підтримує особливі стосунки зі США, зберігає вплив у своїх колишніх колоніях ("Співдружність" нараховує 54 держави), і, нарешті, має вона одну з найрозвинутіших та найвідкритіших економік.

Цілком логічно, що зовнішньополітичні орієнтації уряду Т.Блера зали­шаються традиційними, але якщо порівняти їх з настановами консерваторів, особливо тетчеристів, помітні і серйозні відмінності.

З одного боку, як і консерватори. Т.Блер є твердим прихильником особ­ливих стосунків зі США. Це найбільш предметно виявилося у спільних бом­бардуваннях Іраку 1998 і 1999 років, у ході підготовки та здійснення воєнної операції НАТО в Югославії навесні 1999 року (військові сили Великобри­танії, які брали участь у ній, склали 35 літаків, 8 бойових кораблів, 13 тисяч вояків).

З іншого боку, якщо порівняти європейську політику Т.Блера, помітні суттєві розходження з консерваторами. На відміну від останніх лейбористи, дотримуючись "третього шляху", налаштовані на більш тісну і конструктив­ну співпрацю з членами Європейського союзу, у більшості з яких при владі знаходяться соціал-демократичні партії. Щоправда, як і консерватори, вони поки що не прийняли валюту "євро" і віддають перевагу збереженню фунта стерлінгів в як національної валюти. Т.Блер обіцяє розв'язати плебісцитар-ним шляхом проблему запровадження "євро" на Британських островах.

Уряд Блера, будучи лояльним союзником США. водночас домагається лідерства в Європі і розглядає її як партнера рівнозначного США. Харак­терним у цьому сенсі є підтримка британським прем'єром ініціативи прези­дента Франції Ж.Шірака щодо створення власних, незалежних від США, "європейських" збройних сил. Лейбористи підписали також європейську Соціальну хартію, яку упродовж років ігнорували консерватори.

Водночас "нові лейбористи" виступають за реформу Європейського союзу, а саме за його децентралізацію, тобто перенесення "головного фоку­су" у прийнятті рішень на національний рівень (інтегровані рішення вважа­ють доцільними лише у разі гострої потреби), за зниження зарегульованості та бюрократизації в діяльності цієї європейської структури. Так само пропо­нують вони нову "концепцію міжнародного співтовариства", яка передбачає перебудову структур міжнародної безпеки та міжнародного права.

Таким чином, як всередині, так і за межами країни, Т.Блер та його уряд, по суті, продовжують, хоча й іншими методами, оновлений курс, який так успішно започаткувала М.Тетчер. Британці гідно оцінили реформаторські спроби і конкретні результати діяльності "нових лейбористів" , тому в червні 2001 року знову віддали їм перевагу на парламентських виборах, лейборис-. тська партія отримала 413 місць у палаті громад (на 5 осіб менше, ніж у попередньому складі).

177

3. Франція

Результати другої світової війни для Франції. Період Тимчасового режиму. Відставка Шарля де Голля. 25 серпня 1944 року Париж був звільне­ний від німецької окупації, а наприкінці року - вся Франція. В історії країни розпочався період, названий Тимчасовим режимом ( з кінця 1944 до кінця 1946року).

Завершення другої світової війни стало підсумком одного з найскладн­іших та найважчих періодів в історії французької нації. Повного краху заз­нав режим Віші, очолюваний маршалом Петеном. Разом з тим були остаточ­но підірвані конституційні основи Третьої республіки. Людські втрати в роки війни склали 1 млн. 100 тис. осіб, матеріальні - 3000 млрд. франків, від руй­нувань постраждало 80 департаментів, промислове виробництво скороти­лося на 70 відсотків, не оброблялося 1400 тисяч гектарів землі, наполовину зменшилися закордонні інвестиції, були повністю паралізовані транспортна і фінансова системи, з 17 тис. локомотивів залишилося З тисячі, дефіцит бюджету 1945 року склав майже 200 млрд. франків, втрачений був весь військовий і торговельний флоти; зруйновано 2 млн. помешкань (20 відсотків від загальної кількості); через брак продовольства функціонувала карткова система.

Генералові Шарлю де Поллю ще на початку 1943 року вдалося об'єднати всі національно-патріотичні організації і політичні сили, усі загони фран­цузького руху Опору. В травні того ж року було створено Національну Раду Опору, до якої увійшло 16 провідних організацій, які боролися за визволен­ня Франції від фашистських загарбників. У складі Ради були й комуністич­на та соціалістична партії. Всі визнавали верховенство де Голля.

Залишалося уладнати справи з французькими патріотами, які дисло­кувалися у Північній Африці під командуванням генерала Жіро, який також претендував на одноособове керівництво патріотичним рухом Опору фран­цузів. З червня 1943 року де Голль і Жіро підписали в Алжирі ордонанс про створення уряду в екзилі - Французького комітету національного визволен­ня (ФКНВ) з двома співголовами - де Голлем та Жіро і його першу деклара­цію, яка передбачала повне цілковите очищення французьких територій від ворога, відновлення демократичних свобод та республіканського режиму. Згодом склад ФКНВ розширився, були сформовані комісаріати (міністер­ства), під його егіду перейшли французькі колонії. Упродовж серпня-верес-ня 1943 року ФКНВ визнали СРСР. США. Англія і ще 19 держав антигітле­рівської коаліції. Згодом генерал Жіро поступився де Голлю у керівництві ФКНВ і відійшов від справ.

За ініціативою де Голля 17 вересня 1943 року був підписаний ордонанс про створення в Алжирі репрезентативного органу (парламенту)-Тимчасо­вої Консультативної Асамблеї з представників різних політичних сил руху

178

Опору. На початку 1944 року в рамках ФКНВ створено інститут регіональ­них комісарів республіки (замість вішістських префектів), в середині того ж року до емігрантського уряду ввійшли комуністи.

Таким чином, на час визволення Франції були фактично створені всі структури тимчасової державної влади. 9 вересня 1944 року Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки. До його складу ввійшли соратники де Голля і всі представники руху Опору: від правого до лівого табору, в тому числі комуністи.

12 вересня голова Тимчасового уряду виступив перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французь­кими демократичними колами з програмою дій, яка передбачала: відновлен­ня незалежності Франції та її статусу великої держави, участь країни у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників, конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галу­зей; відновлення господарства; підвищення в міру можливостей життєвого рівня народу.

У політичній сфері генерал задекларував обов'язковість проведення загальних виборів до Національних зборів, яким належить розв'язати про­блему майбутнього політичного ладу Франції.

Вже у грудні 1944 року генерал де Голль видав ордонанс про націонал­ізацію вугільних шахт у департаментах Hop і Па-де-Кале, великих автомоб­ільних і авіаційних підприємств, торговельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки газу і нафти, Французького банку, потужних депо­зитних банків, страхових компаній. При цьому мова не йшла про порушення принципу власності: власникам було гарантовано ту чи іншу форму компен­сації. Тільки заводи "Рено" перейшли до рук держави без компенсації, оск­ільки їхній колишній власник Луї Рено співробітничав з гітлерівцями. Зага­лом було націоналізовано 20 відсотків виробничих потужностей країни, на які припадало 15-20 відсотків промислової продукції та 35-40 відсотків ка­піталовкладень.

Водночас за де Голля закладаються основи державного управління на­ціоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соц­іальними відносинами, так званого "дирижизму": було створено Верховний комісаріат "плану модернізації і оснащення", в 1945 році засновано Дер­жавну вищу школу адміністративних керівників; розширено підготовку ви-сокваліфікованнх адміністраторів.

Ефективною і розлогою виявилась деголлівська соціальна політика: були відновлені профспілкові свободи, на 40-50 відсотків збільшено зарплату, введено оплачувані відпустки, систему допомоги багатодітним сім'ям, стра­хування у зв'язку з захворюванням, ваптносію, пенсії за віком та інвалідно­сте. Допомогу виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких екла-

12*

179

далися з із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представники профспілок і підприємців.

1945 року здійснено чистку державного апарату від вішістш: майже 4 тисяч осіб за вироком судів було ув'язнено, з них 2 тисячі - засуджено до смертної кари. Маршалу Петену смертну кару замінили довічним ув'язнен­ням. П'єра Лаваля за вироком суду розстріляли.

Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, діста ла схвалення з боку французів та провідних політичних сил.

Проте у зовнішньополітичній сфері перед головою Тимчасового уряд Французької республіки постало ряд серйозних проблем: перша з них поля­гала у тому. щоб. незважаючи на складні стосунки між французьким генера­лом, У.Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом, домогтися активної участі Франції у післявоєнному врегулюванні Європи та світу. Річ у тім, що керівники Англіїї і США погоджувалися визнати деголлівський уряд лише де-факто. Ф.Д.Руз­вельт планував навіть передати управління Францією "військовій адмініст­рації союзників". Врешті-решт 23 жовтня 1944 року Великобританія, США, СРСР та багато інших держав з огляду на широку народну підтримку де Голля визнали Тимчасовий уряд де-юре.

Докладаючи зусиль, щоб відновити міжнародний авторитет і престиж своєї країни, рівновагу у відносинах із союзниками, посилити тиск на Німеч­чину, де Голль вирішив опертися на СРСР. Крім того, генерал виношував далекоглядні плани - перетворити Францію у свого роду арбітра у стосун­ках, які щоразу ускладнювалися між західними державами та СРСР. З цією метою він здійснив візит до Радянського Союзу. Цю поїздку де Голль плану­вав ще 1942 року, коли СРСР визнав його організацію "Франція, що бореть­ся". В грудні того ж року він відрядив до СРСР ескадрилью "Нормандія" (ЗО офіцерів та ЗО механіків). З огляду на "бурхливі" стосунки з англійським прем'єром генерал розглядав навіть можливість передислокації своєї штаб-квартири з Лондона до Москви.

Так само в контексті майбутнього франко-радянського зближення не­обхідно розглядати амністію де Г'оллем 6 листопада 1944 року керівника ФКП Моріса Тореза, який з 1939 року перебував у СРСР і якого він вважав відпо­відно до судового вироку дезертиром. Річ у тім, що ще у жовтні 1939 року М.Торез за вказівкою Комінтерну втік з військової частини, в якій проходив службу, а вже 7 листопада він об'явився у Москві. Французький суд заочно засудив його за дезертирство до шести років тюремного ув'язнення, а уря­довим декретом від 17 лютого 1940 року М.Тореза позбавили французького громадянства. Упродовж 1939-1944 років один з керівників французької ком­партії, живучи в СРСР, знаходився у "подвійному підпіллі". Керівництво ФКП оголосило, що їхній лідер залишив військову службу для того, щоб неле­гально керувати антифашистською боротьбою на території Франції, тому

180

перебування М.Тореза на радянській території було строго засекречено. Після того як два представники Французької компартії увійшли до складу деголлі-вського ФКНВ, М.Торез почав наполягати перед своїми радянськими патро­нами, щоб його відрядили до Алжиру. Цю проблему було поставлено перед де Голлем. від розв'язання якої залежав його візит до СРСР. Глава Тимчасо­вого уряду дозволив повернення М.Тореза на батьківщину.

Шарль де Голль прибув до СРСР 26 листопада 1944 року. Він здійснив переліт на своєму власному літаку через Північну Африку, Єгипет, Сирію, Іран до Баку, звідки вже добирався до Москви потягом. Переговори тривали з 2 по 9 грудня і закінчилися укладенням договору про союз та взаємодопо­могу між Францією та СРСР терміном на 20 років. Головні пункти договору визначалися в статті 1, в якій обидві сторони обіцяли продовжувати війну до остаточної перемоги; в статті 2 обидві сторони зобов'язувалися вжити «всіх необхідних заходів, щоб ліквідувати будь-яку загрозу з боку Німеччини». Стат­тя 3 зазначала: в разі агресії з боку Німеччини, в результаті якої одна зі сторін буде змушена вступити у війну, друга сторона повинна негайно надати їй допомогу та підтримку, які будуть у її спромозі. Обидві сторони зобов'язу­валися не вступати до жодної коаліції, спрямованої проти однієї з сторін цього договору (стаття 5) та надавати одна одній усіляку можливу економіч­ну допомогу. Договір значною мірою посприяв поверненню Франції стату­су великої держави. Водночас французький генерал залишився вірним собі. Незважаючи на наполягання радянської сторони, він відмовився визнати так званий Люблінський комітет - прорадянський уряд Польщі, обмежившись лише обіцянкою відрядити до Польщі свого представника.

Французькі збройні сили, реорганізовані Тимчасовим урядом, дбрали участь у завершальному етапі воєнних дій проти Німеччини та Японії. Пред­ставники Франції разом з представниками СРСР, США та Великобританії поставили свої підписи під актами капітуляції гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії, ці держави підписали угоду про створення спеціаль­ного Міжнародного трибуналу для суду над воєнними злочинцями.

За підтримкою Радянського Союзу Франція одержала окупаційну зону в Німеччині, їй було надано статус фундатора Організації Об'єднаних Націй і місце постійного члена Ради Безпеки ООН.

Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зво­дилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій.

Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 року з різних католицьких організацій (на зразок європейських християнсько-демократичних партій). Очолили його соратники де Голля Жорж Бідо і Моріс Шуман. Чисельність МРП складала у 1945 році 235 тисяч осіб, в ньому переважали представни-

181

ки середніх верств. 20 відсотків склали робітники та службовці. Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної та соц­іальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулю­вання економікою; вони заперечували деголлівську ідею "сильної держави". Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії.

На правому фланзі діяла також політичне Республіканська партія свободи (ПРЛ), яка взяла на озброєння програму традиційних французьких правих: свободу підприємництва, невтручання держави в економіку, відмо­ву від націоналізації промисловості та соціального законодавства.

Сформувалася тут і "поміркована течія", до якої увійшли Республі­канська партія свободи, Селянська партія соціальної дії та група "Незалеж­них республіканців". Соціальну базу "поміркованих" склали підприємницькі верстви і заможні землевласники. її ж ідеологічні засади зводилися до ідеї верховенства ліберальних принципів у політиці та економіці, до свободи ринку, атлантичної солідарності у зовнішній політиці.

Відновило свою діяльність одне з найстаріших політичних об'єднань -Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, на чолі з її попе­реднім лідером Едуардом Ерріо. Ця партія дискредитувала себе причетні­стю до краху довоєнного республіканського ладу. Тепер вона виступила за відновлення Третьої республіки і тому була в опозиції до генерала де Голля.

На лівому фланзі знаходилися Французька компартія, на початку 1945 року нараховувала вона понад 500 тисяч членів, (очолювали її Моріс Торез та Жак Дюкло) і Соціалістична партія (СФЮ), у лавах якої було 350 тисяч осіб. З обранням у 1946році на посаду генерального секретаря партії Гі Молле в СФЮ посилилися антикомуністичні настрої та орієнтація на співпра­цю з правими республіканськими партіями. Ідеологи партії активно розроб­ляли концепцію «демократичного соціалізму» чи «гуманного соціалізму», яка стала базою політичного курсу соціалістів. До лівого флангу належав також Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР). створений у середині 1945 року Рене Плевеном і Франсуа Міттераном.

Особливе місце у партійному спектрі повоєнної Франції займали гол-лісти. які не були ще організовані в політичну партію. Сам генерал де Голль прагнув, як і в роки війни, залишатися єдиним лідером французької нації і не бажав ототожнювати своєї постаті з будь-якими політичними об'єднання­ми. Необхідно підкреслити, що із закінченням війни завершився перший етап голлістського руху, так званого воєнного голлізму, упродовж якого вся діяльність генерала та його соратників була спрямована на досягнення єди­ної мети — перемоги над ворогом. Новий етап цього руху - політичного гол­лізму почався з 1947 року, зі створення де Голлем партії- Об'єднання фран­цузького народу. 1945-1946 роки стали своєрідним містком між першим та другим етапами голлізму, під час яких де Голль абстрагувався від приналеж-

ності до партій, хоча активно співробітничав з ними.

Щоб реалізувати свій ідеал влади у повоєнній Франції, де Голль вирі­ шив з допомогою референдуму попередити відновлення Третьої республіки та скликати Установчі збори з обмеженими функціями - для підготовки і схвалення нової Конституції. У липні 1945 року Тимчасовий уряд призна­ чив на 21 жовтня вибори до Установчих зборів та референдум, на якому фран­ цузи мали відповісти на два запитання: 1. Чи хочуть вони, щоб обрані На­ ціональні збори функціонували як Установчі (якби відповідь була «ні», це означало б повернення до Третьої республіки); 2. Чи згодні вони, щоб кері­ вництво державою до прийняття Конституції здійснювалося за законом, про­ ект якого був вміщений на звороті бюлетеня (цей закон передбачав обме­ ження повноважень Установчих зборів сімома місяцями). Французи відпов­ іли "так" на обидва запитання (на перше - 96,4 відсотка учасників референ­ думу, на друге - 63, 6). '

Одночасно з референдумом відбулися за пропорційною системою ви­бори до парламенту, якому належало стати установчим. Найбільше голосів здобула ФКП - 26,2відсотка, а, отже, 159мандатів, СФЮ - 23,4відсотка (146мандатів), а далі відповідно ЮДСР - 4,6 та 42; МРП - 23,9 та 150, радикали - 5,7 і 29; 15,6 відсотка голосів було віддано правим угрупуван-ням, які отримали 53мандати.

Переважна більшість партій нового парламенту тією чи іншою мірою заперечувала конституційні плани де Голля. Установчі збори ж виявили особ­ливу повагу до генерала і одностайно надали йому право сформувати уряд. Тут же виник перший конфлікт з комуністами, які, завоювавши найбільше місць у парламенті, вимагали хоч би один із найважливіших міністерських портфелів: внутрішніх чи закордонних справ. Ш.де Голль погодився форму­вати уряд з представників усіх політичних партій, але виконувати вимоги комуністів відмовився. Досяіти компромісу вдалося лише в січні 1946 року після того, як був сформований уряд з 4 комуністів, 2 членів ЮДСР, 1 -радикал - соціаліста, 4 членів МРП та 5 деголлівців. ФКП отримала порт­фелі заступника прем'єра, міністра озброєння, промисловості та праці.

Найголовнішим для нового прем'єра було визначитися, як разом пар­ламентом і партіями, які засідали у ньому, керувати країною. Адже саме до­воєнний "режим партій" призвів, на думку де Голля, до національної катас­трофи 1940 року, а тепер партії знову мали намір диктувати свої умови. Це швидко підтвердилося. Наприкінці грудня 1945 року деголлівський уряд надіслав до Установчих зборів для обговорення і затвердження бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували на 20 відсотків скоротити військові витрати. їх підтримали комуністи. Генерал запротестував. 1 хоча дійшли компромісу, де Голль зрозумів, що керувати країною без тиску партії він не зможе і вирішив піти у відставку.

183

Після короткочасної відпустки він 20 січня 1946 року на засіданні уряду заявив про свою відставку, мотивуючи це рішення тим, що не мас змоги протидіяти обструкції з боку парламенту: "Повернувся монопольний режим партій. Я його не схвалюю, тому вирішив залишити свою посаду". Дослідники й.досі сперечаються, наскільки послідовним був у своїх діях генерал, чи насправді прагнув він спокою і відсторонення від політичної діяльності? Його соратники стверджують, шо де Голль розраховував не­вдовзі повернутися в політику, сподіваючись, що в країні розгорнеться ши­рокий рух за його повернення і тоді він зможе продиктувати Установчим зборам свої умови. Проте цього не сталося.

Наприкінці січня 1946 року соціаліст Фелікс Гуєн сформував новий кабінет з представників трьох партій: ФКП, СФЮ та МРП. Так у Франції розпочався період правління трипартійного блоку.

Навесні 1946 року Установчі збори завершили розробку проекту нової конституції і схвалили її ("за" проголосували 309, "проти" - 249 депутатів). Провідну роль у державно-політичному житті країни пропонований основ­ний закон відводив однопалатним Національним зборам. Вони обирали президента, який фактично не мав реальної влади, контролювали діяльність уряду. Референдум, який проходив 5 травня, 51,6 відсотків голосів відхилив цей конституційний проект.

Після референдуму 2 червня 1946 року були проведені нові вибори до Установчих зборів, яким належало розробити новий проект основного зако­ну країни. Голоси розподілилися: ФКП -одержала 153мандати, СФЮ -128,МРП-166.

Де Голль, не втручаючись у попередній референдум та парламентську кампанію, тепер вирішив ознайомити французів зі своїм проектом нової кон­ституції. Це сталося 16 червня 1946 року у нормандському містечку Байо. Його було обрано не випадково. Саме Байо стало першим французьким містом, з якого почалося визволення Франції від німецької окупації і куди прибув де Голль після тривалої лондонської еміграції. У червневі дні 1946 року населення Байо зустрічало його як національного героя - дзвонами, прапорами, квітами. Конституційна ідея, виголошена генералом перед жи­телями міста, ( її коментували по радіо та в пресі), зводилася до того, що виконавча і законодавча гілки влади мають бути розділені, глава виконавчої влади, тобто глава держави, повинен володіти найширшими повноваження­ми. Він призначає прем'єра, міністрів, затверджує закони і видає декрети, виступає арбітром у різних конфліктних ситуаціях, є гарантом національної незалежності і договорів.

Проте Установчі збори залишилися байдужими до деголлівського кон­ституційного проекту. Три провідні парламентські партії (ФКП, СФЮ, МРП) розробили свій компромісний проект, який передбачав обрання загальним.

1Й4

таємним і рівним голосуванням двопалатного парламенту - Національних зборів та Ради Республіки. Національні збори (нижня палата) зосереджува­ли в своїх руках усю владу, вони ухвалювали закони, контролювали діяльність уряду. Президента обирав парламент на 7 років, йому відводилися представ­ницькі функції, президентські акти мав затверджувати уряд, розширювали­ся права місцевого самоврядування. Разом з тим нова Конституція продуку­вала досить децентралізовану державно-політичну структуру у Франції, ос­кільки пропорційна система виборів у маленьких округах дозволяла прохо­дити до парламенту невеликим партіям. Це перешкоджало б створенню пар­ламентської більшості і зумовлювало б перманентні урядові кризи у роки Четвертої республіки.

Референдум, який проходив 13 жовтня 1946 року, 52,5 відсотками го­лосів схвалив новий проект конституції Франції. 10 листопада вже за новою конституцією відбулися вибори до Національних зборів. Комуністи отрима­ли 182, соціалісти - 102, Народно-республіканський рух- 173 мандати. Ра­дикали і ЮДСР - відповідно 43 і 26 мандатів. За створений восени того ж року "Союз голлістів" французи віддали всього 3 відсотки голосів-.

Через міжпартійні суперечки було сформовано спочатку перехідний (на один місяць) однопартійний соціалістичний уряд, який очолив Леон Блюм, а в січні 1947 року - коаліційний трипартійний уряд на чолі з соціалістом Полем Рамад'є. Президентом Французької республіки було обрано одного із лідерів СФЮ - Венсана Оріоля. Почалася дванадцятирічна історія Четвер­тої республіки у Франції.

Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток Франції проходив украй нерівномірно. Лише в 1948 році обсяг промислового вироб­ництва перевищив довоєнні показники. Наступного року було скасовано кар­ткову систему, досягнуто рівня національного доходу, який Франція мала напередодні другої світової війни. 1950 року виробництво продукції сільсько­го господарства зрівнялося з довоєнним рівнем. До 1948 р. країна не могла подолати дефіциту в державному бюджеті.

Прийняття Францією плану Маршалла і отримання триміліардної до­помоги стимулювало темпи економічного розвитку (крім цього, близько 2 млрд. доларів вона одержала за попередніми франко-американськими уго­дами). Початок 50-х років ознаменувався стабілізацією франка та цін. Обсяг промислового виробництва з 1952 по 1955 рік зріс на 27 відсотків, а у 1957 році обсяг цієї продукції удвічі перевершив довоєнний рівень. Особливо швидко розвивались нові галузі: електроніка, нафтохімія, літакобудування, автомобілебудування.

Сільське господарство розвивалося повільніше, ніж' промисловість. Його продукція перевершила 1957року довоєнний рівень лише на 15відсотків. Відбувалася, хоч і повільними темпами, технічне переозброєння

185

сільськогосподарського виробництва (електрофікація, механізація, хімізація). Водночас тривала концентрація земельної власності. Франція стала знач­ним експортером продовольства.

Вивіз капіталу за кордон скоротився і здійснювався у формі продук­тивного, а не позичкового. Основна маса капіталовкладень тепер припадала на промисловість, сільське господарство й торгівлю в самій Франції. Фран­цузький капіталізм втрачав свій лихварський характер.

Важливою рисою французької економіки післявоєнного часу став швидкий розвиток державно-монополістичного капіталізму. Так, у держав­ному секторі вироблялося 20 відсотків промислової продукції, націоналізо­вані банки зосереджували в своїх руках 35-40 відсотків капіталовкладень. Набуло поширення "державне програмування" економіки, що охоплювало як державний, так і приватний сектор. З 1946 року у Франції функціонує Генеральний секретаріат з планування, який розробляє плани економічного розвитку країни. Правда, французька система "програмування економіки" мас не обов'язковий, а рекомендаційний характер.

В 1947 році уряд приймає перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції народного господарства, відомий під назвою "плану Монне" (за прізвищем його ініціатора). Після виконання "плану Мон-не" був розроблений "другий план" (1951-1957), над реалізацією якого краї­на працювала до кінця Четвертої республіки. Ці плани передбачали низку преференцій для новітніх галузей (кредити, контракти, забезпечення спри­ятливих податкових пільг тощо). В роки Четвертої республіки націоналіза­цію було припинено.

За переписом 1954 року понад 37 відсотків активного населення було зайнято в промисловості, понад 35-у сфері обслуговування, 28 - в сільсько­му господарстві. Процес індустріалізації і урбанізації Франції прискорився, хоча його темпи відставали від аналогічних процесів у США, Японії, ФРН.

Наприкінці 1940-х років сталися важливі зміни у сфері трудових відно­син: запроваджено 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки (до трьох тижнів), рівність в оплаті праці чоловіків та жінок, розширено мере­жу соціального страхування і допомоги безробітним. Проте у 1950-х роках ситуація змінилася. Правлячі партії зробили ставку на систему вільного підприємництва, лібералізацію ринкових відносин, тоді як структурна пере­будова економіки, спричинена НТР. вимагала чіткого стратегічного плану­вання, збільшення інвестицій, широкого залучення науково-технічних кадрів. Це спричинило відставання Франції за динамізмом розвитку від провідних світових держав, скорочення французького експорту на світовому ринку, за­гострення соціальної напруги в країні.

Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність урядів "третьої сили". Через рік після прийняття Конституції Четвертої

186

республіки урядова коаліція, яка склалася з СФЮ, МРП і ФК11 розпалася. 5 травня 1947 року прем'єр-міністр П.Рамадьє опублікував декрет про усу­нення з уряду міністрів-комуністів. яким інкримінували недотримання пра­вил "урядової солідарності". Національні збори більшістю голосів схвали­ли це рішення.

Слід нагадати, що у перші повоєнні роки ФКП, 75 тисяч членів якої полягло в боротьбі за визволення країни, залишалася найчисленнішою та найвпливовішою серед інших компартій Заходу. Правда, її стратегію і такти­ку визначала Москва, хоч вказівок щодо організації у найближчому майбут­ньому збройного повстання для захоплення влади в країні, чи створення ко­муністичного "контруряду" у московських директивах того часу не виявле­но. Під час війни та у перші повоєнні роки французькі комуністи за вказів­кою Москви співробітничали з голлістами і цим зміцнили свій політичний вплив як провідна національна сила. Вони виступали активними провідни­ками радянської зовнішньої політики, її знаряддям.

Перші конфлікти в трипартійній системі виникли з приводу зовнішнь­ополітичного курсу уря;.у П.Рамадьє, який солідаризувався з Великобрита­нією та США. підтримував "доктрину Трумена". Міністри-комуністи висту­пили проти цього курсу, так само як і проти урядових методів колоніальної політики. Та найгострішими виявилися розбіжності в царині соціально-еко­номічних проблем.

У квітні 1947 року застрайкували робітники заводу "Рено", вони вима­гали підвищення зарплати. Комуністи підтримали ці вимоги. їхні партнери по урядовій коаліції, СФЮ та МРП. виступили проти підвищення зарплати, мотивуючи свою позицію необхідністю боротьби із зростанням цін, які з 1946 по 1957 рік зросли в 25 разів, тоді як зарплата за цей час збільшилася лише в 21 раз. тобто існувало відставання зарплати від рівня цін.

Зміна внутрішньополітичного становища у Франції та послаблення позицій комуністів у травні 1947 року викликали занепокоєння і невдово­лення Кремля. З червня В.Молотов дав вказівку радянському посольству в Парижі запроси ти М.Тореза (лідера ФКП) та ознайомити його з листом сек­ретаря ЦК ВК11(6) А.Жданова, в якому вказувалося, що французькі комуні­сти без погодження з Москвою припустилися помилки, проголосувавши в парламенті 4 травня 1947 року проти політики уряду П.Рамадьє в сфері за­робітної плані. На думку дослідників, самовільна акція лідерів ФКП стала однією з причин відновлення Комінтерну, покликаного посилити координа­цію дій керівництва зарубіжних компартій з Кремлем.

Через рік після своєї відставки генерал де Голль кинув виклик Чет­вертій республіці і розпочав відкриту боротьбу за втілення в життя своїх ідей. Так почався другий етан голлістеького руху, названого "політичним гол-лізмом", або "опозиційним голлізмом". У квітні 1947року екс -прем'єр,

187

будучи противником партій, виступив із заявою про створення під своїм керівництвом надкласової організації (асоціації) - Об'єднання французько­го народу (РГІФ), завдання якого полягало у боротьбі за реформу консти­туції в дусі ідей, виголошених в Байо. Вже наприкінці літа того ж 1947 року РПФ нараховувало 1 млн. осіб. Генерал поставився схвально до усунення комуністів з уряду, назвав їх "сепаратистами" і звинуватив у зраді національ­них інтересів країни. Таким чином, антикомунізм став невід'ємною части­ною настанов РПФ.

Деголлівське об'єднання не мало програми у звичному розумінні цьо­го слова, заміняли її ідеї генерала, які дістали назву голлізму.

Ще в роки війни де Голль зрозумів неможливість відновлення довоєн­них порядків, а тому наполягав на необхідності серйозних змін у керівництві економікою і політикою. Суть його головних ідей відзеркалювали слова "на­ція", "сильна держава", «велика Франція", "соціальні реформи".

Висхідним пунктом деголлівської доктрини була ідея "нації". У відпо­відності з цією націоналістичною тенденцією де Голль вважав головною силою історичного процесу не класи, а нації. Класові інтереси, з його точки зору, мають приватний характер і тому їх слід підпорядковувати загальнона­ціональним, виразником яких є держава. Щоб держава могла успішно відсто­ювати загальнонаціональні інтереси, вона повинна бути "сильною", тобто мати широкі повноваження і якнайменше залежати від партій. Боротьба партій і класів, на думку де Голля, підриває стабільність і авторитет уряду, послаблює націю, а отже, є шкідливою. Лише сильна держава, що спираєть­ся на підтримку всієї нації, здатна спрямувати її до вищої мети - "величі". Важливим елементом політики, спрямованої на створення "сильної держави", "згуртування нації і досягнення величі", де Голль вважав соц­іальні реформи. До їх числа він відносив: відновлення всіх демократичних свобод, часткову націоналізацію, державний контроль над економікою, сис­тему соціального страхування, покращення умов праці. Провідне зовнішнь­ополітичне завдання голлізму зводилося до розв'язання проблеми національ­ної незалежності.

Структура РПФ характеризувалася строгою централізацією та автори­таризмом, подібно до ФКГІ, все підпорядковувалося владі та ідеям його фун­датора. В жовтні 1947 року РПФ взяла участь у муніципальних виборах і тріумфально перемогла, отримавши 40 відсотків голосів виборців. Проте головну ставку було зроблено на участь та перемогу на парламентських ви­борах, які припали на 1951 рік. Генерал домагався влади, але законним шля­хом. Ще задовго до виборів він закликав до добровільно розпустити Націо­нальні збори. Несподіванкою для голлістів став новий виборчий закон, схва­ленні! Національними зборами напередодні виборів. Він передбачав заміну пропорційної системи виборів мажоритарною з правом апарантування, тоб-

188

іо можливістю партій укладати між собою угоди про об'єднання з метою отримати додаткові парламентсьіх мандати. Генерал де Голль, як відомо, був принциповим ирот ивником будь-яких угод з політичними партіями і на­полягав на тактиці "принципової опозиції", "відмови від співпраці з правля­чими партіями. Хоча РПФ виборола на парламентських виборах до Націо­нальних зборів 118 мандатів, тобто більше ніж будь-яка інша партія (ФКГІ -103; СФЮ - 104; МРП - 85). але не набрала абсолютної більшості, необхід­ної для формування уряду. До того ж у таборі голлістів зростало невдово­лення авторитаризмом генерала, що спричинило кадрові перестановки в об'єднанні, падіння впливу РПФ та врешті-решт його розпуск 1955 року.

Для блокування впливу комуністів та деголлівців в урядових колах ви­никла ідея "третьої сили". Суть її полягала в тому, що так звані "справжні республіканці" повинні були відстоювати середню лінію між комуністами і деголлівцями, виступати як проти перших, так і проти других. До нової уря­дової коаліції увійшли центристські партії: СФЮ, МРП і радикали. 1951 року місце соціалістів в уряді зайняли "помірковані", або "незаможні" (пра­ва партія, яка виникла 1948 року). Соціалісти перейшли в опозицію через незгоду із законом про субсидії релігійним школам.

Правоцентристська коаліція залишалася при владі до 1955 року. По­вернення до влади в другій половині 1950-х років соціалістів не змінило справи на краще: Четверта республіка переживала перманентні урядові кри­зи (з 1946 по 1958 рік змінилося 14 урядів), нестабільність урядового курсу, неспроможність розв'язати нагальні проблеми. Разом з тим уряди "третьої сили" припинили судові процеси проти вішістів. Ті з них, хто ще перебував у в'язницях, вийшли на волю. На 1951 рік було амністовано 24 тисячі вішістів із 40тисяч засуджених,-

Наприкінці 1940-х -першій половині 1950-х років відбулося ряд страйків. Найбільшим був виступ шахтарів восени 1948 року, які вимагали введення рухомої шкали зарплати. В лютому 1950 року уряд прийняв закон про колективні договори, в яких визначався мінімум зарплати. Після три­тижневих страйків улітку 1953 року за участю 4 млн. осіб уряд змушений був підвищити страйкарям заробітну платню.

Міжнародне становище та зовнішня політика. Найдошкульнішими для урядів Четвертої республіки виявилися зовнішньополітичні проблеми, які врешті-решт привели до її падіння. В першій половині 1950-х років го­ловними серед них стали дві: переозброєння Західної Німеччини та колоні­альні війни.

У роки Четвертої республіки відбулася зміна зовнішньополітичної ор­ієнтації Франції. Спершу, за Тимчасового режиму, вона намагалася бути спо­лучною ланкою між СРСР та США. Після відставки де Голля країна перехо­дить до односторонньої орієнтації на англо-американський блок та захід-

189

носвропейську інтеграцію.

Так, у березні 1948 року Франція виступала одним із фундаторів Захід­ного союзу (Брюссельський пакт)-договору про військову, економічну, куль­турну співпрацю; цього ж року вона започаткувала свою участь у плані Маршлла; навесні 1949 року в обмін на гарантію приєднаний» Саару пого­дилася на створення Три юнії, НАТО та Ради Європи. Доповідаючи в Націо­нальних зборах про заснування Організації Північноатлантичного договору (НАТО), міністр закордонних справ Робер Шуман запевнив, що НАТО буде знаряддям контролю над Німечиною, яка ніколи не матиме змоги переозб­роюватися. 1950 року Франція з метою контролю над відновленням про­мислового потенціалу Західної Німеччини ініціювала створення Європейсь­кого об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у 1954-1955 роках погодилася замість відхиленого у 1952 році Національними зборами проекту «Європейського оборонного товариства"' на ремілітаризацію ФРН та її прийняття до НАТО (у відповідь СРСР анулював радянсько-французький договір про союз і взає­мну допомогу від 1944року).

Проте у другій половині 1950-х років ініціативу у подальшому розвит­ку інтеграційних процесів перебирають ФРН та країни Бенілюксу, які відігра­ли провідну роль і організації 1957 року на основі ЄОВС Європейського економічного товариства ("Спільний ринок"). Франція втрачала свою роль, вплив та самостійність на міжнародній арені.

Колоніальні війни, які вели уряди Четвертої республіки, руйнували її структури і врешті-решт призвели до краху імперії. Франція була другою за значенням після Британії світовою колоніальною імперією. Якщо в метро­полії після другої світової війни проживало 43 млн. осіб, то в колоніях - 52 млн.

Уряди періоду Четвертої республіки прагнули шляхом воєн та репресій попередити розпад імперії. В перші повоєнні роки Франція намагалася при­душити національно-визвольний рух в Індокитаї - в Лаосі та Камбоджі. В 1946 році вона почала війну у В'єтнамі, яка завершилась 1954 року, але безрезультатно для метрополії. Щороку на цю війну витрачалося 100 млрд. франків. За сім років воєнних дій у В'єтнамі загинуло 320 тис. французьких солдатів та офіцерів.

За цих умов найбільш далекоглядні політики пропонували перегляну­ти колоніальну політику Франції в дусі неоколоніалізму, закликали відмови­тися від безнадійних спроб силою зброї придушити національно-визвольну боротьбу і перейти до дипломатичних переговорів, надання політичної не­залежності колишнім колоніям і таким чином зберегти економічні позиції метрополії. Провісником цього курсу став радикал П'єр Мендес-Франс, який очолив уряд навесні 1954 року. Цього ж році він ініціював переговори з В'єтнамом, які завершилися визнанням його незалежності, як і Лаосу та

Л СІМ

Камбоджі, зобов'язанням вивести упродовж 1954- 1956 років французькі війська з регіону.

Міжпартійні суперечки, різні підходи в царині зовнішньої та колоні­альної політики спричинили розкол у партії радикалів, поставили на грань розколу і партію французьких соціалістів. Саме ці обставини спричинили припинення повноважень Національних зборів та їхній розпуск у листопаді

1955року, а, отже, й призначення дострокових парламентських виборів на січень 1956року.

Участь у парламентських виборах 1956 року взяли дві провідні пол­ітичні сили: ФКГ1 та Республіканський фронт (блок соціалістів, радикалів, частини деголлівців) і Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР) на чолі з Франсуа Миттераном. Жодне із угруповань не вибороло абсолютної підтримки з боку виборців (ФКП - одержала 150 мандатів; СФЮ - 95; ради­кали з ЮДСР -91, МРП - 73, "незалежні" - 95, деголлівці - 21 мандат). Відкинувши пропозицію французьких комуністів щодо створення трипарт-ійного уряду, лідери Республіканського фронту сформували уряд меншості, що зумовило хронічну нестабільність наступних урядів ( з 1 лютого 1956 року і до падіння Четвертої республіки - 28 травня 1958 року змінилося чо­тири прем'єри.) Для урядів, що формувалися після парламентських виборів,

1956року, каменем спотикання виявилася саме колоніальна політика. На­ давши незалежність Тунісу та Марокко, вони спіткнулися на алжирській проблемі.

Слід нагадати, що Алжир був однією з найперших колоній Франції - з 1830 року. Тут проживало, окрім 9 млн. арабського населення. 1 млн. 200 тисяч осіб європейців, в основному французів, у володінні яких були кращі землі, промисловість, торгівля. Не дивно, що в метрополії Алжир розгляда­ли як невід'ємну частину Франції (на зразок Ельзасу та Лотарінгії), він мав статус заморського департаменту. Коли 1954 року в Алжирі розпочався на­ціонально-визвольний рух за незалежність, усі французькі політичні партії, окрім ФКП. наполягали на його збройному придушенні. Проти алжирських повстанців діяла півмільйонна французька армія. Перший уряд, сформова­ний після початку алжирських подій 1956 року, очолюваний соціалістом Гі Молле пообіцяв мирне розв'язання проблеми Алжиру, але натомість пішов на розширення воєнних операцій в регіоні. Окрім цього, уряд Гі Молле втяг­нувся ще в одну серйозну зовнішньополітичну авантюру - у війну разом з Англією та Ізраїлем проти Єгипту, лідер якого Гамаль Абдель Насер здійснив націоналізацію Суецького каналу, в результаті чого арабські держави бойко­тували Францію, зменшившії на третину необхідні їй поставки нафти. Для Четвертої республіки зима 1957 року виявилася суворою: нестача бензину, застиглі шеренги автомобілів, зростання цін. До цьоіо додалися страйки, пік яких припав на той же 1957рік.

191

8 лютого 1958 року стався новий інцидент. Французька авіація бомбар­дувала на кордоні з Алжиром туніське селище Сакієт-Сіді-Юсеф, в якому перебували алжирські повстанські з'єднання. Бомбардуванння, мало виправ­дане з погляду міжнародного права, призвело до жертв серед мирного насе­лення і викликало обурення в усьому світі, а ткож з боку французької гро­мадськості. США та Великобританія, ставлячись до Франції як до другоряд­ної держави, запропонували створити спеціальну комісію для розгляду кон­флікту, що було розцінено у французьких політичних колах як втручання у внутрішні справи держави.Одночасно з цим уряд Фелікса Гайяра, пережи­ваючи суттєві економічні труднощі, запросив у США позику в 650 млн. до­ларів взамін на право дислокації на французькій території американських ракетних баз. 15 квітня 1958 року уряд Ф.Гайяра подав у відставку, започат­кувавши травневу урядову кризу, яка закінчилася 13 травня обранням ново­го прем'єра, члена МРП П'єра Пфлімлена. Це був останній уряд Четвертої республіки, який впав 28 травня 1958 року. Почалася "операція воскресіння де Голля".

П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до влади. В умовах повного розладу в державних структурах Четвертої рес­публіки активізувалися прихильники де Голля, які перебували в тотальній опозиції до неї. Деголлівш прагнули ліквідувати Четверту республіку, ска­сувати Конституцію 1946 року, припинити'безкінечну чехарду кабінетів, вста­новити в країні тверду виконавчу владу на чолі з президентом. Ним мав ста­ти Ш. де Голль. Єдиний шлях повернення до влади де Голля його прихиль­ники вбачали в залученні на свій бік двох провідних сил: алжирських ультра-колоністів та армію, в руках якої знаходилася вся влада в Алжирі. Голлісти докладали всіх зусиль, щоб переконати французів та військове командуван­ня в Алжирі, що їхній лідер здатен вивести країну з кризи, очоливши уряд "громадського порятунку".

29 квітня голлісти організували в Алжирі демонстрацію за участю 30 тисяч осіб переважно європейського походження під гаслами: "Геть систе­му!", "Геть уряд!". 13 травня тут розпочався антиурядовий заколот військо­вих, які вимагали створення Комітету громадського порятунку та зміни уря­ду у Парижі, погрожували десантуванням у метрополію. 29 травня генерал дав згоду за відповідних умов очолити новий уряд. 1 червня Національні збори 329голосами "за" та 224 -"проти" схвалили інвеституру Ш.де Гол­ля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала істо­рією.

Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки. Основне

192

завдання де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б відзеркалювала його розумін­ня ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися "за" чи "проти" нової Конституції.

Конституція П'ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі статтею 5-ю, президент є гарантом національної неза­лежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітра­жем «нормальне функціонувння влади «. Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декре­ти та ордонанси . Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі по­вноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламен­том.

Конституція давала право президентові після консультацій з прем'єр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом року після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому.

Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він мас право оголошувати в країні надзвичай­ний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпус­калися і країна управлялася на основі президенських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави.

Традиційними прерогативами президента є представництво в стосун­ках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, ого­лошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції 11 'ятої Республіки стало те, що голова держави зобов'язаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надава­ло йому в цих питаннях усю повноту влади.

Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За Кон-с гитуцією, він «гарант незалежності судової влади». Вищу Раду магістрату­ри очолює президент. Він, по суті, виносить остаточне рішення про призна­чення суддів і про помилування .

із"

193

Конституція 1958 року надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референду­ми тільки проблемні питання. Так, шляхом референдуму було доповнено Конституцію законом від 1962 року "Про зміни щодо виборів президента Республіки загальним голосуванням".

Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французько­му суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Коституцією роль партій зводилась до такого: "Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії."

21 грудня 1958 року генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки народився 22 листопада 1890 року у Парижі, у дворянській ро­дині. Його батько викладав філософію та літературу у паризькому католиць­кому колежі і був симпатиком монархії. Мати - глибоко релігійна жінка. Свою п'ятірку дітей вони виховували у дусі католицизму та патріотизму. Нація і Вітчизна - ці два поняття були найсвятішими в родині. Де Голль отримав ґрунтовну й широку гуманітарну освіту. Батьки схвалили намір сина стати офіцером: вступив він до привілейованої військової школи Сен-Сір. Перед кожною молодою людиною, яка закінчувала цей навчальний заклад, відкри­валася перспектива успішної кар'єри. Ш. де Голль закінчив школу Сен-Сір 1912року.

Двадцятирічний юнак твердо вірив, що сенс його життя полягає в тому, "щоб здійснити в ім'я Франції видатний подвиг і що настане такий день. коли йому випаде така нагода."

Серед слухачів училища Шарль вирізнявся своїм богатирським зрос­том і не безпідставно придбав такі прізвиська, як Подвійний Метр, Великий Шарль, Довга Спаржа. Недруги, яких дратували його успіхи у навчанні і незалежна поведінка, називали його Півнем, або Павичем . Офіцерська служ­ба посилила і поглибила риси його характеру. У французській армії панував дух корпоративізму, зневажливого ставлення до політиків та політики. Військові не мали виборчих прав і формально були поза політикою. Проте ці обставини тільки посилювали своєрідну опозицію офіцерів до урядових кіл. Такими симпатіями і антипатіями жив де Голль.

Молодший лейтенант Ш. де Голль, як один з кращих випускників учи­лища, мав право вибору місця служби. Обрав він найменш престижний рід військ -багатостраждальну піхоту.

1914 рік застав де Голля в 33-му полку 5-ї французької армії. Вже в перші дні війни лейтенант, якСМу не минуло й 24 роки, пройшов бойове

194

хрещення: 15 серпня, захищаючи місі на річці Мез, був поранений. Після короткочасного перебування у шпиталі він знову у полку. 18 січня 1915 року його нагороджено Військовим хрестом, у вересні цього ж року прсвоєно зван­ня капітана. Існує чимало свідчень хоробрості де Голля.

1916 року, будучи важко пораненим, потрапив до німецького полону, де пробув майже три роки. На батьківщині його вважали загиблим і нагоро­дили орденом Почесного легіону.

З першого ж дня полону Шарль де Голль планує втечу. Таких спроб він здійсниі п'ять. За риття підземного ходу його перевели до табору для невиправних. Дві останні спроби коштували йому 120 днів суворого режи­му. 1 лише Комп'єнське перемир'я принесло йому волю. Повернувшись з полону, він наймається до армії Ю.Геллера. Незабаром ускладі польської армії взяв участь у бойових діях проти Червоної армії на Волині і під Варшавою, командував піхотно-танковим гарнізоном. В лютому 1919 року завершив свою кар'єру найманого вояка і повернувся до Франції з нагородою - Хре­стом Святого Венцлава.

В жовтні 1919 року де.Голль знову у Сен-Сірі, але уже в ролі викладача воєнної історії, якою захоплювався. В листопаді 1922 року він вступає до дворічної Вищої військової школи (аналог академії генштабу). Правдолюб­на вдача, непохитне прагнення жити відповідно до своїх переконань нега­тивно позначилися на його військовій кар'єрі. Тож невипадково упродовж 12 років він перебував у званні капітана. З 1925 року Шарль де Голль -працівник військового міністерства, активно виступає за реформу французь­кої армії. Свої думки з цього приводу виклав у книгах "Розлад у стані воро­га", "За професійну армію", "Франція та її армія". Де Голль піддав критиці військову доктрину Франції, яка грунтувалася на оборонній стратегії, наво­див численні аргументи на користь створення професійної, мотомеханізова-ної армії. На жаль, тоді ніхто не прислухався до його пропозиції. А тимча-сом доктриною французького генерала скористалися у нацистській Німеч­чині.

Зовнішня політика президента Ш.де Голля. Пріоритетною цари­ною Шарль де Голль вважав зовнішню політику. Він домагався піднесення Франції в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і духовного життя, забезпечення їй статусу великої світової держави. Вся політична діяльність першого президента П'ятої республіки була підпорядкована цій меті. Особ­ливо піклувався про зміцнення обороноздатності своєї батьківщини. Не раз говорив: "Потрібно, щоб оборона Франції і була французькою, якщо такій країні як Франція доведеться вести війну, треба, щоб це була її війна".

Діючи відповідно до своїх поглядів, він докладав зусиль, щоб змінити орієнтацію французької зовнішньї політики. Одне з головних завдань прези­дента полягало в тому, щоб поступово звільнитися від дещо васальних форм із*

195

і метолів співробітництва Франції і США. Пізніше він згадував: "Мій план зводився до того, щоб звільнити Францію від Атлантичного союзу, від інтег­рації, яку здійснює НАТО під американським керівництвом". Франція, на його думку, мас стати рівноправним партнером США. Як відомо, на той час на французькій землі перебувало 26 тисяч американських солдатів та офі­церів, 29 військових баз і склади атомної зброї США. Це викликало тривогу: на випадок війни, чи якогось серйозного непорозуміння, Франція може стати об'єктом нападу, її, як союзницю США, в будь-який момент можуть втягнути у збройний конфлікт. 24 вересня 1958 року де Голль направив Д. Ейзенхауеру і Г. Макміллану меморандум, у якому зажадав влаштувати низ­ку тристоронніх консультацій між Францією, США та Великобританією з тим, щоб розробити нову політичну та військову стратегію союзницьких відносин.

Цю пропозицію американський президент і британський прем'єр відки­нули. Тоді де Голль дав наказ вивести з-під командування Північноатлан­тичного союзу французький Середземноморський флот, заборонив утриму­вати на території Франції американську ядерну зброю та будувати установ­ки для запуску ракет. Згодом було запроваджено систему контролю за польо­тами військових літаків над територією Франції.

Так було започатковано курс на вихід французької держави з військо­вої організації НАТО. Не зустрівши підтримки з боку США і Англії, де Голль, прагнучи підкреслити свою незалежність, почав діяти всупереч політиці Ва­шингтону. В березні 1966 року він повідомив президента США та уряди 14 країн - членів НАТО про рішення Франції припинити свою участь в інтегро­ваному військовому командуванні і про виведення своїх збройних сил з-під юрисдикції натівського командування. В меморандумі з приводу цього рішен­ня де Голль навів такі аргументи: Європа перестала бути центром міжнарод­них конфліктів, а Сполучені Штати втратили монополію на атомну зброю. Генерал якось висловився, що операція з НАТО - "це остання битва у моєму житті".

Дії Шарля де Голля щодо НАТО дають підстави вважати, що .він був реально мислячим політиком і усвідомлював, що світ постійно змінюється і потребує адекватних рішень: якщо раніше президент схвалював підписан­ня Атлантичного договору, то в 1960-ті роки стало очевидним, що блок, який заснований був на принципі інтеграції під керівництвом США, став неперс­пективним для Франції. Де Голль одним з перших визнав, що атомна війна - це війна на самознищення.

Справедливими є слова одного з американських кореспондентів про те, що в цей період де Голль "не пропускав жодної нагоди, щоб завдати удар по англосаксах". Одне із підтверджень цього - публічна критика де Голлем мілітаристських акцій США. Особливо засуджував він воєнні дії американців

196

у В'єтнамі. Так, виступаючи в Пномпені у вересні 1966 року, де Голль зажа­дав припинити бомбардування і вивести американські війська із В'єтнаму. Звичайно, що це не могло не призвести до загострення франко-американсь-ких відносин.

Слід звернути увагу на ту підтримку, яку Франція надавала Індокитаю під час його війни зі США. На знак протесту про втручання Сполучених Штатів у внутрішні справи цієї країни Париж відкликав своїх представ­ників із СЕАТО. Такі дії Франції стали прикладом для інших держав. Так, уряд Пакистану також заявив, що не буде брати участі в військових манев­рах СЕАТО.

Вже в 1958 році де Голль зумів критично оцінити досвід колоніальних воєн в Індокитаї і Алжирі і визнати неминучість деколоніалізації. Він цілком усвідомив усю матеріальну збитковість колоній для метрополій, її економіч­ну і моральну нерентабельність. З цьго приводу писав: «Я розумію, що коло­ніалізм віджив свій вік. Тому я надав незалежність тринадцяти африкансь­ким країнам -колишнім колоніям Франції. Я надіюсь розв'язати алжирське питання на основі принципу самовизначення. Але тоді, в 1958 році, через виняткову гостроту цієї проблеми розв'язати її не вдалося. Пізніше де Голль зауважив: "Якби в червні 1958 року я заявив, що хочу надати Алжиру незалежність, я позбувся б своєї посади того ж дня. Але я завжди знав, чого я хотів."

Головною причиною останньої колоніальної війни Франції, що трива­ла до 1962 року була діяльність могутньої організації ультраколоніалістів, яку потрібно було нейтралізувати, а водночас виторгувати в алжирців такі умови незалежності, які були вигідні Франції. Тому де Голль діяв поступо­во, але цілеспрямовано. Спочатку запропонував план економічного і полі­тичного реформування Алжиру. Потім, 16 вересня 1959 року, офіційно зая­вив, що Алжир є алжирською територією і має право на самовизначення. Згодом 1960 року виголосив в Алжирі промову, в якій визнав, що ця країна є державою з власним урядом, установами і законами. 1, нарешті, в березні 1962 року, були підписані Евіанські угоди про припинення вогню, про суве­ренітет, про подальші відносини між Францією і незалежним Алжиром.

Де Голль довів справу до кінця, припинивши семилітню війну і визнав­ши політичну незалежність Алжиру. Цим самим він звільнив Францію від непомірної для неї колоніальної відповідальності, відкрив перспективу при­скореної модернізації французької економіки і можливість перейти до ши­рокої зовнішньої політики, перш за все в Європі.

Головними напрямками європейської політики П'ятої республіки були: по-перше, курс на зміцнення двосторонніх відносин Франції з ФРН, що діста­ли назву "вісь Париж - Бонн", і, по-друге, співпраця з "Спільним ринком". Переконавшись у нереальності своїх планів щодо політичного союзу захід-

197

ноєвронейських країн, в якому б Франція не лише здійснювала власну неза­лежну політику, але й мала б вирішальний вплив на діяльність співтовари­ства, генерал звернув увагу на співробітництво з ФРН . У де Голля сформу­валось власне бачення ролі цієї країни. Він розумів, що Німеччина - найб­лижчий сусід Франції і вирішив зробити свого суперника - ФРН - союзни­ком. Справедливою є думка одного із соратників генерала про те, що де Голль і Аденауер багато в чому не погоджувались між собою, але розуміли необхідність союзу. Конрад Аденауер, канцлер ФРН, прагнув зблизитися з Францією, щоб зміцнити свої позиції в Західній Європі та заручитися підтримкою Франції у своїх планах щодо німецького питання (об'єднання Німеччини). Таким чином, союз був вигідний обом державам . Щоправда, стосунки між де Голлем та К. Аденауером справляли враження своєрідної гри-змагання: хто кого перехитрить? Але разом з тим ця гра в січні 1963року привела до підписання угоди про співдружність між ФРН та Францією. Вона передбачала регулярні консультації урядів двох держав з усіх питань військової стратегії й тактики, і по суті, офіційно проголошувала кінець давній ворожнечі двох країн. Ця угода викликала сенсацію: адже в Західній Німеччині ще пам'ятали наміри Шарля де Голля розчленувати Німеччину.

Відносини між ФРН і Францією були непростими. Де Голль і Аденау­ер допомагали один одному. Так, останній обіцяв підтримати президента Франції в питанні перебудови НАТО, в утворенні «Малої Європи», у виз­нанні інтересів сільського господарства Франції в «Спільному ринку», в ней­тралізації спроб Англії вступити до ЄЕС. Аналогічними були дії де Голля при дислокації складів та навчальних баз бундестагу на території Франції. Де Голль підтримав канцлера ФРН з німецького питання .

Водночас де Голль завжди намагався підкреслити контроль Франції над ФРН. Так. він не підтримав Аденауера в його спробі одержати від СШАправо самостійно розпоряджатися атомною зброєю. Постійно наголошу­вав також на незмінності кордону по Одеру-Нейсе. "Ми не зацікавленні в зміні кордону Німеччини ні сьогодні, ні в майбутньому. Німеччина повинна примиритись із заслуженим покаранням за свою агресію."

Особлива сторінка в зовнішньополітичній діяльності де Голля належа­ла його стосункам з Радянським Союзом. Не можна погодитися з тверджен­нями радянських істориків, що ніби причиною зближення Франції з СРСР було лише те, що де Голль вважав СРСР гарантом миру. Більш переконли­вим є те, що це зближення він розглядав як певний тиск на ФРН та США.

Деякі дослідники виділяють у франко-радянських відносинах два пер­іоди: 1958- 1964 роки, зв'язаний з ім'ям М.С. Хрущова та 1965- 1969 роки - з ім'ям J1.1. Брежнєва . Шарль де Голль відводив Радянському Союзу знач­не місце в світовій політиці, враховуючи йоговнесок у розгром гітлерівської Німеччини та наявність в СРСР атомної бомби. Налагодженню контактів з

•шя

Москвою сприяло прагнення де Голля зупинити нагнітання "холодної війни", навести мости економічного, гуманітарного, політичного співробітництва між двома військовими блоками - НАТО і Варшавським договором. Але це упиралося насамперед у позицію СРСР. Зі спогадів де Голля видно, що надії на поліпшення стосунків між державами виникли в березні 1960 року під час відвідин М.С.Хрущовим Парижу. Саме в ході цього візиту уряди СРСР і Франції підписали угоду про мирне врегулювання всіх питань. Було домо­влено про розвиток радянсько-французських торговельних і наукових звязків, про співробітництво в галузі використання атомної енергії в мирних цілях. Після від'їзду М.С.Хрущова де Голль писав: "На заключному етапі перего­ворів радянський прем'єр пообіцяв мені свою активну участь у нараді голів чотирьох урядів. Він вплинув на мене силою і енергією своєї особи і поро­див надії на те, що всупереч усьому, мир на землі набув шансу, Європа - своє майбутнє."

Дві авантюри М.С. Хрущова викликали осуд Шарля де Голля. Перша з них стосувалася « німецького питання», а саме ініціативи керівника радянсь­кої держави щодо зміни статусу західних держав в Західному Берліні. Тоді ж де Голль разом з лідерами США і Великобританії зайняв жорстку позицію проти перегляду статусу-кво. Відомо, що 1960. року, після дискусій і навіть провалу паризької зустрічі на вищому рівні, статус-кво в Західному Берліні було збережено. Авантюра М.С. Хрущова не привела ні до чого, окрім побу­дови "берлінської стіни" ,яку де Голль засудив.

Непродумані зовнішньополітичні кроки СРСР прискорили підписання франко-західнонімецького договору 1963 року. Загострила франко-радянські відносини і відмова де Голля приєднатися до тристоронньої угоди про част­кову заборону ядерних випробовувань. У Московському договорі (липень 1963 року) де Голль вбачав небезпеку ліквідації французьких ядерних сил.

Одним з атрибутів національної незалежності у повоєнні роки стало володіння ядерною зброєю. Відсутність у Франції цієї зброї, а також ядерна монополія США (до 1949 року) спричиняли, на переконання голлістів, за­лежність Парижа від Вашингтона. 1962 року Франція набула статус ядерної держави.

Внутрішньополітична діяльність. Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалеж­ності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни , в червні 1958 року випущено внутрішню позику на виг­ідних для власників золотих зоощаджень умовах. Протягом року їх звільня­ли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював

199

100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 року досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику.

Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 з лишком відсотків. Темпи зростання промислової про­дукції складали 7-8 відсотків нарік( у 1959-1963 роках). В 1964-1968роках вони знизились до 3 - 4 відсотків . Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - на­фтова, хімічна,автомобільна, електротехнічна.

У промисловості прискорився процес концентрації і централізації ви­робництва. Так, лише в 1958році зафіксовано 541випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінан­сово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку.

Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 року було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 відсотків. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 відсотків нижчий, ніж у місті. В липні 1960 року вий­шов закон про "сільськогосподарську орієнтацію", який дозволяв ліквіда­цію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному това­риству.

1962 року почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської про­дукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати над­лишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі.

Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індуст-ріалізаціцю сільського господарства. Так, в 1965році тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів. Упродовж 1959 - 1964 років знач­но зросла врожайність зернових: пшениці - з 22,8 центнера до 23,4 , ячме­ню-з 23,4 до 27,3, кукурудзи - з 26,1 до 28,8 центнера. За 10 років вироб­ництво сільськогоиодарських продуктів збільшилося на 66 відсотків. Зрос­тала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось погол­ів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней.

Політика уряду проводилась в інтересах великих ефективних госпо-

9ПГ!

дарств. які давали значні прибутки .В 1968році 12відсотків загальної кількості ферм виробляли 50 відстоків сільськогосподарської продукції. 60 відсотків дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шука­ло роботу в містах. Щороку село покидало біля 150тисяч чоловік .

"Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля. Чим же були зумовлені травневі події 1968 року? Комуністична і прокомуністична літе­ратура трактує їх як соціально-політичну кризу, як піднесення революційно­го руху трудящих.,Насправді на початку 1968 року Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безроб­ітних досягла 500 тисяч. Проте оцінювати події травня 1968 року, як суто соціальну кризу, як вияв "класової боротьби" було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го ставли ідеологія та рух мо­лоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав гло­бальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволен­ня старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 відсотків його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів при­водила до того, що 70 відсотків студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек.

Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські де­монстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі.

Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, само­врядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: "Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити".

13 травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робіт­ники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: "Юроків-достатньо!", "Де Голля в архів!" Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійого віку. Про це говорили гасла : "1000франків!", "40годин!", "60років!"

Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах роб­ітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня про­вели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уря-

201

ду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти.

Уряд поступився. Прем'єр-міністр Ж.Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані "Гренельські уго­ди", які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу без­робітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністич-рої диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихиль­ники уряду вийшли під гаслами: "Де Голль не один!" Страйковий рух по­волі почав слабнути і до середини червня припинився.

ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягай успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і заво­ювала у парламенті більшість.

Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як "розрив контракту" з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кро­ком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референ­думі 27 квітня 52 відсотки виборців відхилили деголлівський проект. З юри­дичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. Але де Голль дотримав свого слова і подав у відставку. А в листопаді 1970 року перестало битися його серце. Засновник П'ятої рес­публіки відійшов у вічність.

Відставка генерала-президентазапочаткувала новий період в історії. П'ятої республіки, названий періодом "постголлізму."

Жорж Помпіду. Політика "спадковості та діалогу." Спадкоємцем де Голля на посаді президента та лідера голлістської партії став Жорж Помпіду (1911-1974). Він народився у вчительській родині, здобув вищу педагогічну освіту, викладав літературу і на все життя зберіг імідж інтелектуала-гумаш-тарія. При цьому Помпіду працював тривалий час генеральним директором банку Ротшільдів і таким чином завів у діловому світі серйозні зв'язки. До голлістського руху примкнув після війни, але швидко увійшов до найближ­чого оточення генерала. З 1962 по 1968 рік Ж.Помпіду очолював уряд. Щоп­равда, його стосунки з президентом були непрост ими. і під час референду­му 1969року він відкрито заявив про свою незгоду з політикою де Голля.

В червні 1969 року відбулися позачергові президентські вибори. Як кандидат на посаду президента Ж.Помпіду висунув гасло "Спадковість та діалог", яким підкреслив намір продовжити голлістську політику, а водно-

202

час намір іти на зближення з тими угрупованнями, які опонували де Голлю. Ж.Помпіду переміг у другому турі виборів, за нього проголосувало 56відсотків виборців. Новий президент Франції призначив прем'єр-міністром одного із найближчих соратників де Голля Жака Шабан-Дельмаса, увівши до уряду "незалежних республіканців", очолюваних Валері Жіскар д"Есте-ном, та представників правої опозиції. Головною опорою Ж.Помпіду стали не старі соратники де Голля ("барони", як їх називали у партії), а молодше покоління голлістів ("молоді вовки") на чолі з Жаком Шіраком.

У президентських перегонах 1969року брали участь ліві партії, які не змогли дійти згоди щодо єдиного кандидата. СФЮ висунула своїм пре­тендентом на найвищу в державі посаду Гастона Деффера, а комуністи -Жака Дюклоі програли президентські вибори.

У діяльності Ж.Помпіду - Ж.Шабан-Дельмаса чітко окреслилися кон­тури постголлізму - голлізму без де Голля, тобто відповідному коректуван­ню були піддані як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні настано­ви де Голля. На зміну пафосному гаслу "величі Франції" Ж.Помпіду запро­понував ідею "нового суспільства" та "промислового імперативу", тобто ста­більного промислового росту, випереджаючого розвитку індустрії, її модер­нізації і розв'язання усіх соціальних проблем. Система державного регулю­вання, створена де Голлем, зберегалася, але вона набрала більшої гнучкості. Замість деголлівської зідеолопзованої програми "асоціації праці та капіта­лу" Ж.Поміду висунув ідею "конкретної участі", тобто зміцнення матері­альної зацікавленості робітників у результатах своєї праці. Таким чином уряд прагнув попередити повторення соціального вибуху 1968року. Він запровадив так звані "контракти прогресу", тобто своєрідні колективні дого­вори, у відповідності з якими адміністрація націоналізованих підприємств зобов'язувалася щорічно забезпечувати підвищення зарплати в обмін на відмову профспілок від страйків. 1970 року набрали чинності закони: про запровадження "робітничих акцій" на заводах, які належали державі, та про професійну перепідготовку робітників із збереженням попередньої зарп­латні. Було встановлено також новий порядок визначення мінімуму зарпла­ти, який щорічно переглядався з урахуванням росту цін і національного до­ходу. З метою пом'якшення невдоволення крайнощами деголлівського "ди­рижизму"було розширено повноваження муніципалітетів, девальвовано франк, надано пільги приватному капіталу, заохочувалися експортні промис­лові галузі. Загалом політика "промислового імперативу" забезпечила зрос­тання життєвого рівня французів.

Корекції зазнала в цей період і зовнішньополітична стратегія Франції. Пріоритетним напрямком залишався процес західноєвропейської інтеграції. 1969 року Ж.Помпіду виступив з ініціативою "завершення, поглиблення й розширення" інтеграційних процесів. Пропозиції французького президента

203

було покладено в основу програмного документу "Про обличчя Європи", прийнятого 1973 року державами-членами "Спільного ринку". Ж.Помпіду відмовився також під деголлівської політики блокування вступу Великобри­танії до ЄЕС і до 1973 року Великобританія, Данія та Ірландія стали члена­ми Співтовариства.

Новий французький президент пішов на зближення з двома наддерж-вами - СРСР та США, відмовившись від деголлівської політики формуван­ня "третьої сили". Визнаючи політичне лідерство США в західному світі, Ж.Помпіду домагався відмови американського керівництва від політики дик­тату у стосунках з союзниками. Перемогою французької дипломатії стало укладення 1974 року нової Атлантичної хартії, яка зміцнювала принципи колегіальності у діяльності НАТО. Франція отримала можливость політич­ної співпраці з блоком. Так само нових імпульсів набрало франко-радянське співробітництво в економічній та культурній сферах. Упродовж 1970-1971 років Ж.Помпіду відвідав Москву, Л.І.Брежнєв - Париж з офіційними візи­тами.

Політику щодо країн "третього світу" новий президент П'ятої респуб­ліки провадив у відповідності з принципами де Голля. Франція підтримува­ла ці країни, Ж.Помпіду відвідав Китай, а Північну Африку оголосив "сфе­рою життєвих інтересів" Франції.

Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен - третій президент П'ятої республіки. 1974 року перед Францією постала пробле­ма дострокових президентських виборів у зв'язку з раптовою смертю Ж.Пом­піду. Внутрішні чвари роздирали голлістську партію (з 1971 року вона стала називатися "Союз демократів на захист республіки" - ЮДР). Группа "ба­ронів" запропонувала в якості претендента на президентську посаду Ж.Ша-бан-Дельмаса - прихильника повернення до ортодоксального голлізму. Ліде­ри "молодих вовків" на чолі з Ж.Шіраком сформували непримириму опо­зиції і розкололи фактично партію. Політичній гегемонії голлізму прийшов кінець. 1976 року голлістська партія реформувалася і стала називатися Об­'єднанням на підтримку республіки (ОПР).

У лівому таборі гору взяли доцентрові тенденції. їхні лідери врахува­ли гіркий досвід президентських виборів 1969 та 1972 років. Комуністична та Соціалістична ( СФЮ було переіменовано 1970 року у Французьку соціа­лістичну партію ) партії виробили "Спільну програму лівих сил" (вперше з часу створення Народного фронту), яка передбачала націоналізацію, в тому числі банків та 13 монополістичних об'єднань, податкову реформу ( оподат­кування великого капіталу), зміцнення позицій профспілок та парламентсь­кої влади, запровадження робочого тижня в 35-40 годин, розширення систе­ми соціального страхування, зміну виборчої системи. Як і 1965 року, єдиним претендентом блоку лівих партій став ФрансуаМіттеран.

204

Відновлений з середини 1970-х років французький центристський рух ("незалежні республіканці") висунули свого лідера Валері Жіскар д'Естена кандидатом на посаду президента, який запропонував політичну програму -доктрину "передового ліберального суспільства", проголошуючи тра­диційні гасла республіканців - пріоритет приватної власності і вільного ринку, ліберальні моральні цінності, демократію та політичний плюралізм.

В другому турі переміг з невеликою перевагою В.Жіскар д"Естен, за нього було віддано 50,6, а за його головного опонента Ф.Міттерана - 49,3 відсотка голосів виборців. Новий президент був одним з наймолодших лідерів європейських країн. 1974 року йому виповнилося 48 років. Син крупного промисловця, родич знаменитих Шнейдерів, В.Жіскар де'Естен закінчив два привілейовані вузи Франції: Політехнічну школу та Національну школу ад­міністрації. Учасник руху Опору. У 30-річному віці його було обрано депу­татом парламенту, він мав репутацію висококваліфікованого фінансиста. З 1962по 1974рік В.Жіскар де'Естен міністр економіки та фінансів.

Уряд, сформований новим президентом, складався переважно з його однопартійців та деголлівщв ("молодих вовків") на чолі з Жаком Ш Іраком, якого було призначено прем'єр-міністром. Діяльність В.Жіскар д'Естена співпала з початком економічної та енергетичної кризи 1974 року. Вибира­ючи стратегію антикризової політики, він намагався поєднати принципи державного регулювання і економічної лібералізації: з одного боку, було на­дано додаткові субсидії нафтовим монополіям і виділено засоби для за­купівлі нафти на світових ринках; з іншого, підвищено мінімум зарплатні, пенсій і допомогу сім 'ям, знижено віковий ценз на виборах з 20 до 18 років, зпрощено процедуру споживчого кредиту, виділено додаткові асигнування на будівництво житла, шкіл, дитячих установ. Проте поглиблення 'кризи суп­роводжувалося ростом безробіття, яке склало 1976 року 1 млн. осіб. Коло­сальні витрати на соціальні програми, які охопили до 90 відсотків населен­ня, стали причиною.бюджетного дефіциту. Ця обставина заставила уряд пе­рейти до жорсткої монетарної політики та згортання соціальних програм. Таким чином, результати політики "жіскардизму" були невтішними.

Третьому президенту П'ятої республіки не вдалося реалізувати по­вністю і свою зовнішньополітичну стратегію. Проголошуючи курс на ат­лантичну співпрацю та покращення стосунків з Сполученими Штатами, В.Жіскар д'Ехчен підкреслював водночас важливість продовження деголлі-вського курсу - політики порозуміння та політичного співробітництва з СРСР. Президент Франції побував двічі з візитами в СРСР. 1979 року було підписа­но сім угод у науково-економічній та гуманітарній сферах. З ініціативи фран­цузького президента здійснено фінансову реформу в рамках ЄЕС - запро­ваджено нову грошову одиницю - ЕКЮ та створено механізм кординації курсів національних валют, вироблено процедуру прямих виборів до Євро-

205

парламенту, започатковано регулярні зустрічі керівників "сімки" (провідних країн Західної Європи). Не повертаючись до військових структур НАТО, французькі збройні сили брали участь у натовських військових маневрах.

Передбачаючи гостру політичну боротьбу на наступних президенстсь-кмх виборах, В.Жіскар д'Естен запропонував тактику "виснаження крайніх блоків" та ініціював створення 1978 року нової партії "Союз за французьку демократію" (СФД). Цей блок виграв парламентські вибори 1978 року та вибори до Європарламенту 1979 року. Проте на час президентських виборів 1981року СФД втратив свій політичний вплив.

Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських ви­борах 1981 року. "Лівий експеримент" 1981-1984 років. Президентські вибори у Франції, як і в США, справедливо називають головним "нервом" політичного життя Франції. Річ у тім, що конституція П'ятої республіки на­дає президентові, якого обирають загальним прямим голосуванням на 7 років, широкі повноваження. Тому його посада є найвищою і ключовою в дер­жавній структурі Франції.

З 64осіб, які заявили про своє бажання балотуватися 1981року, до участі у виборах було допущено лише 10 як офіційних кандидатів. Вони по­дали до Конституційної ради не менше 500 рекомендацій виборних осіб щонайменше з 30 департаментів. Шести із них, що мали малі шанси, преса наклеїла етикетку "малих кандидатів".

Вирішальну роль у президентських перегонах відігравали 4 лідери: від лівих - Ф.Міттеран (ФСП) та Ж.Марше (ФКП)" від правих - Ж.Шірак (ОПР) та діючий президент В.Жіскар д'Естен (СФД). У другий тур пройшли тільки Ф.Міттеран та В. Жіскар д'Естен. Ф.Міттеран запропонував співвітчизни­кам програму уряду "ПО пропозицій", яка передбачала державне регулю­вання (у прогресивному варіанті), створення державного сектору (націонал­ізація низки банківських, страхових і промислових компаній, частково військової сфери) і нових робочих місць, нову систему соціальної допомоги, підвищення мінімуму зарплати, 35-годинний робочий тиждень, прогресив­не оподаткування. Натомість В. Жіскар д'Естен пропонував статус-кво. 10 травня 1981 року відбувся другий тур виборів. За підтримки комуністів Ф.Міттеран зібрав 52,21 відсотка голосів і переміг. Президентом П'ятої рес­публіки вперше став соціаліст. Більше, ніж 20-річне, правління правих партій завершилося.

Франсуа Морю Адрієн Марі Міттеран (1916-1996) народився в неве­ликому провінційному містечку Жарнак (на південному заході Франції). Рід Міттеранів бере свої початки з XV століття. Як правило, вони були служили­ми людьми. Ного батько обіймав перед війною посаду начальника великого і стратегічно важливого вокзалу в Ангулемі. Згодом став підприємцем. Ди­тячі роки майбутнього президента минали в дружній, багатодітній (8 дітей)

206

католицькій сім'ї. Хлопець мав схильність до гуманітарних наук, навчався у католицькому коледжі, багато читав, був комунікабельним. Проте вже у ди­тинстві відзначався гордим і незалежним характером. Любив футбол і регу­лярно грав у гольф до останніх днів життя.

В 1934 році вступив на юридичний факультет Сорбоннського універ­ситету, виділявся як один з найбільш ерудованих студентів, Співчутливе, добре серце юнака спонукало його до участі в різних благодійних організаціях. Потім свої моральні ідеали він переніс і в політику.

У студентські роки Ф.Міттеран не виявляв інтересу до соціалістичних ідей, хоча французька молодь ними захоплювалася.

У квітні 1938 року був призваний на військову службу (на цей час зак­інчив юридичний факультет Сорбонни і школу політичних наук). Брав участь у другій світовій війні; за мужність і високі моральні якості нагороджений "Військовим хрестом" і срібною Зіркою. Потрапив до німецького полону. Після третьої спроби йому вдалося втекти. З 1943 року - учасник руху Опо­ру. Щоправда, в 1942 рот деякий час служив в адміністрації Віші, що потім активно використовували його противники. Із Ш.де Голлем стосунки у Ф. Міттерана не склалися. З початком 4-ї республіки обійняв посаду міністра в справах колишніх фронтовиків.

У 1947 році створив власну партію Демократичний і соціалістичний союз опору (ЮДСР). 1953 року став головою цієї партії. За час свого пол­ітичного життя (до обрання президентом) входив до складу 11 урядових ка­бінетів.

З 1959 року Ф. Міттеран - сенатор. Прихід до влади Ш. Де Голля 1958 року не підтримав, залишався послідовним противником фундатора П'ятої республіки. З 1971 року - голова Французької соціалістичної партії. В 1965, 1974, 1981 роках брав участь у президентських перегонах.

Після обрання президентом Республіки Ф. Міттеран залишив посаду першого секретаря ФСП, призупинив членство у соціалістичній партії і став безпартійним. Оскільки більшість у парламенті становили представники правих партій, четвертий президент П 'ятої республіки розпустив Національні збори і призначив нові вибори. Відбулися вони в червні 1981 року. Великого успіху на них домоглися соціалісти, їм віддали перевагу 37,7 відсотка ви­борців (9,3 млн. осіб). Вперше в історії соціалісти здобули в Національних зборах абсолютну більшість місць (284 з 491). За комуністів, які виступали в коаліції із соціалістами, проголосувало 16 відсотків виборців (4 млн. осіб), вони вибороли 44парламентських мандати.

Французи, зазнавши наприкінці 1970-х років погіршення економічної кон'юктури, безробіття, зростання цін, з коаліцію лівих сил пов'язували свої сподівання на реформування суспільства та створення ефективної економі­ки. За них віддали голоси не лише прихильники соціалістів та комуністів, а

207

й чимало виборців, що належали до правих і центристських партій, значна частина інтелігенції та молоді.

Виконуючи передвиборні зобов'язання, Ф.Міттеран сформував коалі­ційний уряд лівих сил із соціалістів, комуністів та лівих радикалів. Його очо­лив соціаліст П'єр Моруа. Комуністи, які 34 роки перебували в опозиції, ввійшли до уряду і отримали 4 міністерські посади. Вони очолили міністер­ства транспорту, охорони здоров'я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ. Всі ж провідні міністерські портфелі дісталися соціалістам. Ліві радикали були представлені двома міністрами (охорони на­вколишнього середовища та туризму).

Соціалістично-комуністичний уряд розпочав серію реформ, названих "лівим експериментом", і які можна розділити на чотири напрямки.

По-перше,-заходи, спрямовані на розширення державного сектору. 1982 року було націоналізовано 39 найбільших приватних банків з капіталом в 4 млрд. франків кожен, дві провідні фінансові компанії та п'ять найбільших фінансово-промислових груп. Разом .з банками і підприємствами, що були націоналізовані упродовж 1944-1946 років, державний сектор охопив 95 відсотків кредиту і 32 відсотки промислової продукції. Під контроль держа­ви перейшло 84 відсотки авіаційної та ракетної промисловості, 80 - чорної та 63 - кольорової металургії, 54 - хімічної продукції. Такого величезної о державного сектору не було у жодній капіталістичній країні. Соціалісти ого­лосили одержавлені сфери локомотивом економіки, який'дозволив позбути­ся кризових явищ.

По-друге, реформування сфери трудових відносин та зайнятості. Про­блема безробіття загострилася на рубежі 1970-1980-х років, воно склало на той час 10 відсотків, або 2 млн. осіб. Соціалісти запропонували дворічний план ліквідації безробіття: йшлося про створення профучилищ для молоді, заиочаткування великих державних будівельних програм (будівництво стад­іонів, транспортних артерій, тонелю під Ла-Маншем). Було запроваджено також систему соціального партнерства, а саме: залучення робітників до управління виробництвом; прийнято закони про колективні договори; про обмеження прав власників на звільнення робітників; про право заснування профспілок на дрібних та середніх підприємствах; про створення на підприє­мствах робітничих комітетів для контролю за фінансовою сферою, умовами праці. Водночас уряд виступив посередником у переговорах між профспілка­ми та патронатом, внаслідок яких робочий тиждень скорочено до 39 годин, а оплачувані відпустки збільшено з 4до 5тижнів.

По-третє, заходи у сфері соціальних послугта податкової політики. Уряд лівих сил скасував податки з осіб, які отримували мінімальні зарплати і зап­ровадив податок на велике майно (понад 3 млн. франків); мінімум зарплати підвищили на 10 відсотків, пенсії за віком - на 20, допомогу сім'ям - на 25;

208

пенсійний вік зменшено із 63 до 60 років; розміри пенсій доведено до 75 відсотків від зарплати; скасовано податки на лікарські препарати.

По-четверте, реформування політичної сфери, яке відповідно до за­кону про децентралізацію полягало у розширенні повноважень місцевих органів влади та обмеження прав префектів, призначуваних центром, у ска­суванні смертної кари, запровадженні пропорційної системи виборів.

Всі ці реформи дістали назву "великої хвилі". Проте величезні державні витрати спричинили державний дефіцит (1983 року 92 млрд. франків) та дефіцит кас соціального страхування. Зменшилися прибутки бізнесу. До того ж патронат організував витік капіталів за кордон, зокрема, у США, де адмі­ністрація Р.Рейгана запровадила високі відсоткові ставки. 1982 року із Франції було вивезено близько 500 млрд. франків (10 відсотків національного багат­ства). Інфляція "підскочила" до 14 відсотків, а темпи промислового розвит­ку не перевищували 2відсотки на рік.

Зіткнувшись із серйозними економічними труднощами та невдоволен­ням співвітчизників, президент Ф.Міттеран і соціалістична урядова більшість вирішили відмовитися від подальших реформ. Навесні 1983 року уряд, не­зважаючи на протидію комуністів, оголосив перехід до політики "суворої економії": заморозив зарплату, підвищив податки на товари широкого вжит­ку (алкоголь, тютюнові вироби, бензин), зменшив витрати на соціальне стра­хування, зрізав кредити і дотації державним підприємствам.

Профспілки запротестували. Патронат консолідував свої зусилля, де­монстрацію сил великого капіталу підтримали інші соціальні верстви. Поча­лися страйки. Так, на вулиці столиці під гаслами: "Ні націоналізації!", "Геть диктатуру уряду!" вийшли 20тисяч власників дрібних та середніх підприємств. їх підтримали 30 тисяч представників вільних професій.

Напруги додала поразка соціалістів на виборах до Європарламенту в червні 1984 року: вони втратили більше половини електорату 1981 року.

За цих умов президент вирішив оновити уряд і замінити прем'єр-міністра. Ним став діяч правого крила соціалістичної партії Лоран Фабіус, який пообіцяв модернізувати економіку, але нічого не сказав про соціальні реформи. Новий прем'єр-міністр відмовився прийняти розроблені комуні­стами заходи.боротьби з безробіттям, і вони вийшли з уряду. Коаліція лівих розпалася і в складі кабінету міністрів залишилися тільки соціалісти та ліві радикали.

У зовнішньополітичній сфері найвагомішим кроком стало підписання Єдиного європейського акту, відповідно до якого 12 країн "Спільного рин­ку" зобов'язувалися до 1993 року створити на своїх теренах "простір для внутрішніх кордонів", де буде забезпечено "вільне пересування товарів, кап­італів, послуг і цивільних осіб". Чітко визначилася у цій сфері і така тенден­ція президента-соціаліста, як поворот у бік атлантичної співпраці: відбуло-

14^ы

209

ся сім зустрічей Ф.Міттерана з президентом США Р.Рейганом.

Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду Ж.Шіра-ка: французький варіант неоконсервативно! політики. ФСП підійшла до нових парламентських виборів 1986 року із серйозним негативним бага­жем: найголовніше,-кількість безробітних зросла за час її правління до 2,5 млн. осіб (10 відсотків активного населення). Президент назвав його "го­ловною невдачею соціалістів". Цим самим соціалістична партія підірвала віру французів у "ліву альтернативу". "Суспільний проект ФСП,- підкрес­лює російський політолог І.М.Бунін, - виявився погано пристосованим до реалій 1980-х років. Французькі соціалісти недооцінили глибину кризи тра­диційної моделі нагромадження, швидкого наближення розвитку масового виробництва і масового споживання до меж можливого. Вони не врахували такі фактори, як зростаюча залежність французької економіки від її місця у міжнародному поділі праці. По суті, теоретична модель французьких соц­іалістів і їхня практична діяльність на першому етапі "лівого експерименту" були спрямовані більшою мірою на відновлення післявоєнного механізму нагромадження, ніж на пошук нової моделі розвитку". Ліві партії брали участь у виборах 1986року окремо.

Щоправда, соціалісти перебуваючи ще при владі, навесні 1985 року здійснили реформу виборчої системи. Суть її полягала у переході від мажо­ритарної системи до пропорційного представництва: кількість депутатів у Національних зборах було збільшено до 577(замість 491) -по 2депутати від кожного департаменту; запроваджено 5- процентний відбір; вибори ви­рішено проводити в один тур.

Цією реформою соціалісти поставили перед собою честолюбну мету -досягти перемоги на виборах і правити країною самостійно, без коаліції.

Для правих партій, зокрема, ОПР, перебування в опозиції стало періо­дом серйозних змін як в ідейному, так і в тактичному плані. Хоча організац­ійно партія є спадкоємницею голлізму, переважна більшість її членів всту­пила до ОПР вже після смерті фундатора руху. Лише незначна частина партії зберігає відданість ідеям Ш. де Голля - національної незалежності, "дири­жизму", "співучасті". Радикальний відхід ОПР від традиційних голлістсь-ких установ пов'язаний певною мірою зі значними змінами у соціальному складі партії. Основною соціальною базою ОПР стали фермери, половина членів ОПР - власники. У свдомості членів партії міцніло переконання в необхідності "консервативної революції", яка полягала б, на їхню думку, в реабілітації прибутків, конкуренції, підприємництві, ризику, відповідальності і порядку.

При розробці програмних настанов голлісти багато в чому виходили з досвіду республіканців США та консерваторів Великобританії. У цьому пе­реконує зміст оприлюдненої в січні 1983 року політичної програми партії,

210

яка передбачала, що обмеження ролі держави в управлінні економікою відбу­деться через денаціоналізацію промислових компаній, банків, фінансових груп, ліквідацію монополії держави в енергетичній та вугільній промисло­вості, на залізниці. ОПР планувала різко скоротити бюджетні асигнування на соціальні потреби, частково демонтувати і приватизувати деякі соціальні програми. Передбачалося також розширити права підприємців щодо най­мання та звільнення робітників і службовців, скасувати запроваджені лівим урядом додаткові податки на велике майно, обмежити права трудящих і проф­спілок. Слід зазначити, що чимало настанов своєї програми ОПР просто-напросто запозичила в англо-саксонській моделі неоконсерватизму, не вра­хувавши національної специфіки своєї країни, її традицій та наслідків пол­ітики соціалістів. Так само спрощено трактували праві еволюцію суспіль­ної думки, в якій відбилася реабілітація таких понять, як прибуток, конку­ренція, підприємництво. Слід пам'ятати, однак, що французи, підтримавши на виборах 1986 року праві партії, жодним чином не схильні були жертвува­ти своїми соціальними завоюваннями та правами.

На цих виборах серйозної ваги набрала ультраправа партія "Національ­ний фронт" (25 тисяч осіб), у програмі якої простежувався крайній націо­налізм, расизм, ідея "народного капіталізму", денаціоналізація тощо.

Праві домоглися перемоги, зібравши 40,2 відсотка голосів і отримав­ши більшість місць у Національних зборах (276 з 574). За кількістю парла­ментських мандатів (35) Національний фронт порівнявся з комуністами, а за кількістю виборців випередив компартію, яка знову пропонувала побудува­ти "соціалізм по-французьки" шляхом націоналізації найбільших фінансо-во-иромислових груп. Соціалісти одержали 216 депутатських місць.

Відповідно до результатів виборів президент Ф.Міттеран призначив лідера ОПР Жака Шірака прем'єр-міністром і доручив йому сформувати уряд.

Так, з березня 1986 року розпочався безпрецедентний за всі роки П'я­тої республіки період "співіснування" ("двовладдя") президента-соціаліста і уряду правої більшості, людей з протилежними ідейно-політичними погля­дами (з часу де Голля і він сам, і Ж.Помпіду, і В. Жіскар д'Естен опиралися на парламентську більшість).

Ф. Міттеран був сповнений рішучості залишатися на своїй посаді до 1988 року. Конституція допускає таку ситуацію, яка склалася у вищому еше­лоні державного керівництва у Франції. ( Не слід забувати, що президент має широкі повноваження: призначає прем'єра, командує збройними сила­ми, може розпустити Національні збори (від одного розпуску до іншого має пройти 1 рік), має право звернутися до народу шляхом референдуму, підпи­сує декрети й закони уряду та парламенту).

Стратегія правого уряду базувалася на чотирьох найважливіших еле­ментах: денаціоналізації, обмеженні податків на підприємства і велике май-

14*

211

но, дерегламентащї трудових відносин, зміцненні авторитету адміністрації та правоохоронних органів. Уряд здійснював свою політику авторитарни­ми методами, ігноруючи профспілки та небезпеку загострення соціального клімату в країні. Передовсім упродовж 1986-1987 років у приватну власність перейшли (були продані) 13 найбільших фінансово-промислових компаній, у тому числі націоналізованих ще у 1944-1946 роках; скасовано податок на велике майно і зменшено інші податки; ліквідовано державний контроль за ввозом і вивозом валюти; скасовано державну перевірку законності звільнен­ня робітників і службовців, зменшено витрати на соціальне страхування тощо.

У результаті цих заходів інфляція знизилась до 3 відсотків на рік, але темпи економічного розвитку залишалися невисокими, а безробіття знову зросло до 2,6 млн. осіб. Серйозною проблемою став тероризм. Протягом 1980-х років екстремістські мусульманські організації влаштували низку вибухів у метро, кафе, магазинах. У відповідь уряд посилив поліцейський контроль, дозволив перевіряти документи у перехожих, було вжито ряд за­ходів, які ускладнювали в'їзд іноземців до Франції і отримання ними фран­цузького громадянства.

Спроба реформувати вищу школу - удосконалити систему відбору аб­ітурієнтів, підвищити платню за навчання - наштовхнулася на опір студент­ства, яке вийшло на вулиці.

1988 року закінчився термін повноважень президента Ф.Міттерана і у Франції відбулися чергові вибори глави держави. Незважаючи на вік (72 роки) і важку хворобу (рак простати), яку ретельно приховували, Міттеран вису­нув свою кандидатуру на повторний термін. Цього разу він виступав не як лідер лівих, а як вождь нації, найважливіше гасло для якого -"Єдина Фран­ція".

Головним суперником Ф.Міттерана став Ж. Шірак, який заради участі у виборах залишив посаду прем'єр-міністра. Окрім цього, у виборах взяли участь ще сім кандидатів, у тому числі кандидат СФД Раймон Бар, кандидат ФКП Андре Ляжуані, кандидат Національного фронту Жан-Марі Ле Пен і кандидат екологістів Антуан Вехтер.

У першому турі Ф. Міттеран зібрав 33,9відсотка голосів, а Шірак -19,7. У другому турі комуністи підтримали Ф. Міттрана, і він був переобра­ний на посаду президента. За нього проголосували 53,8 відсотка виборців, які вбачали у ньому великого державного діяча, який прагнув об'єднати фран­цузів, досвідченого політика, здатного підтримати рівновагу між правими і лівими, не порушити стабільність у суспільстві, гарантувати громадянські свободи і соціальні завоювання.

Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки). Для закріплення успіху лівих Ф. Міттеран, які 1981 року, розпустив Національні збори, в яких домінували праві, і призначив позачергові парламентські ви-

919

бори. Вони принесли успіх соціалістам, які отримали 37,5 відсотка голосів і 260 депутатських мандатів. Соціалістична партія разом з лівими радикала­ми та близькими до неї групами забезпечила собі більшість у парламенті, хоча і не абсолютну. Комуністи вибороли лише 27 депутатських мандатів.

Прем'єр-міністром було призначено одного з найпопулярніших керів­ників ФСП Мішеля Рокара, який шляхом компромісу з ФКП сформував уряд. Комуністи до нього не ввійшли; всі провідні міністерства зайняли соціалі­сти, кілька міністерських посад було віддано СФД та безпартійним.

Дотримуючись проголошеного Міттераном принципу: "Ні націоналі­зації, ні приватизації", уряд М.Рокара призупинив розпочатий кабінетом Шірака розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податок на ве­лике майно, а прибутки від нього спрямовував на соціальну допомогу осо­бам, які не мали засобів до існування; переглянув законодавство на користь імігрантів; обмежив права підприємців на звільнення робітників. У подаль­шому уряд соціалістів утримався від значних реформ і продовжив політику "суворої економії". Загалом же економічна політика "соціалістичного" уря­ду не мала успіху, безробіття склало 3 млн. осіб; популярність ФСП падала і президент Ф. Міттеран у зв'язку з наближенням парламентських виборів оновив склад уряду, призначивши у травні 1991 року вперше в історії Франції прем'єр-міністром жінку Едіт Крессон, колишнього міністра з європейсь­ких справ, відому діячку ФСП. Новий прем'єр-міністр, людина енергійна й рішуча, розпочала часткову приватизацію державного сектору через нерен­табельність націоналізованих підприємств та через прагнення позбутися дефіциту в бюджеті. Так соціалісти почали відхід від однієї з традиційних своїх догм - ставки на державний сектор, хоч він залишився ще досить потужним (25 відсотків промисловості, 2/3 банків, 1/3 страхових компаній). Через рік у Е.Крессон склалися конфліктні стосунки з багатьма міністрами. До цього додалася невдача ФСП на кантональних та муніципальних вибо­рах у березні 1992 року. Е.Крессон подала у відставку. Вона поступилася місцем іншому лідерові соціалістів, сину емігранта Берегового, вихідця з України, колишньому робітникові, а тепер економісту і політику без вищої освіти П'єру Береговуа, який урядував аж до чергових парламентських ви- ■ борів. Новий прем'єр, як пріоритетні в діяльності свого кабінету, визначив боротьбу з безробіттям і корупцією, забезпечення соціальної справедливості, захист громадян і довкілля, ратифікацію Маастріхтських угод. Але Берего­вуа мав у запасі лише один рік, до нових парламентських виборів.

На роки правління соціалістів припали видатні події міжнародного жит­тя: завершення "холодної війни", об'єднання Німеччини, розпад СРСР та Югославії, новий етап інтеграції країн Західної Європи. Франція підтрима­ла політику "перебудови " в СРСР, у жовтні 1990 року під час перебування М. Горбачова у Парижі було підписано "Договір про злагоду та співпрацю".

213

Після розвалу СРСР та Варшавського договору франко-російські контакти продовжилися на основі нового договору. 1996 року Франція виділила Росії значні кредити, а Росія зобов'язалася виплатити компенсацію в 400. млн. доларів французьким власникам позик царської Росії, анульованих більшо­вицьким урядом 1918року.

8 січні 1991 року французький уряд погодився на участь своїх військо­ вих підрозділів в операції "Буря в пустелі", яку країни НАТО із санкції Ради Безпеки ООН організували проти Іраку з метою вигнання його збройних сил з Кувейту. Франція тісно співробітничає з іншими країнами НАТО, але го­ ловну увагу приділяє інтеграційним процесам у Європі.

1990 року в Люксембурзі, в містечку Шенген, Франція разом з іншими учасниками "Спільного ринку" підписала' угоду про вільне переміщення людей і товарів, яка мала набрати чинності 1995 року. За Шенгенською уго­дою, громадяни країн, які її підписали, не потребували віз та митного конт­ролю.

9 грудня 1991року у голландському містечку Маастріхт 12країн "Спільного ринку" за ініціативою Японії та ФРН уклали договір про ство­ рення Європейського Союзу. Його учасники зобов'язалися провадити по­ годжену політику в галузі економіки, міжнародних відносин, безпеки, пра­ восуддя, освіти, боротьби із злочинністю, охорони довкілля. Взято було та­ кож зобов'язання усунути всі перешкоди на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів на території Європейського Союзу, запро­ вадити для своїх громадян поряд з національним єдине європейське грома­ дянство та єдину грошову одиницю - "євро" (з 1 січня 1999 року). Кожна країна зберігала свій уряд, але одночасно діяли наднаціональні загальноєв­ ропейські установи: Європейський парламент. Європейська Рада міністрів, Європейський суд і Європейський банк. Фактично замість "Загальноєвро­ пейського дому" виникла конфедерація країн Західної Європи.

Оскільки Маастріхтські угоди обмежували суверенітет Франції (як і інших країн-підписантів), вони викликали хвилю протестів. Комуністи, На­ціональний фронт, частина голлістів та СФД пропонували відкинути Маас-тріхтський договір, а соціалісти, радикали, більшість членів ОПР і СФД -підтримати його. У вересні 1992 року у Франції відбувся референдум, в ході якого 51 відсоток виборців, які взяли в ньому участь, схвалили Маастріхтсь-кий договір. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набрав чинності. 1994 року до Європейського Союзу приєдналося ще чоти­ри держави: Австрія, Норвегія, Фінляндія, Швеція; кількість його членів досягла 16.

Тим часом більше ніж десятирічне урядування соціалістів (за винят­ком 1986-1988 років) не принесло тих результатів, на які сподівалися їхні прихильники. 1993 року обсяг промислового виробництва і валового внутр-

214

ішнього продукту дещо скоротився (на 1,5 відсотка). Дефіцит бюджету збільшувався, інфляція була невелика (близько 2 відсотки), проте безробіття вперше в історії Франції перевалило за 3 млн. осіб (понад 10 відсотків само­діяльного населення).

До того ж всередині ФСП наростали суперечності й чвари. Опонуюча преса вишукувала матеріали, які компрометують соціалістів. Виявилося, що на їхні виборчі кампанії надходили нелегальні кошти, деякі міністри-соціалісти були причетні до фінансових махінацій з акціями. Великий пол­ітичний скандал розгорівся довкола "справи про заражену кров". 1985 року Національний центр з переливання крові, знаючи, що частина крові зараже­на вірусом ВІЛ, все-таки видавав її. Цю кров було перелито 1 300 хворим гемофілією, 300 з яких згодом померли. Винуватцем цієї трагедії вважали екс-прем'єр-міністра Л.Фобіуса, але пляма лягла на всю ФСП. 1993 року черга дійшла до П.Береговуа, якому інкримінували недобросовісність при поверненні боргу. Ця історія надламала душевні сили прем'єр-міністра, який ще не оговтався після нищівної поразки соціалістів на виборах, і він наклав на себе руки.

Поразка лівих і нове "співіснування" (1993-1995 роки). Соціалістич­на партія втрачала свій вплив і внутрішню єдність. За п'ять років у ній зміни­лося п'ять перших секретарів. Ця обставина, а також невдачі у соціально-■ економічній діяльності стали причиною поразки партії за мажоритарною системою на парламентських виборах 1993 року. Соціалісти втратили поло­вину голосів своїх виборців, зібрали лише 14 відсотків голосів і отримали всього 52 місця у Національних зборах (замість 260 - в 1988 році). Комуні­сти вибороли 23 місця в парламенті. Натомість ОПР та СФД здобули разом 39,5 відсотка голосів і 484 парламентських мандати з 577. Національний фронт не отримав жодного мандату, але за нього проголосувало 12 відсотків виборців.

Знову почався період "співіснування" лівого президента і правого уря­ду. Очолив уряд Едуард Балладюр, соратник Ж.Шірака, противник "дири­жизму", один з головних ідеологів та практиків економічного лібералізму. Ж.Шірак не захотів зв'язувати себе обов'язками прем'єра, оскільки готував­ся до президентських виборів 1995року.

Новий уряд відновив приватизацію, розпочату Ж.Шіраком 1986-1987 років, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще у державному секторі. У приватні руки перейшло 20 великих банків, авіаційних, автомобільних та нафтопереробних заводів, в тому числі такі широко відомі, як фірма "Рено", банк Ліонський кредит, хімічний кон­церн Рон-Пуленк та інші. У державному секторі залишалися залізниці, мет­ро, електростанції, пошта, одна з програм телебачення, декілька вугільних шахт.

215

Важливим компонентом внутрішньої політики уряду Балладюра ста­ли заходи, спрямовані на обмеження іміграції та посилення поліцейського контролю за нею; запроваджено депортацію з країни імігрантів-нелегалів (1993-1994року депортовано 20тисяч осіб).

Соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, при­скорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загаль­мувалося-зростання безробіття. Заходи щодо імігрантів підтримала гро­мадськість. Е.Балладюр став у Франції дуже популярним політиком і міг цілком виграти президентські вибори 1995 року, тим паче, що важкохворий Ф. Міттеран переніс дві хірургічні операції і відмовився від участі в них.

Головною подією стали президентські вибори. Кандидатом від соціал­істичної партії був висунутий Ліонел Жоспен, який мав репутацію чесного політика. Праві запропонували дві кандидатури Ж.Шірака і Е.Балладюра (СФД підтримувала Балладюра), комуністи - Робера Ю, який змінив 1994 року Жоржа Марше. Від Національного фронту у виборах знову брав участь Ле Пен. В другий тур виборів вийшли Л.Жоспен (23,5 відсотка голосів) та Ж.Шірак (20,6 відсотка). Комуністи голосували за Жоспена, а Балладюр віддав свої голоси Шіраку. В результаті Ж.Шірак набрав 52,6 відсотка го­лосів і був обраний президентом Франції.

Через півроку - 8 січня 1996 року на 80-му році життя помер Ф.Мітте­ран.

Президент Ж.Шірак. Новий президент Франції Жак Шірак належить до повоєнного покоління голлістів. Народився він 1932 року в департаме. Каррез, в центрі Франції, в родині банківського службовця, який згоді став директором авіабудівної фірми.

В юнацькі роки Шірак захоплювався культурою Сходу: вивчав санск­рит, китайське мистецтво, російську літературу, навіть спробував переклас­ти французькою мовою роман О.Пушкіна "Євгеній Онєпн". Потім плавав матросом на торговельному кораблі, але врешті-решт закінчив престижний Паризький інститут політехнічних наук, потім Національну школу адмініст­рації- головний центр підготовки французької правлячої еліти, а крім^того, ще й-літню школу американського бізнесу при Гарвардському університеті (США).

15-річним юнаком Шірак вступив до створеної де Голлем партії "Об'­єднання французького народу"; в 35 років став депутатом Національних зборів і членом уряду.

Енергійний, наполегливий, цілеспрямований, (його жартома назвали "бульдозером"), Шірак заявив про себе у національному масштабі у 1970-і роки, коли займав посаду прем'єр-міністра за президента В.Жіскар д'Есте-на і реорганізував голлістську партію. 1977 року Шірака обрано мером Па­рижа, і він залишався на цій посаді.до 1995року.

216

Головним у своїй внутрішній політиці Ж.Шірак як президент вважав боротьбу з інфляцією шляхом масштабного скорочення державних витрат і соціальної допомоги. Активним провідником її став прем'єр-міністр Ален Жюппе, переконаний прихильник економічного лібералізму та технократії. Парламент схвалив прем'єрську програму, але французи виявилися не гото­вими до таких жертв, що знайшло своє відзеркалення у хвилі страйків дер­жавних службовців, студентів та інших верств населення восени і взимку 1995року.

Передісторія цих подій така. Жак Шірак у ході передвиборної кам­панії 1995 року висунув три основні програмні настанови в економічній сфері: зменшення податків, боротьба з безробіттям, збільшення зарплати. Саме це принесло йому перемогу Проте призначений прем'єром Ален Жюппе, яко­го вважають "символом технократії", вдався до урядових заходів, проти­лежних президентській програмі. Він запропонував Національним зборам, а вони схвалили новий податковий закон, згідно з яким обов'язкові відраху­вання мали скласти в 1996 році 45 відсотків валового національного продук­ту. Одночасно було прийнято рішення про замороження зарплати держав­них службовців, профспілка яких у жовтні 1995 року організувала страйк. Президент підтримав дії прем'єра і заявив про намір уряду впродовж двох найближчих років домагатися жорсткої економії коштів та модернізації про­мисловості, які поширяться і на державний сектор.

Персонал державних підприємств, чисельність якого складала 4,5 млн. осіб, мав ряд пільг, зокрема, пенсійних, у порівнянні з працівниками приват­ного сектору. 15 листопада 1995 року А.Жюппе оголосив у парламенті про намір змінити статус державних службовців, позбавити їх частини соціаль­них пільг, переглянути систему пенсійного забезпечення цієї категорії прац­івників.

Через два дні прем'єр оприлюднив план реорганізації Національної компанії залізниць, загальний борг якої перед державою склав 175 млрд. франків; йшлося, зокрема, про часткову приватизацію ряду залізничних гілок та скорочення робочих місць. При цьому А.Жюппе припустився кількох так­тичних помилок, а саме: відмовився від діалогу, свої рішення намагався нав'язати силою, його заяву про те, що мета запропонованого плану - вико­нати умови Маастріхтського договору про створення валютно-економічно­го союзу, було сприйнято взагалі як загрозу національному суверенітетові Франції.

Обидва рішення, прийняті урядом без попередніх консультацій з проф­спілками, викликали масові протести з боку трудівників державного секто­ру. Першими у боротьбу за збереження своїх соціальних прав виступили за­лізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енерге­тики, поштовики, а також учні ліцеїв та студенти університетів, які вимагали

217

збільшення асигнувань на освічу і створення нових робочих місць, праців­ники системи охорони здоров'я, метеослужби. Наприкінці листопада Фран­ція була паралізована загальним страйком. Уряд змушений був ужити аль­тернативних заходів, зокрема, створити в столиці паралельну транспортну мережу з автобусів та річкових теплоходів.

Услід за Парижем до страйку приєдналися' інші міста. З 24 листопада до 16 грудня у провінції у масових виступах взяло участь 2 млн. осіб. За­гальні втрати, пов'язані зі страйками, склали, за різними оцінками, від 5-до 20 млрд.франків.

Уряд відступив. 10 грудня А.Жюппе заявив, що спеціальні режими не будуть переглядатися. 21 грудня з ініціативи прем'єра відбулася зустріч представників профспілок, патронату та держави. Хоча конкретних резуль­татів не було досягнуто, проте уряд відмовився від плану реформування системи соціального захисту: пенсійний режим державних службовців за­лишався без змін; укладення договору з Національною компанією залізниць відкладалося.

Разом з тим соціальний конфлікт 1995 року у Франції знову реанімував дискусію про майбутнє державного сектору. "Золота епоха" високих темпів економічного зростання і пов'язаних з ним соціальних пільг та привілеїв завершилася. Французи мали зробити вибір на користь структурної перебу­дови економіки та підвищення її ефективності. Державний сектор потребу­вав реформовання, а профспілки змушені були визнати модель перехідного періоду шляхом переговорів.

Відлуння страйків позначилося на чергових виборах до Національних зборів у березні 1996року: праві програли.

Соціалістична партія завоювала 246 парламентських мандатів з 577, а комуністична партія - 36.Загалом ліві здобули більшість у парламенті.

У ситуації, що склалася, Ж.Шірак також, як свого часу Ф. Міттеран -застосував тактику "співіснування". Він призначив прем'єр - міністром Ліо-неля Жоспена, лідера ФСП. В уряді соціалісти, щоправда, молодого "після-міттеранівського" покоління, зайняли 18 із 27 міністерських посад. Це були прихильники інтегрованої Європи і поміркованих соціальних реформ. Ко­муністи після 13-річної опозиції також увійшли до уряду, отримавши міністер­ство промислового обладнання, транспорту і житлового будівництва, молоді і спорту, а також посаду державного секретаря з туризму. Вісім міністерсь­ких посад зайняли жінки.

Л.Жоспен запропонував французам "республіканський пакт розвитку і солідарності", який передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, по­м'якшення іміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забез­печення свободи інформації. Збільшено було на 4 відсотки мінімальну зар­плату, допомогу школярам -з 500до 1600франків. Почався поступовий

218

перехід до 35-годинного робочого тижня. Уряд та місцеві органи влади збільшили кількість робочих місць у державному секторі. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП склали 3 відсотки, інфля­ція не перевищувала 1 відсотка, дефіцит державного бюджету доведений був до 3 відсотків ВВП. 1997 року в країні скасовано обов'язкову військову повинність.

Влітку 1999 року Франція брала участь у воєнній операції НАТО проти Югославії в Косовому, проте не повернулася до цього військового альянсу.

2002 року відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що у першому турі на друге місце після Жака Шірака вийшов Ж.-М. Ле Пен - лідер Національного фронту. Коментарі цього факту як у Франції, так і за її межами були вкрай схвильованими. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж.Шірака, який отримав 82,2 відсотка голосів, а Ле Пен - 17,8відсотка.

Під час парламентських виборів 16 червня 2002 року права коаліція "Союз за президентську більшість" здобула 355 місць (68 відсотків) з 577 (абсолютна більшість е Національних зборах становить 289 мандатів). Та­кої переваги правих Франція ще не бачила за всю повоєнну історію. Соціал­істи вибороли 140депутатських мандатів, комуністи - 23(мінімальна кількість, достатня, щоб сформувати свою фракцію). Ультраліві, як і ультра­праві, залишилися за стінами парламенту.

Провідною темою парламентських, як , власне, і президентських сил, стала боротьба із злочинністю та гарантії безпеки громадянам. Цю тему по­тужно експлуатував лідер Національного фронту Ле Пен. Ж.Шірак перехо­пив її і взяв на озброєння. Він пообіцяв, зокрема, підняти мінімальну зарп­лату, зменшити податок на прибуток на 5 відсотків, створити нові робочі місця.

Новий прем'єр Жан-П'єр Рафарен очікує аудиту фінансової діяльності попереднього уряду. Щоправда, прогнози тут негативні: дефіцит бюджету може досягти 2,6 відсотка (за Маастріхтськими угодами, його стеля - 3 відсот­ки).

4.Італія

Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція. Війна

завдала Італії величезної шкоди: в результаті бойових дій загинуло 444, 5 тисячі вояків та мирних громадян. Національне багатство країни зменшило­ся, за офіційними даними, на третину. З 33,6 млн. квартир 1,8 млн. були по­вністю зруйновані і 0,95 млн. - частково. Було виведено з ладу 60 відсотків паровозів, половину потягів, 90 відсотків портового обладнання, стільки ж вантажівок, 30 відсотків автобусів, 50 відсотків суднобудівного обладнання, 2 965 великих мостів і 5 629 - малих. Найбільше постраждала металургія: її

219

виробничі потужності скоротилися до 67 відсотків довоенного рівня у чаву­ноливарній і до 34-у сталеплавильній промисловості. Обсяг промислового виробництва становив лише 40 відсотків того, що мала країна перед почат­ком війни.

Особливих руйнувань зазнала Південна Італія. Відбудову гальмувала відсутність сировини. Так, 1946 року італійська промисловість мала у своє­му розпорядженні лише 45 відсотків необхідного їй вугілля. 2 млн. осіб не мали роботи. Аналогічна ситуація склалася і в сільському господарстві, індекс виробництва якого знизився до 63 відсотків ( 1938 року - 100). На продукти харчування було запроваджено карткову систему. Денна норма хліба стано­вила 200 грамів. Процвітав "чорний ринок", спекуляція. Національна гро­шова одиниця - ліра - знецінилася, кількість надлишкових грошей, що зна­ходилися в обігу навесні 1945 року, у 19 разів перевищувала рівень 1938 року, а ціни зросли у 20 разів. Вартість життя перевищила довоєнний рівень у 40разів.

Проте збитки, завдані Італії війною, не обмежувалися лише матеріаль­ними втратами, вони позначилися і на моральному самопочутті нації. Ідея національної переваги та імперської величі, пропонована фашизмом, зазна­ла фіаско в результаті поразки у війні. Водночас інші цінності, національні демократичні настанови та ідеї були в зародковому стані. Навіть довкола проблеми нової форми державної влади точилися гострі суперечки й жорст­ка політична боротьба. Загалом перспективи Італії, яка опинилася у двої­стому статусі переможеної і переможниці, були невтішними.

Подолання повоєнної розрухи вимагало розв'язання, з одного боку, таких злободенних проблем, як приборкання інфляції, стабілізації грошової системи, відбудови промисловості та сільського господарства, налагоджен­ня нової системи виробничих стосунків між робітниками та підприємцями, скорочення безробіття, виходу Італії на міжнародний ринок і забезпечення конкурентноздатності її продукції тощо. З іншого, необхідно було визначи­тись, які принципи будуть покладені в основу подальшого економічного роз­витку Італії - лібералізм чи дирижизм, ринок і вільне підприємництво або ті чи інші форми державного регулювання. Нарешті належало ліквідувати важ­кий спадок минулого: хронічну відсталість Півдня, засилля латифундистсь-кої системи землеволодіння, державний промисловий протекціонізм, автар­кію тощо.

Всі політичні сили та всі верстви суспільства були одностайні в усві­домленні нагальної необхідності відродження господарства. Інша річ, що вони розходилися у виборі шляхів та засобів економічної реконструкції.

Ліві політичні сили не висували гасел завоювання влади і соціалізації промисловості, для цього тоді явно не існувало реальних умов. На першому етапі реконструкції вони виступали за радикальні методи, а саме: запровад-

220

ження надзвичайного податку і реквізицію великого майна, нажитого в роки фашизму, проведення грошової реформи, боротьбу з інфляцією та безробіт­тям тощо. Разом з тим ліві не завжди пропонували конструктивні методи ров'язання конкретних економічних проблем. Зокрема, комуністи на проти­вагу політиці свободи приватного підприємництва наполягали на викорис­танні фіскальних важелів.

Відома ідеологічна зашореність та переважання старих схем, недієвих у нових умовах, заважала комуністам виробити економічну програму, при­датну для послідовного і швидкого здійснення реконструкції.

Італійське суспільство відхилило програму боротьби " за прогресивну демократію", яку запропонував 5-й з'їзд Італійської компартії (1945 рік). Ця програма передбачала радикальні демократичні перетворення, що стосува­лися державних інститутів та соціальної структури країни. Комуністи про­понували запровадити контроль над державним апаратом, націоналізувати великі промислові монополії та банки, створити систему народного контро­лю в економіці у формі рад управління, ліквідувати поміщицькі латифундії і обмежити велике землеволодіння, здійснити перехід до сільської кооперації.

Представники приватного капіталу більш-менш одностайно домагали­ся повернення до вільної ринкової економіки, незважаючи на те, що за фа­шистського режиму їхній статус був сприятливий: держава підтримувала їх, захищала від іноземної конкуренції, забезпечувала високі прибутки і мінімальні витрати на зарплату. Разом з тим представники промислових кіл наполягали на ліквідації інструментарію фашистської економічної політики і переходу до ліберальної економіки. Таких же поглядів щодо повоєнної еко­номічної реконструкції дотримувалася Християнсько-демократична партія.

Слід зауважити, що становище, в якому опинилася Італія після другої світової війни, суттєво різнилося від того, що було з нею після першої світо­вої війни. Після поразки держав "осі" в Італії склалися умови, за яких з'яви­лися певні можливості для здійснення іншої моделі реконструкції економі­ки. Передовсім внаслідок припинення воєнних дій раптово і різко скороти­лися витрати з деяких статей державного бюджету, а поразка у війні змен­шила державний борг, звела до нуля витрати на оборону, на колонії, змен­шила витрати на чиновницький аппарат та громадські роботи.

Іншою суперечливою обставиною стало те, що у порівняно короткий термін вдалося довести виробничий потенціал деяких стратегічних промис­лових галузей, таких, як металургія і машинобудування, до рівня, який доз­воляв розпочати великомасштабні програми розвитку всієї економіки. Тек­стильна промисловість допомогла, з свого боку, стимулювати експорт.

Нарешті, наявність масового і на відповідному етапі достатньо міцно­го антифашистського фронту, який об'єднував як світські угруповання, так і католиків, як і лібералів, так і комуністів і соціалістів, дала змогу створити

221

мирним шляхом демократичну систему та деякі її економічні органи.

Вже на першому етапі реконструкції (1944- 1947 роки) було досягнуто помітних успіхів у відбудові економіки. Сільськогосподарське виробництво досягло у 1946 році 79 відсотків від рівня 1938 року, промисловість - 71 відсоток, а наступного 1947 року - 80 відсотків. Проте потреби в продуктах харчування і сировині забезпечувалися переважно за рахунок американської допомоги, що спричинило у 1946 році дефіцит платіжного балансу у 5-12 млн.доларів.

Прем'єр Альчіде Де Гаспері звернувся по допомогу до відомих спец­іалістів та теоретиків концепції вільного підприємництва - Л.Ейнауді, Е. Корбіно та інших, які очолили всі економічні міністерства.

Луїджі Ейнауді, призначений віце-головою кабінету міністрів і керів­ником міністерства фінансів, приступив до запровадження політики жорст­кого регулювання грошово-кредитної системи. Ця політика, яка дістала на­зву " лінії Ейнауді - Менікелла", спрямована була на зменшення інфляції, порятунок ліри і нормалізацію економіки країни. "Лінія Ейнауді - Менікел­ла" відбилася, з одного боку, в кредитних і валютних рестрикційних (обме­жувальних) заходах і обмеженні особистого споживання, в запровадженні жорсткої економії, а з іншого,- в державній підтримці капіталу шляхом по­даткових пільг та бюджетних субсидій. Ці "драконівські", як їх інколи нази­вають, заходи, спрямовані на стабілізацію ліри та цін, спричинили обме­ження обігу і скорочення емісії грошей. З метою стабілізації курсу ліри в міжнародній торгівлі і створення валютних резервів у країні здійснювалася закупівля іноземної валюти.

Безпосереднім наслідком "курсу Ейнауді" стало припинення зростан­ня інфляції та цін. Завдяки новому паритету ліри стосовно долара зріс екс­порт, що забезпечувало нагромадження валютних резервів. Іншим його ре­зультатом, але негативним, стало безробіття і сповільнення темпів відбудо­ви, що викликало хвилю соціального протесту.

1947 року Італія одержала від Імнортно-ексиортного банку кредит у 100 млн. доларів, уряд США сумою у 50 млн. доларів компенсував італійські витрати на утримання американських військ на своїй території. Сполучені Штати передали також 50кораблів, почали поставляти зерно і вугілля. З 1948року Італія -учасник плану Маршалла.

Таким чином, початок економічної реконструкції був обнадійливий. 1948 року обсяг продукції обробної промисловості досягнув довоєнного рівня, а 1950 року цих же показників домоглося і сільське господарство. Національний доход 1950 року перевищив показники 1939 року. Тоді ж було завершено економічну реконструкцію і с творено умови для переходу до пе­ребудови економіки на базі докорінної модернізації промислового потенціа­лу. Внаслідок реконструкції в Італії склалася економічна система змішаного

222

типу - ринкової економіки та регульованої державним втручанням. Успішна реконструкція забезпечила умови для переходу до нового курсу економічної політики.

Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та прийнят­тя Конституції. "Італійський феномен" переходу від тоталітарної диктату­ри до парламентської демократії мав свої особливості. Демократизація про­ходила тут як наслідок воєнної поразки тоталітарного фашистського режи­му. Проте на відміну від Німеччини цей процес в Італії спирався на потуж­ний внутрішній потенціал, основою якого був рух Опору. Розпочався він ще в ході другої світової війни, коли в результаті двірцевого перевороту 25 лип­ня 1943 року Б.Муссоліні був усунутий від влади і новий уряд очолив мар­шал П.Бадольйо, який розпустив ряд інституцій режиму: фашистські партію і профспілки, масові організації, Палату фаші і корпорацій; ув'язнив дея­ких фашистських ієрархів - Д.Боттаї, А.Стараче та У.Кавальєро. Але окремі корпорації ще залишалися, серед них секретна поліція, спортивні органі­зації, повільно проходила заміна фашистських кадрів.

У той час, як на півночі Італії у 1943-1945 роках реакційні сили праг­нули відродити режим Б.Муссоліні у формі неофашистської "республіки Сало", на півдні країни, в Італійському королівстві, процеси дефашизації та демократизації контролювали англо-американська військова адміністрація (АМГОТ) та Союзна Контрольна комісія у справах Італії.

За так званими "Розлогими умовами перемир'я", укладеними 29 ве­ресня 1943 року між генералом Д.Ейзенхауером і П.Бадольйо, італійський уряд зобов'язаний був виконати настанови Організації Об'єднаних Націй,¹ спрямовані на ліквідацію фашистських інститутів, звільнення фашистсько­го персоналу, контроль над фашистськими фондами, заборону фашистської ідеології та пропаганди. Деталізовану програму дефашизації було сформу­льовано в "Декларації про Італію", яку в жовтні 1944року прийняли на нараді міністри закордонних справ США, Великобританії та СРСР у Москві. Союзники вимагали, щоб усі фашистські установи та організації були ліквідо­вані, а ті, хто співробітничав з тоталітарним режимом, усунені з органів уп­равління, а проводирі заарештовані й притягнені до кримінальної відпові­дальності.

Відповідно до цих настанов в Італійському королівстві ще до закінчен­ня війни були створені юридичні основи та інституції для очищення держа­парату. 26 травня 1944 року уряд П.Бадольйо видав декрет про покарання фашистських злочинців (аж до смертної кари). 1 вересня цього року був ство­рений з цією метою Верховний Суд. Новий декрет, виданий 4 жовтня, перед­бачав санацію органів місцевого самоврядування.

Проте дефашизація у той час не набрала в Італії широкого розмаху, їй чинили опір правоцентристські сили.

223

Комісія, яка займалася чисткою держапарату, на чолі з комуністом М.Скоччімарро спрямувала головний удар проти урядовців високого рангу і розглянула 5184 справи. Згодом нова комісія, також очолювана комуністом, розглянула ще 12 тисяч справ. Загалом з державних установ було звільнено 508осіб.

Паралельно з процесом дефашизації в Італійському королівстві, на Півночі, де розгорнувся рух Опору, декілька декретів про покарання уря­довців та ієрархів "республіки Сало" видав Комітет національного звільнен­ня Північної Італії (КНЗПІ). Були створені також підпільні комісії КНЗ для чисток та підпільні надзвичайні суди (народні трибунали), жертвами яких стали на початок липня 1945 року 20 тисяч осіб: їх було засуджено до розст­рілу.

Після приходу на північ Італії союзників владні функції перебрала на себе військова адміністрація, народні трибунали розпущено й замінено су­дами, сформованими відповідно до королівського декрету. Щоправда, не­санкціоновані розправи над фашистами тривали. Союзники ж вважали офі­церів та солдатів "республіки Сало" військовополоненими, і це врятувало багатьом із них життя.

Після звільнення Італії дефашизація вступила в завершальну стадію. 19 червня 1945 року було сформовано новий коаліційний антифашистський уряд із представників усіх партій КНЗ на чолі з Ф.Паррі, лідером Партії дії та відомим організатором руху Опору. Його заступником став лідер Італ­ійської соціалістичної партії П.Ненні. Він же виконував функції голови Вер­ховного комісаріату з санкцій проти фашизму. П.Паррі декларував у своїй урядовій програмі конфіскацію великої власності фашистів та прибутків, нажитих під час війни.

9 листопада 1945 року вийшов декрет королівського намісника, в яко­му йшлося про чистку насамперед серед вищих урядовців, а також поши­рення її на приватний економічний сектор. Комісії КНЗ розпочали розсліду­вання на підприємствах.

Методи, якими провадилися чистки, викликали протидію правоцент-ристських політиків, які вбачали в них спосіб зміцнення влади комуністів. У пресі розгорталися дискусії про характер дефашизації: 3 літа 1945 року по­чався її саботаж.

В лютому 1946 року уряд Ф.Паррі доповів союзникам про результати дефашизації: з 394 тисяч справ державних службовців, що їх розглянули комісії, було звільнено 1 580 осіб, відправлено на пенсію 531 особу. Фа­шистські ієрархи втратили в Італії будь-яку владу. Діячі найвищого рангу: Муссоліні. Стараче, Фаршаччі, Паволіні, Буффаріні-Гуіді, Муті - були стра­чені, інші - Ачербо. Боттаї, Кавальєро - ув'язнені, деякі - Бадольйо. Роатта -емігрували.

224

Згортання чисток супроводжувалося новими самосудами над фашис­тами. Це привело врешті-решт до відставки уряд Ф.Паррі. Новий уряд на чолі з християнським демократом Альчіде Де Гаспері скасував 31 березня 1946 року Верховний комісаріат з чисток і припинив звільнення колишніх фашистів з держапарату.

22 червня 1946 року було оголошено амністію, декрет про яку підготу­вав П.Тольятті - міністр юстиції та водночас лідер італійських комуністів. Якщо в жовтні 1945 року тюремне ув'язнення відбували 40 000 фашистів, то через декілька місяців -лише 400осіб.

Більше того, з кінця 1946 року поліція почала активно діяти проти ко­лишніх партизанів. Тюрми тепер заповнювали комуністи і представники інших лівих сил. Так, у болонській тюрмі серед ув'язнених 1947 року були троє фашистів, 321 - комуніст і 18 - соціалістів. Залишки фашизму давали­ся взнаки насамперед у судовій сфері (діяв старий фашистський криміналь­ний кодекс). Відносини між державою та Ватиканом регулювали Латеранські угоди, укладені ще за Муссоліні.

Нові уряди відмовилися від політики автаркії та жорсткого контролю за економікою, але корпоративні структури, контрольовані урядом, зберіга­лися, наприклад, Інститут промислової реконструкції (1РІ), великі приватно-державні об'єднання у важкій промисловості тощо

Згодом почали відроджуватися праворадикальні і неофашистські партії. Так, 1946 року виникла партія Італійської соціальної дії, яка оголосила себе опозиційною до державно-політичної системи, що формувалася в країні.

Найважливішою проблемою, що викликав процес демократизації після звільнення Італії, стало формування органів центральної та місцевої влади. Країну фактично поділили "санітарним кордоном" на дві зони. На півночі влада знаходилася в'руках КНЗПІ та її низових Комітетів національного звільнення (обласних, комунальних, заводських). Провінційні КНЗ призна­чали префектів, мерів і начальників місцевої поліції (квесторів). На конфіс­ковані підприємства направляли надзвичайних комісарів. У червні 1945 року за розпорядженням союзників інститут надзвичайних комісарів був скасо­ваний. Тоді ж почалося розформування партизанських загонів: частина парти­занів поповнила ряди поліції, іншим - надавали робочі місця на підприєм­ствах. Траплялися випадки саботажу з боку частини партизанів, які прихо­вували зброю, влаштовували таємні склади зброї та набоїв.

У південній і частково центральній Італії КНЗ не мали функцій інсти­тутів влади, а були лише дорадчими органами при урядових та місцевих владних структурах. Верховна влада в цьому регіоні належала королю.

Питання про об'єднання політичних структур різних частин Італії об­говорювалося декілька разів. Незважаючи на протидію лівих партій (Партії дії та лівих соціалістів), було прийнято рішення про надання комітетам КНЗ

225

консультативних функцій, а заводські КН3 трансформувалися в профспілкові організації. Таким чином зазнали невдачі спроби лівих сил перетворити місцеві КНЗ в знаряддя соціалістичних змін.

Італійські уряди до обрання парламенту мали законодавчі функції. Кабінет Ф.Паррі, хоч і проіснував лише до кінця 1945 року, встиг прийняти низку важливих декретів, зокрема, про дефашизацію і, найголовніше, - про порядок створення нової демократичної держави. Було скликано Консульта­тивні збори, які ухвалили новий виборчий закон, призначили дату референ­думу з питань державного ладу та виборів до Установчих зборів.

З метою усунення префектів, призначених КНЗ. новий уряд А.Де Гас-пері ( з грудня 1945 року) упродовж березня-жовтня 1946 року провів за згодою союзників вибори до місцевих органів влади (дві третини комун), перевагу на яких здобула християнсько-демократична партія (1,2 млн. го­лосів). Префекти КНЗ були замінені новими людьми.

В Італії склалася багатонартійна політична система. Спектр антифа­шистських партій був розлогим. Лівий фланг складали комуністи, соціалі­сти та Партія дії (ПД). Серед лівих сил на перше місце висунулася Італійська комуністична партія (1КП), у лавах якої наприкінці 1945 року налічувалося 1,8 млн. осіб. її лідером був Пальміро Тольятті. П'ятий з'їзд 1КП (грудень 1945 року) прийняв програму створення в Італії республіканської "прогре­сивної демократії" як альтернативної радянській моделі; перепоною до вступу до компартії не могли стати розходження в філософських чи релігійних пе­реконаннях. Щоправда, в керівництві ІКП були й інші точки зору. Так, П.Сек-кья був прихильником прямого захоплення державної влади. Такої ж думки дотримувалась і частина її низових організацій. У своїй зовнішньополітичній орієнтації компартія залишалася одверто прорадянською.

Другою за чисельністю лівою партією була Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (ІСППЄ; 700 тисяч членів) на чолі з П'єтро Ненні. Вона була зв'язана пактом з ІКП, підтримувала стратегію прогресив­ної демократії та опори на СРСР. На XXIV з'їзді партії виділилося праве крило на чолі з Дж. Сарагатом. Він виступив за "соціалістичну модель" скан­динавського типу. Його прихильники заснували Італійську соціал-демокра-тичну партію (ІСДП), яка ввійшла до блоку правлячих партій. Після виходу Дж. Сарагати соціалісти назвали свою партію Італійською соціалістичною партією (ІСП).

Партія дії (ПД) базувалася на різних ідеологічних течіях, але домінува­ла ідеологія ліберал-соціалізму, яка поєднувала ліберальні ідеї політичної і економічної свободи ( в тому числі свободу приватної власності) з соціалі­стичними ідеями соціальної справедливості, участі трудящих в управлінні економікою та суспільством. Проте партія не змогла стати масовою і 1947 року саморозпустилася.

226

Центр та праве крило було репрезентоване Християнсько-демократич­ною (ХДП) та Італійською ліберальною (ІЛІТ) партіями. ХДП, чисельність якої складала 1 млн. осіб, відстоювала республіканську систему в країні (шляхом референдуму) та ідею широких соціальних реформ у дусі христи­янських принципів (свобода совісті, особистості, приватної власності). ХДП мала широку опору в суспільстві, її підтримував Ватікан, що й перетворило її у провідну партію повоєнної Італії. Одним з її видатних лідерів був Альч-іде Де Гаспері (1880-1954), політик рангу К.Аденауера, Шарля де Голля. Палкий прихильник релігії він виступив як антипод Б.Мусоліні, ідеї якого називав "більшовизмом у чорному". 1927 року фашистський режим ув'яз­нив А. Де Гаспері, він врятувався лише завдяки Латеранським угодам, підпи­саними у 1929 році. Папа Пій XI домігся його звільнення. Упродовж 14 наступних років Де Гаспері працював у ватиканській бібліотеці. Таким чи­ном, після падіння фашизму він залишився фактично єдиною видатною осо­бистістю, незаплямованою співпрацею з режимом Муссолші.

Італійська ліберальна партія, очолювана відомим філософом Бенедет-то Кроче, обстоювала ідеали класичних свобод, засуджувала економічну політику фашизму.

Відроджувалися • й інші складові громадянського суспільства: мо­лодіжні, жіночі та профспілкові організації.

Скликана 23 вересня 1945 року відповідно до урядового декрету Кон­сультативна асамблея (430 осіб) сформувала комісію на чолі з П.Ненні для підготовки законопроекту про вибори до Установчих зборів. Щодо функцій Установчих зборів між політичними силами точилися дискусії. Проте під тиском США їхні повноваження обмежилися лише підготовкою проекту конституції та ратифікацією мирного договору. Консультативна асамблея прийняла також новий виборчий закон, який підтвердив принцип загально­го рівного і таємного голосування та пропорційної системи представницт­ва.

9 травня 1946 року король Італії Віктор Емануїл III зрікся престолу на користь свого сина Умберто, який виконував до цього функції намісника ко­роля. 10 травня Умберто 11, названий італійцями "травневим королем", у зверненні до італійців пообіцяв "дотримуватися основних законів держави". Монархісти влаштовували численні демонстарції на підтримку нового коро­ля.

2 червня 1946 року відбулися всенародний референдум з питання дер­жавної системи в Італії і водночас вибори до Установчих зборів. Більшість італійців - 12,7 млн. осіб - висловилися за республіку, але перевага була всього у 2 млн. осіб. Південь проголосував за монархію. Монархісти проте­стували й апелювали до Касаційного суду, який підтвердив результати рефе­рендуму. 18 червня 1946 року Італія була проголошена республікою. 13 чер-

227

вня УмбертоII, заявивши,що підкоряється "насильству" та "революції", покинувкраїну. Він поселився у Португалії.

На виборах до Установчих зборів християнських демократів підтрима­ло 8 млн. італійців (32,9 відсотка), соціалістів - 4,7 млн. (20 відсотків), ко­муністів - 4,6 млн. (18,9 відсотків). Решта голосів розподілилися між дрібни­ми партіями. Збори відкрилися 25 червня 1946 року. Вони обрали Тимчасо­вого голову держави ліберала Енріко Де Ніколу, за дорученням якого 13 лип­ня 1946 року А. Де Гаспері сформував новий уряд за участю християнських демократів, комуністів, соціалістів та представників інших партій.

Установчі збори сформували також "Комісію 75-ти", метою якої була підготовка конституції. В січні 1947 року її проект був представлений збо­рам, його обговорення тривало майже 1-2 місяців. Більшість Установчих зборів 22 грудня 1947 року схвалила Конституцію Італії, а 1 січня 1948 року вона набрала юридичної сили. Е.Де Нікола перебрав функції президента республіки.

Конституція проголосила Італію демократичною республікою, яка ба­зується на праці. її завдання полягало в усуненні перешкод економічного та соціального порядку, які порушують свободу й рівність громадян, заважа­ють розвиткові особистості, ефективній участі всіх трудящих у політичній й соціальній організації країни. Вищим законодавчим органом держави став парламент, обраний загальним таємним голосуванням, а главою Італійської республіки - президент, якого, у свою чергу, обирали обидві палати парла­менту (палата депутатів та сенат) і представники автономних областей терм­іном на 7років.

Нова Конституція відзначалася демократизмом і до певної міри ради­калізмом, її статті передбачали децентралізацію державного управління та широку автономію областей, гарантували недоторканність приватної влас­ності, права трудящих на участь в управлінні підприємствами та інші демок­ратичні права. Йшлося про визначену тривалість робочого дня й рівну оп­лату за однакову працю, право на щотижневий відпочинок та щорічну опла­чувану відпустку, соціальне забезпечення, право на страйки. Стосунки між Італійською республікою та Ватіканом будувалися, за Конституцією, відпов­ідно до Латеранських угод 1929року.

10 лютого 1947 року в Парижі був підписаний мирний договір союз­ників з Італією (15 вересня того ж року він набрав юридичної сили). Договір констатував відмову Італії від імперських завоювань фашистського режиму: вона визнавала незалежність Албанії та Ефіопії, повернула Греції острів Додеканес, відмовилася від Істрії і Далмації на користь Югославії, а Трієст набував статусу "Вільної території". Італія сплачувала репарації на користь СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

В січні 1947року на запрошення американської сторони Де Гаспері

228

здійснив офіційний візит до США. Однією з умов надання Італії економіч­ної допомоги американці висунули вимогу усунути з уряду комуністів та соціалістів. 31 травня 1947 року Де Гаспері сформував свій четвертий уряд - однопартійний, тільки з ХДП - без комуністів і соціалістів. Його підтрима­ли Установчі збори. Важливою причиною виведення лівих з уряду стала та­кож їхня протидія участі Італії у плані Маршалла.

18 квітня 1948 року відповідно до нової Конституції відбулися парла­ментські вибори. Комуністи і соціалісти створили єдиний блок - Народно-демократичний фронт, який задекларував аграрну реформу, націоналізацію великих монополій, дотримання Італією політики миру та нейтралітету.

В італійській публіцистиці гостро постало питання про загрозу заколо­ту комуністів. Цю проблему досліджують і сучасні історики, які дійшли вис­новку про "двоїстість" політики італійських комуністів та їхнього лідера П.Тольятті: проголошуючи курс прогресивної демократизації, П.Тольятті та ІКП насправді готували наприкінці 1947 - на початку 1948 року збройне повстання з метою захоплення влади. Найновіші наукові дані, однак, ствер­джують, що П. Тольятті не був прихильником цієї акції, хоч питання про можливість її обговорювалося на зустрічах представників ІКП з керівницт­вом ВКП(б), а також у матеріалах Комінформбюро. Водночас необхідно' пам'ятати, що італійські комуністи мали вдосталь схованої зброї, як і відпо­відних кадрів, здатних підготувати збройний заколот. Сталін підтримав П.То­льятті, оскільки сам усвідомлював безперспективність цієї прокомуністич­ної авантюри в Італії. Разом з тим Комінформбюро вимагало від західних комуністів, у тому числі і від ІКП, активної мобілізації мас проти плану Мар­шалла і на захист СРСР. Італійська компартія прийняла цю тактику, перей­шовши до жорсткої опозиції до ХДП та її союзників.

Головним пунктом передвиборної програми урядового блоку партій (християнських демократів, лібералів, республіканців і соціал-демократів) стала заява про те, що тільки їхній прихід до влади гарантує Італії економі­чну допомогу США, в іншому випадку народ залишиться без хліба, а про­мисловість - без палива та сировини. Цей аргумент спрацював.

Християнські демократи отримали на виборах до Палати депутатів 12,7 млн. голосів, або 48,5 відсотка проти 35,2 відсотка на виборах до Установ­чих зборів у червні 1946 року. За народнодемократичний фронт проголосу­вало 8,1 млн. осіб, тобто 31 відсоток, проти 39 відсотків, що їх набрали комуністи і соціалісти в червні 1946 року. Результати виборів ліві розцінили як поразку. В серпні 1948 року за наполяганням соціалістів НДФ саморозпу-стився.

Після парламентських виборів 1948 року А.Де Гаспері сформував свій п'ятий уряд, до складу якого ввійшли, крім християнських демократів, які домінували, ліберали, республіканці, пізніше -соціал-демократи. Уряд за

229

своїм партійним складом був правоцентристським. Почалася ера правління ХДП.

Діяльність правоцептристських урядів (1948-1963 роки). Соціаль­но-економічні питання були визначальними у діяльності уряду А. Де Гас-пері. Сам прем'єр сповідував економічну доктрину "неолібералізації", тоб­то повної свободи ринку, конкуренції і приватної ініціативи. Проте ліві гру­пи ХДП вимагали запровадження політики державного контролю за еконо­мікою. В результаті боротьби у ХДП та парламенті перевагу здобула пол­ітика державного регулювання економічних пррцесів. Цьому сприяла також слабкість приватного капіталу. Наприкінці 1940- 1950-х років було розроб­лено ряд галузевих (металургія, нафтохімія) і регіональних (Південь) про­грам розвитку, виникла могутня державна компанія для видобутку і пере­робки рідкого і газоподібного палива - ЕН1, створено Касу Півдня: в сере­дині 1950-х років було запропоновано так звану "схему Ваноні" - план роз­витку італійської економіки.

Держава перетворювалася таким чином у фактор стабілізації, який підтримував рівновагу між зростаючим попитом і виробництвом, забезпе­чував координацію і безперервність виробничого процесу, погодження міжга­лузевих пропорцій, необхідний рівень освіти, технічної і професійної підго­товки. Вона регулювала також рівень і структуру споживання, що було необ­хідною умовою масового виробництва а, отже, технічного прогресу.

Аграрне питання залишалося у повоєнній Італії одним із найважливі­ших. Гостроту земельної проблеми засвідчували стихійні селянські висту­пи, самовільне захоплення поміщицьких земель тощо. З іншого боку, закони розвитку та модернізації капіталістичної індустрії, її реорганізації у відпов­ідності з сучасними вимогами диктували необхідність ліквідації архаїчних форм сільського господарства, його перебудови та перетворення в ринок, адекватний промисловості і всій економічній системі.

Мета аграрної реформи, за задумом її ініціаторів, полягала в тому, щоб створити широкі верстви власників дрібних, середніх і великих товарних селянських і капіталістичних господарств. Конституція гарантувала прове­дення демократичної аграрної реформи. Ще 1948 року були скасовані ка­бальні статті договорів про земельну оренду (обов'язок робити подарунки й надавати безоплатні послуги власнику землі). З кінця 1949 року парламент розпочав дебати навколо поданого християнськими демократами законо­проекту про аграрну реформу, тривали вони майже рік. Наприкінці 1950 року замість єдиного загального документу було прийнято три окремих аграрних закони для окремих регіонів -Центральної Італії, Півдня та Сицилії.

Запровадження нового законодавства розтягнулося на 5 років (1950-1955 роки). Селяни отримали за викуп частину поміщицьких земель. Окрім того, тривав вільний продаж поміщицьких земель, а селянам надавався дер-

230

жавний кредит на їхнє придбання. В результаті цих заходів до рук селян пе­рейшло 1, 5 млн. га землі; це позначилося на загальній картині розподілу земельної власності в країні. Були практично ліквідовані великі латифундії, а разом з цим зник клас поміщиків-лаї ифундистів. Аграрна реформа мала і негативні наслідки, оскільки основні проблеми -малоземелля селян і сільськогосподарського безробіття - залишилися нерозв'язаними.

Разом з тим аграрна реформа сприяла подальшій концентрації сільсько­господарського капіталу та виробництва, стимулювала бурхливі темпи ме­ханізації сільського господарства, що було неможливе при збереженні дрібно­товарного виробництва.

Технічний прогрес на селі, механізація сільськогосподарського вироб­ництва супроводжувалися витісненням селян із землі, їхньою масовою мігра­цією у міста. Цей безпрецедентний за своїми масштабами процес, який з різною інтенсивністю тривав майже до початку 1980-х років, набравши дра­матичного характеру.

Інша специфічна проблема Італії - регіональні диспропорції, тобто розрив між традиційно відсталим аграрним Півднем та розвиненою індус­тріальною Північчю. Південь Італії - це 6 областей південної частини Апен-нінського півострова та острови Сицилія і Сардинія, на яких проживає тре­тина населення країни. Одразу після війни уряд вжив заходів, спрямованих відновлення економіки цього регіону: підтримав приватний капітал шляхом надання пільгових кредитів, відкрив спецрахунки для кредитування дрібних та середніх промислових підприємств; скасував на 10років податки на підприємницькі прибутки тощо.

З 1950 року уряд А.Де Гаспері перейшов до більш-менш послідовної економічної політики, основними віхами якої стали економічна реконструк­ція Півдня, часткова аграрна реформа, заснування Каси Півдня (державного фонду) для фінансування індустріалізації (терміном на 10 років), створення спеціалізованих кредитних установ для південної Італії, будівництво "по­люсів розвитку"тощо.

В 1952 році було реорганізовано Касу Півдня: 1) термін її діяльності пролонговано до 12 років; 2) збільшено грошовий фонд з 1000 млрд. до 1 280 млрд. лір; 3) дозволено іноземні позики. В наступні роки Каса Півдня еволюціонувала: від вузької системи кредитування промислового розвитку вона перейшла до широкої фінансової програми індустріалізації. Величезні фінансові витрати упродовж 40 років перетворили Південь з аграрного в індустріально-аграрний регіон, проте економіка його залишалася залеж­ною від промислової Півночі, розрив у рівнях життя населення обох частин країни був відчутний.

Зміни на міжнародній арені, пов'язані з корейською війною, спричи_: нили поправіння урядового курсу християнських демократів. Упродовж 1951-

231

1952 років Рада міністрів розробила низку "надзвичайних заходів"; серед них: закони про обмеження прав трудящих на страйки, про запровадження попередньої цензури, про громадянську оборону. Щоправда, парламент ух­валив лише закон про громадянську оборону, але в дуже урізаному вигляді, який так не був запроваджений у життя.

Втративши на муніципальних виборах 1951-1952 років 4 млн. голосів, ХДП, заклопотана майбутніми парламентськими виборами 1953 року, зап­ропонувала новий виборчий закон, який заміняв пропорційну систему ви­борів мажоритарною. За новим законом блок чи партія, які отримають 50 відсотків голосів виборців плюс один голос, мають право на 2/3 місць у пар­ламенті. Довкола законопроекту ("шахрайського") спалахнули запеклі ба­талії. Все ж ХДП, якій у парламенті належала абсолютна більшість, до того ж підтримана соціал-демократами, домоглася ухвали цього закону. Та все одно на парламентських виборах у червні 1953 року християни-демократи втратили 2 млн. голосів, а разом з цим і абсолютну більшість у парламенті. А.Де Гаспері сформував уряд лише зі своїх однопартійців, проте і цей 8-ий його уряд протримався всього один місяць. В серпні 1953 року прем'єр-міністр подав у відставку. Наступні уряди, очолювані демохристиянами, їхніми партнерами по урядовій коаліції стали ліберали, соціал-демократи. Новим президентом Італії був обраний 1955 року також один із лідерів ХДП, її лівого крила -Джованні Гронкі.

Новий уряд прийняв закон про підвищення пенсій та соціальне забез­печення сільськогосподарських робітників.

Середина 1950-х років характеризується спадом робітничого руху. Ви­сокі темпи економічного розвитку спричинили серйозні зміни в структурі робітництва, яке поповнилося мігрантами з Півдня, молоддю, жінками. А одночасно намітилося падіння впливу на нього Всезагальної італійської кон­федерації праці (ВІКП). Нові загони робітників поповнювали ряди като­лицьких профспілок. Важливим наслідком економічного піднесення стала нова "патерналістська" політика підприємців. Власники підприємств запро­ваджували антистрайкові премії, розгорнули будівництво житла для робіт­ників, дитсадків тощо.

До того ж із середини 1950-х років почався процес соціал-демократи-заиії другої за значенням політичної організації - Італійської соціалістичної партії. Однією з причин цього процесу було рішення XX з'їзду КПРС про культ особи Сталіна, польські події влітку 1956 року та народне повстання в Угорщині восени того ж року. В жовтні 1956 року 1СП розірвала пакт про єдність дій з комуністами, ХХХП з'їзд партії (лютий 1957 року) схвалив це рішення, яке відкрило можливості співпраці італійських соціалістів з урядо­вими партіями.

На парламентських виборах 25 травня 1958 року знову домінувала ХДП.

232

яка набрала 42,4 відсотка голосів. Вона й формувала уряди - сама або в со­юзі з соціал-демократами. Щоправда, уряди змінювалися майже щороку. Під впливом нової хвилі страйків 1960 року був прийнятий закон про рівну оп­лату праці чоловіків та жінок; 1962року націоналізовано великі енерге­тичні підприємства, їхнє керівництво передано Національному товариству електроенергетики (ЕНЕЛ). Було ухвалено також закон про передачу на-півспільникам оброблюваних ними земель; заборонено звільняти з роботи жінок після їхнього заміжжя; прийнято серію законів про запровадження пенсій для наймитів, селян, ремісників та домогосподарок; виділено кошти на безоплатні медичні послуги для деяких категорій трудящих. Незважаючи на це, італійське трудове законодавство все ж відставало від середніх євро­пейських стандартів.

Загалом страйковий рух, активізація неофашизму, перманентні урядові кризи засвідчували поглиблення кризи ХДП, її прагнення знайти нових парт­нерів та виробити нову політичну орієнтацію.

Зовнішньополітична діяльність демохристиянських урядів була спря­мована на зміцнення атлантичної солідарності. 4 квітня 1949 року К.Сфорца від імені італійського уряду підписав у Вашингтоні договір про вступ Італії до НАТО. Цьому передувала гостра політична боротьба, яка завершилася голосуванням у парламенті: 317 депутатів висловилися за приєднання до Північноатлантичного блоку, 175 (комуністи і соціалісти)-проти. Відповід­но до договору на італійській території з 1950 року розміщувалися військові формування та штаби НАТО. Цього ж року Італія та США підписали угоду "Про взаємну допомогу з метою оборони".

В грудні 1955 року Італія стала членом ООН. Тоді ж на її території дислокувалися сухопутні американські сили, виведені з Австрії. 1957 року Італія вступила до ЄЕС, а в березні 1959 року уклала з США угоду про спорудження на її теренах американських військових баз для запуску ракет середньої дії. Поліпшилися італо-радянські стосунки, зокрема, торговельні.

Італійське "економічне диво" 1950-1960-х років. Повоєнна відбудо­ ва та економічна реконструкція в Італії були завершені на початку 1950-х років. Тоді ж провідні галузі промисловості досягай довоєнного рівня ви­ робництва. Після цього в Італії розпочалося потужне економічне піднесен­ ня, за якого середньорічні темпи приросту промислової продукції склали у 1952-1957роках 11,а у 1959 - 1962роках - 14відсотків. За десятиріччя (1951 -1961 роки) обсяг цієї продукції в 2.5 раза перевищив довоєнний рівень, вдвічі збільшився національний дохід. Особливо швидкими темпами розви­ валася металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі, які стали рушієм структурних змін в економіці Італії. '

Економічному піднесенню, що ввійшло в історю під назвою "економі­чного дива", сприяла низка факторів, а саме: завершення до початку 1950-х

233

років модернізації промисловості; розробка нових родовищ нафти і метану; надходження доларів у зв'язку з розвитком туризму; аграрна реформа, роз­ширення внутрішнього ринку і зростання попиту на промислову продук­цію; американська фінансова підтримка та допомога за планом Маршалла (З млрд. доларів); успіхи НТР; ефективна експортна політика, участь Італії в європейській економічній інтеграції, наявність*дешевої робочої сили ( її вартість в італійській промисловості становила 1/5 аналогічного показника в США);низький рівень військових витрат.

Таким чином, післявоєнна переможена Італія перетворилася в одну із найрозвинутіших країн світу. "Економічне диво" визначило нові споживацькі стандарти і зміни у побуті італійців. Італійські крамниці у 1950-х роках по­чали заповнюватися моторолерами, малолітражними автомобілями, елект­ропобутовими приладами, телевізорами. 1955 року в країні було налагодже­но випуск машини марки "Фіат - 600", а впродовж наступних десяти років їх зійшло з конвеєра 2 млн. 300 тисяч штук. Поява через два роки "Фіату -500" викликала справжній бум. Визначною подією стало народження 1954 року італійського телебачення. Продаж товарів у кредит збільшував купі­вельну спроможність населення.

Підвищення рівня зайнятості і зарплати зумовило зростання квоти прибутків трудящих у загальному обсязі національного доходу: в 1960 році на-65,в 1963-на 68відсотків.

Був і інший, негативний бік "економічного дива": циклічність та не­рівномірність економічного розвитку, відставання сільського господарства, міграція сільського населення в міста і зростання безробіття, нерозв'язані житлова і транспортна проблеми, і надалі гостре "питання Півдня".

Правління "лівого центру" (1963-1976 роки). Піднесення страйко­вого руху, апогей якого припав на 1960 рік, незавершенність демократичних реформ, ініційованих демохристиянськими урядами, перманентні урядові кризи, заклик Другого Вселенського Ватиканського собору співробітничати з інакомислячими, спричинили пошуки ХДП нових політичних партнерів у лівому таборі. 1962 року християнський демократ А.Фанфані сформував уряд "лівого центру" із демохристиян, соціал-демократів та республіканців. Се­ред найважливіших соціально-економічних заходів уряду А.Фанфані були націоналізація електроенергетичної промисловості, підвищення зарплати та пенсій, запровадження обов'язкової початкової та середньої освіти. Але че­рез протидію парламенту уряд "лівого центру" не зміг скасувати на-півспільщину і запровадити обласну автономію.

Парламентські вибори у квітні 1963 року не дали жодній із партій аб­солютної переваги. XXXV з'їзд 1СП (жовтень 196,3 року) прийняв рішення про участь соціалістів в уряді "лівого центру". Щоправда, за умови, що уря­дова коаліція здійснить низку соціальних реформ. У грудні 1963 року уряд,

234

до складу якого увійшли соціалісти, очолив християнський демократ Альдо Моро (1916-1978 pp.) Народився він у традиційно-релігійній родині. Батько і мати були вчителями. Здобув вищу університетську освіту і в 25 років став професором права. Замолоду брав активну участь в юнацьких католицьких організаціях, а у 23-річному віці став членом президії Університетської ка­толицької студентської організації (ФУ 41). Слід зазначити, що чимало італ­ійських політиків свого часу належали до ФУЧІ.

1946 року А.Моро обрали депутатом Установчих зборів, він став чле­ном "Комісії 75-и", яка розробила проект конституції, а до свого прем'єрства обіймав різні міністерські посади.

Лівоцентристська урядова коаліція упродовж 13 років (до 1976 р.) сфор­мувала п'ять урядів. Останній з них, п'ятий, функціонував з 10лютого по 29 липня 1976 року і був розпущений, оскільки не отримав вотуму довір'я при обговоренні закону про право жінок на аборти. Діяльність лівоцентри-стської коаліції збіглася з припиненням дії факторів, що спричинили італ­ійське "економічне диво", із сповільненням темпів економічного розвитку, початком "свинцевих років" (розгулу ультрачервоного та ультрачорного те­рору), новим загостренням соціальної напруги в суспільстві.

З метою пом'якшення соціального протистояння уряди "лівого цент­ру" здійснили низку реформ. Гостра боротьба розгорнулася довкола запро­вадження державного програмування економічного розвитку країни, надан­ня йому форми багаторічного загальнонаціонального "плану розвитку" і ви­ділення для цього відповідних державних коштів. Перша п'ятирічна про­грама, прийнята 1965 року (так званий "план П'сраччіні"), передбачала при­скорений розвиток Півдня, розгортання житлового будівництва, підвищен­ня пенсій та зарплати відповідно до зростання продуктивності праці. Були ліквідовані зональні відмінності в рівнях оплати праці, запроваджено 40-годинний робочий тиждень, розширено права профспілок.

Поступки "лівого центру" трудящим, економічні труднощі, світова енер­гетична й економічна кризи (1974-1975 років) та безробіття активізували тероризм, який з кінця 1960-х років і особливо в 1970-і роки вилився у фор­му політичних замахів та вбивств, висадження в повітря важливих держав­них об'єктів та інші акти насильства. В 1975-1979 роках кількість терорис­тичних угруповань зросла з 8 до 219. Найбільш відомими серед них стали "Брігате россе" ("Червоні бригади"), які у вересні 1971 року надрукували свій програмний документ з 18 пунктів. В ньому вказувалося, що "Брігате россе" - це перша ланка створюваної "Озброєної партії пролетаріату", іде­ологічною базою якої є марксизм-ленінізм, китайська культурна революція та досвід міської герільї, тобто традиції міжнародного робітничого руху. "Червоні бригади" визнавали 1КП як велику демократичну силу, але не по­годжувалися з її стратегічними настановами і методами. їхні ультраліві гас-

235

jia знайшли відгук серед безробітної молоді. Брігатісти підпалювали уста­нови, викрадали автомобілі, а згодом стали на шлях політичного терору. Першою їхньою жертвою став головний прокурор Генуї Франческо Коко.

Наприкінці 1960-у першій половині 1970-х років внутрішньополітич­на ситуація в Італії все більше загострювалася. З одного боку, консолідува­лися праві партії, терористичні організації та мафія; з іншого, зростала ак­тивність та вплив лівих сил. Три' найбільші профспілкові центри країни -Всезагальна італійська конфедерація праці, яка перебувала під впливом ко­муністів та соціалістів; Італійська конфедерація профспілок трудящих ( на неї мала вплив ХДП); Італійський союз праці ( тут лідерами були соціал-демократи та республіканці) все частіше домовлялися про єдність дій і вис­тупали спільно, особливо "гарячої осені" 1969 року. Ліві домоглися успіху у прийнятті закону, який дозволяв розлучення, тоді як католицька церква вва­жала шлюб священним. На обласних і муніципальних виборах 1975року ліві партії також домінували (ІКП отримала 33,4 відсотка голосів, ІСП - 12, ХДП - 35, 2 відсотка; вперше в історії Італії комуніст був обраний мером Риму). Разом з тим італійську демократію часто називають "спеціальною" чи демократією " з винятками". Після 1947 року ІКП, яка посіла друге місце за кількістю голосів, отриманих на парламентських виборах, позбавили фак­тичного права участі в управлінні державою. Ще у 1973 році лідер ІКП Ен-ріке Берлінгуер, перебуваючи під враженням військового перевороту в Чилі, запропонував ідею "історичного компромісу". В одній із статей він писав:" Гострота проблем, які стоять перед країною, постійна загроза реакційних авантюр і необхідність спрямувати Італію на шлях економічного розвитку, соціального оновлення і демократичного прогресу диктують невідкладність того, що можна назвати новим великим "історичним компромісом" між си­лами, які об'єднують і репрезентують більшість італійського народу". Кон­кретно мова йшла про союз комуністів, соціалістів і католиків.

Прихід до влади коаліції "національної солідарності" та її діяльність (1976-1979 роки). Результати парламентських виборів 1976 року дали змогу реалізувати "історичний компроміс", запропонований Е.Берлін-гуером. Італійська компартія отримала рекордну за весь час свого існування кількість голосів виборців - 34,4 відсотка, соціалісти - 9,6, християнські демократи - 38,7 відсотка. Парламентська фракція комуністів нараховувала 343 особи (з 945). Проте до складу нового уряду увійшли лише представни­ки ХДП. Прем'єр-міністром був призначений один з найбільш "гнучких" лідерів демохристиян 57-річний Джуліо Андреотті. Комуністи спільно з інши­ми лівими і республіканськими партіями утворили в парламенті "коаліцію тих, хто утримався" - блок депутатів, які підтримували уряд Д.Андреотті. В історію Італії цей час увійшов як триріччя "національної солідарності", або "демократичної солідарності". Разом з комуністами і соціалістами уряд Д.Ан-

236

дреотп розробив програму реформ, спрямованих на стабілізацію економі­ки, боротьбу з тероризмом, ухвалили закон про працевлаштування молоді.

Один з найбільш тверезо мислячих керівників ХДП А.Моро усвідом­лював неможливість ігнорування ролі ІКП в політичному житті країни. По­чинаючи з 1975 року, він виступав за те, щоб демохристияни враховували статус і роль компартії, залучали комуністів, хоча б опосередковано, до прий­няття важливих урядових рішень. З цією метою А.Моро декілька разів зуст­річався з Е.Берлінгуером, що викликало невдоволення ультраправих та уль­тралівих терористичних угруповань. 16 березня 1978 року, в день засідання парламенту, бойовики "червоних бригад", розстрілявши охорону, викрали Альдо Моро.Терористи зажадали звільнення своїх лідерів з тюрми. Уряд вирішив не йти на поступки. Через декілька тижнів країна була шокована: екс-прем'єра було знайдено вбитим. Влада виявилася неефективною. В по­шуках А.Моро брали участь 35 тисяч осіб, не менше півтори тисячі військо­вих контролювали блок-пости. Обшуки провадилися надзвичайно ретельно - квартал за кварталом, будинок за будинком, але безрезультатно. Більше того, брігатисти продовжували орудувати, були вони добре поінформовані, їхні зв'язківці вільно ходили столичними вулицями, телефонували, поши­рювали свої комюніке. У цьому контексті випливла діяльність горезвісної таємної масонської ложі "Пропаганда - 2",або, як її почали називати, "П-2", розкритої 1981 року. В списках членів "П-2" фігурувало вище керів­ництво армії та секретних служб, міністри, депутати, представники приват­ного і державного сектору економіки, фінансових кіл тощо. Рішення та дії учасників "П-2" стосувалися широкого кола питань: від особистої кар'єри того чи іншого політика - до великих політичних проблем країни, її міжна­родних зв'язків, питань миру та війни. Найбільша активність "П-2" припа­ла на 1976-1978роки.

Загалом за ту чи іншу причетність до злочинного вбивства А.Моро було ув'язнено пожиттєво 33 особи. Проте, за різними свідченнями, судо­вий процес залишився не доведеним до кінця, не розкрито зв'язки підсудних з правлячими колами, з "червоними бригадами", нарешті, з ЦРУ. Відповіді на питання: "Хто був організатором вбивства А.Моро?" немає і до сьогод­нішнього дня.

Італійська компартія зазнала важких звинувачень, їй інкримінували зв'язок з "червоними бригадами". Комуністи відмовилися в січні 1979 року від підтримки уряду, вийшли з парламентської більшості і перейшли в опо­зицію до ХДП.

Італія 1980-х років. З часу червневих 1979 року парламентських ви­борів в Італії формуються п'ятипаргійні уряди з християнських демократів, лібералів, республіканців, соціал-демократів та соціалістів.

У соціально-економічній сфері гору взяли консервативні тенденції.

237

Країна перебувала під враженням скандалів, пов'язаних з нафтовою коруп­цією та "П-2", як паралельним центром влади. В листопаді 1980 року став­ся руйнівний землетрус, урядові кола знову виявилися не на висоті. Ситуація погіршилася новою світовою економічною кризою 1980-1982 років.

Вихід соціалістів весною 1983 року з п'ятипартійного уряду через відхи­лення парламентською більшістю закону про оподаткування нафтових ком­паній спричинив чергову урядову кризу. Спроби створити новий коаліцій­ний уряд виявилися безрезультатними. У відповідності з конституцією пре­зидент А.Пертіні підписав декрет про розпуск парламенту і проведення 26 червня цього ж року позачергових парламентських виборів. З часу завер­шення другої світової війни в Італії змінилося 43 урядових кабінети.

Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки). Після виборів було сформовано п'ятипартійний коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Бенедетто (Беттіно) Краксі. Вперше за після­воєнні роки ХДП поступилася ключовою посадою в уряді. Головне завдан­ня нового кабінету міністрів полягало в тому, щоб подолати наслідки кризи 1980-1982 років, дефіциту торговельного балансу в три трильйони лір та держбюджету, інфляції тощо.

Італійський уряд на чолі з соціалістом Б. Краксі керував країною ре­кордно тривалий час-до літа 1987 року. Йому випало здійснити свого роду "неоконсервативну революцію" на взірець тієї, яку здійснили в США Р.Рей­ган, у Великобританії - М.Тетчер, у ФРН - Г.Коль. Першочерговим постало питання про статус державного сектору, в якому зосереджувалося 3/4 до­бувних підприємств і видобутку чавуну, понад 50 відсотків сталеливарної", 70 - суднобудівної та дві третини електромеханічної промисловості і майже вся інфраструктура. Новий підхід стосовно державного сектору передбачав часткову приватизацію та ліквідацію нерентабельних підприємств. Водно­час було дано поштовх бурхливому розвиткові дрібного підприємництва. Що­річно засновувалося 250-300 тисяч нових приватних підприємств (при бан­крутстві - 100-150 тисяч). Мініпідприємства виростали на базі ремісничих майстерень, надомного виробництва, у дворах і садах селян-напівсшльників.

Таким чином відбувалася індустріалізація, чи реіндустріалізація цілих регіонів - Північно-Східного. Центрального, почасти і Південної Італії. Тех­нологічна перебудова спричинила великі соціальні зміни: на 1, 5 млн. скоро­тилася чисельність фабрично-заводських робітників; на кожного промисло­вого працівника тепер припадало двоє, зайнятих у сфері обслуговування.

Разом з тим підприємці, спекулюючи гаслом звільнення економіки, перейшли в наступ на соціальні завоювання трудящих. Конфіндустрія (об­'єднання промисловців) висунула гасло:" Менше держави, менше промис­ловості, менше профспілок!" Уряд Б.Краксі запровадив режим жорсткої еко­номії та підтримав Конфіндустрію своїм декретом від 14 лютого 1984 року

238

про обмеження дії рухомої шкали зарплати, яка регулювала збільшення зар­платні відповідно до зростання вартості житла; зменшення витрат на охоро­ну здоров'я, соціальне страхування та освіту. Водночас уряд здійснив ак­тивну атаку на мафію, підвищив зарплату поліції, притягнув до судової відпо­відальності багатьох її учасників; дещо обмежив відповідно до нової угоди з Ватиканом вплив католицької церкви на освітні та сімейні відносини.

У зовнішньополітичній сфері уряд Б.Краксі взяв курс на зміцнення ат­лантичної солідарності. Однією з перших Італія приєдналася до американсь­кої стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво у Комізо, на Сицилії, баз для 112 ядерних крилатих ракет; італійські військові брали участь в акціях багатонаціональних збройних сил тощо. Водночас Італія приєдна­лася до "антирадянської коаліції", пов'язаної із справою Антонова, болгарсь­кого підданого, організатора замаху на папу Іоанна-Павла П. В 1986 році Б.Краксі відвідав СРСР і зустрівся з М.Горбачовим - ініціатором нового політичного курсу, спрямованого на перебудову радянської системи. Після відставки уряду Б.Краксі 1987 року, уряди очолювалися демохристиянами і часто змінювалися.

Серйозні пертурбації пережила у 1980-х роках Італійська компартія. З часу "епохи" Е.Берлінгуера, його переходу на позиції "єврокомунізму" (відмо­ви від найголовніших одіозних постулатів марксистсько-ленінського вчен­ня) партія вступила в період розброду, чвар та розчарувань, падала її чи­сельність та вплив. ІКП стояла перед порогом суп свого реформування.

Італія 1990-х років. У 1990-і роки Італія вступила як розвинена інду­стріальна країна, яка посіла п'яте місце у світі за валовим внутрішнім про­дуктом. Провідною галуззю стало машинобудування: за кількістю виробле­них верстатів країна займала четверте місце. Концерн ФІАТ називають "інду­стріальним міфом XXI століття". Водночас в економіці Італії збереглися такі негативні явища, як міжрегіональні (північ-південь) та міжгалузеві диспро­порції, високі темпи зростання вартості життя, безробіття (1993 року 10 відсотків; це друге місце у Європі після Іспанії), деяке відставання у сфері високих технологій, дефіцит бюджету та державний борг, висока інфляція, неефективність державного сектору (50 відсотків економіки та 70 відсотків банків контролює держава).

Головне завдання італійської спільноти полягало у досягненні еконо­мічних та політичних стандартів провідних європейських держав, зокрема, необхідно було домогтися ефективної системи державного управління (за 52 повоєнні роки помінялося 55 урядів). Чи не найбільше підривають італ­ійську політичну систему гучні справи про корупцію вищих урядових осіб.

Про нездатність політичної системи Першої республіки вирішувати завдання, які висуває сучасність, йшлося давно. Жвава дискусія на цю тему тривала, починаючи з кінця 1970-х років. Саме тоді соціальні зміни в італ-

239

ійському суспільстві, а також тенденції, які розвивалися у світі і які вилили­ся в те, що пізніше було означено терміном «глобалізація», змусили італійсь­ку правлячу еліту замислитися над тим, чому наявна в країні система пол­ітичних інститутів діє так неефективно.

Коли Б.Краксі, тодішній лідер ІСП, найдинамічнішої на той час партії, якій пощастило залучати на свій бік виборців із нових соціальних верств, у 1979 році вперше порушив питання про потребу «великої реформи», його, як він сам підкреслював, сприйняли за «божевільного чи претендента у дик­татори». Політична еліта і громадська думка країни розцінили його пропо­зицію як «атаку на демократію». Лідер соціалістів чудово розумів, що він порушив табу: торкнувся найбільшої святині - конституційної системи Іта­лійської республіки. Це табу утвердилося з післявоєнних часів за мовчазною домовленістю між шістьма політичними партіями, які брали участь у анти­фашистському опорі.

Висунуті Б.Краксі ідеї зводилися до п'яти основних пунктів: 1) збе­реження двох палат парламенту, але зі зміною їх ролі; 2) прискорення проце­су прийняття рішень; 3) забезпечення стабільності урядів; 4) деполітизація судових органів і контроль за їхньою діяльністю з боку парламенту; 5) ре­форма виборчого закону з метою створити умови, щоб малі партії могли почати процес об'єднання в більш впливові політичні організації (малося на увазі застосувати в майбутньому п'ятивідсотковий бар'єр, який існує в інших країнах).

Соціалісти вважали, що корені некерованості країною-у структурних деформаціях інституціональної системи. На їхню думку, глибока криза італ­ійського суспільства могла призвести до демонтажу соціальної держави. Пропоновані ними перетворення мали послужити її модернізації. Необхідно було здійснити «очищення» соціальної держави від усього дегенеративного в її структурах, перейти до «кращого управління».

Усе це соціалісти пропонували ще до того, як їхній лідер Б> Краксі обійняв посаду прем'єр-міністра, на якій перебував найдовше за весь після­воєнний період в історії Італії. 1 все ж, хоч формально уряд очолював соц­іаліст, якихось змін в системі влади ХДП, яка панувала у Першій республіці, не сталося. Прем'єр-міністрові Б.Краксі і створеним під пропоновані соціа­лістами проекти парламентським структурам мало що вдалося зробити. Незважаючи на їхні зусилля, на почату з їхньої ініціативи широку дискусію та діяльність спеціальної парламентської комісії з питань інституціональних реформ, усі проекти залишилися лише на папері. Однак, імпульсом, що їх у 1990-х роках внесли соціалісти й інші зацікавлені у реформах сили, викли­кали лавину, яка за іронією долі поховала і її ініціаторів, причому не лише малі італійські партії, яких теж не влаштовувало панування ХДП і цілковите домінування в опозиції ІКП, але й саму ІСП.

Аналіз причин краху Першої республіки не можна робити без ура­хування системи фінансування італійських партій, яке з самого початку являло собою досить темний бік політики, не з'ясовано, як слід, і досі. До цієї сфери завжди були причетні корупція і моральна деградація. Партії, а часто і підпорядковані їм організації, політичні клани, окремі діячі одержу­вали фінансову підтримку в різних формах, поєднуючи декларовані кошти з коштами не декларованими, які завжди залишалися в тіні. «Історію респуб­ліканської демократії можна розглянути і з точки зору комплексної історії фінансування політичних суб'єктів, які відігравали провідну чи помітну роль у розвитку демократичного життя», - зазначив той же Б.Краксі. Навколо джерел фінансування оберталося все- вплив на владу, діяльність економічних груп і соціальних структур, міжнародні справи.

Роки, коли ІСП, яка виступила ініціатором проведення інституціональ­них реформ, була біля державного керма, виявилися змарнованими, всі сили партії пішли на безплідну політичну боротьбу з головними конкурентами -ХДП та ІКП. Ці дві партії, в свою чергу, знесилившись у жорсткому політич­ному протистоянні, також мало що могли запропонувати для реформування партійно-політичного режиму, який проіснував майже півстоліття. Довіра громадськості до політичних партій неухильно падала, і коли в внаслідок горбачовської перебудови впала берлінська стіна і зникла комуністична заг­роза зі сходу, "аномальна" італійська партійна система втратила свою голов­ну опору -антикомунізм.

Органічний недолік системи Першої республіки полягав у тому, що вона спиралася на беззастережне панування на політичний арені єдиної партії -ХДП. Ця обставина вже сама по собі суперечила принципам демократії, під якими розумілося чергування при владі альтернативних політичних сил. ХДП стала перманентним недоліком системи, її "аномалією" порівняно з політич­ними системами інших демократичних країн. Італійська демократія часів Першої республіки виявилася недосконалою, оскільки ХДП, яка гуртувала довкола себе всі антикомуністичні сили, була її незмінним лідером і не мала рівноцінного партнера-опонента, що спирався на легітимну санкцію ви­борців.

ІКП, незважаючи на її близькість до поставленої мети наприкінці 1970-х років, так і не вдалося зробити рішучий поворот і сформувати уряд лівої альтернативи.

Починаючи з моменту проголошення Республіки, атавістичний поріг італійської аномалії завжди був пов'язаний з ідеологічним протистоянням, яке підтримувала «холодна війна» між двома партіями, а це робило їх не просто опонентами, а смертельними ворогами. Саме тому вони не могли бути альтернативою одна одній. З падінням берлінської стіни і трансформу­ванням комуністичної партії на Партію демократичних лівих сил наступав

240

241

момент, коли Італія змогла нарешті стати нормальною країною. Однак спод­іванням багатьох щодо швидкого розблокування політичної закостенілості попередніх структур та зміни стереотипів, що склалися, як і вилікування ску­тої попередніми хворобами політичної системи не одразу судилося здійсни­тися. Країна мала пройти крізь низку подій, які докорінно змінили харак­тер її політичного життя.

Отже, вирішальний момент кризи італійської иартійно-політичної сис­теми настав лише на початку 1990-х років. Це було викликано, повторимо, не тільки внутрішньополітичними причинами, а й, значною мірою, зовніш­німи факторами, насамперед розвалом режимів так званого реального соц­іалізму у Східній Європі. Італія виявилася єдиною західною країною, яка пережила глибокі зміни партійно-політичної системи одночасно зі східноєв­ропейськими державами. Італійська «блокована демократія» несподівано зрушила з місця. Ліквідація конфлікту Захід - Схід, який тривав десятиріччя­ми, загострення економічної кризи в країні, прогресуюча втрата впливу пол­ітичних субкультур, політичні скандали, що спалахнули, розкриті афери з хабарями у величезних розмірах, до яких причетні були партії та їхні ліде­ри, - усе це поставило під сумнів легітимність традиційних партій і викли­кало справжній політичний землетрус.

Таким чином, початок 1990-х років був позначений цілковитою зміною декорацій на політичній арені країни. Італійські комуністи, які встигли ре­формувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цієї кризи, мабуть, з найменшими втратами. Християнські демократи пережили кілька розколів і втратили свої провідні позиції у партійно-політичній системі, хоч здавалися раніше несхитними. Криза ж третьої за значенням у старій пар­тійній системі Італійської соціалістичної партії пов'язана зі звинуваченням її лідерів у корупції і крадіжках, була настільки глибокою, що призвела мало не до зникнення її з політичного обрію.

Не лише Італійську соціалістичну, а й багато інших партій, які визнача­ли політичне обличчя країни протягом усього післявоєнного періоду, спітка­ла подібна доля. Так, традиційно центристські соціал-демократична, рес­публіканська і ліберальна партії в результаті виборів 1994 року виявилися навіть не представленими у парламенті. Два гіганти - ХДП та 1КП, між яки­ми головним чином і точилася політична боротьба у післявоєнне п'ятдеся­тиліття і які іноді набирали разом до 2/3 голосів, на початку 1990-х років також потрапили в смугу струсів. 1КГІ фактично перетворилася на соціал-демократичну політичну організацію. ХДП пережила розкол і втратила свої передові позиції. Якщо у 1992 році, як і протягом усього післявоєнного часу, вона посіла перше місце в політичному спектрі, набравши на виборах 29.7 відсотка голосів, то в 1994 році Італійська народна партія і «Пакт Сеньї», які вийшли з ХДП і стали її спадкоємцями на політичній арені, завоювали відио-

242

відно всього лиш 11,1 і 4,6 відсотка голосів. Як і у випадку з ІСП, багато відомих керівників партії виявилися замішаними у злочинах. їх було викри­то під час операції «Чисті руки», що проводилася з 1992 року за ініціативою міланського судді Дж. Ді П'єтро. Такого «динозавра» італійської політики, як Дж. Андреотті, екС-прем'єр -міністра, міністра, члена керівництва ХДП, пожиттєвого сенатора, було звинувачено у зв'язках з босами мафії, яка на початку 1990-х років діяла особливо нахабно, вбиваючи високопоставлених чиновників італійської юстиції та відомих політичних діячів.

1КП, головний і незмінний конкурент ІСП на лівому фланзі, на початку 1990-х років зазнала помітних змін. Крах соціалістичної системи, відхід у небуття Радянського Союзу, з керівництвом якого були тісно зв'язані протя­гом усієї своєї історії італійські комуністи, змусили ІКП переглянути свої погляди і позиції. Партія довела до логічного завершення процес ревізії ціннісних комуністичних установок, який почався ще в 1950-х роках і прой­шов багато стадій, у тому числі і стадію єврокомунізму. Було змінено назву партії, і визнанням її переорієнтації стало входження до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Прийняла вона назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а час­тина комуністів-традицюналістів, які від неї відкололися, заснувала нове об'єднання - "Комуністичне відтворення". Єдина ІКП отримала на пар­ламентських виборах 1987 року 26,6 відсотка голосів, у 1992-му ДПЛС на­брала 16,1, a KB - 5,6 відсотка, у 1994-му, відповідно, - 20,4 і 6,0, а на ос­танніх виборах 1996 року ДПЛС - 21,1 і KB - 8,6 відсотка. Таким чином, комуністам за умов, коли всі інші традиціоналістські партії втратили позиції, вдалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, якого вони досягай у післявоєнний період -аж до 1970 -1980-х років.

Зміни в ІКП зумовили й зникнення тієї підпори італійської партійно-політичної системи у вигляді антикомунізму, якою тривалий час ко­ристувалися ХДП, ІСП та інші урядові сили з тим, щоб залякати італійсько­го виборця привидом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуні­стичних режимів на сході Європи, саме існування яких стимулювало під­тримку антикомуністичних сил в Італії як «прифронтовій державі», а тим самим і стабільність системи, в якій ХДП домінувала і тримала монополію після війни, призвів до розвалу і саму ХДП та створений нею режим.

Останні парламентські вибори періоду Першої республіки, які відбулися в 1992 році, відбили розклад політичних сил Італії, що утвердився, почина­ючи з перших післявоєнних років. Сформовані внаслідок цих виборів кабі­нети - спочатку соціаліста Д'Амато, а потім - колишнього керівника банку країни К. А. Чампі - по суті продовжували лінію попередньої п'ятипартій-ної коаліції під верховенством ХДП. їхні програми конституційних реформ, яким належало змінити обличчя італійських політичних інститутів, так і за-16*

243

лишилося на папері. У своєму зверненні до нового парламенту 28 травня 1992 року президент Оскар Луїджі Скальфаро запропонував створити Дво­палатну комісію з представників усіх політичних сил країни «з метою гли­бокого й органічного перегляду Конституційної хартії». Хоч та комісія діє до нашого часу, однак результати її роботи не дуже відчутні. Нині робляться спроби надати їй ваги і значення, достатніх для того, щоб приступити до перегляду італійської Конституції. Ставиться завдання внести в Основний закон зміни, які б забезпечили еволюцію політичної системи Італії в бік створення президентської чи напівпрезидентської республіки.

Італійську партійну систему, яка виникла після Другої світової війни і діяла фактично до 1993 року, було Грунтовно шституціоналізовано. Саме це дало підстави говорити про зростаючу роль партійних пільг, що стало ха­рактерною рисою італійської демократії. Кадри різних партій, хоч і мало різнилися, але дружно відмежувалися від простих громадян. Це зумовило кризу традиційних партій, що й поставило на порядок денний питання про необхідність радикальної реформи виборчої системи. Ставало все зрозумі-ліше, що відкладати її неможливо.

Це питання з ініціативи багатьох провідних політиків було винесено на референдум. Отримавши схвальну відповідь (переважна більшість італій­ців висловилася за зміни виборчої системи), італійські парламентарі розро­били і прийняли нове виборче законодавство.

Уряд К. А. Чампі протягом трьох з половиною місяців підготував два нових законопроекти про вибори до сенату й палати депутатів. У них фіксу­валися основні принципи розподілу місць між одномандатними й регіональ­ними округами, які користуються пропорційною системою. Сенат належало обирати на регіональній основі за умови, що кількість місць (315) ділиться на кількість жителів. 18 із 20 італійських областей при цьому перебувають у приблизно рівних умовах і лише два регіони - Валле д'Аоста і Молізе, - в яких не зберігається пропорційність при розподілі місць, посилають, як це обумовлено в Конституції, відповідно одного і двох депутатів. Було проведе­но також розмежування між одномандатними й регіональними виборчими округами. Система виборів до палати депутатів полягала в тому, що 630 місць належало поділити між областями залежно від кількості населення. Три чверті місць при цьому відводиться одномандатним округам, одна чверть розподі­ляється на основі пропорційного принципу.

Два нових закони, що стосуються виборів до сенату й палати депутатів Італійської Республіки, прийняті в серпні 1993 року, докорінно змінили ви­борчу систему країни. Зміни торкнулися механізму голосування і розподілу місць у сенаті й палаті депутатів, способу висунення кандидатур, критеріїв формування списків кандидатів, можливостей виставляти одну й ту ж кан­дидатуру в різних виборчих округах. Вони торкнулися й таких важливих

244

моментів, як порядок визначення місць в одномандатних округах, спосіб за­повнення місць, що звільнилися, межі виборчих округів. Парламент XI скли­кання у грудні 1993 року затвердив також новий порядок проведення вибор­чих кампаній. Йшлося в ньому про отримання доступу до засобів масової інформації, про затрати на передвиборчу кампанію та їх державне відшко­дування, про організацію і оприлюдення результатів всенародних опитувань.

Важливі зміни у виборчій системі відзначив президент Італії Л. Скаль­фаро, який розпустивши парламент у січні 1994 року, призначив чергові вибори на 27 - 28 березня того ж року. Своє рішення він обгрунтував прий­няттям нового, радикально відмінного від попереднього, виборчого закону, що відповідає волі народу, висловленій під час референдуму 18 квітня 1993 року.

Таким чином, внутрішні й зовнішні фактори і події зумовили настільки гостру кризу італійської держави, що аналітики-політологи заговорили про кінець періоду Першої республіки і перехід до Другої республіки, загальні контури якої були визначені референдумами 1991 та 1993 років. Італійці висловилися за оновлення системи влади, прийняття нового вибочого зако­ну, в основу якого покладено мажоритарний принцип.

Це дозволило вийти на політичну авансцену тим силам, які раніше були не дуже помітними або ж яких взагалі не існувало, - ІСД, Національно­му Альянсу, Лізі Півночі та створеній відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлусконі новій партії «Вперед, Італіє!». (В1). Партія Італійський Соц­іальний Рух - Національні праві сили, яка завжди займала праві та крайні праві позиції і вважалася неофашистською, перейменувала себе в Національ­ний Альянс і домоглася помітних успіхів на парламентських виборах: 1992 року набрала - 5,4 відсотка голосів, 1994-го - 13,5, 1996-го - 15,7 відсотка. Ліга Півночі, яка з'явилася на політичній арені наприкінці 1980-х років з гаслами федералізації, завойовувала дедалі більше симпатій виборців у південних областях. Якщо у 1987 році «лігісти» мали всього 0,5 відсотка голосів, то на наступних загальнонаціональних виборах у 1992-му - 8,6, у 1994-му- 8,4, а в 1996-му- 10,1 відсотка голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італіє!» добилося величезного успіху на перших же для себе пар­ламентських виборах 1992 року - завоювала 21 відсоток голосів, що дало змогу С.Берлусконі зайняти посаду прем'єр-міністра. Свої позиції об'єднання втримало і на наступних виборах 1996 року: за його кандидатів проголосу­вало 20,6відсотка виборців.

Загалом правоцентристське об 'єднання «Вперед, Італіє!» - Ліга Півночі - Національний Альянс разом отримало на виборах 1994 року 42,8 відсотка голосів і завдяки прийнятому перед тим новому виборчому закону, за яким 75 відсотків депутатів мають обирати за мажоритарною системою, а 25 - за старою пропорційною, здобуло понад 58 відсотків місць у палаті депутатів

245

італійського парламенту. Саме ці три політичні сили утворили після виборів 1994 року правлячу коаліцію правого спрямування. Вони й зайняли командні висоти в італійській політиці. Березневі вибори 1994 року та їхні наслідки іноді називають в Італії кінцем Першої республіки, яка проіснувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням ХДП. З італійської політич­ної арени зійшла ціла плеяда старих діячів.

Сформований у травні 1994 року С.Берлусконі уряд став першим уря­дом Другої республіки. Щоправда, результати правління цих партій вияви­лися не дуже втішними для багатьох італійців. Внаслідок внутрішніх чвар у коаліції з неї поспішили вийти представники Ліги Півночі, їм здавалося, що уряд ігноруг їхні вимоги. Це, а також нові корупційні скандали, в які був втягнений концерн С. Берлусконі «Фінінвест», змусило правий уряд піти у відставку 22 грудня 1994 року. Він проіснував лише 225 днів (Середній термін тривалості життя післявоєнних кабінетів у Італії, за підрахунками українсь­кого політолога М.Примуша, становив 315днів).

У січні 1995 року новий уряд сформував Л. Діні, який був міністром казначейства при С.Берлусконі. Його кабінет, кваліфікований як уряд тех-нократів-спеціалістів, проіснував майже рік-до грудня 1995-го.

Ситуація у країні різко змінилася, коли праві після парламентських виборів у квітні 1996 року опинилися в меншості, їхнім партіям - «Вперед, Італіє!», Ліга Півночі, Національний Альянс - в основному пощастило збе­регти голоси виборців, набрані ними на попередніх виборах. Проте через їх роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася увійти в коаліцію «Полюс», створе­ну двома іншими її колишніми союзниками) і через те, що цього разу, згідно з новим виборчим законом, у більшому виграші опинилися їхні супротив­ники, правим не вдалося завоювати більшість.

Перемога коаліції лівих сил на виборах у квітні 1996 року позначила початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни у 1990-х роках. Провідна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманій іншими лівими силами, у тому числі й соціалістами. Так, ко­лишні комуністи після постійного перебування в опозиції нарешті опинили­ся при владі на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто добивалися успіху і формували правлячі органи самі чи в ко­аліції з соціалістами й іншими політичними силами).

Передвиборна боротьба, що розгорнулася, проходила вже за інших умов. Політична криза, яку переживала країна у зв'язку з розкриттям афер політичних діячів, прийняття нових законів і голосування за новими прави­лами - усе це істотно змінило ставлення італійських виборців до партій та угруповань.

Результати голосування за новими правилами виявилися досить неспо­діваними. Вони призвели до втрати рівноваги партійно-політичної системи,

246

яка залишалася від Першої республіки. Ініціатори запровадження нових за­конів - серед них були і ліві демохристияни та ДПЛС - сподівалися на легку перемогу на виборах, причому з великою перевагою над іншими - і традиц­ійними, і новими - партіями та рухами - Лігою Півночі, «Вперед, Італіє!», Національним Альянсом. Однак вибори виграли праві, причому з великим відривом від конкурентів. Очевидним був їхній повний тріумф.

На думку М.Примуша, переважне голосування італійських виборців за праві партії, які раніше не входили до політичного істеблішменту, можна пояснити насамперед психологічними, соціальними й економічними при­чинами. Традиційні партії, які протягом півстоліття утримували і ключові позиції в партійній системі, скомпрометували себе причетністю до корупц-ійних скандалів, тому і втратили довіру італійців. їм приписували тепер, багато в чому справедливо, усі біди і недоліки функціонування нинішньої держави та її інститутів. Агресивно настроєні щодо традиційних партій нові популістські партії зуміли стати привабливішими в очах виборців, вловити саме ту струну суспільних настроїв, граючи на якій їм і вдалося завоювати значну більшість у парламенті.

Однак їхня коаліція через цілковиту різнорідність інтересів і висуну­тих ними програмних положень, від самого початку не могла бути міцною. Уряду С.Берлусконі, сформованому із представників ВІ, НА і Ліги Півночі, судилося недовге життя.

"Віртуальна партія" або "партія-примара", тобто партія, якої насправді не існує, як прозвали не без іронії деякі дослідники створену С.Берлусконі партію-pyx «Вперед, Італіє!», являла собою одне з типово неопопулістсь-ких угруповань. її обіцянки зупинити в Італії просування комуністів до вла­ди і створити мільйон нових робочих місць упали на сприятливий грунт. Партію було створено за два місяці до парламентських виборів, і вона зум­іла добитися шаленого успіху, отримавши на перших же національних ви­борах 21відсоток голосів.

Кількість членів ВІ у 1994 році становила 300 тисяч осіб. Головним її козирем у передвиборній кампанії, безумовно, стала вдало проведена агіта­ційна робота через засоби масової інформації, насамперед на каналах теле­бачення, які належали С.Берлусконі. Зрозуміло, що кампанію було непогано профінансовано. Це зробили сам С.Берлусконі та його союзники із сере­довища італійських бізнесменів.

«Вперед, Італіє!» була і залишається партією одного харизматичного лідера, який завоював симпатії певної частини італійського електорату своєю успішною діяльністю у сфері менеджменту. Свою телевізійну імперію С.Бер­лусконі створив і керував нею сам, здобувши протягом короткого часу своє місце під сонцем за умов жорсі кої конкурентної боротьби. Він має значно легшу будівлю порівняно з громіздкими структурами традиційних партій.

247

Складається вона лише з лідера харизматичного типу - самого С.Берлусконі, центрального органу - президентського комітету, клубів і фракцій у палаті депутатів та сенаті. Як п'ятий компонент слід згадати ще фірму «Фінінвест», що також належить С.Берлусконі й виконує головну, але не офіційну роль у діяльності всього цього механізму. Центром прийняття рішень є координацій­ний комітет, до якого входить п'ятеро осіб. Однак повною і неподільною вла­дою у всіх структурах користується лідер партії «Вперед, Італіє!». (Цю назву взято з лексикону італійських футбольних болільників -"тіффозі", вона мала стати привабливою для людей зі спортивним азартом, пофарбованим у кольо­ри національного прапора з помітною домішкою шовінізму).

Найкращим союзником цієї неопопулістської партії-руху став Націо­нальний Альянс (НА) Дж. Фіні. Йому вдалося реформувати колишній Італій­ський соціальний рух (ІСР), надати йому необхідних «демократичних» рис з метою увійти до коридорів верховної влади. Діаметрально протилежні одна одній за ідеологією ІКП та ІСР, що завжди конкурували в межах старої парт­ійної системи, реформувалися приблизно в один і той самий час. За збігом обставин - закономірним чи ні - від них при трансформації в помірнішу пол­ітичну силу відкололися угруповання, в яких залишилися діячі, що не захотіли розлучатися з початковими ідеалами цих крайніх - лівої і правої - партій.

Ще одним спадкоємцем ІСР, крім НА, який після виборів 1994 року увійшов до складу уряду, став Триколірний (кольори прапора) рух на чолі з традиціоналістом П. Рауті - прихильником ідеалів крайньоправих сил.

Наслідком проведених Дж.Фіні перетворень стало завоювання його альянсом довіри значної частини італійських виборців. Він набрав на вибо­рах 1994 року чимало голосів - 13,5 відсотка. У 1996 році йому вдалося не тільки втримати досягнуті позиції, а й додати 2,2 відсотка, зайнявши друге за кількістю депутатів (105) місце у парламенті в три партійній коаліції ВІ -НА -Ліга Півночі. (ВІ отримала 101депутатське місце, Ліга - 118).Пред­ставники НА зайняли у сформованому С.Берлусконі уряді пости міністрів та їх заступників з великими владними повноваженнями.

Регіоналістська партія-pyx Ліга Півночі досягла найвищого для себе результату саме на виборах 1994 року. її представницю І. Піветті обрали головою палати депутатів парламенту. Ліга завжди виступала за радикальні форми федералізму та широкі права для розвиненої італійської Півночі на шкоду відсталим південним провінціям. Виборці Ліги зосереджені голов­ним чином у промислових областях Півночі і Центру країни.

Трипартійна коаліція була при владі менше одного року. Запропоно­вані нею методи лікування хворої економіки за рахунок зменшення витрат у соціальній сфері не знайшли підтримки у населення. Загалом її програма повністю так і не реалізована, мало чим відрізнялася від програм неолібе-ралів в інших країнах Заходу. Подібну політику навряд чи могла підтримати

948

більшість італійців, які звикли розраховувати на допомогу соціальної дер­жави, створеної під керівництвом християнських демократів під впливом лівих партій, насамперед ІКП та 1СП, а також профспілок. У напружений переломний момент, який переживала країна у 1990-ті роки, єдиними вели­кими суспільними структурами, які не лише не втратили, а й зміцнили свій потенціал, залишаються саме вони - італійські профспілки. Належали вони до різних політичних напрямків, але щоразу, коли виникала потреба створи­ти єдиний фронт з метою захистити інтереси робітників і службовців, легко знаходили спільну мову і виступали разом. У період правління правої ко­аліції профспілки, відчувши, що за неоліберального курсу обмежуються права трудівників, об'єднали свої зусилля і вчинили опір урядовій політиці. (Загальний страйк у жовтні 1994 року, коли С.Берлусконі змушений був пе­рервати візит до Росії).

Змінився і психологічний настрій італійців, які не дочекалися виконан­ня обіцянок, що їх дали праві сили, посилення ефективності державних струк­тур, поліпшення економічного становища, продовження разчистки авгійо-вих стаєнь в італійській політиці. Тому, коли після фактично проміжного уряду під керівництвом Л. Діні постало питання про новий вибір шляху в умовах переходу від Першої до Другої республіки, італійські виборці відда­ли перевагу програмі лівоцентристських сил, рушійним двигуном яких були колишні комуністи з партії ДПЛС.

Перемогу на парламентських виборах 1996 року одержала ліва коалі­ція, яка виступила під назвою "Оліва". її очолив Романо Проді - відомий економіст і колишній глава великого державного тресту 1Р1. За короткий час він зумів оздоровити цей концерн, справи якого були у цілковитому зане­паді. Програму оновлення італійського політичного, економічного і суспіль­ного життя Р.Проді виклав у своїй книзі «Управління Італією: Маніфест реалізації змін», яка вийшла в березні 1995 року. В цьому документі чітко викладалися ідеї майбутньої лівоцентристськоі коаліції - правих лібералів, католицького центру і лівих сил. Таким чином, об'єднання «Оліва» відразу ж зробило заяву про широке представництво в ній різних політичних на­прямків.

Ще у грудні 1995 року Р.Проді конкретизував свою програму у 88 те­зах. Він заперечив спроби наклеювати анахроністську етику комунізму цим силам, хоч вони і не стали під прапори правих. Разом с тим Р. Проді засудив як насильницьке експериментування над історією, так і політику "ультра-лібералізму", провідники якої, за прикладом М. Тетчер, "по суті справи став­ляться до суспільства як до лабораторії для експериментів".

Уже після парламентських виборів Р.Проді заявив, що рух "Оліва" не підміняє собою партії, у ньому можуть бути особи з партійним квитком і без нього, допускається подвійна партійна приналежність. Рух об'єднує в собі

249

великі демократичні традиції - народно-католицьку, соціал-демократичну, ліберальну, республіканську. Організований він за автономним принципом і має динамічну федералістську структуру.

' Головною електоральною силою коаліції стали колишні комуністи із ДПЛС, їх підтримали у парламенті депутати від ІКП, які теж збільшили своє представництво порівняно з попередніми виборами. Коли впала берлінська стіна, ІКП була ще компактною партією, хоча внутрішні суперечності в ній проявлялися ще з часів єврокомунізму. Починаючи з 1979 року, партія не­ухильно втрачала голоси і на місцевих виборах 1989 року за неї проголосу­вало 22,6відсотка виборців, що означало повернення до рівня 1953року.

На відміну від таких партій, як ІСП і ХДП, комуністів мало зачепила хвиля звинувачень у хабарництві, оскільки вони ніколи не були біля керма правління країною. Ставши на виборах 1994 року першою за кількістю зібра­них голосів опозиційною партією, ДПЛС на наступних виборах 1996 року здобула перше місце у таборі переможців-лівоцентристів. Цього разу саме ліві вдало використали переваги і недоліки нового виборчого закону, об'єдна­ли свої сили і добилися успіху. Так вперше за весь післявоєнний період ко­лишні комуністи прийшли до влади на національному рівні.

Відповідаючи на питання, у чому ж усе-таки полягає своєрідність Дру­гої республіки, яка поставала в Італії, необхідно зупинитися на таких мо­ментах.

Після краху колишньої політичної еліти і очолюваних нею провідних суспільних інститутів саме життя висунуло вимогу створити замість попе­редніх структур нову, менш суперечливу систему політичного керівництва державою. Нові правила виборчої системи й посприяли несподіваному для багатьох успіху нових, які не мали раніше доступу до влади, політичних уг­руповань.

Цей факт показав, що в італійському суспільстві відбулися глибокі зміни. Ідеологічні настанови, які діяли раніше, зокрема, антифашизм, на основі якого й постала післявоєнна Італія, виявилися вихолощеними, такими, що втратили вплив у італійському суспільстві. Значно змінилося і саме суспіль­ство, трансформувалися і ті соціальні сили, які раніше підтримували тра­диційні партії (ХДП, ІКП, ІСП), вони послабилися і поступилися місцем новим силам, які виникли і зміцніли в ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть.

Нездатність правих оперативно розв'язувати проблеми, що їх ставило життя, безладдя у самій коаліції правого центру, яка мала досить штучний характер, призвели до втрати ними важелів управління і зумовили тимчасо­ве загальмування процесів перехідного періоду. Розвинути цей процес на­лежало лівоцентристському об'єднанню, яке прийшло до влади на основі виданого йому виборцями мандату 1996року.

250

Разом з тим це об'єднання не мало необхідних даних для того, щоб бути на висоті історичних завдань і довести до завершення процес реформу­вання струкгур італійської держави.

З-поміж усіх політичних акцій, про які потім будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Першої до Другої республіки, можна назвати чистку самої правлячої верхівки і структур, які вона посідала, починаючи з 1992 року; всенародний референдум 1993 року і прийняття на його основі нового виборчого закону; наслідки перших проведених за новою системою парламентських виборів, цілковите перегрупування політичних сил із вход­женням до структур влади зовсім іншого прошарку політичної еліти, вклю­чаючи колишніх неофашистів, які змінилися, але ніколи раніше не до­пускалися до влади. Крім того, після деякого затишшя в середині 1990-х років, коли у прийнятті рішень відчувалася участь правих, які перемогли на попередніх виборах, рух маятника почався у протилежний бік - уліво, і сталася перемога лівоцентристського об'єднання. Основу його склали чле­ни ДПЛС, тобто колишні комуністи. Однак спроби об'єднати ліві сили в один потужний блок, заснувати «велику демократичну партію лівих сил» і забезпечити тим самим передумови для створення в країні двополюсної парт­ійної структури наштовхнулися на застарілі підозри і ворожість усередині самої італійської лівої партії і не дали відчутного результату.

Отже, в Італії триває перехідний період від Першої до Другої республіки. Кожна з діючих нині на політичній арені країни сил прагне по-своєму знай­ти кращий вихід зі становища і найбільш оптимальний, на її погляд, шлях розвитку партійно-нолітичноі системи. Правоцентристські сили, як показа­ли недавні (червень 1998 року) часткові місцеві вибори, мають чимало при­бічників в італійському суспільстві. Правлячі лівоцентристські кола намага­ються, в свою чергу, консолідувати своїх прихильників і суспільство зага­лом, щоб подолати цей період якомога швидше і з можливо меншими соціа­льними втратами. При цьому як політики, так і відомі італійські політологи усвідомлюють усі "небезпеки незавершеного переходу". Труднощі й небез­пеки значно уповільнюють процес реформування післявоєнної держави. Для успішного його завершення треба довести до кінця зміни у суспільному житті, що сталися, в тому числі переглянути і втілити в нові форми італійсь­ку партійно-політичну систему, в чому зацікавлені всі політичні сили сучас­ної Італії.

У травні 2001 року на парламентських виборах переміг блок С.Берлус-кош "Вперед. Італіє!". Італійський магнат знову обійняв посаду прем'єр-міністра. Його уряд задекларував розлогу програму реформ неоконсерва­тивного спрямування. Стосується вона податкової і пенсійної систем та тру­дового законодавства, створення нових робочих місць, реформування сис­теми освіти та охорони здоров'я, припинення паї оку імігрантів. Серйозним

251

випробовуванням для кабінету С.Берлусконі став загальнонаціональний страйк, що його навесні 2002 року оголосили найбільші профспілки країни на знак протесту проти планів уряду змінити трудове закондавство. Не­обхідність змін у відносинах між капіталом та працею в Італії - давно на­зріла проблема. її розв'язання життєво важливо для подальшого розвитку економіки країни. Прем'єр-міністр планує передовсім скасувати 12-й пара­граф закону, за яким практично неможливо звільнити з роботи робітника чи службовця державного (і недержавного) сектору. Окрім цього, потребу змін у трудовому законодавстві диктує європейський інтеграційний процес.

5. Іспанія

Франкістський режим в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки). Громадянська війна 1936-1939 років в Іспанії завершила­ся перемогою антиреспубліканських сил. В країні утвердився авторитарний режим, очолюваний генералом Франсиско Франко Баамонде (1892-1975). Гро­мадянська війна завдала країні значних втрат: було зруйновано 0,5 млн. буді­вель, виведено з ладу 40 відсотків залізниць, 20 - флоту, промислове вироб­ництво становило 30, а сільськогосподарське - 20 відсотків довоєнного рівня. На півострові розгорталася, підтримувана Москвою, нова громадянська (парти­занська) війна, яка тривала до середини 1950-хроків. Лишез 1943 по 1952рік партизани здійснили 5963 напади, вчинено диверсії, пограбування поїздів, банків, кас. Слід зазначити, що іспанські макі погано орієнтувалися у реаліях своєї країни, їхні сподівання на всенародне повстання виявилися марними. Більше того, їхня, хоч і мужня, боротьба спричинила консолідацію іспанців, які не прагнули пережитти нове страхіття громадянської війни, довкола режи­му. Разм з тим боротьба з іспанськими макі потребувала значних матеріаль­них засобів та військових сил франкістської держави.

До того ж франкістська Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції. Кон­ференція країн-фундаторів ООН в Сан-Франциско прийняла 19 червня 1945 року резолюцію, в якій йшлося про відмову приймати в ООН ті країни, пол­ітичні режими яких засновані за допомогою сил, що боролися проти Об'­єднаних Націй.

На Потсдамській конференції розгляд питання про режим в Іспанії і заходи проти нього розпочався з ініціативи Сталіна. Проте сталінські закли­ки розірвати будь-які стосунки з режимом та допомогти "іспанським демок­ратичним силам" усунути Франко союзники не підтримали. Розгляд "іспансь­кого питання" завершився 12 грудня 1946 року прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН резолюції, в якій франкістський режим було визнано фа­шистським та причетним до розпалювання другої світової війни. Країнам-членам ООН пропонувалося згорнути зв'язки з Іспанією, відкликати своїх послів. Іспанію позбавили також права на членство ООН та вступ до міжна-

252

родних організацій, які діяли під її егідою. Всі країни, окрім Португалії, Ірландії, Аргентини та Ватікану, виконали рекомендації ООН і відкликали своїх послів з Мадрида. Міжнародний бойкот франкістської Іспанії призвів до майже повного згортання зовнішньоторговельних відносин з іншими краї­нами, вона не змогла також взяти участь у плані Маршалла. Це ускладнило її внутрішнє становище, особливо на продовольчому ринку. Щоправда, було укладено у жовтні 1946 року аргентино-іспанську угоду, яку пролонгували 1948 року, про поставки сільськогосподарської продукції. Тривала співпра­ця з Португалією.

В цих умовах розпочався процес адаптації режиму до нових післявоє­нних умов. Голова іспанської держави визначив майбутній курс країни: вона мала стати авторитарною і правовою у визначених межах. Завдання поляга­ло у тому, щоб під режим підвести відповідну правову базу, яка б гарантува­ла основні громадянські права, використання католицизму та посилення кон-фесійносту у державному будівництві при одночасному усуненні з нього фалангістських прикмет.

Основні риси авторитарної франкістської державності складалися по­ступово, її правовою базою стали "основні закони", що мали конституцій­ний характер. За всю історію франкізму їх було сім, починаючи з "Хартії праці" 1938 року. Основні громадянські права та обов'язки іспанців знайш­ли законодавче закріплення в конституційному законі "Хартії іспанців", прий­нятому 17 липня 1945 року. Цей закон базувався частково на конституції 1876 року і традиційних середньовічних іспанських фуерос (законах).

Попри те, що даний законодавчий акт по-різному тлумачиться в літера­турі, його слід вважати важливим і принциповим документом конституцій­ного рівня.

У преамбулі "Хартії іспанців" проголошувалися "недоторканість і сво­бода особи", визнавалося, що людина має "обов'язки і права, здійснення яких гарантується в порядку загального блага". Серед обо'язків, що перера­ховувалися у "Хартії", іспанським громадянам належало "вірно служити Вітчизні, голові державі і коритися законам". Закон також гарантував іспан­цям спільні із західними демократіями: права на повагу особистості та сімей­ну честь, на виховання й освіту, участь у державному управлінні, вільного вибору місця проживання в межах національної території, свободу листу­вання, слова, зборів, об'єднань. Кожен іспанець, зазначалося в статті 12, може вільно висловлювати свої думки, якщо вони не будуть суперечитимуть ос­новним принципам держави, не будуть спрямовані проти духовної, націо­нальної та соціальної єдності країни. Воднораз стаття 25 надавала право державі при потребі тимчасово призупиняти дію цих статей, так само як кожен іспанець міг бути затриманий без санкції суду на 72 години.

Згідно з даним законом іспанці мали право на працю та її справедливу

253

винагороду, яка забезпечить добробут і моральний спосіб життя; визнава­лось також право на допомогу у старості, на випадок смерті, хвороби, по­логів, травми на виробництві, при інвалідності та безробітті.

"Хартія іспанців" стверджувала, що сповідування католицизму, який є релігією іспанської держави, користується її офіційним заступництвом. Вона характеризувала режим як державу органічної демократії, що об'єднує всі політичні асоціації та групи; має представництво "природних джерел" - соц­іальних та професійних груп, муніципалітетів, громад, родин.

Окрім прийнятої "Хартії іспанців", Ф.Франко у липні 1945 року провів реоргнізацію уряду, яка є симптоматичною, оскільки міністром закордон­них справ було призначено Альберто Мартіна Артахо - лідера Католицької дії (світської організації, створеної Ватіканом, яка почала активно діяти в Іспанії у 1940-1950х роках). Це стало очевидним свідченням зміщення ідео­логічних акцентів франкізму, його звернення до католицизму як засадничої ідеології режиму.

Ще за законом від лютого 1939 року було заборонено діяльність партій та профспілок, заснованих за партійною ознакою, та громадських органі­зацій. Комуністи, анархісти, троцькісти і соціалісти були оголошені поза законом. У березні 1941 року прийнято закон про державну безпеку, в якому кваліфікувалися як злочини акти саботажу, поширення провокаційних чу­ток, що викликають паніку у суспільстві, організація страйків, пропаганда сепаратизму. Скасовувалася також національна автономія (Каталонії, Галісії та Країни Басків). Починаючи з другої половини 1939 року, голова іспансь­кої держави підписував декрети про політичну амністію. Загалом же, за да­ними провідного американського іспанознавця С.Пейна, на кінець другої світової війни в іспанських тюрмах відбували покарання 17 тисяч політв'язнів, 90відсотків яких складали комуністи.

Слід наголосити, що при утвердженні авторитарної системи законо­мірним було неминуче обмеження демократії та її засад. Іспанія у цьому випадку не стала винятком, тим більше, що авторитарний характер влади спричинила громадянська війна. Проблема, однак, полягає у тому, якої міри сягало це обмеження. Треба зважити, чи авторитарна система впродовж сво­го існування здійснювала тотальну заборону демократії і відігравала дест­руктивну роль, чи в міру розв'язання соціально-економічних та політичних завдань сприяла поступовій демократизації суспільства і таким чином пере­ходові до повноцінного демократичного ладу, що й сталося в іспанському випадку.

Наступним кроком у матеріалізації "органічної демократії" став Закон про народний референдум від 22 жовтня 1946 року. 6 липня 1947 року іспанці схвалили на референдумі "Закон про спадкоємність посади глави держави", перша стаття якого визначала державний статус країни: "Іспанія як політич-

254

не ціле є католицькою, соціальною і представницькою державою, яка у відпо­відності зі своєю традицією проголошує себе конституйованою як королів­ство". Друга стаття містила постанову про те, що керівництво державою на­лежить каудильйо Іспанії і Хрестового походу, генералісимусу збройних сил дону Франсиско Франко Баамонде." Загалом в Іспанії склалася вельми ори­гінальна ситуація; посада глави держави без зазначення терміну зберігалася за Франко, який не був ні королем, ні регентом. Він залишався верховним головнокомандувачем, очолював уряд, володів законодавчою ініціативою, кортеси (парламент) було позбавлено права приймати закони, які б обмежу­вали його владу. За Франко зберігалося також право пропонувати кортесам кандидатуру короля чи регента. Власне, важко уявити інший напрямок цьо­го процесу в Іспанії в умовах авторитарного режиму. "Закон про спад­коємність" передбачав також створення нових органів: Ради королівства та Ради регенства, які сприяли "розширенню лімітованої колективної влади у франкістській Іспанії".

З прийняттям "Закону про спадкоємність" іспанський каудильйо розв'­язав цілу низку проблем: 1. Припинив внутрішні чвари, що перманентно спалазували у франкістському політичному таборі довкола питання про форму державного ладу; 2. Підтримав демократичне реноме франкізму на міжна­родній арені; 3. Інституював Іспанію у монархію; 4.Обумовив момент та порядок переходу влади до представників королівської династії.

Утвердження статусу королівства мало доленосне значення для Іспанії, і в цьому проявилася далекоглядність Франко, оскільки монархізм став од­нією з провідних тенденцій у громадській думці та політичних орієнтаціях як франкістів, такі опозиційних сил, котрі вважали, що відновлення монархії буде тим політичним компромісом, який дозволить зберегти майбутнє Іспанії.

Претендентом на іспанський престол було обрано принца Хуана Кар-лоса, онука короля Альфонсо ХШ, 1938 року народження, який у 17-річно-му віці переїхав на батьківщину. План навчання та виховання майбутнього іспанського короля склав сам каудильйо. Хуану Карлосу належало навчати­ся у військових училищах, академії генерального штабу, засвоїти в Мадридсь­кому університеті гуманітарний та природничий-курси. Водночас принц по­винен був вникнути у суспільно-політичні справи Іспанії, у діяльність проф­спілок, франкістської партії, знайомитися зі специфікою роботи міністерств та інших державних установ і, насамкінець, стати істинним католиком.

На нашу думку, потребує спростування версія радянських істориків про те, що франкістський режим є тоталітарною фашистською диктатурою. Перш за все підкреслимо, що життєвий шлях та військова кар'єра Ф.Франко пролягали рівнобіжно з діяльністю іспанських фашистів- фалангістів, але їхні дороги ніколи не перетиналися. На середину 1930-х років "Іспанська фаланга і ХОНС" так і не спромоглася стати масовою партією, в її лавах

255

перебувало всього 5 тисяч членів, переважно студентська та штелігенстська молодь. На парламентських виборах 1936 року фаланга не виборола жодно­го депутатського мандату в іспанському парламенті. Достатньо підтвердже­но і той факт, що іспанські фашисти-фалангісти - непричетні до підготовки та організації антиреспубліканського виступу військових у липні 1936 року.

Але існує й інший бік справи, який полягає у тому, що з розгортанням громадянської війни фаланга поступово почала набирати ваги і кількісно зростати. її радикальний націоналізм, авторитаризм, агресивна терміноло­гія приваблювали частину членів інших партій, представників аполітичних середніх класів. Це сталося через те, що з початком громадянської війни ліві та ліберальні партії були заборонені у національній зоні і припинили свою діяльність. Лише карлісти та фалангісти трималися на плаву.

19 квітня 1937 року Франко видав декрет про створення "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" (ФЕТ і ХОНС), який неоднозначно трактується науковцями. Рішення Франко заснувати синкретичну і гетеро­генну партію на базі фаланпзму видається логічним й раціональним. По-перше, слід узяти до уваги загальноєвропейський політичний контекст, коли більшість держав перебували у процесі створення синкретичних національ­но-авторитарних систем, наслідуючи італійський досвід, формували державні партії і застосовували корпоративні методи регулювання економіки. По-друге, спектр політичних сил, що репрезентували національну зону, був дуже роз­маїтим. Передовсім фалангу роздирали чвари, керівника якої Хосе Антоніо Прімо де Ріверу було страчено у республіканській зоні. Серед монархістів -альфонсистів та карлістів - тривало уперте протистояння щодо кандидата на іспанський престол. Тліла постійна ворожнеча між фалангістами та монарх­істами. Карлісти, до речі, називали фалангістів "нашими червоними". Військові уникали будь-якої політизації, але теж не бажали віддати результа­ти перемоги у чужі руки.

Таким чином, основна мета створення блоку, що отримав назву "Іспансь­ка традиціоналістська фаланга і ХОНС" - очевидна, вона полягала в об'­єднанні та консолідації соціальних груп та політичних сил, які підтримува­ли Франко. Йшлося про те, щоб запобігти конфліктам між силами, що пере­бували у національній зоні, і, нарешті, поставити під контроль екстремістські елементи фаланги, які закликали до чистої" революції на кшталт націонал-соціалістичної. Об'єднання політичних сил у національній зоні стало запо­рукою перемоги франкістів у громадянській війні. Каудильйо зробив те, чого не могли досягти республіканці, які врешті-решт зазнали поразки.

Реорганізацією "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" в Національний рух згідно з законом від 17 травня 1958 року глава іспанської держави здійснив остаточну "дефалангізицію" режиму, який характеризу­вався як традиційна, католицька і представницька монархія. Новостворений

256

Рух, у свою чергу, визначався як співдружність політичних сил. Відтоді саме слово "фаланга" зникло з політичного лексикону, а групи найбільш ортодок­сальних фалагістів почали відігравати деструктивну роль у суспільстві.

Найбільш дієвою державною структурою була Рада Міністрів. За час франкізму змінилося 19 урядів і 120 міністрів. Уряди каудильйо формував за схемою, що мала репрезентувати весь франкістський політичний спектр. З 1939 по 1945 рік в уряду переважали фалангісти, з 1945 по 1957 -представ­ники політичного католицизму, з 1957 по 1973 - технократи та опусдеїсти. Кабінети міністрів 1974 і 1975 років було сформовано за цією ж схемою.

"Холодна війна",-конкретизація якої припадає на 1947 рік, та віднов­лення монархічного режиму в Іспанії спричинили різкі зміни у взаєминах між франкістською державою та міжнародним співтовариством. З 1949 року відновлюють свою діяльність у Мадриді посольства західних держав. У 1951 році почалися переговори між іспанським урядом та Ватіканом, які завершилися підписанням 1953 року конкордату, за яким глава римсько-ка­толицької церкви визнав режим Франко законним. 1953 року було укладено військово-політичний договір між Іспанією та США. Два роки поспіль Іспа­нію було включено до списку із 16 держав - майбутніх членів ООН. 1955 року вона стала повноцінним членом цієї міжнародної організації. Апогеєм іспано-американських взаємин став візит президента США Д.Ейзенхауера до Іспанії в грудні 1959року.

Цього ж року, 1 квітня, в день 20-ї річниці перемоги у громадянській війні, в Долині загиблих, в горах, неподалік Ескоріалу, було споруджено ме­моріал, який став місцем перепоховання та останнього спочинку переможе­них й переможців у громадянській війні. На ньому викарбувано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог."

Найбільшою турботою режиму стали питання економічного розвитку країни та поліпшення добробуту іспанців. Заповітною мрією Франко було залишити у спадок співвітчизникам процвітаючу та багату країну.

Економічний курс режиму доцільно поділити на два чітко окреслені періоди: перший з 1939 по 1959 рік як період відбудови, автаркії та держав­ного регулювання; другий - з 1960 по 1975 рік - період переходу до відкри­тої ринкової економіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці.

Характер економічної політики франкізму на першому етапі визначи­ли не лише важкі наслідки громадянської війни, але передусім зовнішня ізоляція та особливості попереднього капіталістичного розвитку Іспанії. Основні компоненти автарктичної економічної політики зводяться до тако­го: націоналізації, але у значно менших розмірах, ніж це робилося у Франції та Великобританії в повоєнні роки; обмеження іноземних інвестицій та імпор­ту (вимушений захід); індустріалізація та структурно-галузева перебудова, стимулювання приватного підприємництва, аграрна колонізація, контроль

17"

257

держави над цінами й зарплатами, нормування продуктів, регульований ва­лютний курс тощо.

Загалом, завдяки антарктичній політиці та державному регулюванню режим не зробив жодного кроку назад в економічному розвитку країни. Се­редньорічні ремпи росту валового національного продукту склали 4,5 відсот­ки. Прискорено розвивалися електроенергетична, металургійна, хімічна та цементна галузі, видобуток корисних копалин. Так, виробництво електрое-негргії у 1960 році склало 18 млрд. квт.-год. проти 3 млрд. у 1931 році. В електротехнічній галузі було налагоджено виробництво-генераторів, елек­тромоторів, трансформаторів, електрокабелю, телеграфного і телефонного обладнання, радіоприймачів, телевізорів. Досі всю цю продукцію Іспанія імпортувала. В кінці 1940-х на початку 1950-х років відбулося фактичне на­родження автотранспортної промисловості. Виробництво ж верстатів зрос­ло протягом 1940-1960 років у 268 разів. З 1959 року режим почав поступо­во нагромаджувати валютний запас.

Аграрний сектор залишався провідним у народному господарстві Іспанії. Тут було зайнято близько 50 відсотків працездатного населення. Го­ловна мета аграрної політики режиму полягала в тому, щоб досягти самоза­безпечення країни продуктами харчування та сировиною. Зміни у аграрній сфері зводилися лише до техніко-економічних. Всі експерименти перероз­поділу та колективізації землі, здійснені у республіканській зоні, були ліквідо-вані.Діяльність режиму в аграрному секторі зводилася до освоєння нових земель, захисту оренди, надання преференцій в кредитах та позиках на куп­івлю техніки тощо. Проте через брак державних коштів суттєвих змін у сільськогосподарському виробництві упродовж 1940-х років не сталося. Рівень життя іспанців залишався низьким. Лише з початком 1950-х років стали відчутними зрушення у сільському господарстві, передовсім завдяки збільшенню капіталовкладень, які зросли з 4 відсотків у 40-х роках до 9,3 у 1952 році. Цього ж року було скасовано карткову систему.

Але водночас з цими першими успіхами режим з середини 1950-х років зазнав серйозних випробовувань. Розпочалися страйки робітників та демон­страції студентів. Річ у тім, що величезні грошові видатки спричинили деф­іцит державного бюджету, уряд змушений був вдаватися до перманентних емісій паперових грошей,що, у свою чергу, викликало інфляцію та зростан­ня цін. Причини соціально-економічної та фінансової напруги полягали ще і у тому, що наприкінці 1950-х років все очевиднішим ставало, що політика автаркії вичерпала себе, більше того, вона продукує негативні явища: ва­лютно-фінансову неспроможність країни, вузькість внутрішнього ринку, неучасть у міжнародному поділі праці. Іспанське суспільство потребувало нових суттєвих змін.

Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової еко-

258

номіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці (1960-1975 роки).

В цих умовах франкістський режим не обмежився "косметичним ремонтом фасаду" і поліпшенням функціонування існуючих інституцій, а відкрив "зе­лене світло" лібералізації та відкритості (апертурі). Це було справді принци­пове і водночас видатне рішення глави іспанської держави. Свою долю, як і всього режиму, він пов'язав з цього часу з "Опус Деї" ("Божа справа"), като­лицькою організацією, визнаною 1941 року Ватіканом та очолюваною Хосе Ескривою де Балагером. Головна мета "Опус деї" полягала у відродженні католицизму, а сумлінна праця та професіоналізм її членів вважався найви­щою чеснотою людини, що обрала "дорогу апостола". Під виливом "Опус деї" перебували вже чимало високопоставлених інтелігентів, менеджерів та політиків франкістської Іспанії, що забезпечило їм широку участь у держав­них справах, 25 лютого 1957 року каудильйо сформував новий уряд, в якому основні посади в господарських міністерствах зайняли опусдеїсти. Преса спочатку кваліфікувала їх як технічних спеціалістів, а згодом - як технок­ратів.

Почали вони з адміністративної реформи. Наступним кроком став за­кон (1958 рік) про укладення колективних договорів, спрямований на попе­редження страйків. Було також запроваджено нову податкову реформу, яка збільшила фінансові надходження у бюджет,запроваджено єдиний реальний обмінний курс песети, відчинено двері (хоча і вузькі) для надходжень іно­земного капіталу.

Друга фаза лібералізації почалася з переговорів з Міжнародним валют­ним фондом. В липні 1959 року було підписано "План економічної стабілі­зації", який передбачав виконання програми-мінімум: поступове скасування адміністративного контролю над господарською діяльністю, цінами та зарп­латою, девальвацію песети та її конвертацію, ліквідацію дефіциту держав­ного бюджету, відмову від обмежень у зовнішній торгівлі та переведення імпорту на режим митного регулювання.

Упродовж перших півтора року дії "плану" ситуація в країні не зміни­лася, більше того, почався спад промислового виробництва, зросло безроб­іття через закриття нерентабельних підприємств, не поліпшилася якість жит­тя. З 1960 року почалася масова міграція іспанців до європейських країн: за 10років виїхало майже 1 млн.осіб.

Лише з середини 1961 року Іспанія вступила у смугу промислового піднесення, яке тривало упродовж десятиріччя. Вже у 1961 році досягнуто позитивного балансу державного бюджету; іноземні інвестиції зросли з 12 млн. доларів у 1958 році до 86,6 млн. у 1960, за ці ж роки подвоїлася кількість туристів: з 3 млн. осіб до 6 млн. і продовжувала зростати.

В контексті іспанської історії успіхи десаррольйо (розвитку) були епо­хальними, в світі заговорили про "іспанське економічне диво". Впродовж

259

1961-1975 років, які називають роками розвитку, економіка Іспанії зростала щорічно на 7 відсотків, швидше, ніж у будь-якій країні капіталістичного світу, крім Японії. Динаміка росту виробництва в деяких галузях була феноме­нальною. Наприклад, випуск автомобілів збільшився протягом 1962-1974 років з 67 тисяч до 707 тисяч. За ці ж роки потроїлося виробництво електро­енергії, сталі та цементу. За історично короткий час Іспанія перетворилася з відсталої, переважно аграрної країни в індустріально-аграрну, посівши 1972 року за розміром валового внутрішнього продукту 5-е місце в Західній Європі і 8-е в капіталістичному світі. Але найкрасномовнішим показником економ­ічного статусу країни стало зростання національного доходу на душу насе­лення. В Іспанії він зріс за роки розвитку з 517 доларів на одну особу до 1300 доларів у 1975 році, а частка заробітної плати склала у валовому внутрішнь­ому продукті 64 відсотки, що поставило її на один рівень з провідними євро­пейськими країнами.

Іспанія перетворилася у туристичну "Мекку". В 1974 році прибуток від туризму склав 3 млрд. доларів., а золотовалютні запаси Іспанії склали 5 млрд. доларів.

Зміни у сільському господарстві були ще більш разючими, ніж у про­мисловості. Хоча проблеми на селі залишалися, воно набрало разом з тим сучасного вигляду. Лише за десятиріччя (1960-1970) кількість тракторів в іспанському селі зросла у 5 разів, комбайнів -у 6,5 рази. Наближення Іспанії до розряду індустріально розвинених країн закономірно спричинило кризу традиційної агрокультури, що конкретно проявилося у поступовому пере­ході надлишку сільського населення в промисловість. Щодо кількості селян, які мігрували в міста та за кордон протягом 1960-1974 років, немає єдності: від максимальної в 2,5 млн. до мінімальної в 1,5 - 1,3 млн. осіб. Це означає зменшення частки селянства в загальній кількості працездатного населення країни з 41,3 відсотки до 23. Ці показники є типовими для країн, що приско­рено піднімаються до рівня індустріально розвинених.

Політика лібералізації та модернізації "революціонізувала" спосіб життя іспанців. Якщо на початку 1960-х років телефон, телевізор, автомобіль були рідкістю, доступними лише заможнім сім'ям, то у 1970-х роках до цих благ цивілізації долучилася більшість іспанських родин. Ще у 1940-х роках було започатковано скромну систему соціального захисту, яка поширилася спол-чатку на робітників промисловості та сфери обслуговування. В 1964 році до неї було включено сільське населення - 2 млн. осіб; в 1971 році - дрібні власники. Щоправда, виплати були ще невисокі.

Успіхи у сфері освіти та медицини стали доказом великої трансфор­мації суспільного життя. На початок 1970-х років початковою освітою було охоплено всіх дітей, за винятком тих, що жили ізольовано у горах; кількість університетів подвоїлася, а студентів збільшилося в 10разів. Показником

260

рівня розвитку медичного обслуговування може бути такий приклад: дитяча смертність на кожну 1000 народжених неухильно знижувалася: з 123 дітей у 1930 році до 18-у 1974 році. За цим показником Іспанія випереджала Вели­кобританію та США.

Найголовніший революційний результат іспанського "економічного дива" полягав у появі численного та впливого середнього класу, який став стабілізаційною основою іспанського суспільства, його мирної трансфор­мації в повноцінне, демократичне.

З процесом переходу франкізму до відкритої ринкової економіки по­в'язаний широкий спектр поміркованих політичних реформ, що стимулюва­ли становлення громадянського суспільства в Іспанії. З кінця 1950-х років Іспанія стала відкритою країною з вільним правом виїзду та в'їзду, на бать­ківщину почали повертатися політемігранти, було проголошено свободу віросповідань, виникають та розгортають діяльність політичні асоціації (партії), яких на середину 1970-х років було від 300 до 400; видано закон про пресу (1966 рік), який скасовував попередню цензуру, дозволено публікацію книг лівого спрямування, вийшли друком всі твори К.Маркса; знято пол­ітичну й карну відповідальність за події, пов'язані з громадянською війною; 1965 року офіційно дозволено економічні страйки тощо.

Упродовж двох років (1974-1975) Іспанія переживала незнану раніше свободу преси, яка зіграла вирішальну роль у формуванні демократичного світогляду та політичної культури в країні. Засоби мосової інформації відкри­то й правдиво сповіщали про страйки, теракта, наводили висловлювання лідерів опозиції, в тому числі комуністичної. Толерантне ставлення виявля­лося до діяльності християнсько-демократичної, ліберальної та соціал-де-мократичної опозиції та їхніх лідерів.

Своєрідною відповіддю на зміни у суспільно-політичному житті краї­ни став новий конституційний проект "Органічного закону про державу", схвалений на референдумі 1966 року. Цим законом завершувалася інституц-ійно-правова історія франкізму. У відповідності з законом каудильйо як гла­ву держави оголошено "верховним представником нації, який уособлює на­ціональний суверенітет; здійснює верховну політичну і адміністративну вла­ду." Єдиним обмеженням його всеосяжної влади стало за новим законом розмежування посад голови держави та голови уряду. Закон регулював та­кож правове поле у діяльності всіх інституцій режиму.

Нарешті, 22липня 1969року надзвичйнв сесія кортесів з ініціативи Ф.Франко оголосила Хуана Карлоса офіційним наступником іспанського престолу. Водночас режим підточувався активізацією терористичної діяль­ності ЕТА, сепаратизмом каталонців та басків, корупційними скандалами, розгортанням опозиційного руху. Франкістська система все частіше давала збої. Це було переконливим свідченням того, що вона трималася на автори-

261

теті та владі каудильйо. Важким ударом для режиму стало вбивство ЕТА Карреро Бланко, незмінного соратника Ф.Франко з 1941 року, згодом вще-прем'єра, а з 1973року -прем'єра.

Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської де­мократії (1976 - 1982 роки). Поштовхом для переходу до реальної демок­ратії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975року). На цей час, в країні "склалася своєрідна рівновага сил. Постфранкістський режим не міг зберегти стару систему, а опозиція не спроможна була запровадити іншу". Причини слід шукати перш за все в тому, що франкізм зазнав впродовж свого існування значної демократичної ево­люції, а, отже, підготував грунт для мирної перебудови іспанського суспіль­ства. Вирішальне значення мало й те, що її гарантом став іспанський король Хуан Карлос І, який у своїй інаугураційній промові заявив про свій намір здійснити назрілі в країні реформи.

Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. До його складу увійшли і представники правих сил, які орієнтувалися на еволюційну заміну режиму, і прихильники "бункера". У програмній заяві нового кабіне­ту міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 року, йшлося, щоправда, в загаль­них рисах про "процес еволюції" і наближення Іспанії до західного співто­вариства та здійсненя "деяких перетворень".

Між тим у суспільстві відбувалася активна структуризація. Так, 26 бе­резня 1976 року виникла антифранкістська опозиція - Демократична коор­динація. До неї увійшли ліві соціалісти, ліберали (ліві демократи, карлі-сти), нові профспілки тощо.

Програма Демократичної координації містила 7 пунктів: 1) негайне звільнення всіх політв'язнів, повернення емігрантів, відновлення в правах всіх, хто був їх позбавлений з політичних мотивів; 2) відновлення у повному обсязі основних прав і свобод; 3) ліквідація "вертикальних синдикатів" і визнання свободи профспілок; 4) негайне надання прав і свобод різним на­ціям Іспанії; 5) введення демократичного законодавства; 6) невтручання армії в політику; 7) демократичний розрив з минулим і надання народу права виі-шувати питання про майбутнє держави шляхом референдуму. Програма не торкалася соціально-економічних проблем. Першочергового значення Де­мократична координація надавала політичній демократизації суспільства, пов'язуючи саме з нею можливість приступити до розв'язання соціально-економічних питань.

Блокування реформ і жорстоке придушення опозиційного руху загост­рювали ситуацію в країні. Король санкціонував 1 липня 1976 року відставку уряду А.Наварро. Новим прем'єр-міністром став 44-річний адвокат, гене­ральний секретар єдиної офіційно дозволеної партії у роки франкізму "На­ціонального руху" Адольфо Суарес. Саме з його ім'ям традиційно пов'язу-

262

ють успішний "мирний перехід" від авторитарної диктатури до демократії. Його кабінет був сформований з міністрів, які не відігравали провідної ролі за франкізму і не брали участь у громадянській війні. Першочерговим завданням А.Суарес вважав у нейтралізацію "бункеру", подолання протидії реформам в армії, кортесах, "Національному русі", а також забезпечення юридичних норм виходу демократичної опозиції на політичну авансцену післяфранкістської Іспанії. Якщо до 1976 року в країна була лише одна доб­ре організована опозиційна партія, що діяла у підпіллі (КПІ), то в 1976-1977 роках, ще до прийняття закону про партії, виникло понад 150 партій. Незва­жаючи на потужний потенціал, опозиція мала доволі аморфний характер.

Прийняттям Основного закону про політичну реформу уряд забезпе­чив юридичну базу для демократичних нововведень. Важливо те, що цей закон не містив норм, які скасовували б попереднє законодавство, за своєю формою він був виконаний як закон про реформу ( а не скасування) семи Основних франкістських законів, тому дехто навіть називав його восьмим Основним законом. Нечітке формулювання деяких його положень можна було трактувати як збереження чинного законодавства. Цей законопроект передбачав також заміну франкістських кортесів двопалатним парламентом, що обирався на основі загального, прямого і таємного голосування, а також визначав функції нижньої і верхньої (конгрес депутатів і сенат) палат май­бутнього законодавчого органу. Політична реформа, безсумнівно, була кро­ком уперед. Проте в ній нічого не говорилося про відповідальність уряду перед парламентом, проголошувалося, що голова уряду і голова парламенту не обираються, а призначаються королем. Недемократичний характер мало і: положення реформи, яке при затвердженні законопроектів наділяло одна­ковими правами конгрес депутатів і сенат, хоча шосту частину членів остан­нього не обирали, їх призначав король.

Франкістські кортеси затвердили законопроект (425 висловились "за", 59 - "проти", 13 - утримались) 18 листопада 1976 року. Так, за влучним висловлюванням зарубіжних іспаністів, вони здійснили "власне політичне харакірі".

5 грудня 1976 року відбувся референдум з питання Закону про політич­ну реформу. Саме в цей час відбулося перше зіткнення Суареса з антифран-кістською опозицією (ліві радикали, в тому числі соціалісти і комуністи), яка вимагала швидкої демократизації і була невдоволена компромісним ха­рактером закону, тому й закликала громадян бойкотувати референдум, не брати в ньому участь. У результаті референдуму за підтримку законопроек­ту висловились 94,2 відсотка виборців, які взяли участь у голосуванні, проти - лише 2,6 відсотка прибічників франкізму. В той же час 22 відсотки ви­борців не взяли участі в голосуванні, продемонструвавши свою незгоду з політикою уряду.

263

Проведення загальнонаціонального референдуму на початковому етапі реформи став першим важливим елементом іспанського досвіду трансфор­мування суспільства. Склавши реформаторську програму, іспанське керів­ництво насамперед винесло її на суд громадян країни, щоб почути їхню думку і отримати "згоду" на проведення перетворень.

Отже, впродовж 6 місяців Суарес зумів завоювати на свій бік симпатії більшості іспанців. Про це свідчать не лише результати референдуму 15 груд­ня, а й опитування громадської думки, проведені інститутом Геллапа в липні

1976року: 61 відсоток іспанців висловили задоволення усуненням від влади А.Наварро, 15 відсотків опитаних вбачали у цьому погану ознаку і 24 відсот­ ки не змогли визначити свою позицію в даному питанні. Уряд Суареса підтримали 74 відсотки іспанців, 5 відсотків були проти, 21 відсоток утри­ малися від відповіді.

Законодавча діяльність іспанського уряду після прийняття Закону про політичну реформу була досить активною. На перший план, безумовно, вий­шли заходи щодо реформування соціально-політичних структур режиму. 4 квітня 1977 року було прийнято закон, який дозволяв вільне об'єднання ро­бітників і підприємців у самостійні профспілки. Держава відмовлялась від прямого контролю за профспілковим рухом. Так були реформовані франкістські "вертикальні профспілки" і забезпечені демократичні норми соціального життя країни. Вагомим політичним кроком уряду у цьому пи­тання та ліквідації франкістських владних інститутів став декрет-закон про розпуск "Національного руху", прийнятий 2 квітня 1977 року. Розпустити Національний рух, який часто неправомірно називають "Фалангою", вияви­лося не важко: ця партія не була ні тоталітарною, ні правлячою чи такою, що масову соціальну базу режиму. Діячі цього політичного об'єднання пе­рейшли в державне підпорядкування. А майно Руху передано Міністерству фінансів. Уряд руйнував стару систему, а не вів боротьбу з її представника­ми. Демократію в країні запроваджували згори, легально і за участю дер­жавних діячів франкістської доби.

Для подальшої нормалізації політичної і соціальної ситуації напере­додні парламентських виборів було прийнято ще ряд законів. Так. 8 лютого

1977року ухвалено декрет-закон про політичні асоціації, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ втратило право відмовляти в легалізації пол­ ітичним партіям, а уряд не мав права тимчасово припиняти легальну діяльність тієї чи іншої партії без санкції суду. Завдяки новому закону було легалізовано компартію Іспанії. Таким чином у політичний процес інтегру­ валися всі наявні опозиційні політичні сили. Законом від 4березня 1977року визнавалося право на страйки та визначалися шляхи полагодження трудових конфліктів. 11 березня 1977 року уряд розширив амністію для пол­ ітв'язнів. У березні 1977 року за наполяганням правої та лівої опозицій було

9R4

прийнято закон про виборчу систему, за якою право обирати і бути обраним надавалось усім громадянам, які досягай 21 року; позбавлялися цього права міністри, держслужбовці, військовослужбовці. Політичні партії отримували рівні можливості для доступу до мас-медіа. Цей закон був доповнений зако­ном про свободу інформації і друку.

Наступним важливим політичним кроком А.Суареса стало заснування власної політичної партії центристського спрямування-Союзу демократич­ного центру (СДЦ). Це була коаліція "обновленців - франкістів", христи­янських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. СДЦ дозво­лив А.Суаресу діяти одночасно за нормами двох режимів - минулого і май­бутнього: як глава останнього уряду авторитарного режиму, він продовжу­вав керувати державою багато в чому ще авторитарними методами, але як лідер парламентської партії включився в процес боротьби за владу у ново-створеній демократичній системі.

Перші демократичні парламентські вибори, які показали реальну роз­становку політичних сил, відбулися 15 червня 1977 року. З'ясувалося, що з десяти зареєстрованих партій авторитетом користуються лише чотири: СДЦ - 34 відсотки голосів (167 місць у парламенті), ІСРП - 29,2 відсотка (118місць), КПІ - 9.2 відсотка (20 місць), Народний альянс - 8,4 відсотка голосів (16 місць у парламенті). Успіх СДЦ закріпив перегрупування сил, а саме: вихід на авансцену суспільного життя промислово-фінансових кіл, які праг­нули перетворити політичну систему країни на кшталт західноєвропейської та відтіснити від державного керма ті групи олігархів, які панували за фран-кізму.

Однак говорити про повну ліквідацію франкізму як політичної систе­ми в цей період не доводиться, адже демократичні інститути співіснували з формально діючими франкістськими законами. Головний ініціатор і конст­руктор реформ А.Суарес, напевне, був дещо розчарований результатами го­лосування, оскільки доволі успішний хід реформ дозволяв йому сподіватися на більшу підтримку виборців. Розуміючи, що без підтримки лівих партій СДЦ важко буде завершити процес демократизації, голова уряду висунув ідею "національного консенсусу", після досягнення якого буде прийнято Основний закон -Конституцію.

22 липня 1977 року в Мадриді відбулось офіційне відкриття сесії кор-тесів. Невдовзі парламент затвердив новий склад уряду, до якого увійшли члени однієї партії - СДЦ- на чолі з А.Суаресом. Другий уряд А.Суареса. як і попередній, був урядом підприємців та фінансистів. Дев'ять його членів поєднували керівництво міністерствами з перебуванням на 13 посадах в ад­міністративних радах компаній, пов'язаних з транснаціональними корпора­ціями. Першою акцією нового демократичного парламенту стало прийнят­тя закон про амністію. В цей час це було вкрай важливо. Необхідний був

2G5

справжній закон із зворотною силою, який би передбачав не тільки негайне звільнення всіх без винятку політичних в'язнів, але й отримання ними ко­лишніх робочих місць, повернення власності, відновлення пенсій тощо. Цей закон став першим загальнодержавним нормативним актом, виробленим шляхом переговорів і угод. ЗО вересня 1977 року соціалісти, комуністи і на­ціоналісти представили єдиний текст закону про амністію. В терміновому порядку уряд підготував свій варіант, щоб мати можливість вести перегово­ри з опозицією. В результаті цих переговорів і виник кінцевий текст закону, затверджений кортесами (парламентом) 14 жовтня 1977 року.

Тоді ж багато відомих політиків Іспанії обмірковували ідею глобально­го договору всіх великих політичних сил, в рамках якого могли б регулюва­тися всі важливі політичні проблеми перехідного періоду. В ситуації, що склалася, необхідним стало скликання широкого форуму, щоб почати пере­говори. У вересні 1977 року уряд направив всім лідерам парламентських груп нижньої палати запрошення на форму в Монклоа (урядова резиденція в Мадриді).

Переговори між урядом і представленими у парламенті партіями три­вали три тижні і завершились досягненням фундаментальної угоди - пакту Монклоа (9 жовтня 1977 року), що передбачав взаємні зобов'язання і взаємні гарантії політичним силам. Обопільні зобов'язання та гарантії підписантів торкались наступних питань: бюджетної та монетарної політики, соціально­го страхування, цін та зарплати, зайнятості. "Пакт Монклоа" складався з двох окремих документів: 1) програми оздоровлення і економічної реформи (з X розділів) та 2) програми діяльності політичних та юридичних інституцій (з IX розділів). Після ухвали кортесами (листопад 1977 року) пакт вступив у Дію.

В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізую­чих заходів: передусім контроль над державними витратами, грошовою ма­сою, ростом заробітної плати, підтримання зайнятості, перегляд політики капіталовкладень, приборкання інфляції, скорочення кредитування, допомога дрібному і середньому бізнесу, стримування цін; виділення 100 000 млн. песет для соціальних виплат, 60 000 млн. - на створення робочих місць; забезпе­чення законодавством аграрних перетворень, сільськогосподарського руху тощо. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, "політиці прибутків", ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного опо­даткування.

Участь лівої опозиції у переговорах визначила радикальний характер політичної частини пакту, яка передбачала встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації, право на політичні об'єднання; перегляд кримінального і військового кодексів; розробку ряду демократич­них законопроектів щодо порядку проведення зборів і маніфестацій, дотри-

266

мання громадського порядку; реорганізації сил безпеки.

Таким чином, пакт Монклоа забезпечив злагоду в суспільстві і мож­ливість виходу з кризи. Його підписання продемонструвало високий ступінь відповідальності основних політичних сил Іспанії, їх готовність піти на ро­зумний компроміс в ім'я майбутнього своєї країни. Пакт Монклоа -це свідчення політики "співробітництва і поступок головних політичних партій", "розуму і поміркованості, виявлених Ф.Гонсалесом, С.Карільйо та іншими лідерами опозиції". "Пакт Монклоа - це зразок прагматизму і волі до комп­ромісу з боку політичних еліт".

Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації -розробці та прийняттю у грудні 1978 року конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демокра­тичної перебудови іспанського суспільства.

Вибори 1982 року та перемога ІСРП. Правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки). У березні 1982 року уряд Леопольдо Кальво Сотело, сформований на базі СДЦ, зазнав невдачі у парламенті: було відхилено, розроблений партією, проект статуту автономії Валенсії, однієї з історичних земель країни (через вихід із парламенту фракції СДЦ - 17 депу­татів, партія втратила більшість). В цих умовах було призначено на 26 жовт­ня 1982 року дострокові парламентські вибори, треті за час постфранкізму. В передвиборчу кампанію включилось близько 20 загальнонаціональ­них і регіональних партій. Взагалі, в Іспанії нараховувалося близько 300 політичних партій, асоціацій, гуртків, груп і офіційно зареєстровано 250 партій. Щоправда, багато з них існували лише на папері.

Союз демократичного центру, зареєстрований 1978 року, нараховував 1981 року 88 тисяч осіб. СДЦ - це коаліція декількох самостійних партій і груп, які виникли на розвалинах франкістського "Національного руху".

Іспанська соціалістична робітнича партія - друга іспанська ліва партія за числом виборців, які за неї голосували. її чисельність склала 1981 року 200 тисяч осіб (в 1976 році - 10 тисяч осіб). Це одна із старих політичних партій Іспанії, яка утворена ще 1876 року. В 1974 році генеральним секрета­рем ІСРП обрано 30-річного Ф.Гонсалеса.

Іспанська соціалістична робітнича партія запропонувала конструктив­ну програму під назвою "За справедливе і рівноправне суспільство". Вона передбачала нормалізувати становище в економіці, зменшити армію "зай­вих людей" (зокрема, протягом чотирьох років створити 800 тисяч нових робочих місць), розгорнути боротьбу з тероризмом, зміцнити громадський порядок, скоротити пенсійний вік до 64 років, підвищити зарплату, посили­ти державний сектор в економіці, вирішити житлові проблеми, завершити процес автономізації провінцій. У сфері зовнішньої політики ІСРП висту­пає за мир, роззброєння, розрядку, за розвиток зв'язків із соціалістичними

267

країнами, розширення і зміцнення співробітництва з державами Латинської Америки, за негайне замороження переговорів про участь у НАТО. І нарешті ІСРП виступає за відмову від розміщення на її території ядерної зброї і за створення безядерних зон, зокрема в Середземномор'ї.

"Народний альянс" - четверта за впливом права партія. Вона створена 1976року і об'єднала частину колишніх франкістів на чолі з колишнім міністром франкістського режиму Мануелем Фрагою Ірібарне. Ця партія мала імідж "неофранкістської". Вона вбачала шлях подолання кризи у збільшенні капіталовкладень в приватний сектор, у лібералізації економіки, у стимулю­ванні підприємництва.

Комуністична партія Іспанії - третя політична сила в країні - в 1981 році нараховувала 160 тисяч членів. В листопаді 1982 року обрано генераль­ним секретарем Херардо Іглесіаса На виборах в жовтні 1982 року у парла­мент обрано лише 4 депутата-комуніста. Компартія виступає за вихід країни з НАТО, проти проамериканської орієнтації у зовнішній політиці. Для вирі­шення внутрішніх проблем КПІ наголошує на створенні широкого демокра­тичного фронту з участю всіх сил прогресу.

3-иоміж багатьох інших, офіційно дозволених-республіканська партія, що притримується лівої ідеології та права партія "Нова сила", яка відкрито пропагує встановлення в країні авторитарної диктатури за франкістським взірцем.

Окрема стояла світська католицька організація "Опус деі" - "Справа Божа" - 72тисячі членів, що розкидані по 87країнах світу.

Перемога на виборах 28 жовтня 1982 року забезпечила ІСРП 202 з 350 мандатів в конгресі депутатів і 134з 208у сенаті.

Соціалістам, вперше в історії Іспанії, створившим однопартійний уряд, дісталася важка спадщина. Щорічні темпи інфляції складають майже 15 відсотків, 16 відсотків працездатного населення не має роботи. Недаремно найпопулярнішим пунктом передвиборної програми була обіцянка створити у найближчі чотири роки 800 тисяч додаткових робочих місць.

Кабінет міністрів Іспанії очолив лідер ІСРП Ф.Гонсалес. Він народив­ся 1942 року в Севільї. Батьки мали невелику ферму. В сім'ї панувала атмос­фера працьовитості, організованості, єдності слова та справи.

В коледжі і в середній школі не був ні першим, ні серед відстаючих. Дуже комунікабельний, веселий, багато друзів..Захоплення-футбол. Читав мало, лише після того, як у 13 років захворів астмою, посилено займався самоосвітою. В 1960 році вступив на юридичний факультет Севільського університету (хоча батьки наполягали на професії інженера). В університеті вступає до соціалістичної партії. Опісля працює в Севільї юристом. 1970 року обирається до виконкому ІСРП від Севільї; 1974 року у 32-річному віці 268

- генеральний секретар ІСРП. Серед характеристик, якими наділяють Ф.Гон-салеса, виділяють гнучкість та прагматизм.

Урядова програма соціалістичного уряду передбачала як необхідні ре-| форми з модернізації та технологічної перебудови суспільства, так і низку) соціальних зобов'язань, спрямованих на те, щоб підтягнути іспанське сусп­ільство до європейських стандартів. При цьому соціалісти орієнтувалися на демократизацію держави, підвищення ефективності всіх систем виконавчої влади, з тим, щоб, як підкреслив Ф.Гонсалес, заставити Іспанію функціону­вати. На думку партійних ідеологів, саме держава повинна стати "гарантом соціальних змін", "гарантом демократичного розвитку і солідарності між іспанцями, між націями та регіонами, що складають Іспанію", і двигуном соціального прогресу і справедливості. Держава виступала як консолідуюча загальнонаціональна, загальногромадська сила, яка найкращим чином орган­ізує суспільство на розв'язання завдань, поставлених сучасним моментом та станом держави.

Ситуація, в якій прийшли соціалісти до влади, вимагала термінових та І енергійних заходів. Темпи росту ВВП впали до 1,2 відсотка на рік, інфляція, [ незважаючи на заходи СДЦ, залишалася на рівні 16відсотків, безробіття складало 16,5 відсотків економічно активного населення, зростала соціаль­на напруга у суспільстві.

Оскільки на першому етапі постфранкізму 1975-1982 років була здійсне­на загальна політична модернізація, соціалістичний уряд зосередився на соціально-економічних проблемах. Для зменшення соціальної напруги перші урядові закони стосувалися соціальної сфери: було запроваджено 40-годин-ний робочий тиждень, відпуски до 30 днів, зниження на першопочатках пен­сійного віку до 65 років; збереження за звільненими з роботи 80 відсотків попередньої зарплати аж до нового працевлаштування. Водночас політика соціалістів була обережною щодо підприємців, вона- враховувала їхні інте­реси. По суті, ІСРП продовжувала в основному курс, започаткований СДЦ. План реконструкції СДЦ 1981 року було розвинуто в плані реіндустріалі-зації соціалістів. Розвиток нових передових галузей виробництва, які базу­валися на мікроелектроніці та роботехніці, оздоровлення неефективного й дефіцитного держсектору уряд Ф.Гонсалеса провадив через стимулювання приватного сектору. Тим підприємцям, які вкладали свої кошти у розвиток новітнього виробництва, зменшувався податок на прибутки на 40 відсотків. Модернізація трудових відносин у контексті європейських стандартів, зап­ровадження монетаристських методів боротьби з інфляцією (девальвація песети, збільшення цш на нафтопродукти, замороження зарплати) були дру­гою стороною медалі політики уряду соціалістів.

Політичний курс уряду Ф.Гонсалеса, в якому "жорстка економія" по­єднувалась з політикою перерозподілу доходів і вдосконаленням державних

269

соціальних систем, отримала в літературі досить влучну назву "політики роз­рахованої амбівалентності".

Необхідно підкреслити, що якщо на першому етапі демократизації (1975-1982 роки) більшість трудящих погоджувалась на зниження вимог за­ради стабілізації "тендітної демократії", то після перемоги ІСРП на виборах 1982 року політика затягування поясів і необхідності "жертв" з боку всіх соціальних верств відбувалася під гаслами національного відродження краї­ни. При цьому сама перебудова і економічний ріст ставали основою і гаран­тією процвітання як країни, так і процвітання кожного громадянина. Таким чином, соціалісти намагалися у політиці та на практиці поєднати ідеї націо­нального відродження, економічного прогресу, демократизації і соціальної справедливості і надати країні на основі цих ідей нового динамізму.

Проте та обставина, що тодішній іспанець був тільки пасивним та інер­тним створювало труднощі в реалізації запланованих соціалістичних про­грам. Соціалісти, як це не видається дивним, вимушені були виступати про­пагандистами буржуазних цінностей - ініціативи, діловитості, підприємниц­тва, здорової конкуренції, щоправда, пов'язуючи їх з ідеями національного відродження, демократії та соціалізму.

Соціалісти, перехопивши неоконсервативні ідеї, вдалися до послідов­но жорстких заходів, як, наприклад, замороження зарплати на 2 відсотки, заохочення приватних інвестицій, денаціоналізації, приватизації провідних підприємств кризових галузей держсектору тощо. Соціалістична партія, при­стосовуючись швидко до сучасних умов, здійснювала ідейно-політичну ево­люцію, відмовившись від марксизму і багатьох концепцій попередніх літ.

Разом з тим соціалістичні заходи сприяли покращенню економічних показників, передовсім, росту ВВП на 5,4 відсотки у 1988 році, інтеграції в ЄС, зменшенню безробіття та створенню за останні три роки близько 1 млн. нових робочих місць. Це, у свою чергу, помітно змінювало соціально-психо­логічний клімат в країні. Люди вже не задовольнялися своєю роллю тільки в день виборів, свідченням цього став страйк у грудні 1988 року за участю 8 млн. осіб, які вимагали демократизації при прийнятті рішень, відповідаль­ності уряду, налагодження зв'язків між виконавчою владою та суспільством. Гонсалеса критикували за президентський стиль керівництва. Він визнав факт недостатності зв'язків влади із суспільством і у ході тривалих переговорів з профспілками дійшов порозуміння. На чергових парламентських виборах 29 жовтня 1989 року соціалісти підтвердили прихильність до старої форму­ли влади, яка поєднувала "соціальну солідарність" з адекватним економіч­ним ростом, і зуміли отримати підтримку (40 відсотків) іспанців для повтор­ного формування однопартійного уряду.

270

Модернізація та впорядкування системи соціального забезпечення стали для соціалістичного уряду однією із найскладніших справ. Нагадаємо, що в період франкізму в Іспанії існувала досить розлога система соціального стра­хування та допомоги. У постфранкістський період конституція 1978 року зберегла державний характер системи соціального забезпечення, До почат­ку 80-х років консервативні уряди розробили і прийняли нові закони і декре­ти, які стосувалися зайнятості, зниження вікового цензу для виходу на пен­сію до 64 |эокш, запровадження нових норм забезпечення інвалідів, безроб­ітних тощо.

До розробки нової концепції соціальної політики уряд залучив, незва­жаючи на серйозні розходження, профспілки та патронат (Іспанська конфе­дерація підприємницьких організацій - ІКПО). В січні 1985 року закон про реформування системи соціального забезпечення було схвалено кортесами. Серед його новацій були такі: внески держави на соціальне забезпечення склали наприкінці 80- х років 25,3 відсотки ВВП, що відповідало середньоє­вропейським стандартам; водночас за прикладом країн Західної Свропи за­охочувався розвиток всіляких фондів, які фінансувалися приватним капіта­лом; скорочувалися внески підприємців у соціальну сферу у відповідності до рівнів держав ЄС ( в Іспанії на долю підприємців припадало 70 відсотків внесків у систему соціального страхування, тоді як в країнах ЄС тільки 38,5 відсотків); окрім пенсій за віком, запроваджувалися соціальні пенсії (за ра­хунок податків) в межах 50 відсотків міжгалузевої зарплати (40 тисяч песет на місяць) тим, хто не працював, або не платив соціального внеску (таких було 460 тисяч осіб); з'явився новий тип пенсій-відстрочені пенсії; змінено страховий стаж з 10 до 15 років; пенсії за віком ставали базою для інших видів пенсій (по інвалідності, вдівству, втрати годувальника, сирітству todjo) і вони становили 65 відсотків міжгалузевої гарантованої зарплати замість 50 відсотків, виплачуваних раніше.

1988 року уряд соціалістів, виконуючи своє зобов'язання, прийняв дек­рет про підвищення пенсій в середньому на 5 відсотків. Це стосувалося близь­ко 6 млн.пенсіонерів.

Серед політичних реформ, здійснених соціалістичним урядом, необхі­дно вказати на військову реформу, яка була викликана бажанням позбутися синдрому військового перевороту. Вперше було створено генеральний штаб оборони у складі командувачів та начальників штабів трьох родів військ, скорочено кількість військових округів та вищих кадрових військовиків. Ко­мандувачі сухопутними силами, ВВС та ВМС позбавлялися автономності у прийнятті рішень, їх треба було погоджувати з генштабом, як колегіальним та консультативним органом при главі уряду. Щоправда, проблема технічно­го переозброєння армії залишалася нерозв'язаною.

ІСРП, тричі підтримана іспанцями на парламентських виборах (1982.

271

1986, 1989 років), оголосила 1993 року дострокові вибори. Дві головні при­чини заставили Ф.Гонсалеса піти на цей крок: рівень безробіття (понад З млн. осіб, тобто понад 20 відсотків активного населення країни). Йому нага­дували слова, сказані 1982 року, коли він вперше очолив уряд: "Мені було б соромно керувати країною з двома мільйонами безробітних". Другим уда­ром по репутації ІСРП став скандал про незаконне фінансування партії і пов'язана з цим корупція у вищих ешелонах соціалістичного керівництва: прем'єр-міністр, не чекаючи розголосу скандалу, під гаслом "позбавити країну від політичних корчів" оголосив дострокові вибори, сподіваючись, що вони дозволять йому вчетверте завоювати владу. Тим більше, що сам Ф.Гонсалес користувався великою популярністю.

Значної шкоди ІСРП нанесла низка фінансових скандалів напередодні виборів, до яких були причетні її речники. Ф.Гонсалес знайшов у собі сили визнати допущені прорахунки і тим самим зберіг свій високий моральний авторитет. І виборці дали шанс голові уряду.

Проте ІСРП ослаблювалася серйозними суперечками між центриста­ми, лінія яких уособлювалася у Ф.Гонсалесі, і групою на чолі з А.Геррою, яка виступала за лівіший урядовий курс, за блок з об'єднаними лівими, кістяк яких складали комуністи. У подальшому фактором дестабілізації позицій урядової партії став 24-годинний страйк (27 січня 1994 року) проти заплано­ваних урядом змін у трудовому законодавстві.

В центрі виборів 1993 року став економічний спад та питання економ­ічної стратегії. В 1992 році ВВП Іспанії зріс всього на 1 відсоток. Це був найнижчий показник за останнє десятиріччя. Скоротилися інвестиції і при­бутки, ріст числа банкротів і колективні звільнення сприяли масовому без­робіттю, яке перевищувало 20 відсотків економічно активного населення. Дефіцит держбюджету і платіжного балансу за рік збільшився вдвічі. Песе­та девальвувала за 8 місяців тричі. Наявні запаси валюти перестали покри­вати зростаючу зовнішню заборгованість. Економіка була найболючішим місцем в діяльності ІСРП, яка по-старому наполягала на політиці "ріст на основі пропозиції" і широких соціальних програмах. її головними орієнти­рами були надзвичайний план боротьби з безробіттям і маастрихтська про­грама заходів подальшої конвергенції з ЄЕС.

Проте у ході теледебатів з Х.М.Аснаром Ф.Гонсалес привів досить пе­реконливі позитивні результати в соціально-економічній сфері. За десяти­річчя правління в ІСРП розрив між Іспанією та середнім рівнем СЕС за ве­личиною національного доходу на душу населення скоротився з 27 до 20 відсотків, реальна купівельна вартість національної валюти збільшилася на 10 відсотків. Створено 280 тисяч нових місць. Населення пенсійного віку забезпечується автоматично індексованими пенсіями: 80 відсотків (проти ЗО відсотків у 1982році) отримують допомогу. Кількість людей, охоплених

272

національною системою охорони здоров'я, збільшується на 6-7 млн. осіб. У вузах країни навчалося вдвоє більше студентів, аніж 10 років тому. 1982 року, коли соціалісти прийшли до влади, річний дохід на душу населення складав 4 тисячі доларів, 1993 року - 14 тисяч. В той же час песета чотири рази девальвувала. Нарешті, все це досягнуто при збереженні головного - "істо­ричного вибору" Іспанії на користь демократії та інтеграції з ЄС.

Проте в іспанському суспільстві перемогла орієнтація виборців на підтримку статусу-кво.

На виборах 1993року ІСРП отримала 39відсотків голосів іспанців і 159 мандатів, (недостатня кількість для формування однопартійного кабіне­ту), тоді як 1989 .року вона виборола абсолютну більшість 175 місць з 350. Провідна опозиційна Народна партія, навпаки, різко збільшила свою при­сутність в конгресі з 106до 141місця.

Таким чином, позачергові парламентські вибори в Іспанії 6 червня 1993 року завершили тривалий період безроздільного політичного домінування Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП) і відкрили новий етап в розвитку країни, яка зуміла у 80-і роки здійснити серйозну структурно-галу­зеву перебудову економіки і суттєво наблизитися до західноєвропейських стандартів життя. Хоча соціалістам і на цей раз вдалося втриматися при владі здебільшого завдяки особистому авторитетові свого лідера Ф.Гонсалеса, за­гальний баланс політичних сил в результаті виборів суттєво змінився. Впер­ше за иостфранкістський період в країні з'явилася в особі Народної партії, сильна опозиція "цивілізованих правих", очолюваних молодим, динамічним Х.М. Аснаром, яка опиралася на широкі підприємницькі верстви

Головний опонент соціалістів - консервативна Народна партія, утворе­на 1976 року, вперше отримала також шанс отримати владу шляхом демок­ратичних виборів. Ії лідер Хосе Марія Аснар зумів перетворити партію в реального конкурента ІСРП, переклавши на соціалістів відповідальність за ріст безробіття, девальвацію песети, корупцію.

Народна партія, головний опонент соціалістів, виступила з програмою, що повторювала настанови неоконсерватизму: зниження податків та про­центних ставок, прискорення приватизації. Іспанські ділові кола схилялися до підтримки опозиції.НП набрала нового іміджу, коли її очолили нові та молоді політики, які сформувалися вже в період демократії, не пов'язані з франкістським минулим. Таким був і її лідер Х.М.Аснар.

Серед іншого необхідно назвати дві обставини, які завадили Народній партії перемогти на виборах: слабкість її впливу в ряді регіонів (передовсім у Каталонії, Країні басків, Андалузії) та відсутність опори у профспілок. Все ж на попередніх парламентських виборах 1982. 1986. 1989 років НП домо­глася стабільних результатів: 25-26 відсотків голосів виборців.Успішний старт Народної партії приведе її до перемоги 1996року.

18^N

273

Значні зміни відбулися за період соціалістичного правління у зовніш­ньополітичній сфері. Найголовнішими подіями стали: вступ Іспанії до НАТО (рішення про це було прийнято попереднім урядом) та 31 січня 1986 року до "Спільного ринку".

Парламентські вибори 1996 року та перемога Народної партії. Діяльність правоцентристського уряду Х.М. Аснара (1996-2002 роки). Весною 1996 року в Іспанії відбулася зміна влади. В результаті дострокових парламентських виборів, які відбулися 3 березня, відносну більшість голосів і право на формування уряду отримала правоцентристська Народна партія (НП). 4 травня її лідер Хосе Марія Альфредо Аснар Лопес, юрист за фахом, склав присягу як голова уряду і зайняв палац Монклоа. Так було перервано майже 14-річне урядування Іспанської соціалістичної робітничої партії.

Х.М. Аснар народився 1953 року в аристократичній родині, традиції якої мали великий вплив на становлення політичних поглядів нинішнього іспанського прем'єра. Його дід був директором однієї з найбільших правих газет "Ель Соль" і одним із біографів Ф.Франко. Батько - директором радіо­станції і одночасно школи кіно у часи, коли міністерство інформації та ту­ризму в уряді Франко очолював М.Фрага Ірібарне. У 18-річному віці Х.М. Аснар, ще у роки франкізму, примкнув до правого руху, а 1979 року вступив до партії Народний альянс (НА), яка в січні 1989 року була переіменована в Народну партію.

Саме у партії завдяки своїм діловим та вольовим якостям Х.М.Аснар зробив блискучу кар'єру. Коли на виборах 1982 року НА перетворилася на провідну опозиційну партію, Аснара обрана депутатом конгресу (до ниж­ньої палати парламенту). 1985 року він очолив регіональну організацію партії в автономній провінції Кастилія та Леон, а менше ніж через два роки - уряд цієї автономії.

На цій посаді молодий політик енергійно та сміливо запроваджував неоконсервативну політику, нерідко конфліктував з центральною владою з питань державної політики у галузі повноважень автономій. Ставши членом національного виконавчого комітету НА, брав активну участь у внутріпарт­ійних дискусіях з приводу стратегічних напрямів цієї партії. На Х-му з'їзді НП у квітні 1990 року Аснара було обрано головою партії. У вересні цього ж року в результаті таємного голосування (на цьому наполіг сам Аснар) він стає кандидатом від НП на посаду голови уряду Іспанії ("проти" не було жодного голосу, лише п'ятеро "утрималися").

Новий лідер взяв курс на реорганізацію і омолодження партійних рядів, розширення соціальної бази НП. більш тісне об'єднання трьох її провідних компонентів - консерваторів, демократів і лібералів. На парламентських виборах 1993року НП вперше за весь постфранкістський період заявила про себе як сильна й організована опозиція "цивілізованих правих", яка опи-

274

рається на широкі підприємницькі верстви.

1995 року Х.М. Аснар, враховуючи те, що упродовж років партію сприй­мали як вкрай консервативну, авторитарну та неофранкістську, вдався до продуманого та точно розрахованого ходу і висунув гасло перетворення НП в центристську політичну силу, як спадкоємицю партії Союз демократично­го центру (СДЦ), яка у складний післяфранкістський перехідний період взя­ла на себе місію здійснення демократичних перетворень і опісля зійшла з політичної арени. Використовуючи прихильність населення до СДЦ, осо­бисті контакти з центристами і свій досвід взаємодії з ними, Аснару вдалося фактично монополізувати на загальнонаціональному рівні весь політичний спектр, який знаходився правіше 1СРП. Водночас "перебудував під себе" керівництво НП та її апарат і домігся перемоги 1996 року.

Незважаючи на образливі характеристики соціалістичної преси (типу "сеньйор Посередність"), прихильники Аснара відзначають такі його якості як великодушність, висока самодисципліна, почуття відповідальності, твердість переконань і професіоналізм. За цими критеріями він підбирає і свою "команду". Коло людей, з яким народнопартійний прем'єр підтримує дружні зв'язки, дуже вузький, йому закидають пихатість, схильність до авто­ритарних методів керівництва, надмірну серйозність, що позбавляє його ха-ризми. Він має репутацію люблячого сім'янина. У них з дружиною Анною Ботелья троє дітей (два сини і донька), які закінчили релігійні коледжі. Що­неділі родина відвідує месу. У прем'єра склалися гарні стосунки із засобами масової інформації, а його бездоганний зовнішній вигляд сприяє створенню йому в ЗМ1 досить привабливого іміджу.

Народна партія прийшла з гаслами "нової більшості", стабільності, формування "міцного, ефективного, чесного уряду", "світових змін та мо­дернізації" Іспанії. Х.М. Аснар не раз заявляв про свій намір провадити діа­лог і шукати компроміси з усіма політичними силами країни. Зокрема, ним висунута ідея двох загальнонаціональних пактів - широкого соціального і між органами влади всіх рівнів. Разом з тим він рішуче налаштований на боротьбу з тероризмом, який приносить іспанцям стільки бід, і з корупцією. Нове керівництво Іспанії виступає за "розкріпачення" економічного потенц­іалу країни з метою розв'язання проблеми безробіття, якнайшвидшого до­сягнення маастрихтських критеріїв Європейського союзу з метою запровад­ження у числі перших єдиної європейської валюти.

У зовнішньополітичній сфері Аснар і його соратники наголошують на рішучому захисті національних інтересів Іспанії, втому числі перед партне­рами по ЄС, посиленні ролі та ваги Мадрида у міжнародних справах, водно-.час зберігаючи курс, який вже склався.

Шлях Іспанії в нове тисячоліття в багато дечому визначали результати березневих парламентських виборів 2000 року. Вони знову принесли пере-

275

конливу перемогу правлячій Народній партії та її лідеру Х.М. Аснару. За партію проголосувало 10,2 млн. іспанців (44,5 відсотків). Вона отримала 183 депутатських мандати (всього у парламенті 350 місць), значно обігнала сво­го головного суперника ІСРП, за яку проголосувало 7,8 млн. голосів (34 відсотки) і, відповідно, 125 депутатських мандатів. Таким чином, вперше з 1976 року правоцентристська партія НП, домоглася у парламенті абсолют­ної більшості, що дозволило їй сформувати стабільний однопартійний уряд.

Головною причиною перемоги НП стало ефективне керівництво краї­ною у попередні чотири роки, здатність "бути поміркованим, не перетворю­ючись при цьому у слабкого" та розлад в стані опозиційної ІСРП.

Невдача соціалістів на виборах 2000 року спричинила відставку генсе­ка партії Х.Альмуніа, було сформоване тимчасове політичне керівництво на чолі з головою уряду Андалузії М.Чавесом. Відчутно послабила свої позиції і Об'єднана ліва, яка виборола на виборах 2000 року лише 8 депутатських місць (1996 року - 21). В її рядах набирає сили протидія лінії ортодоксаль­ного керівництва компартії Іспанії на чолі з Ф.Фрутосом.

Іспанська економіка з року в рік демонструє стабільний ріст, а з 1996 року, за час правління кабінету Аснара, ВВП зріс на 1/5. 1999 року він зріс на 3,7 відсотка, що виявилося найвищим показником серед країн ЄС. Ос­новні економічні показники дозволили Іспанії інтегруватися в зону єдиної європейської валюти.

Безробіття, яке традиційно є найболючішою іспанською проблемою, складало 1996 року 23 відсотки, 2000 року- 15 відсотків. Число ж іспанців, які зареєструвалися на отримання допомоги по безробіттю, ще менше - близь­ко 10 відсотків (на 2000 рік). Загальний рівень зайнятості в Іспанії упродовж 1996 по 2000 рік зріс на 13 відсотків - це втричі вище середнього показника Європейського союзу.

Успішними виявилися урядові заходи в царині удосконалення фінансо­вої системи. Процентна ставка стабільно тримається на рівні 3,5 відсотка, тоді як на початку 90-х років вона була вп'ятеро вища. Ціна ж акцій іспансь­ких компаній неухильно зростає. За обсягом продажу акцій мадридська біржа займає сьогодні п'яте місце в Європі - після лондонської, франкфуртської, паризької та стокгольмської.

Лідер іспанських правоцентристів успішно, хоча і обережно, здійснює приватизацію, яка, щоправда, ще не торкнулася таких національно важли­вих і великих галузей, як газовидобувна, залізничний транспорт, інші прива­тизовані галузі, такі як енергетична, залишаються монополістами на іспансь­кому ринку. Збиткові галузі економіки позбавлялися державних субсидій поступово, що мінімізувало негативні наслідки. Уряд знизив також іюдоход-ний податок з 56 до 48 відсотків. Інфляція контролюється в рамках середнь­оєвропейських показників, бюджетний дефіцит зменшився вчетверо, впер-

276

ше за 20 років відбулося зниження податкових ставок. В січні 1999 року Іспанія вступила в Європейський Економічний і Валютний союз (ЄВС), зовнішні інвестиції в країні за 1999 рік стали 12 млрд. евро. Досягнуті ре­зультати інколи називають "аснаристським економічним дивом". Натхнен­ний успіхами, уряд Х.М. Аснара обіцяє співвітчизникам досягти у 2010 році повної зайнятості, в недалекому майбутньому приєднатися до "великої сімки", стати членом "клубу" найрозвиненіших країн сучасного світу. На цьому шляху доведеться виправити регіональні економічні диспропорції, зрівнятися эта­кими показниками, як доходи на одного іспанця із середньостатистичним показником країн ЄС (нині він складає 83 відсотки від середнього по ЄС), і, чи найголовніше, припинити терористичну діяльність бакських сепаратистів з угруповання ЕТА.

6. Німеччина

Проблеми післявоєнного облаштування. Берлінська криза 1948 року та розкол Німеччини. Питання про майбутню долю Німеччини, її ба­гатомільйонного народу та великого промислового потенціалу виникло вже в роки другої світової війни, коли до розгрому нацистської держави було ще далеко. В жодному з серйозних планів, висунутих керівними колами США і Англії, післявоєнна Німеччина не фігурувала як єдина держава. Основним у всіх їхніх пропозиціях було те чи інше її розчленування. Вперше мова про розділ Німеччини зайшла в грудні 1941 року під час зустрічі У. Черчілля й Ф. Рузвельта у Вашингтоні. Після цієї зустрічі американський державний апарат почав розробляти декілька варіантів поділу Німеччини і створення на її території трьох, п'яти і навіть семи окремих держав.

Щодо поглядів СРСР на дану проблему, то однозначну відповідь сьо­годні важко дати, існують архівні джерела, які засвідчують, що Сталін вже. в грудні 1941 р. висловлював думку про поділ Німеччини. Так, у Державному архіві Швеції знайдено текст шифрограми шведського посла в СРСР, в якій ішлося про переговори Сталіна і В. Молотова з міністром закордонних справ Англії А. Іденом. На цю подію в московській пресі з'явився відгук: «Відбув­ся вичерпний обмін думками з питань, що стосуються ведення війни та після­воєнної організації світу і безпеки в Європі». В згаданій шифрограмі шведсь­кий посол писав: «Сталін вважає, що в результаті укладення миру в стратег­ічному плані перш за все повинні бути забезпечені кордони СРСР, а цього можна досягти частково шляхом розділу Німеччини, а частково - згодою на анексію Радянським Союзрм Прибалтики і Бессарабії, а також фінської те­риторії, яка відійшла після зимової війни до СРСР.» Британські урядовці поставилися до цих планів загалом прихильно.

Ще взимку 1941 р. Сталін заявив, що найбільш оптимальним варіан­том міг би бути розподіл Німеччини. Але, прагнучи приховати свої наміри,

277

пін наказав дипломатичній службі лише вислуховувати думки західних со­юзників. Водночас не раз говорив, що СРСР не збирається знищувати чи ділити Німеччину. Отже, Сталін вів подвійну гру.

До плану поділу Німеччини союзники знову повернулися під час зустрічі у Вашингтоні А. їдена з Ф. Рузвельтом (березень 1943 року ). Вони конста­тували спільну точку зору: Німеччина не повинна залишитися після капіту­ляції єдиною державою. Підтвердженням цього може слугувати також бес­іда глави чехословацького уряду Е. Бенеша з У. Черчіллем, в ході якої бри­танський прем'єр-міністр заявив, що хотів би розчленувати Німеччину і пе­ретворити її в конфедерацію. Ця бесіда відбулася в квітні 1943 року

Вперше ідею поділу Німеччини, щоправда, лише у попередньому вар­іанті, висунули західні союзники на Московській конференції міністрів за­кордонних справ у жовтні 1943 року. Англійський міністр А. Іден висловив­ся так: «Ми хотіли б розділити Німеччину на окремі держави, зокрема, ми хотіли б відокремити Пруссію від основної частини Німеччини, Можливість здійснення цього не виключає застосування сили." У відповідь радянська сторона заявила, що уряд СРСР вивчає проблему майбутньої Німеччини і що він підтримує всі заходи, спрямовані на максимальне ослаблення Німеч­чини як агресивної держави.»

Наступним кроком у постановці «німецького питання» стала Тегерансь­ка конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 року ). На цій конференції керівників трьох союзних держав Ф. Рузвельт і У. Черчілль вже конкретно висловилися про розчленування Німеччини. У. Черчілль знову повторив свої пропозиції щодо цього. Майбутнє Європи він бачив у федеративному ладі: у створенні Дунайської та Балканської федерацій, до складу яких мали ввійти окремі німецькі землі. Пруссії, на його думку, слід надати якогось особли­вого статусу. Його ідеї схвалював Ф. Рузвельт, який вважав, що «Пруссія повинна бути послаблена та зменшена в своїх розмірах. Пруссія повинна складати окрему самостійну частину Німеччини».

Сталін заперечив ці пропозиції: «Мені не подобається план нових об­'єднань. Якщо'буде вирішено поділити Німеччину, то немає потреби ство­рювати нові об'єднання, не потрібно створювати єдине життєздатне об'єднан­ня дунайських держав». У. Черчілль переконував Сталіна такими аргумента­ми: якщо розділити Німеччину на кілька частин і не створити комбінації з цих частин, то прийде час, коли німці об'єднаються. Дійти згоди керівники трьох великих держав на своїй першій зустрічі не змогли. Проблему було 'передано на розгляд Європейської консультативні' комісії.

Союзники продовжували працювати над «німецьким питанням». У ве­ресні 1944 року на англо-американській конференції в Квебеку Ф. Рузвельт і У. Черчілль схвалили план, розроблений міністром фінансів США Г. Мор-гентау, який передбачав поділ Німеччини на дві автономні незалежні дер-

278

жави: Південнонімецьку державу, яка включатиме Баварію, Вюртемберг, Ба-ден та ряд дрібних регіонів, та Північнонімецьку, яка складатиметься з Пруссії, Саксонії, Тюрінгії та деяких інших територій. Крім того, Моргентау пропонував перетворити майбутню Німеччину у сільськогосподарську дер­жаву з забороною мати будь-який значний промисловий потенціал (так зва­ний план аграризації).

З такими планами, дещо модернізованими, англо-американські союз­ники прибули на Кримську конференцію керівників трьох союзних держав (4-11 лютого 1945 року). США пропонували розчленувати Німеччину на п'ять самоврядних держав під управлінням Організації Об'єднаних Націй. Великобританія виклала свої плани розчленування Німеччини.

Сталін брав активну участь в обговоренні німецької проблеми і запро­понував: 1) розчленувати Німеччину; 2) створити центральний уряд в Німеч­чині або кілька урядів; 3) зажадати від Німеччини беззастережної капіту­ляції.

Кримська конференція завершила свою роботу такою постановою: збройні сили трьох держав будуть займати в Німеччині особливі окупаційні зони, буде створено Координаційну адміністрацію, Союзну Контрольну Комісію трьох держав, яка працюватиме в Берліні і здійснюватиме контроль над Німеччиною; Франції виділити в майбутньому зону окупації і прийняти її в статусі четвертого члена до Контрольної комісії.

Згідно з рішенням до англійської зони окупації відходили північно-західні землі Німеччини площею 97, 7 тис. кв. км з населення 22,3 млн. осіб. Це найбільша зона з усіх чотирьох за кількістю населення та промисловим потенціалом. До неї увійшла Рурська область, яка давала 45 відсотків екс­порту Німеччини. Американську зону мали скласти південно-західні тере­ни Німеччини площею 107, 4 тис. кв. км з населенням 17, 3 млн. осіб. Це майже третина німецької території та 30 відсотків оброблюваних земель. Французька зона охоплювала Захід Німеччини площею 42, 7 тис. кв. км з населенням 5, 9 млн. осіб, тобто 15 відсотків території з 12 відсотками населення країни. До її складу ввійшла Саарська область, яка поступалася лише Рурській області за обсягом видобутку вугілля і виплавки сталі. Під управління французів переходили важливі хімічні підприємства. Радянська зона окупації - це східна частина Німеччини ( 26 відсотків населення та 30 відсотків території). 1936 року тут виробляли 30 відсотків промислової про­дукції, експорт складав 25 відсотків від загальнонімецького.

Наступним кроком на шляху до «німецького питання» стала Берлінсь­ка (Потсдамська) конференція (17 липня - 2серпня 1945 року). На ній було досягнуто згоди про спільні політичні та економічні принципи союзників щодо Німеччини. Для цього були визначені конкретні заходи: повне роззб­роєння і демілітаризація Німеччини, ліквідація німецької військової промис-

279

ловості, знищення націонал-соціалістської партії, покарання воєнних зло­чинців, децентралізація німецької економіки шляхом ліквідації монополі­стичних об'єднань (програма так званих «чотирьох Д» - демілітаризація, денацифікація, демократизація, декартелізація)).

Отже, Ялтинська і Потсдамська конференції підтвердили рішення про поділ Німеччини на окупаційні зони, які охоплювали її територію станом на 1937 рік. Ці рішення стали також підґрунтям для діяльності Союзної Конт­рольної Ради (СКР). За короткий термін СКР прийняла 95 законів, інструкцій, постанов для здійснення верховної влади в Німеччині.

Але вже в 1946 році союзники почали відходити від спільних рішень і дій. Радянська історіографія однозначно звинувачувала США і Англію в агресивних намірах та в односторонньому порушенні ними Потсдамських угод. В західній літературі робляться акценти на грабіжницькій політиці СРСР, який вдався до тотального вивезення із східної та інших зон німецького кап­ітального обладнання.

Першочергове завдання союзників полягало в тому, щоб сформувати в своїх зонах органи місцевого самоврядування. Найоперативніше з ним упо­ралися американці. Вже протягом перших післявоєнних місяців у трьох зем­лях - Баварії, Гросс-Гесені та Баден-Вюртемберзі, які входили до амери­канської зони відбулися вибори, створено уряди, прийнято конституції. Вод­ночас почала діяти спільна для цих земель Рада прем'єр-міністрів. 11 грудня

1945року держдепарамент США заявив про необхідність скоротити вивіз із зони промислового капітального обладнання в рахунок сплати репарацій СРСР і спрямувати всі зусилля на відбудову економіки Німеччини.

Дещо пізніше аналогічні заходи були вжиті у французькій зоні. Англійці не поспішали. В їхній зоні продовжувала діяти Веймарська конституція, ого­лошена в американській та французьких зонах недійсною. Але наприкінці

1946року земельні уряди з'явилися і в англійській зоні окупації.

Тим часом економічна ситуація в Західній Німеччині погіршувалась. Випуск промислової продукції у 1946році не перевищував третини того, що вироблялося 1936 року. В зруйнованих містах без даху над головою опинилося 5 млн. осіб, до цього треба додати біженців з Польщі, Чехосло-ваччини, Східної Німеччини. Бракувало коштів для закупівлі продовольства, оонівської допомоги, яка надходила переважно зі США, не вистачало. До того ж 1947 рік виявився неврожайним. Денний раціон харчування ще в бе­резні 1946 року знизили до 1015 калорій, що, за оцінками окупаційної вла­ди, було рівнозначне голодній смерті. Палива практично не було. Транспорт і зв'язок не працювали. Важким був психологічний стан німецької нації, одна частина якої перебувала у стані шоку й апатії, внутрішньої спустошеності, інша -продовжувала сповідувати нацизм.

У східній Німеччині СРСР впроваджував у життя потсдамські рішен-

280

ня, виходячи з власного розуміння майбутнього переможеної країни. Пол­ітичні та економічні перетворення тут відбувалися за радянським взірцем. Події 1945-1947 років засвідчили, що Москва мала на меті створити на підконтрольній їй німецькій території сепаратну централізовану державу-

сателіта.

Вже влітку 1946 року виявилися принципові розходження між західни­ми державами та Радянським Союзом у питанні щодо майбутнього Німеч­чини. Практично стало неможливим приймати погодженні рішення.

Виходячи з потреби об'єднати зусилля для економічної відбудови зах­іднонімецьких земель, у квітні 1946 року відбулася спільна нарада делегацій американської та британської зон (до речі, в ній взяли участь і представни­ки КПН), на якій було прийнято рішення об'єднати обидві зони у так звану Бізонію і створити виборну Двозональну економічну раду. Це рішення підтримали всі партії, за винятком комуністів. 2 грудня 1946 року угода про Бізонію була підписана. В червні 1947 р. відбулися перші вибори до Еконо­мічної Ради яка мала законодавчі повноваження, тобто перетворилася у пар­ламент. До її складу ввійшли 52 представники всіх відновлених партій.

Слід зазначити, що американці справедливо побоювалися, що в центрі Свропи може виникнути політична нестабільність, спровокована економіч­ною руїною. Саме тому вони прийняли рішення включити Західну Німеччи­ну в «план Маршалла». Від нього пролягав прямий шлях до грошової ре­форми в західних зонах, до нового і справді вирішального кроку в розколі Німеччини. В даному випадку економічні інтереси поєднувалися з політич­ними міркуваннями. Західні держави розуміли, їм не вдасться одночасно стримувати прибічників державності в Німеччині і СРСР. До того ж і «хо­лодна війна» набирала розмаху. Всі ці обставини логічно вели до створення на території західних окупаційних зон стабільної демократичної держави.

В 1948 році події розвивалися по висхідній лінії. Бізонія набувала пер­ших ознак політичного утворення, водночас почалися приготування до ство­рення Тризонії. У лютому 1948 року уряд Франції приєднав до Бізоніі свою окупаційну зону. Тоді ж, у лютому 1948 року, у Лондоні відбулася конферен-ця представників трьох держав - США,Великобританії та Франції (без СРСР), на якій, окрім створення Тризонії, йшлося про майбутній державний лад Західної Німеччини, про контроль над Руром та проблеми біженців і безпеки. Сепаратні дії західних союзників суперечили рішенням Потсдаму, згідно з якими радянський представник мав право на участь в управлінні всіма чотирма зонами. У ноті від 13 лютого Радянський Союз засудив акції США, Великобританії та Франції. Маршал Соколовський, який очолював радянську зону окупації, 20 березня назвав Лондонську конференцію « таєм­ною змовою» і оголосив про свій вихід з СКР. 1 квітня радянський військо­вий комендант Берліна генерал-лейтенант Дратвин повідомив про запро-

281

надження нових правил, які регламентують сполучення між 'західними зо­нами та Західним Берліном. За укладеною до цього чотиристоронньою уго­дою було визначене через відповідні коридори безперешкодне, без будь-яких митних процедур, сполучення громадян західних зон з Західним Берл­іном. У цей ж день радянська окупаційна влада зупинила американський та англійський потяги для митного догляду, пасажири відмовилися виконувати наказ і потяги були відправлені назад. Так розпочалася перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року. Згодом були перекриті мости через Ельбу та інші шляхи сполучення. Союзники натомість створили «повітря-, ний міст» для сполучення з Західним Берліном.

З початком 1948 року у західних зонах розпочалася грошова реформа, яку провадили за планами американського уряду. З останніх публікацій ста­ло відомо, що вже у травні 1946року СШАмали детально розроблений план цієї реформи. На кінець 1947 року в США були віддруковані і переве­зені до Західної Німеччини нові грошові знаки. 18 червня 1948 року нова марка з'явилася в обігу. Потік старих грошей ринув у радянську зону. Спе­кулянти збували в Східній зоні знецінені грошові знаки, вилучаючи весь на­явний товар. Запровадження нових грошей у західних зонах перетворило територіальні кордони у державні. Військово-полгтичний та державний розкол Німеччини став реальністю.

ФРН

Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення Конституції та проголошення ФРН. Відповідно до потсдамських рішень у західних зонах були заборонені та розпущені нацистська партія і всі про­нацистські організації. Почалося відродження старих партій. Ще до почат­ку другої світової війни в Німеччині набула поширення ідея створення міжконфесійної, християнської партії, що дозволило б подолати конфесій­ну обмеженість партії Центр (партії католиків, заснованої 1871 року). Після нищівного краху, якого зазнала гітлерівська Німеччина, єдиною духовною опорою мільйонів німців залишалися церква, християнство, тим більше, що у роки нацизму католицька й протестантська церкви зазнавали утисків та переслідувань.

Однією з перших політичних партій, яка скористалася ідеєю об'єднан­ня всіх християн, стала центристька партія Християнсько-демократичний союз (ХДС), яку в червні 1945року заснував у Кельні Конрад Аденауер.Саме він запропонував альтернативу «Христос чи Маркс», виступив як по­борник «соціалізації» капіталізму. У програмах християнських демократів Аленської (лютий 1947 року) та Дюссельдорфської (червень 1949 року) ішлося про пошук «третього шляху» розвитку: між радянським соціалізмом та крайнощами американського капіталізму. В їх основу лягли ідеї христи-

2Я2

янського соціалізму, демократії, позакласової солідарності, соціальної спра­ведливості, соціальної ринкової економіки, участі робітників в управлінні виробництвом тощо. Соціальний склад партії був досить розлогий: від ве­ликих підприємців до робітників.

Споріднена з ХДС земельна баварська партія мала назву Християнсь-ко-соціальний союз (ХСС). Обидві партії виступили єдиним блоком - ХДС/ ХСС. Ліберали створили Вільну демократичну партію (ВлДП), одним із організаторів якої був Теодор Хейс. Вільні демократи обстоювали принци­пи приватної власності та вільного ринкового господарства і об'єднували середніх та дрібних власників, чиновництво, службовців. Відновила свою діяльність соціад-демократична партія (СДПН), яку очолив Курт Шумахер. Програма соціал-демократів, проповідуючи усуспільнення низки галузей, великих банків, аграрну реформу, участь трудящих управлінні виробницт­вом, тобто соціалізм без насильницької революції, не передбачала, однак, докорінних суспільно-економічних перетворень та ліквідації ліберально-де­мократичних підвалин суспільства. Легалізувалася також Комуністична партія Німеччини

Поряд з інституюванням Бізоніїта Тризонії на Лондонській конференції було схвалено рішення про заснування Парламентської ради, завдання якої полягало у підготовці нової конституції для Західної Німеччини.

Парламентська рада була створена 1 вересня 1948 року. До неі увійшли представники всіх партій ( 65 депутатів, в тому числі іі комуністи), які реп­резентували інтереси 46 млн. осіб. Варто зауважити, що компартія була єди­ною партією, яка відігравала деструктивну роль в суспільно-політичному житті західних зон. Очолив Парламентську раду Конрад Аденауер.

Робота над проектом нової конституції була не з легких. Він мав відпо­відати тезам Лондонської угоди, а водночас задовольняти вимоги представ­ників різних партій, предс ґавлених у Парламентській раді. Конраду Аденау-еру доводилося не раз силою свого авторитету та зв'язків з союзним коман­дуванням відхиляти занадто широкомасштабні чи ультраліві вимоги.

8 травня 1949 року, в річницю капітуляції Німеччини, конституцію май­бутньої західнонімецької держави було проголосовано й прийнято в Парла­ментській раді 53 голосами проти 12(3 від КПН). Основний закон був схва­лений землями та трьома військовими губернаторами союзників. Закриваю­чи останнє засідання Парламентської ради Конрад Аденауер сказав: «Ми сподіваємося, що скоро настане той день, коли весь німецький народ об'­єднається під цією Конституцією».

При підготовці Основного закону було враховано правові прорахунки

Веймарської конституції, яка дозволила прийти в 1933 році до влади Гітле-ру. Цей закон являє собою компроміс між федералістською та централістсь-кою концепціями державотворення. Він проголошував Західну Німеччину, яка складалася з 10 земель, федеративною, соціальною та правовою респуб­лікою. Кожна земля мала власну конституцію. Було вироблено міцні демок­ратичні противаги тоталітаризму, зведено до мінімуму функції президента, якого наділено лише представницькими функціями. Канцлер не міг бути усу­нутий з посади без одночасного обрання нового канцлера. Цей механізм от­римав назву конструктивного вотуму недовіри. Так була сформована склад­на і водночас ефективна структура розподілу влади, повноважень держав­них структур і контролю над ними.

Чотири інституції у ФРН беруть пряму участь у виробленні політичних рішень: канцлер одноособово, уряд, парламент та політичні партії.

Згідно конституції, главою ФРН є федеральний президент, який оби­рається Федеральними зборами на п'ятирічний термін.

Законодавчим органом ФРН, згідно з Основним законом, є двопалат­ний парламент, який складається з бундестагу (палата депутатів) та бундес­рату (палата земель). Депутатів бундестагу обирають терміном на 4 роки: половину з них обирають за .мажоритарною системою, другу половину - за партійними списками. Партія, яка набрала менше 5 відсотків голосів, поз­бавляється парламентського представництва. Членів бундесрату признача­ють уряди земель. Конституція ФРН забезпечує широкі права і свободи гро­мадян; закріплює її мирний характер; німецькі війська не могли використо­вуватися за межами країни. Вона узаконює соціальний характер ринкової економіки, тобто економіки, яка працює на забезпечення потреб та інтересів громадян.

14 серпня 1949 року відбулися вибори до бундестагу, в яких взяли участь 78,5 відсотка виборців. За їхніми результатами блок ХДС/ХСС отримав 139 з 402 депутатських мандатів, що становило 32,1 відсотка голосів. СДПН ви­борола 132 депутатські мандати, ВлДП - 52. Всього до першого бундестагу увійшли представники 10 партій. КПН в бундестазі була представлена 15 депутатами, Німецька народна партія - 17. Першим президентом ФРН став лідер ВлДП Теодор Хейс.Він обіймав цю посаду два терміни: з 1949по 1959 роки. Наступні два п'ятирічні терміни з 1959 по 1969 рік - президен­том ФРН був представник ХДС Г.Любке, у 1969-1974 роках - Г.Хайнеман (СДПН); у 1974-1979 -В.Шеель (ВлДП); у 1979-1984 -К.Карстенс (ХДС); у 1984-1994 - Р.фон Вайцзеккер (ХДС); у 1994 - 1999 роки - Р.Херцог (ХДС); з 1999року цю посаду обіймає Й.Рау (СДПН).

Посада канцлера є найголовнішою у системі виконавчої влади, його кандидатуру пропонує президент, а обирає більшість бундестагу. Канцлер займає домінуючу позицію в уряді. Лише його одного з усіх членів уряду

284

обирає парламент. Він призначає і звільняє міністрів, число яких необмеже­не. Канцлер - єдиний міністр, на якому з конституційної точки зору лежить відповідальність перед бундестагом. Він визначає зовнішню та внутрішню політики держави, яка є обов'язковою для федеральних міністрів.

15 вересня 1949 року Федеральні збори за пропозицєю президента з' 402 присутніх депутатів 202 голосами обрали канцлером 73-річного К.Аде-науера. Цій людині випало непросте життя, що дозволяє відкинути закиди у корисливих мотивах діяльності першого канцлера ФРН. К. Аденауер був типовим прагматиком, далеким від сентиментів та романтики у політичних питаннях.,

В уряді, сформованому К. Аденауером, домінував блок ХДС/ХСС, яко­му належало з 13міністерських посад 8,ВлДП - 3,Німецькій народній партії - 2.

При утворенні ФРН союзники обмежили її незалежність низкою умов-.Так звана Троїста угода про окупаційний статут від 8 квітня 1949 року пе­редбачала збереження союзницького контролю над зовнішньою політикою та торгівлею, валютними операціями та дотриманням Конституції ФРН до 2005 року. Було обумовлено також скорочення програми репарацій і демон­таж військових підпрємств; Рурський та Саарський статути передбачали відповідно міжнародний контроль та французькі преференції.

К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876- 1967). Шлях Конрада Аденауера до вершин влади почався у м. Кельні, де він народився у сім'ї службовця канцелярії міського суду. Отримав юридичну освіту. Працював адвокатом. Свою політичну діяльність розпочав у партії Центр. 3 1912 року - перший помічник обер-бургомістра Кельна. Цього ж року став мером міста (до 1933 року). З приходом до влади нацистів був усунений з посади. Брав участь у змові проти Гітлера 1944 року. В 1945 році окупаційна влада при­значила його мером Кельна. Організатор ХДС та перший канцлер ФРН.

Ера Аденауера (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. «Німецьке економічне диво», причини та результати. Напередодні післявоєнних реформ народ­не господарство Німеччини перебувало у критичному стані. 1947 року обсяг промислової продукції сладав лише 36 відсотків продукції, виробленої 1936 року. Причини застою полягали у відсутності належної організації праці та недостатньому використанні робочої сили, якої було більше, ніж достатньо: до Західної Німеччини перебралося 13 млн.переселенців із земель, які відійшли від Німеччини. Тривалість робочого тижня фактично становила лише 60 відсотків зайнятості робітника у 1936 році. Решта часу люди вит­рачали на пошуки їжі. на стояння у чергах, поїздки на села. Стимулів до праці не було, оскільки існувала фіксована зарплата: за 8-годинний робочий

285

день робітник отримував 10 марок, тоді як І кг житнього хліба коштував на чорному ринку 9,8 марки. 1 яйце - 8 марок. Набував поширення примітив­ний натуробмін. У повному розладі знаходилися фінанси: гіперінфляція, державний борг, який 1946 року втричі перевищував обсяг валового націо­нального продукту.

Тривалість такої складної економічної ситуації могла породити серй­озні соціальні конфлікти. Вірогідність такого сценарію розуміла і значна частина німецьких політиків, і окупаційна влада.

К.Аденауер коротко і чітко сформулював пріоритетне завдання своєї діяльності: «Економіка - наша доля.» Постало питання: яким чином розв'я­зувати економічні проблеми? Пропонувалося два альтернативні шляхи: пер­ший, (його безкомпромісно відстоювала СДПН), полягав у запровадженні планової централізованої економіки; другий ( на його прийнятті наполягали ХДС, ХСС і ВлДП) зводився до ідеї соціального ринкового господарства. Щоправда, автори другого варіанту побоювалися хаосу при лібералізації економіки. Термін «соціальне ринкове господарство» в економічній програмі ХДС/ХСС можна розшифрувати такими поняттями, як «справедливі ціни» (тобто ринкові), «вільний вибір професії», «справедливий розподіл економ­ічних доходів», «заохочення приватної власності», «власність для всіх», «мінімізація ролі держави в економіці», «зниження податків» тощо. Важли­ву роль у виборі економічної стратегії цими партіями зіграло соціальне вчення католицької церкви, викладене в енцикліці папи Пія XI 1931 року; воно проголошувало кончу потребу подолати індивідуалізм, служити справі за­гального добробуту, стверджувало право на приватну власність, чесну пра­цю, відповідну зарплату, захист непрацездатних тощо.

Отже, необхідність реформ ніхто не заперечував. Першою серед них стала фінансова, яка включала зміни в грошовій та ціновій сферах. Грошо­ва реформа розпочалася 21 червня 1948 року анулюванням старих рейсма-рок та запровадженням нових дойчмарок. Кожен житель західних зон отри­мував на руки 40 дойчмарок, згодом ще 20. Пенсії, зарплата і квартплата і надалі підлягали виплаті у співвідношенні 1 до 1. Готівку та половину при­ватних заощаджень обмінювали у співвідношенні 10 до 1. Доступ до решти зоощаджень, які були на рахунках у банках, на тривалий час перекрили. Цим вдалося швидко зменшити інфляційну грошову масу. Через три дні було оголошено реформу цін: скасування принципів «примусового господарю­вання», адміністративного розподілу ресурсів та контролю за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи став Л.Ерхард, професор права Мюнхенського університету, міністр економіки баварського земельного уряду, міністр економіки в уряді К.Аденауера, згодом канцлер. Свою економічну теорію від виклав у праці «Добробут для всіх».

Водночас Економічна рада, запропонувала, а парламент затвердив низку

286

законів: про декартелізацію, про основи економічного управління, про пол­ітику після грошової реформи, про участь в управлінні виробництвом, про стимулювання праці, про соціальну допомогу про незалежність федераль­ного банку, а також закон проти самовільного підвищення цін. Регулюючу роль держави в економічних процесах було суттєва зменшено; в її віданні залишалися лише традиційні інструменти грошової політики (процентна та кредитна ставки, валютні курси) та регулювання фінансових витрат. Особ­ливу роль відігравала політика дотацій: держава підтримувала житлове буд­івництво, сільське господарство, транспорт, вугільну та металургійну галузі тощо. Успіхові господарської реформи сприяли і такі фактори, як заборона обігу іноземних валют на території західних зон. жорсткий контроль за імпор­том та експортом. Серйозним стимулюючим важелем реформи стала успі­шно здійснена демонополізація, яка відбулася у два етапи. Перший припав на 1947-1948 роки, коли концерни перетворювалися в акціонерні підприєм­ства. Другий етап розпочався з осені 1948 року, коли окупаційна влада поча­ла повертати підприємства колишнім власникам. Ці підприємства також трансформувалися в акціонерні. Реорганізація тривала до 1954 року. Щоп­равда, у банківській сфері в цілому збереглося централізоване керівництво. Поступово й обережно відбулася реконверсія військово-промислового ком­плексу.

Прогнозованого спаду еконрміки у ході реформ не сталося , хоча восе­ни 1948 року Західна Німеччина пережила велику соціальну напругу, пов'я­зану з відпуском цін. Наприкінці цього ж року ціни стабілізувалися, наміти­лося економічне зростання. 1950 року виробництво промислової продукції первищило рівень 1936 року. Темпи щорічного приросту склалалн упродовж 1950-1966 років 9,6 відсотка, а у 1951 році - навіть 18 відсотків. У першій половині 1960-х років ФРН зайняла друге місце у світі за обсягом промис­лового виробництва. За 15 років валовий внутрішній продукт зріс більше ніж у чотири рази, середня зарплата - утричі (з 3000 до 8500 марок). 1958 року було досягнуто повної конвертації марки.Потужний експорт дозволив створити золотий запас, який дорівнював англійському, французькому та швецькому разом узятими.

Ці показники засвідчили феномен, названий «німецьким економічним дивом». Серед його чинників виділимо такі: оновлення основного капіталу відбувалося за активної участі держави (80 відсотків капіталовкладень йшло на розвиток новітніх галузей): відсутність досередини 1950-х років військо­вих витрат; надходження за «планом Маршалла» 2,7 млрд. доларів; здійснен­ня успішних господарських реформ; високопродуктивна праця громадян. Важливим був не тільки економічний бік справи, але й моральний, тобто пробудження духу німецького народу, віри у свої сили та можливість відрод­ження.

287

Важливою складовою соціальної ринкової економіки і а «економічно­го дива» став західнонімецький варіант регулювання трудових відносин. К.Аденауер став ініціатором законів 1951-1952 років про співучасть в уп­равлінні виробництвом робітників і роботодавців, відповідно до яких на підприємствах були створені на паритетних засадах спостережницькі ради з робітників та власників (згодом лише з третини робітників), запроваджено посади робітничого директора з метою попередження страйків та придбан­ня робітниками акцій підприємств, на яких вони працювали, засновано пре­міальну систему тощо. Результатом гуманізації трудових відносин стала прак­тична відсутність у ФРН до початку 1960-х років страйків.

Соціальна сфера діяльності уряду відповідала концепції соціальної ринкової економіки. Соціальна держава - це держава, яка, ставлячи собі за мету реалізацію права людина на гідне життя, бере на себе соціальні, функції: працевлаштування людей, допомогу на випадок безробіття, будівництво житла, заходи в галузі освіти, охорони здоров'я. Характерною ознакою соц­іальної держави є забезпечення нею рівних можливостей для громадян у сфері освіти й виховання, справедливої податкової політики, регулювання ринку праці і контролю за умовами праці, захисту економічних та політич­них прав громадян.

За роки канцлерства К.Аденауера було запроваджено нову пенсійну систему з переходом від «статичної» до «динамічної» пенсії (пенсійний вік становив 65 років, а мінімальний страховий стаж 15 років). Було розроблено також програму « соціального житлового будівництва», тобто спорудження відносно дешевих будинків для робітників та службовців. Держава заохочу­вала індивідуальну забудову шляхом надання пільгових кредитів, премію­ванням внесків на індивідуальне будівництво в ощадкасах, звільнення від податків фірм, які будували житло, заборонила підвищувати квартплату. За­галом упродовж 1949 - 1965 років у ФРН було побудовано 8,5 млн. квартир, що фактично означало розв'язання житлової проблеми в країні.

Цілком логічно, що внутрішньополітична діяльність першого канцле­ра ФРН позначена антикомуністичною спрямованістю. Були заборонені різні радянсько-німецькі товариства, а 1956 року - КПН, інкримінуючи їм анти-конституційну діяльність, комуністів не приймали на державні посади тощо.

«Залізний канцлер» та розвиток повоєнних міжнародних відносин. Розкол Німеччини, утворення ФРН та НДР з усією очевидністю поставили на порядок дня питання про майбутнє німецької нації, а в зв'язку з цим і проблему зовнішньополітичних пріоритетів. На час свого утворення ФРН займала площу у 248 тис. км. і межувала з НДР, Данією, Нідерландами, Бель­гією, Люксембургом. Францією, Швейцарією, Австрією та Чехословаччи-ною і таким чином посідала важливе геополітичне й стратегічне становище в Європі. Міжнародна ситуація склалася так, що ФРН опинилась у центрі

подій, пов'язаних із повоєнною конфронтацією між Сходом і Заходом.

Той факт, що Конрад Аденауер поєднував посади канцлера та міністра закордонних справ, засвідчує пріоритетність зовнішньої політики, яка інко­ли уособлювалась у самому К. Аденауерові. Стрижнем зовнішньої політики ФРН та Конрада Аденауера був союз з США, інтеїрація у європейські струк­тури, особливі стосунки з Францією. Безумовно, на зовнішньополітичній арені ФРН в особі К. Аденауера мала єдину мету - крок за кроком розширю­вати німецькі права та свободи, перетворити ФРН з об'єкта у повноправно­го суб'єкта міжнародних відносин.

Понад усе для К. Аденауера було відновлення своєї держави - пол­ітично, економічно, духовно. Дилеми, яку модель обрати при цьому - ра­дянську чи західну - для нього не існувало. З перших же повоєнних днів він визначився: курс на атлантичну співпрацю.

Важко погодитися з твердженням, що Конрад Аденауер був «канцле­ром союзників». Як досвідчений політик він володів майстерністю тактич­ного маневрування, не роблячи винятку і для союзників, керувався лише на­ціональними інтересами; західних союзників використовував для досягнен­ня власної мети - відродження Німеччини, унеможливлення контролю СРСР над обома частинами розшматованої країни.

Той факт, що США опікувалися долею післявоєнної ФРН слід віднести до заслуг К. Аденауера. Канцлер ФРН зумів таким чином побудувати відно­сини з могутньою заокеанською державою, що остання, порушуючи власні традиції і всупереч власним інтересам, не поспішала виводити з Західної Німеччини свої війська і взяла на себе довгострокові договірні зобов'язання в рамках союзу. К. Аденауер писав у своїх «Спогадах»: «Коли я в 1949 році став канцлером, то найважливішим завданням для мене була нормалізація стосунків зі США, Англією та Францією Вся Європа мала усвідомити нашу добру волю до співробітництва. Вона мала зрозуміти нашу поведінку як свідчення нашого прагнення до відновлення.»

К. Аденауер розумів також, що без німецько-французького примирен­ня не може бути й мови про єдину Європу. Дві держави постійно конфлікту­вали між собою, тримаючи тим самим у постійній напрузі всю Європу. Кан­цлер справедливо зауважив: «Союз між Францією та Німеччиною вдихнув би нове життя в Європу. Я вважаю,' що це єдиний шлях до об'єднання.» Та­кого роду міркування підштовхнули К. Аденауера до вступу 1950 року у Європейське об'єднання вугілля й сталі. «Якщо ми доведемо, що серйозно ставимося до контролю за стратегічними ресурсами, то страх щодо нас змен­шиться», - переконував канцлер ФРН членів свого уряду.

Урядові кола Франції схвально сприйняли прагнення Німеччини до примирення. Можливо, зіграло свою роль і те, що французький президент Ш. де Голль був політичним однолітком К. Аденауера й добре розумів його

288

289

тривогу за майбутнє Німеччини, оскільки його самого хвилювало все, що пов'язано було з долею Франції. Конрад Аденауер і Шарль де Голль були політичними діячами, які мислили історично, масштабно і далекоглядно.

На початковому етапі стосунків між лідерами обох країн була певна напруга. Аденауер остерігався де Голля через французькі претензії на німецькі землі та її схильність до співпраці з СРСР. У свою чергу, де Голль не довіряв Аденауеру, пам'ятаючи драматичну історію франко-німецьких відносин, його непокоїло зміцнення впливу ФРН на міжнародній арені завдяки США. Зреш­тою особиста зустріч двох лідерів зняла цю упередженість і повну взаємну недовіру. 22 січня 1963 року було підписано Єлісейський договір про співро­бітництво у сфері зовнішньої політики, освіти та культури. Де Голль про цю угоду відгукнувся вельми красномовно: «Цей акт перегорнув сторінку дов­готривалої історії воєн, відчинив двері нового майбутнього для Франції, Німеччини, Європи, і, відповідно, усього світу.» Західнонімецький канцлер погодився з цією думкою. 16 травня бундестаг майже одноголосно схвалив угоду.

Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН. Відомо, що за рішеннями Вашингтонської конференції від 8 квітня 1949 року Західну Німеччину було позбавлено права мати армію та здійснювати мілітариза­цію країни. Проте відкритість політики ФРН, її прагнення до співпраці при­звели до припинення стану війни з нею. 2 травня 1950 року Західна Німеч­чина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи та до Комітету міністрів. ФРН надано також право на провадження власної зовнішньої пол­ітики. 19 вересня цього ж року Західній Німеччині було дозволено створити міністерство закордонних справ і налагодити дипломатичні відносини з усі­ма державами.

Західні союзники дбали не лише про міжнародне визнання ФРН, а й про її військову могутність. Сильний тоталітарний режим в НДР, війна в Кореї - це були фактори, якими США аргументували свою пропозицію, надіслану до Атлантичної Ради, про переозброєння Німеччини. 22 вересня 1950 року Рада НАТО одностайно визнала за доцільне забезпечити бундес­вер сучасною зброєю. Продовженням процесу інтеграції ФРН у міжнародну громаду став проект створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), до якої мали ввійти і німецькі формування.

27 травня 1952 року в Парижі було підписано договір про заснування ЄОС. Однак французькі Національні збори 30 серпня 1954 року відхилили ратифікацію ЄОС 319 голосами проти 264. Тоді почали пошук альтернатив­ної ЄОС структури. Першим кроком у цьому напрямку стала конференція у Лондоні (28 вересня - 3 жовтня 1954 року), на якій прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до Північноатлантичного пакту. Франція одержа-

290

ла натомість гарантії британської співпраці; створювалося «Агентство конт­ролю за озброєннями». Німеччина зобов'язувалась не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та бомбардувальників стратегічної авіації. Після того, як Франція ратифікувала постанову Лондонської конференції, 20-23 жовтня 1954 року у Парижі відбувся другий тур переговорів. Було до­сягнуто домовленості щодо відродження німецької армії (12 піхотних дивізій) зі своїм генеральним штабом, власними службами, військово-морськими і військово-повітряними силами; визначено також права і обов'язки інозем­них військових формувань на території ФРН. Для контролю за західноні­мецьким військовим потенціалом було створено Західноєвропейський союз під егідою НАТО, куди ввійшли 9 країн, у тому числі і ФРН. 5 травня 1955 року-офіційна дата вступу ФРН до НАТО. 17 липня бундестаг схвалив «За­кон про добровольців», який започаткував офіційне формування західноні­мецької армії. 1 січня 1956 року в містечку Андернах був сформований пер­ший батальйон нової західнонімецької піхоти.

ФРН в особі свого канцлера на середину 1960-х років серйозно заяви­ла про себе на міжнародній арені. Конрад Аденауер послідовно, крок за кро­ком, але наполегливо, відвойовував поле діяльності для майбутньої держа­ви. На початку 1949 року здавалося, що ФРН набуде статус суверенної дер­жави лише у далекій перспективі. Та сталося це вже у 1955 році, коли Кон­рад Аденауер поїхав до США. Під час покладання вінків до могили Невідо­мого солдата на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні було винесено німецький прапор і виконувався німецький гімн.

Процесу відновлення державності та посилення могутності ФРН вик­ликав невдоволення з боку керівництва Радянського Союзу. Міністр закор­донних справ СРСР А. А. Громико у спогадах про цей період писав, що, «по­рушуючи дух та букву Потсдаму, було взято курс на ремілітаризацію Захід­ної Німеччини та включення її до військового блоку НАТО». За умов «хо­лодної війни» така позиція не була новою : СРСР одразу став на шлях конф­ронтації та непримиренності до ФРН.

Спроби пом'якшити ситуацію були. Однак взаємна непоступливість зводила їх нанівець. 10 березня 1952 року СРСР виступив з пропозицією скликати «Раду чотирьох» з метою опрацювання в чотиримісячний термін договору про мир з Німеччиною і заявив про свою згоду на перегляд пробле­ми об'єднання ФРН і НДР. Незважаючи на перспективність пропозиції, Конрад Аденауер відхилив ноту СРСР. По-перше, він вважав, що Москва лише зміцнює орієнтири і робить ставку на німецький націоналізм, що є найбільшою загрозою планам загальноєвропейської інтеграції, по-друге, побоювався, що об'єднана «нейтралізована» Німеччина рано чи пізно по­трапить під вплив СРСР, що негативно позначиться на долі інших вільних

19*

291

народів Європи.

Макс Рейман, лідер КПН, у своїй книзі «Рішення 1945-1956» зауважив, що К. Аденауер перетворив ворожість до СРСР у державну доктрину. Таке твердження безпідставне. Канцлер ФРН не був ворогом СРСР чи росіян; він лише заперечував комунізм як правлячу ідеологію, не вірив, що вона запа­нує в усьому світі, навпаки, передбачав недовговічність радянської імперії.

Післясталінська радянська дійсність, так звана «хрущовська відлига», дала шанс докорінно змінити ситуацію. 8 червня 1955 року уряд ФРН одер­жав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання нормалізувати та вста­новити прямі відносини між СРСР і ФРН. Канцлера запрошували відвідати Москву в «найближчому майбутньому». Сам факт, що таке запрошення над­ійшло через місяць після вступу ФРН до НАТО, ще раз засвідчує, що СРСР поважав силу і реально оцінював вагу входження Західної Німеччини до НАТО.

На перше радянське запрошення ФРН відповіла лише нотою, в якій схвалювала наміри керівництва СРСР. З серпня 1955 року радянський уряд вдруге запросив канцлера відвідати Москву. 12 серпня Бонн дав ствердну відповідь і візит Конрада Аденауера було призначено на 9 вересня. Пізніше канцлер писав, що його переговори з росіянами виявилися «найделікатні-шими з тих, які я проводив. Я мав зробити все можливе аби використати будь-який шанс для об'єднання Німеччини, але й не зробити нічого такого, що пошкодило б нашому становищу на міжнародній арені.» Переговори в Москві тривали 4 дні. Питання об'єднання двох Німеччин залишилося не-вирішеним. Єдиним результатом зустрічі став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі відносини і обмінятися послами. Спочатку К.Аденауер не виявив схильності до цього, але змушений був погодитися з пропозиція­ми Москви, оскільки вона погрожувала не повернути німецьких військово­полонених. За даними радянського уряду, в СРСР їх залишалося ще 9626 осіб ( до 7 жовтня 1953 року до ФРН повернулося близько 20 тис. полоне­них). Було підписано також угоду про торговельно-економічне співробітниц­тво.

Потепління взаємин СРСР і ФРН виявилося короткочасним. Вибухо­небезпечна проблема Західного Берліну та друга берлінська криза 1961 року, яка завершилася будівництвом берлінського муру, звела нанівець спроби на­лагодити добросусідські відносини між двома державами.

Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверд­жувати, що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 - 1960-х років був її перший канцлер Конрад Аденауер. Пріоритетними на­прямками його діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з європейськими економічними та військовими структурами, налагод­ження стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була

292

спричинена деструктивними діями радянського керівництва. Конрад Адена­уер був далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема, об'єднання Німеччини та розпад СРСР.

Спадщина «ери Аденауера». Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки). Ре­зультати «ери Аденауера» можна вважати неоднозначними. З нацистською спадщиною було покінчено. ФРН перетворилася у процвітаючу країну, німецьке «економічне диво» стало реальністю. Але з початком 1960-х років джерела цього «дива» вичерпалися, темпи економічного зростання почали знижуватися, тобто почалося нормальне функціонування економіки.

В політичному плані все більше невдоволення в суспільстві викликав авторитарний стиль керівництва Аденауера, його твердий консерватизм та непоступливість.

1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відстав­ку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який у порівнянні з Аденауером справляв протилежне враження: зовні - добро-тливий товстун з незмінною сигарою, мав репутацію романтика та екстрап-рофесіонала, батько «економічного дива». На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на сере­дину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордон­них справ.

Нагадаємо, що СДПН стала «державною партією» ще в роки Веймарсь-кої республіки. З того часу коаліція СДПН з буржуазними партіями розгля­далася як найбільш раціональний еволюційний шлях розвитку країни в інте­ресах усього суспільства. Ця стратегія соціал-демократів залишалася про­відною і в повоєнній ФРН.

«Велика коаліція» стала можливою через значні зміни у програмі СДПН. Прийня і а 1959 року ця програма декларувала своєю кінцевою метою соц­іалізм як дуже віддалену перспективу. Водночас соціал-демократи визнава­ли приватну власність як основу свободи індивіда, заперечували і викресли­ли з програми поняття і практику класової боротьби. СДПН заявила про по­вну підтримку конституції ФРН і різко критикувала світовий комуністич­ний рух та соціалістичне будівництво у Східній Європі. Партія і в нових умовах залишалася масовою (750-900 тисяч осіб) і впливовою.

Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда -К.Кізінгера склало пере-

293

довсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економіч­ного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростан­ня» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі га­лузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961році вона станввила 9,9відсотка; 1970 - 12,5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках.

Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіт­тя: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив імігрантів (4,5 млн.осіб) ускладнив ситуацію.

У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевироб­ництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «гло­бального регулювання. "Закон про сприяння стабільності і пожвавлення еко­номіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального плану­вання та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галу­зей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію. Але проти політики «глобального регулювання» виступили консервативні сили правля­чої коаліції.

Лейтмотивом внутрішнього життя ФРН протягом 1960-х років була бо­ротьба навколо прийняття «надзвичайних законів». їх суть зводилася до при­пинення дії конституції, зосередження всієї повноти влади в руках виконав­чих органів та запровадження у країні надзвичайного режиму. Йшлося про скасування за умов «надзвичайного стану» демократичних прав, ув'язнення без суду тощо. Влітку 1965 року проекти цих законів були поставлені на го­лосування, але прийнято їх лише 1968року.

Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда-К.Кізінгера зводи­лася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. Це питання ще більше активізувалося після того, як 1964року в Ганновері відбувся з'їзд різних угруповань неофашистів і було створено національно-демокра­тичну партію на чолі з Адольфом фон Тадденом, загальна кількість членів якої складала 27тисяч осіб. Партія мала свої відділення в 7із 10земель. Вона заявляла про визнання парламентського ладу у ФРН і конституції, що дало їй можливість легалізуватися. В програмі націонал-демократів перева­жали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як за­хист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини на­цистів.

9Q4

У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конститую­вання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія». У квітні 1969 року в Ессені відбувся установчий з'їзд, який затвер­див статут та програму її діяльності: демократичне оновлення держави й суспільства, боротьба проти неонацизму та надзвичайних законів, участь трудящих в управлінні виробництвом, демократичне планування економіки в інтересах більшості трудящих, усуспільнення провідних галузей промис­ловості. НКП нараховувала 22 тисячі членів. Головою було обрано Курта Бахмана.

На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала актив­ізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'яз­ку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої осві­ти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. До цьо­го додалися зміни на міжнародній арені, поява ідеології «нових лівих», які заперечували матеріальні цінності суспільства споживання. Студентство ви­магало демократизації навчального процесу, припинення дії надзвичайних законів, протестувало проти гонки озброєнь, локальних воєн. Організацій­ним ядром руху став Соціалістичний німецький союз студентів. Форми бо­ротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоп­лення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася так­тика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анарх­ізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості.

У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впли­вом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'я-, вилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні.

У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили кон­сервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштей-на». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років запо­чатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже . за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжу­вали не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядер­ної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав.

Тим часом у стосунках між партіями «великої коаліції» почали накопи­чуватися непорозуміння, передовсім щодо методів розв'язання внутрішніх

9QR

проблем та в питаннях зовнішньополітичного курсу. До цього додався скан­дал довкола особи К.Кізінгера, який у роки другої світової війни працював у відділі політичної пропаганди міністерства закордонних справ. Відбувалася поляризація у суспільстві (легалізація неофашистської та комуністичної партій, студентський рух та політизація «руху зелених», страйки, тероризм). Все це спричинило розпад «великої коаліції»

Вибори 1969 року. Створення «малої коаліції». В.Брандт - «канц­лер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років вия­вився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовні­шньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46,1 відсотка голосів, СДПН - 42,7,ВлДП - 5,8відсотка.

Виникла вірогідність блоку СДПН і ВлДП. Справа в тому, що ще напе­редодні виборів лідер ВлДП Вальтер Шеель заявив про можливість коаліції з соціал-демократами. Ця заява була зумовлена певною еволюцією ВлДП, її перетворенням у консервативно-реформістську партію, особливо у сфері зовнішньополітичній: вільні демократи, як і СДПН, вважали за необхідне прискорити нормалізацію відносин з СРСР та державами Східної Європи. Щоправда, в соціальній сфері партія залишалась консервативною, вона вис­тупала проти вимоги профспілок, підтримуваних СДПН, щодо поширення закону 1951 року про паритетну співучасть на вугільну, металургійну та інші галузі промисловості.

І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висло­вився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віце-канцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів.

В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), наро­дився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до вла­ди Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістич­ного Інтернаціоналу. Помер 1992року.

28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про все­бічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінан­сового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соц­іалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і

східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від те­риторіальних претензій тощо.

Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чи­сельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства зай­малися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповнова­жений з питань планування. У 1971 році підготовано план розвитку на 1969-1975 роки, тобто на час дії «малої коаліції». Значна роль у системі плануван­ня відводилася міністерству фінансів: на перше місце ставилося виконання державного бюджету. Водночас було розроблено довгострокову програму на 1975-1985роки із щорічним економічним зростанням у межах 4,4-5відсотків. Щоправда, ідеї планування у соціал-демократів поєднувалися (як і в Кейнса) з принципами ринкової економіки, тільки вільна конкуренція до­повнювалася активністю держави з метою забезпечення стабільності еконо­мічного розвитку. Проте реальність виявилася серйознішою, і економічна криза 1974-1975 років збила ейфорію планування перших років правління «малої коаліції».

Уряд цієї коаліції характеризується як уряд реформ, на відміну від офіційних заяв ХДС/ХСС, які виступали проти « будь-яких експериментів». Постала потреба, перш за все, в новому законодавстві у сфері регулювання трудових відносин та частковій модернізації цивільного кодексу. 1972 року бундестаг обновив закон 1952 року про статус підприємства, за яким, як і раніше, в спостережницькій раді мало бути не більше 1/3 осіб найманої праці, заборонено було партійно-політичну діяльність на виробництві, зате полег­шено доступ профспілок на підприємства, розширювалося представництво молодих робітників у виробничій, раді, яка отримувала більші права у розв­'язанні особистих та соціальних проблем. Закон про паритетну участь в уп­равлінні (1974 р.) вийшов компромісним і набрав силу з 1976 року. Щоправ­да, його дія поширювалася лише на підприємства, де працювало понад 2 тисячі осіб. Формально закон передбачав склад спостережницької ради з рівної кількості представників капіталу та найманих робітників. Але в квоту найманих робітників ввійшли також керівники -службовці, які належали до еліти виробництва. До цієї ж квоти входили представники профспілки. 2/ З голосів Обирали голову ради, який мав 2 голоси. Обидві сторони були неза-доволені законопроектом. Профспілки перш за все тим, що не домоглися паритетної участі у спостережницькій раді. Не влаштовувала ця обставина і вільних демократів.

Інша група законопроектів була спрямована на те, щоб зробити найма­них робітників власниками майна. Це фактично було продовженням політи­ки ХДС/ХСС, які у 1961 і 1965 роках прийняли закон про «утворення влас-

297

ності» у робітників шляхом запровадження системи «інвестиційної зарпла­ти» та заохочення ощадної діяльності.

Третій соціал-демократичний закон про «перерозподіл власності» 1970 року мав на увазі створення «фонду нагромадження» інвестиційної зарпла­ти з відрахувань підприємств та дотацій держави. На руки робітникам вида­вали сертифікати та інші документи на власність. Цей закон інтенсивно рек­ламували. Висловлювалася навіть безглузда ідея викупу власності корпорацій. Закон практично не давав робітникам жодних можливостей, щоб забезпечи­ти себе виробничою власністю. В кращому випадку він стимулював нагро­мадження для придбання машини, телевізора тощо.

Закон про пенсії визначав мінімальний рівень матеріального забезпе­чення громадян коштом держави та його підвищення, запроваджував пенсії для домогосподарок та дрібних («самостійних») виробників. Закон охопив близько 500 тисяч осіб. Було збільшено пенсії для учасників війни; передба­чено різні додаткові виплати, що складали 57 відсотків генсії, їх поширено на 10 млн. пенсіонерів; запроваджено також рухому шкалу для пенсійного віку: її знизили з 65 до 63, а для деяких категорій - до 60-62 років. Таким чином, за 3 роки (1970-1972) загальна сума пенсійних виплат зросла в 3,5 раза.

З 1970 року збільшено допомогу на дітей і доплати на житло. З 1974 року громадяни ФРН почали одержувати виплати на дітей незалежно від достатку сім'ї та кількості дітей, а відповідно до Закону 1970 року про охо­рону прав наймачів житла одержали півмільйона соціальних (дешевих) квар­тир. Основними джерелами фінансування соціальних реформ були внески застрахованих та підприємців. Внески перших збільшились (з 1970 по 1978) з 8, 2 до 11,3 відсотка валового заробітку робітників. Загальна сума витрат на соціальне страхування на випадок хвороби зросла з 4,7 відсотка до 7,6 відсотка національного доходу.

При реформуванні системи освіти мова йшла про професійне навчан­ня, середню та вищу школи. 1969-1971 років було прийнято закон про сти­пендії, про безплатне навчання та відкриття нових вищих навчальних зак­ладів. До кінця 1970-х років кількість студентів зросла втричі; витрати на освіту -з 11,2до 15,2відсотка бюджету країни. Відповідну роль у появі цього законодавства зіграли студентські страйки.

Важливим засобом піднесення громадського статусу молоді у суспільстві став закон 1970 року про зміни у виборчому праві, який знизив віковий ценз на виборах з 21року до 18.

Плани створити єдиний тип державної школи через протидію ХДС/ ХСС не були реалізовані, як і намір реформувати профосвіту.

Після гострих дискусій 1974-1975 років було проведено податкову ре­форму. Проте принципових змін у ти сфері не сталося. Певні пільги одер-

298

жали лише люди з низькими доходами, також дрібні й середні власники. Але водночас збереглися пільги і державні субсидії великому капіталу. Сам В.Брандт говорив, що податкова реформа не стала «славною сторінкою в діяльності його уряду».

«Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітич­них проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уря­ду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «дру­гою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»).

Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмо­вилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі.

В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найб­лижчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секре­тарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розу­міння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у дер­жавах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання.

Вже у грудні 1969 року розпочалися переговори з СРСР, згодом - з Польщею та НДР. Складність московських переговорів полягала в тому, що необхідно було розв'язати цілий комплекс принципових питань у стосунках між СРСР та його союзниками і ФРН. Згодом сторони дійшли згоди і виро­били текст з 10 тез, відомий як документ Бара (чи «Громико-Бара»). Договір між ФРН та СРСР був підписаний 12 серпня 1970 року у Москві. Обидві держави зобов'язувалися поважати європейські реалії, розв'язувати спірні питання мирним шляхом, утримуватися від взаємних погроз силою та її застосування. Стрижнем договору стало питання про кордони, і сторони прийняли рішення «неухильно оберігати територіальну цілісність усіх дер­жав у Європі в їхніх нинішніх кордонах», заявивши, що не мають жодних територіальних претензій і не будуть висувати їх у майбутньому. Це стосува­лося східного кордону з Польщею (по Одеру-Нейсе) і кордону між ФРН та НДР. Боннські політики домоглися, щоправда, формули «непорушності» кор­донів у Європі тільки стосовно кордонів Федеративної Республіки. їхні зу­силля були спрямовані на те. щоб залишити відкритим шлях до об'єднання Німеччини у відповідності з основним законом ФРН. Таким чином, Мос-

299

ковський договір фіксував збереження територіальних реальностей в Європі, які склалися після другої світової війни, що гарантувало стабільність і мир на континенті. В той же час, і це підтвердилося через два десятиріччя, до­говір не становив перешкод до об'єднання двох німецьких держав.

Паралельно з московськими переговорами у Варшаві йшло обговорен­ня проблем нормалізації стосунків між ФРН і Польщею. Це питання мало для обох держав величезне політичне і психологічне значення, враховуючи те, що друга світова війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і беручи до уваги величезні жертви польського народу в цій війні. 7 грудня 1970 року (в час підписання договору) В.Брандт, ставши навколішки, вшанував пам'ять жертв варшавського гетто. За договором ФРН та Польща визнавали непорушність західних кордонів по Одеру-Нейсе. Важливу роль у врегулюванні німецько-німецьких відносин мала угода 1971 року чотирь­ох держав (СРСР, США,.Великобританія, Франція) про Західний Берлін. Німецьку столицю колишні союзники не визнали складовою частиною ФРН, разом з тим ФРН мала представляти інтереси Західного Берліну на міжна­родній арені, зберігався контроль 4-х держав в анклаві та розширювалися зв'язки зі Східним Берліном. Додатково були підписані угоди про транзит через НДР, транспортне сполучення між ФРН та Західним Берліном, відвіди­ни родичів тощо.

Винятково складний характер мали переговори між ФРН та НДР, які врешті-решт завершилися підписанням 1972 року договору про відносини між обома сторонами «на основі повної рівноправності, відмови від диск­римінації, поваги незалежності і самостійності» обох німецьких держав.

Все ж між ФРН та НДР залишились «особливі стосунки», не обумов­лювався обмін послами. Договір обійшов питання державної приналежності жителів НДР, що практично означало невизнання ФРН громадянства НДР, відсутньою була угода з питань власності, що засвічувало невизнання ФРН соціальних перетворень в східній німецькій державі. Позитивним результа­том договору стало визнання НДР більшістю держав світу, прийняття ФРН та НДР до ООН. Упродовж 1973-1974 років були підписані договори між ФРН та ЧССР, які не визнавали рішень Мюнхенського договору 1938 року, а також з Болгарією, Угорщиною та МНР. Миротворчу діяльність В.Брандта відзначено Нобелівською премією миру.

Тим часом у бундестазі склалася рівновага між «малою коаліцією» та опозицією - патова ситуація: обидві сторони мали по 248 осіб. У бундестазі, який мав право вето, більшість голосів належала опозиції. Це означало, що уряд Брандта-Шееля міг займатися лише поточними справами, а законодавчій діяльності загрожував параліч. Виникла урядова криза. Спроба ХДС/ХСС скористатися весною 1972 року винесенням вотуму конструктивної недо­віри В.Брандту, не мала успіху. Постало питання про позачергові парла-

300

мснтські вибори. Тоді за погодженням з урядовими фракціями опозиція зно­ву внесла пропозицію про вотум недовіри урядові. В.Брандт зазнав «запла­нованої» поразки. Вибори були призначені на 19 листопада 1972 року.

Загальна політизащя західнонімецького суспільства, заангажованість населення, різко підвищилася в ході виборчої кампанії. Лауреат Нобелівсь­кої премії, канцлер «малої коаліції» перебував у зеніті своєї слави. У вибо­рах взяв участь 91 відсоток населення - найвищий показник в історії країни. СДПН набрали 45,8 відсотка голосів (230 мандатів), вона вперше стала най-могутнішою фракцією бундестагу. ВлДП отримала 8,4 відсотка голосів (41мандат). ХДС/ХСС підтримали 44,9 відсотка громадян (225 мандатів). Партії урядової коаліції мали перевагу в 46 мандатів. 13 грудня В.Брандт, якому в ці дні зробили складну операцію, був переобраний канцлером. У своїй уря­довій заяві він зосередив увагу на ідеї «якості життя».

7 травня 1974 року В.Брандт подав президентові Хайнеману прохання про відставку. За найпоширенішою версією сучасників, він зробив це з мо­ральних мотивів: у квітні 1974 року було заарештовано співробітника бюро канцлера Г.Гільйома, який виявився офіцером спецслужби НДР. Про це В.Брандт розповів у своїх «Спогадах».

Проте, були й інші підстави для відставки: послаблення через хворобу контролю за партією, розходження з профспілками та погіршення з 1973 року внутрішньополітичної ситуації в країні. Останнє пов'язане було з різким підвищенням цін на нафту, а тому вже наприкінці 1973 року її споживання зменшилося на 25 відсотків. Зросли інфляція (7 відсотків в 1974 році), ціни (на 8 відсотків у порівнянні з 1972 роком), безробіття. З різкою критикою уряду виступили такі видатні політики СДПН як Г.Шмідт, Г.-Й. Фогель. Зга­дуючи про ті часи, В. Брандт з гіркотою писав пізніше, що друзі байдужіли до нього, він не відчував підтримки.

Разом з тим, канцлерство В.Брандта залишило помітний слід в історії ФРН. Його пошуки нових шляхів і засобів керівництва державою суттєво збагатили інструментарій управління сучасним суспільством. «Нова східна політика» ФРН зіграла важливу роль у наближенні кінця «холодної війни», у послабленні конфронтації блокових систем і в кінцевому результаті - у фор­муванні європейської моделі сучасного світу.

Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки). Після відставки В.Брандта змін у правлячій коаліції не сталося. Новим канцлером ФРН було обрано Гельмута Шмідта, колишнього міністра фінансів та заступника В.Брандта по партії. Він попросив Брандта залишитися на посаді голови СДПН і до 1987 року екс-канцлер керував цією масовою партією, одночасно очолюю­чи з 1976 року і до кінця своїх днів - 1992 року, Соціалістичний Інтернаціо­нал. Віце-канцлером та міністром закордонних справ став лідер ВлДП Ганс-Дітріх Геншер. У наступні роки Г.Шмідт заслужив звання «залізний канц-

301

лер». Його твердий характер і раціональний стиль керівництва контрастував з м'якістю та романтизмом В.Брандта. У СДПН Г.Шмідт очолював консер­вативні, прагматичні кола.

Так само його внутрішньополітичний курс характеризується значним поправінням і запровадженням неоконсервативних методів у соціально-еко­номічній політиці. Приводом для згортання реформ стала енергетична й еко­номічна кризи 1973-1975 років, падіння промислового виробництва на 11 відсотків, безробіття (2 млн. осіб), страйковий рух. Уряд спробував запрова­дити антикризову програму. В квітні 1976 року було підписано погоджувальну угоду між підприємцями та профспілками, за якою уряд зобов'язувався вжи­ти заходів, спрямованих на стримування інфляції, збільшити представницт­во робітників у спостережницьких радах на підприємствах, запровадити дер­жавну програму професійної перепідготовки робітників. Профспілки на­томість погоджувалися на підвищення зарплати лише на 3,5-5,5 відсотка щорічно. Через два роки стало очевидним, що погоджувальна акція не дала бажаних наслідків. Розпочалася нова хвиля страйків. Ресурси кейнсіанської моделі вичерпували себе.

Уряд Г.Шмідта вдався до згортання державного планування і прямого інвестування, до заохочення і стимулювання приватної ініціативи. Ця пол­ітика виявилася більш успішною. 1975 року було прийнято закон про ради­калів (закон про заборону на професії), за яким члени екстремістських орган­ізацій не могли займати державні посади - від міністра до вчителя початко­вих класів. Окрім неофашистів, до потенційних ворогів держави та демок­ратії були зараховувані й комуністи. Також запроваджувалися заходи щодо зменшення кількості імігрантів, позбавлення їх соціального забезпечення. Успіхи СДПН на виборах 1976 та 1980 років підтвердили ефективність дій Г.Шмідта.

Зовнішньополітична діяльність уряду Г.Шмідта -Г.-Д. Геншера позна­чена двома тенденціями, з одного боку, акціями, спрямованими на зміцнен­ня міжнародної розрядки, з іншого - переходом до консерватизму та орієн­тацією на атлантичне співробітництво.

1975 року ФРН приєдналася до рішень Гельсінської наради з безпеки та співпраці у Європі. 1978року до Бонну з офіційним візитом прибув Л.Брежнєв, а через два роки відбувся візит-відповідь урядової делегації ФРН до Москви, в ході якого вперше в історії двох країн було підписано довгост­роковий договір про співпрацю. Активну роль відіграв західнонімецький канцлер у розвитку європейського інтеграційного процесу, у формуванні європейської фінансової системи з уведенням в обіг особливої грошової одиниці - екю, у запровадженні прямих виборів до Європарламенту та роз­ширенні функцій структур ЄЕС тощо.

Разом з тим ФРН підтримала рішення НАТО 1979 року про розміщен-

302

ня американських ракет-носіїв ядерної зброї в Європі, в тому числі на своїй території . Щоправда, Г.Шмідт домігся так званого «подвійного рішення» НАТО, тобто про дислокацію ракет з одночасним продовженням переговорів про роззброєння з СРСР. Разом з тим західнонімецький соціал-демократич-ний уряд різко засудив радянське вторгнення в Афганістан і відмовився від участі в Олімпійських іграх 1980року у Москві.

Але 13-річний період соціал-демократичного правління добігав кінця. Нагромаджувалися проблеми, пов'язані насамперед з необхідністю струк­турних змін в економіці, з формуванням нових позитивних ідеологічних цінностей, які були б адекватні вимогам сучасного світу. 1 жовтня 1982 року фракція ХДС/ХСС при підтримці ВлДП, міністри якої вийшли з уряду Г.Шмідта, внесли у бундестазі вотум недовіри «його урядові». Наближалася ера німецького неоконсерватизму начолі з Г.Колем.

Ера Г.Коля (1982-1998 роки). Внутрішня політика. В кінці 1970-х -початку 1980-х років ФРН зіткнулася з рядом негативних тенденцій, а саме: з неефективністю традиційного державно-монополістичного регулювання, тобто кейнсіанства; безробіттям (1,8 млн. в 1982 році), інфляцією (8 відсотків), дефіцитом державного бюджету, труднощами з експортом, падінням курсу марки на 30 відсотків. Нагадаємо, що з початком 1980-х років увесь світ пережив нову циклічну економічну кризу.

Симпатії німецького населення почала завойовувати «неоконсерватив­на», або «неокласична» концепція, інакше - «рейганоміка» в західнонімець­кому варіанті. її основні настанови такі: відповідальність за рівень зайня­тості слід перекласти на підприємців і профспілки; емісійний банк повинен прагнути до стабільності цін і підтримання певного валютного курсу; дер­жава має найзагальніший вплив на економічний розвиток, сприяючи струк­турній перебудові економіки та підтримуючи необхідні темпи народногос­подарського зростання.

Особливі суперечності у попередній урядовій «малій коаліції» викли­кало рішення НАТО про розміщення крилатих ракет та Першингів - 2 в Західній Європі, в тому числі на території ФРН. Канцлер Г.Шмідт був за, але інші стовпи СДПН, такі, як В.Брандт і Е.Бар, були проти. Це в основному й викликало урядову кризу.

До цього додалося загальне ускладнення міжнародної ситуації: 1979 року почалася окупація радянськими військами Афганістану, 1980-1981-політична криза в Польщі; кінець 1970-х - початок 1980-х років - фунда-менталістська революція в Ірані на чолі з Хомейні тощо.

Перехід влади до ХДС/ХСС відбувся без парламентських виборів. Християнські демократи вдалися до активної критики діяльності «малої коаліції». В той же час у партії Вільних демократів, яка перебувала у союзі з СДПН, тривала дискусія щодо поступок профспілкам, що, як вважають, ста-

303

ло складовою частиною урядової кризи. У вересні 1982року 4мінісгри-вільні демократи заявили про вихід з уряду і запропонували оголосити йому конституційний вотум недовіри. Г.Шмідт наполягав на дострокових парла­ментських виборах. Більшість голосів набрала пропозиція про вотум недо­віри. Іжовтня 1982 року Г.Шмідт пішов у відставку, був створений новий уряд з ХДС/ХСС плюс ВлДП на чолі з Гельмутом Колем. Він отримав при голосуванні у парламенті 256 голосів, на сім голосів більше, ніж потребува­ла норма. Міністром закордонних справ став ГДеншер -лідер ВлДП. Ця зміна уряду була не просто парламентським маневром, а досить суттєвим поворотом у концепції здійснення влади, запровадженням у ФРН неокон­сервативно! моделі правління економікою та суспільством.

Останнє десятиріччя XX століття політичний горизонт Заходу виявив­ся багатим на видатні постаті. Йдеться про феномен Рейгана, Тетчер, Митте­рана. Після жовтня 1990 року почали говорити про феномен Г.Коля, за партію якого німці чотири рази - 1983 , 1987, 1990та 1994років -віддали голоси.

Після об'єднання Німеччини крива популярності Коля пішла різко вго­ру. Власне, як би не оцінювали особистість німецького канцлера, він реаліст, наділений політичним чуттям, професіонал, прагматик. А це набагато більше, аніж імідж інтелектуала. Щоб досягти чогось принципово важливого, Г.Коль готовий пожертвувати особистою популярністю.

Народився Гельмут Коль 1930 року у землі Рейланд- Пфальц. У 1946 році 16-річним юнаком вступив до ХДС і тоді ж вирішив присвятити себе політиці. Закінчив школу, потім Франкфуртський університет, де вивчав істо­рію, державне право, філософію, політологію. 1957 року захистив докторсь­ку дисертацію на тему: «Відродження політичних партій в Пфальці після війни». Отримав ступінь доктора філософських паук.

Швидко зробив політичну кар'єру: в 25 років став членом правління земельної організації ХДС у Рейнланд-Пфальц і, в 33 - лідером партійної фракції у земельному парламенті, в 35 - головою земельної організації ХДС, в 39років -прем'єр-міністром Рейнланд-Пфальц.

Його політична зоря зійшла 1 жовтня 1982 року: Г.Колю сповнилося 52 роки, і він був уже найпопулярнішим канцлером в історії ФРН. У березні 1983 року відбулися парламентські вибори, які підтвердили перемогу кон­сервативної коаліції: ХДС/ХСС отримали 49 відсотків голосів, ВлДП - 7, а разом - 58 відсотків. За головного їхнього суперника - СДПН - проголосу­вали 38відсотків виборців, тобто найменше з часу завершення війни. В.Брандт подав у відставку з поста лідера, партію очолив Г.- Й. Фогель.

Новиною парламентських виборів 1983 року було те, що партія «зеле­них» подолала 5-процентний бар'єр, набрала 5,6 відсотка голосів і створила в парламенті фракцію із 27 депутатів. Це були переважно молоді люди, які

304

епатували респектабельних депутатів своїм виглядом -джинсовим одягом, патлатими головами.

Привабливими видаються чисто людські риси Г.Коля: він шанобливо ставиться до всього, що стосується рідних місць і до чого він щиро прив'я­заний, зберіг теплі стосунки зі старими друзями, любить посидіти з ними за келихом пива, в сауні, походити у пфальцькому лісі.

У темі «Коль і влада» варто нагадати його слова про те, що необхідно бути господарем свого часу, тому він завжди веде свій діловий щоденник. Канцлер не належить до тієї до категорії політиків, які вимагають, щоб уранці їм вручали план робочого дня, розписаного до останньої хвилини. Він лю­бить перервати ділову поїздку і запропонувати високому гостеві випити чашку кави у кав'ярні, повз яку вони проїжджають, чи коротку прогулянку в лісі. Легендарними стали його романтичне юнацьке кохання до Геннелори Коль, яке він зберіг назавжди, трагедія, яку він пережив у зв'язку з її трагічною смертю.

1990 року федеральний монетний двір відлив срібну колекційну моне­ту з профілем Г.Коля, а преса нагородила його титулами: «Супер-Коль», «Чудо-Коль», «Коль - король», «Шарль де Коль» тощо. Щоправда, самому канцле­рові не можна відмовити в реалізмі і політичній тверезості. До всіляких ле­стощів, порівнянь (наприклад, з Бісмарком) він ставиться стримано. «Будь-кому відомо, по-філософському розмірковує Г.Коль в одному з інтерв'ю, -що саме в політиці і передовсім на такій посаді, як моя, гасла «Осанна!» і «Розіпни його!» нерідко змінюють одне одного». Він ніколи не зрадив раз і назавжди обраному принципу: прагненню за будь-яких умов виконувати свій обов'язок.

Новий уряд, очолюваний Г.Колем, зразу ж запропонував програму «не­відкладних заходів» для оздоровлення економіки. Разом з тим уже у першій урядовій заяві канцлер попередив, що для суттєвого поліпшення соціально-економічної ситуації і модернізації народного господарства з метою його пристосування до нових умов НТР і нової конкурентної боротьби на світо­вих ринках потрібні роки напруженої праці.

Зауважимо, що Коль завжди прагнув провадити самостійну політику, ігнорував поради прихильників «рейганоміки» чи «тетчеризму», беручи до уваги лише те, що є благом для ФРН та її громадян, завжди діяв у дусі часу та в руслі свого розуміння історії.

«Діагноз хвороби» західнонімецької соціально-економічної системи, який поставила правляча коаліція, був ємко й точно сформульований у «Штут-гартських тезах ХДС (1984 рік)». В них вказувалося: «В результаті соціал-демократичної політики 1970-х років надто зросла роль держави у випуску валового суспільного продукту, надмірно підвищилися державні витрати 'і державна заборгованість, посилилися бюрократизація і державна регламен-

305

тація. Внаслідок цього частково паралізована особиста ініціатива в державі і суспільстві, заблоковано структурні зміни в економіці, знизилися інвестиції, що поряд з іншими причинами породило безробіття».

Так само поступово окреслилися контури короткотермінової соціаль­но-економічної програми уряду, яка включала: «консолідацію» бюджету, податкову реформу, зменшення субсидій, «відтиснення» держави, надання «більшої гнучкості» ринку праці, звуження прав і сфери діяльності проф­спілок.

Головним засобом «оздоровлення» державних фінансів і системи соц­іального страхування стало обмеження витрат на соціальні потреби. З прий­няттям бюджету на 1984 рік і низкою інших законів було зменшено розміри допомоги на дітей та асигнування на освіту, знижено пенсійне забезпечення, підвищено суми страхових внесків тощо.

У системі страхування (на випадок безробіття) передбачалося, що до­помога безробітним терміном на шість місяців у подальшому буде надавати­ся тільки особам, які сплачували страхові внески не менше півтора року (ра­ніше достатньо було однорічного страхового стажу), а на один рік - особам, які упродовж чотирьох років зробили 36 місячних внесків (раніше достат­ньо було 24 внесків протягом трьох років). Самі внески зросли з 4 до 4,6 відсотка валового місячного доходу (внески сплачувалися порівну підприє­мцями і робітниками). Щоправда, 1989 року було виділено 1,5 млрд. марок як дотацію фондам зарплати підприємствам, які працевлаштовували безро­бітних, і 250 млн. марок для підтримки безробітних, які перебували у цьому статусі тривалий час.

З 1983/84 навчального року скасовувалася допомога учням, які жили разом з батьками і недалеко від місця навчання, окрім сімей з низькими до­ходами. Проте для цієї категорії максимальний місячний розмір допомоги знижувався з 490 до 200 марок, однак, з одночасним запровадженням неопо­даткованого мінімуму доходу батьків в 1 100марок. Із зимового семестру 1983/84 навчального року повністю скасовувалися стипендії для студентів, натомість їм надавали позики, які необхідно було повертати після навчання.

З 1січня 1983року підвищувалися ціни на ліки -з півтора до двох марок за кожен рецепт. 1989 року набрав чинності закон про охорону здоро­в'я, за яким участь застрахованих в оплаті амбулаторного, стаціонарного і санітарно-курортного лікування розширювалась, а їхня частка - збільшува­лася.

Як перший крок на шляху «лібералізації житлової політики» (іншими словами, скасування всіх попередніх обмежень щодо розміру квартплати) уряд прийняв закон, який дозволяв домовласникам укладати з квартиронай­мачами житлово-орендні угоди на 10 років із заздалегідь зафіксованими по­етапними підвищеннями квартирної плати. Домовласники зобов'язувалися

306

лише дотримуватися річного інтервалу між окремими підвищеннями. До того ж. закон значно послаблював захист квартиронаймачів на випадок їх висе­лення.

На початку 1984року було зменшено розміри допомоги безробітним і матерям, відкладено чергове підвищення заробітної плати державним служ­бовцям, зменшено ще на 13 відсотків асигнування на освіту.

Загалом частка соціальних витрат (державних та приватних) у ВВП ФРН скоротилася у першій половині 1980-х років не суттєво - з 32,8 до 31 відсотка, а відповідна стаття федерального бюджету, як і раніше, залишала­ся найбільшою (понад 70 млрд. марок проти 55 млрд. на оборону).

Водночас відбувалася реформа податкової системи. Пройшла вона два етапи. На першому етапі (1986 рік) знизили подоходні податки в основному на зарплату багатодітних сімей. Тоді ж запровадили річні відпустки для дог­ляду за дітьми, а одночасно й допомогу на їх виховання. Другий податковий «пакет» почав діяти з 1 січня 1990 року. Він передбачив зниження неоподат­кованого мінімального доходу, вирівнювання ставок прогресивного подо­ходного податку та зменшення мінімальної і максимальної ставок відповід­но з 22 до 19 і з 55 до 53 відсотків. Окрім цього, були знижені з 56 до 50 відсотків податки на прибутки корпорацій.

Особлива роль в стратегії уряду відводилася заходам, спрямованим на «витіснення» держави. Мова йшла головним чином про приватизацію дер­жавної власності і скасування низки обтяжливих для бізнесу адміністратив­них вимог. Кабінет Г.Коля розпочав часткову приватизацію великих на-півдержавних концернів, іпотечного та земельно-рентного банків, домобуд­івельних компаній, залізниць і пошти. Були скасовані або переглянуті чис­ленні постанови з охорони довкілля, техніки безпеки і захисту прав молоді, жінок та інвалідів на підприємствах, а також інструкції, які регулювали про­мислове й житлове будівництво.

В інтересах підприємців уряд прийняв низку законодавчих актів, які спрощували перехід до більш гнучких методів організації виробництва на базі нових технологій. Показовим у цьому відношенні став закон про спри­яння зайнятості 1985 року, який з метою боротьби з безробіттям надавав широкі можливості для «флексібілізації» (гнучкого підходу до нормування) робочого часу. Він применшував також роль колектнвно-тарифцих угод, доз­воляв передавати врегулювання багатьох конкретних питань на розгляд адм­іністрації та колективів окремих підприємств або навіть окремих найманих робітників.

1986 року набрав чинності закон про нейтралітет федерального відом­ства праці у трудових конфліктах. Йшлося в ньому про зміну компенсацій­них виплат трудівникам, які «побічно постраждали від страйку» (припинен­ня виробничого процесу через участь у страйку суміжних підприємств). Згідно з новим законом таких робітників могли позбавити компенсаційних

-70*

• 307

виплат.

Виступаючи за зменшення економічної та соціальної ролі держави. ХДС/ХСС виступали водночас за державу, сильну у політичному сенсі, здат­ну забезпечити «закон і порядок». Під гаслом гарантування «внутрішньої безпеки» ХДС/ХСС прагнули обмежити право громадян на демонстрації, зробити більш жорстким законодавство про іноземців, вдосконалити дер­жавний репресивний апарат. Проте звинувачення ХДС/ХСС у намаганні зап­ровадити авторитарні форми правління були безпідставні, оскільки христи­янська права коаліція діяла в межах конституції та законів ФРН.

Після осінніх антивоєнних страйків 1983 року, пов'язаних з протеста­ми проти дислокації на німецьких теренах американських ядерних ракет, в ході яких було заарештовано 500 осіб, уряд вніс на розгляд бундестагу зако­нопроект, який передбачав притягнення до кримінальної відповідальності кожного учасника демонстрації, в ході якої було порушено громадський по­рядок. 1985 року цей закон вступив у дію. Наступним кроком став «пакет» з семи законопроектів, серед них закон про співробітництво секретних служб і поліції, про посвідчення особи і «європейський паспорт», про охорону да­них про громадян, про посилення боротьби з тероризмом. Першими почали діяти закони про посвідчення особи і «європейський паспорт». З 1 січня 1988 року громадянам ФРН видають єдині для країн ЄС закордонні паспорти -пластикові картки з особистими даними: кодом, який неможливо підробити.

У серйозну проблему перетворилася іміграція етнічних німців з Польщі таСРСР, а з осені 1989 року і німців з НДР. Виступивши 27 квітня 1989 року в бундестазі з урядовою заявою, канцлер Г.Коль засудив будь-які прояви ксе­нофобії в країні.

Досить прагматичними виявилися заходи уряду щодо «витіснення» з економіки держави. Це стосувалося, зокрема, підприємництва (так званого «ринкового бізнесу» ), на який припадало 50 відсотків державних субсидій, інвестицій та інновацій. Роль держави було зведено до мінімуму. У 1980 ро­ках витрати на науку досягай у ФРН 2,7 відсотка ВВП. Більше ніж у ФРН на ці погреби витрачали лише США - 2,8 і Японія - 2,9 відсотка ВВП. Пози­тивні зміни були внесені і в систему допомоги безробітним тощо.

Втілюючи в життя соціально-економічну програму, західнонімецькі консерватори вивели ФРН на новий етап розвитку: темпи економічного роз­витку зросли з 1,9 відсотка 1981 року до 5,4 - у 1985 році; інфляція знизила­ся з 8-9 відсотків до 3; значне підвищилася купівельна спроможність захід­них німців. Подолати ж проблему безробіття до кінця не вдалося.

Далеко просунулася структурно-технологічна перебудова промисло­вості, сформувався модернізований високоефективний економічний потен­ціал, поліпшилися умови для відтворення капіталу і економічного зростан­ня, підвищилася конкурентноздатність західнонімецьких компаній на світо-

вих ринках, вони повернули собі втрачені позиції. Майже третина промис­лової продукції ФРН йшла на зовнішні ринки. Обсяг зовнішньої торгівлі країни перевищив на середину 1980-х років 342 млрд. доларів, а експорт -183,9 млрд. доларів. її золотовалютні запаси 1989 року оцінювалися сумою понад 40 млрд. доларів, а запас золота в злитках досяг майже 3 тисяч тонн.

На середину 1980-х років ФРН утвердилася як третя за економічним розвитком держава у світі після США і Японії. При населенні 60 млн. осіб країна виробляла 12,4 відсотка світової промислової продукції.

Зовнішньополітичну діяльність канцлера ФРН Г.Коля можна схаракте­ризувати упродовж першої половини 1980-х років як типово консервативну. ,її основні напрямки: курс на атлантичну солідарність, відвернення загрози зі Сходу, розміщення американських ядерних ракет на західнонімецькій землі, підтримка вашингтонського плану зоряних війн, участь у європейській інтег­рації тощо.

Виявляючи солідарність зі стратегічними партнерами по НАТО, захід­нонімецький уряд підтримав Великобританію у війні за Фолкленди, запро­вадивши санкції проти Аргентини, схвалив висадку американського десанту на Гренаді. На урядовому рівні ФРН приєдналася до американської програ­ми СОЇ, погодилася на розміщення з 1983 року на своїй території ракетної зброї.

Федеральний канцлер Г.Коль мріяв про возз'єднання Німеччини, але вважав, що це справа віддаленого майбутнього. Він тверезо оцінював ситу­ацію, що склалася внаслідок другої світової, вимушено мирився з розколом країни, тому в 1987 році прийняв лідера НДР Е. Хонеккера у Бонні з усіма необхідними за протоколом формальностями і при цьому незмінно повто­рював думку про «нерозв'язаність німецького питання».

Після 1985 року, коли в СРСР почалася перебудова, сталася помітна еволюція зовнішньополітичного курсу ФРН щодо Москви. Коль передовсім погодився на те, щоб 72ракети Першинг-2, дислоковані території ФРН, були демонтовані відповідно до договору між СРСР та США про скорочен­ня ракет малої та середньої дії; ФРН відмовилася від демонстрації реванши­стських настроїв, що засвідчив візит до СРСР 1987 року лідера ХСС Йозефа Штрауса; 1988 року відбувся візит Г.Коля до Москви, де він взяв участь у переговорах про скорочення звичайних озброєнь у Європі. Загалом було укладено з СРСР 30 угод економічного характеру. В червні 1989 року відбувся візит М.Горбачова до Бонна, в результаті якого укладено 12 угод і прийнято спільну заяву, в основу якої покладено принцип «нового мислення». Г.Коль визнав також необхідність скорочення стратегічних озброєнь на 50 відсотків.

Після розпаду СРСР німецько-російські відносини набрали позитив­ного й стабільного характеру. Цьому сприяли зустрічі й особиста дружба Г.Коля з першим російським президентом Б. Єльциним.

-5ПЙ

Апогеєм зовнішньополітичної діяльності канцлера ФРН стало об'єднан­ня Німеччини, яке завершилося 3 жовтня 1990 року. Яке б місце не відводи­ли Г.Колю в історії, у свідомості німців він перш за все стоятиме поруч з Бісмарком як другий канцлер, що об'єднав німецькі землі.

Важливим і здебільшого пріоритетним напрямком зовнішньої політи­ки ФРН у 1980-1990-х роках була її участь у європейському інтеграційному процесі. В ініціюванні низки зовнішньополітичних ініціатив ФРН визначаль­ну роль відіграв міністр закордонних справ Г.-Д. Геншер - лідер ВлДП. Німецька дипломатія упродовж десятиріч послідовно виступала за розши­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), за поглиблення в його рамках співпраці. Об'єднана Німеччина з її зрослим потенціалом по­сіла центральне місце у союзі європейських держав, проголошеному 7 лю­того 1992 року в договорі, що його підписали 12 держав у голландському місті Маастріхт. Німецький бундестаг ухвалив 2 грудня 1992 року закон про ратифікацію договору переважною більшістю (586 голосів - «за», 17- «про­ти», 8 - «утрималися»). 18 грудня цього ж року бундестаг схвалив Маастрі-хтський договір. Тоді ж західнонімецький парламент прийняв рішення про ' зміни в конституції ФРН відповідно до настанов Маастріхту. Німецька дип­ломатія виступила одним із ініціаторів Шенгенської конвенції, яку було підпи­сано ще 1985 року, а чинності вона набрала лише через 10 років- 1995 року.

Провідна роль ФРН у розширенні сфери діяльності ЄС виявилася в активному залученні до економічної співпраці не тільки європейських дер­жав, але й країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер Г. Шрьодер. Внутрішня та зовнішня політика. 27 вересня 1998 року 60 мільйонів 500 тисяч німців учотирнядцяте обрали свій бундестаг. До цієї події була прикута увага не лише громадськості ФРН, а й сусідів: адже сьо­годні це четверта країна у світі за обсягом промислового виробництва, друга - у світовій торгівлі, а серед європейських країн - один із найбільших ви­робників сільськогосподарської продукції. Німеччина друга за кількістю на­селення країна Європи після Росії відіграє ключову роль у європейській інтег­рації, є третім за внеском донором ООН.

На відміну від інших парламентських демократій керівника уряду Німеччини формально обирає парламент. Хоч виборці й не обирають свого федерального канцлера прямим голосуванням, проте саме вони вирішують, хто, перебуваючи на цій посаді протягом наступних чотирьох років, форму­ватиме уряд та визначатиме політичний курс країни.

Бундестаг є єдиним конституційним органом на федеральному рівні, депутатів якого обирає безпосередньо народ. Крім того, Основний Закон (кон­ституція ) ФРН не передбачає проведення загальнонаціональних референ­думів, за винятком питань, що стосуються нового адміністративного поділу.

310

Оскільки президент Федеративної республіки має досить обмежену владу, хоч і вважається першою особою у державі, але не має повноважень видава­ти нормативні акти, які були б рівнозначні законам, то ключове місце у нинішній політичній системі ФРН належить федеральному канцлерові. Саме він, згідно зі статтею 65 Конституції ФРН, «визначає основні напрями пол­ітики і несе за неї відповідальність». До його компетенції входять такі важ­ливі питання, як визначення стану війни і миру, а також функції: формуван­ня зовнішньополітичного курсу країни, проведення переговорів і участь в укладанні міжнародних угод, визначення зовнішньополітичних повноважень урядових органів, міністерств і відомств. Важливість посади канцлера ФРН підкреслюється фактом його безпосереднього обрання бундестагом. Канц­лер обіймає самостійну і найвищу посаду в уряді. Він головує у федераль­ному кабінеті. Лише він один має право на формування кабінету: обирає міністрів і подає федеральному президентові пропозиції щодо їх призна­чення чи звільнення, президент же зобов'язаний схвалити їх. Канцлер прий­має рішення про кількість міністрів та визначає коло їх обов'язків. Сильна позиція голови уряду базується передусім на його директивній компетенції у визначенні напрямів урядової політики, а федеральні міністри керують своїми міністерствами виключно у рамках цих директив.

Німецькі вибори традиційно відзначаються високим рівнем участі ви­борців. Цього ж разу у них взяли участь 79 відсотків осіб, наділених правом голосу. У виборах 1998 року як по загальнонімецькому списку, так і по ма­жоритарних округах були представлені 33 загальнонімецькі та регіональні' політичні партії й об'єднання, а це - майже на третину більше, ніж у 1994 році.

Розрив між опозиційною СДПН та християнськими демократами Г.Ко­ля постійно скорочувався і майже зник у переддень виборів. Аналітики на­звали ці вибори найбільш непередбачуваними за останні десятиліття. їхньою важливою ознакою була наявність великої (близько 20 відсотків усього елек-торату) групи так званих «змінних виборців», які не могли визначитися, за яку партію вони голосуватимуть.

Фактично на цих виборах змагалися два політики і особистості - феде­ральний канцлер Г.Коль і молодий лідер соціал-демократів Г.Шрьодер.

Г.Коль назавжди увійшов у німецьку історію як канцлер об'єднання. Двадцять п'ять років він очолював ХДС і шістнадцять - уряд ФРН. На роки правління Г.Коля припали справді визначні, а нерідко й драматичні поворо­ти німецької історії: розміщення на території Німеччини американських ра­кет середньої дальності (1983) й історичний офіційний візит до ФРН керів­ника комуністичної НДР Еріха Хонеккера (1987), крах комуністичного ре­жиму в НДР й падіння берлінського муру, возз'єднання німців в єдиній дер­жаві і підписання Маастріхтських угод. Більшість німців бачить заслугу Коля

4-М

у зростанні міжнародного престижу ФРН, примиренні Німеччини із сусіда­ми на Сході і Заході, народженні Європи без кордонів. Не дивно, що Г.Коль зміг утриматись на канцлерській посаді найдовше у цьому столітті, перевер­шивши самого К.Аденауера.

Водночас проблем у Німеччини вистачає (безробіття, злочинність, змен­шення народжуваності, державні борги). Г.Колювдалося зберегти стабільність німецької марки у жорстоких умовах економічної кризи, але останні чотири роки у житті країни позначені економічним спадом, а безро­біття досягло 4 мільйонів осіб. Воно й стало головною темою виборів. Особ­ливо гострою є проблема зайнятості на сході Німеччини.

Фактором, що додатково ускладнює ситуацію на ринку праці, є відсутність достатньої кількості навчальних місць для молоді. Скорочення бюджетних витрат на освіту стало причиною масових виступів студентів вищих навчальних закладів, які відбулися наприкінці листопада у багатьох містах ФРН і завершилися 27 листопада 1998 року масовою демонстрацією в Бонні, в якій взяли участь понад 35тисяч студентів.

Однією з провідних тем, обговорюваних як у бундестазі, так і у ЗМІ ФРН, стала проблема так званої «роботи за 610 марок». Йдеться про тимча­сові робочі місця у сфері обслуговування, які, як правило, не вимагають відпо­відної кваліфікації і не обкладаються податками. Для сотень тисяч безробіт­них та працівників з низькою зарплатою ці робочі місця стали суттєвим дже­релом доповнення до сімейного бюджету. Але плани федерального уряду щодо їх скорочення викликали різко негативну реакцію широких верств на­селення країни.

Інтеграція східних земель вже коштує німецьким платникам податків близько трильйона стабільних німецьких марок і потребує подальших коло­сальних витрат.

Герхард Шрьодер, як соціал-демократ, задекларував своє бачення су­часного та майбутнього Німеччини. Соціал-демократичну політику, на дум­ку лідера СДПН, визначають нині п'ять провідних принципів: заохочення людей до самостійної діяльності; усвідомлення реалій і близькість до гро­мадян; прозорість дій і можливість їхньої перевірки; перетворення соціаль­ної держави з допомогою інновацій в нову «модель Німеччини»; консенсус і кооперація з усіма силами, які готові до активної діяльності в цьому напрям­ку. Г.Шрьодер оперує такими термінами, як «нова середина», «союз заради праці, оновлення і справедливості», «модернізація». Він виходить з того, що у німецькому суспільстві, особливо в останні роки, відбулися значні соц­іальні зрушення. За своїми звичками, способом житгя, характером праці знач­на кількість людей, у першу чергу найманих робітників, пересуваються до середини, виявляючи при цьому схильність до ліберальних цінностей. Саме вони є «новою серединою».

Орієнтуючись на «нову середину», лідер СДПН виступає за створення «союзу заради праці, оновлення і справедливості». При цьому він пропонує взяти за взірець «голландську модель», за якої профспілки, підприємці та держава дійшли консенсусу у розв'язанні суспільних проблем.

Першочерговим для Шрьодера є забезпечення зайнятості працездат­ного населення. Його гасло:» Робота, робота і ще раз робота». Вузловим поняттям у стратегії соціал-демократії вважається «модернізація». Г.Шрьо­дер переконує: «Не треба боятися технологічного оновлення, більше того, його треба заохочувати, переконуючи підприємців у потребі вкладати кош­ти у нові галузі». Він підкреслює, що «інновація» - це не тільки нова техніка, нові технології - це створення нових ринків, нових напрямків розвитку. Особ­ливе ж значення надає розвиткові малих і середніх підприємств, підкреслю­ючи, що в Німеччині саме ці підприємства забезпечують 80 відсотків усіх робочих місць та місць для професійного навчання. В цьому сенсі соціал-демократи вважають малоефективною роль держави та її втручання у рин­кові відносини. При цьому ринок для СДПН не «самоціль», а інструмент.

Висхідна константа зовнішньополітичної стратегії соціал-демократів полягає в тому, що світ нестабільний. Йому загрожує низка небезпек, і в першу чергу, фундаменталізм, фанатизм, організована злочинність, поши­рення зброї масового знищення. Тому Г.Шрьодер пропонує зовсім по-ново­му визначити глобальну роль Сполучених Штатів. США, Європа і об'єднана Німеччина повинні пристосуватися до нової політичної ситуації у світі й будувати трансатлантичні стосунки таким чином, щоб вони стали ядром світо­вого порядку XXI століття і забезпечили мир, свободу і зростаючий добро­бут.

В цьому контексті Шрьодер розглядає трансформації у східноєвропейсь­кому регіоні, виступає за розширення НАТО і вважає, що без Росії, яка йти­ме по шляху реформ, не може бути загальноєвропейської стабільності.

Виходячи з цих ідеологічних настанов, Г.Шрьодер побудував свою передвиборну тактику на необхідності змін та модернізації і запропонував стандартний соціал- демократичний набір заходів, які відповідають інтере­сам пересічних громадян: зниження податків, ліквідація безробіття, збільшен­ня допомоги матерям до 2 500 марок на рік на кожну дитину, збереження безкоштовної освіти, у тому числі і вищої, фінансова допомога молоді. Щоп­равда, лідер СДПН не є прибічником активного втручання держави в еконо­міку, зокрема, шляхом підвищення податків для середніх класів. Поповнити державний бюджет соціал-демократи збиралися шляхом посиленого оподат­кування великого капіталу.

За результатами виборів політичний ландшафт бундестагу має такий вигляд: кількість його членів скоротилась з 672 до 669 (разом з додатковими місцями), вибори принесли перемогу СДПН, вона здобула 41,4 відсотка го-

313

лосів й отримала 298 мандатів (проти 251 у бундестазі тринадцятого скли­кання). Це дає їй можливість створити найбільшу парламентську фракцію -вперше з початку 1980-х років. Блок Християнсько-Демократичного і Соц­іального союзів (ХДС/ХСС) на чолі із канцлером Г.Колем зібрав лише 34,6 відсотка голосів, а, отже, 245 місць у парламенті (у минулому їх було 295). Причому 47 із них займатиме баварський ХСС. Практично зберегли свої го­лоси, отримавши 6,5 відсотка голосів, тобто 47 місць замість 48 у минулому, «Зелені». Вільна демократична партія, яка репрезентує ліберальну інтелі­генцію і промислово-фінансові кола, зазнала поразки, ледве зберігши 44 місця замість 47, здобутих минулого разу. Тепер їй належить лише 6,6 відсотка голосів, що засвідчує поступову втрату нею свого електорату.

Несподіванкою виборів став успіх ПДС, спадкоємниці Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) - колишньої державно-правлячої партії НДР. Вона досягла мети, поставленої перед виборами, отримавши 35місць або 5,2відсотків мандатів.

Соціал-демократи уклали угоду із «зеленими» і сформували уряд, який часто називають «червоно-зеленим». Основні контури їхньої програми відби­то у Коаліційній угоді між СДПН та "Зеленими", укладеній 20 жовтня 1998 року, а згодом і в урядовій декларації від 27 жовтня цього ж року. Г.Шрьодер став федеральним канцлером, а лідер "Зелених" Йошка Фішер - міністром закордонних справ Німеччини.

1998 року вдруге в історії ФРН заміна федерального канцлера сталася внаслідок виборів до бундестагу (першим був Курт-Герберт Кізінгер у 1969 році). В інших випадках це відбувалося у міжвиборчий період після розриву урядового союзу або внаслідок вимоги з боку власної партії (К. Аденауер -1963року, Л.Ерхард - 1966року, В.Брандт - 1974року, ГельмутШмідт -1982року).

Вересневі вибори засвідчили також зміну не лише правлячих партій, а й зміну поколінь у німецькій політиці. До влади у ФРН прийшли політики, які народилися у повоєнні роки. І те, що у традиційно консервативній країні до влади прийшла людина, яка чотири рази була одружена, свідчить про зміну цінностей у громадській думці.

Герхард-Курт-Фрідріх Шрьодер, новий канцлер Німеччини народився 1944 року у родині робітника. Батько загинув на східному фронті через дек­ілька днів після народження сина. Крім нього, у родині було ще шестеро дітей. Мати працювала прибиральницею. З п'ятнадцяти років Герхард пра­цював на будівництві, торгував залізними виробами. У 19-річному віці всту­пив до лав соціал-демократів. 1976 року закінчив"юридичний факультет Гет-тінгенського університету і до 1990 року працював як незалежний адвокат у Ганновері. Наприкінці 1970-х років очолював молодіжне крило партії. 1980 року вперше обраний до бундестагу. 1986 року став депутатом ландтагу Ниж-

314

ньої Саксонії і очолив там фракцію соціал-демократів. 1990 року його обра­ли головою уряду цієї федеральної землі. У березні 1998 року висунутий кандидатом на посаду федерального канцлера від СДПН.

Перший рік урядування соціал-демократів, 1999 -й. збігся з низкою ви­датних дат в історії Німеччини - 50-річчям створення Федеративної Респуб­ліки та 10-річчям об'єднання двох частин країни - західної і східної, які уп­родовж 40-а років перебували в різних соціально-економічних системах. 23 травня 1999 року, в день 50-річчя ФРН, Федеральні збори обрали президен­том країни одного із найстаріших діячів СДПН Иоганнеса Р-ау, який 20 років очолював уряд найбільшої землі ФРН Північний Рейн-Вестфалія.

Разом з тим соціально-зорієнтована економіка Німеччини на порозі XXI століття переживає кризові явища. Стан її економіки на рубежі тисячоліть -найбільша проблема всієї Західної Європи, адже на Німеччину припадає третина промислової продукції ЄС. Якщо звернутися до макроекономічних показників, то за перше півріччя 1999 року у Німеччині зафіксоване падін­ня ВВП на 0,4 відсотка, що безпосередньо позначилося на стабільності євро. Однією з головних причин спаду в економіці країни вважають жорстку мо­нетарну політику, а також повільне реформування соціальної сфери ринку робочої сили, якому, на відміну від США, бракує гнучкості.

Серйозним випробуванням для німецької економіки стали також фінан­сові кризи у країнах, які розвиваються. Близько 70_ відсотків ВВП Німеччи­ни складають її зарубіжні інвестиції, особливо у південно-східній Азії. Відпо­відну негативну роль зіграла серпнева криза 1998 року в Росії, адже в німець­кому експорті російський ринок за обсягом зайняв друге місце.

Новий канцлер зробив спробу здійснити реформу малоефективної по­даткової системи та системи оплати праці. До речі, в Німеччині найвищі податки на корпорації - від 43 до 56 відсотків (в США - 40, Голландії - 35, Великобританії -31, Франції - 28 відсотків). Але уряд відступив під тиском найбільших промислових компаній, які пригрозили перенесенням своїх штабів за кордон. Головний сенс податкової реформи полягає в тому, щоб зменшити у 2000 році податкові ставки майже на 20 відсотків, а податок на зарплату - на 40. Водночас намір дещо підвищити оподаткування представ­ників низькооплачуваних категорій, щоб компенсувати можливі втрати, відхи­лено, оскільки підраховано, що така акція спричинить втрату близько 500 тисяч робочих місць.

Проте податкова система - не єдина причина, яка гальмує збільшення інвестицій у німецьку економіку. Зумовлює його, як стверджують експерти, і надто дорогий ринок пращ. Німецькі робітники славляться високою про­дуктивністю праці, але витрати на утримання робочої сили у Німеччині, що

315

є результатом соціально-орієнтованої економіки, створеної ще за часів К.А-денауера, на 50 відсотків більші, ніж в інших країнах ЄС. Відчувається на­гальна потреба нових механізмів регулювання ринку робочої сили та її опла­ти. Але канцлер Шрьодер на виборах 1998 року пообіцяв не знижувати рівень життя трудівників.

Лідер СДПН отримав перемогу на парламентських виборах 1998 року над блоком ХДС/ХСС, який утримував владу упродовж останніх 16 років значною мірою завдали задекларованій програмі різкого зменшення кількості безробітних (до 3,5 млн. осіб). Щоправда, соціал-демократичному кандида­тові не вдалося повністю виконати цю програму: на початок 2002 року без­робіття досягло 4,3 млн. осіб, що склало 10 відсотків робочої сили в країні. До того ж знизилися темпи розвитку економіки, а разом з цим і податкові надходження до бюджету, зростає заборгованість країни. Профспілкові ліде­ри звинувачують канцлера у копіюванні економічної моделі екс-канцлера Г.Коля, у потуранні великим підприємцям, надаючи їм податкові пільги, в ігноруванні комплексу заходів щодо створення нових робочих місць та соц­іального забезпечення трудящих мас, тих заходів, які виявилися результа­тивними в Данії, Голландії та Швеції. Американська рецесія після 11 верес­ня 2001 року болісно позначилася на німецькій економіці. «Зелені», боячись втратити дов*іру виборців на останніх 2002 року парламентських виборах, критично оцінюють погоджувальну політику свого однопартійця міністра зарубіжних справ Йошки Фішера щодо дій США, відправки німецьких сол­датів до Афганістану.

Федеральний канцлер оголосив, що випробувальним каменем наступ­них виборів (21 вересня 2002 року) стане економіка. Проте у 2001 році зро­стання ВВП виявилося нульовим. Дефіцит бюджету досяг 2,7 відсотка ВВП.

В 2001 році було оголошено про банкрутство 32 компаній, що на 14 відсотків більше, ніж роком раніше. За прогнозами, 2002 року ця цифра збільшиться. Шрьодер прагне переконати виборців у своєму «ринковому» іміджі - він усувається від розборок між профспілками і підприємцями. В результаті вперше за останні сім років у Німеччині прокотилася хвиля страйків. 6 травня 2002 року на роботу не вийшли понад 50 тисяч робітників 21 компанії, в тому числі Даймлер Крайслер, Ауді, Порш. 7 травня до них приєдналися ще 20 тисяч робітників і службовців інших 20 машинобудівних заводів. Щоправда, страйк тривав всього один день.

ХДС, перебуваючи в опозиції, через міжпартійні інтриги зазнала втрат: подав у відставку талановитий політик Вольфганг Шойбле. Розгублена партія вперше в історії Німеччини висунула своїм лідером жінку - Ангелу Мар-кель, яка всупереч традиції не католичка, а лютеранка, не юрист, чи еко­номіст, а фізик. Шрьодер, який користується авторитетом у жіночих колах країни, сподівався перемогти свого опонента - жінку. Проте 11 січня А.Мар-кель поступилася своїм місцем лідера блоку баварському прем'єр-міністрові, лідеру ХСС Едмунду Штойберу.

Новий лідер блоку ХДС/ХСС Е.Штойнбер мав значно кращі позиції. Його батьківщина Баварія -нині найбагатша земля в ФРН, упродовж ос-

316

танніх п'яти років вона розвивається найшвидше.

Загалом у соціал-демократичного канцлера немає альтернативи: у ньо­го єдиний шлях - здійснення непопулярних реформ, щоб звільнити економ­іку від пут і стимулювати її розвиток.

22 жовтня 2002 року німецький бундестаг вдруге обрав Г.Шрьодера за результатами парламентських виборів (СДПН отримала 38,5 відсотків го­лосів, ХДСАХСС - також 38,5, Партія Союз 90\3елені - 8,6, ВлДП - 7,4, Партія демократичного соціалізму не подолала п'ятивідсоткового бар'єру) головою уряду ФРН. За нього проголосували 305 із 306 членів фракцій СДПН та Партії зелених. Старий новий канцлер керуватиме найменш численним урядом повоєнної Німеччини. Лише 13 міністрів, десять із них - від соціал-демок­ратів і троє від зелених. У новому уряді шестеро міністрів - жінки. "Черво­но-зелена" урядова коаліція оприлюднила пріоритетні напрямки своєї діяль­ності: соціальні реформи, зниження рівня безробіття, екологія.

У зовнішньополітичній сфері поряд принципом спадковості політич­ного курсу після виборів 1998 року у ФРН відбувається перехід від дипло­матії, заснованій на особистій дружбі («лазнева дипломатія» Коля - Єльци­на) до дипломатії реальних інтересів, до прагматичного врахування економ­ічних і політичних факторів. ФРН активізує європейський та атлантичний напрямок своєї зовнішньої політики. В югославській кризі навесні 1999 року Федеративна республіка підтримала воєнні акції НАТО і взяла участь у них. В той же час Г.Шрьодер і Й.Фішер виступають за активізацію ролі Росії у врегулюванні цієї кризи.

Поступально розвиваються німецько-українські відносини. ФРН виз­нала Україну 26 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між двома краї­нами були встановлені 17 січня 1992 року. Упродовж 1993-1995 років відбу­лися візити Федерального канцлера Німеччини Г.Коля до Києва (1993 р.) та президента України Л.Кучми до Німеччини (1995 p.), під час яких підписано Спільну декларацію про основи взаємовідносин між Україною та ФРН і Угоду про уникнення подвійного оподаткування. На нинішній день між ФРН та Україною укладено понад 60 різнопрофільних угод, реалізується чимало спільних проектів, діє 250 з лишком українсько-німецьких підприємств. Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів Ук­раїни.

НДР

Перетворення в радянській окупаційній зоні. Утворення НДР. Бу­дівництво "соціалізму національних кольорів". За союзницькою домо­вленістю східна частина Німеччини, площею 108 тисяч кв. км. стала радянсь­кою зоною окупації, економіка якої внаслідок воєнних дій була зруйнована на 40 відсотків. Рішення Потсдамської конференції заклали міжнародно-правову основу для розколу і розчленування переможеної країни. Соціаль­но-економічний та політичний розвиток двох частин Німеччини - східної та західної пішов різними шляхами.

З перших днів капітуляції Німеччини в радянській зоні було вжито за-

317

ходів, спрямованих на поступову тоталітаршапію громадського життя, відно­вили свою діяльність антифашистські партії. Лідерами стали КІШ та СДГІН, які 1946 року за вказівкою Москви об'єдналися в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). їм опонували Християнсько-демократичний союз, Лібе­рально-демократична партія, Демократична селянська партія, Національно-демократична партія.

Упродовж червня-липня 1945 року було відновлено систему місцевих органів влади. Маршал Г.К. Жуков затвердив президентів німецьких земель та провінцій. В жовтні 1946 року були проведені рівні і прямі вибори до земельних ландтагів, районних та місцевих представництв при таємному го­лосуванні на пропорційній основі. Проте СЄПН навіть при підтримці Ра­дянської військової адміністрації у Німеччині (РВАН) не набрала абсолют­ної більшості голосів. Якщо в усіх землях вона мала 249 депутатів, то ХДС і ЛДП - 254. Призначені РВАН президенти передали свої повноваження лан­дтагамта сформованим земельним урядам.

Суттєвим резервом нових кадрів для управлінських структур у перші місяці окупації стали комуністичні реемігранти, які жили в СРСР і воювали у лавах Червоної армії, члени національного комітету «Вільна Німеччина» і «Союзу німецьких офіцерів». Навесні 1945 року вони повернулися на батьк­івщину у складі трьох ініціативних груп, сформованих керівництвом КПН у Москві.

Упродовж травня-червня 1945 року на роботу в органи місцевого са­моуправління з Радянського Союзу було відряджено 70 німецьких емігрантів і до 300 військовополонених-антифашистів, які отримали відповідну пол­ітичну підготовку в радянських антифашистських школах.

Пріоритет при зайнятті посад надавався, зрозуміло, комуністам та соц­іал-демократам, як жертвам нацизму. З часом до роботи в адміністративних органах почали залучати професіоналів, у тому числі й тих, які працювали в цих установах за нацистського режиму.

Складовою частиною загального процесу демократизації радянської зони окупації стало здійснення денацифікації. Спільними зусиллями органів РВАН і німецьких антифашистів це завдання було успішно виконане. До січня 1947 року в зоні діяло 262 комісії з денацифікації, в яких було зайнято 1 512 осіб. З 18328 активних нацистів, притягнених до судової відповідаль­ності, 18 061 були ув'язнені. До початку 1947 року ці комісії звільнили і не допустили до роботи у найважливіших установах та підприємствах зони 390 478 службовців. Зазвичай, жодної судової процедури не відбувалося, долю людей вирішували «трійки» НКВС за винятком випадків, коли мова йшла про особливо важкі воєнні злочини та саботаж.

За деякими даними західних держав, упродовж перших п'яти повоєн­них років радянські окупанти інтернували з різних причин від 160 до 260 тисяч німців, і яких від 65 до 130 тисяч загинуло. Спеціальні трибунали НКВС засудили від 30 до 50 тисяч осіб і від 30 до 40 тисяч депортували переважно

318

до Радянського Союзу та Польщі. Проте більш достовірними, на думку рос­ійського науковця" М.М.Семиряги, с інші цифри: від 65 тисяч до 80 тисяч загиблих і 25 тисяч депортованих. Сюди відносяться цивільні німці і військо­вополонені. Загалом же з 1945 по 1948 рік із різних органів влади, установ та підприємств було звільнено 520 тисяч колишніх нацистів. Відбувалася реорганізація судових інстанцій та колегії.

Водночас з чисткою установ і підприємств від нацистів та репресіями проти них у середовищі німецьких антифашистів зріла ідея диференційова­ного підходу до колишніх членів націонал-соціалістичної партії Німеччини, особливо рядових її членів. Цю ініціативу підтримала РВАН. Відповідно до її директиви у лютому 1948 року комісії з денацифікації були розпущені, а справи колишніх нацистів передано німецькій народній поліції та німець­ким судам. Про людське око це означало, що денацифікацію у радянській зоні окупації завершено. Насправді ж НКВС СРСР мав свої тюрми на тери­торії НДР аж до середини 50-х років.

Економічні проблеми РВАН вважала головною ланкою заходів, які б завадили відродженню військово-промислового потенціалу Німеччини, ство­рили б можливість виконання нею репараційних зобов'язань і забезпечили б створення відповідної економічної бази у подальшому. Ця позиція радянсь­кого керівництва контрастувала з поглядами тих державних діячів США, які ще у період війни вимагали здійснення «аграризації» Німеччини.

Більшість земель радянської зони були промислово розвиненими регі­онами Німеччини. Станом на 1936 рік тут на одного жителя вироблялося промислової продукції більше, ніж у західних регіонах країни. Територія майбутньої радянської зони, маючи 26 відсотки населення країни, виробля­ла 31 відсоток продукції машино - та автомобілебудування, 33 відсотки про­дукції точної механіки, 37відсотків текстилю.

Як відомо, на конференціях в Ялті та Потсдамі керівники трьох вели­ких держав домовилися про відчуження фабрик та заводів у великих підприємців, які служили Гітлеру воєнних злочинців та нацистських бонз з тим, щоб підірвати основу німецьких промислових монополій.

Німецькі комуністи розглядали знищення монополістичного капіталу у Східній Німеччині як важливий крок до націоналізації промисловості, що стало б грунтом для майбутніх соціалістичних перетворень у галузі економ­іки. Радянські можновладці з цим погоджувалися і низкою розпоряджень РВАН 1945 року було секвестровано майно колишньої німецької держави і нацистської партії, всіх заборонених товариств та організацій. Питання про подальшу долю секвестрованих підприємств за ініціативою СЄПН при підтримці РВАН було винесено на референдум. Це був єдиний раз, коли німецький народ узяв безпосередню участь в управлінні країною. Для про­ведення референдуму обрали лише одну землю - Саксонію, яка традиційно мала славу «червоної». Тут був численний робітничий клас та впливові робі-

319

тничі партії. Після проведення масштабної підготовчо-пропагандистської кампанії референдум, в якому взяли участь 3,5 млн. осіб, дав організаторам очікувані результати: 78 відсотків проголосували за безкоштовне відчужен­ня майна. Один з радянських урядовців задоволено констатував: «Було б помилковим стверджувати, що успіх референдуму є тільки наслідком зрос­лої свідомості німецького населення Саксонії. Наявність окупаційних військ, страх населення ускладнити відносини з радянською владою в результаті провалу референдуму, страх перед можливістю репресій за неучасть в опи­туванні і голосуванні «ні» - відповідним чином вплинули на позитивні ре­зультати референдуму».

Після референдуму, в грудні 1946 року, уряд землі Саксонії пообіцяв, що приватна власність буде під охороною закону, що ініціатива людей, зай­нятих в економіці, дістане нову свободу і планування не буде цьому перепо­ною. Насправді ж жорстке планування, яке вважалося стрижнем економіч­ної політики і державного керівництва господарством у радянській оку­паційній зоні, с гало типовим прикладом того, як РВАН здійснювала політи­ку у цій сфері, яка суперечила букві і духові Потсдамських рішень. Це був крок на шляху насадження в Німеччині соціалістичних принципів господа­рювання.

Разом з тим, Радянський Союз демонтував і вивіз понад 600 із загаль­ної кількості 3474 демонтованих народногосподарських об'єктів промисло­вих підприємств зі східної частини Німеччини, що дозволило скоротити тер­міни відбудови народного господарства в СРСР.

Упродовж 1945-1946років за активної участі КПН-ССПН і при підтримці РВАН у радянській зоні окупації було проведено радикальну аг­рарну реформу. Супроводжувалася вона конфіскацією земель усіх великих землевласників (тих, хто мав понад 100 га землі), а також воєнних злочинців і активних прихильників нацистського режиму. Реформа відбувалася в умо­вах гострої боротьби. Некомуністичні партії чинили можливий за тих умов опір. Уже при здійсненні реформи частина комуністів та соціал-демократів пропонувала перетворити конфісковані господарства у колективні господар­ства. Слід зауважити, що на початку земельна реформа відіграла певну по­зитивну роль, але згодом німецькі комуністи почали копіювати досвід більшо­виків і створювати кооперативні господарства. Загалом було конфісковано станом на 1 липня 1948 року 39 відсотків усіх сільськогосподарських площ зони, із них 83 відсотки належали поліцаям, близько трьох відсотків воєн­ним злочинцям і активним нацистам, 14 відсотків - державі. У приватну власність здебільшого сільськогосподарським робітникам та безземельним було передано 67 відсотків конфіскованих земель. Отримали вони в серед­ньому по 7 гектарів. Були й дрібні орендарі і малоземельні селяни. Чимало цих людей відмовлялися від земельних паїв.

Таким є перелік значних економічних та політичних заходів у радянській

320

зоні, які справді привели до підриву тих основ, на які спирався нацистський режим, і ліквідували націонал-соціалізм як політику та ідеологію. Але зво­ротній бік цих заходів полягав у запровадженні не демократії, як влади звільненого від нацизму німецького народу, а як «контрольованої демократії» або «демократії» радянського взірця. Замість диктатури нацистської насад­жувалася диктатура комуністичного режиму. Заяви та висловлювання ра­дянських військовиків, які входили до РВАН, також засвідчують, що «в Німеч­чині будували не загалом миролюбну демократичну республіку, а соціалі­стичну республіку.»

Після проголошення у вересні 1949 року ФРН 7 жовтня цього ж року на Установчих зборах було схвалено конституцію Німецької Демократичної Республіки. 11 жовтня парламент обрав В.Піка президентом НДР. Отто Гро­теволь сформував і очолив перший уряд НДР : з 18 міністрів 8 були членами СЄПН, 4 - ХДС, 3 - ЛДПН, по одному депутату від НДПН та ДСПН та один безпартійний. РВАН була реорганізована у Радянську Контрольну Комісію (РКК). Було взято курс на побудову соціалізму радянського взірця.

Берлінський червень 1953-го року. Після закінчення другої світової війни та нового перерозподілу сфер впливу у Європі між СРСР та США, найслухнянішою та найвідданішою особисто Сталіну серед усіх країн соц­іалістичного табору виявилася новостворена Німецька Демократична Рес­публіка. Лідери правлячої в НДР Соціалістичної єдиної партії старанно ви­конували всі накази з Москви, навіть якщо вони були безглуздими Не об­ійшлося в НДР і без своїх політичних репресій. За наполяганням керівницт­ва КПРС соціалістична Німеччина всі сили кинула на форсування розвитку важкої промисловості, що викликало серйозну нестачу продовольства у країні. Перебої з харчами почалися навіть у столиці НДР - Берліні. Зарплат­ня весь час падала, податки зростали, а на довершення всього 28травня 1953 року Рада міністрів НДР ухвалила вкрай непопулярне рішення про де-сятивідсоткове підвищення норм виробітку з одночасним підвищенням цін на продукти. Але часи вже були трохи інші: Сталін ось вже три місяці, як тихо лежав поруч із Леніним у Мавзолеї, а в Кремлі точилася прихована боротьба за владу. Москві було не до німецьких проблем, і це відчувалося навіть у Німеччині.

16 червня 1953 року близько 300 берлінських будівельників, які пра­цювали на Сталін-алеї, кинули роботу, вишикувалися в колону й рушили до центру міста. До них приєдналися й робітники інших підприємств. Великий натовп зібрався навколо Будинку міністерств, спочатку люди вимагали ска­сувати нові норми виробітку, а потім почали скандувати: «Геть Ульбріхта!» (керівника правлячої партії), «Геть Гротеволя!» (голову уряду), «Німеччині -вільні вибори». Для керівників НДР все це було цілковито несподівано, крізь такі випробування вони не проходили та цілком розгубилися. Не знала що

321

робити й поліція, Москва ж мовчала. Треба зауважити, що у виступі взяли участь тисячі селян, які масово залишали роботу у кооперативах. Так поча­лося повстання, учасники якого захоплювали парткоми СЕПН, розпочали штурм приміщення держбезпеки, палили партквитки та партійні емблеми.

Наступного дня, 17 червня, страйкували вже практично всі найбільші міста соціалістичної Німеччини. На вулиці вийшло понад 300 тисяч демон­странтів. Вони брали приступом партійні осередки соціалістів, в'язниці, а також державні установи. Перелякане політбюро Соціалістичної єдиної партії майже у повному складі змушене було шукати порятунку та поради у вер­ховного комісара СРСР Семенова. Той уже мав конкретні інструкції від сво­го керівництва і з підкресленою люб'язністю повідомив розгубленому кері­вництву НДР: «Москва розпорядилася запровадити надзвичайний стан. Те­пер цей гвалтшвидко закінчиться».

Бойову тривогу в радянських окупаційних військах підняли ще вранці 17 червня 1953 року. В той час значна частина вояків та бронетехніки була в літніх таборах, і більшість до бойової тривоги поставилася, як до проведен­ня навчань. Тим більше, порівняно недавно таку тривогу вже оголошували, і теж із зовсім, як виявилося, невійськового приводу - у зв'язку зі смертю Сталіна. Офіцери поспішили до своїх частин та штабів, де швидко готували­ся накази про придушення повстання. За планом командувача Групи радянсь­ких військ у Німеччині генерала армії Андрія Гречка на приборкання робіт­ників Берліна мала вирушити посилена танками мотострілецька дивізія, в інших містах розправитися зі страйкарями повинні були збірні команди ав­томатників, що формувалися у місцевих залогах. О 13 годині дня 17 червня радянський комендант Берліна оголосив про запровадження надзвичайного стану у місті. Але це не зупинило страйкарів і, тим більше, не примусило їх розійтися. На вулицях з'явилися перші Т-34 та радянські автоматники, це настрашило декого з демонстрантів, проте значна їх частина все одно зали­шилася перед стінами державних установ НДР. Доти, поки о 15 годині ра­дянським військам не було віддано остаточний наказ «звільнити» Берлін від страйкарів.

Радянська бронетехніка швидко відчистила урядовий квартал. Люди у паніці розбігалися перед Т-34, жахливу дію яких вони добре пам 'ятали ще з часів війни. Автоматники стріляли переважно вгору, але серед демонстрантів майже одразу з'явилися перші жертви. Всього ж під час «чистки» Берліна загинуло, за офіційними даними, 25 його мешканців. Німецькі історики заперечують ці дані -жертвами стали сотні людей.

Вже надвечір стан у столиці НДР був остаточно «стабілізований»: на вулицях не було жодної душі. Лише радянські танки та посилені наряди німецької поліції і солдати окупаційних військ стерегли зловісну тишу та московських колаборантів. Так само оперативно було наведено «порядок» і

322

в інших містах соціалістичної Німеччини -Дрездені, Лейпцигу, Магдебурзі тощо, але тут проявилося, так би мовити, «військове братерство»: демонст­рантів розганяли спільні загони поліції й радянських частин.

Берлінське повстання було придушене майже у зародку, але воно дало початок масовому «ісходу» німців зі Східної Німеччини до Західної. Щоро­ку, аж до часу спорудження ганебної берлінської стіни, проти комунізму та радянського тоталітаризму «голосувало ногами» до 250 тисяч німців.

Того трагічного, але знаменного в історії НДР дня, і згодом відбулося ряд промовистих подій. З військовослужбовців 73 стрілецького-полку 17 червня було сформовано збірну команду автоматників, яку спрямували на придушення повстання німецьких робітників у Магдебурзі, де почався штурм в'язниці. Солдати збірної частини відмовилися стріляти у беззбройних лю­дей і дали можливість робітникам звільнити ув'язнених.

Вранці 28червня, у неділю, в літньому військовому містечку 73стрілецького полку було розстріляно 18 військовослужбовців зі збірної ко­манди автоматників. Розстрілювали невеличкими партіями по три людини -на краю викопаної братської могили. Встановити назву частини, що викона­ла цей акт, та прізвище особи, яка підписала наказ про розстріл, поки що не вдалося.

Згодом ходили чутки про ще кілька фактів розстрілу радянських сол­датів, однак ані їхньої кількості, ані точного місця страти у цих повідомлен­нях не було. Існують неофіційні дані, що всього було розстріляно 41 ра­дянський солдат. Крім того, достеменно відомо, що деяку кількість радянсь­ких вояків за різні політичні провини під час придушення повстання у Берліні було засуджено на різні строки й запроторено до ГУЛАГу, який ще існував. Двадцять демонстрантів розстріляли за вироком суду, а десять тисяч осіб кинули за грати. Збереглися свідчення, що тоді у радянському ГУЛАЗі з'яви­лося чимало високих білявих чоловіків -східних німців.

Незважаючи на такі досить приблизні дані, вже під час перебудови у Східній Німеччині було споруджено скромний пам'ятник радянським офі­церам та солдатам, котрі відмовилися стріляти в німецьких робітників-по-встанців.

Крах «соціалізму національних кольорів» в НДР. Демократична революція 1989 року. Криза 1980-х років, яка спіткала НДР, як і всю соціа­лістичну систему, була логічним продовженням кризових ситуацій: 1953 року (економічна і політична); 1961 року в основному політична криза. Економі­чна і політична криза кінця 1980-х років виявилась у зміні керівництва НДР: В.Ульбріхта замінив Е.Хонеккер. В.Ульбріхт у принципових питаннях не мав розходжень з керівництвом КПРС і Радянського Союзу, але прагнув бути більш самостійним у своїй міжнародній політиці. Існували розходження і в теоретичних питаннях: «розвинуте соціалістичне суспільство» розглядало-

:і*

323

ся в НДР не як етап комуністичного, на чому наполягала КПРС, а як само­стійна суспільно-економічна формація.

Спільні причини краху сталінської моделі соціалізму загальновідомі. Це були тоталітарні держави з максимальною централізацією економічного і політичного життя, його уніфікацією; з монопольною владою однієї партії, злиттям партійних і державних функцій; карним переслідуванням інакомис­лячих людей.

На тлі інших соціалістичних країн НДР виглядала благополучною дер­жавою. Недаремно Німецьку соціалістичну республіку називали «вітриною соціалізму».

Проте екстенсивні методи ведення господарства вичерпали себе вже в 1970-х роках, всі наявні резерви були використані. Спостерігався значний розрив з ФРН: продуктивність праці в НДР складала лише 40 відсотків про­дуктивності праці західнонімецького робітника (за іншими даними, 60відсотків). Велика різниця була в рівнях життя. У 1980 році в НДР з'явилося негативне торговельне сальдо, зростав зовнішній борг: 1980 року він стано­вив 13 млрд. доларів, 1989 року - 21,6 млрд. доларів. Щоправда, збільшува­лися й пенсії, зарплата, соціальна допомога, але за рахунок державних до­тацій і в 1989 році дефіцит державного бюджету склав 17 млрд. марок, або 7 відсотків. Так само доходи трудящих за останні 10 років зросли на 3-4 відсот­ки, а інфляція -на 6відсотків.

Перебудовчі процеси, які розпочалися в СРСР 1985 року, керівництво НДР не сприйняло: більше того, було заборонено отримувати будь-яку об­'єктивну інформацію з СРСР (заборонялися журнали, газети, кіно тощо). Ємко і коротко схарактеризував своє ставлення до змін в Радянському Союзі один із членів Політбюро СЄПН: « Якщо сусід міняє шпалери, то це не озна­чає, що нам також слід це саме робити». Водночас керівництво НДР висуну­ло концепцію «соціалізм у кольорах НДР», основна ідея якої - заперечення необхідності будь-яких перемін в НДР ( до мінімуму були зведені контакти німців з радянськими людьми). Мало того, лідери СЄПН ініціювали чергову «чистку» партії, реанімувало стару тезу «посилення класової боротьби».

Навесні 1989 року голова Держради НДР і генсек Соціалістичної єди­ної партії Німеччини Е.Хонеккер на запрошення місцевої влади приїхав до Магнітогорська на ювілейні урочистості з нагоди 60-річчя металургійного комбінату. Зустріли його в СРСР прохолодно, оскільки він заперечував не­обхідність «перебудови». Чітко накреслювалося відсторонення радянського керівництва від НДР - союзника Москви, на території якої дислокувалася 400-тисячна радянська армія.

7 травня 1989 року в НДР відбулися комунальні вибори, на яких до 30 відсотків громадян висловилися проти кандидатур СЄПН. Проте результати виборів було сфальсифіковано і оголошено про «нову переконливу перемо-

324

гу СЄПН і партій, які були з нею у блоці». Тоді ж, одночасно з виборами, виник опозиційний громадський рух «Новий форум», який складався в ос­новному з творчої інтелігенції. В реєстрації «Новому форуму» відмовили. Почалися переслідування його членів.

Тим часом в НДР назрівала політична криза, яка ускладнювалася не­вдоволенням значних верств населення не стільки низьким у порівнянні з ФРН рівнем життя, скільки обмеженнями на виїзд за кордон, особливо на поїздки в західну частину Німеччини. Невдоволення вилилося у масове праг­нення східних німців виїхати до ФРН.

Влітку 1989 року Угорщина, всупереч домовленості з НДР, відкрила кордон з Австрією. Так почалася масова втеча східних німців через дві краї­ни (Угорщину та Австрію) до ФРН.

В країні розпочався широкий рух протесту східних німців проти уря­дової політики. Мітинги та демонстрації не припинялися у німецьких містах. У такій атмосфері Е.Хонеккер організував 7 жовтня святкування 40-річчя республіки, в якому взяла участь радянська делегація на чолі з М.Горбачо­вим. Лідер СРСР застеріг публічно Хонеккера: « Того, хто запізнюється, ка­рає життя».

Це призвело до «бунту на кораблі». «Молоді» в Політбюро СЄПН після гострих дискусій 17 жовтня 1989 року добилися звільнення Хонеккера з його посад. Його наступником став Егон Кренц - секретар ЦК СЄПН, який відпо­відав за оборону, держбезпеку і роботу серед молоді (був вкрай непопуляр­ним в країні). Кренц нічого в принципі не збирався змінювати. Фактично ініціатором перебудови в НДР виступав народ, а не партійне керівництво.

Ситуація в країні загострювалася. Демонстранти висували вимоги ска­сувати статтю №1 конституції про керівну роль СЄПН, розпочати демокра­тизацію, запровадити свободу слова тощо. На початку листопада у Берліні на вулиці вийшло понад 1 млн.осіб.

8-Ю листопада 1989 року відбувся X пленум ЦК СЄПН, було зменше­но кількість членів Політбюро з 27 до 17. 9 листопада 1989 року - нова сен­сація: Кренц оголосив про ліквідацію ненависної берлінської стіни. СРСР не втручався: радянські військовики отримали вказівку за всіх обставин за­лишатися у казармах. Руйнація берлінської стіни стала першим актом відмо­ви НДР від суверенітету.

В країні з'явилися нові партії та організації. На листопад 1989 року їх було 100. В листопаді 1989 року головою Ради міністрів НДР було призначе­но Ханса Модрова (опального секретаря з Дрездена), який користувався ав­торитетом у населення. Створивши коаліційний уряд, Х.Модров оголосив його програму: забезпечення стабільності в країні до проведення парламен­тських виборів (у травні 1990 року); демократизація політичного і економі­чного життя; запровадження багатопартійності; перехід до ринку та приват-

325

ної власності.

А в СЄПН ще тривала боротьба за владу; тривав масовий вихід з партії рядових членів: з 2,3 млн. осіб у грудні 1989 року залишилося близько 1,7 млн.

До того ж парламентська комісія з'ясувала, що вищі партійні і державні керівники привласнювали державні кошти, СЄПН провадила валютні опе­рації за кордоном. Е. Хонеккер і його дружина знайшли притулок в одного священика поблизу Берліна, а згодом їх таємно вивезли до Радянського Со­юзу.

В грудні 1990 року відбувся надзвичайний з'їзд СЄПН, на якому новий керівник Грегор Гізі заявив, що СЄПН прямо причетна до кризи в країні. Було змінено назву і статут СЄПН. Вона почала називатися Партією демок­ратичного соціалізму, залишаючись марксистською соціалістичною, партією оновлення соціалізму. В економічному розділі проголошувалася соціальна ринкова економіка, проте державна власність залишалася пріоритетною. Престиж партії звівся, однак, до мінімуму. Політичний вакуум заповнювали нові партії -ХДС і Соціал-демократична партія.

На чергу дня висувається питання про об'єднання Німеччини. Ще в грудні 1989 року канцлер ФРН Г. Коль виступив з 10 пунктами, які стали основою об'єднавчого процесу. Один із них передбачав кардинальну зміну політичної і економічної системи НДР; створення федерації, якщо в НДР буде демократичний уряд; заснування економічного і валютного союзу.

Уряд НДР відстоював ідею конфедеративної держави. Спочатку ФРН навіть погодилася на це. Події швидко розвивалися. Влітку 1990 року у Партії демократичного соціалізму залишалося 300-350 тисяч осіб (вийшло 2 млн. членів).

Уряд Х.Модрова діяв нерішуче. Термін його повноважень тривав до березня 1990 року. Поряд з розвалом політичної системи, руйнацію пережи­вала економіка. Все гучніше лунали голоси на користь роздержавлення і приватизації. Х.Модров залишався людиною свого часу і поглядів, в його економічній концепції проглядав якийсь третій шлях - еклектична економі­ка: щось середнє між плановою і ринковою системами. За перший квартал 1990 року обсяг промислового виробництва впав на 5 відсотків.

Водночас НДР готувалася до перших вільних виборів. Гостра боротьба спалахнула між Соціал-демокрагичною партією і «Альянсом за Німеччи­ну», який об'єднав ХДС та інші консервативні партії. Всі партії, крім Партії демократичного соціалізму, виступали за об'єднання Німеччини, щоправда, різними шляхами. ПДС виступала за збереження суверенітету НДР.

Передвиборна боротьба була багата терористичними актами, інсинуа-ціями. підтасовкою фактів, в її ході з'ясувалося, що деякі керівники СДП та ПДС були агентами спецслужб.

326

Результати виборів 18 березня 1990 року були такими: «Альянс за Німеч­чину» набрав 48,3 відсотка голосів, в тому числі, ХДС - 40,8 відсотка; соц­іал-демократи -21,ПДС -16,4відсотка.

Уряд на підставі результатів виборів було сформовано 18 квітня 1990 року. Виникла «велика коаліція» партій (без ПДС) і на її основі створено уряд. «Велика коаліція» мала в парламенті 303 місця із 400, або майже 78 відсотків, що було достатньо, щоб змінити конституцію. Прем'єр-міністром був обраний голова ХДС Л. де Мез'єр, юрист за фахом.

Уряд оголосив свої завдання: в галузі економіки - перехід до соціаль­ного ринкового господарства шляхом роздержавлення і приватизації, роз­витку дрібного і середнього підприємництва та забезпечення соціальних га­рантій населенню, у міжнародній сфері -об'єднання з ФРН.

Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи. З новим урядом Г. Коль погодився вести переговори. Була створена спільна комісія для ви­роблення документів про економічний, валютний і соціальний союз двох Німеччин. Документи на кінець квітня були готові. 1 липня 1990 року до­говір про економічний, валютний і соціальний союз між ФРН і НДР набрав чинності. В НДР створювалися нові структури на основі приватної влас­ності, вільних цін, ринку праці, капіталів і товарів. Валютою НДР стала мар­ка ФРН.

Найсерйознішим було питання обміну грошей. Спочатку передбачало­ся за курсом 1:1 по 2 тисячі марок на кожного, а потім - за курсом 2:1. Але почалися протести, демонстрації і умови обміну були переглянуті: для дітей до 16 років - 2 тисячі марок, людям у віці від 16 до 59 років - 4 тисячі марок, пенсіонерам - 6тисяч по курсу 1:1.

Договір від 1 липня створив економічні основи для об'єднання, але залишалось багато інших не врегульованих питань. 1 в червні 1990 року при­ступили до підготовки ще одного документу - «Договору про об'єднання». У вересні 1990 року його було ратифіковано. Датою його вступу в силу було визначено 3жовтня 1990року.

На території НДР було створено 5 земель: Мекленбург (столиця Шве-рин, 2 млн.); Бранденбург (столиця Потсдам - 2,5 млн.); Саксонія - Анхальт (столиця Магдебург - 2,5 млн.); Саксонія (столиця Дрезден - 5 млн); Тюрі­нгія (столиця Ерфурт - 2,5 млн.) Східний Берлін увійшов до складу Феде­ральної землі Берлін.

14 жовтня 1990 року відбулися вибори в цих землях - в цілому пере­могла ХДС та СДП.

Слід зупинитися на міжнародних аспектах об'єднання Німеччини. Була вироблена формула «2+4» (ФРН, НДР; СРСР, США, Англія, Франція). За цією формулою велися переговори, на яких було погоджено основні момен­ти: 1) територію майбутньої держави складають ФРН, НДР і Західний Берлін;

327

2) ніяких територіальних претензій нова держава не висуває; 3) на момент створення нової суверенної держави всі права і відповідальність 4-х держав ліквідовуються; 4) Радянський Союз протягом 3-4 років виводить свої війська; нова ФРН створює армію чисельністю до 370 тисяч осіб (армія ФРН і НДР налічувала на час об'єднання 600тисяч вояків); 5)Об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження і застосування атомної, біологі­чної та хімічної зброї.

12 вересня 1990 року в Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання відносин з Німеччиною. 13 вересня 1990 року було поперед­ньо підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР і Німеччиною.

За домовленістю з ФРН, для виведення радянських військ Німеччина виділяла 12 млрд. марок до кінця 1994 року, і з цієї суми 7,8 млрд. йшло на будівництво житла для офіцерів та розвиток підприємств будівельної індустрії в СРСР. В березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР і Німеччиною були ратифіковані парламентами обох держав.

Німецьке питання, історія якого нараховує понад 40 років, було розв'я­зане мирним шляхом. 2 грудня 1990 року в об'єднаній Німеччині відбулися парламентські вибори, перемогу на яких отримала коаліція ХДС/ХСС і Вільна демократична партія, очолювані Г.Колем та Г.-Д. Геншером. На виборах 1994 року вони знову отримали мандат на керівництво об'єднаною країною.

Всупереч оптимістичним прогнозам, соціально-економічний розвиток -та інтеграція нових земель виявилися складною справою і вимагали більше часу та коштів, ніж планувалося. Так, лише на приватизацію, санацію та мо­дернізацію виробництва у нових землях було виділено до середини 1997 року 1 трлн.марок.

Гострою проблемою, яка стала наслідком докорінного зламу суспіль­ної системи на теренах колишньої НДР, стало масове безробіття, якого та­кож не передбачили. Так само не вдалося зрівняти до кінця 1990-х років рівні життя в обох частинах Німеччини. За всіма прогнозами, незважаючи на високий рівень витрат, економічна інтеграція східних земель затяглася на тривалий час.

Неоднозначні проблеми виявив і процес психологічної адаптації німців до реалій нової Німеччини. Десятиріччя життя в різних соціально-економіч­них та політичних системах, орієнтація на різні моделі соціальної поведін­ки та цінності - все це ускладнило формування насправді єдиної німецької нації. Разом з тим голос об'єднаної Німеччини набирає нової ваги у світовій спільноті, вона вступає у третє тисячоліття як один із світових лідерів, над­ілений великою відповідальністю як за майбутнє Європи, так і планети в цілому.

328

Розділ НІ. Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості. Східноєвропейські країни за їхнім політичним статусом в роки другої світової війни можна поділити на дві групи: до першої належали Польща, Чехословаччина, Югославія, Алба­нія, які були окуповані й розчленовані гітлерівською Німеччиною та її сате­літами. Звідси головне повоєнне завдання народів цих країн полягало у відновленні незалежності та державності. Другу групу складали Румунія, Угорщина та Болгарія, які, будучи союзниками Німеччини, зберегли свою державність і тому у повоєнні роки їм належало оновити та демократизува­ти державно-політичні структури, які себе дискредитували ще до війни.

Марксистсько-ленінська періодизація повоєнної історії країн Східної Європи, яка передбачала будівництво соціалізму з його переходом до комун­ізму, виявилася штучною, надуманою і, врешті-решт, неспроможною.

Історія країн Східної Європи після другої світової війни - це історія зародження, розвитку та розпаду політичних режимів радянського, тоталі­тарного типу. В ній, за найновішими даними, виділяють ряд етапів. Перший - з 1944 по 1948 роки - пов'язаний з утворенням коаліційних урядів, що сталося після очищення Червоною Армією цих країн від гітлерівських за­гарбників та розриву з Німеччиною її колишніх союзників та сателітів. Цей період характеризується перехідним, політично варіативним станом сусп­ільства, яке відкинуло фашизм і профашистські режими і прагнуло визначи­ти принципи свого подальшого розвитку. У цій боротьбі брали участь різні політичні сили. Вперше, окрім "традиційних" ліберально-демократичних, селянських, соціалістичних (соціал-демократичних) партій на політичну аре­ну як реальний претендент на владу виступили комуністи.

Друга світова війна та її результати принципово змінили місце та роль компартій в суспільному розвитку регіону. Відігравши активну роль у русі Опору, вони тим самим здобули довіру частини суспільства в більшості країн Східної Європи (хоч рівень цієї довіри в різних країнах був різний), а, отже, й право бути представленими в коаліційних демократичних урядах. Це пра­во багатократно було посилене внеском СРСР у перемогу антигітлерівської коаліції та вступом радянських збройних сил в Східну Європу. Радянський фактор відіграв в ряді випадків вирішальну роль у формуванні політичної системи країн регіону.

Боротьба різноманітних політичних сил за всю повноту влади і напря­мок розвитку суспільства склала головний зміст його життя в цей період. Разом з тим радянське керівництво уникало, принаймні до 1947 року, пря­мого диктату у відносинах з східноєвропейськими країнами, які за ялтинсь-ко-потсдамськими рішеннями опинилися у сфері його беззастережного впли-

329

ву. Можна стверджувати, що їхнє керівництво мало в цей час можливості більш-менш вільного вибору власної моделі розвитку. Становлення тієї чи іншої форми політичної влади диктувалося здебільшого внутрішніми обста­винами. Таку політику СРСР в регіоні можна пояснити рядом факторів: 1. Москва змушена була рахуватися з консолідацією східноєвропейських на­родів та їхнім прагненням до незалежності, до відбудови своїх держав на самостійній основі; 2. Радянське керівництво було зацікавлене у виконанні ялтинськ-потсдамських рішень; 3.Це підтверджує виведення радянських збройних сил з Норвегії (щоправда, після наполегливих домагань союз­ників) та Чехословаччини; 4. Згода Радянського Союзу на створення для нагляду за умовами перемир'я паритетних Союзних контрольних комісій у східноєвропейських країнах. Щоправда, Сталін жалкував згодом, що не здійснив у 1944-1945 роках розширення СРСР відомим "балтійським спо­собом" за рахунок східноєвропейського регіону.

Незаперечним є те, що в роки війни та у перші повоєнні роки в краї­нах регіону розгорнулася боротьба різних політичних сил за ту чи іншу аль­тернативу післявоєнного розвитку. Найхарактернішою особливістю регіо­нального суспільного руху було те, що переважна більшість населення не бажала відновлення довоєнних порядків; рух носив антифашистський та демократичний характер. Парадокс полягав у тому, що гарантом цих про­гресивних перетворень мав стати СРСР -тоталітарна держава.

В залежності від історичних умов, демократичного і політичного дос­віду, співвідношення політичних сил пропонувалися різні варіанти соціаль­но-економічного та політичного розвитку країн: 1. Революційно-демокра­тичний як один з шляхів руху до соціалізму; 2. Ліберально-демократичний, в тому числі селянський варіант буржуазної демократії; 3. Моделі християнсь­кого та національного соціалізму. Характерними рисами цього нетривалого періоду були багатосекторна економіка, ідейний плюралізм і багато­партійність (окрім фашистських та профашистських партій), коаліційний характер влади, розподіл функцій влади (виконавчої, законодавчої та судо­вої). У суспільній думці цих років не домінували соціалістичні гасла, не йшлося про диктатуру пролетаріату та гегемонію однієї партії. Безперечно, це не була антирадянщина, не заперечення соціалістичної перспективи вза­галі, а лише спроба уникнути повторення трагічного досвіду СРСР.

В таких країнах, як Болгарія, Румунія, Угорщина та Польща комуністи не мали внутрішньої опори та впливу, без зовнішньої допомоги вони не змогли б захопити владу. В ЧСР до 1948 року тривала боротьба між концепцією "позакласового чеського демократичного соціалізму", репрезентованого національними соціалістами, та ідеологами соціалізму в марксистсько-лен­інському тлумаченні, тобто комуністами. Центральною лінією суспільного розвитку в Польщі та Болгарії стала боротьба за гегемонію між робітничи-

330

ми партіями, передовсім комуністами, та селянським політичним рухом. Звідси пропонувалося два шляхи подальшого розвитку: 1. Через народну демократію до соціалізму; 2. Селянська республіка в її буруазно-демокра-тичному розумінні. Головна лінія протистояння в Угорщині та Румунії про­лягала між прихильниками ліберальної демократії західного взірця і робіт­ничими партіями, які пропонували різні шляхи організації суспільства на соціалістичних засадах. Лише в Югославії та Албанії комуністи одразу ут­вердилися в усіх владних структурах, вже у 1946 році тут сформувалися основні політичні та економічні конструкції держави авторитарно-тоталі­тарного типу.

Поворотним в історії східноєвропейських країн став 1947 рік, коли було створено Комуністичне Інформаційне бюро ( фактично реанімовано Комін­терн). Після цього у країнах Східної Європи почався процес усунення аль­тернатив в їхньому суспільному розвитку. На рубежі 1947-1948 років були фактично поховані всі несоціалістичні моделі, хоча в робітничому русі три­вали дискусії, але вже лише довкола питання: якій бути соціалістичній аль­тернативі - у формі "демократичного соціалізму", "національного соціаліз­му" чи у вигляді "диктатури пролетаріату"'.'' Після примусового злиття у 1948 році комуністичних та соціалістичних (сощал-демократичних) партій дис­кусії припинилися. Всі повнота влади опинилася в рукх компартій, а радянська • модель була визнана єдино можливою. В історичній літературі радянської доби цей період - 1944-1948роки -отримав назву "народної демократії", яка сьогодні зазнає серйозної і вмотивованої критики.

Другий етап припадає на 1949-1953 роки. Він пов'язаний з планомір­ними зусиллями комуністичного керівництва в країнах регіону трансформу­вати всі ділянки суспільного життя за комуністичними доктринальними схе­мами побудови соціалізму та максимальному копіюванні радянського досв­іду. "Візитною карткою" цих зусиль у соціально-економічній сфері була широко відома ленінсько- сталінська тріада - індустріалізація в галузі про­мислового виробництва, колективізація сільського господарства і дрібного міського виробництва, завершення змін у формах власності і так звана куль­турна революція. Це роки найбільш одвертого і прямого втручання СРСР у внутрішнє життя країн Східної Європи: через всезагальний контроль аж до прямого диктату, час жорсткого підкорення національно-державних інтересів кожної країни інтересам східного блоку і правлячій у ній радянській верхівці. Особливу роль у запровадженні "соціалістичних норм життя" і здійсненні контролю за "місцевою", національною номенклатурою зіграла система ста­лінських "чисток" та радянських радників. Партійно-державне керівництво східноєвропейських країн прийняло беззастережно горезвісну сталінську тезу про загострення класової бротьби в процесі побудови соціалізму, що вили­лося в грубе порушення законності та масові репресії. Спочатку в ході бо-

331

ротьби за владу в регіоні знищували еліту революціонерів ( у країнах народ­ної демократії -це були комуністи-підпільники, ті, що не переховувалися під час війни на території СРСР) та колишніх фашистів і колабораціоністів, потім г- "відступників від соціалізму" та іноземних Шпигунів, яких називали троцькістами, тітовцями, буржуазний націоналістами, космополітами, сіон­істами. В той же час зазнавали репресій цілі групи населення: землевласни­ки, підприємці, духівництво, кадрові військові, ліберали, реемігранти, іна­комислячі. Загалом "чистки" перетворилися у невід'ємний атрибут робітни­чих партій нового типу та інструмент формування номенклатури, залежної від московського керівництва. Таким чином, впродовж 1945-1950 років у Східній Німеччині було репресовано понад 122 тис. осіб; з 1944-1948 рік у Польщі-300тис; в ЧССР з 1948-1954роки-близько 150тис. З 1949року по регіону прокотилася хвиля інсценованих судових процесів, які готували­ся спецкомандоюрадянських кадебістів.

Лише смерть Сталіна 1953року зупинила цю криваву вакханалію. Цим роком завершується другий етап повоєнної історії країн Східної-Євро­пи. Щоправда, смерть радянського диктатора не означала ще "початку кінця" тоталітаризму ні в Радянському Союзі, ні в східноєвропейському регіоні, але вона започаткувала їхній вступ в новий етап свого розвитку.

Третій етап тривав майже 40 років: з 1953 і до кінця 80-х років XX століття. Він позначений системними кризами, антисоціалістичними рево­люціями, відлигами, нормалізаціями в регіоні, які засвідчували невідворотній процес руйнації тоталітарної політичної системи. Перелік перманентних криз в регіоні суттєвий: червнева революція 1953 року в НДР, події в Польщі влітку 1956 року, народна революція 1956 року в Угорщині, "празька весна" 1968 року в Чехословаччині, революція у Польщі на початку 80-х років. Всі вони були придушені з допомогою військової сили, в тому числі радянської та армій країн-учасників Організації Варшавського договору. На появу оз­нак реальної та потенційної кризи соціалістичної системи комуністичні партії змушені були реагувати спробами реформ. Суспільна ж свідомість в цілому розвивалася від вимог вдосконалення "системи соціалізму" до усвідомлен­ня необхідності її ліквідації. Проте цей процес тривав довго і завершився, як ми вже зазначили, наприкінці 80-х років.

Останній, четвертий, період припав на кінець 80-х - 90-і роки XX сто­ліття. Він характеризується тотальним поглибленням кризових явищ в соц­іально-економічному та політичному розвитку країн, перемогою антисоціа-лістичних, демократичних революцій і пошуками власних, самобутніх шляхів національного та політичного відродження.

Революції кінця 1980-х - початку 1990-х років, зовнішні та внутрішні передумови, національні форми та особливості. Ці революції постають як події, що визріли в тодішніх соціально-економічних та політич-

332

них структурах, а їхня синхронність та перебіг за принципом "ефекту домі­но" обумовлені подібністю і взаємопов'язаністю розвитку країн регіону. При розгляді даної теми постає передовсім проблема понятійного характеру, або проблема дифініцій революцій. Незаперечним є те, що визвольні рухи кінця 1980 - початку 1990-х років у Східній Європі є революціями абсолютно нового типу і світова історія не переживала подібних революційних змін. Питання типології згаданих суспільних рухів залишається не з'ясованим. Ліворадикальні сили (комуністи) називають їх консервативними, антикому­ністичними, або ж контрреволюціями. Праві ж сили - антибюрократични­ми, антитоталітарними, народними, демократичними. Так чи інакше, відо­мо, що будь-які революії вирішують питання влади: її захоплення чи ліквіда­цію, зміну політичного ладу чи системи в цілому. Такі зміни фактично відбу­лися у східноєвропейському регіоні. На нашу думку, найбільш оптимальним варіантом буде кваліфікація цих революцій як демократичних, оскільки вони передбачають створення в країнах ЦПСЄ громадянських суспільств, держав добробуту, сильних, процвітаючих систем.

Проблему передумов дослідники розв'язують по-різному: одні вважа­ють визначальними внутрішні фактори, інші віддають перевагу зовнішнім факторам, тобто радянському, треті дотримуються думки про сприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх причин. Найбільш вдалою видається остання позиція.

Аналізуючи зовнішні передумови, варто почати зі змін глобального характеру, перша з яких полягає в тому, що системний чи табірний поділ світу приводив світову спільноту до безвихідних ситуацій, адже ні десяток, ні гори ядерної зброї, ні виведення її в космос, ні створення ядерних парасо­льок не гарантували виживання жодній із систем; друга полягає у тому, що капіталістична система, чи західна модель суспільного розвитку, зазнала знач­них еволюційних трансформацій соціального характеру. Відомий ленінсь­кий прогноз про імперіалізм як переддень соціалістичних революцій вия­вився простою кон'юнктурщиною. Західна, капіталістична, модель суспіль-но-економічного розвитку володіє іманентними важелями для свого вдоско­налення, якісного зростання і набрала нині "соціалізованого" характеру і далеко не вичерпала своїх можливостей щодо подальшої еволюції. Вона демонструє переконливо свої переваги щодо якості та рівня життя людей. Це по-перше. По-друге, без зовнішнього поштовху, а саме: "перебудови" в СРСР, проголошеної М.Горбачовим, відмови від "доктрини Брежнєва" (обо­в'язку Радянського Союзу захищати соціалістичні завоювання в усьому світі), визнання за народами соціалістичного блоку права вибирати свій шлях роз­витку, агонія соціалістичної ситеми була б набагато довшою, напевно, кри­вавішою й трагічнішою. Система, яка породжена кривавими методами в Росії 1917"року, а після другої світової війни насильно експортована до

333

Східної Європи, була генетично закодована на крах, адже в ній відсутні будь-які внутрішні стимули для свого власного якісного саморозвитку. Щоправ­да, це не виключає певних економічно-соціальних успіхів до тих пір, поки с можливість використовувати екстенсивні, мобілізаційні методи. До того ж, як відомо, система переживала перманентні соціально-економічні та пол­ітичні кризи.

Щодо внутрішніх передумов, то науковці виділяють декілька принци­пових "рівнів" (компонентів) кризи: етичний, ідеологічний, політичний, організаційний, соціальний, охлократичний тощо. Дамо коротке тлумачен­ня цих компонентів. Етичний полягає в "десакралізації" влади, тобто повної її дискредитації наприкінці 1980-х років. Ідеологічний компонент пов'яза­ний передовсім з усвідомленням утопічності марксистсько-ленінського вчен­ня у практичному сенсі. Політичний рівень кризи віддзеркалювався у зни­женні "якості" владних рішень, у боротьбі номенклатури за свої привілеї, самозбереження, її переродження. Організаційний компонент переплетений з політичним і відбиває зростаючий рівень некерованості державою і всім громадським життям. Соціальний рівень кризи вказує насамперед на соц­іальне невдоволення матеріальним рівнем життя. Щодо охлократичного компонету кризи, тобто влади натовпу, то він характерний лише для Румунії та Албанії через слабкість революційних політичних партій та рухів, які роз­диралися внутрішніми чварами і не змогли спрямувати народне невдоволен­ня у конструктивне русло. В інших східноєвропейських країнах цей компо­нент був незначним і загалом в країнах регіону демократичні перетворення мали організований і переважно мирний, парламентський характер, дістав­ши назви "ніжних" чи "оксамитних" революцій. Додамо, що стабільним не­гативним психологічним подразником для народів регіону було тривале пе­ребування на їхній території радянських збройних угруповань. Західна гру­па військ (ЗГВ), яка дислокувалася у Східній Німеччині, нараховувала на­прикінці 1980-х років 550 тис. солдатів, офіцерів, членів їхніх родин та вільно­найманих; Центральна група військ (ЦГВ), утворена після вторгнення 1968 року у Чехословаччину, складалася з 136,3 тис. осіб; Північна група (ПГВ) військ у Польщі нараховувала 67 тис. осіб, а Південна група (ПГВ) в Угор­щині - 65 тис. Якщо до цього додати ще 150-тисячну групу радянських військ у Прибалтиці, функції яких також зосереджувалися на "захисті завоювань соціалізму" у східноєвропейському регіоні, і насамперед у Польщі, то мож­на говорити про майже мільйонну армаду, готової за наказом вождів КПРС не тільки здійснити фронтальний марш-кидок до Рейну, а потім до Ла-Ман­шу й відкинути зовнішніх ворогів, а й провести масовану поліційно-караль-ну операцію щодо будь-якої із "союзних" держав з метою придушення "ан­тирадянщини" та інших "внутрішніх противників нового ладу".

Конкретизуючи особливості та форми революцій, зауважимо, що вони

334

за цієї характеристикою суттєво різняться. Так, у Польщі та Угорщині пере­дача влади відбулася мирно, цивілізовано, без громадських струсів. їх нази­вають інколи "переговорними революціями", або революціями за "круглим столом", коли реформістське крило ПОРП чи УСРП шляхом переговорів з опозицією домовлялося про революційні зміни.

Друга модель впроваджувалася в Болгарії та Албанії, в яких революц­ійний процес розпочався з боротьби всередині компартій, що привело до відставки "вождів" та приходу до влади комуністів-реформаторів. Тут йшли від зміни та оновлення політико-партійної еліти до поступової зміни пол­ітичної системи.

Третій шлях було обрано в НДР та ЧССР, де відбулися загалом без­кровні революції — "оксамитова" в ЧССР та "осіння" в НДР, в яких спостер­ігалося поєднання боротьби у вищій партійній верхівці та масових, в ціло­му мирних, виступів народу.

Нарешті, справжня народна революція у Румунії з великими людськи­ми жертвами.

Таким чином, на січень 1992 року у всіх східноєвропейських країнах діяли некомуністичні уряди, обрані волевиявленням народу, за деяким ви­нятком Румунії та Албанії. В цих країнах виборці налякані стихією ринку та радикальним націоналізмом схилися в бік обережних поступових змін і підтримали реформістів -вихідців із колишніх правлячих партій.

І.Албанія

Особливості руху Опору. Визволення країни від окупації та її на­слідки. Рух Опору проти італійської, а з 1943 року і німецької окупації по­чав набирати організованого характеру після створення 1941 року за допо­могою югославських комуністів малочисельної комуністичної партії Албанії (КПА). Входили до неї переважно селяни та учнівська молодь. На час ство­рення КПА в її складі було 130, наприкінці 1944 року-2800, а в 1945 році -10 тисяч осіб. Албанське суспільство у політичному відношенні було вкрай нерозвиненим, тому новостворена компартія фактично не мала серйозних конкурентів. її роль і одноособова влада зростали в міру піднесення анти­фашистської боротьби в країні. Вплив прореспубліканської політичної орган­ізації "Баллі Комбетар" та промонархічної "Легалітет", які виступали проти співпраці з комуністами, був підірваний їхнім колабораціонізмом з окупац­ійною владою.

Комуністи за підтримкою Белграда та Москви ініціювали розгортання партизанського руху. У вересні 1942 року у визволеній партизанами Пезі відбулася конференція представників албанського руху Опору, яка прийняла рішення про утворення Національно-визвольного фронту Албанії на чолі з Енвером Ходжою.Фронт об'єднав усі антифашистські політичні та гро-

335

мадські організації (жіночі, молодіжні, профспілкові), а також представників імущих класів. На початку 1943 року почалося всенародне повстання проти окупантів та формування албанської національно-визвольної армії. На осінь того ж 1943 року частину південної Албанії було звільнено, тут почали фун­кціонувати контрольовані комуністами нові органи влади - народно-виз­вольні ради.

24 травня 1944 року в одному із визволених районів Албанії, в місті Пермет, відбувся Антифашистський національно-визвольний конгрес, який сформував вищі органи влади: парламент - Антифашистську національно-визвольну раду (АНВР) та уряд - Антифашистський національно-визволь­ний комітет на чолі з Е. Ходжою. Весною цього ж року гітлерівське команду­вання почало виводити свої сили з албанської території. В цих умовах акти­візувалися дії 70-тисячної Народно-визвольної армії, яка на літо визволила три чверті країни, а 17 листопада вступила до столиці - Тирани. Восени 1944 року всю територію "країни орлів" було очищено від ворога. Таким чином, Албанія виявилася єдиною східноєвропейською країною, яка самостійно, без участі радянських чи англо-американських сил, звільнилася від італо-німецької окупації. Саме тому албанські комуністи стали неподільними гос­подарями в країні.

Післяокупаційна Албанія опинилася у складній економічній ситуації. Це була відстала аграрна країна з феодально-патріархальними рудимента­ми. За переписом 1945 року її населення становило 1 122 044 особи, з яких 21,3 відсотка жили в містах, а 78,7 - у сільській місцевості. 70 відстоків албанців були неписьменними. У роки окупації зазнали хижацької експлуа­тації корисні копалини, цілковитої руйнації сільське господарство, багато земель пустувало. У результаті бойових дій були підірвані мости, нафтопро­мисли, шахти, рудники, розладнано комунікації, знищено житловий фонд. Більшість підприємств легкої і харчової (провідних галузей) не працювала. Виробництво електроенергії складало 58 відсотків від довоєнного рівня, тек­стильних виробів - 35, харчових продуктів - 19. Частину золотого запасу держави прихопив король Зогу, іншу -нацисти (за албанськми даними, 2454 кг). До цього додалася проблема біженців: 25 тисяч абланців поверну­лися з північної Греції. Першочерговим стало питання відбудови народного господарства та налагодження громадського життя.

Міжнародне становище- Радянсько-албанські відносини. Виходя­чи з американо-англійської декларації 1942 року про визнання боротьби ал­банського народу складовою частиною європейського антифашистського руху Опору, Тимчасовий уряд, сформований у листопаді 1944 року з пред­ставників НВФ, звернувся до провідних держав антигітлерівської коаліції з проханням визнати його єдиним урядом Албанії. Проте США і Великобри­танія не поспішали з позитивним рішенням. Першою державою, яка у травні

336

1945 року визнала уряд Албанії, була Югославія. Того ж року, упродовж жовтня-листопада, це зробили Польща, Болгарія, Чехословаччина та СРСР. В грудні 1945 року між Албанією і Радянським Союзом були встановлені повномасштабні дипломатичні відносини.

Із західноєвропейських держав першою визнала албанський уряд Фран­ція. США та Великобританія висловили намір визнати Тимчасовий уряд Албанії за умов, якщо в країні будуть проведені вільні, демократичні і бага-топартійні вибори до установчих зборів, а також безперешкодного в'їзду представників зарубіжної преси та підтвердження всіх довоєнних америка-но-албанських договорів і угод. Албанське керівництво відмовилося надати гарантії та юридичну силу договорам зі США. Коли ж на листопадових ви­борах 1945 року перемогла компартія, яка перетворилася в єдину загально­національну політичну силу, питання про визнання Албанії Сполученими Штатами відпало само собою. Цього ж року США відкликали свою місію, яка перебувала у Тирані упродовж 18місяців.

Англо-албанські стосунки ускладнилися, а згодом і перервалися інци­дентом, який стався у жовтні 1946 року. Саме тоді у протоці Корфу, непо-далів від албанського порту Саранда, підірвалися на мінах два англійські есмінці. Англія заявила про причетність Албанії до мінування, хоч насправді вона не мала, за албанськими даними, ні морських мін, ні плавучих засобів для їхньої установки. Питання розглядалося в Раді Безпеки ООН та Міжна­родному суді у Гаазі. Суд більшістю голосів визнав відповідальною за інци­дент Албанію і зобов'язав її виплатити Англії компенсацію у сумі 840 тисяч фунтів стерлінгів. Албанський уряд відхилив це рішення як незаконне. Під цим приводом Англія відмовилася повернути албанське золото, яке було вивезене з Німеччини і розміщене у британських банках. До речі, відповід­но до рішень Паризької конференції 1946 року про репарації з Німеччини, золото* захоплене гітлерівцями, поверталося державам-власникам. Було ство­рено спеціальну троїсту комісію з представників США, Англії та Франції, яка визнала справедливим повернення албанського золотого запасу. Проте британський уряд затримав золотий запас "країни орлів" як компенсацію за свої підірвані есмінці. Албанський уряд у подальшому не раз порушував питання про своє золото.

Загалом на 1953 рік в Албанії діяло всього 10 посольств - 8 з соціалі­стичних країн та 2з капіталістичних -Італії та Франції.

Фатично Албанія опинилася у міжнародній ізоляції. її не допустили на установчу конференцію ООН у Сан-Франциско, як і до участі у Паризькій конфереції 1946 року. Тільки підтримка СРСР, Польщі, Югославії, а також Франції забезпечила їй право на німецькі репарації, хоч і в мінімальному розмірі.

Пісна співпраця розвивалася між Албанією та Югославією.оскільки їх

337

багато що зв'язувало у роки війни, сприяли цьому і однотипні соціально-економічні та політичні процеси в обох країнах. Югославія, як уже зазнача­лося, першою визнала Албанію, а в липні 1946року підписала з нею до­говір про дружбу та взаємодопомогу. Албанський лідер Е.Ходжа свій пер­ший зарубіжний офіційний візит здійснив до Югославії. Йосип Броз Тіто нагородив свого союзника югославським орденом Народного героя.

Водночас в югословсько-албанському діалозі Е.Ходжі відводилося підпорядковане місце. Так, при укладенні двосторонньої торговельної уго­ди в березні-квітні 1947 року югославська сторона зажадала від Албанії ска­сувати монополію на зовнішню торгівлю і здійснювати всі експортно-імпортні операції через югославські організації. Аналогічна ситуація повто­рилася під час спільних консультацій при підготовці проекту першого п'я­тирічного плану відбудови та розвитку народного господарства Албанії. Енверу Ходжі пропонувалося не створювати власну промисловість, а обме­житися розвитком сільського господарства та сировинних галузей. Натомість югослави зобов'язувалися постачати Албанії промислові товари. Упродовж 1947 року обидві країни парафували свої грошові системи, уніфікували ціни, підписали рішення про митний союз та погодилися координувати народно­господарські плани. Зрозуміло, що такий варіант стосунків повинен був по­ставити Албанію у залежність від її північної сусідки.

Рівень інтеграції з Югославією та очевидний югославський патерналізм викликав різновекторність у поглядах членів ЦК КПА. Югославське парт­ійно-державне керівництво також доклало до цього зусиль, розпочавши ма­совану критику свого головного албанського опонента Нако Спіру, який не витримав нападок і покінчив життя самогубством. Усунувши противників, югослави розробили проект передислокації своєї стрілецької дивізії в Алба­нію, в район Корчі, під приводом захисту албано-грецького кордону. Зазі­хання югославського лідера Й. Броз Тіто на суверенітет Албанії, прагнення встановити над нею свій протекторат викликали невдоволення їхнього стар­шого партнера -СРСР.

Рубежем в югославсько-албанських стосунках стала резолюція Комун­істичного інформаційного бюро від 28 червня 1948 року "Про становище в компартії Югославії". Албанське керівництво було слухняним і вже 1 липня повідомило про анулювання договорів з Югославією та висилку з країни її радників (близько 600 осіб). У вересні того ж року вчинено розправу над прихильниками югославської орієнтації, зокрема, К.Дзодзе -мінісгорм внутрішніх справ ( його розстріляли за вироком суду), та реабілітовано тих, хто виступав за тісний союз з кремлівським керівництвом.

Албанський лідер Е.Ходжа вирішив негайно скористатися розривом стосунків з Югославією. 1949 року він звернувся до ЦК ВКП(б) з листом під назвою "Про Косово і Метохію", в якому просив радянського сприяння у

338

національно-визвольній боротьбі албанців, які проживають в Косовому, Метохії, Македонії та Чорногорії, проти "фашистської банди" (Й.Броз Тіто та його оточення) за возз'єднання з батьківщиною. Кремль не наважився санкціонувати таку акцію і пообіцяв, що доля албанської меншини буде ви­рішена після ліквідації югославських "фашистів". Натомість Москва взяла на себе 50відсотків витрат на албанську армію та відрядила до Тирани своїх військових інструкторів.

Загалом радянсько-албанські відносини розвивалися після війни успі­шно і різнопланово. З червня 1945 року до Москви почали регулярно на­відуватися албанські делегації. 22 вересня того ж року було підписано на умовах радянського кредиту в 1,5 млн. доларів першу угоду про поставки Албанії зерна та хімдобрив. У невдовзі у порту Дуррес пришвартувався пер­ший радянський пароплав із зерном. Нагадаємо, що Албанія через невро­жай переживала серйозну скруту з продовольством та товарами першої не­обхідності. Поряд з наданням кредитів, поставками товарів, обладнання та продуктів харчування радянський уряд погодився на підготовку у вищих навчальних закладах СРСР високоосвічених кадрів з числа албанської мо­лоді, відрядив до Албанії сотні своїх різноирофільних спеціалістів.

Починаючи з 1947 року, Е.Ходжа щороку відвідував Москву, зав'язав довірчі стосунки із Сталіним, який у 1947 році нагородив албанського сате­літа орденом Суворова. На всіх офіційних заходах Е.Ходжа завжди з'являв­ся зі сталінською нагородою на грудях. У другій половині 1940 - на початку 1950-х років з допомогою СРСР було споруджено текстильний комбінат (пер­ший такого профілю в Албанії), першу залізницю, яка з'єднала Тирану з портовим містом Дурресом та ряд інших підприємств. Радянські спеціалі­сти провадили активні геолого-пошукові роботи, в столичному університеті працювало кілька сот радянських викладачів. Вони ж часто-густо посідали керівні посади у народному господарстві, освіті тощо.

У 1950 році Албанія стала членом Ради Економічної Взаємодопомоги, у 1955-му - членом Організації Варшавського договору (ОВД). В кінці 1940-х років для участі у відбудові радянських міст прибули албанські добровольці. На початку 1950-х років в Тирані та Дурресі були побудовані заводи-дублі-кати 31С і ЗІМ -подарунки Сталіна Албанії.

З 1946 по 1958 рік СРСР побудував і володів військово-морською ба­зою в албанському порту Вльора. Це була єдина радянська військова база у Середземномор'ї. Саме через Вльору і комунікації південної Албанії надхо­дила радянська підтримка комуністичним повстанцям у Греції, уряд якої неодноразово звертався в ООН зі скаргами на Албанію.

На рубежі 1950-1960-х років у радянсько-албанських відносинах став­ся драматичний розрив. Прийнято вважати, що суперечки між СРСР та Албанією почалися через несприйняття албанським керівництвом критики

339

Сталіна на XX з'їзді КПРС. Це не зовсім так. У звітній доповіді ЦК Ал­банської партії праці на її 3-му з'їзді декларувалося цілковите схвалення курсу радянських комуністів, спрямованого на подолання наслідків культу Сталі­на, хоч необхідно визнати, що керівництво АПП було найменш підготоване до сприйняття хрущовських оцінок діяльності московського тирана. Щоп­равда, ця лінія АПП не мала подальшого розвитку. Більше того, на 5-муз'їзді АПП її керівництво висунуло як попередню умову нормалізації двос­торонніх стосунків повну "реабілітацію Сталіна".

Більш суттєвими були розходження між АПП та КПРС щодо оцінок того, що відбувалося в Югославії і навколо неї. Слід підкреслити, що алба-но-югославські відносини до війни складалися через статус албанської мен­шини в Югославії непросто. У роки війни обидві країни досить тісно коор­динували свої дії. Упродовж перших повоєнних років югославське керів­ництво докладало чимало зусиль, спрямованих на фактичну інтеграцію Ал­банії з Югославією. Для Й.Броз Тіто виявився надто спокусливим приклад радянської імперії - СРСР, щось подібне він планував на Балканах. Врешті-решт югославський лідер вирішив діяти в обхід Радянського Союзу, що су­перечило ієрархії стосунків всередині радянського блоку. Позиція Белграда, як відомо, стала головним пунктом радянсько-югославського конфлікту, який спалахнув у березні 1948 року і через три місяці призвів до виключення Югославії з радянського блоку. Цим було покладено кінець планам Й. Броз Тіто про федералізацію на Балканах.

Албанське керівництво повністю солідаризувалося з Москвою у конфлікті з Тіто та резолюцією Комінформбюро щодо КПЮ. Разом з тим для нього став несподіванкою радикальний поворот М.Хрущова у відноси­нах з Югославією та його візит 1955 року до Белграда. Це був, як кажуть, один бік медалі. Другий полягав у тому, що радянські керівники, виходячи з усталених традицій підпорядкованості зарубіжних компартій КПРС, почали переходити межі у двосторонніх радяно-албанських відносинах: "радили" албанським керівникам, як себе поводити з Югославією, кого реабілітувати, доходило до того, що Москва почала втручатися у кадрові питання у вищо­му ешелоні албанської влади. Все це відбувалося на тлі перманентних еко­номічних труднощів, які переживало албанське суспільство. Проте розбіж­ності ще не набрали конкретних форм, про що свідчить візит радянської партійно-державної делегації до Тирани влітку 1959 року. Під час візиту М.Хрущов заходився розгортати перед албанцями авантюрні проекти, на­приклад, про перетворення Албанії у квітучий сад, закликав не витрачати коштів на розвиток зернового господарства, оскільки в СРСР миші з'їдають більше зерна, аніж потрібно "країні орлів". У цьому ж році Москва та Тира­на виступили зі спільною ініціативою про перетворення Балкан та Адріати­ки у зони, вільні від ядерної та ракетної зброї.

340

Водночас наприкінці 1950-х років АПП поступово почала солідаризу­ватися з так званою особливою лінією компартії Китаю, яка виявляла більше розуміння албанських проблем. Саме тому Е.Ходжа відмовився підтримати пропозицію бухарестської наради керівників комуністичних та робітничих партій у червні 1960 року про організацію колективного засудження ком­партії Китаю. Москва перейшла відтоді до силових методів у стосунках з Албанією, затримала поставки сільськогосподарської техніки і зерна якраз тоді, коли вона переживала неврожай. Тирана звернулася по допомогу до Франції, яка й надіслала потрібну кількість зерна. Конфронтація набирала конкретних форм.

На нараді комуністичних і робітничих партій у Москві в листопаді 1960 року Е.Ходжа виступив з промовою, в якій виклав позицію АПП щодо прин­ципів мирного співіснування, соціалістичного будівництва та ролі Сталіна. Вона розходилася з генеральною лінією КПРС. Більшість присутніх партій засудили керівництво АПП, дії якого було розцінено як зраду пролетарсько­го інтернаціоналізму.

За цим посипалися суворі санкції щодо Албанії: радянська сторона анулювала надання їй уже погоджених кредитів під третю п'ятирічку (1961-1965 роки), зажадала негайно погасити борги, відкликала радянських спец­іалістів, які працювали в різних галузях албанського народного господар­ства, позбавила права албанських студентів навчатися у радянських навчаль­них закладах. Приклад СРСР наслідували інші соціалістичні держави, крім Угорщини. Вони заморозили кредити і всіляко обмежили економічну співпра­цю з Албанією.

У першій половині 1961 року склалася напружена ситуація довкола радянської військово-морської бази у Вльорі, а також на кількох підводних човнах зі змішаним радяно-албанським екіпажем (з радянських моряків насміхалися, їх третирували). В травні того ж року радянське керівництво прийняло рішення про демонтаж військово-морської бази у Вльорі, а 4 чер­вня радянські кораблі покинули албанські води. Радянські моряки були де­портовані з підводних човнів, самі ж човни залишалися у складі албанських ВМС. Всі спроби порозумітися були марними, оскільки обидві сторони не шукали компромісу, а лише відповіді на питання: хто винен?

Проте албанська партійна делегація прибула у жовтні 1961 року на XXII з'їзд КПРС. Напередодні з'їзду з ініціативи М.Хрущова було прийнято рішен­ня про винесення тіла Сталіна з Мавзолею. Е.Ходжа відгукнувся на цю подію розлогим зверненням до радянського керівництва, звинувачуючи його у зраді, ревізіонізмі, блюзнірстві і вимагав передати Албанії прах кремлівського вождя.

У з'їздівській доповіді радянський лідер піддав гострій критиці пози­цію АПП, вдався до особистих випадів проти її керівників. Заключні слова

341

першого секретаря ЦК КПРС в частині, де йшлося про Албанську партію праці, були настільки емоційним, що їх вирізали зі стенограми.

У відповідь Е.Ходжа на урочистому засіданні в Тирані з нагоди 44-ї річниці жовтневого перевороту 1917 року у Росії більшу частину своєї про­мови присвятив М.Хрущову, критикуючи його за примирення з югославсь­ким ревізіонізмом, за антимарксистські погляди взагалі, засудив культ його персони.

Невдовзі конфлікт поширився на міждержавні відносини. 25 листопа­да 1961 року міністерство закордонних справ СРСР оголосило про відкли­кання свого посла з Тирани і зажадало від албанського керівництва припи­нити поширення матеріалів, які "сповнені ганебної брехні" щодо радянсько­го уряду та рішень XXII з'їзду КРПС. З грудня - нова радянська акція: відкликання всього персоналу з радянського посольства та торговельного представництва в Народній Республіці Албанії і вимога, щоб албанське по­сольство і торговельне представництво покинуло радянську країну. Під тис­ком Кремля більшість європейських соціалістичних країн вдалися до рест-риктивних заходів щодо НРА, але жодна з них не розірвала дипломатичних відносин з нею.

10 грудня 1961 року у редакційній статті органу ЦК АПП газеті "Зері понулліт" під заголовком "Небачений акт у відносинах між соціалістичними країнами були "засуджені методи радянського тиску на Албанію, вказувало­ся, що, зазнавши поразки у нав'язуванні своїх поглядів АПП, М.Хрущов принизився до помсти, а ідеологічні розбіжності поширив на сферу держав­них відносин, отже, ставлення радянської сторони до Албанії є ворожим.

Албанські делегації приїжджали, однак, до Радянського Союзу у 1961 та 1963 роках на 5-ий Міждержавний конгрес профспілок та на Всесвітній конгрес жінок. Але стосунки між обома державами перебували у глухому куті. Албанія відкликала зі свого посольства у Москві навіть технічний персонал, як і СРСР. 1962року вона вийшла з РЕВ, а у 1963році заявила, що не має наміру виплачувати борги Радянському Союзу та іншим соціалі­стичним країнам. 1968 року припинила свою участь в ОВД у зв'язку з його агресією у Чехословаччині.

В радянських ЗМІ велася різка, здебільшого необгрунтована критика албанського керівництва за "гріхи Мао Цзедуна", згодом публікації про Ал­банію взагалі щезли зі шпальт радянських газет та журналів.

Натомість в албанській пресі роками поширювалася специфічна вер­сія про розрив албано-радянських відносин на кшталт того, що СРСР орган­ізував блокаду НРА, і вона вимушена будувати соціалізм, спираючись голов­ним чином на власні сили, що Москва чинить несправедливість щодо Ал­банії, яка опинилася в ревізіоністсько-капіталістичному оточенні, а діє вона так тому, що сама внутрішньо переродилася в буржуазно-ревізіоністську

342

державу, а згодом в соціал-імперіалістичну. Не менш специфічно трактува­лася історія радяно-албанських відносин: нібито до 1956 року радянський уряд здійснював інтернаціоналістську лінію дружби та братерського співро­бітництва, а опісля - ворожу, антиалбанську, спрямовану на перетворення Албанії в сировинний придаток СРСР і країн РЕВ. Нарешті, албанська про­паганда перейшла до звинувачень СРСР у змові з американським імперіалі­змом. Такі основні причини майже 30-річної історії радяно-албанського відчу­ження. Після розриву з СРСР албанське керівництво переорієнтувалося на Китай, але 1978року також розірвало з ним відносини.

Становлення та розвиток тоталітарного режиму. В листопаді 1944 року був сформований Тимчасовий уряд, який складався з 7 представників КПА і 4-х безпартійних. Його очолив лідер компартії Енвер Ходжа. Всі інші партії та їхні лідери дискредитували себе колабораціонізмом і не змогли взя­ти участь у формуванні нової влади, яка без будь-якого зовнішнього тиску опинилася в руках албанських комуністів.

Енвер Ходжа (1908-1985) народився у південній Албанії (м. Гірокаст-ра) у родині службовців. Його батько був відомим адвокатом, а мати - вчи­телькою музики. Албанія була тоді турецькою колонією і родина Ходжів на­лежала до групи ліберальної опозиції турецькому пануванню. 1930року Енвер закінчив ліцей у м. Корче. Він захоплювався музикою, мовами, писав вірші. Добре знав турецьку, французьку та російську мови. 1930 року всту­пив на факультет природничих наук університету у Монпельє (Франція), де навчався за державний кошт, закінчив його 1934 року з відзнакою. Будучи у Франції, познайомився з французькими комуністами та соціалістами, як і з представниками албанської секції французької компартії, став членом ФКП, співробітничав з "Юманіте", редагував албанський комуністичний бюлле­тень, друкував статті про Албанію. Протягом 1934-1936 років він-секретар албанського консульства у Брюсселі, де одночасно вивчав юриспруденцію. 1936 року повернувся на батьківщину і працював викладачем французької мови у Корчинському ліцеї. Тоді ж увійшов до керівного складу комуністич­них районних груп в Корче та Тирані. Після смерті 1938року лідера кор-чинських комуністів А.Кельменді. Е.Ходжа став його наступником, фактич­но очолив комуністичний рух у південній Албанії. 1939 року його заарешту­вали "за підбурювання до заколоту та переклад албанською мовою підрив­них брошур Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна". У роки італо-німецької окупації - учасник та керівник антифашистського руху Опору. Один з фун­даторів компартії Албанії, створеної 1941року, з 1943року -генеральний секретар ЦК КПА. Був головою Національно-визвольного фронту Албанії (1942-1945pp.), командувачем Албанської народної армії (1944-1954pp.), головою Тимчасового уряду (1944-1945pp.), Головою Ради Міністрів На­родної Республіки Албанія (1946-1954 pp.), міністром закордонних справ та

343

національної оборони. З 1954по 1985роки -перший секретар Албанської партії праці.

Влітку 1945 року Національно-визвольний фронт було переіменовано у Демократичний фронт і прийнято нову програму, в якій декларувалася не­обхідність створення "прогресивно-демократичної республіки". Найважли­вішими програмними пунктами були: захист і забезпечення незалежності Албанії та верховної влади народу; підтримка нового уряду; широкі соц­іальні та економічні перетворення; мобілізація албанців на боротьбу з фа­шизмом.

Упродовж 1944-1945 років прийнято низку законодавчих актів, зокре­ма про запровадження державного контролю над підпрємствами; про над­звичайний прогресивний податок на прибутки, отримані у роки війни; про націоналізацію італійських банків і створення албанського державного бан­ку; про загальні підстави для конфіскації приватної власності (приватна власність допускалася лише у разі, коли діяльність її власника не зашкоджує інтересам деражави).

Відповідно до закону від 29серпня 1945року в Албанії розпочалася аграрна реформа, за якою велика поміщицька власність підлягала конфіс­кації. Понад 70 тисяч селянських гоподарств отримали 155 тисяч га землі. Продаж та оренда землі заборонялися. Серед селян розподілялися також конфісковані виноградники, сади, тяглова худоба.

У 1946-1947 роках були націоналізовані рудники, промислові підприє­мства, транспорт і таким чином 84 відсотки промислового потенціалу краї­ни перейшло до рук держави.

Паралельно формувалися органи нової державної влади. Новий вибор­чий закон (вересень 1945року) надавав виборче право всім громадянам, які досягай 18років, окрім тих, хто співробітничав з окупантами. У грудні 1945 року відбулися вибори до Установчих народних зборів (парламенту), на яких перемогу здобули кандидати Демократичного фронту (ДФ). Вони отримали 93 відсотки голосів. На першій сесії Народних зборів (січень 1946 року) Албанію-було проголошено Народною Республікою Албанією (НРА). У березні цього ж року прийнято конституцію НРА.

У зв'язку зі складною зовнішньополітичною ситуацією, яка склалася влітку 1946 року, Е. Ходжа оголосив курс на створення соціалістичного дер­жавного сектору, планового господарства, запровадження державної моно­полії на зовнішню та внутрішню оптову торгівлю, закликав до боротьби проти великих торгівців у містах та "куркулів" на селі. Це був принциповий пово­рот, який до того ж супроводжувався чистками в компартії (12 відсотків її складу було репресовано) та армії. КПА складалася з ліворадикальних еле­ментів і була готова до сприйняття нового курсу.

1948 року відбувся перший з'їзд компартії Албанії, який поставив зав-

344

дання переймати досвід СРСР та ВКП(б), проголосив свою солідарність з Комінформбюро, у загальних рисах сформулював програму соціалістично­го будівництва, яка передбачала індустріалізацію та електифікацію країни, поступову колективізацію сільського господарства і розвиток культури. Ці напрямки знайшли конкретне відображення у завданнях першого дворічно­го плану розвитку народного господарства на 1949-1950 роки. На з'їзді КПА було перейменовано на Албанську партію праці (АПП).

Албанська партія праці мала цілковитту монополію у суспільному житті країни, інакодумців жорстоко переслідували. За роки діяльності АПП відбу­лося 11 "чисток", унаслідок яких було страчено 10 тисяч функціонерів різних рангів.

Другий з'їзд АПП (1952 р.) оголосив завершення відбудови країни за_ планом 1949-1950 років та перехід до виконання першого п'ятирічного пла­ну, розробленого у радянському Держплані. Дворічний план (1949-1950 роки) був виконаний лише на 87, 2 відсотка. Не вдалося досягти запланованих по­казників з видобутку нафти і хромової руди. Повільними темпами зростало сільське господарство.

Новий п'ятирічний план передбачав форсоване будівництво економіч­них основ соціалізму і перетворення Албанії з відсталої аграрної в аграрно-індустріальну державу. Обсяг промислової продукції планувалось збільши­ти на кінець п'ятирічки на 239 відсотків, тобто в 12 разів у порівнянні з довоєнним рівнем, а валову продукцію сільського господарства - на 71 відсо­ток. Плануючи різкий стрибок у темпах індустріалізації, керівництво АПП не враховувало реальних можливостей господарського потенціалу країни, Показники визначали довільно. Недивно, що завдання 1951-1952 років та­кож були не виконані. Тоді прийняли рішення про перегляд планових показ­ників. Капіталовкладення розподілили практично заново з урахуванням по­треб легкої промисловості та сільського господарства, знизили темпи про-мисловго будівництва (завершення деяких новобудов було перенесено на наступну п'ятирічку), скоротили на 30 відсотків управлінський апарат, ска­сували заборгованість селян, зменшили норми обов'язкових сільськогоспо­дарських поставок.

Третій з'їзд АПП (травень-червень 1956 року), який розглянув підсум­ки виконання першого п'ятирічного плану, констатував, що Албанія з відста­лої аграрної країни перетворилася в аграрно-індустріальну. До ладу стали текстильний, цукровий та деревообробний комбінати, два невеликих бавов­ноочисних заводи, цементний завод. Середньорічний приріст промислової продукції склав за п'ятирічку 22,8 відсотка. При цьому треба врахувати, що Радянський Союз поставив 93 відсотки всього обладнання для гірничодо­бувної та нафтової промисловості, 90 відсотків - вантажного автотранспор­ту, 80 - тракторів, 65 - інших сільськогосподарських машин; 25 новобудов

345

стали до ладу завдяки радянським кредитам.

Аграрна реформа 1945 року дещо виправила нерівномірний розподіл земельних угідь в албанському селі. Що ж до тваринництва, то воно було в руках заможних власників, особливо у гірських районх , тому рішенням Політбюро ЦК АПП від 21 квітня 1948 року передбачалася націоналізація великих гуртів худоби і створення державних тваринницьких ферм. Хоча за законом 1946 року "Про створення кооперативів" визначалися основні типи кооперації як в місті, так і на селі, фактично до 1948 року держава не займа­лася організацією кооперативного руху (наприкінці 1946року їх було на селі всього сім, 1947 року - 21, всі вони були нерентабельними). Катастро­фічною була ситуація з сільськогосподарською технікою: у 1947 році в Ал­банії нараховувалося всього 40 тракторів. Того ж року створені машино-тракторні станції (МТС), які поповнювалися югославською та радянською технікою. За перший рік свого існування МТС обробили лише шість відсотків угідь.

Показники дворічного плану 1949-1950 років передбачали припинен­ня імпорту зернових за рахунок розширення власного виробництва. Йшлося також про культивацію цукрового буряка та соняшника для задоволення по­треб вітчизняної харчової промисловості. Завдання були завишені і їх не виконали. Для подолання кризи у сільському господарстві держава вдалася 1948 року до надзвичайних заходів, зокрема запроваджено систему продроз-кладки, тобто примусової здачі селянами всіх надлишків продукції рільниц­тва і тваринництва. Це не поліпшило ситуацію: план хлібозаготівлі на 1948 рік був зірваний. Наступного року продрозкладку скасували і ввели систему погектарного натурподатку залежно від категорії грунтів.

Лінія на колективізацію була закріплена у першому п'ятирічному плані на 1951-1955 роки. Четвертий з'їзд АПП (лютий 1961 року) констатував за­вершення колективізації сільського господарства. Голова Ради міністрів Мехмет Шеху (він став ним у липні 1954 року) заявив, що соціалістичний сектор займає 85відсотків посівних площ і об'єднує 71,3відсотка всіх се­лянських родин. 1957 року було скасовано в Албанії карткову систему. Про­те самозабезпечення зерновими досягти не вдалося.

1961 рік став етапним в історії Албанії. Розрив відносин з СРСР при­мусив албанське керівництво переорієнтувати свою політику. Четвертий з'їзд АПП закликав співвітчизників до "опори на власні сили та ресурси". У внутрішній політиці було взято курс на повне самозабезпечення та автар­кію, що зумовило ізоляцію та статус Албанії як найвідсталішої і найбіднішої країни Європи. З'їзд наголосив у своїх рішеннях на тому, що в країні по-кінчено з багатоукладністю і створено єдину соціалістичну систему госпо­дарювання, шо Албанія вступає у період будівництва матеріально-технічної бази соціалізму та прискореного просування по шляху перетворення з краї-

346

ни аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну.

Важливим етапом у досягненні мети, накресленої з'їздом, мав стати третій п'ятирічний план розвитку народного господарства Албанії (1961-1965 роки). Проте його виконання було пов'язане з низкою труднощів: по­значилось передовсім згортання радяно-албанської економічної співпраці. Так само країни РЕВ не без рекомендації Москви відмовилися надати Ал­банії вже попередньо погоджені кредити, більше того відкликали услід за СРСР своїх спеціалістів. В результаті понад 40 промислових об'єктів, будів­ництво яких провадилося за рахунок іноземних кредитів, довелося закон­сервувати. Щоправда, в Албанії з'явився тоді новий партнер - Китай. 1961 року НРА та КНР підписали низку економічних угод: про поставки Китаєм обладнання, надання технічної допомоги у спорудженні 25 промислових об'єктів, про обмін спеціалістами, про кредити тощо. Внутрішня албанська пропаганда поширювала в той час таке оптимістичне гасло : "Великий Ки­тай не поїсть один день - Албанія буде ситою цілий рік". Проте китайські кредити почали надходити лише з 1963року.

Співпраця з КНР у сфері економіки супроводжувалася подальшим збли­женням в ідеологічному плані. Албанське партійно-державне керівництво запозичило весь набір стереотипів, якими оперували Мао Цзедун та його послідовники, зокрема про єдино правильні постулати соціалістичної теорії та практики.

Принцип "опори на власні сили" албанські ідеологи поширили на са­мому початку албано-китайської дружби. Хоча в умовах Албанії він не міг набути практичного застосування, оскільки ні розміри країни, ні її природні ресурси, ні рівень розвитку економіки не гарантував більш-менш пристой­ного її існування. Тому в листопаді 1961 року Е.Ходжа запропонував інший варіант формули "опора на власні сили". Він заявив, що Албанія "отримува­ла і отримує від своїх друзів і братів з соціалістичних країн не милостиню, а тільки інтернаціональну допомогу кредитами і продовжуватитме отриму­вати їх у подальшому лише від тих соціалістичних держав, які виявлять ба­жання надати таку допомогу." Так виникло формулювання "опора головним чином на свої сили".

Іншою новацією Е.Ходжі стало визначення Албанії як "обложеної фор­теці". Типове для всіх тоталітарних режимів, це визначення конкретизува­лося в контексті давньої ізольованості країни, яка змушена була ще з часів Скандербега оборонятися від ворогів, "тримаючи в одній руці мотику, а в другій - меч." Ходжівська пропаганда осучаснила цей вислів і апелювала до населення,закликаючи його будувати соціалізм у важких умовах ревізіоні­стсько-імперіалістичного оточення, тримаючи в одній руці кайло, а в другій - гвинтівку.Так творився «образ ворога» і самопродукувалася сталінська репресивна соціалістична модель.

347

Загострення полеміки у міжнародному комуністичному і робітничому русі призвів до подальшого розмежування в його рядах по лінії Москва -Пекін. Лідери АПП перетворилися у найбільш послідовних прихильників маоїстських теорій. Так, вони перейняли і вдосконалили теорію двох "над­держав", які поділили світ на сфери впливу і керують ним. Радянському Союзу відводилася у цій схемі роль соціалістичного партнера імперіалістич­них Сполучених Штатів.

Ці три постулати - формула "опори головним чином на власні сили", теорії "обложеної фортеці" та "двох наддержав"- склали на довгі роки ідео­логічне підґрунтя політики НРА. Вони були покладені в основу директив четвертої п'ятирічки на 1966-1970роки. П'ятий з'їзд АПП (листопад 1966року) затвердив цей план. У кожній албанській п'ятниці ставилося завдання підвищити життєвий рівень народу, але гарантій виконати його і в 1966-1970 роках не було, як, власне, і в попередніх, тому М.Шеху в офіційній доповіді спрогнозував, що албанцям доведеться "по своєму ліжку простягати ніжки."

Незважаючи на тісну співпрацю, албанське керівництво не спокусило­ся маоцзедунівською "культурною революцією" і не закликало громадян до "розквіту 100 шкіл" та "відкривати вогонь по штабах", щоб виявити крамо­лу. Відлагоджена бюрократична машина з державним та партійним апара­том давала змогу обійтися без масштабних розправ над опозиціонерами. До того ж 1960-і роки були в Албанії відносно спокійними в плані пошуку внутрішніх ворогів. Масові чистки розпочалися в першій половині 1970-х років, коли албано-китайська дружба розладналася. Нова зміна албанського курсу спричинить новий виток репресій.

Проте окремі елементи "культурної революції" були запроваджені в Албанії. Так, за закликом Е.Ходжі розпочалася боротьба проти релігії. 1967 року всі церкви та мечеті зазнали руйнації так званими революційними ма­сами, або були передані під склади, ресторани, кінотеатри, спортивні зали. Імами та православні священики, яких узивали "пригноблювачами народу", змінювали професію або потрапляли до тюрем. На християнських цвинта­рях знищували хрести. В результаті цього варварства Албанія стала, як стверджувала офіційна пропаганда, "єдиною у світі атеїстичною державою".

В армії були ліквідовані знаки розрізнення. В атмосфері ксенофобсь-кої істерії набув розповсюдження міф про зовнішню небезпеку. "Вороги, -говорив Е.Ходжа,- можуть напасти на нас звідусіль: імперіалісти - з моря; ревізіоністи - з гір; зрадники - з наших власних сіл". Все підпорядковувало­ся режимові "блокадного" життя. Саме у цей період почалося будівництво численних бункерів та дотів. їх споруджували скрізь: на пляжах, в міських парках, серед виноградників; 600 тисяч дотів з бійницями і дулами гармат очікували нападу.

Виконуючи "наказ низів", тобто селянства, албанські лідери почали

348

виступати за зменшення присадибних земельних ділянок, згодом заборони­ли утримування худоби та птиці, торгівлю на ринках.

Викривлене розуміння боротьби за ідеологічну чистоту вилилося в кам­панію, спрямовану проти впливу буржуазної західної та ревізіоністської східноєвропейської культур. Остракізмові були піддані твори класиків світової літератури і кінематографу, сучасна симфонічна та естрадна музика. Немов­лят батьки мали називати "історичними" іменами албанських царів та ге­роїв або ж "новоязівськими" тину "Богатир", "Щастя", "Сокіл" (таке ім'я мав один із синів Е.Ходжі). Викорінюючи згубний вплив Заходу, по всій країні знищували напис "кав'ярня", замінюючи його албанським словом "ембель-торья" ("солодкарниця"). Щоправда, вневдовзі східні солодощі, якими сла­вилася албанська кухня, щезли. В країні впроваджувався натуробмін, згор­талися товарно-грошові відносини, вводилася карткова система та зрівнялі­вка в оплаті пращ, заборонялося мати власну автомашину, хіба що - велоси­пед.

Е.Ходжа безперестанку попереджував про небезпеку "бюрократизації" комуністів і "деідеолопзацію суспільства", тому ще"1958 року розпорядив­ся, щоб кожен керівник щороку упродовж двох місяців безкоштовно відпра­цював на виробництві чи у сільському господарстві. Ця добровільно-приму­сова повинність охоплювала також дипломатів, працівників науки і культу­ри, їхні родини. Скасовано її лише 1991року.

Перші серйозні симптоми розладу в албано-китайських стосунках з'я­вилися в лютому 1972 року, коли КНР відвідав президент США Р.Ніксон. Реакція албанського керівництва була одверто негативною. Цілковите по­холодання між КНР та Албанією настало 1976 року, після смерті Мао Цзе-дуна, коли китайське суспільство почало поступово звільнятися від ідеолог­ічного догматизму. Тоді АПП підхопила прапор "істинного марксисзму-ле-нінізму", а офіційна пропаганда створила міф про Албанію як майже єдину соціалістину державу в світі. З'явилася навіть формула, що Албанія "ніколи не матиме стосунку з імперіалізмом США і соціал-імперіалізмом Радянсь­кого Союзу". 26 грудня 1976 року Народні збори прийняли конституцію, за якою країна дістала назву Народної Соціалістичної Республіки Албанія (НСРА). Конституція 1976 року законодавчо закріпила зідеологізований міф про ідеальний соціалізм, побудований в Албанії.

В другій половині 1970-х років навколо Е.Ходжі, який все частіше сла­бував, консолідується його найближче оточення. Це передусім його дружи­на Неджіміє, з якою він побрався 1942 року, коли їй було 20 років. Вона взяла прізвище Ходжа і упродовж 1940-1980-х років була однодумцем і со­ратником свого чоловіка у всіх його починаннях. Неджіміє Ходжа займала посади члена Політбюро, секретаря ЦК, голови Демократичного фронту. її звільнили з усіх цих посад 21 грудня 1990 року. Енвер і Неджіміє Ходжі

349

мали двох синів дітей Сокола (1942 року народження, полковника держбез­пеки). Іліра (1945 p., міністра оборонної промисловості) та дочку Іляну (1948 p., архітектора, керувала спорудженням музею Е.Ходжі у Тирані). До числа найближчих людей албанського вождя належали Раміз Алія (1925), секре­тар ЦКз 1960 року, сват Ходжів; МехметШеху, прем'єр-мінстр з 1954 року, який закінчив життя самогубством у 1981 році (маючи реальну владу, він надто одверто робив ставку на спадкоємництво в державі після Е.Ходжі, потрапив у немилість і обрав замість в'язниці кулю); Аділь Чарчані, який після "самовбивці" М.Шеху, очолив уряд.

В листопаді 1981 року відбувся VIII-й з'їзд АПП, на якому Е.Ходжа заявив nptf перемогу соціалізму та початок будівництва комунізму. Як і ран­іше, різкій критиці були піддані "імперіалізм і ревізіонізм усіх мастей". Ал­банський лідер підтвердив відмову Албанії від участі у Гельсінкському про­цесі, назвавши його "обманом" і "спробою старих і нових імперіалістів по­неволити Албанію, ліквідувати світовий комуністичний і національно-виз­вольний рух".

1982 рік характеризується загостренням внутрішньополітичної ситу-аціївкраїні. Самогубство прем'єра М.Шеху (грудень 1981року) "албансь­кий Сталін" оголосив зрадництвом і заявив, що група Шеху прагнула зни­щити партію і народну владу. Тоді ж відбулися великі кадрові перестановки в партійному та державному апараті. Головою Ради Міністрів було призна­чено А.Чарчані, в уряді помінялося 12 міністрів з 18. Головою Президії На­родних зборів став Раміз Алія, замінивши Хаджі Леші (обіймав цю посаду з 1953 року), який, за словами Е.Ходжі, втратив пильність і його відправили на пенсію.

В 1983-1985 роках здоров'я Е.Ходжі різко погіршилося, він переніс інфаркт, інсульт, давно страждав від діабету. У березні 1985 року лікарі при­писали вождеві тривалий відпочинок, але він продовжував працювати. 11 квітня 1985 року після крововиливу у мозок Е.Ходжа помер. Траур в Ал­банії, який нагадував Радянський Союз у березневі дні 1953 року, триваа дев'ять днів. На похоронну церемонію з-за кордону допустили лише лідерів "істинно марксистсько-ленінських партій" та представників з КНДР, В'єтна­му, Куби, Румунії, Лаосу, Кампучії, Нікарагуа, Ірану та Іраку. Телеграми співчуття, надіслані з СРСР, Китаю і Югославії, нове албанське керівництво відправило назад.

Після усунення М.Шеху з політичної арени, а його найближчих сорат­ників з партійно-державного апарату в албанських номенклатурних верхах не залишилося реальних претендентів на посаду спадкоємця Е.Ходжі, окрім Р.Алії, який по суті автоматично став першим секретарем АПП зразу ж після смерті вождя.

Раміз Алія народився 1925 року на півночі Албанії у м. Шкодері. Його

350

батьки-селяни були вихідцями з Косово. У 17-річному віці вступив до ком­партії. Брав активну участь у партизанській боротьбі (був комісаром) проти окупантів у роки другої світової війни. З 1948 року - член ЦК АПП. 1949 року очолив албанський комсомол. Навчався у Вищій партійній школі у Москві. З 1961року -секретар ЦК АППз ідеології та член Політбюро. З 1982року -Голова Президії Народних зборів.

Необхіднсть реформ все глибше проникала у свідомість нового керів­ництва. Економічна ситуація обговорювалася на грудневому 1985 року та на березневому 1986 року пленумах ЦК АПП. Було визнано, що труднощі у народному господарстві зумовлені внутрішніми факторами, а не є винятко­во результатом "капіталістично-ревізіоністської блокади", як стверджувало­ся раніше. Про потребу оновлення йшлося і на 9-ому з'їзді АПП (листопад 1986 року). Проте і на пленумі, і на з'їзді панував дух спадковості і вірності заповітам Е.Ходжі. В економіці обстоювалися старі принципи: опора на власні сили, заборона іноземних кредитів. Все ж накреслювалися, хоча дуже обе­режно, зміни. Було звільнено одіозного міністра внутрішніх справ та ряд інших міністрів. Селянам дозволили тримати худобу та птицю, мати приса­дибні ділянки, в у колгоспах і на підприємствах почали запроваджувати нову систему оплати праці. Були зроблені перші кроки виходу з міжнародної ізо­ляції: замінено 40 із 100 албанських послів. Про це свідчить також налагод­ження 1987 року дипломатичних відносин з ФРН. 1988 року Албанія взяла участь у нараді міністрів закордонних справ балканських держав. Проте, в зв'язку з черговою економічною кризою, керівництво АПП почало віднов­лювати з 1989 року тенденції ортодоксального соціалізму, повернення до політики "обложеної фортеці".

Демократична революція кінця 1980-х - початку 1990-х років, її розвиток та особливості. Революції 1989 року у східноєвропейських краї­нах, розпад СРСР та крах світової соціалістичної системи по-своєму оцінив 9-й пленум ЦК АПП (січень 1990 року), підкресливши, з одного боку, що збулися давні прагнення народів, які нарешті ліквідували ревізіоністські режими, але результатами народних революцій скористалися праві сили, підтримувані міжнародною буржуазією. З іншого боку, учасники пленуму стверджували, що події в країнах Східної Європи не можуть слугувати взірцем для Албанії, завдання якої полягає у тому, щоб "забезпечити умови для повного задоволення потреб трудящих." Разом з тим і попри всі декла­рації, витримані у старому догматичному дусі, зовнішній вплив та нарос­тання загальноалбанського опозиційного руху змусили правлячу партію ви­ступити ініціатором докорінних соціально-економічних перетворень.

1990 року відбулися масові мітинги, проти їх учасників застосовано силу. Але тоді ж було дозволено роздрібну торгівлю на ринках та приватну власність, у столиці з'явилося кілька приватних магазинів, скасовано смерт-

351

ну кару. Тисячі албанців влітку 1990 року виїхали до Греції, Югославії, на захоплених кораблях добиралися до Італії. На початку липня цього ж року шість тисяч молодих албанців переховувалися в іноземних посольствах, про­хаючи політичного притулку. Держава змушена була упродовж лише трьох місяців надати право на виїзд за кордон 16 тисячам громадян. «Проблема біженців» стала першим великим струсом для албанського суспільства.

В листопаді 1990 року Народні збори вносять поправку до Консти­туції, якою було скасовано монополію АПП, дозволено іноземні інвестиції, надано свободу дій усім конфесіям та різним партіям. 8-11 грудня відбувся страйк студентів Тиранського університету, його підтримала молодь інших міст. Виступ молоді, яка обстоювала право на створення різних партій, знай­шов широкий відгук у країні. 19 грудня 1990 року було зареєстровано Де­мократичну партію (ДП). Цей день став днем народження багатопартійності в Албанії. За нею інституювалися Республіканська, Екологічна, Аграрна партії, Форум на захист прав людини, Демократичний союз грецької мен­шини, Партія національної єдності. Почали виходити опозиційні газети. На початку 1991 року емігрувало 30 викладачів Тиранського університету і 10 спеціалістів сільськогосподарського інституту.

В липні 1990 року Тирану відвідала група американських конгресменів. Тоді ж посол НСРА при ООН зустрівся з представниками американського держдепартаменту. У вересні у Нью-Йорку відбулася зустріч Раміза Алїї з міністром закордонних справ СРСР Е. Шеварнадзе -перша за останні 30років зустріч представника радянського керівництва з албанським лідером. Під час цих зустрічей та переговорів Р.Алія отримав гарантії підтримки За­ходу та Сходу за умови десталінізації, демократизації та деідеологізації Ал­банії, дозволу багатопартійності та запровадження посади президента. Ал­банського лідера 1991 року було запрошено відвідати СРСР. Упродовж лю-того-квітня 1991 року відновили свою діяльність посольства обох держав.

З січня 1991 року у пресі з'явилася програма АПП, яка передбачала здійснення докорінних економічних реформ, поступовий перехід до ринко­вої економіки, раціональне використання внутрішніх ресурсів у поєднанні з залученням іноземних кредитів, визнання всіх форм власності та кооперації, забезпечення політичної стабільності в суспільстві.

У зовнішній сфері партійна платформа підтверджувала твердий намір інтегруватися в загальноєвропейський процес, покінчити з упередженнями періоду "холодної війни". Підкреслювалося, що албанець повинен відчува­ти себе не тільки громадянином своєї держави, але й громадянином Балкан та Європи. Гаслами АПП стали: "Реалізм та оновлення", "Інтереси батьків­щини та нації -понад усе".

Тим часом економічне становище Албанії погіршувалося. Навіть офі­ційна статистика засвідчувала зменшення виробництва м'яса, молока, яєць.

З прилавків магазинів зникли овочі. Промисловість на початку 1991 року знизила виробництво продукції майже на третину у порівнянні з аналогіч­ним періодом попереднього року. Це викликало перший в історії країни страйк шахтарів та створення незалежних профспілок. Держава пішла на поступки шахтарям.

Нова загальнонаціональна криза вибухнула в лютому 1991 року. Роз­почалася вона з голодного страйку 720 студентів і викладачів Тиранського університету та інших навчальних закладів столиці. Страйкарі вимагали відставки уряду, поліпшення побутових умов у студентському містечку та зняття приізвища Е.Ходжі з назви університету. Пленум ЦК АПП 19 лютого відхилив вимоги студентів. Наступного дня в результаті спонтанного висту­пу жителів столиці було повалено на центральному майдані статую Е.Ходжі. 20 лютого Р.Алія заявив по телебаченню, що стабільність буде відновлено і створив Президентську раду та новий Кабінет Міністрів. Разом з тим А.Чар-чані в останній день свого прем'єрства підписав рішення про те, що Ти­ранський університет не носитиме імені Е.Ходжі. Студенти припинили го­лодування.

Проте напруга у столиці не спадала. Були введені війська для охорони урядового кварталу та патрулювання вулиць. 22 лютого вже були перші жер­тви. На півдні країни підвели голову прихильники Е. Ходжі і закликали пе­ренести столицю у Вльору. З декларацією, яка засуджувала акти вандалізму, виступила Демократична партія.

Зусиллями політичних партій та громадських організацій вдалося відно­вити певний спокій. Країна йшла до перших вільних і багатопартійних пар­ламентських виборів, які відбулися у березні - квітні 1991 року. Албанська партія праці здробула перемогу, за неї проголосувало 62 відсотки виборців, і вона таким чином здобула 169 парламентських мандатів з 250. Демокра­тична партія- основний її опонент - 75 мандатів, що було безперечним усп­іхом, якщо врахувати, що партія сформувалася за три з половиною місяці до виборів. Сам Р. Алія особисто програв вибори до парламенту.

На першій сесії Народних зборів, яка відкрилася 22 квітня, було засно­вано президентську форму правління в Республіці Албанія, як відтепер відпо­відно до нової редакції ст. 1 Конституції почала називатися країна. Першим президентом обрали ("за" - 172 з 250) Р.Алію. Був сформований коаліцій­ний уряд. Услід за цим оголошено амністію політв'язням ( 280 осіб), депар­тизацію армії та правоохоронних органів.

Опозиція влаштовувала мітинги та страйки, у травні 1991 року відбув­ся загальнонаціональний страйк. Влітку цього ж року АПП переіменувала себе на Х-му з'їзді в Албанську соціалістичну партію і прийняла нову про­граму, оголосивши себе "партією демократичного соціалізму".

Проте нестабільність наростала, тривалії перманентні мітинги та страй-

352

353

ки. Справу Е.Ходжі було піддано анафемі, а його прах двічі перепоховали. У грудні 1991 року представники Демократичної партії вийшли з уряду і зажа­дали нових парламентських виборів. Нові вибори до парламенту відбулися у березні 1992 року. Демократична партія перемогла, набравши дві третини місць у Народних зборах. Нова політична ситуація призвела до нових пре­зидентських виборів, на яких переміг фундатор та лідер ДП Салі Беріша. Він народився 1944 року у мусульманській селянській сім'ї. Здобув медичну освіту у Тиранському університеті, за фахом хірург-кардюлог. Викладач ун­іверситету, професор. Входив до групи лікарів, які обслуговували вище кер­івництво країни.

Албанська соціалістична партія перейшла в опозицію. Намагаючись стабілізувати обстановку в країні. Демократична партія почала "закручува­ти гайки". Першими це відчули комуністи. В липні 1992 року компартію Албанії було заборонено, а у серпні розпочався судовий процес у Тирані над 18 колишніми албанськими керівниками, Р.Алію засудили до дев'яти років, а вдову Ходжі - Неджіміє - до одинадцяти років тюремного ув'язнення. Особ­ливу твердість демократи виявили після поразки у серпні 1992 року на вибо­рах до муніципальних органів влади. У поразці вони звинуватили "прокому­ністичну, антидемократичну фракцію" у своїх лавах. На партконференщї з партії було виключено вісім відомих діячів. До цього додалося погіршення економічної ситуації. 1992 року зупинилися майже всі промислові та енерге­тичні підприємства, транспорт, припинили роботу університети (їх було два), 70 відсотків шкіл і половина інститутів. Тоді ж було скасовано всі соціальні пільги та гарантії, ціни у порівняння з 1989 роком зросли у п'ять разів, зав­мерло житлове будівництво.

Нове керівництво розпочало політику "конструктивного руйнування" і під контролем Міжнародного валютного фонду поворот до жорсткої моне­тарної та фіскальної діяльності, що призвело до закриття збиткових підприємств, яких була більшість. В результаті виробництво на початку 1994 року впало більше ніж на половину, без роботи залишилося 50 відсотків пра­цездатного населення. Тривала масова еміграція, яка склала 300 тисяч осіб (10 відсотків населення Албанії). Грошові перекази емігрантів та допомога Заходу стали основними джерелами надходження коштів. Поштовх сільсько­му господарству дало повернення селянам землі, а сільське населення скла­дало 65відсотків албанців.

Загалом перші результати реформ були обнадійливі: соціалістична про­мисловість та сільське господарство перетворювалися в економіку влас­ників. На цій основі розпочався новий етап - етап інвестування в розвиток інфраструктури, модернізація банківської системи, промислового виробниц­тва. 1995 року в Албанії було реалізовано 200 іноземних інвестиційних про­ектів - від заснування кав'ярень до розвідки покладів нафти. Європейський

354

банк реконструкції та розвитку фінансував проекти на 100 млн. дол. Албансь­ка держава гарантувала іноземним інвесторам їхні прибутки та можливість їх вивозу з країни.

У зовнішньополітичній сфері Албанія переборювала наслідки політи­ки "самоізоляції". Відновлено дипломатичні та культурні стосунки з багать­ма країнами світу. Албанія стала членом Організації Ісламська конференція (63 відсотки албанського населення сповідують іслам). Серйозною пробле­мою залишалося питання статусу етнічних албанців у Сербії, Македонії, Греції.

В травні 1996 року відбулися чергові парламентські вибори, які при­несли перемогу демократам - 86 відсотків голосів виборців. Проте соціалі­сти мали багато підстав для серйозної критики Демократичної партії, серед них - корупція, розкрадання державної власності, фальсифікація виборів тощо. 1997 року стався крах ряду фінансових пірамід, як вважають, підтри­муваних правлячим режимом: 1,5 млн. (половина населення країни) втрати­ли свої зоощадження (2 млрд. доларів). Люди взялися за зброю, розпочалося справжнє повстання, яке переросло у громадянську війну між кланами. По­всталі контролювали значну частину країни.

У червні 1997 року відбулися дострокові парламентські вибори, на яких демократи зазнали поразки. До влади в Албанії прийшли соціалісти. Уряд очолив Фатос Нано, а президентом став Реджепа Мейдані.

14 вересня 1998 року Салі Беріша, екс-президент Албанії, спробував здійснити державний переворот: невеликій озброєній групі вдалося дестаб­ілізувати ситуацію в Тирані. Проте соціалісти справилися з заколотниками. Фатос Нано подав у відставку і запропонував кандидатом на посаду голови уряду генерального секретаря Соціалістичної партії 31-річного Панделі Майко, який 1990 року брав активну участь у студентських заворушеннях, за що був відзначений президентом Салі Берішою. Новий албанський прем'єр запропонував Салі Беріші сформувати коаліційний уряд. Лідер ДП відмо­вився, його прихильники не склали зброю. Цілі регіони залишилися поза контролем влади. Лише введення миротворчих сил під егідою ОБСЄ попе­редило широку громадянську війну в Албанії.

Новий уряд приступив до приватизації малих і середніх підприємств: 324 вже приватизовано, 100 знаходяться у процесі приватизації, і тільки 45 залишаються в руках держави. Кількість рентабельних підприємств (з чис­ла акцюнованих) зросла вдвоє, на 50 відсотків збільшилися їхні інвестиції, як і надходження від їхньої діяльності до державної казни.

2. Румунія

Період "народної демократії" (1944-1947pp.). Румунія належить до тієї групи країн, які воювали на боці гітлерівської Німеччини. її участь у

23*

355

другій світовій війні у складі антикомінтернівського блоку оцінюється сьо­годні по-різному: 1. Як антинаціональна акція, оскільки союз з Гітлером був спрямований проти природних союзників Румунії - Франції та Великобри­танії, в результаті чого країна перетворилася на придаток Німеччини; 2. Деякі дослідники частково виправдовують румунське керівництво, його вступ у війну проти СРСР, обґрунтовуючи це територіальними втратами Румунії внаслідок загарбницької політики Москви; 3. Прихильники третьої точки зору повністю схвалюють участь Румунії у війні на боці Німеччини, кваліф­ікуючи війну проти більшовизму як "священний акт", а генерала Антонеску - як "героя нації", учасників же руху Опору, особливо комуністів, - як зрад­ників і шпигунів,

В умовах очевидної військової переваги держав антигітлерівської ко­аліції перед Румунією постали невідкладні завдання: необхідність виходу з гітлерівського блоку, оновлення існуючих державних структур, демократи­зація економічного та політичного життя, тобто розв'язання загальнонаціо­нальних проблем.

Румунія тих років характеризується слабкістю антиурядового та анти­фашистського руху. Компартія була в підпіллі, більшість її членів - у тюр­мах, тому впливу на хід подій у країні комуністи по суті не мали. Причини цієї ситуації слід шукати у міцності режиму генерала Антонеску (з 1943року - маршала). В умовах, коли на румунському престолі перебував моло­дий, малодосвідчений король Міхай, йому належали майже диктаторські повноваження. До того ж режимові вдалося консолідувати націю, підігріти в її середовищі націоналістичні та шовіністські настрої, особливо у перші роки війни, коли на радянський фронт було кинуто ЗО румунських дивізій. На окупованих територіях було створено нову румунську провінцію - Транс-ністрію зі столицею в Одесі (площею в 50 тисяч кв. км). Селян спокушали новими землями, роздавали награбоване майно тощо. Недивно, що профа­шистські та націоналістичні настрої виявилися сильними серед румунсько­го селянства, як і серед більшості інтелігенції.

В міру того, як погіршувалася ситуація на радянсько-німецькому фронті і особливо після розгрому німецьких та румунських військ під Сталінгра-дом, де Румунія втратила 200 тисяч своїх вояків, морально-иолітична атмос­фера в країні мінялася. Націоналістична ейфорія пішла на спад, активізував­ся антиурядовий рух. Складалася нова розстановка політичних сил. Пред­ставники антиурядової опозиції почали пошуки компромісу із Заходом, що спричинило введення німецьких військ у румунську столицю. Союзники відмовилися провадити сепаратні переговори з румунськими представника­ми, оскільки Румунія за домовленістю між Великобританією та СРСР опи­нилася у зоні впливу останнього. 1943 року комуністам вдалося створити Патріотичний антигітлерівський фронт, до якого ввійшли вони самі, Фронт

356

хліборобів (селянська організація на чолі з Петру Грозою), Союз патріотів (з інтелігенції), Угорська спілка трудящих.

27 березня 1944 року радянські війська перейшли румунський кордон, а 2 квітня міністр закордонних справ СРСР В.Молотов передав румунсько­му керівництву умови перемир'я, які можна кваліфікувати як великодушні: розрив союзу з Німеччиною і вступ у війну проти неї; відшкодування збитків, завданих СРСР; звільнення союзних військовополонених; повернення Ру­мунії Північної Трансільванії.

Маршал Антонеску не прийняв цих умов і оголосив про перехід до тотальної війни. Проте він уже не був єдиним господарем країни. Комуністи та соціал-демократи створили у квітні Єдиний робітничий фронт,.а у червні з комуністів, соціал-демократів, націонал-цараністів та націонал-лібералів (історичних партій) був сформований Національно-демократичний блок, який поставив за мету вивести Румунію з війни, усунути від влади маршала Антонеску, встановити в країні конституційно-демократичний режим, всту­пити до ООН. Заслані з СРСР спеціально підготовлені групи румунських комуністів поклали початок формуванню партизанських загонів.

Саме тоді у гру вступає король Міхай І. Критичний момент наступив для нього у серпні 1944 року, коли розпочалася Яссько-Кишинівська опера­ція радянських збройних сил проти німецьких та румунських дивізій. Че­рез три дні німецько-румунські сили опинилися в оточенні.

Ще у травні 1944 року король Міхай І пішов'на контакти з комуніста­ми. Його цікавили такі питання: чи дозволить СРСР зберегти монархічний лад у Румунії і особисто Міхая на троні, чи Москва врахує при визначенні репарацій важкий стан румунської економіки, як буде вирішено долю Транс­ільванії? На всі ці питання король Румунії отримав позитивні відповіді.

23 серпня 1944 року під час аудієнції у короля маршал Антонеску був заарештований. Міхай І наполягав на негайному перемир'ї, Антонеску ж -на продовженні воєнних дій проти радянських сил з тим, щоб вирвати вигідні умови перемир'я. Маршал вважав також за необхідне за 15 днів до виходу з війни повідомити про це Гітлера. Того ж дня вірний королю бухарестський гарнізон зайняв усі важливі стратегічні пункти Бухареста: Раду Міністрів, міністерство внутрішніх справ, телеграф, радіостанцію тощо. Услід за цим 23 серпня було передано королівську декларацію про вихід Румунії із союзу з державами "осі", про припинення війни проти держав антигітлерівської коаліції та прийняття умов перемир'я. Спроби німецьких сил відновити по­передній статус-кво в румунській столиці виявилися безуспішними.

Події 23 серпня 1944 року в Румунії радянська історіографія трактува­ла як "народне", "національне" збройне повстання або як "антифашистську і антиімперіалістичну революцію в ім'я національного визволення", як по­чаток народно-демократичної (соціалістичної) революції. Оцінка цих подій

румунськими дослідниками змінювалася залежно політичної кон'юнктури. Спочатку фігурував термін "історичний акт", потім "національне повстан­ня", "антифашистське національне збройне повстання". В останні роки дик­татури клану Чаушеску день 23 серпня вважався "антифашистською і анти­імперіалістичною революцією соціального та національного визволення". Генерал Іліє Чаушеску (брат диктатора) видрукував чимало опусів, в яких прагнув довести, ніби участь Румунії у війні на боці антигітлерівської ко­аліції скоротила тривалість війни на 208днів.

Нині, коли відкрито багато архівів, існує розмаїтий спектр оцінок у румунському суспільстві щодо подій 23 серпня 1944 року: як "день націо­нальної зради"; як "державний переворот", як "королівська змова", яка за­початкувала комунізацію" країни; як "історичний рятівний акт короля та "історичних партій" (націонал-ліберальної та націонал-цараністської). Про компартію, яка зійшла з історичної арени, вже не згадують.

Слід підкреслити, що широкі маси румунського неселення участі у перевороті 23серпня не брали. Він здійснений був по суті радянськими військами разом з невеликою частиною політиків на чолі з королем Міхасм І, які прагнули зберегти свої політичні шанси на майбутнє.

Основні маси народу не почували себе звільненими в результаті пере­вороту 23 серпня 1944 року та приходу радянської армії. Румунські комуні­сти, яких у радянських документах називали "друзями", утвержувалися при владі з великими труднощами і лише за політичною і навіть силовою допо­могою Москви. Не могла викликати симпатій серед румунів і діяльність в їхній країні радянського НКВС, яка супроводжувалася арештами, депортац­іями тощо.

23 серпня король сформував новий уряд на чолі з генералом К.Сана-теску, до якого ввійшли також представники націонал-лібералів, націонал-цараністів, комуністів та соціал-демократів як міністри без портфелів. До березня 1945 року румунські уряди очолювали військовики. Щоправда, у наступному уряді генерала Н.Радеску НЛР і НЦП здобули посади провідних міністрів, що засвідчувало зростання впливу "історичних партій".

31 серпня 1944 року радянські війська вступили до румунської столиці, а наприкінці року під їхнім контролем опинилася вся країна.

Нацюнал-ліберальна партія віддзеркалювала інтереси великої фінан­сово-промислової буржуазії, орієнтованої ще з міжвоєнного періоду на Захід, і поділялася на два угруповання. Одне з них, очолюване Д.Бретіану, репре­зентувало інтереси підприємців легкої, харчової та обробної галузей; друге (лідер Г.Татареску) виражало інтереси власників підприємств важкої про­мисловості.

Націонал-цараністська партія об'єднувала у своїх лавах найрізно­манітніші суспільні прошарки й була наймасовішою в Румунії. Частина пол-

ітиків на чолі з Ю.Маніу обстоювала інтереси поміщиків та представників великого й середнього міського капіталу. Інша частина партії, очолювана І.Микалаке, спиралася на підтримку селянства. Ліві в НЦП сповідували аг-раризм і домагалися проведення аграрної реформи на користь селян.

Румунська компартія, яка в серпні 1944 року вийшла з підпілля, ледь налічувала тисячу членів. Однак уже навесні 1945 року вона об'єднувала 35 тисяч осіб. Незважаючи на бурхливе кількісне зростання, компартія і надалі залишалася однією з малочисельних політичних сил Румунії: Фронт земле­робів (ФЗ) налічував близько 1 млн. осіб, СДП - 400 тисяч, Спілка угорсь­ких трудящих (МАДОС) - 225тисяч.

Керівництво РКП складалося з діячів, які по-різному розуміли розста­новку соціальних сил у країні та політичні можливості партії. Частина лідерів компартії (Л.Патрашкану та інші) перспективу політичного розвитку бачили у зміцненні коаліції різних сил та участі в ній комуністів на основі загально­національної платформи. Реальною можливістю для протидії буржуазії вони вважали об'єднання на цій платформі робітників, селян та дрібних міських підприємців. Інші діячі, здебільшого ті, що повернулися з Москви (А.Пау-кер, В.Лука), виступали за втілення в життя радянської моделі побудови соц­іалізму.

Іншу політичну структуру, яка репрезентувала робітничий клас, стано­вила соціал-демократична партія. її політичний авторитет до війни був не­значний. Після серпневого державного перевороту СДП легалізувалася й увійшла до нової політичної системи, ставши активним фактором суспіль­ного життя. Кількість її членів досягла 1947 року 500 тисяч (45 відсотків -селяни). Одна частина СДП орієнтувалася на співпрацю з НЦП, інша - на зміцнення зв'язків і з РКП. У жовтні 1944 року соціал-демократи увійшли до Єдиного робітничого фронту. Слід зазначити, що СДП негативно стави­лася до колишніх московських комуністичних емігрантів А.Паукер та В.Лу-ки, вважаючи їх інонаціональними елементами. Більшість соціал-демократів виступала за координацію політичного курсу партії з соціалістичним рухом Західної Європи.

Таким чином, з серпня 1944 року Румунія, як і інші країни Централь­ної та Південно-Східної Європи, вступає в особливий період свого розвитку -період "народної демократії".

12 вересня 1944 року у Москві було підписане перемир'я, за яким Ру­мунія оголосила війну гітлерівській Німеччині, виставивши 12 дивізій. Кор­дони країни визначалися за станом на червень 1940 року (Північна Транс­ільванія переходила до Румунії, а Бессарабія та Північна Буковина-до СРСР). Репарації на користь СРСР мали скласти 300 млн. доларів. В країні здійсню­валися демократичні перетворення: "чистка" держапарату та армії від про­фашистських елементів, дозволено діяльність партій (окрім профашистсь-

359

ких), оголошено амністію політв'язням тощо.

Проте провідною суспільно-політичною тенденцією залишалася бороть­ба за владу між компартією та її опонентами - націонал-лібералами та на-ціонал-цараністами. Комуністи, враховуючи, що першочерговими завданнями є участь Румунії у війні проти Німеччини та відбудова народного господар­ства, а, отже, мобілізація всіх ресурсів країни, не висували поки що ради­кальних вимог. Брали також до уваги переважаючий вплив своїх опонентів серед народу. Проте військові уряди, вдаючись до репресивних заходів щодо мітингів та демонстрацій, налаштовували проти себе найрадикальніші еле­менти країни.

Компартія за активним сприянням радянського окупаційного команду­вання діяла за відомим сценарієм: 1. Обіцяє реформи; 2. У жовтні 1944 року створює з прокомуністичних сил Національно-демократичний фронт (СДП, Фронт землеробів, профспілки), до якого не ввійшли "історичні партії". Це означало розпуск раніше створеного Національно-демократичного блоку; 3. Збільшує ряди компартії та формує власні штурмові загони (70 тисяч осіб).

За таких умов комуністи домоглися реорганізації уряду Санатеску. В листопаді 1944 року до його складу ввійшли шість представників НДФ, а Петру Гроза (лідер ФЗ) обійняв посаду заступника прем'єр-міністра; в лю­тому наступного року компартія добилася відставки нрокоролівського уря­ду, а в березні був сформований новий уряд на чолі з лідером Фронту земле­робів -Петру Грозою, в якому 12представників НДФ стали міністрами (всього ж в уряді - 17 міністрів ). НЛП і НЦП опинилися поза урядом. Щоп­равда, під тиском західних держав у грудні цього ж року до уряду було вве­дено по одному представнику від "історичних партій", що жодним чином не могло змінити прокомуністичного характеру урядової влади.

Ситуація в Румунії склалась унікальна. Король Міхай І залишався на престолі, зберігши всі свої привілеї та повноваження. Як глава держави і верховний головнокомандувач, він брав участь у всіх офіційних церемоніях. На демонстраціях його портрет несли поряд з портретом Сталіна. Верховна Рада СРСР нагородила румунського короля найвищою військовою нагоро­дою -орденом Перемоги.

6 серпня 1945року СРСР налагодив дипломатичні стосунки з Руму­нією, уряд якої в цей час очолював П.Гроза (1884-1958). Поміщик, депутат довоєнного парламенту, він-1930 року став лідером Фронту землеробів, з 1945 по 1952 рік був прем'єр-міністром, а з 1952 року - голова Президії Великих національних зборів Румунії.

У березні 1945 року уряд П.Грозу провів аграрну реформу, яку, власне, вже самовільно здійснювало селянство. Поміщицькі землеволодіння, що ста­новили понад 50 гектарів, були конфісковані й передані селянам у приват­ну власність без права купівлі або продажу. Земельна, як і промислова,

власність, майно зрадників, військових злочинців та колабораціолністів підля­гало націоналізації. Над приватними підприємствами встановлювався дер­жавний контроль. Уряд запровадив загальне виборче право, скасував старе законодавство, очистив державний аппарат і армію ( звільнення або арешт) від прихильників маршала І.Антонеску. Відбулася серія судових процесів над воєнними злочинцями ( Антонеску розстріляли в травні 1946 року). У Трансільванії було запроваджено румунську адміністрацію.

Соціально-економічні акції уряду П.Грози викликали опір частини підприємців, що призвело до скорочення виробництва. Дезорганізація гос­подарства супроводжувалася зростанням інфляції, падінням заробітної платні тощо. Влітку 1945 року король зажадав відставки уряду та відмовився зат­верджувати прийняті ним укази. Так розпочався "королівський страйк".

Вирішальним фактором у змаганні між комуністами та демократами стали перші повоєнні парламентські вибори, призначені на 19 листопада 1946 року. Компартія з метою утримання своїх владних позицій ініціювала напе­редодні виборів створення нового прокомуністичного альянсу - Блоку де­мократичних партій (БДП), програма якого передбачала контроль держави над усіма секторами економіки та Національним банком, а також над проце­сом індустріалізації країни, розвитком приватного підприємництва, реорга­нізацією кредитної сфери. До БДП увійшли п'ять політичних партій: РКП, СДП, національно-народна партія, частина НЛП (Г.Татареску) і НЦП (А. Алек-сандреску) та Фронт землеробів. Спроби "історичних партій" створити влас­ний блок зазнали невдачі.

Вибори до однопалатного парламенту (сенат було скасовано) принес­ли перемогу БДП, який завоював 80 відсотків голосів ( тоді ще преса по­відомляла про фальсифікацію виборів). РКП здобула всього 68 депутатсь­ких місць (з 348 отриманих БДП), але добилася фактичного домінування у законодавчому органі, як і у виконавчому. НЦП отримала 33 мандати, а НЛП - всього три. Уряд, створений на паритетних засадах (по чотири представ­ники від основних політичних партій та організацій блоку), знову очолив П.Гроза. Комуністи стали керівниками міністерств: внутрішніх справ, юс­тиції та економіки, крім того, вони контролювали військове міністерство, а також міністерства інформації, хліборобства, транспорту та зв'язку. Завойо­вані комуністами політичні позиції не були адекватні їхньому реальному впливові на румунське суспільство.

10 лютого 1947 року Румунія підписала мирний договір з державами антигітлерівської коаліції. Юридичної сили він набрав 15 вересня, після чого повноваження Союзної контрольної комісії, яка діяла на території Румунії, завершилися. Утвердженню владних функцій компартії значною мірою спри­яла матеріальна допомога з боку СРСР. 1945 року Румунію було звільнено від продовольчих поставок до Радянського Союзу, в той же час вона отри-

361

мала в кредит великі партії зерна та відстрочку виплати репарацій. Пізніше було вдвічі скорочено їхню залишкову частину. Це була своєрідна компенса­ція за постійне втручання сталінського керівництва у внутрішні справи Ру­мунії, плата за нав'язування радянської моделі соціалізму.

1947 рік став рубіжним в історії Румунії. Передовсім у тому плані, що країну другий рік поспіль спіткала засуха (норма чорного хліба на людину склала 300 грамів), понад 6 тисяч підприємств не працювали, наростав са­ботаж власників.

Компартія нараховувала в цей час понад 700 тисяч осіб. її представ­ник Г. Георгіу-Деж, очолюючи міністерство економіки, ініціював заходи, спрямовані на тотальний контроль над народним господарством та приват­ним капіталом (ще у грудні 1946 року був націоналізований Національний банк, що означало перехід до рук держави 87 відсотків кредитних ресурсів країни та право емісії). Того ж року було проведено конфіскаційну грошову реформу, яка завдала непоправного удару промисловій та торговельній бур­жуазії: її представникам дозволялося обміняти суму, не вищу двомісячної зарплати персоналу їхніх підприємств та установ. Величезні суми були заб­локовані в банках або анульовані. Загалом 1 млн. старих леїв прирівнювався до 50 - нових. Робітники могли обміняти 3 млн. лей на людину, а селяни - 5 млн. лейна главу родини. Всього із загальної грошової суми, яка була в обігу, обміну підлягало лише 57відсотків. •

Згадані заходи викликали опір НЛП, представники якої рішенням пар­ламенту були виведені в листопаді 1947 року з уряду. Внаслідок цього міністерства закордонних справ та фінансів перейшли до комуністів. Влітку цього ж року в керівництві комуністичної партії визрів задум політичної провокації, розрахованої як на ліквідацію опозиції 'історичних партій", так і на дискредитацію "негнучких" партнерів по БДП.-Так в середині року з'я­вилися повідомлення про існування в країні підпільних антидержавних орган­ізацій (цей сценарій був апробований майже в усіх країнах Східної Європи). Існування таких груп видається малоймовірним, тим паче їхня спроможність здійснити військовий переворот ( при дислокуванні на румунській території за умовами мирного договору радянських військ).

Разом з тим наприкінці 1947 року були викриті так звані "змови проти держави" за участю націонал-лібералів та нацюнал-цараністів. Відбулися судові процеси, на яких виносилися смертні вироки та тюремні ув'язнення для членів цих партій. Самі партії були розпущені.

Наступним кроком на шляху абсолютного утвердження компартії ста­ло зречення короля Міхая І. 30 грудня 1947 року короля було запрошено до Бухареста "для обговорення важливої проблеми". Сам Міхай сподівався, що предметом бесіди стане його запланований шлюб з Анною Бурбон-Пармсь-кою. Проте прем'єр-міністр П.Гроза зажадав від короля в ультимативній

362

формі підписати акт про зречення, в якому вказувалося, що "монархічний лад не відповідає сучасним умовам державного життя Румунії і є серйозною перешкодою на шляху її розвитку." Пізніше румунський король писав, що "підпис у нього було вирвано силою: нова влада заявила, що потопить у крові промонархічні демонстрації, які проходили в ці дні в столиці. Охорону коро­ля було заарештовано, а артилерія зайняла позиції навколо палацу." 30 груд­ня 1947 року, увечері, відбулося засідання парламенту, який проголосив ліквідацію в Румунії монархії та створення Румунської Народної Республі­ки.

З січня 1948 року король Міхай покинув Румунію. 22 травня цього ж року Рада Міністрів позбавила екс-короля і членів королівської родини ру­мунського громадянства.

Соціально-економічний й політичний розвиток румунського сус­пільства наприкінці 1940-х - 1965 роках, з 1948 року румунське суспіль­ство приступило до будівництва "основ соціалізму", що означало створення тоталітарного режиму з диктатурою пролетаріату, культом вождів, монопо­лією однієї (комуністичної) партії, індустріалізацією, колективізацією, реп­ресіями, судовими процесами, переслідуванням інакодумців.

Під тиском комуністів у лютому 1948 року відбулося об'єднання РКП, СП та СДП і утворення єдиної Румунської робітничої партії (РРП). Гене­ральним секретарем був обраний Г.Георгіу-Деж (1901- 1965). На парламен­тських виборах у березні 1948 року перемогу здобув блок партійних (ко­муністів) та безпартійних - 93 відсотки голосів. 13 березня цього ж року Великі національні збори схвалили Конституцію Румунської Народної Рес­публіки.

Упродовж 1948-1949 років були прийняті закони про націоналізацію про­мислових і торговельних підприємств, транспорту, про заборону купівлі та продажу землі, використання найманої праці. У сільському господарстві па­нував приватний сектор: в 1948 році в Румунії нараховувалося 3 млн. одноос­ібних селянських господарств. У березні 1949 року пленум ЦК РРП прийняв рішення про перебудову сільського господарства на соціалістичних засадах. На літо того ж року було створено перші п'ять виробничих кооперативи.

У лютому 1948 року між Румунією та СРСР був укладений договір про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу терміном на 20 років. Радянський уряд прийняв також рішення про зниження на 50 відсотків ще не сплаченої репа­раційної суми. Упродовж 1948-1949 років Румунія підписала аналогічні договори зі східноєвропейськими державами.

З початком 1950-х років румунське суспільство приступає до виконан­ня п'ятирічних планів. Перша п'ятирічка припала на 1951-1955 роки, було заплановано вдвічі збільшити обсяг промислового виробництва з виперед­жаючим розвитком важкої індустрії, 80 відсотків усіх капіталовкладень спря-

363

мовувалося на виробництво засобів виробництва. Одночасно був затверд­жений десятирічний план електрифікації країни, який передбачав будівниц­тво 13 теплових та 24 гідроелектростанцій. Упродовж 1950-х років Румунія домоглася за допомогою матеріальних поставок та кредитів СРСР, НДР і ЧССР певних економічних успіхів: обсяги промислового виробництва збільшувалися щорічно на 12 відсотків, темпи промислового розвитку - на 13,продуктивності праці -на 7відсотків.

Як і в СРСР, жертвою прискореного індустріального розвитку стало сільське господарство: якщо 1955 року валові промислові показники пере­вищували довоєнні втричі, то сільськогосподарські - лише на 20 відсотків. Нагадаємо, що 1960 року сільське населення Румунії становило 69,7 відсотків. Колективізація сільського господарства проходила складно. 1955 року вда­лося колективізувати лише третину орних земель. Окрім цього, почався навіть вихід селян з колгоспів. Комуністична влада застосувала силові мето­ди щодо селянства і тільки 1962 року рапортувала про завершення колекти­візації.

Проте у внутрішньому житті Румунії з початком 1950-х років нароста­ли негативні тенденції. Партійно-державне керівництво на чолі з Г.Георгіу-Дежем, зосередивши у своїх руках всі важелі влади, стало на шлях незакон­них репресій. За сфальсифікованими звинуваченнями (наприклад, "єврейсь­ких буржуазних націоналістів") були заарештовані й ув'язнені відомі діячі РРП А.Паукер, В.Лука, І.Кишинівський та ін. До 1950 року з лав РРП вик­лючено понад 200 тисяч осіб, до 1953 року - ще 32 тисячі. 1955 року (вже після смерті Й.Сталіна) страчено одного з засновників РКП - Л.Патрашка-ну.

Післясталінський період в історії Румунії набрав своєрідних рис. Кер­івництво відмовилося від будь-яких внутрішніх змін. 1955 року Г.Георгіу-Деж проголосив "румунський шлях до соціалізму". Він переніс десталініза-цію у сферу стосунків з соціалістичними країнами: домігся 1958 року виве­дення радянських військ зі своєї території; використав погіршення взаємин між СРСР та КНР,відвідавши 1964року Китай.

1965 року генсек РРП раптово помер. Його лінію продовжив Н.Чау-шеску.

Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску, її особливості. На пленумі ЦК РРП, який відбувся 22 березня 1965 року, першим секрета­рем ЦК було обрано Ніколая Чаушеску. Його злетові на найвищий щабель партійного керівництва сприяв ряд факторів. Передовсім, Н.Чаушеску. буду­чи секретарем ЦК з організаційних питань, розставив своїх прихильників на різні державні та партійні посади. Заручився він також підтримкою найб­лижчих соратників Г.Георгіу-Дежа: 1. Маурера, К.Стойки та інших представ­ників "старої гвардії".

364

За офіційними даними, Н.Чаушеску народився 26 січня 1918 року у бідній селянській родині в селі Скорнічештн провінції Олту. За олтенцями в Румунії йде слава як про промітних і хитрих людей, котрі хоч кого пошиють у дурні. Після початкової школи він переїхав до міста і почав працювати "хлопчиком" у шевця. Але прозаїчне шевське ремесло виявилося не для Чаушеску. Його вабили інші, більш романтичні справи. В 15 років він став членом Союзу комуністичної молоді, бере участь у демонстраціях, мітин­гах. 1933 року відбулося його перше знайомство з поліцією, і після цього арешти та в'язниці стали регулярними. Чаушеску побував у всіх румунських казематах, які й стали його "комуністичними університетами".

Так, ще в ранньому віці зробив він свій вибір, вперто йшов до нього, долаючи цей шлях, не переймався проблемами совісті та моралі. Бракувало освіти, але Чаушеску компенсував цю «дрібничку» ентузіазмом, беззасте­режною вірою в те, про що сам говорив.

Практично всі роки війни майбутній диктатор провів у в'язниці. Пізніше офіційна румунська історіографія назвала цю тюрму концтабором, але це далеко не так: ув'язнені працювали в майстернях, отримували зарплату. В цій тюрмі сидів і Георгіу-Деж, а Чаушеску був при ньому в ролі своєрідного ординарця. У всякому разі частенько робив вилазки на волю за улюбленим вином Георгіу-Дежа. Так, наблизився він до "першого комуніста" Румунії, увійшов до нього в довір'я. На волю 26-річний Чаушеску, як і всі інші, вий­шов , 23 серпня 1944 року - в день так званої "антифашистської, антиімпер­іалістичної революції". Зразу ж очолив Союз комуністичної молоді; з 1945 року він-член ЦК РКП;з 1946року-депутат парламенту; з 1948-заступ­ник міністра сільського господарства. З 1950 року Чаушеску — заступник міністра національної оборони у званні генерал-лейтенанта, начальника ви­щого політуправління румунської армії. Перед цим він закінчив восьми-місячні курси в Академії імені М.Фрунзе вМоскві. В офіційній біографії цей факт не згадано, напевно, через те, що вже тоді Чаушеску не мав сим­патій до СРСР. Він категорично не вивчав російської мови, користувався послугами перекладача. Пізніше перед усіма офіцерами-румунами, які мали необережність знайти собі дружин в СРСР, Чаушеску поставив вимогу: роз­лучення або відставка.

1955 року Чаушеску увійшов до складу Политбюро, відповідав там за кадри. В 1965 році помер Георгіу-Деж. У вищому партійному керівництві спалахнула боротьба за "крісло" генсека. "Барони" РКП зійшлися на канди­датурі Чаушеску, розцінюючи його як слухняну особу і водночас перехідну. Вони явно недооцінили Чаушеску, його "золота епоха" розтягнулася на 25 років.

«Бухарестська весна». Коли в 1965році молодий секретар ЦК РКП,що відповідав за кадри, став першим секретарем ЦК, обійшовши багатьох

365

ветеранів і видатних діячів на партійному Олімпі, чимало людей раділи і дивувалися з його політики. Про перші п'ять років керівництва Чаушеску говорили як про " вікно лібералізації": були звільнені політичні в'язні, з'яви­лася перекладна література, для розв'язання соціально-економічних про­блем почали залучати західний капітал, був дозволений деякий економіч­ний плюралізм, а саме: одноосібні селянські господарства. До речі, незва­жаючи на особисту участь у політичних репресіях, Чаушеску звинувачував Георгіу-Дежа в злочинах проти партійних та державних діячів; представ­ників "старої гвардії" переводив на менш відповідальні посади, усуваючи таким чином усіх своїх опонентів. "Фронда" Чаушеску досягла свого апо­гею 1968 року, коли він одверто висловився проти військової інтервенції країн ОВД в ЧССР. Налагодив дипломатичні відносини з ФРН, підтримував КНР, Ізраїль. Рейтинг румунського керівника різко зріс як в середині країни, так і за кордоном.

За "фрондизм" Чаушеску західні держави охоче давали Румунії пільгові кредити. "Спільний ринок" надав їй торговельні преференції; США -ста­тус найбільшого сприяння в торгівлі; Румунію було визнано як країну, що розвивається, а це означало додаткові кредитні пільги тощо.

Особистий рейтинг Чаушеску зростав і він цим скористався: розпочав активну кадрову ротацію вищих ешелонів влади, яка стала перманентною. Лише з 1984 по 1989 рік "геній Карпат" поміняв 10 тисяч осіб партійно-державної номенклатури, тобто половину. Для приборкання своїх против­ників Чаушеску не гребував нічим: у хід ішли збирання досьє, підслухову­вання, доноси, перлюстрації листування, шпигунство за членами родин. Апарат держбезпеки розширювався, зростала чисельність таємних агентів, інформаторів в установах та на підприємствах.

1967 року до Чаушеску перейшла посада голови Державної Ради Ру­мунії (парламенту); 1969 року він став головою Ради оборони і верховним головнокомандувачем збройних сил; 1974 року його обирають президентом. Саме з цього року Румунія почала занурюватися в маразм культу особи Чау­шеску, культу, що мав класичний клановий характер. Епоху Чаушеску нази­вають іноді "династичним соціалізмом". За різними даними, кількість ро­дичів диктаторського подружжя в різних ланках державного, партійного, військового, господарського апарату та засобах масової інформації сягала від 40до 300-400осіб.

Прийшовши до влади в 1965 році, Чаушеску скоректував "стратегічну економічну лінію", поставивши завдання у найкоротший термін перетвори­ти Румунію в передову європейську державу. Це мало статися шляхом ши­рокого залучення західних кредитів та спрямування їх у перспективні галузі народного господарства.

Почалася будівельна гігантоманія: нафтохімічні заводи, інші великі

366

будови; щоб "зрівняти село з містом" зносили села, людей переселяли в ко­мунальні квартири -тюрми. До світової енергетичної кризи 1973-1975 років Румунія ще якось справлялася зі своїми економічними проблемами. Але після кризи почалося різке зростання цін на нафту: Радянський Союз відмовився продавати Румунії нафту по демпінгових цінах, і Румунія змушена була ку­пувати її за валюту і по світових цінах. Продукція румунських підприємств у порівнянні з аналогічною західною подорожчала в 3-4 рази.

На початку 1970-х років Румунія взяла курс на закупівлю дорогих про­ектів на будівництво гігантів хімічного, металургійного і нафтопереробного виробництва, обладнання в США, Франції, Італії та ФРН. Торговельні зв'яз­ки було налагоджено більше як з 150 країнами, на 1987 рік Румунія вийшла на 12-е місце в світі за щорічним обсягом торгівлі. В структурі румунського експорту, що виріс з 1967 по 1987 рік майже у 9,6 раза, переважали товари з високим рівнем обробітку (62 відсотки всього експорту). Чаушеску дійшов думки, що краще продавати готову продукцію, аніж сировину, бо "сировин­ний експорт" веде до посилення колоніальної залежності країни. Він праг­нув перетворити Румунію у свого роду перевалочний пункт між Заходом і Сходом, зорієнтований на переробку східної сировини.

В 1972 рощ МВФ відкрив для Румунії кредитну лінію. Чаушеску брав кредити і будував. Щороку країна експортувала 12-14 млн. тонн нафтопро­дуктів, що дозволяло виплачувати відсотки під кредити. Румунія на очах перетворювалась з аграрної в індустріальну, обсяг промислової продукції у 1980-х роках у порівнянні з 1960-ими роками виріс у 6 разів, а порівняно з 1944 - у 100 разів. Цей процес виявився вельми нелегким, бо потребував значних капіталовкладень, швидко повернути які не вдалося.

В кінці 1970-х років румунське керівництво зрозуміло, що потрапило у пастку. Захід не потребував румунських нафтопродуктів, РЕВ теж, бо Руму­нія усунулася від інтеграції з соціалістичними країнами. Борг з 11 млрд. до­ларів на початок 1980-х років зріс до 23 млрд.доларів.

Тиранія Чаушеску - це і необгрунтовані, волюнтаристські економічні проекти, як от: глобальна меліорація і гігантські будови, серед них споруд­ження каналу Дунай - Чорне море, вартість якого склала 180 млрд. лей, а віддача виявилася мізерною, та Народного дому, площею у 60 тисяч квад­ратних метрів, з 1000 кімнат на 11 рівнях. Роботи, на яких зайнято було 20 тисяч осіб, з них половину складали солдати, розгорнулися в центральній частині Бухареста. Тут знесли 13 церков та 7 міських кварталів, кошторис будівництва з'їв три річних бюджети країни.

Тим часом Чаушеску висуває нове "надзавдання" - будь-якою ціною погасити зовнішній борг до кінця 1980-х років. Його виплата здійснювалася за рахунок скорочення імпорту при одночасному збільшенні експорту, в тому числі і таких життєво необхідних для країни товарів, як нафтопродукти (на

367

внутрішній ринок надходило лише 6 відсотків виробленого бензину) за демпінговими цінами. Так забезпечувалося активне торговельне сальдо -щорічно 2-3 млрд. доларів, а всього з 1975 по березень 1989 року Румунія виплатила 21 млрд.доларів зовнішнього боргу.

У 1980-х роках Румунія опинилася в стані глибокого економічного і соціального занепаду. В середині 1970-х років вона добувала 10-11 млн. літрів нафти, яких явно було замало, то ж доводилося купувати нафти вдвічі більше, щоб забезпечити нафтопереробні заводи. В країні був запроваджений "ре­жим суворої економії" (існувала «економічна поліція»): у квартирі могла го­ріти лише одна лампочка на 15 ват, холодильники та інші побутові прилади взимку не вмикалися, газ для опалювання житла, гаряча вода практично були відсутні, телевізор працював 2-3 години на добу. Знову ввели продук­тові картки, розроблялися програми "наукового харчування".

У другій половині 1970-х років у Румунії почалися страйки - вияв сти­хійного протесту проти режиму Чаушеску. Зі страйкарями жорстоко розпра-лялися. Саме такий фінал мали події 15 листопада 1987 року у Брашові, які слід кваліфікувати як перший відкритий політичний виступ проти тиранії Чаушеску. 7 тисяч робітників промислових підприємств Брашова зібралися того дня перед мерією з вимогою хліба, який не можна було купити навіть за талонами та припинення штрафів, що сягали 40 відсотків зарплати. Робіт­ники штурмом взяли мерію, зірвали зі стіни і спалили портрет Чаушеску. Виступ у Брашові був потоплений в крові, багато його учасників безслідно зникли. В середині 1980- х років було розкрито таємну змову військових; у квітні 1989 року на адресу Чаушеску надійшов викривальний «лист шести» - старих комуністів та його колишніх побратимів. Обійшлося домашнім арештом усіх шести. Взагалі Чаушеску у боротьбі із дисидентами не вдавав­ся до фізичних розправ, як правило, обмежувався підкупом, звільненням з роботи, домашнім арештом, контролем з боку румунського КДБ тощо.

Логічним і закономірним постає кінець диктатури Чаушеску. Стався він наприкінці 1989 року в результаті стихійного виступу народних мас, що мав трагічні наслідки. В Румунії не виявилося організованої опозиції, хоч переважна більшість населення була готова до активних дій проти ненавис­ного режиму. Чаушеску бачив зміни у сусідніх країнах, та в себе не збирався щось міняти. Більше того, на Х1У з'їзді компартії Румунії він оголосив пе­рехід країни до етапу завершення будівництва «всебічно розвинутої соціал­істичної держави". Насправді ж новий етап у розвитку Румунії розпочався у другій половині грудня, але він не був позв'язаний ані з прийнятою парт­ійною програмою, ані з її лідером. Початок йому поклав народ, що повстав проти режиму.

Народна революція 1989року, її особливості та розвиток. Безпосе­реднім поштовхом румунської грудневої революції стали події, які розгор-

нулися в трансільванському місті Тімішоарі. 17 листопада 1989 року неве­ликий натовп віруючих зібрався біля будинку популярного серед місцевого населення протестантського священика Ласло Текеша, який був відкритим противником режиму Чаушеску, а до того ж, за офіційною версією, угорсь­ким націоналістом. В Трансільванії живе 1 750 тисяч угорців, що складає 7,5 відсотків населення краю. В роки тиранії Чаушеску їх оголосили "румунами угорської національності". Л.Текеш завдавав службі державної безпеки, «се-курітате», чимало клопоту, і вона врешті-решт порадила вищому духівницт­ву перевести Л.Текеша в менш значну сільську парафію. Це було зроблено. Спископ наказав Л.Текешу звільнити будинок, який він займав і переїхати у визначену парафію. За відсутності офіційної інформації почали поширюва­тися чутки про те, що священика відправляють у в'язницю чи на заслання. Саме це спричинило пікетування людьми його будинку, яке тривало протя­гом місяця, починаючи з 17 листопада 1989 року. Нагадаємо, що румунсь­кий уряд застосовав щодо угорців Трансільванії "бульдозерну політику": зносили угорські села, нищили їхні історичні та культурні пам'ятки, здійсню­вали насильницьку асиміляцію численного угорського населення.

16 грудня 1989 року великий натовп, утому числі жінки з дітьми, знову зібрався перед будинком Л.Текеша. Вночі групи молоді рушили до центру Тімішоари. До них приєднались інші люди, з'явились гасла: "Геть Чаушес­ку!", "Геть комунізм!». Поліція оточила демонстрантів. Проте за якийсь час вже майже всі городяни були на вулицях. Найактивніші учасники демонст­рації ввірвалася до мерії та міськкому партії, вчинили там погром, повики­дали на вулицю портрети Чаушеску та комуністичну літературу.

Істерично закликаючи захищати соціалізм, переляканий Чаушеску на­магався будь-якими шляхами утримати владу в руках свого клану. На засі­данні Політвиконкому ЦК РКП 17 грудня 1989 року він зажадав стріляти в неозброєних демонстрантів, наказав перекинути до Тімішоари додаткові військові сили, танки, загони "патріотичної гвардії". В результаті воєнної акції в трансільванському місті упродовж 16-17 грудня загинуло понад 100 осіб, понад 200 було поранено. Антиурядові виступи почалися в інших містах. Події в Тімішоарі влада фальшиво трактувала як акції, інспіровані "зовніш­німи контрреволюційними силами". Декретом Чаушеску в повіті Тіміш був запроваджений надзвичайний стан.

Румунський диктатор, упевнений у непорушності створеного ним ре­жиму, разом з дружиною відбув 17 грудня, як було заплановано, до Ірану, наказавши своєму оточенню навести порядок у країні.

20 грудня подружжя повернулося до Бухаресту. Події вийшли з-під кон­трою влади. 22 грудня агенти служби держбезпеки "секурггате" застрелили міністра оборони генерала В.Мілю. який відмовився віддавати наказ військам стріляти в народ. Ще задовго до грудневого конфлікту в Тімішоарі за вказі-

368

369

вкою Чаушеску був розроблений горезвісний «план М», тобто план його втечі в разі небезпечного розвитку подій: вирито підземні ходи, споруджено таємні аеродроми в околиці Бухаресту. Проте події розвивалися так швидко, що Чаушеску не зміг скористатися жодним із об'єктів "плану М".

22 грудня на підготованому владою мітингу в столиці "титан думки" Чаушеску то залякував народ, то обіцяв підвищити зарплату, пенсії. У відповідь на балкон, де стояли диктатор, його дружина та їхнє найближче оточення, полетіло каміння, грудки болота. В цей же день надзвичайний стан був поширений на всю країну. Проти людей почали діяти загони спеціально­го призначення. В результаті збройних сутичок станом на 25 грудня загину­ло 1 104особи, поранено - 3 321.

Того ж дня за вироком імпровізованого військового трибуналу подруж­жя Ніколас і Єлена Чаушеску було розстріляне. Йому інкримінували "гено­цид, що призвів до 60 тисяч людських жертв; підрив державної влади шля­хом організації збройних акцій проти народу; заподіяння шкоди державно­му майну, руйнацію і пошкодження будівель; організацію вибухів у містах; підрив національної економіки; спробу втечі з країни з використанням коштів, які зберігаються в іноземних банках на загальну суму понад 1 млрд.до­ларів."

На час падіння диктатури Чаушеску в Румунії, як уже зазначалося, не існувало організованої опозиції, як, наприклад, у Польщі або ЧССР. Справу ліквідації деспотичного режиму взяла на себе частина компартійної номек-латури, яка 22 грудня в передачі "Вільного румунського телебачення" по­відомила про створення демократичного руху - Фронту національного по­рятунку (ФНП) та перебрання ним влади в країні. Серед лідерів "грудневої революції" були І.Ілієску, П.Роман, С.Ніколаєску, М.Дінеску та інші.

Наприкінці грудня ФНП опублікував декрет-закон про створення та функціонування Ради ФНП і територіальних організацій Фронту. В доку­менті підкреслювалося, що ФНП "об'єднує всі патріотичні сили країни, всі соціальні категорії і всі національності заради побудови по-справжньому демократичного суспільства і забезпечення фундаментальних прав людини і громадянина".

Рада ФНП як орган державної влади взяла на себе обов'язки видавати декрети, призначати і відкликати прем'єр-міністра, затверджувати склад уряду та бюджет, регламентувати виборчу систему, затверджувати Комісію для підготовки нової конституції, ратифікувати і розривати міжнародні угоди. До Ради ввійшло 145 осіб, до її виконкому - 11. Головою Ради ФНП було обрано Іона Ілієску.

Програма ФНП передбачала: багатопартійність (але заборону ком­партії), проведення вільних виборів у квітні 1990 року (відбулися 22 трав­ня); поділ влади на виконавчу, законодавчу та судову; відмову від адмініст-

ративно-бюрократичних методів господарювання, свободу засобів масової інформації; повагу до прав національних меншин; свободу культів. Водно­час ФНП задекларував відмову від будь-якої ідеологічної орієнтації.

Свою програму ФНП виконував вже як вищий законодавчий орган краї­ни. Відповідно до декрету від 2 січня 1990 року інституювалися міністер­ства і держкомісії, регламентувалося створення та діяльність уряду, який очолив П.Роман, політичних партій, членами яких не могли бути військові, дипломати, судді, прокурори та працівники телебачення.

На початку березня 1990 року ФНП оголосив себе політичною партією, мета якої - попередження кризи у суспільстві, забезпечення переходу до рин­кової економіки, передача 30 відсотків земельних угідь у приватну власність тощо. Керівництво ФНП висловило намір брати участь у парламентських та президентських виборах.

Одна за одною виникали нові партії. У травні 1990 року їх нараховува­лось 76 - від республіканських і "зелених" до християнсько-демократичних та циганських. Фронтові національного порятунку опонували два об'єднан­ня- Національний альянс (24 партії і 50 профспілок) та Демократичний центр (14партій). Разом з тим на перших вільних парламентських виборах 22травня 1990 року румуни віддали перевагу ФНП, який отримав 83 відсотки голосів виборців. У нижній палаті парламенту Фронту належало 263 з 387 депутатських мандатів, в сенаті - 92з 119

Президентом було обрано Іона Ілієску, за якого проголосувало 85відсотків виборців. Уряд очолив Петру Роман. 1992 року І.Ілієску був вдру­ге переобраний на посаду глави держави.

Іон Ілієску народився 3 березня 1930 року. Вищу освіту здобув у Буха­рестському політехнічному інституті та Московському інституті енергети­ки. Свою діяльністьрозпочав на науковій ниві. Та згодом, зрозумівши, що наука не найпростий шлях до висот, перейшов на комсомольську роботу. Вибір виявився вдалим. У 1967 році він уже міністр у справах молоді, а з 1971 року - секретар ЦК РКП. Фортуна, однак, від нього швидко відверну­лася. Н.Чаушеску, перебуваючи з візитом у Північній Кореї, захопився звер­шеннями тамтешнього лідера Кім 1р Сена. От де виструнчили народ, от де був послух! Ілієску входив до складу делегації. Коли ж Чаушеску поділився з ним своїми планами щодо запозичення і використання корейського досві­ду в Румунії, Ілієску мав необережність відмовляти свого патрона від цього задуму. Розгніваний Чаушеску виключив його з ЦК і вислав до Тімішоари на 3,5 роки, потім до Ясс. Відбувши адміністративне заслання, Ілієску повер­нувся до столиці і працював у готельному господарстві, пізніше у видав­ництві. Він вдало використав грудневі події 1989 року. Саме йому випало першим виступив по телебаченню в ніч з 22 на 23 грудня і заявити про ліквіда­цію старого режиму. Дехто твердить , що Ілієску скористався здобутками

37П

371

інших, тобто « вкрав революцію».

До цього часу залишається нез'ясованим, що то були за терористи на нічних вулицях Бухареста та інших міст. Саме у цих сутичках загинуло 942 особи зі 104, що загинули під час революції. Терористи втекли одразу після страти подружжя Чаушеску. Сам Ілієску говорить, що то була особиста гвар­дія Чаушеску, а опоненти Ілієску твердять, що криваву вакханалію затіяла нова влада на чолі з Ілієску, щоб мати привід застосувати силу.

Парламентські вибори не принесли спокою та порозуміння в країні. Все гострішою з боку опозиційних партій ставала критика ФНП, який, на їхню думку, нездатен був здійснити "перебудову" в Румунії, оскільки в ньо­му заправляють колишні комуністичні функціонери. Та й у самому ФНП намітилися розходження між президентом та прем'єром, гору брали групові інтереси, особисті амбіції керівників.

Економічна ситуація залишалася складною. Восени 1990 року почала­ся лібералізація цін (окрім цін на електроенергію, продукти харчування, житло). Ціни зросли у 2-3 рази. Зарплата і пенсії не виплачувалися. Було прийнято закон про гарантії приватної власності та аграрну реформу: в ко­ристування селян перейшло 85 відсотків сільськогосподарських угідь; зем­лю повертали колишнім власникам безкоштовно (до 10 га); селяни отрима­ли право на купівлю та оренду землі (до 100га).

На весну 1991 року 1500 підприємств припинили роботу (через неста­чу сировини, електроенергії, фінансів), армія безробітних склала 550 тисяч осіб. Тоді ж прем'єр П.Роман при підтримці МВФ розпочав другий етап лібе­ралізації цін, що викликало новий тур соціальної напруги, гострі сутички людей з органами правопорядку. Робота правозахисних органів була пара­лізована.

До того ж 25 вересня 1991 року розпочався страйк шахтарів, декілька тисяч яких прийшли до столиці, пікетували, а згодом штурмували будинок уряду, спробували захопити телевізійний центр, підпалювали магазини. Під тиском їхніх вимог ("Геть ринкові реформи і приватизацію!", "Не допусти­мо розпродаж вітчизни!") прем'єр-міністр подав у відставку. Президент, позбувшись свого основного конкурента, П.Романа, сформував коаліційний уряд на чолі з Теодором Столожаном,який мав репутацію технократа. Більшість міністрів нового уряду представляла ФНП і тільки три були чле­нами інших партій.

Новий уряд продовжував ринкові реформи: відповідно до вимог МВФ здійснив "велику приватизацію" (6 тисяч підприємств); дозволив вільний продаж землі та її передачу-у спадок. Але економічна ситуація неполіпши-лася: інфляція у 1992 році досягла 500-6000 відсотків, безробітних нарахо­вувалося 1 млн., збільшився імпорт продуктів, навіть традиційної для Ру­мунії кукурудзи.

Ускладнилася і політична ситуація, спричинена поглибленням супер­ництва між І. Ілієску та П.Романом, яке завершилося розколом ФНП. Так виникли: Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП) на чолі з І.Ілієску та ФНП, лідером якого став П.Роман. На цьому справа не заверши­лася: з легкої руки екс-прем'єра за румунським президентом закріпився імідж "консерватора", "неокомуніста", а його партія почала асоціюватися з понят­тям "соціалізм", "комунізм" з орієнтацією на тоталітаризм. Насправді такі звинувачення на адресу 1.Ілієску безпідставні: курс Румунії на демократичні економічні та соціально-політичні перетворення не змінився, президент був лише прихильником поступових реформ.

27 вересня 1992 року в Румунії відбулися другі з часу падіння диктату­ри Чаушеску демократичні вибори за участю 80 політичних партій та блоків. "Конкурс" був доволі високий: на 471 парламентське місце претендувало 10 тисяч кандидатів. Напруженою очікувалася і боротьба за президентське крісло: кандидатувало 6 претендентів (замість 3-х 1990 року). Найбільші шанси мав діючий президент та лідер опозиції - ректор Бухарестського уні­верситету Еміль Константинеску, підтриманий Демократичною конвенцією. Перемога на президентських виборах знову дісталася 1.Ілієску, за нього про­голосувало 61 відсоток виборців, його ДФНП здобув на парламентських виборах в обидві палати 28 відсотків голосів. Це було більше, аніж виборов будь-який інший опозиційний блок.

Новий уряд очолив Ніколає Векера Він продовжив програму ринко­вих перетворень, але в дещо сповільненому темпі. Через це МВФ відмо­вився 1993 року надати Румунії обіцяний резервний кредит в 3 млрд. до­ларів. Проте в 1994 році намітилася деяка стабілізація лея, уповільнилася інфляція, спад промислового виробництва у порівнянні з 1990 роком склав 50 відсотків. Разом з підстави для критики були вагомі..

Після краху режиму Чаушеску в Румунії гостро лунало гасло "вкрали революцію" у зв'язку з тим, що Іон Ілієску і "другий ешелон" комуністич­ної номенклатури, яка прийшла до влади, не спромоглися на радикальні пол­ітичні та економічні реформи. Натомість творили в Румунії сурогат перебу­дови : країна топталася на місці, розрослася корупція, падав життєвий рівень населення.

У листопаді 1996 року відбулися чергові президентські та парламентські вибори. Перемогу в обох випадках здобула опозиційна Демократична кон­венція (ДФНП, який назвав себе "Партією соціальної демократії", перей­шов в опозицію). Президентом було обрано Еміля Константинеску, юриста за освітою. За нього проголосувало 55 відсотків виборців. Народився він 19 листопада 1939 року в м.Тігін (нині м. Бендери в Республіці Молдова). Коли весною 1940 року СРСР висунув Румунії ультиматум - віддати Бессарабію, батьки президента, зібравши свої небагаті пожитки, і подалися за Прут. Е.Кон-

. 373

стантинеску - відомий вчений, доктор наук у галузі'мінералогії, автор бага­тьох наукових праць. З 1992року -ректор Бухарестського університету.

Ще 1990 року Е.Констатинеску, будучи безпартійним, очолив опо­зиційні громадські організації - "Університетську солідарність" та "Громадсь­кий альянс", які 1991 року об'єдналися в Демократичну конвенцію, до якої ввійшли націонал-цараністи. Під час виборів 1996 року активно розігрува­лася "територіальна" карта (йшлося про приєднання до Румунії Бессарабії).

2 червня 1997 року у місті Констанца (Румунія) президент України Л.Кучма тапрезидент Румунії Е.Констинтинеску підписали Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який заклав надійні міжнародно-правові підвалини для подальшої розбудови співпраці між двома державами і народами.

Таким чином, у листопаді 1996 року до влади в Румунії прийшли праві консервативні партії. Своє правління вони розпочали під гаслами боротьби із "залишками комунізму" та реставрації довоєнних принципів у сфері при­ватної власності. В їхній діяльності взяв гору ринковий фетишизм. Було зроб­лено ставку на прискорену вестернізацію країни, її інтеграцію в Європейсь­ке економічне товариство та НАТО. Така політика виявилася для Румунії новим ринковим шоком, який зруйнував тендітну макроекономічну рівнова­гу, якої було досягнуто у попередні роки. Загалом на час реформ, незважаю­чи на те, що приватний сектор домінував (60 відсотків ВВП), відчутною ста­ла деіндустріалізація (скорочення промислового виробництва на 56 відсотків), падіння майже в 2 рази життєвого рівня румунів, які на президентських ви­борах восени 2000 року знову віддали перевагу І.Ілієску та його Партії соц­іальної демократії.

3. Угорщина

Період "народної демократії" (1944-1948 pp.). Великі територіальні придбання, отримані з допомогою Німеччини шляхом Віденських арбітражів, визначили врешті-решт статус Угорщини в роки другої світової війни як со­юзника антикомінтернівського блоку. Хортистському режиму вдалося напе­редодні і в роки війни консолідувати націю, домогтися її лояльності та підтримки. Звідси маємо слабкість, або навіть відсутність антифашистсько-горуху Опору. Компартія була розгромлена, загнана у глибоке підпілля, ча­стина комуністів емігрувала до СРСР. Щоправда, доля угорських емігрантів у Радянському Союзі виявилася трагічною. Сталін знищив більше угорців, ніж їх загинуло в угорських тюрмах за хортизму.

Наближення Червоної армії до угорських кордонів підштовхнуло хор-тистське керівництво до пошуку альтернативних союзників. Ці спроби були попереджені німецькими військами, які в березні 1944 року окупували Угор­щину, внаслідок чого ставлення різних угорських політичних сил до Німеч-

374

чини набрало негативного відтінку. Це засвідчили також спроби М.Хорті налагодити восени 1944 року контакти із Заходом та СРСР. 15 жовтня 1944 року він оголосив про вихід Угорщини з війни, укладення перемир'я з дер­жавами антигітлерівської коаліції. Проте того ж самого дня угорські фаши­сти на чолі з Ференцом Салаші з допомогою гітлерівських сил здійснили державний переворот. М.Хорті примусили зректися регентства і вивезли до Німеччини, де утримували до квітня 1945 року. Згодом угорський регент перебрався до Португалії.

У жовтні 1944 року зазнав невдачі план організації загальнонаціональ­ного антифашистського повстання, яке передбачало взаємодію з частинами ЧА і проголошення незалежної демократичної Угорщини.

Радянська Червона армія приступила до звільнення угорської території зі сходу та з півдня. Гітлерівська пропаганда лякала угорців, називаючи ра­дянські війська "червоним страхіттям", "червоним дияволом". В цьому була левова доля правди, оскільки в міру просування угорською територією роз­гортали свою діяльність підрозділи НКВС, почалися арешти угорців, які мали німецькі прізвища, депортації чоловічого населення, що, за деякими дани­ми, сягали 40-60тисяч осіб.

В лютому 1945 року радянські війська здобули столицю Будапешт, а у квітні -всю Угорщину.

У зайнятому Червоною армією м. Сегеді ще у листопаді 1944 року був створений з ініціативи Москви Угорський національний фронт незалежності (УНФН), до якого ввійшли комуністи, соціал-демократи, партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), національно-селянська (НСП) та буржуазно-демократична (БДП) партії, профспілки. Фронт, у свою чергу, ініціював у східних районах Угорщини, контрольованих ЧА, вибори до Тимчасових на­ціональних зборів (парламенту) Співвідношення місць у цьому маріонетко­вому парламенті було на користь комуністів, яким належало 72 мандати, ПДСГ-55,СДП-38,НСП-16,БДП-12,так званим "вільним" профспілкам - 19, безпартійним - 19. Перше засідання тимчасового парламенту відбуло­ся 21 грудня 1944 року у м. Дебрецені. Наступного дня на його основі був утворений Тимчасовий національний уряд з 3 комуністів, 2 - соціал-демок­ратів, 2 членів ПДСГ, 1- НСП, 4-х колишніх високопоставлених хортистів. Один із них Бела Міклош - генерал угорської армії, який в останній період війни виступив проти гітлерівців та салашистів, очолив уряд. Входження хортистів до урядової коаліції мало на меті надати їй загальнонаціонального характеру.

Новий уряд підписав 28 грудня 1944 року перемир'я з СРСР, а 20 січня наступного року оголосив війну Німеччині. Тоді ж була створена Союзна контрольна комісія, яка здійснювала контроль над виконанням умов пере­мир'я та налагодженням господарського і суспільно-політичного життя в

375

країні.

Угорщина за роки війни зазнала великих людських втрат: загинуло 600 тисяч осіб, їй було завдано значної матеріальної шкоди: 90 відсотків про­мислових підприємств лежали в руїнах, підірвано майже всі залізничні мос­ти. Упродовж 1941-1945 років втратила 40 відсотків свого національного багатства.

Відбудовчі роботи супроводжувалися широкою демократизацією гро­мадського життя: відновили свою діяльність практично всі довоєнні партії, окрім фашистських та профашистських.

Найчисельнішою опозиційною партією була Партія дрібних сільських господарів (восени 1945 року нараховувала 700 тисяч членів). Вона була го­могенною за своїм складом - 80 відсотків її членів репрезентували селян­ство, добре була представлена молодь. ПДСГ відстоювала антифашистські і антикомуністичні гасла, орієнтувалася на будівництво у країні західної лібе­ральної моделі і діяла під гаслом "Бог, батьківщина, приватна власність". її очолював ФеренцНадь.

Буржуазно-демократична партія віддзеркалювала інтереси міської се­редньої та дрібної буржуазії, ліберальної інтелігенції. Восени 1945 року на­раховувала 50 тисяч осіб. Ці партії складали правий спектр угорських пол­ітичних сил.

До лівого крила належали: Угорська комуністична партія, чисельність якої зросла з 2,5 тисяч у жовтні 1944 року до 30 тисяч в лютому 1945 та 150 тисяч в травні цього ж року; Угорська соціал-демократична партія (300 ти­сяч членів), ліве крило якої виступало за співпрацю з комуністами; Націо­нально-селянська партія (утворена 1939 року) чисельністю в 170 тисяч осіб уособлювала інтереси незаможного селянства, частина її членів виступала за націоналізацію землі, обмеження великого капіталу та союз з комуніста­ми.

Перші заходи Тимчасового уряду мали загальнонаціональний та де­мократичний характер. Такою була і аграрна реформа, проголошена декре­том від 18 березня 1945 року. На той час 53 відсотки угорців жили в сільській місцевості. Відповідно до березневого декрету здійснювалася конфіскація земель зрадників, керівників нілашистського руху, націонал-соціалістичної партії, інших фашистських організацій, воєнних злочинців; поміщицькі зем-леволодння, що перевищували 50га, відрізалися за відповідну компенса­цію; господарства в 200 і навіть 300 хольдів (40-60 га) залишалися недотор­канними за умови, що їхні власники брали участь в антифашистському русі Опору; за одержану землю селяни сплачували викуп упродовж 10-20 років. Загалом велике землеволодіння в Угорщині було ліквідоване. 1,6 млн. га зе­мель розподілили між селянами (640 тисяч господарів); 1,3 млн. га - пере­дано до державного фонду.

376

Приблизно з літа 1945 року, після того як було виконано більшу части­ну завдань загальнонаціонального характеру (демократизація громадського життя, аграрна реформа), дороги ліберальних та робітничих партій розійш­лися.

Про реальне співвідношення політичних сил в Угорщині засвідчили парламентські вибори, які відбулися в листопаді 1945 року. На відміну від Польщі, Румунії та Болгарії, угорські вибори були майже вільні. Праві партії перемогли: лише ПДСГ завоювала 57 відсотків голосів виборців, тоді як компартія - 17, соціал-демократи - 17, НСП - 7 відсотків. Успіх правих на парламентських виборах призвів навіть до визнання Угорщини Сполуче­ними Штатами та Великобританією. Слід наголосити, що присутність в Угорщині радянських військ з самого початку забезпечував місцевим кому­ністам неспівставний їхній чисельності і вазі політичний вплив у суспільстві. З допомогою ЧА вони заволоділи ключевими позиціями в політиці, захопи­ли силові структури, які використовували не тільки для підтримки порядку і зовнішнього захисту держави, але й для методичного і послідовного витіс­нення та фізичного знищення небажаних їм політиків та демократичних партій. У цих умовах силові органи і особливо політична поліція ставали важливим фактором у політичній боротьбі за владу, вони кардинально впли­вали на розв'язання питання "хто кого?", розгорнувши проти демократич­них партій та їхніх лідерів, представників церкви кампанію дискредитації, судового переслідування тощо. У самій компартії також точилася боротьба між тими комуністами, які пройшли у роки другої світової війни комінтерн­івський вишкіл ("москвичами"), та тими, хто перебував в Угорщині і діяв підпільно ("підпільниками").

Саме під тиском радянського окупаційного командування угорські ко­муністи отримали у новому уряду посади віце-ирем'єра та силове мінстер-ство (внутрішніх справ). За даним сценарієм будуть розгортатися події в інших східноєвропейських країнах. Уряд очолив один із лідерів ПДСГ Зол-тан Тілді. Найвагоміша акція новго уряду стосувалася скасування монархії і проголошення в Угорщині 1 лютого 1946 року республіканського ладу. Пер­шим президентом Угорської республіки було обрано Золгана Тілді, а пре­м'єром - Ференца Надя (ПДСГ).

В цих умовах комуністи розробляють власний сценарій захоплення вла­ди: 1. Весною 1946 року шляхом інтриг та обіцянок створюють Лівий блок, який складався з комуністів, лівих соціал-демократів, НСП, профспілок; 2. В грудні 1946 року органи внутрішньої безпеки, очолювані комуністами, виявили "антирадянську змову", до якої було причеше вище державне кері­вництво Угорщини,- прем'єр-міністр Ф.Надь та голова парламенту Бела Варга (перший знаходився за кордоном і вже не повернувся на батьківщину, Б.Варзі вдалося своєчасно виїхати з країни); 3. Упродовж 1945-1946 років

377

відбулися судові процеси над керівниками угорської фашистської партії та колабораціоністами; 4. Далі - арешти в ПДСГ, одного з її лідерів Белу Кова­ча було відправлено 1947 року у радянський Гулаг, інших організаціх, що її підтримували, чистка від членів цих партій в державних установах.

В нових умовах, в серпні 1947 року, відбулися нові парламентські ви­бори. Лівий блок завоював 203 депутатські мандати, що складало 50 відсотків місць у законодавчому органі (з 411 місць). Так само в умовах репресивних заходів ліве крило ПДСГ (68 мандатів) приєдналися до урядового Лівого блоку. Комуністи отримали і тепер меншість голосів - всього 22 відсотка голосів. Опозиція ( шість партій) завоювала 140 мандатів.

Після тритижневої дискусії було сформовано новий уряд, в якому по­сади віце-прем'єра і чотирьох міністерств залишилося за комуністами, за ПДСГ- прем'єра і трьох міністерств, за СДП -другого віце-прем'єра і трьох міністерств, за НСП -двох міністерств.

1947-1948 роки стали роками "перелому". Були витіснені з політично­го життя або розпущені опозиційні партії. В цих же роках прийнято закони про націоналізацію банків та промислових підприємств. Весною 1948 року до державного сектору перейшли підирємства з числом працюючих в' 100 осіб, 1949 року - з кількістю в 10 працівників. Директорами націоналізова­них заводів та фабрик призначали комуністів. Союз угорських промисловців оголосив саморозпуск. Власникам конфіскованих підприємств надавалася компенсація у вигляді робочого місця. В червні 1948 року були об'єднані -за вказівкою Москви - компартія та соціал-демократична партія в єдину Угорську партію трудящих, яку очолив Матіяііі Ракоші. В серпні наступного року прийнято Конституцію Угорської Народної Республіки.

Таким чином, встановлення в Угорщині влітку 1948 року диктатури пролетаріату фактично призвело до припинення діяльності всіх демократич­них партій і утвердження комуністичного єдиновладдя. Угорська партія тру­дящих стала єдиною політичною силою країни. Партія комуністів заволод­іла ще на етапі народної демократії (1944-1948 років) силовими структура­ми - міністерством оборони, внутрішніх справ, політичною поліцією (орга­ни держбезпеки). Ці органи перетворилися у своєрідну "державу у державі", які контролювали всі сфери життя суспільства. На вершині владної пірамі­ди, як і в СРСР, стояв генеральний секретар партії, якому підкорялися всі державні структури. Угорська партія трудящих, маючи монопольну владу, оголосила перехід Угорщини до будівництва соціалізму за відомою радянсь­кою тріадою: індустріалізація, колективізація, культурна революція з репре­сіями, судовими процесами, культом місцевих партійних вождів.

Особливості соціалістичного будівництва наприкінці 1940-х -1953 роках. Після завершення так званої народно-демократичної (соціалістич­ної) революції, що означало зосередження в руках комуністів -Угорської

378

партії трудящих - усієї повноти влади, розпочався в Угорщині період побу­дови соціалістичного суспільства. Найхарактернішою його рисою стало механічне і тотальне копіювання та запровадження сталінської моделі дер­жавного соціалізму і методів управління. Національні особливості власної країни були забуті. Патерналізм "старшого брата", тобто СРСР, його опіка, а вірніше втручання з допомогою радників у внутрішні справи Угорщини перетворилися у норму партійного й державного життя.

Сталінська теорія загострення класової боротьби провокувала у суспільстві почуття істеричної пильності, пошуку класових ворогів серед усіх категорій громадян і. в першу чергу, серед комуністів. Атмосфера свав­ілля, переслідування і тотальної підозри сприяли не без допомоги радянсь­кого керівництва зміцненню особистої влади генерального секретаря ЦК У ПТ Матіяша Ракоші та його оточення.

Матіяш Ракоші (1892-1971) був людиною незвичайною. Народився він у родині дрібного єврейського торгівця у Трансільванії, яка входила в ті часи до складу Угорщини. Батько поміняв 1904 року прізвище Розенфельд на Ракоші. Матіяш з дитинства відзначався допитливістю, успіхами у на­вчанні. Після гімназії навчався і працював у Гамбурзі, згодом у Лондоні. Мав непересічні здібності до мов, вільно володів провідними європейськи­ми мовами, добре знав російську, міг розмовляти турецькою. Рано виявив інтерес до революційної діяльності, вступив до соціал-демократичної партії Угорщини, у Лондоні став членом лейбористської партії.

З початком першої світової війни був призваний до австро-угорської армії, 1915 року потрапив у російський полон і швидко перетворився у ліде­ра військових, провадив серед них просвітницьку та агітаційну роботу. Один з фундаторів угорської комуністичної секції РКП(б).

3 1918 року - на батьківщині, активний функціонер Угорської Радянсь­кої республіки 1919 року. Після повалення радянської влади в Угорщині опи­нився у Відні, а згодом у СРСР. У 1921-1924 роках - функціонер виконкому Комінтерну. 1925 року повернувся на батьківщину для підпільної партійної роботи. Цього ж року заарештований і засуджений до тюремного ув'язнен­ня. Восени 1940 року - звільнений з в'язниці і депортований до СРСР. Разом з іншими угорськими комуністами (Е. Гере, М.Фаркаш, Й. Реваї) очолив угорську компартію в еміграції, організовував радіопередачі на Угорщину, робив спробу підняти на батьківщині збройне повстання, організувати парти­занські загони.

В січні 1945 року в обозі Червоної армії повернувся до Угорщини. У 1945-1948 роках-генеральний секретар ЦК КПУ 3 червня 1948 по 1956 рік генеральний ( з 1952 року - перший) секретар Угорської партії трудящих. У 1952-1953 роках -голова Ради Міністрів Угорської Народної Республіки. 18 липня 1956року усунений з усіх посад (1962року виключений з партії ).

379

переїхав в липні 1956 року до СРСР. З середини 1957 року жив у Красно­дарському краї, Киргизії, Арзамасі, а потім у Горькому, де і помер у лютому 1971 року. В 1992 році його прах перепохований у Будапешті.

Перелік жертв періоду культу М.Ракоші - великий. Було сфабриковано немало "справ" проти "націоналістів", "тітовських агентів", інших "ворогів народу".

Першим у цьому трагічному мартиролозі сталінсько-ракошистського терору був Ласло Райк (1909-1949). Він народився у сім'ї багатодітного дрібного власника. Здобув вищу філософську освіту у Будапештському уні­верситеті, спеціалізувався на угорській та французькій філогогії (за тодіш­ньою традицією філософські факультети включали в себе історію, філосо­фію та філологію). Стажувався у Франції. Ще в університеті примкнув до Союзу комуністичної молоді, а у 1931 році став членом компартії Угорщи­ни. Захопившись марксистсько-ленінською літературою та революційною діяльністю, залишив 1932 року університет. Цього ж року був заарештова­ний і засуджений до трьох місяців ув'язнення. Згодом за рішенням партії переїхав до Чехословаччини для конспіративної роботи.

З літа 1937 року Ласло Райк - учасник інтербригад в Іспанії, член іспанської компартії. В лютому 1939 року після падіння Іспанської республ­іки був інтернований у Франції. Влітку 1941 року за німецько-французькою угодою всіх інтернованих із союзних з Німеччиною країн переправили до третього рейху як робочу силу. Серед них був і Ласло Райк. Німецькі комун­істи організували йому втечу, і через Відень він дістався батьківщини. Тут був знову інтернований. Згодом звільнений. Провадив нелегальну комуні­стичну діяльність. У грудні 1944 року Ласло Райка заарештувала нілашис-тська влада і відправила у німецький концтабір Маутхаузен. Після виходу на волю у квітні 1945 року обіймає в Будапешті високі посади в струкутрах компартії, зокрема заступника генерального секретаря. У березні 1946 року його призначили міністром внутрішніх справ. Беззастережно, як і інші кер­івники партії, втілював у життя накреслення М.Ракоші, був ортодоксальним ракошистом. Незважаючи на молодість, заслужив довіру Москви, став по­тенційним конкурентом "угорського Сталіна". Разом з тим Ласло Райк не сприймав деякі ракошистські методи, зокрема, спрямовані на дискредита­цію та переслідування Партії дрібних сільських господарів. Якраз тоді наби­рала обертів внутрішньополітична боротьба в УПТ між "москвичами" та "підпільниками". М.Ракоші приступив до реалізації зловісної сталінської тези про загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, прагну­чи заодно позбутися своїх конкурентів.

Лайсло Райк з його суперечливими і неоднозначними біографічними даними був оптимальною постаттю, яка могла зацікавити Москву для пока­зового політичного процесу. На допомогу угорським місцевим органам без-

380

пеки було відряджено групу "досвідчених" радянських кадебістів із завдан­ням: "Організувати процеси...Не дискутувати, а знімати голови." Першим тривожним симптомом для Ласло Райка стало призначення його міністром закордонних справ і таким чином усунення від контролю за МВС, хоч за ним збереглися всі партійні посади.

У вересні 1949 року розпочався розроблений за радянським сценарієм 1930-х років судовий процес над Ласло Райком. Йому інкримінували співпра-цію з хортизмом, шпигунство на користь Франції, гітлерівської Німечини, США і, нарешті, Югославії. У зв'язку з цим процесом до кримінальної відпровідальності було притягнуто 93 особи, з них 15 страчено, інших ув'яз­нено на різні терміни. Згодом у справі "Райка" стратили ще 10 осіб. Харак­терно, що М.Ракоші не забував своїх помічників, він щедро заохочував тих, хто вірно йому служив і допомагав зміцнювати культ вождя. Так, за успішну організацію суду над Л.Райком угорський генерал держбезпеки Г.Петер і його радянський колега генерал Ф.Бєлкін були відзначені високими угорським та радянськими нагородами. Ця нагорода, щоправда, не змогла врятувати від "пролетарської секіри" і самого Г.Петера. М.Ракоші таким чином приховав на деякий час сліди своїх злочинів.

Організовані ракошистами сфальшовані судові процеси, а також серія позасудових розправ над учасниками антифашистського руху Опору при­звели до того, що за гратами опинилася більшість видатних діячів угорсько­го робітничого руху. Серед них слід згадати ув'язнених у травні 1951 року заступника генсека УПТ Яноша Кадара, міністра закордонних справ Дюлу Каллаї, міністра народної освіти Тезу Лошонці, Ференца Доната та інших. За найновішими даними, в ракошистських тюрмах загинуло 6,4 відсотка учасників руху Опору з тих, хто залишився живим після війни, 28,4 відсот­ка відбували тюремне ув'язнення. .

Говорячи про злочини і свавілля, здійснювані під прикриттям лицемір­ної демагогії про захист вищих державних інтересів (при цьому - від імені пролетаріату), слід підкреслити, що таким способом М.Ракоші зміцнював свої позиції. В серпні 1952 року він обійняв, окрім посади генсека УПТ, ще й посаду прем'єр-міністра. Будучи першою людиною в партії та державі, угорський вождь безпосередньо керував роботою органів державної безпе­ки. Ще під час суду над Ласло Райком було створено позасудову трійку в складі М.Ракоші, Е.Гере і М.Фаркаша, яка займалася питаннями боротьби з власним народом.

Необмежена влада М.Ракоші поєднувалася з прийняттям волюнтарис­тських рішень в народногосподарській та культурній сферах, що призвело країну до економічних та соціально-політичних струсів. Після виконання трирічного економічного плану (1947-1949) угорцям було запропоновано п'ятирічку (1950-1954), перший рік якої був успішним. Це вибило угорське

381

керівництво з рівноваги: переоцінивши можливості країни, воно і постави­ло перед нею неральні завдання. Волюнтаристську політику ракошистів найяскравіше відзеркалює гасло: "Перетворимо Угорщину в країну сталі та чавуну". Це у той час, коли Угорщина не мала власних сировинних запасів для досягнення поставленої мети. Курс було взято на випереджаючий розви­ток чорної металургії, гірничодобувної галузі. Про необґрунтованість еко­номічної політики М.Ракоші засвідчувало постійне коректування народно­господарських планів у бік їх збільшення. Завдання п'ятирічки переглядали­ся десятки разів: так промислове виробництво мало збільшитися на 200відсотків замість запланованих 80, обсяг виробництва важкої промисловості - на 280 замість 104 відсотків. У деяких галузях накреслювали просто-таки стрибкоподібне зростання: чорна металургія мала зрости за п'ятирічку не на заплановані 15 відсотків, а на 162. У результаті виявилися значні диспро­порції у народному господарстві Угорщини, були занедбані легка промис­ловість, виробництво товарів першої необхідності.

Волюнтаризм в економічній політиці особливо важко позначився на розвитку сільського господарства. Щоб забезпечити поступовість та доб­ровільність колективізації, 1948 року було затверджено положення про по­етапне кооперування, визначалося три типи сільськогосподарських коопе­ративів. Процес кооперування виявився надто повільним: 98 відсотків ор­ної землі в 1949 році залишалися у приватному секторі. Для його динамі-зації режим вдався до сталінських насильницьких методів. Продподатки з селян з року в рік росли. Це, у свою чергу, згубно відбивалося на економіці та суспільстві загалом. На 1952 рік понад 65 відсотків селянських госпо­дарств опинилися в стані занепаду. За свідченнями колишнього міністра сільського господарства Андраша Хегедюша, щодо селян, особливо замож­них та середняків, влада вживала репресивних заходів - депортації, ув'яз­нення, конфіскації землі та майна. За документальними даними, через рако-шистські суди упродовж 1949-1954 років пройшли 800 тисяч селян, 460 ти­сяч з яких були ув'язнені.

Переслідувань і утисків зазнавали й інші верстви населення Угорщи­ни. Так, після 1949 року у Будапешті та інших великих містах інтернували тисячі городян, а протягом лише весни - літа 1951 року з столиці виселили 13, 7тисяч осіб.

Знаючи про порожні полиці магазинів, багатолюдні черги за продук­тами харчування, про злиденний одяг людей, М.Ракоші, за свідченнями його оточення, пояснював це тим. що селяни начебто згодовують хліб худобі, кур­кулі приховують зерно, дрібна буржуазія наживається - словом, скрізь діє класовий ворог.

Контрастом до сумної картини бідності було бездумне, механічне збільшення армії, введення нової військової форми радянського взірця, на

382

що йшла левова частка бюджету. Болісно сприймали угорці ігнорування вла­дою національних традицій, заборону великих релігійних свят та відзначен­ня дат, пов'язаних з революцією 1848 року, найменування вулиц і майданів на честь російських письменників, діячів культури тощо. Такої неповаги до свого народу й сліпого копіювання радянщини не було у жодній зі східноє­вропейських країн.

Ракошистська політика з безнастанним озиранням на СРСР і постійною діяльністю в Угорщині його спеціальних радників ( не в останню чергу з беріївського апарату), поступово дискредитувала в очах угорського суспіль­ства не тільки керівництво УПТ, саму партію та ідеї соціалізму, а й Радянсь­кий Союз і радянську модель організації нового, соціалістичного життя. Та­ким чином, на весну 1953 року в країні нагромадилося чимало труднощів і проблем як в економіці, так і в суспільному житті, які загрожували вибухом народного невдоволення..

Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки).

Вперше можливість змін набрала конкретних рис після смерті И.Стал­іна, коли за ініціативою керівництва КПРС та під впливом відповідних про­цесів у Радянському Союзі лідери УПТ змушені були зайнятися переглядом своєї колишньої політичної лінії і нарешті проголосити "новий курс", який так і не був реалізований.

27-28 червня 1953 року проходив пленум ЦК УПТ (після повернення угорської партійної делегації з Москви), в центрі уваги якого став аналіз політичної лінії партії. М.Ракоші вправлявся на пленумі у самокритиці, вис­ловився про відсутність колегіальності в керівництві партії, визнав згубним зосередження в одних руках різних посад (він був генсеком партії, головою уряду і засередив у своїх руках контроль над органами держбезпеки). Учас­ники пленуму приняли рішення про скасування посади генерального секре­таря, а першим секретарем переобрали М.Ракоші. Головою Ради Міністрів за пропозицією Москви був обраний 1.Надь.

Пленум розробив програму виходу з внутрішньополітичної кризи, ви­корінення ганебних командно-адміністративних методів, олігархічних форм правління та здійснення нової економічної і соціальної політики. Зокрема, передбачалося суттєво знизити темпи індустріалізації, а в сільському госпо­дарстві - темпи кооперації з дотриманням принципу добровільності, дозво­лити вихід з кооперативів і навіть їх розпуск, підтримувати одноосібні гос­подарства, скоротити чисельність армії та держапарату; відновити законність, ліквідувати неконституційну репресивну практику в органах міліції, держ­безпеки та юстиції; розробити проект закону про амністію і звільнити без­винно засуджених, ліквідувати табори. Щоправда, при опрацюванні остан­нього пункту М.Ракоші закликав до особливої пильності.

383

Таким чином, рішення пленуму могли стати основою для оновлен­ня стилю й змісту всього партійного і державного життя. Проте в партії на­ростало суперництво між прихильниками старих методів та поборниками оновлення усіх суспільно-політичних структур, тобто між М.Ракоші та І.На-дем. Перший секретар ЦК УПТ не відмовився від своїх догматичних по­глядів та методів. За його вказівкою рішення та перебіг пленуму не були доведені до відома широкої громадськості (повідомлялося лише про скасу­вання посади генсека та обрання першого секретаря ЦК УПТ), про це про­інформували лише верхівку партапарату.

В липні 1953року на сесії Державних зборів був сформовано уряд УНР на чолі з І.Надем (1896-1958). Він народився у м. Капошварі. Після закінчення гімназії працював на підприємствах Словаччини та Будапешта. У роки першої світової війни потрапив у полон до росіян. Перебуваючи у Сибіру, вступив до лав РКП(б), брав участь у боях з білими. Служив в орга­нах армійської ВЧК. 1921 року за розпорядженням Москви повернувся на батьківщину, де працював у соціал-демократичних організаціях. Зазнав кілька арештів. З 1930 року І. Надь - у Москві, викладач Міжнародного аграрного інституту. Захистив кандидатську та докторську дисертації з проблем аграр­них відносин в Угорщині. З 1930-х років він позаштатний співробітник ОДПУ, НКВС СРСР. З початком другої світової війни співробітник розвідуправлін-ня генштабу Червоної армії, заступник редактора передач Всесоюзного ра­діо угорською мовою. 1944 року у складі групи угорських комуністів повер­нувся в Угорщину. З 1945 року - член ЦК і Політбюро КПУ, потім УПТ, міністр сільського господарства, внутрішніх справ. З 1948 року - голова Дер­жавних зборів (парламенту). Будучи міністром сільського господарства, зас­тупником голови Ради Міністрів, І.Надь узяв на себе відповідальність за зап­ровадження обов'язкових сільськогосподарських поставок (за прикладом СРСР). Щоправда, пізніше Надь публічно ревізував свої погляди, а під час дискусій 1948 року щодо аграрної політики виступив на захист селянина-середняка, наполягав на поетапному кооперуванні, вважав нереальними виз­начені терміни колективізації. Навіть така поміркована позиція І.Надя вик­ликала негативну реакцію ракошистів. 1949року його за "опортуністичні погляди" виключили зі складу Політбюро. Відновили у Політбюро в 1951 році після самокритики, а наступного року призначили заступником голови Ради Міністрів.

Очоливши угорський уряд, І.Надь оголосив про початок нового курсу у будівництві соціалізму, про корекцію народногосподарських планів у бік зменшення питомої ваги важкої індустрії, збільшення частки легкої і харчо­вої галузей та кашталовкаладень у сільське господарство. Новий угорський прем'єр висловився проти форсованих темпів колективізації, за її доб­ровільність, підведення під сільськогосподарську сферу промислового фун-

384

даменту, заявив про дозвіл на оренду землі та сприяння розвиткові у містах дрібного виробництва, торговельної кооперації.

Лейтмотивом програмної промови І.Надя стало прагнення до послідов­ного підвищення життєвого рівня співвітчизників і, в першу чергу, робіт­ництва. Не залишив він поза увагою і питання культурного та духовного життя угорського суспільства. Ставлячи вимогу відновити законність, запропону­вав звільнити політв'язнів, ліквідувати табори для інтернованих.

У зв'язку з тим, що матеріали червневого пленуму ЦК УПТ не були опубліковані, нова урядова програма Імре Надя створювала довколо нього ореол реформатора. М.Ракоші скористався з цієї обставини, інкримінував­ши йому порушення принципів партійної колегіальності. Насправді ж І.Надь діяв у цілковитій відповідності з партійними рішеннями, проте складалося враження, ніби нові сили зосереджуюються не в партійних структурах, а в державних.

Урядову програму громадськість зустріла з ентузіазмом і надією. До того ж її підкріплювали багато конкретних і популярних заходів: скорочення з 1 січня 1954 року обов'язкових сільськогосподарських поставок, дозвіл на вільну реалізацію надлишків селянської праці, скасування податкової забор­гованості, дозвіл вільного виходу з кооперативів, збільшення присадибних ділянок (з 0,5 до 1 хольда; 1 хольд дорівнював 0,57 га); зниження цін на промислові товари (на 15-39 відсотків); започаткування державного житло­вого будівництва у містах; сповільнення темпів індустріального розвитку країни; намітилося зростання реальних доходів населення.

М.Ракоші спробував перехопити ініціативу і на нараді партактиву у Будапешті 11 липня 1953 року він разом з Надем роз'яснював ситуацію в країні. Водночас події, що сталися в СРСР (арешт Л.Берії та його однодумців), надихнули "угорського Сталіна" на контрреволюційні дії проти реформістсь­ких сил.

Тим часом новий політичний курс, пов'язаний з ім'ям І.Надя, хоч і повільно, але почав підточувати застійні й догматичні стереотипи. Влітку 1953 року Президія УНР затвердила укази про амністію, про нову систему прокурорського нагляду, про скасування поліцейського судочинства, ліквіда­цію таборів та реабілітацію репресованих. Почалося також відновлення місце­вого самоврядування. Ці заходи мали ще паліативний характер, і вони не змогли зупинити масовий розпад восени 1953 року кооперативів (30 відсотків від загальної кількості). Проблемою залишалося незавершене будівництво об'єктів-гігантів важкої індустрії. Не пощастило призупинити негативний процес зниження життєвого рівня трудящих.

Прихильникам реформ на чолі з І.Надем не вдалося переломити пе­ребіг та рішення Ш-го з'їзду УПТ (травень 1954 року), на якому гору взяли ракошисти. Докорінну реформу політичної системи було відкладено, ос-

385

кільки принцип 'єдності'поглядів переміг на партійному з'їзді.

Конфронтація політичних сил дала про себе знати і в економічній сфері. Ракошисти, скориставшись з відсутності прем'єра на засіданні Політбюро, провели рішення про відновлення капіталовкадень у недобудовані підприє­мства важкої промисловості, ініціювали створення Комісії економічної пол­ітики на чолі з Ерньо Гере, яка фактично перейшла на старі позиції форсова­ної індустріалізації. І.Надь чинив опір, його підтримала більшість учасників наступного пленуму ЦК УПТ. Він переконував партійців у необґрунтова­ності прискорених темпів індустріалізації, яка ставить Угорщину у повну залежність від імпортних джерел енергетики та сировини, коли не ведеться пошук власних ресурсів і не враховуються особливості країни. Прем'єр-міністр обгрунтував концепцію соціалістичного будівництва, яка суттєво відрізнялася від сталінської. Це відбилося, зокрема, у його словах: "Що це за соціалізм, який не забезпечує навіть хліба, не гарантує зростаючу кількість продуктів? Кого надихає такий соціалізм, який не може дати м'яса, молока, жиру чи сала?" Позитивні рішення пленуму І.Надь оцінив як перемогу ко­лективного керівництва, як вирішальну підтримку його політичної лінії. Цим духом була пронизана і його стаття у газеті "Сабад неп".

Упродовж другої половини 1954 року уряд І.Надя здійснив реорганіза­цію апарату у бік його скорочення, спростив планування та управління, на­дав більше повноважень та прав підприємствам. З'явилися нові міністри і позиції голови уряду зміцнилися. Відбувалася реабілітація репресованих комуністів. Наприкінці 1954 року були випущені з тюрем Я.Кадар, Д.Кал-лаї, Ф.Донат, Г.Лошонці, хоч ряд відомих соціал-демократів ще залишалися в ув'язненні (А.Сакашич, Д.Марошан).

Противники реформ активно використовували труднощі та прорахун-ки у діяльності нового уряду, трактуючи їх як підтвердження правильності старих сталінсько-консервативних поглядів. М.Ракоші перейшов у наступ проти реформаторів, повернувшись восени 1954 року з Радянського Союзу, де він тривалий час відпочивав. На той час популярність прем'єра досягла апогею, найбільшу підтримку йому висловлювала гуманітарна інтелігенція. М.Ракоші заявив ЗО листопада того ж року, що СРСР занепокоєний "зроста­ючою правою небезпекою в Угорщині", падінням впливу партії та критикою на її адресу. При цьому всі прорахунки він приписав І.Надю. Ракошисти ре­гулярно доносили в Москву про всі дії прем'єр-міністра, даючи їм лише негативні оцінки. Вони ж зажадали нової зустрічі з московським керівницт­вом.

8 січня 1955 року до Москви прибула угорська партійно-державна де­легація ( М.Ракоші, І.Надь, М.Фаркаш, Л. Ач і Б. Салаї). Радянське керів­ництво - М.Хрущов, К.Ворошилов, Л.Каганович, В.Молотов, А.Мікоян та інші - підтримали М.Ракоші. Г.Маленков назвав лінію І.Надя помилковою,

386

особливо у сфері промисловості та сілського господарства. М.Хрущов, бу­дучи тоді ще реформатором по духу, також відгукнувся про дії угорського прем'єр-міністра як занадто радикальні. Попри все І.Надь не вдався на цій зустрічі до ритуальної самокритики. У кінцевому підсумку учасники двос­торонньої зустрічі зійшлися на тому, що посаду голови уряду необхідно за­лишити за І. Надем і тим самим уникнути розколу в рядах партії.

Після повернення з Москви М.Ракоші вимагав від І.Надя публічного каяття і навіть запропонував власний сценарій цієї акції. Проте голова уряду не прийняв правила гри, запропоновані ракошистами. Він обрав інший шлях: вирішив пройти з 1 лютого 1955 року курс лікування, пов'язаний з серцевою недостатністю. Але його долю було вже фактично вирішено. Березневий пленум ЦК УПТ відновив старий політичний курс. І.Надя та його реформи критикували по всіх параметрах: звинувачували в недооцінці керівної ролі партії, ревізії марксистсько-ленінського вчення про диктатуру пролетаріату, у політиці, яка суперечить лінії партії, робітничого класу, селянства, інтере­сам народної демократії. Не врятував Надя і М.Суслов, який під час свого перебування в Угорщині відвідав його в лікарні.

28 березня 1955 року І.Надь направив на адресу Політбюро листа з проханням відставки з посади голови уряду країни. У квітні того ж року на засіданні ЦК УПТ І.Надя вивели зі складу Політбюро і ЦК УПТ, звільнили з усіх офіційних посад, а 3 грудня відповідно з рішеннями Політбюро від 18 листопада Центральна комісія партійного контролю виключила його з рядів партії.

За час свого короткого перебування на посаді прем'єр-міністра І.Надь зробив першу спробу модернізації директивно-репресивного керівництва, запровадження демократичних принципів. Ці реформаторські заходи мали велике значення ще й тому, що переслідували мету не тільки лібералізації системи і політичної лінії УПТ, а й несли в собі загальне критичне ставлення до сталінського соціалізму, Новаторство Імре Надя означало перший за всю післявоєнну історію Угорщини поворот до реформістських методів як у сфері економіки, так і в усьому суспільно-політичному житті. Лише вони могли зупинити сповзання країни до неминучої кризи і без катастрофічних наслідків допомогти їй подолати феодально-казарменне державовлаштування сталі-нсько-ракошистського типу.

Поглиблення кризи та крах ракошизму (березень 1955 - жовтень 1956 року). У березні 1955 року відбувся черговий поворот у політичному курс соціалістичної! Угорщини. Ракошистська партійно-державна реакція торжествувала. Це мало трагічні наслідки для країни.

В квітні 1955 року було призначено нового голову Ради Міністрів. Ним став 32-річний Андраш Хегедюш, який до цього виконував обов'язки осо­бистого секретаря М.Ракоші. Кандидатуру нового прем'єра підтримала Мос-

25»

387

ква. Замісником прем'єра було призначено Ерньо Гере, вірного соратника першого секретаря ЦК УПТ. Ці зміни засвідчили, що керівництво країни повертається до старого курсу: капіталовкладення перерозподілили на ко­ристь важкої індустрії; знизили планові намітки зростання доходів робіт­ників та службовців; відновили обов'язкові сільськогосподарські поставки з селянських господарств, збільшили оподаткування селян та дрібних реміс­ників ( в результаті кількість останніх знизилася на 11 тисяч осіб), штучно інтенсифікували так звану класову боротьбу на селі. В управлінській сфері збільшено кількість міністерств та їхніх штатів, усунено з державних уста­нов всіх прихильників І.Надя.

У культурній сфері почали згортання реформ, спрямованих на віднов­лення національних традицій, сповільнили процес реабілітації жертв реп­ресій.

Разом з тим рішення березневого пленуму УПТ 1955 року негативно зустріла інтелігенція. 15 жовтня цього ж року 50 діячів літератури та мис­тецтва звернулися до ЦК УПТ з спеціальним меморандумом, в якому вима­гали не тільки відмови від догматичних методів, але й повернення до пол­ітичного курсу, проголошеного в червні 1953 року. Відповідь на меморан­дум з'явилася у листопаді року, коли за постановою ЦК УПТ "Про праві явища у нашому літературному житті" групу підписантів затаврували як "правих уклоністів" і "фракціонерів", а їхні погляди кваліфікувалися "шкідли­вими" і "антипартійними". Процеси, які мали місце у тодішньому літера­турному житті, оголосили у постанові як такі, що загрожують розвалові Угор­щини. Партійне керівництво не обмежилося цим: декільком письменникам було оголошено догани, інших виключили з партії. Це, безперечно, не спри­яло популярності партії серед інтелігенції.

Після рішень XX з'їзду КПРС (лютий 1956року) виникла нова мож­ливість для розв'язання складних внутрішньополітичних проблем Угорщи­ни. Але М.Ракоші та його поплічники виявилися неспроможними не тільки реалізувати, але й навіть сприйняти нові ідеї, вони не відмовилимя від дог­матичних і репресивних методів керівництва. 12-13 березня 1956 року відбув­ся пленум ЦК УПТ, на якому обговорювалася доповідь партійної делегації, яка брала участь у роботі комуністичного з'їзду в СРСР. "У ході роботи XX з'їзду КПРС, - заявив М.Ракоші,- ми дійшли висновку, що генеральна лінія нашої партії є правильною у всіх сферах. УПТ - сильна і єдина організація; народне господарство базується на здоровій основі". На пленумі не було роз'яснено рішень XX з'їзду КПРС.

Угорці дізналися про хід та рішення XX з'їзду КПРС, про'постанову щодо культу Сталіна з радіостанції "Вільна Європа". Це викликало велике замішання у партійних рядах і невдоволення ракошисгами, які не зробили відповідних висновків з радянсько-партійного з'їзду. Знову відновлюється в

388

країні масовий рух за демократизацію партійного та державного життя.

В цих умовах 1.Надь та його прихильники перебрали на себе роль носіїв демократичних ідей і висунули гасло про необхідність врахування угорської специфіки у будівництві соціалізму. Чисельність їхніх послідовників стрімко зростала серед різних верств населення, особливо серед інтелігенції - пись­менників, журналістів, викладачів та студентів. Симпатики І.Надя виступа­ли зі статтями на сторінках газет, по радіо, з вузівських кафедр. їх підтрима­ло чимало функціонерів в партійних та державних структурах, масових гро­мадських організаціях, на заводах і фабриках. Протестні настрої набирали масового характеру.

В цих умовах М.Ракоші зізнався на столичних зборах партактиву у травні 1956 року у причетності до важких порушень законності. Щоправда, це була вже запізніла акція. Невдоволення ракошистським режимом було всезагальним. До цього додалися резонансні зовнішні події, а саме: розстріл польських робітників-страйкарів у Познані в червні 1956 року.

Виняткову роль у розгортанні жовтневих подій 1956 року в Угорщині відіграв гурток імені Ш.Петефі. Відомо, що у партійних рішеннях та офіційній пропаганді цей гурток найчастіше кваліфікували як "штаб контрреволюції". З точки зору сьогодення можна зробити висновок, що гурток, керівництво яким здійснювали цілком і повністю члени УПТ, виступив фактично рупо­ром руху за реформи. Гурток було створено 1954 року групою молоді за ініціа­тиви молодих працівників Національного музею Угорщини. Офіційною да­тою його фундації вважається 25 березня 1955 року. Він виник і діяв під егідою Демократичного союзу молоді, тобто угорського комсомолу. На зас­ідання гуртка збиралася молодь, комуністична інтелігенція (іноді до 6-7 тисяч осіб), дебати провадилися демократично і кожен міг задавати питан­ня, висловлювати своє ставлення до внутрішньополітичних проблем країни.

Судячи з опублікованих 1989 року протоколів гуртка, під час дискусій, які почалися у травні 1956 року, пролунало чимало конструктивної критики, висловлено багато цінних пропозицій, реформаторський ідей і поглядів щодо поліпшення економічного, суспільно-політичного й мистецького життя, впро­вадження яких могло б попередити катастрофу, оновити угорський соціалізм. На червневому засіданні 1956 року гуртківці висловилися за те, щоб справу оновлення країни перебрало у свої руки центральне керівництво партії. Вони також висунули вимогу свободи друку, гласності і повернення до пол­ітичної діяльності І.Надя.

Необхідно підкреслити, що дискусії у гуртку отримали на першопо-чатках високу оцінку центрального органу УПТ. Проте згодом ракошисти стали чинити опір його функціонуванню.

Слід зазначити, що М.Ракоші отримав "добро" Москви на повернення до старого політичного курсу і застосування суворих заходів проти неслух-

389

няної інтелеігенції. Це сталося після таємної поїздки до Москви (одразу після розстрілу польських робітників у Познані).

ЗО червня відбувся пленум ЦК УПТ, який заборонив діяльність гуртка імені Ш.Петефі, а деяких членів партії, які не визнали своїх "помилок", було виключено з партії. Рішення партійного пленуму розвінчували "демагогічні," "буржуазні і контрреволюційні" погляди гуртківців. Проти прогресивно на­лаштованих письменників та гуртківців розпочалася широка кампанія пере­слідувань: організовували спеціальні зібрання трудових колективів на підприємствах та установах, в пресі - "листи протесту". Дійшло до того, що М.Ракоші особисто склав спеціальний список політичних діячів, письмен­ників і журналістів (всього 400 осіб), яких належало заарештувати. Він зап­ланував також серію нових політичних процесів, санкцію на які мав дати наступний липневий пленум ЦК УПТ. "Угорський Сталін" спробував поряд з забороною гуртка імені Ш.Петефі перекласти на І.Надя всю відповідальність за становище в країні і у партії. М.Ракоші прагнув будь-що втримати свою особисту владу.

Проте ідеї оновлення соціалізму проникли влітку 1956 року навіть в армійські кола. У військових училищах та академіях розгорталися гострі дискусії про ситацію в країні, про необхідність усунення М.Ракоші з поса­ди, про модернізацію армії, відмови від сліпого копіювання в ній всього радянського. Щоправда, невдоволення військовиків не було загальним.

Розв'язка наступила на липневому пленумі ЦК УПТ 1956 року, на яко­му ракошисти планувалит+ерейіи у наступ проти реформаторів. Проте вони зазнали поразки, їм не вдалося повернути хід пленуму на свою користь. Щоправда, винуватцем злочинів та репресій було оголошено Міхая Фарка-ша, колишнього міністра внутрішніх справ, найближчого соратника М.Ра­коші. Цікаво, що М.Фаркаш підготував досить самокритичний виступ на пленумі, але за порадою присутнього на пленумі А.Мікояна так і не висту­пив з ним. За оцінками самого М.Фаркаша, масові репресії в Угорщині були спричинені: 1. Нездатністю "четвірки" (Ракоші, Гере, Реваї, Фаркаш) після їхнього повернення з московської еміграції "консолідуватися з керівними працівниками на батьківщині" і помилкове сталення до цих товаришів як до "другосортних"; 2. Нездорова атмосфера у партійному керівництві під впли­вом провокаційної діяльності Берії, коли партійці доносили один на одного, ув'язнювали на основі сфальсифікованих звинувачень; 3. Керівництво орга­нами державної безпеки здійснювала не партія, а окремі особи ( до серпня 1948 року Фаркаш, а потім аж до червня 1953 року Ракоші), через що ці органи перетворилися у "державу в державі"; 4. "Трійка" (Ракоші, Гере, Фаркаш) отримали широкі владні повноваження; 5. Склався культ особи Ракоші; 6. Поширилася догматична уява про загострення класової бороть­би; 7.Суд та прокуратура знаходилися у "підпорядкованому становищі".

390

На пленумі з критикою Ракоші виступили Я.Кадар, Й.Реваї та інші. Вони обгрунтували необхідність перемін, економічного й політичного оновлення країни. Пленум завершився звільненням "за станом здоров'я" М.Ракоші з посади першого секретаря ЦК УПТ, але з визнанням всіх його заслуг та збереженням посади члена ЦК партії. На звільнене місце першого секрета­ря партії було обано Ерньо Гере, другу людину у партії після Ракоші. До вищого партійного керівництва увійшли також Я.Кадар, який став замісни­ком першого секретаря, Д.Каллаї, Д.Марошан, К.Немет та інші. Деякі з них побували у ракошистських тюрмах і були реабілітовані. Призначення Е.Ге-ре, поплічника Ракоші, та Я.Кадара було певним компромісом між догма­тичними та реформістськими силами в угорському комуністичному керів­ництві. Проте оновлена партійна верхівка не мала єдиної думки щодо ми­нулого та сучасного Угорщини, так само як і у визначенні невідкладних зав­дань і, що, найгірше, не усвідомлювала катастрофи, яка наближалася.

Тим часом І.Надь, в якому чимало угорців вбачало гаранта демокра­тичних перемін і послідовного реформатора, залишався поза партією, від нього продовжували вимагати принизливого покаяння. Щоправда, І.Надь приймав активну участь у громадсько-політичному житті країни. Він над­іслав на адресу ЦК УПТ низку меморандумів, доповідних записок, листів і статей, в яких висловлював своє принципове ставлення до внутрішньопол­ітичних проблем. Але вищі партійці приховували ці матеріали. На липнево­му пленумі А.Мікоян порекомендував відновити І.Надя у партії. Згодом з ним розпочалися переговори і 13 жовтня 1956 року його відновили у лавах УПТ.

Липневі рішення пленуму партії могли стати ґрунтовною базою для розв'язання політичних та соціально-економічних проблем, для ліквідації наслідків ракошизму. Проте спадкоємець М.Ракоші Ерньо Гере, який давно дискредитував себе в очах народу причетністю до всіх злочинів режиму, був нездатним до рішучих реформаторських дій. А.Хегедюш (тодішній голова уряду).згадував пізніше: "Якби після усунення М.Ракоші прем'єр-міністром став не я, а Імре Надь, а першим секретарем партії - Янош Кадар, то, вірог­ідно, ми б уникли національного повстання 1956 року." Він же писав: "Я усвідомив, що всі ми не здатні до здійснення нової, по-справжньому мо­ральної і політичної практики." Як видно, в тих умовах навіть у вищому ешелоні влади була наявною морально-політична криза, яка була складовою частиною загальнопартійної, а у більш широкому плані - загальнонаціональ­ної громадсько-політичної кризи.

У цій складній обстановці велася підготовка до перепоховання останків Л.Райка і його товаришів, запланованих на 6,13,20 жовтня 1956 року. Дана акція була фактичнго першим і єдиним у своєму роді актом публічного каят­тя комуністичної влади за скоєні злочини. За задумом її організаторів, пере-

391

поховання репресованих повинно було продемонструвати, що нове керів­ництво УПТ і країни рішуче відмежовується від сталінізму.

У траурних процесіях взяли участь десятки тисяч угорців. Ці події всу­переч сподіванням партійно-державного керівництва країни не тільки не призупинили кризу, а навпаки наблизили її розв'язку, тобто спричинили сти­хійний вибух народного невдоволення.

Народна революція 1956 року. В останні роки в Угорщині, як і в інших країнах колишнього радянського блоку, відбулася цілковита переоці­нка жовтневих подій 1956 року. Ці трагічні дні упродовж трьох десятиріч трактувалися по-різному: спочатку як "революція", згодом - просто "жовт­неві події", далі - "заколот" і нарешті надовго закріпилося визначення "кон­трреволюція". 1986 року, коли відзначали 30-річчя тих подій, їх характери­зували вже як акції " на захист і оновлення соціалізму". Проте у ході дис­кусій, які розгорнулися навесні 1989 року з ініціативи реформістського крила УСРП, сформувалася нова точка на те, що відбувалося 1956 року, кваліфіку­валося тепер як "народне повстання проти сталінізму", проти "казарменного соціалізму". Наявність у цих подіях контрреволюційних тенденцій і сил не заперечувалося, але їм відводилося другорядне місце.

І сьогодні в Угорщині побутують різні думки, незважаючи на те, що об­рані вперше за 40 років на багатопартійній основі Державні збори прийняли 2 травня 1990 року спеціальний закон "Про значення жовтневої революції і бо­ротьби за свободу 1956 року". Новий угорський парламент, де асолютну більшість становили політичні сили, які практично втілювали ідеї соціалізму, зафіксував у ньому, що "революція 1956 року прирівнюється за значенням до революції й визвольної боротьби угорського народу у 1848-1849 роках". 23 жовтня-день, коли почався революційний виступ угорських патріотів, парла­мент оголосив національним державним святом. І у цьому ж законі зазна­чається, що в Угорщині й досі відсутня однозначна оцінка тих давніх і трагі­чних подій.

Боротьба за зміни у суспільно-політичному житті охопила всю країну, найактивнішу участь взяла у ній інтелігенція, зокрема працівники засобів масової інформації, молодіжні організації, студенти, спілка письменників. Всередині партії визначилося три течії: прихильники Е.Гере, опозиція рако-шистській більшості партійно-державного керівництва (колишні репресовані) та демократична опозиція (прибічники І.Надя). 14 жовтня керівники партії та уряду, в тому числі перший секретар ЦК УПТ Е.Гере і прем'єр-міністр А.Хе-гедюш відбули з офіційним візитом до Югославії і повернулися до Будапешта опівдні 23 жовтня. А тим часом ситуація в столиці погіршувалася. Почалося все у Сегеді, де на зборах студентів було створено самостійну молодіжну орган­ізацію, її емісари роз'їхалися по всіх вищих навчальних закладах країни. 20-22 жовтня пройшли збори у багатьох вищих освітніх закладах столиці. Особ-

392

ливо бурхливими були збори й мітинг в Університеті будівельної промисло­вості і транспорту. їх учасники заснували Союз студенстької молоді (МЕФЕС), який разом з гуртком Імені Шандора Петефі висунув 14 вимог: внести зміни у складі ЦК партії, сформувати новий уряд на чолі з І.Надем, провести вибори до Державних зборів на багатопартійній основі, домогтися рівноправності у радянсько-угорських відносинах, скасуватит планування в економіці тощо. 22 жовтня ці вимоги були опубліковані в усіх центральних газетах. Цього ж дня студенти прийняли рішення провести біля пам'ятника польському генералові Ю. Бему, учасникові революційної боротьби 1848-1849 років в Угорщині, мітинг на підтримку польських подій (під тиском народу в Польщі до влади було повернено репресованого В.Гомулку). Міністр внутрішніх справ Ласло Пірош спочатку заборонив мітинг, а згодом дозволив його.

23 жовтня в атмосфері соціального вибуху, що назрівав, і під впливом польських подій у Будапешті відбулася велелюдна демонстрація, яку розпоча­ли студенти, а взяли в ній участь представники майже всіх верств столиці. Вона розпочалася під гаслами національної незалежності, демократизації, цілковитого засудження помилок керівництва Ракоші, притягнення до відпов­ідальності винних у репресіях. Демонстранти вимагали також негайно скли­кати партз'їзд, призначити Імре Надя прем'єр-міністром, вивести радянські війська з Угорщини, зруйнувати пам'ятник Сталіну. Чисельність мітингуючих швидко зросла з 15 до 60 тисяч. Невдовзі з'явилися антиурядові плакати.

З приміщення ЦК УПТ Е.Гере звернувся по радіо до учасників мітингу з погрозами. Повсталі рушили до радіостанції імені Кошута, сподіваючись, що там знаходиться перший секретар ЦК партії, і розпочали штурм її приміщен­ня. Тоді ж пролунали перші постріли. З приводу того, хто першим вистрілив, і досі точаться дискусії.

В ніч з 23 на 24 жовтня, окрім радіостанції, демонстранти захопили при­міщення газети "Сабад неп", вокзали, кілька мостів через Дунай, склади зі зброєю, телефонну станцію, військові казарми та зброю у них, деякі інші об'єкти. Між силами угорської держбезпеки та озброєними повстанцями спа­лахнули запеклі бої.

Вночі пленум ЦК УПТ створив новий уряд на чолі з 1. Надем. На цьому ж засіданні ЦК прийнято рішення про передислокацію в Будапешт радянсь­ких військ. І.Надь не заперечував проти цього. Але наступного дня, коли оку­паційні частини були вже у столиці, він відхилив прохання радянського посла в Угорщині Ю. Андропова підписати звернення до керівництва СРСР про допомогу. Цю ганебну місію виконав колишній глава уряду А. Хегедюш. У зверненні говорилося: «Від імені Ради Міністрів Угорської Народної Респуб­ліки прошу уряд Радянського Союзу надіслати на допомогу радянські війська для ліквідації заворушень, що виникли у Будапешті, та швидкого відновлення порядку і створення умов для мирної творчої праці". Цей документ, датова-

393

ний 24 жовтня, надійшов до Москви тільки через чотири дні. Проте ще 23 жовтня в Кремль зателефонував Е.Гере. На його дзвінок московське керів­ництво відреагувало негайно і рішуче. О 23-й годині 23 жовтня начальник Генерального штабу маршал В. Д. Соколовський віддав командиру Особливо­го корпусу розпорядження про введення в дію плану «Компас». Дві радянські бронетанкові дивізії розпочали передислокацію зі своїх баз на угорській тери­торії і о 3-ій годині наступної ночі, маючи наказ не застосовувати зброю, увій­шли до Будапешта. При в'їзді до міста армійські колони були обстріляні, люди закидали камінням бойові машини. Однак зброю радянські військовики не застосовували. Вони взяли під охорону деякі мости, приміщення парламенту, ЦК УПТ,радянського посольства.

Після вступу радянських частин до столиці Угорщини уряд І.Надя ого­лосив про запровадження у країні надзвичайного стану. Не виходили газети, не працювали підприємства, школи, магазини, кафе тощо.

За розпорядженням міністра оборони СРСР маршала Г. К. Жукова, в бойову готовість були приведеніі ще дві дивізії: 128-а гвардійська стрілецька Прикарпатського військового округу та 3-я механізована зі складу окремої механізованої армії, що була дислокована в Румунії. Загалом згідно з рішен­ням уряду СРСР про надання допомоги уряду УНР, Міністерство оборони Радянського Союзу у ті дні привело в дію п'ять дивізій сухопутних військ, особовий склад яких налічував 31550 офіцерів і солдатів, а також 11 ЗО танків та САУ, 615 гармат і мінометів, 185 зеніток, 380 бронетранспортерів, 3830 автомашин. Водночас були приведені у бойову готовність чотири авіаційних дивізії (159 винищувачів і 122 бомбардувальники). Винищувальна авіація при­кривала війська на марші, а бомбардувальна, готова до виконання наказу, зна­ходилася на аеродромах. Загальна чисельність радянських військ, які діяли у Будапешті упродовж жовтня, була доведена до 20 тисяч вояків.

24 жовтня до Будапешта прибули члени президії ЦК КПРС А. І. Мікоян і М. А. Суслов, а також голова КДБ СРСР 1. А. Сєров і заступник начальника Генерального штабу генерал армії М. С. Малинін. Основну увагу вони зосере­дили на кадрових перестановках в угорських керівних органах, а також на арештах "підбурювачів і організаторів заворушень".

Тим часом у столиці розгорнулися справжні бої. Посол СРСР в Угор­щині Ю.Андропов навіть не зміг зустріти радянську делегацію,оскільки його машину було обстріляно. Повстанці зайняли частину приміщення управління держбезпеки.

24 жовтня було передано по радіо звернення ЦК УПТ та прем'р-міністра І.Надя до угорців, в якому вказувалося, що метою "контрреволюційного напа­ду є повалення народно-демократичного ладу" і що винуватці заворушень постануть перед військово-польовйми судами. Пізніше виявилося, що прем'єр не мав жодного відношення до цього звернення.

394

Революція в Угорщині розвивалася з карколомною швидкістю, тому в урядових колах країни не було єдності з багатьох питань. Події, які сталися 25 жовтня, набрали широкого резонансу. Це, по-перше, інцидент біля будинку парламенту, де під час мітингу були обстріляні з дахів радянські солдати і спа­лено один танк, у відповідь окупанти відкрили вогонь, у результаті чого заги­нуло 60 угорців; по-друге, перестрілка біля приміщення ЦК партії: радянські танкісти, які охороняли будинок, обстріляли роту угорської охорони, прий­нявши їх за повстанців. 10 угорців було вбито. Важливо підкреслити, що час­тини угорської армії, займаючи очікувальну позицію, не чинили опору повста­лим. Багато нервозності вносили передачі радіостанцій «Вільна Європа» і «Голос Америки». Голова КДБ СРСР Сєров інформував, що в окремих містах населення, захопивши тюрми, звільнило понад 8000 ув'язнених, які відібрали зброю у працівників охорони, а боєприпасами і додатковою зброєю забезпе­чили себе, нападаючи на військові склади; в ряді регіонів країни «населення гостро збуджене... Озброєні особи розшукують по квартирах комуністів і роз­стрілюють їх». Керівник радянського КДБ також повідомляв, що «у зв'язку з рішенням угорського уряду про ліквідацію органів держбезпеки серед опера­тивного складу настрій підупав і агентурна робота, спрямована на виявлення організаторів виступу, яка почала розгортатися, припинилася». 25 жовтня за працівниками держбезпеки вже велося справжнє полювання. Деякі групи угорських кадебістів, побоюючись розправи, пробивалися зі зброєю до ра­дянського кордону, інші -до кордону з Чехословаччиною.

У Будапешті спалахували нові вогнища повстання. Ситуація підійшла до критичної межі. Під впливом цих подій радикалізувалися погляди та діяльність І.Надя. У своєму виступі по радіо 28 жовтня він підкреслив, що уряд відкидає оцінку нинішнього народного руху як контрреволюції, а також заявив, що «ра­дянська війська починають повертатися на свої бази». Одночасно прем'єр-міністр оголосив про розпуск угорської армії та органів безпеки. В країні по­чалося формування нових збройних сил на базі старої армії та загонів по­встанців.

І.Надь обнародував програму "великого, демократичного, національно­го, народного руху, яка має забезпечити національну незалежність, са­мостійність, суверенітет, розвиток демократизму у громадському, господарсь­кому і політичному житті, оскільки саме ці гасла є основою соціалізму в Угор­щині. Як бачимо, не йшлося про відмову від соціалістичної перспективи. Тоді ж І.Надь запевнив співвітчизників, що ініціює переговори з СРСР про повне виведення його військ з країни.

Правлячі кола західних держав пильно стежили за розвитком угорських подій і вживали відповідних заходів, щоб привернути до них увагу світової громадськості. Домогтися цього їм почасти вдалося. 28 жовтня у Нью-Йорку розпочала свою роботу Рада Безпеки ООН. Одним з центральних питань, що

395

розглядалися на ній, були вимоги США, Англії і Франції про включення в програму роботи Ради пункту «Ситуація в Угорщині». Радянський Союз вис­тупив категорично проти цього. Однак більшістю голосів його протест було відхилено. Генеральна Асамблея 53 голосами включила «угорське питання» в порядок денний своєї XI сесії. Дев'ять делегацій, у тому числі СРСР, голосу­вали проти, вісім -утримались.

Тимчасом уряд 1. Надя продовжував наполягати на негайному виведенні радянських військ зі столиці, а Мікоян та Суслов дедалі більше схилялися до збройного розв'язання «угорської проблеми». У донесені в Москву від ЗО жов­тня вони повідомляли про дальше погіршення політичної обстановки як у ціло­му по країні, так і в Будапешті, що виявлялося в безпорадності керівних органів Угорської партії трудящих, розпаді партійних організацій, захопленні ворожи­ми елементами приміщень державних установ, партійних комітетів, розпра­вах над комуністами та їхніми сім'ями, у простоюванні підприємств і заліз­ниць, невиході антиконтрреволюційних газет, в очікувальній позиції угорсь­кої армії і зменшені довіри до радянських офіцерів з боку їхніх угорських ко­лег.

"Наставники з Москви» рекомендували продовжувати концентрацію ра­дянських військ поблизу угорського кордону, а також наполягали на необхід­ності "негайного прибуття до Угорщини тов.Конєва".

Увечеріі 31 жовтня розпочалося виведення радянських військ з Бу­дапешта. До кінця дня всі радянська з'єднання і частини зосередилися за 15-20-км від столиці Угорщини. Штаб Особливого корпусу розташувався на аерод­ромі в Текелі, де базувалася одна з його авіаційних частин. Одночасно під приводом забезпечення евакуації військ розпочалося додаткове вторгнення радянських частин.

І.Надь та угорський МЗС протестували, заявляючи, що цим порушуєть­ся Варшавський договір. Вони погрожували зверненням до ООН, виходом з Організації Варшавського договору та оголошенням нейтралітету Угорщини. Тим часом від імені Тимчасового революційного уряду та Комітету безпеки батьківщини, створених повсталими, лунали радикальніші вимоги. З усіх ре­гіонів країни надходила інформація про створення національних рад, які пе­ребирали владу на місцях. З-за кордону через Австрію до Угорщини (технічну загорожу на угорсько-австрійському кордоні було демонтовано) вантажівка­ми й літаками прибували люди, колишні емігранти, а також зброя.

У Москві гарячково шукали виходу із ситуації, що склалася. Оцінювали її однозначно. М.С. Хрущев був переконаний у тому, що країни НАТО спря­мовують зусилля на те, «щоб розпалити боротьбу, розпочати громадянську війну, ліквідувати революційні завоювання, повернути Угорщину на капіталі­стичні рейки». Він вважав, що місія СРСР полягає у «підтримані прогресив­них рухів, допомозі народам у переході від капіталізму до соціалізму». Ра-

396

дянське керівництво, прогнозуючи подальший розвиток подій, дійшло вис­новку: якщо переможе контрреволюція і сили НАТО увійдуть на терени Угор­щини, виникне загроза соціалізмові в Чехословаччині, Югославії, Румунії і безпосередньо Радянському Союзу. Рішення, які визначили подальший хід подій, було прийнято в останній день жовтня на засіданні президії ЦК КПРС, що проходило під головуванням М. С Хрущова. Міністру оборони СРСР було дано вказівку «розробити відповідний план заходів щодо подій в Угорщині і доповісти ЦК КПРС». Прийняте рішення про великомасштабне застосування воєнної сили Хрущов, Молотов і Маленков погодили з лідерами інших східноє­вропейських країн. Консультації та зустрічі відбулися також з П.Тольятті, ліде­ром ІКП, Лю Шаоци, другою людиною після Мао Цзедуна в Китаї, В.Гомул­кою та Ю.Циранкевичем (Польща), Т.Живковим (Болгарія), Г.Георгіу-Дежем (Румунія) та Й.Броз Тіто (Югославія), які підтвердили радянські оцінки угорсь­ких подій та схвалили військовий план дій.

Поки у Будапешті перебували Мікоян і Суслов програма І.Надя не вихо­дила за межі тих настанов, які він виголосив 25 жовтня. До того ж солідарність з цією програмою висловило керівництво Польщі та Югославії. Щоправда, польсько-югославська підтримка демократичних змін в Угорщині буда дозо­ваною, як і Заходу, який більше переймався суецькою кризою. Президент США Д.Ейзенхауер інформував М.Хрущова про відсутність інтересу до угорських подій, оскільки це "внутрішня справа радянського блоку."

З виведенням радянських військ з угорської столиці ситуація не стабілі­зувалася. Бої не припинялися і уряд не мав впливу на події. ЗО жовтня по­встанці з допомогою шести танків штурмували приміщення будапештського міськкому партії, в якому перебувало 30-40 партійних працівників та дві роти солдатів держбезпеки. Секретар міськкому, прагнучи врятувати своїх людей, вийшов з білим прапором, але був розстріляний. Всього під час штурму заги­нуло 60 захисників міськкому партії. У столиці лютував терор.

Цього ж дня І.Надь заявив про запровадження в країні багатопартійності. Окрім партій 1945 року, конституювалися десятки інших партій, в тому числі ультраправі. Угорська партія трудящих оголосила про свій саморозпуск. На­томість 1 листопада було створено нову партію - Угорську соціалістичну ро­бітничу (УСРП) на чолу з Я.Кадаром. У відповідності з принципом багатопар­тійності був реформований на коаліційній основі уряд, який скасував систему обов'язкових сільськогосподарських поставок, звернення "товариш" в армії (запроваджено "соратник по зброї"), відкликав з ООН угорського представни­ка. У столиці тривали мітинги та демонстрації під гаслами: "Росіяни - геть!", "Іван, забирайся додому!" і т. п. 2 листопада новий уряд, не отримавши від Ю.Андропова пояснень, чому на угорську територію вводяться додаткові кон­тингенти радянських військ, заявив про вихід Угорщини з Варшавського до­говору та про її нейтралітет. Відповідну телеіраму було надіслано генсеку ООН.

397

Деякі історики безпідставно стверджують, що це рішення приймалося у вузь­кому колі прихильників І.Надя.

СРСР вирішив діяти. Напередодні відбулися зустрічі радянських керів­ників у Бухаресті з партійно-державним керівництвом Румунії, Болгарії та ЧССР, на о. Бріоні - з Й.Броз Тіто. Всі слухняно підтримали кремлівський план збройного придушення угорської революції. Тоді ж доставили літаком у Москву Я.Кадара. А 3 листопада тут же був визначений склад нового Угорсь­кого революційного робітничо-селянського уряду, очолюваного Я.Кадаром. Наступного дня призначений Москвою прем'єр звернувся з Сольнока (за 100 км від Будапешта) до співвітчизників зі зверненням, в якому повідомляв про запрошення радянських військ для наведення порядку в країні.

Ще 2 листопада до Сольнока прибув маршал 1. С. Конєв, на якого покла­далося керівництво діями радянських військ в Угорщині за планом операції «Вихор». Сюди ж для одержання бойового завдання викликали командира Особливого корпусу генерала П. Н. Лащенка.

А в цей час навколо Будапешта повстанці створювали оборонний пояс. Збройні загони займали найважливіші об'єкти, на вулицях патрулювали наря­ди військовослужбовців і національної гвардії. Чисельність особового складу угорських частин у столиці досягла 50 тис. осіб. Крім того, понад 10 тис. осіб входило до національної гвардії, озброєних груп та загонів. У повстанців було

близько 100 танків.

На 3 листопада всі радянські сили були приведені у бойову готовність. Про початок операції сповістив сигнал «Грім». У спеціальних передових заго­нах знаходилися співробітники КДБ СРСР, які мали заарештувати уряд І. Надя та керівників збройного повстання. Тим часом з метою маскування цього ж дня у Текелі розпочалися радянсько-угорські переговори про умови виведен­ня радянських військ з території Угорщини, але в ніч на 4 листопада угорську делегацію було заарештовано.

Цього дня радянські війська вдруге вдерлися до угорської столиці. Всьо­го у листопаді на території Угорщини будо задіяно близько 60 тисяч солдатів та офіцерів. І.Надь разом зі своїми соратниками (15 осіб та 19 членів сімей) знайшли притулок у югославському посольстві. Інтенсивні бої у Будапешті тривали до 10листопада включно, а спорадичні -до початку грудня 1956

року.

У питанні щодо кількості жертв угорської революції існують розбіжності. За свіченням угорської статистики, мартиролог подій з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року становить 21 728 осіб, з яких 2502 загиблих і 19 226 - поранених.

Угорські спеціалісти спробували визначити також втрати радянської сто­рони: кількість загиблих радянських військовослужбовців, на їхню думку, ста­новить 1600, а поранених - 2 тисячі осіб. За найновішими даними, радянські втрати склали 2260осіб, з яких у боях загинуло 669солдатів, сержантів та

офіцерів, було поранено 1450, пропав без вісті 51 вояк .

До середини листопада радянські органи безпеки заарештовали в Угор­щині 1372 особи. 22 листопада І.Надь та його однодумці покинули югославське посольство і одразу були заарештовані. На судовому процесі опальний прем'єр, якому інкримінували "організацію змови з метою скинення народно-демокра­тичного ладу" і "зраду батьківщині", не визнав себе винним, відмовився від прохання про помилування, сказавши, що останнє слово про нього належить історії. 16 червня 1958 року І.Надь і чотири його соратники були страчені за вироком суду і поховані у безіменній могилі.

6 липня 1989 року, в день смерті Я.Кадара, Верховний суд УНР виніс рішення про юридичну реабілітацію І.Надя, голови уряду Угорщини з 24 жов­тня по 4листопада 1956року.

Угорські реформи 1960-1970-х років. Епоха Я.Кадара. Видатний по­літик Я.Кадар відчував необхідність реформування закостенілих партійно-дер­жавних структур. Водночас, прагнучи зберегти суспільну стабільність, він тримав під контролем баланс сил, чітко простежував грань між традицією, що склалася, і процесом оновлення. Його курс, названий кадаризмом, був угорсь­ким різновидом соціалістичних реформ 1960-1970-х років. Разом з концеп­цією громадського самоврядування в Югославії, експериментами "празької весни" 1968 року, політичний курс Я.Кадара репрезентував спробу нівелюва­ти найбільш одіозні риси сталінської адміністративно-командної моделі, вне­сти корекцію в структуру влади та управління.

Але потенціал кадаризму був об'єктивно лімітований, а план реформ реалізувати повністю не вдалося через вимушені компроміси, зумовлені про­тидією консервативних сил як всередині країни, так і за її межами.

Життя лідера УСРП, його політична і громадська діяльність сповнені драматичних моментів. Справжнє прізвище Я. Кадара- Янош Черманек (Ка­дар - псевдо, взяте в роки підпільної діяльності). Народився він 12 травня 1912 року в Рієці (нині в складі Югославії). Рано розпочав трудове життя, був робітником, потім механіком. З 16 років - в робітничому русі Угорщини. 1931 року вступив до КПУ. Неодноразово зазнавав арештів. З 1940 року працював у підпіллі, відновив розгромлену хортистським режимом компартію; з 1942 року - член ЦК КПУ, з 1943 - секретар ЦК. Після звільнення країни від фашизму ввійшов до складу ЦК і Політбюро КПУ, а в 1946 році став заступником генсека партії. В 1948 - 1950 роках Я.Кадар - міністр внутрішніх справ, потім секретар, заввіддділу УПТ. Весною 1951 року на основі сфабрикованих зви­нувачень заарештований і засуджений до пожиттєвого ув'язнення.

Через рік після смерті Сталіна його реабілітували; в червні 1956 року обрали членом Політбюро і секретарем ЦК УПТ; 31 жовтня 1956 року він став першим секретарем Тимчасового ЦК нової партії, створеної замість роз­пущеної УПТ. Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) і одночасно

399

державним міністром в уряді І.Надя.

У листопаді 1956 року Я.Кадар ініціював створення Угорського револю­ційного робітничо-селянського уряду. Головою уряду залишався до 1965 року (з перервами у 1958 - 1961 роках). До травня 1988 року - незмінний Перший ( Генеральний) секретар УСРП. З 22 травня 1988 року - голова УСРП. 8 трав­ня 1989 року звільнений з усіх партійних посад. Помер 6 липня 1989 року в Будапешті на 78році життя.

Після трагічних подій 1956 року перед Я.Кадаром, партією і всією краї­ною гостро постало питання "Яким шляхом іти далі?" Кадар обрав шлях на­ціональної згоди, компромісів і поступових реформ. Це був реалістичний вибір, він враховував специфіку внутрішньополітичної' боротьби та зовнішніх об­ставин. Новий партійний керівник Угорщини зумів зробити виважені виснов­ки з трагічних подій 1956 року. Акцентуючи на необхідності пошуку власного шляху розвитку країни, він у своїй реформаторській діяльності вдало визна­чив допустимі межі лібералізму в рамках старих ідеологічних догматів.

Політичний курс Я.Кадара був позначений прагматизмом і здоровим глуз­дом. В його основі лежали прості істини, які мали філософську цінність: люди повинні відчувати зростання життєвого рівня в міру просування по шляху соц­іалізму; не можна допускати розриву між словом і ділом; партія зобов'язана працювати в масах, самі комуністи не зможуть побудувати соціалістичне сус­пільство. Його крилата фраза "Хто не проти нас, той з нами" сприяла згурту­ванню суспільство на грунті національного порозуміння. Особистий автори­тет і популярність Я.Кадара в країні і за кордоном в 1960-1970-х роках був високий. І хоч він не володів широкими і спеціальними економічними знання­ми, але розумів необхідність економічних реформ, усвідомлював їхній тісний зв"язок з політичною структурою суспільства. Програми реформ з'явилися ще 1957 року. Вже тоді було очевидним, що етап екстенсивного розвитку еко­номіки завершився. Проте фактична реалізація реформ розпочалася лише в 1966 - 1968 роках. Разом з успішною перебудовою сільськогосподарської сфе­ри, здійсненням радикальної економічної реформи в інших галузях відбулися зміни в суспільному житті країни: угорці першими в соціалістичному таборі почали висувати на один депутатський мандат по декілька кандидатів, розши­рили функції місцевого самоврядування, лібералізували політику в сфері куль­тури та практику виїзду громадян за кордон

• За оцінками більшості угорських економістів, система так званого по­бічного економічного регулювання (стимулювання підприємств за допомо­гою податків, кредитів, рівня зарплати тощо), яка почала діяти з 1968 року, дозволила демократизувати господарські відносини, зміцнити самостійність первинних господарських одиниць, віднайти резерви для підвищення їхньої ефективності на мікрорівні. Значну увагу керівництво звернуло на розвиток прямих договірних відносин між виробництвом і торгівлею та зовнішнім

400

світом. Було скасовано монополію в системі матеріально-технічного забезпе­чення.

Першими в Угорщині почалися реформи в сільському господарстві. Го­ловний їх напрямок - посилити господарську самостійність радгоспів і коо­перативів. 1967 року був прийнятий новий закон про землекористування, який затвердив нову форму власності на землю - кооперативну й підвищив закупі­вельні ціни на сільськогосподарську продукцію.

Специфіка реформ у сільському господарстві виявилася у вдалому по­єднанні інтересів окремого селянина, кооперативу й держави, яка не втруча­лася у ці взаємовідносини, а лише регулювала аграрне виробництво за допо­могою економічних стимулів. Це дозволило Угорщині вже у 1970-х роках ув­ійти у першу десятку країн світу за рівнем урожайності та виробництва най­важливіших продуктів харчування на душу населення. Модель, що склалася в Угорщині наприкінці 1980-х років, не можна розглядати як чисто кооператив­но-соціалістичну. Була вона швидше фермерсько-кооперативною. Ця система грунтувалася на тісних горизонтальних і -особливо - вертикальних зв'язках між різними формами господарств - кооперативами, держгоспами, великою кількістю приватних господарств та переробними і торговельними підприєм­ствами.

Це дозволило досить швидко досягти високих показників у забезпеченні країни продовольством: наприкінці 1980-х років в Угорщині вироблялося до 1,5 тонни зерна і 160 кг м'яса на душу населення. Користуючись радянською термінологією, можна сказати, що в Угорщині вже наприкінці 1960-х років було повністю розв'язано "продовольчу програму". Варто зауважити, що в 1968 році, коли реформи в Угорщині почалися, в СРСР їх згорнули, а в ЧССР саму спробу оновити суспільно-економічне життя придушили зброєю. Угорщина опинилася наодинці у своїх реформаторських пошуках. Більше того, аж до горбачовської перебудови сусідні держави ставилися до кадарівських реформ підозріло.

Окрім успішного реформування сільського господарства, Я.Кадар зі своєю командою здійснив загальну економічну реформу. Тоді ще не прийнято було говорити про ліквідацію командно-адміністративної системи, проте угорці пер­шими скасували державне адресне планування, запровадили індикативне пла­нування та економічні методи господарювання, демократизували виробничі відносини, урівняли в правах обидві форми власності -державну і кооператив­ну. Функції міністрів було обмежено, підприємствам надано широку само­стійність.Тоді ж запроваджено торгівлю засобами виробництва, здійснено ре­форму ціноутворення. Ринок швидко заповнився різноманітними товарами.

Зміни мали кардинальний характер, хоча Я.Кадар і стримував тих, хто прагнув більшого. Відбувалися вони в несприятливих зовнішніх умовах. Угорські новації наштовхувалися на нерозуміння в інших соціалістичних краї-

20^!1

401

нах. Саме тоді в СРСР, як уже зазначалося, економічні реформи були припи­нені. В ЧССР розгорталася політична криза, щодо якої Я.Кадар дотримувався справедливої думки, що чехам і словакам необхідно надати свободу у розв'я­занні назрілих проблем. Він довго чинив опір вторгненню збройних сил п'яти держав Варшавського договору в ЧССР у серпні 1968 року, наполягав на пол­ітичних методах врегулювання конфлікту. До акції ОВД приєднався лише після того, як усі соціалістичні країни підтримали рішення СРСР. В 1989 році він скаже:" А що було робити? Адже чехословацькі товариші не бажали поступи­тися, не зробили тих кроків, з допомогою яких, можливо, вдалося би уникну­ти катастрофи, а в Москві з'ясували, що ми, угорці, залишаємось наодинці зі своєю реформою і цим протиставили себе більшості соціалістичних країн".

"Інтернаціональна" акція 1968 року проти ЧССР реанімувала антире­форматорські сили в Угорщині. До того ж реформи висвітлили низку нових проблем: збільшилася диференціація прибутків, що спричинило соціальну напругу; прибутки на селі росли швидше, ніж промислових робітників; по­гіршилося становище великих державних підприємств, директори яких не поспішали скористатися новими правами; невдоволення викликало зростан­ня роздрібних цін. Чимало проблем виникало через збої у функціонуванні еко­номічних важелів. В УСРП почастішали суперечки стосовно ролі партії в еко­номічній політиці та функцій партійних організацій на виробництві; непооди­нокі були спроби обмежити висування альтернативних кандидатур на вибо­рах.

До того ж на початок 1970- х років в умовах господарської реформи за­гострилися всі задавнені проблеми угорської економіки: її незбалансованість, зовнішній борг, відсутність сировини, низька продуктивність праці. Ситуація була цілком логічною, оскільки для розв'язання цих проблем необхідно було здійснити глибокі структурні зміни, знайти інвестиції, кошти на соціальні по­треби, щоб забезпечити порівняно високий рівень життя, про що керівництво вимушено дбало від часів трагічного 1956 року. Відтоді країна все більше спо­живала, ніж виробляла. З 1971 року невпинно зростав зовнішній борг, оскіль­ки кредити і позики спрямовувалися часто не на виробництво. Труднощі по­глиблювалися "нафтовою кризою" та зміною цін у середині РЕВ.

Таким чином, реформи в Угорщині опинилися на роздоріжжі, боротьба навколо них набирала обертів. Вважається, що після зустрічі 1972 року Я.Ка-дара з Л.І.Брежнєвим у Москві, в реформуванні угорської економіки та сусп­ільства наступала пауза. 1984 року подав у відставку "батько" угорських ре­форм, член Політбюро УСРП Реже Н'єрш. Згодом Я. Кадар, прагнучи встано­вити рівновагу між лівими і правими, між "робітничою опозицією" та рефор­містами, здійснив інші кадрові переміщення. Пауза затягнулася до 1984 року, час було втрачено. Кризові явища, передусім в економіці, поглиблювалися: зовнішній борг сягнув 18 млрд.доларів.

Таким чином, вади хоча й модернізованої, але в своїй основі все тієї ж сталінської системи стали на перешкоді справжнього відродження угорського суспільства. Але важливо те, що епоха "реального соціалізму" завершилася в Угорщині в 1989-1990-х роках мирним шляхом. Крах "кадаризму" став про­вісником розпаду радянської системи.

Революція кінця 1980-х - початку 1990-х років в Угорщині, її розви­ток та особливості. Угорщина належить до тих країн, в яких демократичну революцію кінця 1980-х - початку 1990-х років можна визначити, як "перего­ворну", тобто революційні зміни ініціювало тут реформаторське крило Угорсь­кої соціалістичної робітничої партії (УСРП), вони й домовилися про це з опо­зиційними силами шляхом переговорів за "круглим столом".

До середини 1980- х років в Угорщині вже були вичерпані ресурси ек­стенсивного розвитку. Це призвело до збільшення капіталовкладень у народ­не господарство, скорочення імпорту, зниження життєвого рівня населення, до сповільнення загальних темпів розвитку. З 1986 по 1989 рік зовнішня за­боргованість країни зросла з 8 до 20 млрд. доларів. І хоча, починаючи з 1960-х років, тоталітарна влада в Угорщині набрала модернізованого авторитарно­го характеру і вигідно відрізнялася від режимів в інших країнах соціалістич­ного табору, зокрема, своїм відносним демократизмом, вона все ж не змогла уникнути іманентного комуністичній системі розкладу.

У цих умовах Державні збори (парламент) прийняли ряд законодавчих актів про демократичні свободи й права громадян, про боротьбу з господарсь­кими злочинами та корупцією.

Угорська ситуація відносно більшої свободи сприяла порівняно ранньо­му зародженню і згуртуванню в надрах режиму опозиційних сил. Одним із перших у березні 1987 року сформувався Угорський демократичний форум (УДФ), який об'єднав представників інтелігенції. У форумі взяв участь Імре Пожгаї, член Політбюро ЦК УСРП, один з ініціаторів реформ 1960-1970-х років. Невдовзі в різних регіонах Угорщини виникли місцеві групи УДФ. Де­бати велися навколо питання про вихід з кризи, шляхи оновлення, про доко­нечну потребу ефективних реформ. УДФ поступово брав на себе функції виразника демократичних прагнень в угорському суспільстві в умовах по­глиблення кризи монопартійної політичної системи. Зупинити цей процес на­магалася Всеугорська партійна конференція УСРП (травень 1988 року) шля­хом запровадження посади почесного голови партії для 76-річного Я.Кадара, оновлення (наполовину) політбюро партії, визнання необхідності реформ. Генеральним секретарем УСРП обрали Кароя Гроса (56 років), який підтвер­див, що новації ініціювала невелика група комуністів.

До 1989 року в політичному житті країни брали участь вже 32 партії, у тому числі Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), соціал-демократич-на партія (СДП), національно-селянська партія (НСП), Союз вільних демок-

402

403

ратів (СВД). християнсько-демократична партія (ХДП) та ін. Партії мали різні програми, але було в них спільне завдання - демонтаж "соціалізму" як сусп­ільного ладу, створення демократичного суспільства,та ринкового господар­ства. У лютому 1989 року УСРП визнала багатопартійність у країні і фактич­но відмовилась від монополії на владу.

Рамки переходу до демократичного суспільства були вироблені під час переговорів "за круглим столом" протягом червня - жовтня 1989 року між УСРП, Вітчизняним народним форумом, Загальноугорською радою профспілок та опозицією - Угорським демократичним форумом, Союзом вільних демок­ратів, ПДСГ та іншими організаціями. Учасники переговорів визначили низ­ку юридичних умов, необхідних для побудови правової держави: йшлося про прийняття нової конституції, нові парламентські вибори за багатопартійною системою, про запровадження посади президента та заснування двопалатно­го парламенту, схвалення низки соціально-економічних законів, про розпуск УСРП та утворення Угорської соціалістичної партії (УСП). У грудні 1989 року група ортодоксальних комуністів відновили УСРП.

Протягам 1989 року Угорщина одержала закони про громадянські пра­ва, про страйки, про довіру до уряду, про президента республіки та його вибо­ри, про заборону діяльності партійних організацій на підприємствах тощо. 23 жовтня 1989 року було прийнято конституцію та проголошено нову назву дер­жави - Угорська Республіка. Створено також Конституційний суд, відбулося розмежування владних структур.

Цього ж року (1989) з'явився ряд законів, що дозволяли декларувати ринкову економіку, зокрема, закон про трансформацію державної власності, про приватну, акціонерну власність тощо.

Економічна ситуація в країні залишалась складною: національний при­буток протягом 1989 року зменшився на 2,2 відсотки, промислове виробницт­во впало на 3 відсотки, ціни росли (держава скоротила дотування на 23 млрд. форинтів),збільшувалася кількість збиткових підприємств, багато з них зак­ривалися, з'явилося безробіття (на кінець 1989 року матеріальну допомогу одержували 10тисяч безробітних).

Подальший процес демократизації країни залежав від рішень з двох го­ловних питань - визначення терміну проведення виборів президента та фор­ми голосування на цих виборах.

УСП (Угорська соціалістична партія), посилаючись на домовленості "круглого столу", виступила за прямі вибори президента загальним голосу­ванням одночасно з парламентськими виборами. Така вимога пояснювалася тим. що лідером у країні на був той час один із керівників УСП І.Пожгаї -автор реформ 1960-1970-х років. Опозиційні партії наполягали на тому, щоб президента обирав парламент. Вони ініціювали загальнонаціональний рефе­рендум з цього питання і домоглися перемоги.

404

У березні-квітні 1990 року на багатопартійній основі відбулися вибори до парламенту. Перемогла на них опозиція. 3 386 депутатських місць найбіль­шу кількість (164) отримав Угорський демократичний форум, ПДСГ здобула 44, а ХДП - 21 місце. Ці партії створили коаліцію. В опозиції до них опинився Союз вільних демократів (92 мандати ), УСП - 83, Союз молодих демократів - 21 мандат. Ортодоксальні комуністи та соціал-демократи до парламенту не потрапили.

Новий уряд у травні 1990 року очолив лідер УДФ, історик Йожеф Ан-талл (1932-1993). Він походив з родини політичного діяча. Після закінчення історико-філософського факультету Будапештського університету став голо­вою міського управління освіти. Активну участь узяв у народному повстанні 1956 року, за що був ув'язнений. 1962 року амністований без права на викла­дацьку роботу. Працював бібліотекарем, архівістом, директором музею. 1987 року виступив як організатор УДФ та президент. З травня 1990 року по гру­день 1993року- прем'єр-міністр Угорщини.

Ставши провідною правлячою партією, УДФ взяв курс на цілеспрямо­ване продовження "тихої революції", на демократичне реформування угорсь­кого суспільства.

До першого, демократично створеного уряду ввійшли, окрім членів УДФ, 4 представники від ПДСГ, 1 - від ХДП, 3 - безпартійних. (1993 року Й. Анталл помер, прем'єром було призначено 65-річного Петера Бороша, члена УДФ).

За обопільною згодою між партіями урядової коаліції та опозицією З серпня 1990 року президентом на наступні 5 років переважною парламентсь­кою більшістю був обраний Арпад Гьонц - голова Союзу вільних демократів (СВД). Тоді ж обрали і голову парламенту від УДФ історика Д.Сабада та його заступника представника СВД.

Арпад Гьонц народився 1922 року. Під час другої світової війни - актив­ний учасник антифашистського руху опору. Член ПДСГ. За фахом - агроном. За участь у народному повстанні 1956 року засуджений до довічного ув'яз­нення. 1962 року амністований. Працював перекладачем, займався літератур­ною творчістю, став головою Спілки письменників Угорщини. 1995 року пе­реобраний президентом Угорщини вдруге.

Така поступовість та порозуміння між партіями дозволили Угорщині зберегти як політичну, так і економічну стабільність та прискореними темпа­ми піти по шляху ринкових перетворень. Що ж стосується законодавчої бази, то інфраструктура ринкових реформ початку 1990-х років була закладена ще у другій половині 1980- х років. Здійснена в 1987 році реформа банківської системи активізувала роль фінансово-кредитних важелів в економіці країни. У 1988-1989 роках Угорщина першою серед членів колишньої Ради економі­чної взаємодопомоги перейшла на систему оподаткування, прийняту в розви­нених країнах і прийняла закон про господарські товариства, який дозволив

405

створили юридичні умови для залучення іноземного капіталу. 1990 року ці заходи були доповнені законами про іноземні інвестиції, про регулювання цін. Потім, уже після зміни політичної влади, в Угорщині приступили до розв'я­зання проблем роздержавлення власності збиткових підприємств. Упродовж 1991-1992 років прийнято закони про банкрутство, про реорганізацію коопе­ративів в аграрній сфері, низку законів, які регулювали процес приватизації. 1991 року Угорщина підприсала договір з ЄЕС про асоціацію.

Угорці відмовилися від варіанту передачі власності та ще й без компен­сації трудовим колективам, як і від реприватизації в чистому вигляді. Колишні власники отримали право на часткову компенсацію націоналізованого у них наприкінці 1940-х років майна. їм видали спеціальні цінні папери (бони), які можна було використати для придбання нових земельних ділянок, окремих видів нерухомості, а також при приватизації різних об'єктів.

Угорське керівництво не прагнуло приватизувати абсолютно все - час­тина власності передовсім у базових галузях і надалі повністю залишалася в руках держави ( виробництво і торгівля зброєю, лісове господарство), або частково - не менше 51 відсотка (електроенергетика, нафтопереробка, авіапе-ревезення, великі комерційні банки, найважливіші зовнішньоторговельні підприємства). Це залишало за державою право втручатися в стратегічно важ­ливі сфери економіки. В інших галузях частка не тільки приватної, але й іно­земної власності могла сягати й 100відсотків.

"Мала приватизація" (магазини, підприємства громадського харчування та сфери послуг) в Угорщині завершилася в 1993 році. Цьому сприяли багаторічні традиції розвитку орендних відносин і приватного підприємництва у торгівлі та сфері послуг. Наступний етап передбачав "велику приватизацію" (великі і середні підприємства). На початок 1992 року у приватному секторі було зайнято 20 відсотків працездатного населення, вироблялася третина всієї промислової продукції та 25 відсотків валового національного продукту. Негативним фактором приватизації стало безробіття, соціальне розшарування.

Угорцям вдалося досягти компромісу в реформуванні сільського господар­ства. По-перше, вони відмовилися від повернення землі і нерухомості попереднім власникам, обмежившись лише частковою компенсацією у вигляді бонів; по- дру­ге, не зруйнували кооперативний сектор. За законом 1992 року кооперативам була надана можливість або припинити своє існування і поділитися на приватні госпо­дарства, або ж діяти як кооперативи, але вже на новій основі - як добровільні об'єднання пайовиків.

Результати. 1992 року, як вирішального у реформуванні угорського села, по­казали, що з 1410 сільськогосподарських кооперативів попередню форму госпо­дарювання зберегли 1200. Окрім того, на уламках старих кооперативів виникло чимало нових і стільки ж товариств з обмеженою віді ювідальністю. Індивідуаль­но господарювати вирішили близько 70 тисяч осіб, які в ході реформи отримали

406

майнові і земельні паї. Важливо, що ідеологи аїрарних перетворень 1990-х років відмовилися від однієї із найбільших переваг - вертикальної інтефації в сільсько­му господарстві.

Більшість угорських спеціалістів одностайні в тому, що успіх аграрної пол­ітики буде визначатися в подальшому "плюралізмом" різних форм власності. Але водночас із згаданими успіхами наростали проблеми. За 1989-1992 роки спад промислового виробництва склав в Угорщині 42 відсотки. Валовий національний продукт скоротився на 20 відсотків, дефіцит бюджету склав понад 7 відсотків, число безробітних наблизилось до 1 млн. (17 відсотків працездатного населення).

Серед причин кризових явищ слід назвати помилки уряду Й. Анталла - суб'­єктивізм та волюнтаризм у питаннях економічної політики, втрата ринків на тере­нах колишнього СРСР і нездатність оновити зв'язки з пострадянськими держава­ми.

На цьому грунті виникли суперечності в урядовій коаліції. Вихід (точніше - один із них) знайшли у залученні іноземних інвестицій при наданні їм законо­давчих гарантій. Лише у 1993 році західні підприємці вклали в економіку Угор­щини 4 млрд. доларів. Того ж року країна добилася активного платіжного ба­лансу, найнижчої у Східній Європі інфляції, валютні запаси склали 5 млрд. до­ларів.

У травні 1994 року проходили чергові парламентські вибори, на яких пе­ремога дісталася Угорській соціалістичній партії (реформованій УСРП) - 54 відсотки голосів, СВД- 18, УДФ - 9,5, ПДСГ - 6,7 відсотків. Коаліційний уряд очолив соціаліст Дюла Хорн (1932 року народження), економіст за фахом. За соціалістичної доби він обіймав різні високі посади, в тому числі міністра за­кордонних справ. Новий соціалістичний уряд задекларував соціально зорієнто­вану ринкову економіку та вступ Угорщини до ЄЕС та НАТО.

У травні 1998 року після чергових парламентських виборів на зміну соціа­лістичному урядові прийшов новий на чолі з 35-річним Віктором Орбаном, ви­пускником Оксфорду, партія якого «Фідес» завоювала 38 відсотків голосів ви­борців (УСП - 34 відсотки). «Молоді демократи» домоглися видатних успіхів. З точки зору економіки, Угорщина найуспішніша країна з усіх держав колишньо­го радянського блоку: економічне зростання тут вдвічі перевищило середній показник Європейського союзу. Угорщина займає перше місце за інвестиціями з розрахунку на душу населення. Щоправда, угорське суспільство сильно дифе­ренційоване у соціальному плані.

Саме цю обставину розіграли угорські соціалісти, головні опоненти «мо­лодих демократів», на парламентських виборах у квітні 2002 року. У другому турі виборів вони перемогли. Прем'єр-міністром було призначено соціаліста ПетераМедд'єші.

407

Розділ IV. Країни Латинської Америки

1.Бразилія

Економічний розвиток після другої світової війни. Реформи Ж. Вар-гаса дали потужний поштовх розвитку національної економіки у роки авто­ритарної "нової держави". До того ж у роки війни країна збільшила свої золотовалютні резерви та свою частку у світовій торгівлі. Упродовж першо­го повоєнного п'ятиріччя щорічні темпи промислового розвитку склали 7відсотків. Кількість промислових підприємств, більшість яких належала до розряду дрібних (з числом робітників до 5 осіб), за цей час подвоїлася. Ве­ликих підприємств (понад 500 робітників на кожному) було всього 323, од­наче тут працювало 26 відсотків усіх промислових робітників. Промисловість була зорієнтована на випуск засобів виробництва. З 1945 по 1954 рік воно зросло на 268 відсотків, тоді як випуск споживчої продукції - тільки на 158 відсотків. Державні капіталовкладення спрямовувалися на розвиток важкої промисловості, електроенергетики, транспорту, видобуток нафти, будівниц­тво доріг. Загалом обсяг промислового виробництва зріс за 10-15 повоєнних років у 2,5 раза. Бразилія перетворилася з аграрної країни в аграрно-індуст­ріальну.

Розвиток аграрних відносин та перехід бразильського села на капітал­істичні рейки гальмували нерівномірний розподіл земельної власності, без­земелля, відстала агротехніка, монокультурний характер сільськогосподарсь­кого виробництва (кавові плантації займали п'яту частину сільськогоспо­дарських угідь). Про вагу аграрного питання в загальному спектрі націо­нальних проблем засвідчує те, що упродовж повоєнного десятиріччя бра­зильський парламент розглянув 213 законопроектів, спрямованих на рефор­мування земельних відносин.

У повоєнній Бразилії зберігалася соціальна напруга, викликана зрос­танням інфляції, підвищенням цін та вартості життя. Робітничі страйки, як і селянські виступи, були перманентним явищем.

Формування партійно-політичної системи. Конституція 1946 року. В лютому 1945 року президент Ж. Варгас оголосив про запровадження в країні демократичних свобод: було амністовано політв'язнів, налагоджено дипломатичні зв'язки з СРСР, вийшли з підпілля комуністи, виникали нові партії.

У березні 1945 року Варгас створив власну Трабальїстську (Робітни­чу) партію (БТП), соціальну базу якої склали міське трудове населення, рем­існики, робітники, патріотично налаштовані середні верстви, інтелігенція, службовці, профспілкові діячі. Партія декларувала національну єдність на основі співробітництва класів, захист національної економіки і природних багатств, зміцнення державного сектору, поліпшення життєвих умов трудо-

408

вого люду. Серед інших новостворених партій слід згадати : соціал-демок-ратичну - праву буржуазну партію (СДП), очолювану маршалом Е.Г.Дут-рою, яка репрезентувала інтереси промислового, фінансового і торговель­ного капіталу та латифундістів південних штатів; національно-демократич­ний союз (НДС) - праву партію на чолі з генералом Е.Гомесом та К.Ласер-дою, яка об'єднувала представників фінансової та торговельної буржуазії, пов'язаної переважно з північноамериканським капіталом, латифундистів відсталих штатів півночі і північного сходу, верхівку католицької церкви, генералітет. Між цими трьома партіями не вщухала боротьба за владу. Зас­новувалися й інші партії; всього 1945 року їх нараховувалося 50.

Консервативні сили домоглися 29 жовтня 1945 року відставки Ж.Вар-гаса, правління якого тривало 15 років. 2 грудня 1945 року на президентсь­ких виборах переміг маршал Е.Дутра, колишній військовий міністр за пре­зидентства Ж.Варгаса та лідер СДП. З січня 1946 року почалося п'ятиріччя президентства маршала Еуріко Гаспара Дутри (1946-1951роки).

Одночасно з президентськими виборами проходили вибори до Уста­новчих зборів, головне завдання яких полягало в підготовці нової консти­туції. Основний закон Бразилії, точніше Сполучених Штатів Бразилії, було схвалено 18 вересня 1946 року. За конституцією, країна оголошувалася фе­деративною республікою, яка складалася з 20 штатів, федерального (столич­ного) округу і територій. Кожний штат мав власну конституцію, законодавчі збори, уряд на чолі з губернатором, якого обирало населення. Штати мали широку автономію аж до укладення угод про позики з іноземними держава­ми та запровадження податків. Законодавча влада належала національному двопалатному конгресу: палаті депутатів терміном на 4 роки і сенату ( по три сенатори від кожного штату і федерального округу) терміном на 8 років.

Виконавча влада належала президентові, обраному на 5 років, переоб­рання його на наступний термін заборонялося. Президент, як глава держави, мав величезні повноваження: йому належало право вето на закони, право законодавчої ініціативи, оголошення війни та укладення мирних договорів. Він був верховним головнокомандувачем збройних сил країни.

Конституція проголошувала широкі демократичні права: свободу осо­бистості, недоторканість приватної власності, рівність усіх громадян, суве­ренітет народу і держави, представницький характер влади і традиційну пол­ітику миру та нейтралітету. Основний закон фіксував право держави на на­ціоналізацію природних багатств і конфіскацію власності в інтересах сусп­ільства (за компенсацію), контроль за діяльністю іноземних підприємців.

Розлогими були конституційні соціальні права: мінімальна зарплата, яка забезпечувала відповідний рівень життя, принцип рівної оплати праці, "участь робітника у доходах підприємства", 8-годинний робочий день, щор­ічна оплачувана відпустка із збереженням роботи і зарплати. Визнавалися

409

також колективні договори і право на страйки та профспілки. Щоправда, права голосу були позбавлені неписьменні й ті, хто не володів державною мовою та рядовий склад армії.

1945 року стала легальною компартія. Вплив та чисельність комуністів зростали з 3-4 тисяч у 1945 році до 150-200 тисяч членів у 1947. На прези­дентських виборах 4 грудня 1945 року її кандидат набрав 10 відсотків го­лосів. 14 комуністів були обрані депутатами національного конгресу, а лідер партії Луїс Карлос Престес - сенатором. У вересні 1946 року була створена під керівництвом комуністів Конфедерація трудящих Бразилії, яка об'єдна­ла значну частину профспілок.

З розвитком "холодної війни" уряд Е.Г.Дутри розпочав репресії проти лівих сил. У травні 1947 року було заборонено компартію та Конфедерацію трудящих Бразилії, а мандати комуністів у законодавчих установах ліквідо­вано. Почалися арешти. У жовтні 1947 року розірвано дипломатичні відно­сини з СРСР.

Малоуспішним виявився "п'ятирічний план економічного розвитку Бразилії", проголошений президентом Дутрою у травні 1948 року і спрямо­ваний на поліпшення охорони здоров'я^ розширення виробництва спожив­чих товарів та продовольства, на розвиток транспорту, електроенергетики,-реорганізацію портів. Зате прямі капіталовкладення США вбразильську економіку зросли з 212 млн. доларів 1946 року до 803 млн. 1951 року, пере­важивши на 50відсотків усі іноземні інвестиції в країні.

Президентські вибори 1950 року. Повернення Ж.Варгаса (1950-1954 роки). На чергових президентських виборах 1950 року розгорнулася боротьба між головними претендентами Ж.Варгасом (БТП) та Е.Гомесом (НДС).Всього було висунуто чотири кандидати. Ж. Варгас не втрачав популярності серед бразильців. У ході виборчої компанії він обіцяв розширити соціальні права трудящих, неухильно дотримуватися настанов конституції, здійснити "прогресивну індустріалізацію", розвивати сільське господарство, енерге­тику, транспорт; у зовнішній сфері - розвивати співпрацю з різними країна­ми, незважаючи на ідеологічні розбіжності. У своїх виступах на масових мітингах у різних штатах Бразилії Варгас підкреслював, що для економічно­го розвитку країни необхідне "соціально єдине суспільство". Він запевняв бразильців, що турбота БТП - "соціальний добробут і щастя кожного". Соц­іальна програма уряду визначала розширення прав профспілок і підвищен­ня мінімальної зарплати. Так уперше в історії Бразилії принцип "соціальної співпраці" був піднесений до рангу офіційної політики.

Бразильці поставилися схвально до програми Ж.Варгаса і віддали йому перевагу (3,85 млн.голосів, за генерала Гомеса - 2,35 млн.). Всічні 1951року він приступив до виконання повноважень президента і повернувся зно­ву до реформаторської діяльності. Реалізація цієї програми і здійснення ак-

410

тивної національної політики багато в чому залежала від співвідношення сил у конгресі. Проте воно складалося не на користь БТП: у палаті депутатів блок трабальїстів нараховував лише 75 осіб з 304; у сенаті - 11 з 63. Більшість депутатів займали центристську позицію: в одних питаннях підтримували БТП, в інших блокувалися з опозицією на чолі з НДС.

Уряд Варгаса було сформовано на коаліційній основі. Президент зая­вив:" Я вимушений включити представників інших політичних течій з ме­тою якнайкращого відзеркалення прагнень бразильського народу". Окрім тробальїстів, які обійняли найважливіші посади військового міністра та праці, до уряду ввійшли також представники СДП, які очолили міністерства фінансів та закордонних справ.

Внутрішня та зовнішня політика уряду Ж.Варгаса. В країні роз­горнулася широкомасштабна кампанія на захист природних багатств. Попу­лярною стала вимога:" Бразильська нафта -для бразильців! " ,"Нафта -наша!". Річ у тім, що нафтові запаси оцінювалися у країні дуже високо, площа земель, де передбачався її видобуток, становила 30 відсотків націо­нальної території. Але при цьому Бразилія щороку витрачала великі кошти на імпорт нафти, головним чином із США. В конгресі довкола цього велися гострі суперечки, які тривали два роки. В жовтні 1953 року Ж.Варгас підпи­сав закон про створення державної нафтової кампанії "Бразильська нафта", яка отримала монопольні права на розвідку, видобуток і продаж нафти. 1954 року він запропонував заснувати аналогічні компанії в енергетичній сфері, запровадити додаткові податки на надприбутки іноземних корпорацій, об­меживши вивіз прибутків з країни. Конгрес, однак, не поспішав приймати ці законопроекти.

Соціальні заходи уряду Ж.Варгаса мали обмежений характер. 1951-1953 років розширено права профспілок при збереженні за ними контролю з боку міністерства праці, збільшено фонди соціального забезпечення, 1951 року на 100 відсотків підвищено мінімум зарплати. Проте збільшення зарплатні склало фактично лише 14відсотків, оскільки росли ціни.

"Соціального миру" варгасівському урядові досягти не вдалося. Це засвідчила активізація робітничого руху: якщо 1951 року страйкувало 364 тисячі осіб, то 1953 року - вже 800 тисяч. Страйкарі вимагали підвищення зарплати, поліпшення умов праці, розширення прав профспілок. Найпотуж­нішим був виступ робітників індустріального центру Бразилії міста Сан-Паулу в березні -квітні 1953року, який відомий в історії як "страйк 300тисяч".

У зовнішньополітичній сфері Варгас також став на шлях маневруван­ня та подвійної політики. Так, він відмовився від відправки на корейську війну бразильських волонтерів. Проте згодом, 4 березня 1952 року, підписав військовий договір з США, за яким Бразилія зобов'язувалася брати участь в обороні західної півкулі, підтримувати американську зовнішньополітичну

411

лінію, забезпечити поставку стратегічної сировини ( за розумними цінами) для військово-промислового комплексу США. Статті цього договору викли­кали різку критику навіть з боку поміркованих націоналістів. Військовий міністр змушений був заявити про власну відставку. Тоді якраз розпочалася заміна військовиків у вищих ешелонах збройних сил Бразилії. Генерали -опоненти Варгаса -зайняли провідні армійські посади.

Наприкінці 1953 року в Бразилії чітко окреслилися ознаки багатопла­нової кризи: трудящі маси вимагали глибоких соціальних реформ; опозиція Варгаса консолідувалася; урядовий табір роздирали чвари, про що свідчили переманентні урядові переміщення; військові у так званому "Маніфесті пол­ковників" інкримінували урядові занедбаність армії, низькі зарплати військо­вослужбовців.

Центром антиваргасівської змови став Військовий клуб - найстаріша організація, яка відігравала важливу роль у формуванні ідейно-політичної та моральної атмосфери у збройних силах країни. Водночас НДС готував грунт для легальної заміни президента: його представники у конгресі вне­сли резолюцію про вотум недовіри урядові. Проте цю резолюцію було про­валено.

Тоді ж, в умовах політичної нестабільності та напруги, уряд Варгаса, шукаючи додаткові кошти для фінансування своєї економічної програми, розпочав заходи з врегулювання діяльності іноземного капіталу, обмежен­ня 10 відсотками вивіз ним дивідендів з країни. В квітні 1954 року Варгас подав на розгляд парламенту закон про створення державної комісії "Елект-робраз", до якої мали перейти американські та канадські активи в сумі 500 млн.доларів.

США відповіли на заходи бразильського уряду економічними санкція­ми: зменшенням суми обіцяного кредиту з 250 до 100 млн. доларів, спрово­кували падіння цін на нафту на світовому ринку, в результаті чого доходи бразильського експорту до США знизилися в 4,5 рази. Дефіцит торговель­ного балансу країни досяг 1953 року 1 млрд. доларів, у той час як 1950 року він був позитивним. Зовнішній борг країни склав 950 млн. доларів, відчува­лася гостра нестача валюти, росла інфляція. Не дивно, що 1954 року актив­ізувалися всі антиваргасівські сили як усередині країни, так і поза нею: мно­жилися різні "розвінчувальні" матеріали про антиконституційну діяльність уряду Варгаса.

Щоб домогтися підтримки соціальних низів, президент Варгас оголо­сив на иершотравневому велелюдному мітингу підвищення мінімуму зарп­лати на 100 відсотків, але реальні урядові засоби для стабілізації ситуації в країні зменшувалися. Підприємці бойкотували президентський указ про підвищення мінімуму зарплати, хоча Верховний конституційний суд підтвер­див його юридичну силу. Страйки набрали масового характеру: 1954 року в

412

них брало участь 1 600 тисяч осіб.

Малоуспішним виявилося і скликання Конгресу національного звільнення, на якому були представлені делегати від 16 штатів і 250 муніци­палітетів, в тому числі 178 промисловців, представники інтелігенції, військо­виків, робітників, селян, сільськогосподарських робітників, керівники проф­спілок та громадських організацій. Конгрес прийняв Хартію звільнення, яка проголосила захист національних багатств та створення Ліги національного звільнення. Ця Ліга, однак, не змогла стати масовою дієвою організацією й оплотом підтримки Ж.Варгаса.

Серпнева політична криза 1954 року. Фактично на середину 1954 року антиваргасівська опозиція була готова до рішучих дій. Вона очікувала лише зручного моменту. Ідеологічним рупором змовників стала газета "Три­буна де імпренса" під керівництвом журналіста Карлоса Ласерди; вона роз­горнула потужну кампанію чорного піару проти бразильського президента -патріота. Син президента, депутат конгресу Лутеро Варгас подав навіть по­зов до суду на Ласерду за обріхування батька і завдані йому матеріальні збитки. А в ніч на 5 серпня 1954 року п'ятеро осіб напали на Ласерду перед порогом його будинку, охоронця майора було вбито, а журналіста поранено. За різними даними, замах готували за участю ЦРУ США. Проте опозиція галасувала про причетність до замаху на Ласерду охоронців президента. Ж.Варгас, дізнавшись про цю подію, заявив:" Постріл був спрямований не в Ласерду, а в мене".

Вбивство на вулиці Тонелерос антиваргасівська опозиція використала для активізації своїх дій. Найгостріше реагували військовики-генерали, які наполегливо шукали "доказів" про причетність до вбивства уряду і прези­дента.

Президент Ж.Варгас, будучи відкритим для розслідування, яке прова­дила офіційна комісія, дозволив допит осіб з президентської охорони. Ла-серда назвав чотирьох охоронців, які нібито були причетні до інциденту. 13 серпня в пресі з'явилося повідомлення про те, що син президента керував організацією злочину. Водночас множилися публікації про порушення та зловживання з боку президентського оточення. Військові переконали віце-президента запропонувати Варгасу подати у відставку, а конгресу призначи­ти тимчасового главу держави. Ж.Варгас відмовився, заявивши:" Я вже ста­рий, щоб мене можна було залякати, і я не боюся смерті. Я віддаю перевагу боротьбі наодинці, це буде виявом мого протесту".

22-23 серпня генерали поставили перед президентом вимогу про відставку, вручивши йому "Маніфест до нації". В разі невиконання ультима­туму ноірожували застосувати військову силу. На світанку 24 серпня Варгас провів екстренне засідання уряду, на якому було розглянуто різні варіанти виходу з кризової ситуації. Президент розумів неможливість компромісу з

413

військовиками. Після урядового засідання він усамітнився у своєму кабінеті, відредагував текст свого політичного заповіту. О 8 годині 40 хвилин ранку президент Бразилії Ж.Варгас вистрелив собі в серце.

В політичному заповіті, переданому по національному радіо, Варгас писав:" Таємна кампанія, розгорнута проти мого уряду зовнішніми втручан­нями разом з національною реакцією, заважала у роботі уряду. Закон про обмеження вивозу з країни прибутків і дивідендів 10-ма відсотками конгрес не прийняв, заради справедливості не було переглянуто закон про мінімаль­ну зарплату. Ми прагнули звільнити національні багатства від іноземного панування шляхом організації "Електробраза". Проте, як тільки він почав функціонувати, проти нього розгорнулася пропагандистська кампанія, щоб умертвити його з перших кроків. "Електробраз" так і не був створений через підривні дії міжнародної та внутрішньої реакції. Вони не захотіли, щоб уряд став незалежним. Моя кров збереже вашу єдність і стане прапором вашої боротьби."

Після подій 24-25 серпня 1954 року віце-президент Кафе Фільйо зай­няв президентське крісло. Військове командування ввело війська у міста. 25 серпня, в день похорону Ж.Варгаса, 150 тисяч жителів Ріо-де-Жанейро у жалобі йшли за труною президента.

Внутрішня та зовнішня політика президента Ж.Кубічека (1956-1961 роки). В цих умовах Кафе Фільйо заявив, що президентські вибори відбу­дуться у визначений конституцією термін -у жовтні 1955року. На цих виборах перемогу здобув підтриманий трабальїстами представник СДП Жуселіно Кубічек. Він пообіцяв захищати конституційні й демократичні сво­боди та національні інтереси. Спроба консервативних сил анулювати вибо­ри зазнала невдачі. 31 січня 1956 року Ж.Кубічек склав присягу президента Бразилії.

Уряд Ж.Кубічека здійснив низку заходів, спрямованих на прискорення економічного розвитку країни. Частка державних інвестицій у розвиток за­собів виробництва склала 1960 року 45 відсотків. Уряд захищав державну монополію на видобуток нафти, розширював державний сектор у промис­ловості. Одночасно заохочував іноземні капіталовкладення. Усього протя­гом 1956-1961 років сума зарубіжних капіталів та кредитів склала 2 млрд. доларів, тобто четверту частину всіх інвестицій за ці роки.

Уряд Кубічека домігся зростання ВВП на 8 відсотків щорічно, про­мислового виробництва - майже на 11 відсотків. Найшвидше розвивалися нові галузі. Пожвавився економічний розвиток у депресивних районах північного сходу. Тут будува'лися електростанції, іригаційні споруди, про­мислові підприємства, шосе. Бразилія перетворилася в індустріально-аграрну державу.

Щоб прискорити освоєння внутрішніх територій, в глибині Бразилії,

414

на відстані І тисячі кілометрів від узбережжя і на висоті понад І тисячу метрів над рівнем моря 1957 року розпочалося будівництво нової столиці республіки, названої, як і країна, "Бразилія" (інколи пишуть "Бразиліа", щоб відрізнити столицю від країни). Нове місто закладено на березі мальовничо­го водоймища за проектом відомого бразильського архітектора Лусіу Кости. Він запропонував план міської забудови у вигляді лотоса. Головним творцем міських будівель був інший видатний бразильський архітектор Оскар Німейра. Нову столицю, розраховану на 500 тисяч жителів, побудовано за три роки. 21 квітня 1960 року відбулося її урочисте відкриття. Сюди переїхали дер­жавні та урядові установи. Ріо-де-Жанейро втратив статус столиці, який йому належав-з 1763 року. Вже через рік у місті Бразиліа жило 140 тисяч осіб, 1968 - 300тисяч, а 1988 - 1,7мільйона.

Таке масштабне будівництво потребувало великих коштів. Незважаю­чи на високі темпи економічного розвитку, урядові Кубчека не вдалося уник­нути дефіциту платіжного балансу та інфляції. Вартість життя у 1957 році зменшилась на 10 відсотків. Це спричинило страйковий рух. З другої поло­вини 1950-х років страйкувало щорічно 700-800 тисяч людей. Найбільшим був 9-денний страйк 400 тисяч робітників штату Сан-Паулу, який завершив­ся підвищенням зарплати.

Сповідуючи гасла класового миру і соціальної інтеграції нації, уряд тричі підвищував мінімальний рівень зарплати, поліпшив пенсійне забезпе­чення робітників та службовців. Але, незважаючи на будівельний бум, ма­сова міграція населення в міста не зменшили безробіття та не змогли за­гальмувати інфляції. 1958 року було заморожено ціни на товари першої не­обхідності. А наступного року почалися переговори з МВФ про кредит в 300 млн. доларів, які не мали успіху через вимогу Фонду збільшити податки та заморозити зарплату.

З другої половини 1950-х років додав клопоту урядові рух орендарів, які вимагали зниження орендної плати, скасування кабальних форм оренди та поширення трудового законодавства на аграрний сектор. Учасники руху створювали свої організації - "селянські ліги". Набирав сили також рух за обмеження привілеїв для іноземного капіталу, на захист національної еконо­міки та суверенітету країни, за цілковите розв'язання аграрного питання. Участь у ньому брали національні підприємці, частина офіцерства, парла­ментарі, студентські та профспілкові організації. На цьому грунті виник На­ціональний парламентський фронт. Провідну роль в цьому русі відігравала трабальїстська партія, яку очолив після загибелі Ж.Варгаса Жоао Гуларт, соратник екс-президента та віце-президент у роки правління Ж.Кубічека.

У зовнішній політиці Кубічек зберігав лояльні стосунки з США. На­прикінці 1959 року він підписав з СРСР торговельний договір, хоча не відно­вив з ним дипломатичних відносин.

415

Парламентські вибори 1960 року. Правління Ж. Гуларта (1961-1964 роки). На початку 1959 року в Бразилії розпочалася чергова президентська виборча кампанія. Головна боротьба розгорнулася між двома політичними блоками: з одного боку, були трабальїстська, соціал-демократична та соціал­істична партії, які висунули кандидатом на посаду президента маршала Ен-ріке Лотта, а на посаду віце-президента Жоао Гуларта. їхня програма спов­нена була патріотичних гасел захисту національних багатств, проведення аграрної реформи, розширення системи освіти та охорони здоров'я. їм про­тистояла коаліція Національно-демократичного союзу, християнсько-демок­ратичної, республіканської та інших партій, які висунули свого кандидата -Жаніо Куадроса. Перемога дісталася Ж.Куадросу. Віце-президентом було призначено Ж.Гуларта.

31 січня 1961 року Ж.Куадрос замінив на президентській посаді Кубі-чека. Новий президент намагався перейти до більш незалежного зовнішньо­політичного курсу: розширив стосунки з соціалістичними державами, вис­тупив на захист Куби. В серпні 1961 року він прийняв і нагородив вищим бразильським орденом героя кубинської революції, міністра промисловості Куби Ернесто Че Гевару.

Такі кроки викликали невдоволення правих. 25 серпня 1961 року на вимогу військової верхівки Ж.Куадрос подав у відставку і передав владу представникам військових кіл. Це був свого роду військовий переворот, який викликав масовий протест широкої громадськості. В країні розпочалися мітинги, демонстрації, страйки з вимогами відновлення законності і пере­дачі президентських повноважень віце-президенту Жоао Гуларту. Ці вимоги підтримала частина військових, зокрема Третя армія ( з чотирьох армій Бра­зилії). Залізничники оголосили загальний страйк, що перешкодило Куадро-сові перекинути вірні йому війська. Загальний страйк підтримали студенти. Країна опинилася на порозі громадянської війни. Це змусило змовників відступити. 7 вересня 1961 року Ж.Гуларт зайняв посаду президента. Щоп­равда, він погодився на певне обмеження своїх повноважень, зокрема, на запровадження посади прем'єр-міністра. Було сформовано коаліційний уряд.

Ставши президентом, Ж.Гуларт підтримав вимоги щодо захисту націо­нальної економіки, обмеження привілеїв іноземним компаніям та аграрної реформи. Не розірвав він стосунки з Кубою. В листопаді 1961 року Бразилія налагодила дипломатичні відносини з СРСР.

Внутрішня ситуація залишалася напруженою. Зменшився приплив іно­земного капіталу. Темни зростання ВВП, досягнувши 1961 року 10,3 відсот­ка, впали до 1,5 відсотка в 1963 році. Роздрібні тни зросли 1961 року на 39 відсотків, а 1963 року - вже на 71 відсоток. Профспілки домагалися розши­рення своїх прав, демократичних та економічних перетворень. Кількість страйкарів упродовж 1961-1963років склала 2-3 млн.осіб щорічно. 1961

416

року було засноване національне об'єднання профспілок - Загальне керів­ництво трудящих.

Продовжували свою діяльність селянські ліги, доходило до захоплен­ня поміщицьких земель. В листопаді 1961 року відбувся Перший національ­ний селянський конгрес, який задекларував боротьбу за радикальну аграрну реформу. 1963 року виникла Національна конфедерація сільськогосподарсь­ких робітників (1,2 млн.осіб).

Лівонаціоналістичні сили гуртувалися довкола Націоналістичного пар­ламентського фронту, який об'єднував трабальїстів та інших патріотично налаштованих депутатів конгресу. Серед них виділялося угруповання лівих трабальїстів на чолі з Л. Брізолою. За їхньою ініціативою 24 жовтня 1961 року на 50-тисячному мітингу було проголошено заснування Фронту націо­нального звільнення (перейменованого згодом у Фронт народної мобілізації), який об'єднав низку демократичних організацій.

Під впливом цих процесів Ж.Гуларт вдався до радикальних заходів. У січні 1963 року, спираючись на результати всенародного плебісциту, доміг­ся скасування посади прем'єра. Нарешті наприкінці 1963 - на початку 1964 року створив заплановану Варгасом державну компанію "Електробраз", а також задекларовано державну монополію на імпорт нафти та нафтопро­дуктів, обмеження вивозу прибутків іноземних кампаній (10-ма відсотками), підвищено мінімум зарплати робітникам та службовцям, запроваджено соц­іальне страхування для сільськогосподарських робітників. У березні 1964 року президент видав декрети про націоналізацію необроблюваних земель­них володінь (понад 500 га), розташованих у 10-кілометровій зоні по обидва боки залізниць, автобанів та річок і про державну монополію на переробку нафти, про регулювання цін на житло. В березні 1964 року на 250-тисячно-му мітингу президент підтримав вимогу глибоких антиолігархічних пере­творень, зокрема, аграрної реформи та створення Народного фронту, не­обхідність внести зміни до конституції з метою розширення повноважень президента. Ж.Гуларт запропонував винести всі ці питання на схвалення референдуму. При цьому він підкреслив, що його реформи покликані були попередити радикалізацію мас, революційний вибух. 23 березня друком з'я­вилася попередня програма майбутнього Народного фронту.

Проте прихильники реформ та й сам Гуларт припустилися низки про-рахунків. Багатьох людей налякала ідея внесення змін до конституції та зміцнення влади президента. Була сильна пересторога щодо гасел комуністів. 24 березня 1964 року ЦК Бразильської компартії прийняв рішення про при­пинення угодовської політики з Гулартом та про склад нового уряду і пере­дачу в руки пролетаріату всієї виконавчої влади. Паралельно відбувалася консолідація правих сил. Ситуація в країні загострювалася і набирала ознак громадянського протистояння.

27^м"

417

Ліві закликали до реорганізації збройних сил, їх підтримали солдати та сержанти, які виступили проти офіцерства. Позиції правих серед командно­го складу армії зміцнювалися. Сам президент Гуларт, роблячи все більш радикальні заяви, сподівався на авторитет президентської влади та'лояльність військовиків. Щопрада, власну родину та гроші відправив, про всяк випа­док, до Уругваю. Тим часом права опозиція набирала все більшої ваги, орган­ізовувала багатотисячні мітинги, вуличні маніфестації на захист "Бога, ро­дини та свободи". В цих умовах сформувалася широка антиурядова змова.

Квітневий державний переворот 1964 року та встановлення військового авторитарного режиму (1964-1984 роки). На світанку 31 бе­резня 1964 року в штаті Мінос-Жероіс розпочався заколот місцевого гарні­зону та політичних сил (22 тисячі осіб), очолюваний губернатором. До зако­лотників приєдналися штати Сан-Паулу та Ріо-де Жанейро. В штаті Пернам-буку проти уряду виступили частини 4-ої армії, а 1 квітня -головні сили бразильської армії, дислоковані в інших регіонах країни. В таємному цирку­лярі, підписаному начальником генштабу збройних сил Бразилії, містився заклик до військовослужбовців не допустити "підкорення нації комунізмові з Москви". Цього ж дня Гуларт перебрався на південь країни, а 2 квітня втік до Уругваю, де і прожив до своєї смерті у 1976 році. В країні розпочалися арешти представників лівих сил та профспілок.

Так в Бразилії розпочалася 20-річна історія військового авторитарного режиму.

На перших порах обов'язки президента країни виконував голова пала­ти депутатів. На місцях же діяли на свій розсуд військово-політичні угрупо­вання. 9 квітня 1964 року, через тиждень після перевороту, три військових міністри, які утворили так зване революційне командування, опублікували перший акт. який мав конституційний характер. Відповідно до цього акту завдання "демократичноїреволюції" полягало втому, щоб "відновити поря­док в економіці та фінансах й знищити комуністичний нарив, який заразив не тільки уряд, але й адміністративні органи".

Всі конституційні гарантії були призупинені терміном на півроку. Ге­нерали заявили також про свої повноваження скасовувати терміном на де­сять років політичні права тих, хто виступатиме проти нової влади. На їхню думку, "армія залишається найсильнішою партією уряду, з допомогою якої він вестиме боротьбу проти "комуністичної інтоксикації мас".

Одразу ж розпочалися репресії проти колишніх урядовців, політичних та профспілкових діячів. За два тижні було заарештовано 8 тисяч осіб. 40 парламентарів позбавлені депутатських мандатів, здійснено чистку в армії, Бразильську компартію заборонено, її лідерів притягнено до судової відпов­ідальності, чимало профспілок оголосило про свій саморозпуск, членів тра-бальїстської партії та Націоналістичного парламентського фронту позбавле-

41Я

но політичних прав

Було запроваджено сувору пресову цензуру, скасовано недоторканність приватного листування, заборонено демократичні газети й журнали, діяльність усіх політичних партій, всі види страйків, вилучено з продажу твори деяких письменників, розпущені студентські організації, їхні лідери заарештовані. Діяла спеціальна комісія, очолювана військовиками, з розслі­дування підривної діяльності.

15 квітня 1964 року на посаду тимчасового президента республіки було обрано маршала Кастело Бранко, правління якого тривало до 15 березня 1967 року. Після цього президентом став маршал Коста-е-Сілва, а з жовтня 1969 року до 1974 року - маршал Гаррастазу Медісі. В березні 1974 року прези­дентські функції перебрав генерал Ернесто Гейзел (по 1979 рік) та Жоао Батіста Фігейреду у 1979-1985роках.

Військовий режим, що утвердився у Бразилії 1964 року, мав власну ідеологічну платформу, витоки якої в русі тенентистів 1930-х років, коли консервативні офіцери-урядовці підтримували авторитарні методи правлін­ня. В наступні роки армія неодноразово втручалася у велику політику, при­власнюючи собі повноваження арбітражу у громадянських конфліктах. В період президентства Ж.Гуларта генералітет остаточно утвердився в думці про кончу потребу в країні сильної авторитарної влади. Головні завдання такої влади мали зводитися до того, щоб гарантувати національну єдність і безпеку як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога, щоб не допусти­ти встановлення "синдикалістсько-комуністичної диктатури"; відновити дис­ципліну, ієрархію, громадський порядок, моральні цінності, права приват­ної власності; стимулювати ділову активність, гарантувати внески інозем­них інвесторів, стабілізувати валюту. Загалом задекларована військовим ре­жимом мета відповідала завданням прогресивного розвитку бразильського суспільства, оскільки основним гаслом військовиків стало перетворення країни у "Велику Бразилію" шляхом техніко-економічної модернізації. "Роз­виток будь -якою ціною!"- проголошував режим генералів.

Свої акції режим розпочав з того, що скасував повноваження консти­туції 1946 року, натомість видав серію інституційних актів, які мали консти­туційний характер. Перші такі акти (1964, 1965, 1968 років) забороняли будь-яку опозицію, партії та профспілки, надавали урядові військовиків за­конодавчі права, фактично підпорядкувавши конгрес виконавчій владі. Куль­мінаційним моментом інституювання військового режиму стало запровад­ження смертної кари, скасованої у Бразилії 1817 року. В 1967 році було прий­нято нову конституцію, яка номінально зберігала демократичні атрибути влади, але за інетитуцінними урядовими актами військовий президент во­лодів, по-суті, диктаторськими повноваженнями, запроваджувалася жорст­ка цензура тощо.

">7*

419

Разом з цим, Каетело Бранко вирішив на виміну від "традиційних дик­татур" розширити соціальну базу режиму, а також ліквідувати багатопартій-ну систему й узаконити стабільну двопартійну. Для цього 1965 року було дозволено діяльність двох політичних партій: урядової - Національного со­юзу оновлення (АРЕНА) та опозиційної - Бразильського демократичного руху (МДБ), який об'єднав усіх прихильників перевороту та військового ре­жиму, зокрема, членів колишньої партії Національно-демократичний союз, соціал-демократичну партію та трабальїстів.

"Оновленні" (АРЕНА) отримали на виборах до конгресу 1966 року 8.7 млн.голосів, а 1970року ще більше - 10,8 млн.

В економічній сфері на відміну від суспільно-політичної, військові ви­сунули гасло "Розвиток будь-якою ціною!". Було запроваджено нову еконо­мічну стратегію, так звану "бразильську модель", яку розробили теоретп-ки-технократи. Вона забезпечила надзвичайно високі темпи розвитку еко­номіки - 10-12 відсотків приросту щорічно упродовж 1968-1974 років. Цей феномен отримав назву "бразильського економічного дива". Завдяки йому військовий режим визначають як "модернізаторську диктатуру".

Найбільш чітко плани першого військового уряду в економічній сфері були сформульовані у програмі його діяльності на 1964-1966 роки. Головне завдання, поставлене в ній, -досягти шестивідсоткового зниження інфляції, вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів та ліквідації безробіття. Особ­ливий акцент робила програма на необхідності залучення іноземного капі­талу як основного засобу нагромадження коштів для економічного розвитку. Стимулом для цього мав стати перегляд закону про обмеження вивозу за кордон прибутків іноземних фірм. Вже у квітні 1964 року були скасовані закони про державну монополію на вивіз нафти, про обмеження переказів дивідендів за кордон. Приватні підприємці, в тому числі іноземці, отримали можливість придбати нафтопереробні заводи, морську транспортну компа­нію "Ллойд бразілейро", а також провідну державну компанію бразильсько­го вантажного автомобілебудування. Фінансування економічної модернізації планувалося за рахунок скорочення державних, передовсім, соціальних вт­рат (політика "затягування пасків") та іноземного капіталу. Першим наслідком нової економічної політики стало падіння реальної зарплати (у 1964-1965 роках на 20 відсотків), зниження купівельної спроможності населення, бан­крутство вітчизняних фірм, які не витримували конкуренції з іноземним ка­піталом. Разом з тим вдалося суттєво знизити інфляцію (з 86 відсотків 1964 року до 24 - 1968. до 20 - 1971 року), незважаючи на те, що уряд змушений був скористатися таким засобом, як емісія.

У Бразилію буквально ринув потік іноземних інвестицій: на початку 1970-х років вони склали 6 млрд. доларів. Зацікавленість іноземних моно­полій у прибутках, швидкому обігу капіталів прискорила надходження інве-

420

стицій насамперед у високорентабельні передові галузі промисловості: ав­томобілебудівну, хімічну, радіоелектронну. Таким чином, загальні темпи роз­витку бразильської економіки кінця 1960-х - початку 1970-х років сталії сен­сацією світового масштабу. Справді, якщо 1967 року приріст ВВП становив лише 4,8 відсотка, 1968- 11,2, 1971 - 13,3, то вже 1973 року- 14 відсотків. Темпи ж приросту промислового виробництва 1973 року, наприклад, пере­вищили 15 відсотків, а в ряді галузей подолали 20-відсотковий рубіж.

Ефективність економічної політики спричинила згортання страйково­го руху (з 1,6 млн. осіб до 340 тисяч), дала змогу виділити кошти на підви­щення заробітної плати, на різного роду доплати трудівникам, зокрема, у вигляді премій, розширити систему соціального страхування. В цьому кон­тексті з'явилися підстави говорити про "гуманізацію" трудових відносин та "соціальну інтеграцію". 1970 року було навіть розроблено план соціальної інтеграції, який передбачав участь робітників у прибутках підприємств че­рез так звані "фонди участі". Тоді ж уряд Медісі проголосив нову політику стосовно профспілок: розширювалася їхня участь у програмах соціального забезпечення, охорони здоров'я, боротьби з неписьменністю, професійного навчання. Держава збільшила фінансування професійних спілок.

Мінусом "економічного дива" було зростання зовнішньої заборгова­ності Бразилії - з 5,2 млрд. до 23 млрд. доларів у 1975 році. 1974 року бра­зильська економіка, орієнтована на зовнішні джерела фінансування та екс­порт, пережила деякий спад, пов'язаний із світовою "нафтової кризою".

Водночас на фоні "економічного дива з середини 1970-х років " поча­лася "лібералізація" військового режиму. Найвиразніше це відзеркалилося у так званому "червневому пакеті" 1978 року, який передбачав скасування диктаторських повноважень, смертної кари за політичні злочини, цензури друку та участі опозиції в парламентських і муніципальних виборах. Так було започатковано мирний перехід до обмеженої, контрольованої демок­ратії. Більш активно здійснював лібералізацію, п'ятий президент країни -генерал Ж.Б.Фігейреду. Він амністував більшість політв'язнів, відновив ба­гатопартійність, право на страйки, призначив 1982 року прямі вибори губер­наторів штатів. Найголовніше для керівництва режиму полягало в тому, щоб забезпечити контроль за зміною президента в 1985 році. З 1980 року почала­ся реєстрація партій, при цьому правляча АРЕНА реформувалася у Соціал-демократичну партію (СДП), а замість опозиційної МДБ виникло чотири партії: Партія бразильського демократичного руху (ПМДБ), Бразильська трабальїстська партія (ПТБ), Демократична трабальїстська партія (ІІДТ) і Центристська народна партія (ПП). Засновано було ліву Партію трудящих (ПТ). Компартія залишилася поза законом.

Тоді ж, на початку 1980-х років, Бразилія знову пережила спад економ­іки. Ж.Фігейреду застосував заходи жорсткої економії: зменшив на 20

421

відсотків державні витрати, провів девальвацію національної валюти та ска­сував закон, за яким двічі на рік автоматично підвищували зарплату. Лише за цих умов МВФ погодився надати Бразилії нову позику. Країна пережила новий сплеск страйкового руху.

Головною подією в житті країни ставали демократичні вибори прези­дента. Відбувалися вони за сценарієм військовиків: були непрямими. Опо­зиційні партії створили коаліцію Демократичний союз, який висунув канди­датом на посаду президента Танкреду Невіса, а віце-президента-ЖозеСар-нея. За цих претендентів 15 січня 1985 року віддали голоси 480 виборщиків з 686.їхнім конкурентам пощастило набрати лише 180голосів. Проте за кілька годин до офіційної інаугурації 75-річний Т. Невіс був госпіталізова­ний. Врятувати його не вдалося. 22квітня 1985року відповідно консти­туції, президентом Бразилії став Ж.Сарней.

Бразилія в другій половині 1980-х - 1990-х років. Президентство Ж.Сарнея (1985-1989 роки) започаткувало перехідний період між авторита­ризмом та демократією. Про перехідний характер нового бразильського уряду свідчив його неоднорідний склад: серед міністрів були центристи, регіональні політики, опозиція, представники лівих організацій.

Програма уряду під назвою "Нова республіка*' мала розв'язати найак­туальніші проблеми - ліквідувати зовнішню заборгованість; інфляцію та безробіття. Серед економічних заходів, спрямованих на реалізацію урядової програми, слід згадати проекти розвитку з швидкою окупністю, скорочен­ня внутрішнього державного боргу, економія бюджетних коштів. Соціаль­ний аспект курсу кабінету Ж.Сарнея базувався на так званому "соціальному і іакті" - свого роду тристоронній угоді про перемир'я між державою, підприє­мцями та профспілками.

Кабінет задекларував аграрну реформу, яка розпочалася 1985року. Передбачалося упродовж 15 років передати понад 7 млн. селян 500 млн. гек­тарів земельних угідь. У найближчі чотири роки, тобто за час президентства Ж.Сарнея, землю мали отримати 1,4 млн. осіб. Але перерозподілові підляга­ли лише державні землі.

Уряд Ж.Сарнея вжив заходів для зміни деяких статей конституції: відновлювалася автономія штатів і муніципій, надано право голосу непись­менним, знято обмеження на діяльність компартії та інших лівих організацій і. найголовніше, запроваджено прямі вибори президента та віце-президен­та.

5 жовтня 1988 року було прийнято нову конституцію Бразилії. Вона встановила президентську республіку з п'ятирічним терміном повноважень президента. Основний закон зафіксував скорочення з 48 до 44 годин три­валість робочого тижня, заборонив використовувати працю дітей, звільняти держслужбовців, визнано право на страйки, вихід на пенсію за стажем робо-

422

ти. В економічному плані закріплено привілеї національним компаніям та обмежено діяльність іноземного капіталу. Загалом конституція 1988 року відбила ситуацію перехідного періоду, чимало статей мали аморфний виг­ляд. Власне, з обнародуванням нової конституції процес переходу до визна­ченої форми правління не завершився. Це питання відклали до вересневого плебісциту 1993 року, який повинен був завершити етан становлення Бра­зилії як демократичної держави.

В грудні 1989року на чергових президентських виборах переміг 40-. річний Фернандо Коллор де Мело. Він уособлював новий тип політичного діяча, здатного дати неоліберальний імпульс до розвитку країни. Питання про необхідність змін у конституції постало буквально на другий день після інаугурації нового президента, який оголосив програму неоліберальних еко­номічних реформ- план "Нова Бразилія", або "план Коллора", спрямований на боротьбу з інфляцією, заохочення приватної ініціативи, зміцнення ринко­вих відносин та модернізацію промисловості. Деякі заходи, а саме звільнен­ня десятків тисяч державних службовців, зняття обмежень на діяльність іно­земного капіталу суперечили конституції. Розходився з Основним законом і "Проект національної реконструкції", який передбачав ліквідацію держав­ної монополії на нафту, допуск іноземного капіталу в нафто- та гірничодо­бувну галузі, припинення виплати пенсій за вислугою літ тощо.

Конституція фактично прирекла країну на життя в умовах високої інфляції, оскільки встановлені розміри держапарату були більші, ніж скарб­ниця могла ирофінансувати їх. Так само, передавши частину доходів від по­датків штатам і муніципалітетам, федеральний уряд залишився відповідаль­ним за загальнодержавні витрати, центральний банк країни покривав також місцеві дефіцити.

1990 року президент ужив заходів "шокової терапії", запровадив нову фінансову систему, замінивши стару грошову одиницю "новий крузадо" на "крузейро" і заморозивши на півтора роки всі види банківських внесків. Окрім цього, було запроваджено контроль за цінами, жорстку податкову політику та податок на майно, скасовано урядові пільги і субсидії, оголошено прива­тизацію державного сектору і знято обмеження на імпорт. В результаті інфля­ція впала з 90 відсотків у березні 1990 року до нуля у квітні того ж року.

Одночасно почалося скорочення державних витрат шляхом привати­зації збиткового державного сектору і зменшення державної адміністрації. В уряді з 23 міністрів залишилося 12. Широко рекламувався наступ на при­вілеї, корупцію, спекуляцію. З аукціонів були продані тисячі лімузинів, служ­бових квартир та віл представників адміністрації.

Уряд Ф.Коллора відмовився від протекціоністської політики. 1990 року були скасовані державні дотації, експортно-імпортні обмеження, скорочено або скасовано податки на імпорт. Стосовно іноземних товарів і капіталів зап-

423

роваджено політику "відкритих дверей". Бразилія відновила платежі за зов­нішню заборгованість, хоч і в обмежених масштабах. В рахунок погашення боргу продавали акції державних підприємств.

Ф.Коллор висловився також проти засилля латифундистів. Було запро­ваджено додаткові податки на необроблювані поміщицькі землі. Угіддя, на яких жили індіанські племена, передавалася їм у власність.

Прагнучи зміцнити конституційний режим, уряд Ф.Коллора вжив за­ходів для усунення військовиків від участі в політиці. Було розпущено На­ціональну службу безпеки, її замінили спеціальним секретаріатом при пре­зиденті.

Жорсткі урядові заходи, особливо в сфері обігу коштів, зменшили інфля­цію та дефіцит бюджету, але в той же час призвели до дезорганізації вироб­ництва і падіння реальної зарплати та зростання безробіття. Промислове виробництво у 1990 році впало на 9 відсотків. Згодом, з 1991 року, почала набирати темпів інфляція.

Уряд дещо пом'якшив економічну політику: почалася лібералізація цін та "розмороження" банківських вкладів, було рефінансовано зовнішній борг; збільшився притік іноземного капіталу (з 5 млрд. доларів 1990 року до 11,2 млрд. доларів в 1991 році). Але вивести країну з кризової ситуації не вдало­ся. Давався взнаки великий дефіцит бюджету. Інфляція за 1991рік склала 480 відсотків, а у 1992 році - 1 142. Третій рік поспіль тривав економічний спад. В країні назрівало загальне невдоволення.

Уряд Коллора розробив проект конституційних поправок, але конгрес відхилив його і замість того, щоб прискорити конституційну реформу, при­ступив до розслідування фінансових зловживань адміністрації президента, а згодом розпочав процес імпічменту щодо Коллора. В серпні-вересні 1992 року по країні прокотилася хвиля мітингів під гаслами:" Геть Коллора!", "Коллор корумпований!", "Вимагаємо справедливості!", "Злодія за грати!". Приводом до політичної кризи в країні послужили скандальні викрит­тя Педру Коллора, молодшого брата президента, про корупцію у найближ­чому оточенні глави держави, розслідування спеціальної комісії конгресу показало, що Коллор причетний до фінансових афер, використовував дер­жавні кошти для власного збагачення. Колишній казначей його виборчої кам­панії, діючи від імені президента, створив тіньові корумповані структури в уряді, фактично розпоряджався державною скарбницею, привласнив собі мільйони доларів. Було доведено зловживання самого президента: за раху­нок державного бюджету фінансувалися його особисті мільйонні витрати. Офіційні звинувачення про привласнення великих сум були пред'явлені і дружині президента, яка переказувала на рахунки своїх родичів сотні тисяч доларів. Судові позови були порушені і протії ряду колишніх міністрів.

29 вересня 1992 року палата депутатів конгресу 441 голосом проти 38 проголосувала за імпічмент. В цей же день за домовленістю із союзом підприємців по всій Бразилії зупинилося все ділове життя. Потужні демон­страції відбулися в Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Порте-Алегрі та інших містах.

424

2 жовтня Ф.Коллор був усунений від влади, а виконувати обов'язки глави держави було доручено віце-президентові Ітамара Франко.

"Бразилія переживає історичний час"- таким був лейтмотив числен­них ЗМІ. Імпічмент відбувся без втручання армії. Серйозну політичну кризу було подолано в рамках конституції під тиском громадських та політичних організацій, широких мас виборців, силами демократичних інститутів - кон­гресу і Верховного суду. Це дало підставу багатьом політикам для зйяв про зміцнення бразильської демократії, яка на ділі довела можливість усунення від влади президента чисто конституційним шляхом. Цю подію оцінюють як безпрецедентну не тільки у бразильській, але й і в усій латиноамериканській історії.

І.Франко, який заступив на посаду президента 30 грудня 1992 року, пом'якшив неоліберальний курс свого попередника: з метою економічної стабілізації знизив податки та ціни на споживчі товари, з програми привати­зації було виключено "стратегічні компанії", прийнято широку програму соціальної допомоги.

Щоб покласти край суперечкам довкола питання про форму державно­го ладу було проведено 21 квітня 1993 року референдум, в ході якого бра­зильці висловилися за збереження наявної форми влади.

Була ще одна суспільна проблема, яка потребувала нагального розв'я­зання, стосувалася вона ревізії основного закону країни. Проте спектр ду­мок щодо цього був вельми розмаїтим. В результаті було прийнято лише шість незначних поправок щодо створення надзвичайного фонду для стабі­лізації економіки, скорочення терміну президентства з 5 до 4 років, про участь військовиків у виборах тощо. Таким чином, шанс для перегляду конституції був утрачений.

Реальні кроки у цій справі зробив Фернандо Енріке Кордозо, який при­ступив до виконання президентських повноважень 1 січня 1995 року. При­чиною його перемоги на виборах над кандидатом від лівих Луісом Ігнасіо Лулою да Сільвою стала успішна реалізація "Плано реал", розробленого тоді, коли він був міністром економіки в уряді Франко. Вступивши в дію 1 липня 1994 року, цей план привів до скорочення інфляції з 50 відсотків в червні 1994року до 2відсотків упродовж наступних місяців.

В інаугураційній промові президент визначив пріоритетні напрямки діяльності майбутнього уряду: активна зовнішня політика, прискорення про­цесу приватизації, реформа конституції, увага до соціальної сфери, розв'я­зання аграрного питання. Цю програму було охарактеризовано як неолібе­ральний курс "з людським обличчям".

Значні надії уряд Кордозо покладав на оновлений склад конгресу, ви­бори до якого відбулися одночасно з президентськими ( 3 жовтня 1994 року), і який був більше схильним до реформування Основного закону країни. На­справді ж, головне завдання 1995 року полягало в запровадженні конституц­ійних реформ, спрямованих на створення міцної основи стабілізаційного процесу, стимулювання вільного ринку і усунення перешкод для притоку

425

іноземних капіталовкладень. Відкритій стратегічних галузей для зарубіж­ного капіталу обумовлювалося не тільки внутрішніми потребами, але й ви­могами МВФ, Світового банку та іншими міжнародними фінансовими орган­ізаціями: лише за умови їх виконання Бразилія могла розраховувати на нові позики та реструктуризацію боргу.

Упродовж 1995 року було ліквідовано монополію держшдприемств на постачання споживачів природним газом і нафтою, скасовано податкові пільги та привілеї національним компаніям, у сфері телекомунікації приватні ком­панії отримали рівні права з державними, дозволено участь іноземних інве­сторів у банківській сфері, системі страхування, в охороні здоров'я.

Лібералізація в економічній царині супроводжувалася запровадженням великих соціальних програм. 1996 року уряд прийняв широкомасштабну програму з ліквідації неписьменності шляхом розширення низки початко­вих шкіл, атестації викладачів. 1997 рік оголошено роком здоров'я. Уряд розробив "Програму створення нових робочих місць", розраховану до 1999 року; вона гарантувала 2,7 млн. нових робочих місць, поліпшення роботи громадського транспорту, модернізацію інфраструктури туристичної індустрії країни.

Результати економічної стабілізації були обнадійливими. Тільки за півтора року існування "Плано реал" кількість людей, які жили нижче межі бідності, зменшилася з 43 млн. 1993року до ЗО млн. всічні 1996року.

Водночас Ф.Кордозо вдалося досягти консенсусу щодо реформування Конституції 1988року.

На чергових президентських виборах у жовтні 2002 року перемогу здо­був Луіс Ігнасіо Лула да Сільва (відомий, як Лула), лідер створеної 1980 року соціалістичної Партії трудящих, колишній робітник, профспілковий лідер. У другому турі виборів 67-річного Лулу да Сільва підтримала рекордна кількість виборців - 52 млн. (61,3 відсотки). Перед новим президентом-соціалістом. який приступив до виконання обов'язків глави держави з початком 2003 року, стоять складні завдання: подальше реформування економіки та соціальної сфери, виплата зовнішнього боргу та ліквідація бюджетного дефіциту.

2. Куба

Куба в 1945-1952 роках. 9 грудня 1941 року Куба оголосила війну Японії, 11 грудня - Німеччині та Італії. Економіка країни в роки другої світової війни переживала піднесення. У декілька разів зріс видобуток експортних нікелевої, марганцевої і хромової руд, попит на кубинський цукор, імпортні квоти на який були скасовані США.

Коаліційний уряд, сформований президентом Ф.Батистою (1940-1944), підтримував демократичні свободи, здійснював ліберальну політику, було прийнято ряд законів, які розширювали права трудящих, у тому числі: ви­борчі. Спроба профашистського перевороту була придушена. В жовтні 1942 року налагоджено дипломатичні відносини з СРСР. Керована комуністами

426

Конфедерація ірудящих Куби (КТК, налічувала 500 тисяч осіб) відмовилася в роки війни ви страйків, домоглася нрава офіційної участі в щорічних уго­ дах з США щодо умов продажу кубинського цукру. Така позиція КТК приве­ ла у 1943 році до угоди про співпрацю між урядом та комуністами, за якої комуністи отримали міністерські портфелі. В січні 1944 року компартія пе­ рейменувала себе в Народно-соціалістичну партію (НСП). Попри всі пози­ тивні зрушення Ф.Батиста зловживав владою для власного збагачення і сам собі присвоїв звання генерала, що активно використала опозиція на черго­ вих президентських виборах 1944 року. /

Опозиційна Кубинська революційна партія (КРП) висунула на цих ви­борах свого лідера Грау Сан-Мартіна. Від урядового блоку кандидатом на посаду президента став прем'єр-міністр Карлос Саладрігас. якого підтрима­ла НСП. Батиста міг запропонувати свою кандидатуру на посаду президента згідно з конституцією лише через 8 років і тому мав намір очолити штаб армії. Лідер опозиції скористався своїм авторитетом, який він здобув, буду­чи прем'єр-міністром у 1933-1934 роках. Він обіцяв продовжити свою про­граму, перервану в січні 1934 року. На виборах 1 червня 1944 року опозицій­ний блок отримав більшість голосів. Грау Сан-Мартіна обрали президентом. Американська преса оголосила президентські вибори 1944 року найчесні-шими в історії Куби. Вже 3 червня Ф.Д.Рузвельт запросив нового президен­та Куби відвідати Вашингтон.

Починаючи з 1945 року, уряд Грау видав низку декретів: про підвищен­ня зарплати робітникам цукроварень та цукрових плантацій; заборону виг­нання селян із землі, підвищення квартплати та виселення наймачів квар­тир тощо. Щоправда, обіцянки президента здійснити аграрну реформу, "мо­ральну революцію", тобто ствердити здорові моральні принципи у суспільстві і державних владних структурах, його націоналістичні і анти­імперіалістичні заяви залишилися не зреалізованими. Ф.Батиста відійшов від політики: покинув країну і оселився разом з новою родиною на Флоріді.

З розгортанням на міжнародній арені "холодної війни" урядовий курс Грау поправішав. Почалося переслідування НСП та КТК, а 11 жовтня 1947 року спеціальним декретом було заборонено стару КТК, а її повноваження передано новій КТК, сформованій "аутентпками". Упродовж 1947-1948 років під арешто опинилисям сотні комуністів та лідерів робітничого руху. Такий відхід КРП від недавно проголошеного курсу, репресії та корупційні сканда­ли спричинили розкол урядової партії: її ліве крило - "ортодокси" на чолі з Едуардо Чібасом - заснувало Партію кубинського народу (ПКН). Довкола Е.Чібаса і партії "ортодоксів" згуртувалася частина молоді, студентство, се­ред яких був і Ф.Кастро, демократична інтелігенція, міські середні верстви.

На президентських виборах 1 червня 1948 року Е.Чібас виступив са­мостійно і набрав 16 відсотків голосів. Кандидат НСП Хуан Марінельйо - 7

427

відсотків. Перемогу отримав кандидат "аутентиків" Пріо Сокаррас, який був міністром праці в уряді Грау Сан-Мартіна. За списком ліберальної партії в сенат було обрано Ф.Батісту, а його брат став губернатором провінції Гава­на. Повернувшись на батьківщину, Ф.Батиста відновив старі зв'язки і ство­рив партію -Об'єднану прогресивну дію (ОПД).

Новий президент Пріо Сокаррас (1948-1952 роки) обіцяв індустріалі­зацію, обмеження впливу іноземного капіталу, аграрну реформу, захист де­мократичних свобод. Проте Куба наприкінці 1940-х років опинилася в кри­зовому стані, погіршилося становище трудящих. Ситуація ускладнилася роз­колом КРП на прихильників Грау та Сокарраса. Це сприяло зростанню впливу "ортодоксів" та Об'єднаної прогресивної дії. Проте батистівська ОПД не мала шансів на перемогу на чергових виборах, тому у військових колах, очо­люваних Ф.Батистою, почалася підготовка до державного перевороту з ме­тою не допустити успіху на президентських виборах радикального лідера "ортодоксів" Е.Чібаса, який прагнучи підняти народ на боротьбу проти ре­акції. В серпні 1951року він виголосив полум'яну викривальну промову, яку закінчив словами: "За економічну незалежність, політичну свободу і соц­іальну справедливість! Геть злодіїв з уряду! Совість проти грошей! Кубинсь­кий народе, прокинься!" Але Чібас не зміг навести належних доказів про причетність міністра освіти до фактів корупції і в пориві самопожертви за­стрелився.

16 серпня 1952 року на траурному мітингу, влаштованому "ортодокса­ми" біля могили Е.Чібаса, пролунали слова молодого адвоката Ф.Кастро: "Едуарде Чібасе, ми прийшли сказати тобі, що будемо гідні твого самовідда­ного вчинку і не пошкодуємо сил в ім'я того, щоб побачити батьківщину вільною".

Після загибелі Чібаса гору в партії "ортодоксів" взяли помірковані сили на чолі з університетським професором Р.Аграмонте, якого підтримали та­кож комуністи. На 1 червня 1952 року випали президентські вибори. За по­переднім опитуванням, тільки 17відсотків громадян підтримували уряд. Симпатії кубинців були на боці "ортодоксів".

7 березня 1952 року після відставки декількох міністрів сталася урядо­ва криза. П.Сокаррас оголосив, що новий уряд буде сформовано 10 березня.

Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури Ф.Ба-тисти (1952-1959 роки). 9 березня 1952 року офіцери-змовники у військо­вому містечку Колумбія отримали умовний знак: "Чотири Колумбія 10 бе­резня", який означав місце та час перевороту. За годину до його початку у містечку з'явилися автомашини з групою військовиків, серед яких виділявся чоловік у спортивній сорочці невисокого зросту, кремезний із вилицюватим обличчям. Це був Ф.Батиста. Він звернувся до солдатів із закликом підняти­ся на "революцію, щоб врятувати батьківщину від політиканів і шахраїв".

428

Змовники швидко заволоділи військовим містечком, фортом Ла Кабанья, поліцейським управлінням, узяли під свій контроль пошту, телеграф, адмін­істративні установи, аеропорт. Загін солдатів було послано у провінцію Ка-магуей. До вечора 10 березня Батиста став повновладним господарем Куби. Спрацював давній принцип:"Той, хто володіє Колумбією, той володіє Ку­бою".

Більшість цивільних та військових органів влади на місцях зберігали вірність урядові. Проте ні Пріо Сокаррас, який утік із президентського пала­цу, ні лідери впливових партій не спробували організовувати опір змовни­кам. Невдовзі вся армія перейшла на їхній бік. Сам президент, знайшовши притулок у мексиканському посольстві, розпочав переговори з Батистою про повернення йому палацевого сейфу з грішми та коштовностями. Одержав­ши сейф, він одразу залишив Кубу. Населення поставилося загалом спокій­но до перевороту. Воно ще пам'ятало "повстання сержантів" 1933 року та прогресивні реформи "президента-демократа" Батисти в роки війни. Реак­ція Вашингтону була також схвальною.

Так, до влади на Кубі прийшла військова хунта, яка привласнила собі законодавчі та виконавчі функції. Ф.Батиста сформував і очолив уряд. Пере­ворот він кваліфікував як "революційний" виступ проти одіозного, нрогни-лого уряду, а у зверненні до народу заявив:" Замість бійні я пропоную мир, замість крові - любов, замість брехні - щирість". Новий кубинський керів­ник обіцяв також "безпеку", "справедливі й чесні вибори", дотримання всіх укладених Кубою договорів, захист іноземних капіталовкладень. 21 березня його уряд фактично припинив дипломатичні стосунки з СРСР. У квітні Ба­тиста проголосив себе "тимчасовим президентом". Конгрес замінив Кон­сультативною радою, призначив нових губернаторів та лідерів. Конститу­цію 1940 року було замінено Конституційним статутом республіки, який над­іляв главу держави диктаторськими повноваженнями, президентські вибори 1952 року перенесено на 1953 рік, а згодом на 1954. З усіх політичних партій лише НСП (комуністи), яку згодом Батиста заборонив, оцінила новий уряд як проімперіалістський, як антиробітничу тиранію і закликала до опору.

"Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року. Революційна і налаш­тована проти батистівського режиму молодь гуртувалася навколо Фіделя Кастро, який вирішив створити самостійну, незалежну від традиційних партій, революційну організацію, метою якої була підготовка збройного повстання. Формування такої організації почалося в середині 1952 року, мала вона кон­спіративний характер. Виникає патріотичний рух, який вирішив гідно відзна­чити 100-річчя з дня народження X. Марті. Молоді патріоти девізом своєї діяльності взяли відому настанову X. Марті про те, що справжньої свободи і незалежності можна добитись лише зі зброєю в руках: "Війна необхідна, отже, війна неминуча". Відбір членів організації здійснювався на індивіду-

429

альній основі. Вже у квітні 1953року в її складі було 500осіб..

Поділялася організація на невеликі підрозділи (осередки), які. окрім столиці, діяли в деяких провінціях. Члени організації вчилися володіти вог­непальною зброєю і практикувалися на різних фермах або у приміщенні Гаванського університету. Головою організації був Ф. Кастро.

Формальної ідеологічної платформи вона не мала. її учасники, в своїй більшості, вихідці з рядів "ортодоксів", вважали себе послідовниками вчен­ня Хосе Марті та ідей Е. Чібаса, її керівники були знайомі з ідеями Маркса, Леніна, з деякими їхніми працями. Методи путчистської боротьби були поширені серед значної частини радикально налаштованої молоді, об'єдна­ної у Національний революційний рух. Ця організація готувала збройних напад на "Колумбію". У квітні 1953 р. змову було розкрито, а її учасників заарештовано.

Ф. Кастро, натхненний відомими прикладами з кубинської історії, спла­нував захоплення військових казарм в Сант'яго-де-Куба, столиці провінції Орієнте. закликаючи співввітчизників повстати проти нового диктатора. За традицією Орієнте вважалася постанською провінцією. Саме звідси почав­ся рух за незалежність від іспанських колонізаторів. Початком повстання мало стати захоплення казарм і роздача зброї людям. У військовому відно­шенні план був нескладний, проте ризикований. Повстанці повинні були за­хопити арсенали зброї в Монкада. Окрема група бойовиків мала зайняти казарми, які знаходилися за 100 км відМонкади, а також мости, які з'єдну­вали провінцію з іншими регіонами країни. На випадок невдачі повстанці могли відступити в гори С'єрра-Маестра, вкриті густими лісами; і звідти розгорнути партизанську війну.

Для здійснення операції в Монкада Ф. Кастро відібрав 150 осіб. Серед них було і дві жінки. їм вдалося зібрати кошти на придбання 165 одиниць зброї. Купували її у приватних осіб, підробляючи дозвіл на її придбання. Нарешті, змовники були озброєні гвинтівками, револьверами всіх можли­вих систем, навіть малокаліберними, і одним ручним кулеметом. Місцем збору загону стала невелика садиба Сібоней, розташована недалеко від Сан-т'яго - де - Куба. її арендовали нібито під птахоферму. На той час проходив яскравий і галасливий липневий сант'ягівський карнавал. Це допомагало змовникам здійснювати розвідку і звозити зброю.

Путчисти підготували відозву "Кубинська революція", відому ще під назвою "Маніфест революціонерів". В ній декларувалися необхідність мо­рального відродження суспільства, всебічного економічного розвитку краї­ни та вимога соціальної справедливості. Лейтмотивом маніфесту став зак­лик до національного повстання.

Вночі 25 липня 1953 року Ф. Кастро віддав наказ про виступ о 5.15 ранку наступного дня. У своєму зверненні до спільників висловив сподіван-

43П

ня захопити Монкада без жодного пострілу і попередив товаришів, що кров повинна пролитися лише у разі крайньої необхідності. На закінчення ска­зав: "Товариші! Через кілька годин ми можемо перемогти або буї и перемо­женими!" Бій почався о 5 годині 15 хвилин, коли автомобіль Ф. Кастро на­штовхнувся на військовий патруль зовнішньої охорони казарм. Повстанці змушені були відступити ще на підходах до казарм.

Атаку розпочали два інших загони, які розташувалися за будівлями. Один з них з 10 осіб під керівництвом Рауля Кастро, брата Фіделя, захопив Палац Правосуддя, а інший, на чолі з А. Сантамарією, у складі 21 особи, увірвався в провінційний шпиталь, що знаходився за казармами. Загін А. Сантамарії, не знаючи про поразку основних сил путчистів, залишився в шпиталі, де і був розстріляний солдатами Батист.

Повстанцям вдалося захопити одну з будівель казарм ("пост № 3") і взяти у полон солдатів, які перебували там. Ще один їхній загін заблукав у незнайомому місті і не зміг вчасно прибути до місця бойових дій. Погано озброєним повстанцям, які майже не мали боєприпасів, протистояло близь­ко 400 батистівських солдатів. Кількісне співвідношення було 1 до 15 не на користь повстанців. Ф. Кастро наказав відступати. Відходили невеликими групами по 8-Ю осіб, шестеро прикривали відхід. Після двох годин нерівно­го бою стрілянина припинилася.

На території казарм Монкада почалася розправа над полоненими. Командир гарнізону Сант'яго-де-Куба отримав особистий наказ Батисти: за кожного вбитого солдата (вони втратили 17 осіб) розстріляти 10 повстанців. Цей наказ ретельПо виконували упродовж 26-29 липня. Тільки п'яти поране­ним вдалося врятуватися завдяки військовим лікарям. Розправа набула та­кого розмаху, що у справу втрутився архієпископ. Він особисто вирушив у гори і припинив подальші розстріли. Голова апеляційного суду Мануель Уррутіа підтвердив акт медичної експертизи, яка засвідчила застосування тортур до полонених. Фідель Кастро разом з двома спільниками пішов у гори, що оточували Сант'яго-де-Куба. Проблукавши цілий день, вони зас­нули мертвим сном у порожній мисливській хатині і навіть не виставили вартового, впевнений в тому, що з ними нічого не трапиться. Розбудив їх армійський патруль, командир якого напередодні отримав чіткий наказ: Фіде­ля Кастро живим не брати. Вперше в житті 40-річний офіцер-негр Педро Сарріа (він знав Ф. Кастро ще по університету) не виконав наказу. Лідера повстанців він доставив у міську в'язницю, а не в казарми Монкада, де його чекав розгніваний гарнізон. За цей вчинок офіцер був розжалуваний у ря­дові. Ф. Кастро не забув свого рятівника і після перемоги революції 1956-1959 років присвоїв йому звання капітана й призначив начальником охоро­ни президентського палацу.

У в'язниці були піддані жорстким тортурам і вбиті десятки спільників

431

Ф. Кастро. Його ж збирались отруїти, але вчасно дізнавшись про це, він оголосив голодування.

21 вересня 1953 року розпочався суд над путчистами. Ф.Кастро сам вів свій захист і виголосив промову, яка отримала назву "Історія мене виправ­дає". Пізніше він відновив її, використовуючи записи, зроблені прихильни­ками під час суду. Ця промова стала офіційним заповітом кубинської рево­люції, програмою відродження Куби. У ній прозвучали вимоги соціальних і економічних реформ, які, на думку Ф.Кастро, будуть здійснені лише після перемоги революції. Ф.Кастро було засуджено на 15 років тюремного ув'яз­нення.

Скориставшись подіями в Монкада, Батиста наполіг на прийнятті жор­стких законів "Про безпеку і громадський порядок", "Про заборону комуні­стичної діяльності", зміцнив мережу розшукових та каральних органів. Перед президентськими виборами 1954 року давній суперник Грау Сан-Мартін зняв свою кандидатуру. Таким чином, єдиний претендент - Ф.Батис­та- став главою держави. Відомо, що посольство США мало великий вплив на Кубі. То ж посол Спролучених Штатів у Гавані А. Гарднерназвав ці вибори "дійсними та чесними". В лютому 1955 року новий президент Куби оголосив про відновлення конституції 1940року, а в травні видав декрет про загальну амністію і звільнив ув'язнених, у тому числі й учасників акції в Монкада разом Ф.Кастро.

Керівництво КТК і загалом профспілок пішло на співробітництво з владою та підприємцями. Профспілковий рух таким чином опинився під контролем нового уряду.

У своїй внутрішній і зовнішній політиці Батиста орієнтувався на США. Так, у квітні 1959 року, вже після втечі з Куби, у бесіді з кореспондентом однієї з американських газет, він заявив:" Я розірвав стосунки з Росією, так як ви цього хотіли*. Я заборонив компартію". В ООН та Організації амери­канських держав кубинська дипломатія перебувала у фарватері вашингтонсь­кої політики. Батиста налагодив тісні зв'язки з диктаторськими режимами Сомоси в Нікарагуа і Трухільйо у Домініканській республіці, усунув всі пе­репони для іноземних вкладників капіталів. На 1958 рік американцям нале­жали цукроварні, які виробляли близько 40 відсотків цукру-.сирцю. Вони контролювали також 90 відсотків електроенергетики. В сільському госпо­дарстві Куби їм та місцевим латифундистам належало 3/4 земельного фонду.

Якщо 1946 року прямі приватні інвестиції США складали на Кубі 533 млн.доларів, 1950 - 646 млн.,то 1958року вони сягали 1 млрд.доларів. Проте з часу завершення другої світової війни до 1958 року вивіз прибутків американських компаній переважав увіз їхніх капіталів на Кубу. Американці вважали, що Батиста справляє на свою країну стабілізаційний вплив. Віце-президент США Р.Ніксон, який відвідав Кубу 1954 року, назвав кубинського

43?

диктатора надійним "захисником принципів свободи та демократії".

1 хоч Батиста демонстрував свій намір здійснювати перетворення (на­ціоналізував частку залізниць, будував шосейні дороги, урядові установи, військовий порт, забезпечив армію телевізійною системою зв'язку й сучас­ними літаками, закуповував зброю), все ж антинаціональний зміст його внут­рішньої та зовнішньої політики ставав все очевиднішим. Так, 1956 року він підтримав зменшення квоти на поставки кубинського цукру до США, що зменшило валютні надходження від експорту і знизило національний дохід країни. Наступного року США підвищили тарифи на ввіз кубинського тю­тюну.

Разом з тим кубинський диктатор не забував про власну кишеню. За надання концесій або створення нових компаній він отримував 50 відсотків акцій і таким чином став акціонером 40 компаній. За підвищення тарифів телефонної компанії він узяв хабар у 3 млн. доларів, а в подарунок - відлитий із золота телефонний апарат. Одна з фірм подарувала йому срібний нічний горщик. Відсотки від різноманітних оборудок стікалися рікою до сейфів Ба­тиста. Він так розбагатів, що навіть мільйонери, які побували у його палаці, були вражені розкішшю, якою оточив себе диктатор. Разом з тим місцева біла еліта зневажливо ставилася до нього як вихідця з народу і у приватних розмовах називала диктатора "Цей негр".

Між тим сприяння американському капіталу гальмувало розвиток на­ціональної економіки. Корупція спричинила те, що борг країни збільшився у 5 разів. Зростало безробіття, яке охопило четверту частину працездатного населення (одне з перших місць у світі). Зарплата робітників зменшилася на 25 відсотків. Натомість бурхливо розвивалися ігровий бізнес та проститу­ція.

Батиста правив, спираючись на кастову армію та поліцейсько-бюрок­ратичний апарат. Репресії набрали таких масштабів, що острів порівнювали з тюремним табором. Список жертв режиму нараховував близько 20 тисяч осіб.

Фідель Кастро Рус. Кубинські Кастро мають іспанське походження. Батько Фіделя, Анхель Кастро,був мобілізований до іспанської армії під час іспано-американській війни 1898 року, внаслідок якої Іспанія втратила всі свої колоніальні володіння, в тому числі Кубу. А Кастро не повернувся на батьківщину, влаштувався робітником на Кубі (укладав колії на залізницях), згодом став дрібним торгівцем. Жив дуже скромно. На заощаджені кошти узяв в оренду ділянку землі і почав вирощувати цукрову тростину, продаю­чи її американським заводам.

13 серпня 1926 року народився Фідель Кастро. Він був третьою дити­ною від шлюбу Анхеля Кастро і Ліни Рус. Мав вісім братів і сестер.

З часом А.Кастро ставбагатим плантатором. Проте, незважаючи на

28"

433

достаток, він і його родина не поділяли інтересів земельних магнатів. Дітей виховували у пуританському дусі.

За різними свідченнями, вирішальний вплив на них мала мати, Ліна Рус. "Вона була практично неосвіченою, навчилась читати й писати само­тужки, -згадував Фідель про свою матір. Я не чув, щоб вона ходила до школи, не відвідувала церкву. Думаю, що її набожність пов'язана з родин­ними традиціями."

Природний такт та внутрішня культура допомогли Ліні Рус знайти спільну мову з синами, Фіделем і Раулем, які обрали шлях революційної боротьби. Вона поважала їхні переконання. Батько Фіделя помер 21 жовтня 1956 року, коли син перебував в еміграції у Мексиці. Мати побачила перемо­гу революції, перемогу свого сина. Померла 6 серпня 1963 року. Фідель зро­став в оточенні людей різного соціального походження.

Після початкової школи та пансіонату Фідель 1941 року вступив до привілейованого католицького коледжу . Його вихователем був священик-езуїт, який відзначав, що хлопчик цілеспрямований та марнославний. Воля до перемоги - його головна риса, яка потім яскраво проявилась у політиці. У коледжі брав участь у багатьох молодіжних сутичках, ходив з пістолетом.

1945 року Фідель блискуче закінчив коледж і вступив до Гаванського університету на факультет права. Батько хотів бачити сина адвокатом і пере­дати йому керівництво справами, та юнака більше цікавила політика. Читав твори Хосе Марті, Муссоліні, Леніна, Сталіна, Троцького, засновника іспансь­кого фашизму Хосе Антоніо Прімо де Рівери. До комуністів ставився лояль­но. Одного разу навіть пожартував: "Згоден стати комуністом негайно, якщо мене зроблять Сталіним".

На час навчання Ф.Кастро в Гаванському університеті тут існувало два студентські угруповання - "Рух за соціалістичну революцію" (РСР) і "Союз революціонерів-бунтівників" (СРБ). Ці організації, хоч і були суперниками, але виступали як помітна політична сила. Студентське містечко, розташова­не на підвищенні, у центрі Гавани, було згідно з конституцією забороненою зоною для поліції та армії. Отож на його території була можливість влашто­вувати політичні акції, зберігати зброю тощо. Іноді в холах і скверах універ­ситету лунала стрілянина.

Для Кастро, політично активного студента, було закономірним перебу­вання в студентських організаціях: він приєднався до СРБ і, ймовірно, брав участь у деяких силових акціях. Через багато років він скаже про юнацькі угруповання: "Не можна звинувачувати тих молодих людей. Надихаючись легендами героїчного епосу, вони хотіли здійснити революцію, яка не відбу­лася у свій час. Багато з тих, які померли як бандити, сьогодні могли б стати героями." Історики вважають студентський період життя Кастро найзагад-ковішим, йому приписують участь у політичних сутичках і навіть спробу

434

вбити ватажка Союзу революціонерів-бунтівників.

У студентському містечку Кастро проявив себе швидше як таланови­тий організатор і оратор, аніж прихильник насильства, хоч у нього й виста­чало юнацької бравади. На відміну від багатьох інших активістів універси­тету, у Кастро не було сталих політичних симпатій. "Коли я вступив до уні­верситету, у мене ще не було сформованих політичних переконань, - писав він пізніше, - а лише схильність до політичної діяльності. Я скоріше дотри­мувався певних етичних норм. Я не сприймав злодійство, зловживання. Я мав все ж бунтарський характер".

Проте ні провінційне виховання, ні привілейована освіта не допомог­ли йому визначитись політично. На початку своєї діяльності він цікавився проблемою влади для втілення ідеалів національного відродження. Прагма­тизм стане невід'ємною рисою його майбутньої політичної кар'єри. В уні­верситеті серед нових друзів Кастро були лідер СРБ і президент Студентсь­кого союзу, а також один з керівників молодіжної організації комуністичної партії. Він брав активну участь у студентському русі спочатку як голова кор­порації студентів-юристів, потім як віце-голова студентської федерації уні­верситету, нарешті, голова цієї організації. Засуджував корупцію і соціальну демагогію.

Весною 1947 року Кастро як відомого критика уряду Грау Сан-Марті-на запросили до нової Кубинської народної партії, яку прозвали партією "ор­тодоксів". Вона сповідувала ідеї X. Марті. Організував партію колишній студентський лідер в революції 1933-34років Едді Чібас. "Ортодокси" відділились від урядової партії "Аутентиків", до її складу увійшла молодь, яка походила переважно з традиційно радикальної провінції Оріснте.

У партії "ортодоксів" Кастро сформував незабаром радикальну фрак­цію, яка заперечувала традиційну парламентсько-виборчу тактику Чібаса і проголосила революцію як єдиний шлях до завоювання влади.

Влітку 1947 року Кастро взяв участь у підготовці збройного походу з метою скинення диктатури Трухильо в Домініканській республіці. Його об­рали навіть президентом Комітету захисту демократії в цій республіці. Ек­спедицію кубинських революціонерів в останній момент зупинив прези­дент Грау, можливо, під тиском американського уряду.

Цілком випадково довелося йому взяти участь у заворушеннях в 1948 році столиці Колумбії м. Боготі. Кастро у складі кубинської делегації при­був сюди на конгрес студентів Америки. Під час конференції було вбито лідера Колумбійської ліберальної партії Хорхе Гайтана, що збіглося з соціальними заворушеннями в країні, які вилилися у справжнє повстання. Кастро при­єднався до ^повсталих. Після 48 безсонних годин, сповнених небезпеки, Кас­тро поспішив у кубинське посольство і звідти вилетів на Кубу.

Але життя Фіделя наповнювала не лише революційна діяльність. Він

435

був привабливим молодиком і його серце було відкрите для любові. Вперше серйозно закохався 1948 року, його обраницею стала зеленоока красуня з багатої родини Мірта Діас-Баларі, студентка філософського факультету. Вона стала його першою і останньою дружиною. Медовий місяць молодята про­вели в Нью-Йорку, де на батькові гроші Фідель придбав автомашину марки "Лінкольн". Через рік у них народився син Фіделіто. Щоправда, родині Кас­троприділяв мало часу.

1950 року Кастро закінчив університет. Разом з двома іншими випуск­никами, маючи невеликі кошти, почав юридичну практику в бідному квар­талі Гавани. Друзі захищали робітників, мешканців нетрів, затриманих сту­дентів та бідняків. Кастро продовжував активну політичну діяльність. Йому вдалося отримати добру трибуну. На шпальтах офіційної газети "Алерта", яка мала найбільший тираж у країні, кожного понеділка під великими заго­ловками друкувалися статті Кастро.

1 червня 1952 року на Кубі відбулися парламентські вибори. За підра­хунками політичних оглядачів, на середину 1951 року тільки 17 відсотків населення підтримувало уряд. Свої симпатії кубинці віддавали партії "Ор­тодоксів" та її кандидату в президенти Е. Чібасу. Але він вже зробив свій вибір.

Незважаючи на сумніви щодо дієвості парламентської боротьби, Каст­ро висунув свою кандидатуру на парламентських виборах 1952 року. Пізніше він напише: "Я вважав, що зможу запропонувати в парламенті програму, яка за своїм змістом буде аналогічною тій, що пізніше стала програмою Монка-ди. На мою думку, на підтримку такої програми можна було організувати масовий рух."

Під час передвиборних змагань Ф.Кастро розгорнув потужну кампа­нію, розсилаючи тисячі листівок та виголошуючи щоденно по кілька про­мов. "Ортодокси", можливо, виграли б вибори. Але 10березня 1952року Фульхенсіо Батистаздійснив державний переворот.

Ф. Кастро відреагував на цю подію гостро і звернувся 24 березня до Верховного суду з апеляцією, викриваючи злочинні дії змовників і вимагаю­чи їх суворого покарання. "Знову чоботи, знову "Колумбія" диктує закони, знову танки зловісно гарчать на наших вулицях і груба сила підноситься над людським розумом. Я звертаюсь до мужніх кубинців. Настав час самопо­жертви і боротьби," - писав Кастро. Його звернення, звичайно, залишилось без відповіді.

У цій, здавалось би, безвихідній ситуації Кастро не занепав духом. В одній із підпільних газет в серпні 1952 року він заявляє: "Нинішній момент - для революції, а не для політики. Революційна партія має молоде револю­ційне керівництво, яке врятує Кубу".

Попри всі потуги радянської кубинології, немає жодних підстав ствер-

436

джувати, ніби Кастро в цей час був прихильником марксистських ідей та ленінської стратегії. Таким він стане після перемоги революції. Акція в Мон-када здійснювалася відповідно до кубинської традиції радикального націо­налізму. У своїй судовій промові Кастро засвідчив, що ідейним натхненни­ком подій 26 липня був X. Марті. План захоплення казарм Монкада був запо­зичений з кубинської історії, а не з російської революції.

26 липня 1953 року - спроба захопити казарми Монкада - важлива віха в історії Куби. Цей день став початком визвольного руху, що дістав пізніше назву "Рух 26 липня", а Ф. Кастро заявив про себе як цілком вірогідний його керівник.

Ув'язнення Кастро відбував на острові Пінос (Сосновий острів), що його змалював Р.-Л. Стівенсон у романі "Острів скарбів". На цьому ж ост­рові свого часу відбував покарання і X. Марті. В'язниця, в якій перебував Кастро, мало асоціюється з установою для утримання бунтівника, людини, яка зі зброєю в руках намагалась здійснити державний переворот. Утриму­вали його в одиночній камері досить пристойного вигляду. Тортур і фізично­го насильства він тут не зазнав. Навпаки, мав умови, що нагадували сана­торій. В одному з його листів (від 4квітня 1954року) читаємо: "Відчув голод, поставив кип'ятити спагетті з фаршированими кальмарами".

У в'язниці Ф.Кастро багато читав, зокрема праці Канта, Маркса, Лен­іна, Гітлера та іншу літературу, в тім числі.художню.

У травні 1955року Батиста,зважаючи на настрої народу, підписав закон про амністію. 12 травня 1955 року в'язень під номером 4914, тобто Ф.Кастро, вийшов на волю. Тоді разом з однодумцями заснували "Рух 26 липня". До організації, окрім монкадистів, увійшла значна частина "орто­доксів", а також невеликі радикальні опозиційні угруповання, як "Революц­ійно-націоналістична дія", "Визвольна дія", "Національно-революційний рух". Радянська кубинологія, видаючи бажане за дійсне, стверджувала, що ряди "Руху" поповнювались головним чином за рахунок робітників, а пізніше - селянства. Насправді ж "Рух" об'єднував спочатку переважно молодь з середовища інтелігенції, дрібної буржуазії та студентства. Щоправда, Каст­ро, ставши диктатором, запевняв, що "Рух" створений для знедолених і є їхньою революційною організацією.

Програма "Руху", пройнята ідеями Марті, передбачала відновлення Конституції 1940 року і запровадження в житія її прогресивних статей, вста­новлення політичної демократії та соціальної справедливості в країні. Ряд настанов "Руху" були віддзеркалені у двох "Маніфестах до народу".Серед них привертають увагу такі: передача селянам землі у постійне користуван­ня та відшкодування державою збитків тим, у кого її було відібрано; участь робітників у розподілі прибутків; заміна всіх посадових осіб, які зрадили Конституції 1940 року; конфіскація народного добра у тих, хто його розік-

437

рав, тощо. Ці вимоги зводилися до демократичних та антифеодальних пере­творень.

Проживши в Гавані після амністії лише шість тижнів, будучи постійно переслідуваний та під загрозою нового арешту, Ф.Кастро емігрує до Мекси­ки. Перед від'їздом він заявив: "Оскільки перед народом закриті всі шляхи до громадської боротьби, не залишається іншого виходу, крім такого, як у 1868 і 1895 роках." Йшлося про підготовку до революції.

Підготовка, початок та перемога революції 1956-1959 років. Пе­ребуваючи в еміграції, група "фіделістів" - Ф. Кастро та учасники "штурму" казарм Монкада - створили разом з іншими кубинськими емігрантами загін чисельністю понад 100 чоловік. Завдання було єдине: опанувати тактику партизанської війни. Цьому мистецтву їх навчав також емігрант, колишній полковник іспанської республіканської армії 1936-1939 років Альберто Байо.

Варто зазначити, що партизанська війна - герилья - має в Латинській Америці багаті традиції і сягає своїм корінням в глиб історії. Водночас од­ним з найважливіших і найяскравіших періодів латиноамериканської історії, в якому герилья відіграла вирішальну роль, можна вважати кубинську рево­люцію.

Тренування розпочинались о 5-6 годині ранку в місцях, ландшафт яких нагадував кубинський. Для військової підготовки використовували спеціальну ферму "Троянда" в околицях Мехіко. У програму занять входили: переходи на великі відстані, дзю-до, веслування, стрільба з гвинтівки та пістолета. Значну увагу приділяли штабній роботі, веденню вуличних боїв у містах, виготовленню і використанню динамітних бомб. На "випускних екзаменах" найкраще виявив себе молодий аргентинський лікар Ернесто Че Гевара. Він познайомився з Ф. Кастро в липні 1955 року і відтоді пов'язав свою долю з Кубинською революцією.

Життя кубинських революціонерів у Мексиці було нелегким. Гостро відчувалася нестача грошей. Достатньо сказати, що Ф. Кастро, Рауль Каст­ро, X. Монтана і X. Мануель Маркес, які прибули у Мексику першими, мали у своєму розпорядженні всього 850 доларів. Окрім цього, за Кастро пост­ійно стежили агенти ФБР та мексиканської федеральної поліції, шеф якої за свої послуги, як стверджувалось у пресі, щомісяця отримував від батисті-вського уряду по 50 тисяч доларів. Не відставали від них і нишпірки Багн­ети, заслані в Мексику. Так само перманентно з будь-якого приводу арешто­вували кубинців, спільників Кастро, які голодували за гратами, влаштовува­ли обструкцію тощо. Необхідно було вчитися працювати у підпіллі, за гли­бокої конспірації.

Фідель Кастро і його найближчі прихильники підтримували тісні зв'язки з керівниками "Руху 26 липня", які залишилися на Кубі: спрямовували їхню роботу, спільно розробляли плани майбутньої революції. Агітацію та вербу-

438

вання людей у підрозділи "Руху 26 липня" здійснювали за географічним принципом: для цього країну було поділено на сектори. Особливого значен­ня надавали цій підготовчій роботі у провінції, де планувалась висадка сил Ф. Кастро. Популярність "Руху 26 липня" серед простих кубинців поясню­валась перш за все тим, що вселяв упевненість у швидкому поваленні режи­му Батисти. В русі брали участь люди різних політичних переконань, яких об'єднувало бажання покінчити з диктатурою.

Програма "Руху 26 липня" була достатньо розлогою та радикальною, тому й відповідала інтересам найширших верств суспільства. Так. за віднов­лення Конституції 1940 року виступала переважна більшість кубинців, які домагалися втілення в життя її статей про ліквідацію латифундій і захист національної економіки. Ф. Кастро докладав зусиль, щоб налагодити відно­сини з антибатистівською опозицією, мав контакти з комуністами, але завж­ди заперечував будь-який зв'язок з Народно-соціалістично-ю партією. Пере­буваючи у в'язниці в Мехіко, він в одній з кубинських газет надрукував статтю, яка спростовувала заяви Батисти про те, що Кастро - комуніст. "Зви­чайно, - писав він, - твердження, що я комуніст, видається абсурдним для тих, хто знає мою громадську кар'єру, яка не мала жодних зв'язків з комуні­стичною партією." Такі заяви, з одного боку, заспокоювали прихильників Кастро, опозиціонерів комуністам, а, з іншого, віддаляли його від Народно-соціалістичної партії.

Нова революційна стратегія являла собою розширений варіант плану здобуття Монкади. Планувалося, що Кастро висадиться з невеликою гру­пою людей на західному узбережжі Орієнте, де їх зустрінуть озброєні заго­ни з вантажівками. Ідея збройної акції, яка передбачає десант патріотів на Кубу з території іншої держави, - не нова в кубинській історії. 1895 року з території США X. Марті висадився на сході Куби за складних обставин, хоч і не таких ризикованих, як ті, з якими через 61 рік зіткнувся Ф. Кастро. Дик­татор Батиста був настільки впевнений, що Кастро повторить маршрут Марті, що наказав розташувати повітряне спостереження за східним узбережжям острова. Десантна ж операція відбулася на західному узбережжі. .

Об'єднаними силами революціонери повинні були захопити два найб­лижчих містечка, де в цей час мали відбутися повстання і заворушення. Пла­нувалося, що диверсії і агітація спричинять загальний страйк та падіння ба-тистівського режиму. Враховано було уроки поразки 1953 року: за збройни­ми загонами повинна стояти міцна організація для ідеологічного забезпе­чення, постачання повстанців зброєю, поповнення їх рядів новобранцями тощо. Запланована експедиція потребувала значних коштів. Крім надходжень від острівних рухівців, декілька значних внесків зробили багаті люди, які співчували задуманій справі, серед них колишній президент Куби П. Сокар-рас. Як і Марті 60 років тому, Кастро в жовтні - листопаді 1956 року виру-

439

шив для збирання коштів до кубинських громад уФлориді.

Ще в серпні 1956року він домовився з "Революційним директора­том", студентською збройною підпільною організацією, що діяла під керів-ництвом президента Студентського союзу Хосе Антоніо Ечиверріа про спільні збройні акції. Цей документ відомий як Мексиканський пакт.

Наприкінці листопада 1956 року загін Ф. Кастро завершив приготуван­ня до експедиції на Кубу. Тривали пошуки необхідного судна. Всього за вісім днів до відплиття кубинська розвідка виявила адреси явочних квартир у Мехіко, куди було перевезено майже всю зброю, і мексиканська поліція кон­фіскувала її. Довелося заново створювати арсенали. Крім того, зірвалась купівля великої, але досить дешевої шхуни. Замість неї вдалося придбати яхту "Гранма" (в перекладі з англійської "Бабуля"). її купили через підстав­ну особу у багатого американця за 15тисяч доларів.

24 листопада з трьох міст Мексики (Мехіко, Веракрус, С'юдад-Вікто-рія) в мексиканський порт Туспан прибули 82 учасники майбутнього десан­ту, двадцять з яких брали участь у "штурмі" Монкада 1953 року. "Гранма" залишила порт Туспан 27 листопада 1956 року. Море штормило. На Кубу з Мексики надійшла телеграма: "Книгу, яку замовляли, продали". Це був умов­ний знак до повстання у Сант'яго-де-Куба, яке мало розпочатись через три дні після одержання телеграми. За підрахунками повстанців, саме стільки їм було необхідно, щоб подолати відстань від Мексики до Куби.

Перехід був надзвичайно важкий, фактично, з семи днів подорожі дов­жиною приблизно 150 миль, спокійним для мореплавців був лише один, весь час дув норд. Крім того, вони майже не мали провіанту через те, що відплиття було повністю законспіроване. Незручності десантників були пов'язані і з тим, що Фідель заборонив в денні години підніматися нагору. Це була прогулянкова яхта, в якій з комфортом могли розміститися лише 8-Ю осіб, їх же було вісімдесят дві.

Чи брали до уваги патріоти можливість невдалого закінчення цієї екс­педиції? Ймовірно, адже Кастро згадував: "Перш, ніж відпливти на "Гранмі", ми заховали у Мехіко 15 гвинтівок. На випадок поразки ми знову прилетіли б на літаку і з цією зброєю почали б боротьбу у С'єррі."

Яхта не прийшла на Кубу у визначений термін через її пошкодження та штормову погоду. Тим часом керівники острівного "Руху", не знаючи про затримку "Гранми", розпочали 30 листопада повстання в Сант'яго-де-Куба. До речі, саме тоді, ЗО листопада, його учасники одягли форму зелено-олив­кового кольору та червоно-чорні нарукавні пов'язки "Руху 26 липня". По­встанці врешті були розбиті в запеклих вуличних боях.

"Гранма" прибула до Куби лише 2 грудня. Більше тисячі вояків кинув Батиста проти легіонерів. 5 грудня відбулася найзапекліша сутичка з батис-тівським гарнізоном. Двадцять два повстанці потрапили в полон і були роз-

440

стріляні. Ф. Кастро, його брат Рауль і Ернесто Че Гевара та ще дев'ять осіб залишилися живими після кривавого бою. Відірвавшись від переслідувачів, Фідель підбив перші підсумки партизанської війни. Його "армія" складала­ся з 12 бійців, озброєних 7 гвинтівками. "Тепер ми переможемо," - заявив лідер повстанців.

Упродовж місяця партизани переховувалися в районі гори Туркіно, най­вищої вершини гірського масиву С'єрра-Маестра, постійно міняючи пере­бування й уникаючи сутичок з урядовими військами. Водночас загін віднов­лював сили, поповнювався новими бійцями, налагоджував зв'язки з місце­вим селянством, "Рухом 26липня". На грудень 1956-травень 1957року припав перший період кубинської революції. Побут партизанів поступово налагоджувався, з'явилися різноманітні служби, почала виходити повстансь­ка газета, діяло "Повстанське радіо".

12 липня 1957 року після тривалих дискусій антибатистівські сили підписали маніфест "До народу Куби", який більш відомий під назвою "Дек­ларація С'єрра-Маестри". У Декларації викладалася програма широкого революційно-патріотичного фронту, яка об'єднувала всі політичні опозиційні партії, патріотичні організації та революційні сили. Вона ставила вимогу звільнення політичних в'язнів; свободи інформації і гарантії прав і свобод громадян; призначення тимчасових алькальдів у всіх муніципалітетах краї­ни; заборони спекуляції, ліквідації неписьменності. Передбачала призначи­ти кандидата на посаду голови майбутнього тимчасового уряду, провести аграрну реформу, прийняти нову фінансову політику, прискорити процес індустріалізації. Ф. Кастро, засвідченням Че Гевари, наполягав на тому, щоб деякі пункти Декларації, особливо ті, які стосувалися аграрної рефор­ми, були сформульовані чіткіше.

Наприкінці 1957 року повстанці контролювали майже всю С'єрра-Ма-естру. На цей час відбулося 30 боїв і 6 великих операцій. На звільненій тери­торії розпочали конфіскацію земель батистивців.

28 липня 1957 року була утворено Об'єднаний фронт опозиції, який 1 листопада оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою "Май-амський пакт". У ньому повідомлялося про створення Визвольної хунти з метою "об'єднання партизанської боротьби проти березневого режиму за повернення демократії на Кубі". Кастро запропонував кандидатуру Мануеля Уррутія на посаду президента. Комуністи не приєдналися до "Майамського пакту". Щоб залучити робітників на свій бік "Рух 26 липня" наприкінці 1957 року виступив з ініціативою створення Національного робітничого фронту. НСП з готовністю відгукнулась на цю пропозицію, одночасно визнаючи, що партизанський рух в С'єрра-Маестра явище позитивне.

Вкрай напружене становище склалося у східних провінціях, де анти-батистівська боротьба набула гострого характеру. У першому кварталі 1958

441

року зафіксовано багато випадків саоотажу, підпалів і виоухів на підприєм­ствах, які належали американським компаніям. У лютому-березні 1958 року оголосили страйк десятки тисяч школярів старших класів та студентів з ви­могою припинити терор у країні. Ареною запеклої боротьби стала підготов­ка до виборів, призначених на червень 1958року (згодом їх перенесено було на осінь).

Другий етап партизанського руху припадає на кінець 1957 року - квітень 1958 року Він характеризується нагромадженням сил і перетворенням заго­ну в невелику, але добре організовану Повстанську армію. Ф. Кастро ствер­джує, що навіть на останньому етапі боротьби вона не нараховувала більше З тис. осіб.

Сили повстанців постійно зростали і це дозволило приступити до ство­рення Другого Східного фронту на півночі провінції Оріснте. Перший фронт - у горах С'єрра-Маестра, як і раніше, очолював головнокомандувач По­встанською армією Ф. Кастро. В околиці Сант'яго-де-Куба було відкрито Третій фронт.

У Маніфесті від 12 березня 1958 року Ф. Кастро оголосив режиму Ба­тиста "тотальну війну". Натомість Батиста запровадив надзвичайний стан відповідно до закону від 1 квітня 1958 року на 45 днів. 26 березня лідер повстанців звернувся до всіх опозиційних партій із закликом об'єднати свої сили для організації загального страйку. Розвиток революційного процесу на Кубі з ЗО листопада 1956 року до 1958 р. характеризувався розмаїттям форм боротьби. Це - герилья , страйки, збройні виступи і студентські мані­фестації, виступи селян проти зігнання їх із землі, саботаж на фабриках і заводах. Навесні 1958 року Ф. Кастро призначили генеральним секретарем "Руху 26 липня". Був створений секретаріат, до складу якого ввійшло 5 осіб. Секретаріат займався фінансовими, політичними і організаційними питан­нями. Все, що стосувалось відправки зброї і зв'язків із закордоном, почина­ючи з цього моменту, вирішував безпосередньо генеральний секретар.

Очевидно, саме тоді окреслився майбутній курс революції. Після страй­ку 9 квітня Ф. Кастро звернувся до комуністичної партії, сподіваючись на її організаційну підтримку. Його політичні погляди формувалися в цей час під впливом двох найближчих радників-брата Рауля Кастро і Че Гевари. Обид­ва відкидали комунізм, перший через те, що як і Фідель, вважав програму комуністів чистісіньким авантюризмом, а другого більше захоплював ан-тиамериканський націоналізм, ніж підтримка Москви. Видається, що у Ф.Ка­стро не було ще чіткої думки щодо конкретної політичної моделі Куби, крім традиційної, демократичної.

24 травня батистівське командування приступило до виконання "плану ФФ". що означала "заключна фаза" (Fase Final) або "Кінець Фіделю" (Fin de Fidel). Його основна мета полягала у розгромі колони № 1 на чолі з Фіделем

442

Кастро. До Орієнте було підтягнуто 14 піхотних батальйонів і 7 окремих рот. танки, вогнемети, гірську артилерію і авіацію. Всього 10 тис. вояків. їм про­тистояло 3 тис. повстанців. Наступ мав вестися на С'єрра-Маестра з різних напрямків, щоб поступово затягнути зашморг у центрі табору повстанців. Узбережжя, куди могли відступати партизани, було блоковано кораблями ВМФ. Операцією керував генерал Е. Кантільйо. Проте урядові війська пере­бували вже у стані деморалізації, не хотіли воювати. Натомість повстанці успішно застосовувалии тактику партзанської війни. До початку осені 1958 року під їхнім контролем перебували дві провінції Орієнте та Лас Вільяс.

10 листопада 1958 року в С'єрра-Маестра з'явився знаменитий закон №3 "Про право селян на землю", за яким у власність селян переходили об­роблювані ними землі в два кабал'єрії ( один кабал'єрій - 13,4 га). Закон не передбачав конфіскації земельної власності латифундистів та іноземців. Цей документ здобув велику популярність у народі, що одразу позначилося на чисельності рядів Повстанської армії. Наприкінці 1958 року розпочалися завершальні бої.

З листопада цього ж року на Кубі відбулися президентські вибори, у яких участь взяли лише до 40 відсотків кубинців. Переміг урядовий канди­дат А.Ріверо-Агуеро, який мав посаду прем'єр-міністра за диктатури Бати­ста.

Розуміючи неминучість поразки, головнокомандувач війська Батисти Е. Кантільйо 29 грудня запропонував Ф.Кастро переговори про припинення воєнних дій. Він прийняв умови про арешт Батисти і притягнення його до суду

1 січня 1959року армія Фіделя Кастроувійшла в Сантяго-де-Куба. Того ж дня, коли Кантільйо погодився на капітуляцію, на заході повстанці почали бої за столицю провінції Лас-Вгляс Санта-Клару, яка була ключовою позицією на шляху до Гавани. На ранок 1 січня повстанці стали повновлад­ними господарями міста.

Ф. Батиста зрозумів безнадійність становища і ще 29 грудня під вигля­дом зустрічі Нового року відправив до Нью-Йорка своїх молодших синів. Переважна частина його капіталів і цінностей була переведена у швейцарські банки, а на аеродромі військового містечка Колумбія вже другий місяць сто­яв напоготові літак. Батиста втік з дружиною і найближчими особами у До­мініканську республіку. Звідти перебрався до Португалії. З вересня 1959 р. жив на о. Мадейра, а потім - поблизу Ліссабона. Помер екс-президент Куби в Іспанії у серпні 1973року.

1 січня Е.Кантільйо прибув у Гавану, де фактично здійснив військовий перевороті створив військову хунту. Вкраїні встановилося двовладдя. Проте більша частина Куби була вже в руках повстанців, а у Гавані діяла урядова хунта. Ф. Кастро закликав народ продовжити революцію. 1 січня з ініціати-

443

ви "Руху 26 липня" і НСП почався загальний страйк. Урядові війська були блоковані. 2 січня в Гавану урочисто увійшли загони найближчих соратників Кастро - К.С'єнфуегоса і Е. Че Гевари.

8 січня головнокомандувач на чолі Повстанської армії вступив до столиці. Над Гаваною лунав дзвін церков, з порту линули гудки. Натовпи на вулицях вигукували: "Фідель! Фідель! Фідель!"

Увечері 8 січня у військовому містечку "Колумбія" Ф. Кастро виголо­сив промову перед багатотисячним зібранням. Він заявив: "Народ виграв цю війну. її виграв народ і ніхто інший. Я кажу про це, щоб хтось не поду­мав, що саме він або якась армія виграла її і тому ми віддаємо шану наро­дові. Першого січня ми тільки завоювали право розпочати революцію."

Захисники фіделістського режиму з метою його виправдання часто висувають тезу про те, що диктатура Кастро є породженням колишнього Радянського Союзу і саме він несе відповідальність за все, що коїться на Кубі. Така постановка питання з самого початку помилкова. Справедливим є те, що СРСР зробив усе, щоб підтримати новий кубинський режим. За свідченнями західних аналітиків політичного феномену Ф.Кастро, він міг стати ким завгодно - комуністом, соціалістом, фашистом, монархістом, анар­хістом, католиком чи буддистом - в залежності від кон'юнктури. Імідж "ро­мантичного революціонера", "соціального експериментатора", який номил-вся у виборі шляху, але в принципі такого, що вірив у соціалізм, - не більше, ніж легенда. Відомо, що у молоді роки Ф.Кастро починав свою діяльність у дрібнобуржуазній партіїї "Ортодоксів", яка сповідувала одвертий антико-мунізм, у роки повстанської боротьби проти Батісти у нього склалися осо­бисті неприязні стосунки з комуністами , а після захоплення влади Кастро застосував репресії проти компартії, заборонив її діяльність і створив зго­дом свою власну комуністичну партію.

Таким чином, кубинська революція, яку за характером можна кваліф­ікувати як національно-демократичну, готувалася й відбулася вона у відпов­ідності з традиціями кубинської національно-визвольної боротьби, а не в руслі світової соціалістичної революції, як стверджували багато років ра­дянські кубинологи. Фідель Кастро і його соратники були насправді людь­ми, які керувалися ідеалами національного визволення і пошуками добро­буту для свого народу. Партизанську війну і революційну боротьбу підтри­мали широкі верстви населення цієї країни.

Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку. Пи­тання влади, яке є основоположним будь-якої революції, було розв'язане на Кубі після зайняття столиці Повстанською армією за попередньою домовле­ністю усіх революційних та опозиційних сил відповідно до "Декларації С'срра-Маестри" та "Майамського пакту". Тимчасовим президентом став М.Уррутія, а Тимчасовий революційний коаліційний уряд очолив Хосе Міро

ААЛ

Кордона, обов'язки головнокомандувача армії у якому узяв на себе Ф.Каст­ро. Уряд зосередив у своїх руках усю виконавчу та законодавчу владу, оскільки повноваження парламенту та старих урядових структур були ска­совані. Повстанська армія, очолювана Ф.Кастро, контролювала ситуацію. У перші дні після перемоги були відновлені демократичні свободи, страчено близько 200 найближчих соратників Батисти, розпущено стару армію та міліцію, розпочато реорганізацію судової системи, вислано з країни амери­канську військову місію. Питання про подальші демократичні реформи спри­чинили серйозні розходження в урядовій коаліції і відставку прем'єр-міністра та кількох міністрів. Щоправда, офіційний уряд з моменту свого інститую-вання перетворився у номінальний орган, оскільки довкола Кастро сформу­вався неофіційний комітет з найближчих його прихильників під назвою Міністерства революційного планування та координації.

16 лютого 1959 року уряд очолив Ф.Кастро, залишившись водночас на посаді головнокомандувача армії. Невдовзі виникли тертя з президентом М.Уррутія, який чинив опір залученню комуністів до урядових структур. Внаслідок цього відбулася нова реорганізація уряду і виведення з нього 5 міністрів-"контрреволюціонерів", натомість кооптовано Рауля Кастро як військового міністра та Е.Че Гевару як президента Національного банку. М.Уррутія під тиском революціонерів подав у відставку. Коментуючи її, Ф.Ка­стро заявив, що Уррутія саботував революційні заходи і його діяльність "ме­жувала зі зрадою революції." Новим президентом було призначено Осваль-до Дортікос Торрада, який перебував на цій посаді по грудень 1976 року.

Водночас розпочався процес поляризації кубинського суспільства. На бік антикастрівської опозиції перейшла католицька ієрархія, оскільки рево­люційний уряд почав переслідувати священників, задекларувв світську осв­іту, нехтував роллю церкви у розв'язанні національних проблем. На середи­ну 1960-х років припадає перша хвиля еміграції, яку складала кубинська діло­ва та професійна еліта: лікарі, інженери, економісти, техніки, вчителі, і яка усувала потенційне джерело опозиції новому режиму. Цим був прискорений процес політичної централізації.

Слід підкреслити, що Ф.Кастро, очоливши революційний уряд, не спо­відував жодної конкретної ідеології, тим більше комуністичної. Він , як і чимало його соратників, залишався полум'яним націоналістом, який праг­нув процвітання свого народу і не думав поривати з США, хоча одним із пунктів революційної програми була націоналізація американської власності.

Серед інших заходів уряду необхідно відзначити підвищення зарплати, зниження цін на комунальні послуги і, найголовніше, початок аграрної ре­форми, яка відбулася у три етапи. На першому було прийнято закон №3,про який йшлося вище. Закон від 17 травня 1959 року започаткував другий етап, під час якого було скасовано латифундії, у тому числі американську

. 445

земельну власність. Новий земельний закон надавав право лише громадя­нам Куби бути власником землі. Максимальна земельна площа, якою могла володіти фізична або юридична особа, не могла перевищувати ЗО кабалЧрій, тобто понад 400 га. Землі понад визначений максимум експропріювалися і розподілялися серед безземельного та малоземельного селянства і сільсько­господарських робітників. Селянським родинам з 5 осіб надавалася земель­на ділянка в 27 га. На весну 1960 року було експропрійовано і взято під дер­жавний контроль 3 млн.гектарів.

Особливістю реформування сільського господарства на Кубі було те, що в умовах монокультурного його характеру, основну масу сільського насе­лення складали не селяни, а наймані робітники. Відірвані від землі, вони не домагалися отримати власні ділянки. Це дозволило урядові не ділити великі господарства і за короткий час перетворити їх у державні господарства соц­іалістичного типу. На базі тваринницьких госпродарств створювалися на­родні маєтки (радгоспи) і спеціальні ферми, а на цукрових латифундіях -кооперативи (при цукроварнях). Ще близько 30 відсотків сільськогосподарсь­ких угідь залишалося у приватному секторі. Завершальним етапом аграрної реформи стало прийняття 3 жовтня 1963 року закону про націоналізацію капіталістичних господарств на селі. Він стосувався власників, земельні ділян­ки, яких перевищувала 5 кабал'єрій (67 га). Загалом у результаті аграрної реформи держава взяла під свій контроль понад 70 відсотків земельних площ.

Специфіка політичних перетворень, здійснюваних у ході кубинської революції, полягала в тому, що виборні органи влади не відновлювалися після їхнього демонтажу. Тут сформувалася тимчасова форма революційноївла-дн, для характеристики якої не можна застосувати ні поняття "ради", ні "на­родна демократія". Конкретно-історичні умови Куби породили специфічну форму революційної влади, за якої відсутня система представницьких ви­борних органів. Органи влади формувалися з осіб, яких делегували гро­мадські організації. Ця форма дістала назву безпосередньої демократії. У лютому 1959 року згідно з принципом, проголошеним ще у С'срра-Маест-ра, що "революція є джерелом права", було прийнято закон №100, який зак­ріпляв активну участь Повстанської армії у суспільних перетвореннях. Од­ним із результатів цього процесу стало проголошення "демократії озброєно­го народу" та створення 1960 року комітетів захисту революції. Вони фор­мувалися за територіальним принципом: у кожному будинку, у кожному квар­талі і так далі. Функції КЗР розросталися: від патрулювання до контролю за розподілом продуктів, участі у ліквідації неписьменності, культурно-масо­вих заходах, допомоги сільському господарству тощо. Революційний уряд опирався також на інші масові громадські організації - профспілки. Союз комуністичної молоді, Національну асоціацію дрібних землевласників. Окрім цього, специфікою революційних перетворень на Кубі стало й те, що владу

446

було зосереджено в одних руках, а партійні і державні посади поєднували­ся.

Створення справжньої марксистсько-ленінської партії відбулося вже після перемоги революції. "Рух 26 липня", НСП та "Революційний дирек­торат 13 березня" (13 березня 1957 року студенти невдало атакували прези­дентський палац) інтегрувалися 1960 року в Об'єднану революційну орган­ізацію (ОРО). Проте ОРО не позбулася сектантства, боротьби за керівні посади. У березні 1962 року розпочалося формування Єдиної партії соціал­істичної революції Куби (ПУРСК). яка 1965 року була нереіменована в Ко­муністичну партію Куби. її очолив Ф.Кастро. В іделогічному та організацій­ному плані цей процес завершився 1975 року на 1-ому з'їзді КПК з прийнят­тям Статуту та Програмної платформи партії. Так поступово формувався тоталітарний режим, який грунтувався на монополії однієї партії та ідео­логії, забороні та переслідуванні будь-якої опозиції, культі вождя революції тощо.

Перші тертя між США та революційною Кубою виникли з приводу жорстокої розправи над прихильниками Батисти та легалізації компартії. Наступним кроком стала аграрна реформа. 11 червня 1959 року адміністра­ція Д.Ензенхауера висловила протест кубинському урядові з приводу закону про аграрну реформу. Не одержавшії сатисфакції, Вашингтон зменшив по­ставки на Кубу нафти, промислового обладнання та продуктів харчування. У відповідь Ф.Кастро передав влітку 1960 року під контроль держави елек­тротехнічні та телефонні північноамериканські компанії, націоналізував три нафтопереробні заводи, 21 цукроварню. Комуністична влада вилучила у аме­риканських компаній документацію, пов'язану з розвідкою нафти, у вересні 1960 року націоналізувала американські банки, у жовтні - транспорт (всього 380 підприємств). США оголосили у відповідь економічну блокаду остро­ва, розірвали торгівлю з ним, скоротили на 700 тисяч тонн квоту на ввіз до США кубинського цукру, прийняли закон (вересень 1960 року) про позбав­лення американської допомоги держав, які надаватимуть кубинському уря­дові економічну та військову підтримку, припинилися туристичні поїздки американців на острів, що додатково позбавило Кубу 60 млн. доларів річно­го доходу, а роботи - десятки тисяч кубинців. Сполучені Штати заморозили кубинські валютні фонди, в грудні 1960року знову заборонили ввіз 800тисяч тонн кубинського цукру. В січні 1961 року Вашинітон розірвав дипло­матичні стосунки з Кубою, домігся виключення Куби з Організації амери­канських держав (ОАД), дав притулок кубинській еміграції на чолі з Х.Міро Кордоною (в Майамі). Президент Д.Ейзенхауер віддав у березні 1960 року таємне розпорядження про підготовку та підтримку військового вторгнення на острів збройних формувань кубинської еміграції. 17 квітня 1961 року за фінансовго та військовго сприяння США відбулася висадка ангикастрівців

447

на Плайя-Хірон. яка зазнала цілковитої невдачі.

У ці критичні для революційної Куби дні на допомогу прийшов СРСР та інші соціалістичні країни. В липні 1960 року кубинська делегація, очо­лювана Ф.Кастро, прибула до Москви. Було підписано радянсько-кубинську угоду терміном на 5 років, за якою Радянський Союз зобов'язувався купува­ти щорічно 1 млн. тонн цукру і надати кредит в 100 млн. доларів (під 2.5 відсотки щорічних) та військову допомогу. З цього часу лідер кубинської революції обрав орієнтацію на партнерство з СРСР та запозичення і запро­вадження у своїй країна постулатів і практики марксистсько-ленінської іде­ології.

Протистояння США, з одного боку, СРСР та Куби, з другого, вилилося восени 1962 року у карибську (ракетну) кризу, яка поставила світ на межу третьої світової війни.

За свідченями радянської кубинології. ще у квітні 1960 року Ф.Кастро оголосив про переростання демократичної революції у соціалістичну (де­мократичний етан кубинської революції припав на листопад 1958-1959 роки), яке завершилося перемогою останньої у 1962 році, після подолання карибсь­кої кризи. З цього часу Республіка Куба приступила до будівництва соціаліз­му. Ш-ій з'їзд компартії Куби (1986 рік) поставив завдання завершити будів­ництво соціалізму.

Побудову соціалістичного суспільства кубинці розпочали у складних та специфічних умовах: монокультурного характеру народного господарства, залежності від експорту та імпорту, економічної блокади. Водночас кубинські лідери вважали, що вони уникнуть прорахунків СРСР при здійсненні еконо­мічної політики, зокрема, індустріалізації. Під керівництвом Че Гевари, міністра промисловості, було розроблено загалом авантюрний план розвит­ку промисловості та створення багатогалузевого сільського господарства, оскільки не було враховано внутрішні можливості, сировинні запаси, на­явність кваліфікованої робочої сили, техніки. Плани індустріалізації були провалені: промислове зростання склало 1962 року 0,4 відсотка, а наступно­го року - спад на 1,5 відсотка, майже наполовину скоротилося виробництво цукру.

1964 року було ініційовано новий курс, спрямований на пріоритетний розвиток цукрової галузі та тваринництва, пропонувалися амбіційні плани, зокрема, виробити 1970 року 10 млн. тонн цукру (проти 5-6 млн. тонн), який не змогли виконати, хоча і було досягнуто рекордної цифри - 8,5 млн. тонн цукру. Водночас з другої половини 1960-х років розпочалося згортання то­варно-грошових відносин ("гроші несумісні з соціалізмом"), запроваджен­ня зрівняльної оплати праці, як реалізації соціальної справедливості, стиму­лювання добровільної праці. Було ліквідовано міністерство фінансів, реор­ганізовано Національний банк.

448

1972 року Куба стала членом РЕВ. У рамках цього соціалістичного союзу розроблялися і впроваджувалися на Кубі великі економічні програ­ми: видобутку нікелю, розвитку цукрової галузі. До початку 1980-х років функціонувало 150 підприємств, побудованих з допомогою СРСР та інших членів РЕВ. Водночас Куба зайняла в РЕВ своєрідну нішу: вона спеціалізу­валася на виробництві цукру та тропічних продуктів та обмінювала їх на промислові товари. Це було по суті відновленням відомих на острові неоко­лоніальних відносин, але вже у межах соціалістичного табору.

1976 року було прийнято Конституцію та низку законів, які передба­чали створення по всій країна виборних органів влади. Право голосу нада­валося громадянам, які досягай 16-річного віку. Основний закон передбачав створення нових органів влади, зокрема. Національної асамблеї (парламен­ту) і провінційних та муніципальних асамблей (місцеві органи влади), Дер­жавної ради ( вищий орган Національної асамблеї у міжсесійний період), головою якої було обрано Ф.Кастро, який до того ж обіймав посаду голови Ради міністрів та очолював компартію. Тоді ж запроваджено нову систему управління та планування економіки, запозичену в СРСР. Це бездумне копі­ювання вилилося на Кубі у жорстку централізацію, планування, яке виходи­ло з ідеологічних настанов, а не економічних реалій, у бюрократизацію уп­равління, нівелювання і навіть руйнацію стимулів до праці тощо.

Необхідно відзначити успіхи Куби у соціальній та культурній сферах: ліквідації безробіття, будівництві житла, досягненні загальної грамотності, запровадженні безплатної і обов'язкової 6-річної освіти, безплатної медици­ни, створенні Академії наук.

"Соціалізм або смерть!" Це гасло найчастіше лунає з кінця 1980-років у промовах та виступах лідера кубинської революції і засвідчує новий етап у розвитку соціалістичної Куби. Щоправда, Ф.Кастро поставився до проголошеної М.Горбачовим в СРСР перебудови украй негативно. Погод­жуючись у принципі з необхідністю вдосконалення соціалізму, він відкинув запропоновані радянським генсеком методи, кваліфікував їх як капіталістичні та такі, що ведуть до відмови від найелементарніших догматів марксизму-ленінізму.

Разом з тим кубинська політична та економічна система переживала, уже вкотре, серйозні труднощі. На світовому ринку впали ціни на цукор -головну експортну продукцію острова. Через великі витрати на оборону, соціальні послуги, бюрократичний аппарат дефіцит держбюджету сягнув рекордної цифри - 199 млн.доларів, зовнішній борг - 4 млрд.доларів. За цих умов Кастро влютому 1986 року у виступі перед делегатами Ш-го з'їзду компартії оголосив новий внутрішній курс на "ректифікацію", або "виправ­лення помилок". Це не стало для кубинців новиною, адже їхній вождь час від часу переглядає стратегію соціалістичного будівництва, як це було після

449

провалу планів індустріалізації 1960-х років, кричи 1970-х.

Політика "ректифікації" закликала кубинців до нового, ще тіснішого, "затягування пасків", підвищення трудової дисципліни, подолання корупції та егоїзму, боротьби з бюрократизмом, скорочення адміністративного апа­рату (на середину 1980-х років на Кубі було понад півмільйона чиновників на 10 млн. громадян). 1989 року за звинуваченнями у корупції та контра­банді наркотиками страчено найближчих соратників Ф. Кастро, серед яких популярний у народі дивізійний генерал А.Очоа Санчес. За неофіційною версією, транзит наркотиків через Кубу до США здійснювався з санкції са­мого Кастро. Тоді ж кілька сот чиновників було ув'язнено за крадіжки та спекуляцію.

Розпад СРСР та крах соціалістичної системи катастрофічно відбився на економічному та політичному становищі острова. Найвідчутніше це по­значилося на економіці. Тотальна орієнтація Куби на зовнішні матеріальні та фінансові ін'єкції фактично перетворили її на своєрідну колонію у соціа-літичному таборі. Досить сказати, що СРСР витрачав на Кубу щорічно 5-6 млрд.доларів, повністю забезпечував паливом. З його допомогою на поча­ток 1990-х років було введено 400 підприємств та інших об'єктів, які вироб­ляли 45 відсотків усіх енергетичних ресурсів, 95 - сталі, 100 - прокату, 60 -азотних добрив тощо. Проте основної мети, а саме: створення динамічної, самодостатньої національної економіки не було досягнуто.

На початку 1990-х років Росія, назважаючи на те, що оголосила себе спадкоємницею СРСР, фактично припинила співпрацю з Кубою. Один із реч­ників єльцинської адміністрації висловився з цього приводу так: "Можливо, найкраще, що ми могли б зробити для кубинського народу - це розірвати усіляке співробітництво з режимом Кастро, щоб острів зміг повернутися на шлях світової цивілізації". Упродовж 1992-1993 років більшість колишніх радянських спеціалістів та військові гарнізони покинули кубинську тери­торію. 1996 року обсяг російсько-кубинської торгівлі склав лише 7 відсотків від рівня 1970-х років. Через раптове припинення радянських поставок ком­бікормів Куба втратила половину поголів'я великої рогатої худоби, зокрема корів голштинської породи.

Кубинське керівництво змушене було перейти до жорсткого картково­го нормування продуктів, відключення електроенергії, припинення роботи транспорту, з'явилися тотальний дефіцит товарів, безробіття. На острові скла­лася ситуація, наслідки якої можна прирівняти до умов воєнного часу, або повної блокади, чи до загрози іноземного вторгнення.

Про це заявив на початку 1990 року кубинський лідер і в черговий раз оголосив новий курс, названий "особливим періодом у мирний час", тобто фактично курс на виживання. У руслі оголошеного курсу, наближеного до воєнного, посилилася мілітаризація країни, контроль за виробництвом, нор-

450

муванням та розподілом, згортання інтернаціональної допомоги африкансь­ким країнам та соціальних програм, здійснення державної продовольчої про­грами, яка передбачала збільшення сільськогосподарських площ під зернові культури тощо.

Водночас намітилися і суттєві зміни, особливо після 4-гоз'їзду ком-. партії у жовтні 1991 року: оновлено на 53 відсотки ЦК партії (здебільшого за рахунок людей, відданих Кастро), дозволено прийом до партії віруючих, прямі вибори громадянами депутатів до Національної асамблеї та провінційних асамблей, відкрито десятки валютних магазинів. Такж дозволено залучення іноземних інвестицій, які, на думку Кастро, не суперечать принипам соціа­лізму, марксизму-ленінізму та революції, оскільки їх контролюватиме рево­люційна влада та народ.

Цього ж року легалізовано обіг долара, прийнято програму фінансо­вого оздоровлення, реформу податкової системи, дозволено діяльність про­вінційних сільськогосподарських та індустріальних ринків, створення при­ватних підприємств, скасовано державну монополію на зовнішю торгівлю. 1995 року набрав юридичної сили закон про іноземні інвестиції. Якщо 1992 року на острові функціонувало 50 спільних підприємств за участю 10 дер­жав, то 1995 року - вже 250, а кількість держав-учасниць досягла 55. Резуль­татом цих нововведень на середину 1990-х років зупинився економічний спад і навіть почалося деяке зростання виробництва та сфери послуг: найб­ільше в індустрії туризму, нафтовидобутку, біофармацевтичній та нікелевій галузях, виробництві цитрусових та тютюну.

Симпатизуючи китайській моделі, Ф. Кастро прагне зберегти централ­ізовану політичну та економічну владу і лише у межах необхідного дозволяє лібералізацію. Проте ліберальні новації не підвищили рівень життя пере­важної більшості кубинців. 1993 року середня зарплата складала на острові 200 песо (3 долари за ринковим курсом). Невдоволення кубинців виливається у масову еміграцію. За 40 років соціалістичного будівництва острів залиши­ли понад 2 млн. осіб (1/5 населення); 1993 року -2,5 тисячі, незважаючи на всі перестороги та перешкоди режиму.

Внутрішній опозиційний рух ледве жевріє. Тоталітарна система при­душує будь-які його прояви. За західними даними, у в'язницях Куби перебу­ває 100 тисяч політв'язнів, тобто 1 відсоток громадян. Самі кубинські керів­ники визнають, що 5 відсотків кубинців відкрито опонують режимові.

У 1990-х роках Ф.Кастроактивізував свою зовнішньополітичну діяльність. Він відвідав ряд латиноамериканських держав, підписав еко-номінчі угоди з Грецією, Ізраїлем, Росією; з усіх міжнародних трибун закли­кає до скасування санкцій проти Куби. Острів посилив свої позиції в ряді регіональних об'єднань, зокрема, Асоціації карибських держав. За останні 7 років Кубу відвідали глави 36 держав, міністри закордонних справ 92 дер-

->9*

451

жав, ряд видатних світових політиків, утому числі Папа Римський Іоан-Пав-лоН.

Ф.Кастро і досі залишається для кубинців живою історією революції, в яку вони ще продовжують вірити. А сам вождь заявив у промові на урочи­стому мітингу 1 січня 1999 року з нагоди 40-ї річниці революції: "Економіч­ний порядок, який панує сьогодні у світі, неминуче зазнає краху.". 12 квітня 2000 року він, виступаючи на саміті країн третього світу у Гавані, закликав провести своєрідний Нюрнберзький процес над керівниками "великої сімки", знищити Міжнародний валютний фонд, а країни Латинської Америки об'­єднатися і бойкотувати боргові зобов'язання.

3. Мексика

Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки). До 1970-х років XX століття про Мексику прийнято було говорити як про одну з найщаслив-іших країн не тільки в Латинській Америці, а й у всьому "третьому світі". Підставою для цього були відносно стабільні і високі темпи її економічного розвитку, помірні за масштабами латиноамериканського регіону темпи інфляції, значні валютні нагромадження, завдяки чому незмінним залишав­ся рівень вільного обмінного курсу національної валюти - песо на долари та інші "тверді" валюти. У фінансових колах Мексика мала репутацію однієї з найбільш надійних платоспроможних держав у "третьому світі". Упродовж 1940-1960-х років вона не знала ні тривалих економічних криз, ні серйозних політичних струсів. Держава забезпечувала спадковість соціально-економі­чного курсу і контролювала майже всі важливі сфери громадсько-політич­ного життя. Сукупность цих рис дає підстави говорити про період "стабіль­ного розвитку" країни.

Упродовж згаданих трьох десятиріч Мексика зробила своєрідний стри­бок, який дозволив їй реорганізувати національну економіку і посісти друге після Бразилії місце в регіоні. Так, ВВП країни у 1940-х роках зріс на 38 відсотків, у 1950-х -на 26,у 1960-х -на 46відсотків. На 1960рік ВВПМексики склав 17 млрд. доларів, або 20 відсотків ВВП всього регіону, а у 1973 році він зріс до 40 млрд. (23 відсотки ВВП регіону). Вартість продукції обробної промисловості Мексики лише за 1960-і роки зросла в 2,5 раза (її випереджала лише Бразилія).

У роки "стабільного розвитку" суттєві зрушення сталися у сільському господарстві. Країна в основному забезпечувала себе продуктами харчуван­ня, а промисловість - сировиною. Одним з важливих факторів піднесення сільськогосподарського виробництва у Мексиці (особливо у 1960-х роках) стала "зелена революція", тобто технологічні зміни у сільському господарстві, пов'язані із запровадженням гібридних сортів культур на основі викорис­тання міндобрив, отрутохімікатів, іригації та механізації при одночасному

452

підвищенні кваліфікації робочої сили на селі. Цей метод запозичили згодом інші країни. Мексика набирала рис промислово-аграрної країни.

Для збереження свого впливу серед трудящих правлячі кола Мексики у воєнні і повоєнні роки спиралися на ідею "перманентної мексиканської революції", рекламуючи свою політику, як "конструктивне " продовження революційних завоювань 1910- 1940-х років. Кінцевою метою "перманент­ної революції" було проголошено поступове досягнення на основі співпраці всіх класів економічного процвітання та соціальної справедливості. Правля­ча Партія мексиканської революції (ПМР) в січні 1946 року перейменувала­ся в інституційно-революційну партію (ІРП). Складали її з три основні ма­сові сектори - робітничий (профспілковий), селянський і "народний". Ос­танній об'єднував переважно середні верстви, в тому числі військових та підприємців. У політичному житті ІРП посіла монопольне становище як організація, що зрослася з державною адміністрацією і претендує на об'­єднання всіх верств суспільства. Очолював партію президент республіки, якого обирають на шість років без права переобрання. Один з найвпливові-ших профцентрів - Конфедерація трудящих Мексики (КТМ) - контролю­вався ІРП. Державний арбітраж виробничих конфліктів обмежував страйко­ву боротьбу. Водночас держава залучала робітників до участі в розподілі прибутків. Військові у Мексиці, на відміну від. скажімо, Бразилії, не відігра­вали самостійної ролі, вони були інтегровані у систему, що також сприяло стабільному розвитку конституційного режиму з демократичними правами і регулярними виборами.

Уряди Мігеля Алемана (1946-1952 роки) та Руіса Кортінеса (1952-1958 роки) сприяли розвиткові національної економіки. Активно стимулювали вони вітчизняний промисловий капітал, залучаючи одночасно іноземні інве­стиції, передусім, американські. 1947 року частку іноземного капіталу в ком­паніях було збільшено до 49 відсотків. Прямі капіталовкладення США у Мексику зросли з 316 млн. доларів 1946 року до 787 млн. в 1957. Серед політичних новацій слід згадати надання жінкам у 1953 році виборчих прав.

Уряди президентів Адольфо Лоиеса Матеоса (1958-1964 роки) та Гус-таво Діаса Ордаса (1964-1970 роки) продовжували аграрні реформи: понад 600 тисяч селянських родин отримали 32 млн. га землі; держава надала кош­ти на будівництво іригаційних систем, доріг, шкіл, лікарень, вжито було за­ходів, спрямованих на забезпечення селянських господарств технікою, міне­ральними добривами тощо. Сільськогосподарське виробництво в 1970 році-зросло у порівнянні з 1950роком у 2,8 раза.

У промисловості держава опікувалася зміцненням та розвитком вироб­ничої інфраструктури (передовсім паливно-енергетичної та сировинної бази), а також створенням та розвитком комплексу базових виробництв (металургії, загальної хімії та нафтохімії, деяких видів машинобудування). Поряд з на-

453

фтовою компанією ПЕМЕКС потужним ядром державного сектору у фінан-сово-промисловій сфері стала інвестиційна компанія НАФІН, створена ще у 1930-х роках. 1970 року в сфері її впливу перебувало 12 інвестиційних това­риств і 64 великих промислових підприємств. Неухильно зростав обсяг дер­жавних інвестицій в економіку, сягнувши максимуму в середині 1970-х років (близько 37відсотків усіх капіталовкладень в країні).

Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики мо­дернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо (1976-1982 роки). На рубежі 1960-1970-х років мексиканська модель суспільного розвитку почала давати збої. Відчутними вони стали насамперед у соціально-політичній сфері: наприкінці 1960-х років проявилися такі негативні сторони політичної системи, як ан­тидемократизм, бюрократизм та корупція. 1968 року по країні прокотилися хвиля студентських виступів та страйків залізничників. Уряд удався до військової сили. Десятки й сотні людей стали жертвами репресій. Ситуація набрала конфліктного характеру, який наочно продемонстрував, що рамки політичної системи стали тісними для суспільних відносин, які зазнали змін.

У 1970-х роках соціально-політична криза, що назріла, переплелася з економічними та валютно-фінансовими негараздами, які також засвідчили, що мексиканська модель залежнокапіталістичного розвитку втратила свій попередній динамізм, вичерпала можливості поступального безкризового розвитку. Сенсаційною подією стало рішення мексиканського керівництва запровадити з 1 вересня 1976 року "плаваючий" обмінний курс песо стосов­но долара. Цей захід вилився у девальвацію національної валюти: курс песо, який упродовж 20 років (з 1954 року) залишався незмінним (12,5 песо за 1 долар), буквально за два дні упав до 20,5 песо. 1 цей процес тривав.

Вперше за багато років похитнулася довіра іноземних та місцевих вклад­ників до мексиканської валюти. Розпочався відтік грошей з країни (6 млрд.доларів). Нерівномірного, стрибкоподібного характеру набрали темпи еко­номічного зростання Мексики -від 2,1відсотка 1976року до'8 -у 1979і., нульової позначки -в 1982році.

Які ж причини цього явища? Річ у тім, що "економічний стрибок", який здійснювався з допомогою фінансово-кредитних ресурсів держави, врешті-решт виявився їй не по кишені. Великомасштабні програми господарського будівництва - реконструкція залізниць, розширення мережі першокласних шосейних доріг, розвиток паливно-енергетичної бази, освоєння засушливих районів шляхом іригації-потребували величезних витрат з державної скар­бниці.

Одночасно в країні набирала обертів імпортнозамінна індустріалізація (заміна імпорту базових промислових товарів їхнім виробництвом на місцях). Для підтримки цього процесу держава надавала приватному сектору подат-

454

кові пільги, субсидії та пільгові позики, і все це лягало тягарем на держав­ний бюджет, обмежувало його поповнення. Нарешті, чималих фінансових витрат вимагали системи освіти та охорони здоров'я, соціального забезпе­чення. Такі заходи були характерні для періоду "стабільного розвитку".

Переживаючи труднощі щодо забезпечення форсованого розвитку краї­ни за рахунок власних ресурсів, держава почала вдаватися до зовнішніх фінан­сових кредитів та позик.

За цих умов мексиканські уряди покладали надію на всезростаючий експорт нафти. З розрахунку на "нафтовий бум", вони розробляли амбіційні плани економічного розвитку , умовно названі "нафтовими програмами". Але надходження нафтодоларів до Мексики та кредити вже не перекривали величезних фінансових затрат. До того ж наприкінці 1970-х років завершив­ся період "дешевих грошей" на світових ринках; відбулося різке підвищення процентних ставок на кредити. Зростанню зовнішнього боргу сприяла та­кож політика лібералізації державного регулювання зовнішньополітичних зв'язків. Склалися умови, за яких мексиканський приватний сектор змуше­нії був удатися до масових позичок на світовому позичковому ринку.

Таким чином, "економічний стрибок", здійснений Мексикою у роки 'стабільного" зростання підготував грунт для гострих зовнішніх та нутрішніх колізій в економічній, фінансовій та соціально-політичній сфе-іах.

Президент Луіс Ечеверіа Альварес, прийшовши до влади 1970 року, намагався розв'язати назрілі проблеми націонал-реформістськими метода­ми. Він проголосив курс на створення суспільства "соціальної демократії", прагнув заручитися підтримкою широких верств населення і зміцнити по­зиції ІРП. У політичній сфері Ечеверіа оголосив демократизацію виборного процесу, реєстрацію опозиційних партій.

Його наступник Хосе Лопес Портільйо, який розпочав своє президен-ство 1976 року, своєю політикою в рамках програми "Союзу заради вироб­ництва" побічно сприяв зростанню зовнішньої заборгованості. Діяльність у межах цього "Союзу" полягала в активному стимулюванні приватного капі­талу, створенні сприятливого інвестиційного клімату в країні шляхом надан­ня приватному секторові різного роду субсидій та пільг. За підрахунками мексиканських учених, наприкінці 1970-х років понад третина державних витрат йшла на субсидії і вони склали 25 відсотків ВВП. 1980 року їхній обсяг перевищив розміри прибутків компаній національного приватного сек­тору. До цього необхідно додати відсутність ефективного контролю за вит­ратами коштів, що виливалося в непродуктивне та спекулятивне їх викорис­тання.

Останній рік президентства Лопеса Портільйо (1982)завершився зовнішнім боргом в 70 млрд.доларів, з яких майже 50 млрд.складав борг

455

держсектору. Упродовж 1982 року уряд двічі здійснив девальвацію песо сто­совно долара: запроваджувалося два курси національної валюти: преферен­ційний - для виплати зовнішнього валютного боргу - і курс вільного ринку (відповідно до попиту - пропозиції). В країні процвітав "чорний ринок". "Файюка"- нелегально ввезені товари-заполонили ринки міст. Підприємці несхвально сприйняли запровадження Двох курсів національної валюти, оскільки це викликало подорожчання імпорту.

У серпні 1982 року мексиканський уряд звернувся до своїх кредиторів з проханням надати мораторій на обслуговування зовнішнього боргу. До кінця року необхідно було погасити основну частину боргу в 21 млрд. до­ларів та виплатити проценти - 5 млрд.доларів.

За цих умов зросла втеча капіталів за кордон, сума яких склала, за оф­іційними даними, понад 50 млрд. доларів. Ситуація вимагала надзвичайних заходів. Виступаючи 1 вересня 1982 року перед конгресом із щорічним звітом про діяльність уряду, президент оголосив націоналізацію приватних банків. Цей захід не підтримали лише фракції правих партій.

Країна вступила у смугу гострої фінансово-економічної кризи.

Фінансово-економічна криза початку 1980-х років та політика уря­ду Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 роки). Упродовж 1981-1982 років у Мексиці точилася передвиборна боротьба за крісло президента. 3 1919 року влада в країні, як і посада президента, належала Інститущйно-революційній партії (ІРП), яка незмінно вигравала президентські перегони. В самій ІРП існувала особлива система відбору кандидата на найвищу посаду в країні. Вище керівництво партії, лідером якої був президент, не володіючи жодною офіційною партійною посадою, за рік до виборів висував кандидатами дек­ількох діячів партії. Вважалося, що вибір єдиного кандидата здійснюють керівники трьох секторів ІРП: робітничого, селянського та народного (се­редні верстви). Насправді ж вирішальне слово залишалося за діючим прези­дентом. У Мексиці таку систему називають методом "пальця" ("дедо"). А належить цей палець президентові. Після цього з'їзд партії затверджує кан­дидата.

Всі інші партії також висувають своїх кандидатів на президентських виборах.

Кандидатом від ІРП на виборах 1982 року став міністр планування і державного бюджету Мігель де ла Мадрид Уртадо. Лейтмотивом його чис­ленних виступів було: моральне оновлення суспільства, боротьба з коруп­цією та інфляцією, демократизація влади, рівноправність усіх громадян. У зовнішньополітичному плані кандидат обіцяв продовжувати курс Лопеса Портільйо, спрямований на захист національного суверенітету й незалеж­ності країни, на підтримання тісних зв'язків зі США та контакти з Кубою, на ліквідацію конфліктів у Центральній Америці тощо.

456

1 вересня 1982 року Мігеля де ла Мадрида було обрано президентом. На той час йому виповнилося 47 років. Економіст за фахом, президент закі­нчив Національний автономний університет Мексики, здобув ступінь магі­стра в Гарвардському університеті. Одним з його викладачів у Національно­му університеті був Лопес Портільйо. який став згодом його політичним наставником.

Перед новим президентом постали найскладніші за всю повоєнну істо­рію Мексики проблеми.

Запроваджена у Мексиці у післявоєнні роки, як і в ряді інших латиноа­мериканських держав, імпортозамінна економічна стратегія, спрямована на розвиток національної промисловості за безпосередньою участю держави, вичерпала себе на рубежі 1970-1980-х років. У 1980-і роки Мексика вступи­ла з украй розбалансованою на макроекономічному рівні економікою, з ви­робництвом, що перебувало у стані стагнації, з ціновою нестабільністю і досить гострими проблемами соціальної нерівності та злиденного рівня життя значної частини населення.

Розпочався перехід до принципово іншої моделі неоліберальної, тобто відкритої ринкової економіки, ефективної та конкурентоспроможної на світо­вих ринках.

В травні 1983 року новий уряд оприлюднив національний план роз­витку на 1983-1988 роки, в якому йшлося про переорієнтацію експорту на­фти і сировини на експорт готової продукції. Передовсім було скорочено державні витрати і припинено дотування нерентабельних малих і середніх приватних підприємств, що спричинило їхнє масове закриття (у 1986 році кожні три дні закривалася в середньому одна фабрика). Таким чином, в ше­сти промислових галузях було звільнено 150 тисяч осіб. Безробіття торкну­лося не тільки кваліфікованих робітників і спеціалістів, але й значної части­ни працівників народної освіти, охорони здоров'я, викладачів вищої школи. Натомість підприємствам, які спеціалізувалися на виробництві експортної продукції, надавалися фінансові пільги, кредити, для них створювалася інфра­структура і розроблялося відповідне законодавство. У привілейованому ста­новищі знаходилися "макіладорас" - іноземні, переважно північноамери­канські підприємства, які мали особливі пільгові умови для своєї діяльності. Працювали вони на імпортних сировині і матеріалах, користувалися правом часткового або повного вивезення продукції на зовнішній ринок. Сектор макіладорас спеціалізувався на випуску електронних та електротехнічних виробів, легкових автомобілів, двигунів, деталей тощо. Завдяки цьому екс­порт готової продукції з 1981 по 1988 рік зріс на 22 відсотки.

Аграрний сектор по-старому переживав нестачу капіталовкладень і виявився неспроможним задовольнити потреби країни в продуктах харчу­вання і сировині для промисловості. Постійно зростав імпорт зерна. Майно-

457

ва диференціація населення досягла безпрецедентних у новітнії! історії Мек­сики масштабів. Справжньою бідою стала інфляція. Так, з 1982 по 1987 рік купівельна спроможність мінімальної зарплати знизилася на 50відсотків. 1987 року офіційно зареєстровано 4,5 млн. безробітних (17,6 відсотка еко­номічно активного населення) А якщо врахувати осіб, які не мали постійної роботи, то цей показник перевищував 40 відсотків. До цього додалася інша трагедія. Відомо, що Мексика знаходиться в зоні підвищеної сейсмічної ак­тивності. Один із найсильніших землетрусів стався 19 березня 1985 року. Того дня, за офіційними даними, загинуло 10 тисяч мексиканців, за іншими даними -понад 50тисяч.

За розв'язання боргової кризи, яку переживала Мексика та інші держа­ви, взялися світові фінансові організації. 1985 року на спільній сесії Міжна­родного валютного фонду та Міжнародного банку розвитку і реконструкції у Сеулі було схвалено нову програму оздоровлення кредитно-фінансової системи капіталізму - так званий план Бейкера, суть якою полягала у виді­ленні упродовж трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд. доларів для підтримання економіки 15 найбільших краін-боржників. Однією із пер­ших у цьому списку була Мексика.

Мексиканський уряд домігся також 14-річної відстрочки боргових пла­тежів. Надано було низку інших пільг, приміром, засновано спеціальний фонд при МБРР (1,9 млрд. доларів) для компенсації Мексиці валютних вит­рат у разі зниження цін на нафту або падіння темпів економічного зростан­ня до 3-4 відсотків і нижче. Здійснено відповідну реорганізацію зовнішньо­го боргу мексиканського приватного капіталу.

Нововведенням у механізмі врегулювання боргів приватного сектору стали так звані операції "своп" - обмін боргових зобов'язань приватних ком­паній на їхні акції.

Таким чином, шестирічні реформ (1982-1988 років) не принесли струк­турних змін в економіку, зате вони заклали юридичні основи майбутньої модернізації.

Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої рин­кової економіки. В 1987 році правляча 1РП висунула кандидатом на поса­ду президента 39-річного Карлоса Салінаса де Гортарі, вихідця з родини, представники якої брали участь у революції 1910-1917 років. Він здобув еко­номічну освіту в Національному університеті, а згодом - вчений ступінь док­тора політекономії в Гарвардському університеті США. Активний член 1РП. В уряді М. де ла Мадрида був міністром програмування і держбюджету, на­лежав до технократів, які пропонували нові принципи прискореного розвит­ку країни.

На виборах 1988 року Салінас де Гортарі переміг з невеликою перева­гою свого головного суперника К.Карденаса, сина Ласаро Карденаса, прези-

458

ден та Мексики 1930-х років.

Подальше просування реформи випало на адміністрацію президента Карлоса Салінаса де Гортарі. В інаугураційній промові він виклав основні положення Національного плану розвитку економіки на 1988-1994 роки як продовження попереднього, і висловився досить оптимістично щодо перс­пектив її модернізації та структурних змін.

Ліві сили поставилися до планів Салінаса де Гартарі критично, поси­лаючись на можливі негативні наслідки самоусунення держави від регулю­ючої ролі та засилля іноземного капіталу. До речі, мексиканська економіка, без перебільшення, тримається на іноземному капіталі, переважна частка якого, понад 60 відсотків загального обсягу, надходить зі США. Свого часу її було визнано однією з найпривабливіших у світі для іноземного капіталу. Секрет цього феномену криється в лібералізації умов функціонування цих інвестицій в національній економіці: в 58 галузях прямі іноземні інвестиції можуть сягати 100 відсотків капіталу, а ще в 36, куди раніше іноземний кап­італ не мав доступу, межа цих капіталовкладень не може перевищувати 49 відсотків. За 1989-1993 роки обсяг іноземних інвестицій у мексиканську еко­номіку наблизився до 30 млрд.доларів.

Салінас де Гортарі у відповідь на критику запевнив своїх опонентів, що не варто боятися того, що іноземці приберуть до своїх рук усе національ­не багатство. По-перше, тому, що вітчизняні підприємці здатні конкурувати з іноземним капіталом; по-друге, держава згідно з конституцією зберігає за собою всі стратегічні галузі економіки (нафтодобувна, енергетична, заліз­ниці). Суть же змін, які мали відбутися в країні, полягала, на думку прези­дента, якраз у тому, щоб повернути державі її первісне призначення, а саме: роль захисника національного суверенітету і носія соціальної справедливості. "Парадокс у тому, - наголошував він,- що держава в Мексиці стала великим і одночасно слабким власником, оскільки прагнення бути присутньою у всіх сферах призвело до ігнорування нею прямих соціальних обов'язків перед народом".

К.Салінас де Гортарі виявився послідовним у впровадженні своєї лінії. Наприкінці 1988 року кількість компаній за участю державного капіталу ско­ротилася ( з урахуванням приватизованих за М. де ла Мадрида) з 1 155 до 390. 1989 року держсектор скоротився ще на 300 підприємств. На початку 1990 року уряд оголосив продаж 65 підприємств. Серед них були два найб­ільших металургійних заводи Мексики "Альтос Орнос" і "Сікартс", чиї ак­тиви складали майже 5,4 млрд. доларів, а також велика гірничо-добувна ком­панія "Мінера де Кананеа" - головне підприємство з видобутку міді в країні та п'яте у світі. Окрім цього, приватизації підлягала державна компанія "Те-лефонос де Мехіко" ("Телмекс"), від продажу якої уряд планував одержати 4 млрд. доларів. Це - найважливіший акт приватизації в Латинській Америці і

459

четвертий у світі.

За такі рішучі дії, спрямовані на перебудову економіки, Салінаса де Гортарі навіть наділили неофіційним титулом "Маргарет Тетчер Латинської Америки".

Проте не все було таким однозначним у процесі приватизації. Протес­ти викликала, зокрема, денаціоналізація металургійних підприємств компаній "'Мінера де Кананеа", "Телмекс", які були рентабельними. Те ж саме сталося з наміром приватизувати нафтохімічну галузь. Щоб подолати цей опір, уряд змушений був видати спеціальний декрет, який визначив новий статус цієї галузі як непрюритетної, другорядної.

Приватизація банківської системи Мексики стала наступним кроком у діяльності адміністрації Салінаса де Гортарі. Вона логічно витікала з проце­су ліберальних реформ і мала на меті пристосувати національну фінансову систему до потреб ринку. Справа полегшувалася тим, що відповідно до па­раграфу п'ятого статті 28-ої Конституції банківська сфера не належала до стратегічних галузей, а, отже, її приватизація була легітимною.

Станом на 1990 рік результати нової економічної стратегії, якщо взяти за основу три найголовніших макроекономічних показники (ВВП, інфляція, зайнятість), засвідчували, що країна поступово виходить з кризової ситуації 1982-1983 років. Валовий внутрішній продукт зріс 1989 року на 3,1 відсотка (замість запланованих 1,5 відсотка), в тому числі промислове зростання скла­ло 4,8 відсотка. Що стосується інфляції, то її рівень різко знизився - з 157 відсотків у 1980 році до 23 відсотків на середину 1990 року. Чітко окресли­лася тенденція до зменшення безробіття, і, навпаки, обнадійливими стали перспективи працевлаштування, особливо у сфері послуг, будівництва, торгівлі. У промисловості, наприклад, зайнятість упродовж перших трьох місяців 1990 року відповідно зросла на 10,8, 9,3 та 7,6 відсотка. Найдинам-ічнішим сектором у цьому сенсі виявилася "макіладорас". За порівняно ко­роткий час Мексика за обсягом експорту випередила Бразилію. При цьому традиційна стаття мексиканського експорту - нафта, на яку припадала його левова частка, поступилася готовій продукції. На 20 млрд. доларів скоротив­ся зовнішній борг, хоч сума його залишалася все ще дуже високою - понад 79 млрд. доларів (40 відсотків ВВП). У 1987 році він складав 107 млрд. до­ларів (відповідно 60відсотків ВВП).

Реформаторський курс президента Салінаса де Гортарі, попри всі по­зитивні результати, мав суттєві прорахунки. Рівень безробіття все ще був високий, що пов'язано було із закриттям дрібних і середніх підприємств. Так, за чотири роки (1987-1990) роботу втратило 20 відсотків людей, а 45 відсотків працездатного населення були зайняті неповний робочий день. Орієнтація ж. економіки країни на зовнішні ринки призвела до застою у га­лузях (виробництво продуктів, текстилю, наперу, будівництво, деревооброб-

ко

на промисловість), які традиційно працювали на внутрішній ринок. До цьо­го необхідно додати різке підвищення цін: плата за електроенергію зросла на 200 відсотків, за телефон - на 700, вартість бензину - на 8, газу - на 5, державного житла - на 49 відсотків. Не сталося позитивних зрушень і в аграрному секторі. Можна погодитися з думкою ряду мексиканських еко­номістів, які стверджують, що "Мексика стала багатшою, а мексиканці біднішими" Найбільшим тягарем, що його уряд залишив у спадщину своїм наступникам, виявився пасив платіжного балансу, який 1994 року сягнув 28 млрд. доларів і становив 8 відсотків ВВП. А це, за міжнародними фінансо­вими нормами, неприпустимо високий рівень. До того ж надходження фінан­сових засобів ззовні вже не перекривали цього дефіциту.

Непередбаченим виявилося і скорочення запасів іноземної валюти: лише за період з 1 листопада до 20 грудня 1994 року вони зменшилися з 17 до 6,5 млрд. доларів. За цих умов новий президент Ернесто Садільйо (1994-2000 роки) вдався до такого засобу гальмування кризи як девальвація національ­ної валюти песо на 13 відсотків. При цьому не повідомлялося про заходи, які гарантували б сталість нового обмінного курсу. У відповідь зарубіжні інвес­тори почали звільнятися і відмовлятися від авуарів у песо. Натомість,уряд Мексики зробив ще один крок, який сприяв поглибленню кризи - запрова­див вільний курс песо. Оприлюднений на початку січня 1995 року комплекс стабілізаційних заходів не зупинив кризу. На кінець січня вартість песо у доларовому виразі впала на 40 відсотків, а валютні резерви зменшилися до 3,5 млрд.доларів.

Про те, яку загрозу для окремих ланок світового господарства стано­вила мексиканська валютна криза, свідчить блискавична реакція на неї роз­винутих країн Заходу і безпрецедентний за обсягом міжнародний план уря­тування становища. Щоб попередити колапс фінансової системи Мексики, а разом з нею і всієї світової фінансової системи, Сполучені Штати Америки, Міжнародний валютний фонд, Банк міжнародних розрахунків, консорціум міжнародних комерційних банків, Канада і група південноамериканських держав у короткі терміни визначилися з підтримкою Мексики, надали уря­дові президента Ернесто Садільйо позики на загальну суму 53 млрд. доларів.

Внутрішні заходи, спрямовані на подолання кризи в країні, були тради­ційними, хоч спостерігачі і назвали їх драконівськими, а експерти ООН більш зважено - новою політикою суворої ощадливості. По-перше, було істотно підвищено ціни, а інфляцію передбачили на рівні 42 відсотків до кінця 1995 року. Намічалося, щоправда, й підвищення на 10 відсотків мінімальної заро­бітної плати, яка до того дорівнювала 65 доларам на місяць.По-друге, крім зазначених заходів, на 35 відсотків підвищено ціни на нафтопродукти, на 20 відсотків - тарифи на електроенергію. По-третє, внесено корективи до фіскального законодавства: податок на додану вартість підвищено з 10 до 15

461

відсотків. Незмінною залишалася валютна політика, збережено режим "вільного плавання" за новим песо, хоча, при цьому й знято верхню і нижню межі, запроваджені напередодні кризи. Розроблено спеціальну програму удосконалення банківської системи вартістю в 3 мільярди доларів, яку проф-інансував кредитами Світовий банк.

Наслідки мексиканської валютної кризи в Латинській Америці визна­чили як "ефект гекіли", тобто ефект надмірної переоцінки ефективності реформування і втрати самоконтролю за надзвичайних умов. Криза стала результатом надто великого залучення зарубіжних грошових засобів, над­мірного знецінення національної грошової одиниці - песо, обвального пад­іння обсягів валютних резервів, втрати ліквідності активами, особливо "пе-собонами" - короткостроковими цінними паперами, з допомогою яких знач­ною мірою фінансувалися реформаторські заходи.

За оцінками експертів ООН, адаптація національної економіки Мекси­ки до нових умов буде супроводжуватися скороченням обсягів виробництва, збільшенням безробіття, зменшенням обсягів споживання та капіталовкла­день, а також зниженням реального рівня заробітної плати і прибутків пере­важної частини населення, зумовленого поглибленням інфляції. Не виклю­чено, що нова "політика суворої ощадливості" призведе до посилення соц­іальних та політичних заворушень.

Інституційно-революційна партія, яка протягом десятиліть обстоюва­ла ідею активної ролі держави у сфері економіки, з 1980-х років почала підтримувати неоліберальну модель, що передбачає приватизацію та залу­чення інвестицій. У 1990-х роках розгорнулась гостра боротьба між при­бічниками та противниками неоліберальної моделі економічних реформ. Погіршення соціально-економічної ситуації та політична дестабілізація у ці роки зумовили зміцнення позицій прихильників соціал-демократичних по­глядів. Це відбилося у програмних документах, прийнятих на XVII Націо­нальній асамблеї партії (1996 року) та у виборчій платформі 1РП 1997-2000 років.

Ситуацію в Мексиці дестабілізувало також повстання індіанців у штаті Чіапас у 1994 році та вбивство того ж року кандидата в президенти від 1РП Л.Д.Колосіо. Повстанці вимагали стабілізації економічної ситуації, розши­рення політичних прав індіанців.

У липні 2000 року до влади прийшов альянс "За зміни". Цією подією завершився тривалий період домінування Інституційно-революційної партії у мексиканській політичній системі.

Таким чином, протягом 1980-1990-х років у Мексиці відбувся процес модернізації економіки та політики. Економічні перетворення мали цикліч­ний характер, успіхи змінювалися кризами. Одна з головних причин невдач - занадто швидкі темпи реформування. Важливу роль у здійснені реформ у

462

Мексиці відіграла інтеграції зі США та Канадою. Співробітництво-з розви­нутими країнами допомогло не лише збільшити обсяг експортно-імпортних операцій, а й зміцнити власний авторитет на міжнародній арені. Бурхливі події сталися і в політичній сфері. Головна серед них - втрата Інституцшно-революційною партією монополії на владу, яку вона тримала протягом деся­тиліть.

4. Чилі

Соціально-економічний та політичний розвиток Чилі у другій по­ловині 1940 - 1960-х роках. У повоєнні роки Чилі увійшли до категорії розвинених капіталістичних держав Латинської Америки. Ії характеризува­ли високий рівень урбанізації, розвинена соціальна структура, численне, добре організоване і активне робітництво. В результаті "імнортзамінної індустріалізації" обсяг продукції обробної промисловості Чилі з 1938 по 1958 рік зріс в 2,4 раза. За участю держави були закладені основи важкої промис­ловості, створено державну нафтову компанію (ЕНАП), яка володіла моно­польним правом на розвідку, видобуток та переробку нафти. Виробництво електроенергії за 20років (до 1958року) зросло у 5,5 раза.Розвивалася хімічна промисловість. Окрім великих компаній, діяло багато дрібних та середніх підприємств, кількість яких зростала й далі. Провідна чилійська галузь - видобувна - не зазнала бурхливих темпів розвитку, обсяг її про­дукції за 20 років (до 1958 року) зріс лише на 20 відсотків. Видобуток міді не зростав, принаймні, до середини 1950-х років. Іноземні інвестиції складали на 1948 рік 793 млн. доларів, з них 536 (68 відсотків) були американські; 1953 року - 1 020 млн. доларів, з них 813 млн. (80 відсотків) належали США. Половина експорту Чилі припадала на Сполучені Штати.

У сільському господарстві панівним залишався латифундизм. Стагна­ція сільськогосподарського виробництва при зростанні населення з 5,1 млн. осіб у 1940 році до 7,7 млн. в 1960 році вела до збільшення імпорту аграрної продукції.

У післявоєнний час Чилі мала високу питому вагу найманої праці: в 1950 році - 70 відсотків економічно активного населення. У промисловості (без кустарного виробництва) того ж 1950 року було зайнято 380 тисяч роб­ітників та службовців. Ще близько 200 тисяч працювали на будівництві, в електроенергетиці, на транспорті. Загальна чисельність чилійського робіт­ничого класу 1950 року становила понад 1 млн. осіб, а 1960 року - 1,2 млн., тобто половину економічно активного населення. Безземельні та малозе­мельні маси в селі сягали майже півмільйона.

В політичному житті Чилі після другої світової війни перевагу мали ліві та демократичні сили. 1941 року помер президент Педро Агірре Серду. Постало питання обрання нового. В січні 1942 року було відновлено Народ-

463

ний фронт під назвою Демократичного альянсу, до якого ввійшла, крім ра­дикалів, соціалістів, комуністів, демократів, частина лібералів. Кандидат Демократичного альянсу Хуан Антоніо Ріос отримав більшість на президен­тських виборах 1лютого 1942року.

Перед парламентськими виборами 1945 року позиції Демократичного альянсу дещо послабилися, соціалісти вийшли з нього. Зростала роль пра­вих партій -консерваторів та лібералів.

Після смерті Ріоса 4 вересня 1946 року відбулися лові президентські вибори, на яких перемогу здобув кандидат Демократичного альянсу ради­кал Рафаель Гонсалес Відела (1946-1952 роки). Президент Відела сформу­вав уряд з представників Демократичного альянсу за участю радикалів, лібе­ралів та трьох комуністів. З ініціативи комуністів уряд видав низку декретів про експропріацію деяких великих латифундій, націоналізацію двох заліз­ниць, було запроваджено державну монополію на торгівлю пшеницею та борошном. Інші законопроекти, як-то: про створення державного банку, об­меження привілеїв американських міднорудних компаній, підвищення по­датків на великий національний та американський капітали не знайшли підтримки.

Лави комуністів зростали (з 10 тисяч осіб до війни до 50 тисяч 1946 року). На муніципальних виборах 1947 року вони набрали 16,5 відсотків голосів (91 тисяча осіб), випередивши інші партії. Проте розпал "холодної війни", відмова США надавати економічну допомогу в разі дальшого пере­бування комуністів в уряді стали причиною того, що 16 квітня 1947 року президент Г.Гонсалес Відела оголосив про вихід комуністів з уряду. Було сформовано новий кабінет - кабінет "національної концентрації" - у складі радикалів, лібералів і консерваторів. Це був серйозний поворот у політиці президента і радикальної партії, які пішли на блок з правими партіями.

Новий кабінет застосував жорсткі заходи проти страйків, зокрема, шах­тарів. 1 жовтня в країні було запроваджено надзвичайний стан, керівників компартії та профспілок заарештовано, багатьох вислано на північ у табір Пісагуа. Події 1947 року позначили розпад Демократичного альянсу і зага­лом політики Народного фронту.

Уряд Гонсалеса Відели виступив одним з ініціаторів військового дого­вору про взаємодопомогу між 21 американською державою, який підписа­но в Ріо-де-Жанейро у вересні 1947 року. 21 жовтня 1947 року він розірвав дипломатичні відносини з СРСР. У квітні 1948 року Гонсалес Відела вніс законопроект'ТІро захист демократії", який набрав чинності 2 вересня 1948 року і за яким компартію було оголошено поза законом і заборонено Конфе­дерацію трудящих Чилі, контрольовану комуністами. В квітні 1952 року чи­лійський уряд уклав зі США двосторонній договір про взаємодопомогу і обопільну оборону.

464

З 1949 року по 1952 рік у зв'язку з підвищенням плати за проїзд у міському транспорті, зростанням цін та репресивними заходами й політич­ними переслідуваннями прокотилася нова хвиля страйків. Уряд пішов на поступки, звільнивши 200 профспілкових ватажків, дозволив вільні вибори у профспілках; у вересні 1952 року видав закони про амністію політв'язнів та легалізацію профспілок. Компартія вийшла з підпілля.

Складні процеси у повоєнний період проходили у Соціалістичній партії. Вони пов'язані були зі ставленням до політики Гонсалеса Відели. Партія розкололася на Народно-соціалістичну (НСП), яка виступала проти ради­калів і уряду і за союз робітничих партій, за запровадження в Чилі "диктату­ри пролетаріату", та помірковану Соціалістичну партію, у якій продовжува­лися суперечки між реформістами - прихильниками співпраці з урядом Гон­салеса Відели та противниками такої співпраці, які закликали до союзу з комуністами та іншими опозиційними до уряду партіями. Ця боротьба за­вершилась перемогою другої течії, яку очолив сенатор Сальвадор Альенде.

В листопаді 1952 року соціалістична й комуністична партії утворили Фронт єдності, який висунув на президентських виборах 1952 року свого кандидата - соціаліста Сальвадора Альенде (1908-1973), хірурга за фахом, одного із засновників соцпартії, міністра охорони здоров'я в урядах Народ­ного фронту та Демократичного альянсу у 1939-1942 роках, з 1945 року -сенатора.

Народно-соціалістична ж партія підтримала "незалежного" кандидата генерала Карлоса Ібаньеса дель Кампо, який обіймав посаду президента в 1927-1931 роках і якому на час виборів виповнилося 75 років. Стояв він на нашонал-реформістських позиціях, декларував захист природних багатств, аграрну реформу, скасування закону "Про захист демократії" та військовий договір зі США. Генерал переміг на президентських виборах 4 вересня 1952 року, набравши 49 відсотків голосів; за його конкурента С.Альєнде прого­лосувала всього 51тисяча виборців (5,3відсотка).

Політиці уряду К.Ібаньеса (1952-1958 роки) були притаманні нацюнал-реформістські риси. Він вживав заходи, спрямовані на зміцнення позицій національного капіталу та сприяння промисловому прогресу, на співпрацю із західноєвропейськими країнами та Японією; 1953 року підписав договір з пероністською Аргентиною. Однак, обіцяна ним аграрна реформа не була здійснена. Зазнали невдачі і спроби встановити контроль над профспілками; не поспішав він скасовувати закон "Про захист демократії" та легалізувати компартію. Уряд не зміг також зупинити інфляцію, яка зросла з 22 відсотків 1952 року до 76 в 1955 році, та нестримне підвищення цін. Це спричинило нові страйки та консолідацію лівих сил. 1953 року в Сантьяго був створений Єдиний профцентр трудящих (КУТ) Чилі, який об'єднав більшість органі­зованих робітників та службовців (понад 300 тисяч осіб). КУТ підтримали

465

ліві партії, які у травні 1954 року організували 24-годинний загальний страйк за участю 700тисяч осіб. У вересні цього ж року застрайкували шахтарі. Уряд пішов на поступки, підвищивши зарплату деяким категоріям робітників, а водночас запровадив надзвичайний стан. Проте 16 грудня після демонст­рації, в якій узяло участь 60 тисяч осіб, надзвичайний стан був скасований і відправлений у відставку міністр внутрішніх справ та економіки. Влітку 1955 року знову розпочався загальний страйк за участю рекордної кількості учас­ників - 1,2 млн. осіб. Страйкарі вимагали чергового підвищення зарплати, поліпшення умов праці, скасування закону "Про захист демократії".

Спільні акції робітників поступово зблизили соціалістів та комуністів. Так само НСП відійшла від підтримки уряду К.ібаньєса. У лютому 1956року ліві сили (КПЧ, СП, НСП та інші партії) об'єдналися у Фронт народної дії (ФРАП). На виборах 1958 та 1964 років за ФРАП голосувало до 40 відсотків виборців.

В умовах такого конфронтаційного розвитку чилійського суспільства стабілізуючою силою стала християнсько-демократична партія; вона нама­галася перехопити ініціативу у лівих сил. ХДП Едуардо Фрея керувала краї­ною з 1964 по 1970 рік і упродовж цього часу-відповідно до програми "Ре­волюція в умовах свободи" здійснила низку реформ. Серед них - радикаль­ну аграрну реформу (1967), за якою латифундії понад встановлений макси­мум підлягали конфіскації з виплатою їхнім власникам компенсацій та про­давалися селянам на виплат. В результаті з 100 тис. селянських родин, які потребували землі, 29 тисяч отримали її. Уряд Е.Фрея здійснив "чилізацію міді" шляхом поступового викупу акцій американських компаній. 51 відсо­ток цих акцій стали власністю чилійської держави (при збереженні техніч­ної співпраці і адміністративного контролю з боку американців). Були побу­довані нові школи, активізувалося житлове будівництво, розширено права профспілок та масових організацій. Але ряд проблем залишилися не розв'я­заними: інфляція склала 40 відсотків на рік, кількість безробітних зросла, зовнішній борг становив 2,8 млрд. доларів. Проте в умовах стабільного сус­пільного розвитку та подальшому просуванні реформістських зусиль ХДП була надія подолати їх.

Чилійська революція (1970-1973 років). Реформи Е.Фрея розв'яза­ли ініціативу трудящих, які вимагали більш рішучих змін. Протягом 1969 року число учасників страйків збільшилося в 6 разів і склало 1 млн. осіб. Після падіння курсу песо у червні 1970року збанкрутувало понад 700підприємств. Ситуація загрожувала стати некерованою. Ліві організації 1969 року об'єдналися в Народну єдність, до якої увійшли комуністи, соціалісти, радикали, Рух єдиної народної дії (МАПУ), який відколовся від ХДП, та інші групи. У жовтні 1969 року було попереджено спробу нового військово­го перевороту.

466

В таких умовах в Чилі відбулися президентські вибори. За посаду пре­зидента боролися три претенденти: Сальвадор Альенде від Народної єдності, Радоміро Томпч від правлячої центристської ХДП і Хорхе Алессандрі від правих партій. За них проголосували відповідно 37,28, 35 відсотків виборців. За чилійськими законами, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, остаточне рішення приймає парламент. У парламенті ж, обраному ще 1969 року, Народній єдності належало 89 депутатських місць, ХДП - 72 і правим партіям - 39. В цій ситуації політична боротьба в країні набрала особливої гостроти, яка вихлюпнулася на вулиці. В рядах ХДП ут­ворилося сильне ліве крило, яке підтримало С.Альенде. Командувач зброй­ними силами Рене Шнайдер відмовився від організації путчу, за що у жовтні 1970 року поплатився життям. Проте армія залишилася нейтральною і за нового командувача Карлоса Пратса.

24 жовтня 1970 року конгрес (парламент) більшістю голосів затвердив С.Альенде на посаді президента країни. Це сталося за умови, що кандидат-сощаліст від Народної єдності підпише "Статут конституційних гарантій", розроблених НЄ та ХДП, який гарантував діяльність опозиції, проведення вільних виборів, свободу друку, автономію університетів, відмову від одер-жавлення засобів масової інформації. За "Статутом" президент не мав права звільняти чиновників з мотивів їхніх політичних переконань, створювати збройні формування поза армією та поліцією тощо.

Президент-соціаліст та його уряд, який склали соціалісти, комуністи, радикали та інші партії НЄ, розробили програму виведення країни з кризи та побудови парламентським шляхом соціалізму в Чилі. Почалося втілення в життя надзвичайного плану боротьби з безробіттям, що дало можливість збільшити кількість зайнятих на 200 тисяч осіб. Було підвищено мінімальну заробітну плату й розмір пенсій, збільшено витрати на соціальне забезпе­чення, житлове будівництво, освіту та охорону здоров'я, розгорнуто кампа­нію за ліквідацію неписьменності. Уряд різко знизив банківські проценти за надання кредитів, відновив дипломатичні відносини з Кубою, розширив пол­ітичне й економічне співробітництво з СРСР та іншими соціалістичними країнами. В результаті вжитих заходів частка зарплати у національному до­ході за 1971 рік зросла з 51 до 59 відсотків, а безробіття скоротилося з 8,3 до 3,8відсотка.

Побудова соціалістичного суспільства в Чилі здійснювалася вже вип­робуваними методами. У 1971 році уряд націоналізував власність найбіль­ших американських компаній у гірничодобувній та обробній галузях, у 1971-1972 роках - приватні банки та 110 з 250 підприємств, що належали великій національній буржуазії.

Уряд приступив до закупівлі акцій найбільших приватних банків, по­ставив під контроль держави діяльність усіх іноземних банків, запровадив

467

систему безплатного навчання й охорони здоров'я.

Завдяки аграрній реформі через два роки було покладено край лати­фундизму: 40 відсотків усієї оброблюваної землі розподілили серед селян. Зросло число кооперативів. Було ліквідовано три військово-повітряні бази США на чилійській території. Трудящі залучалися на всіх рівнях до управл­іння суспільним виробництвом. Дирекції підприємств, що були під контро­лем держави, здійснювало керівництво через адміністративні ради, до скла­ду кожної з яких входили на рівних засадах п'ять представників від трудово­го колективу та п'ять представників уряду. Крім рад, на націоналізованих підприємствах діяли виробничі комітети та комітети безпеки (у приватному секторі). Профспілки Чилі прийняли рішення про створення спеціальних груп контролю за виконанням рішень уряду з питань виробництва. У сільському господарстві виникали селянські ради та центри аграрної реформи.

На початковому етапі (до вересня 1971 року) заходи уряду С.Альенде підтримувала більшість населення. Про це свідчать муніципальні вибори у квітні 1971 року, коли Народній єдністі віддали голоси 50 відсотків виборців. Однак незабаром ситуація різко змінилася. Фактично вся сфера розподілу опинилася під контролем опонентів Народної єдності, що призвело до роз­риву економічного циклу виробництва й розподілу та відтворення. Виник "чорний ринок", який втягував у свою орбіту навіть державний сектор. Краї­на опинилася на межі економічного краху.

Державні системи безплатної охорони здоров'я, освіти, а також пенс­ійного забезпечення стали для держави непосильним тягарем. Приватне підприємництво не витримувало величезних податків. Почався відплив кап­італу за кордон. Це призвело до різкого погіршення економічного станови­ща широких верст населення. Робітництво, яке спочатку підтримувало уряд С.Альєнде, відповіло своєю випробуваною зброєю - страйками. Цим скори­сталися внутрішня і зовнішня опозиції. В першій половині 1972 року поча­лися виступи робітників на підприємствах міднорудної промисловості. Страй­карі вимагали збільшення платні та передачі державних підприємств їхнім трудовим колективам.

Учасники так званого "страйку хазяїв", що стався у жовтні - листопаді 1972 року, зажадали скасувати рішення уряду про створення державної транс­портної компанії. До них приєдналися продавці та крамарі. У відповідь уряд у 24-х з 25-ти провінцій запровадив надзвичайний стан. Страйк переріс у загальний. Його учасники поставили вимогу повернути підприємства влас­никам, затвердити конституційну реформу, яка забороняла експропріацію підприємств без згоди конгресу, розпустити народні комітети забезпечення, створені для боротьби із спекуляцією, скасувати цензуру на радіомовленні, запроваджену військовими властями у зв'язку з надзвичайним станом, тощо.

У листопаді 1972року С.Альєнде ввів до складу уряду військових.

468

Парламентські вибори у березні 1973 року засвідчили падіння популярності уряду: хоч 43 відсотки виборців голосували за ліві партії, Народна єдність втратила 6відсотків виборців порівняно з 1971роком.

Після березневих виборів президент вивів з уряду генералів і сформу­вав його з представників партій Народної єдності. Авторитет лівих військо­вих швидко падав. У липні 1973 року почався страйк власників вантажного транспорту, який в умовах гористої місцевості був основою транспортної системи Чилі. Життя країни було фактично паралізоване. Тільки із середини липня до кінця серпня 1973 року сталося понад 1,5 тисяч диверсій. Вибух­нув заколот правих офіцерів, його придушили вірні урядові військовики. У ті ж місяці 1973 року армія розпочала активні насильницькі дії проти тру­дових колективів - пошуки зброї, арешти робітничих ватажків тощо.

С.Альєнде так і не став президентом усіх чилійців. На нього тиснули соціалісти, штовхаючи на порушення конституції країни. Представники ліво­го революційного руху, які формально не входили до Народної єдності, втілю­вали в життя авантюристські плани "будівництва" соціалізму: захоплювали маєтки, промислові підприємства, створювали "індустріальні зони" з "вла­дою трудящих". Ще 1971 року соціалісти висунули гасло збройного захоп­лення влади, а вже в 1972-1973 роках почали створювати паралельні збройні структури. Країні опинилася перед загрозою громадянської війни.

Збройні сили Чилі, і особливо так званий "конституціоналістський сек­тор" військових прихильників С.Альєнде, залишилися лояльними до уряду НЄ, бо діяв він в рамках закону і дотримувався "Статуту конституційних гарантій". В березні 1973 року командувачі ВПС, ВМС та сухопутних сил вийшли з уряду. Це ослабило позиції НЄ і полегшило організацію змови в армії. Число прихильників Альенде у збройних силах зменшувалося, про­відну роль у них відігравали генерали-змовники. Наприкінці серпня 1973 року подав у відставку К.Пратс, його замінив А.Піночет. Опозиція протис­тавила урядові Народної єдності широкий фронт, який об'єднував велику і середню буржуазію, латифундистів, переважну більшість середніх верств. Співвідношення суспільно-політичних сил склалося не на користь НЄ. 11 вересня 1973року генерали-змовники почали збройний путч. Танки та військова авіація обстрілювали і штурмували президентський палац Ла-Мо-неда. Президент С.Альєнде відмовився подати у відставку, заявивши:" На цьому перехресті історії я готовий заплатити життям за довіру народу". Зі зброєю в руках він захищався до останку. Владу захопила військова хунта, і за законами військової ієрархії її очолив генерал Аугусто Піночет Угарте. Режим, що запанував, за своїм характером був правоавторитарним дикта­торським.

Правоавторитарний режим А.Піночета (1973-1990 роки). Після приходу до влади хунта на чолі з А.Піночетом запросила групу експертів так

469

званої "чикагської школи", школи неолібералізму (засновники М.Фрідмен, Ф.Найт, Т.Саймонс та інші) для розробки стратегії економічного розвитку країни.

Експерти запропонували провести лібералізацію цін, скасувати забо­рони на підприємницьку діяльність, запровадити сприятливу податкову сис­тему, денаціоналізувати підприємства, суттєво скоротити державні витрати, визначити реальний обмінний курс песо щодо долара.

На основі цієї моделі військові приступили до оздоровлення національ­ної економіки й виправлення помилок, яких припустилися спочатку демох-ристияни, а потім і Народна єдність.

Хунті вдалося справитися з проблемами розвитку Чилі, хоч країні до­велося пройти через важкі кризові ситуації. Перша криза почалася одразу ж після перевороту і була пов'язана з приватизацією. Цей процес проходив з величезними труднощами, оскільки переважна більшість фабрик і заводів функціонували за рахунок державних дотацій і були нерентабельними. Коли ж відкрилися двері для імпортних товарів, місцева індустрія виявилася не­спроможною конкурувати з ними, що спричинило масові банкрутства і 30-відсоткове безробіття.

Нові труднощі приніс 1982 рік. Падіння цін на основні види традицій­ної чилійської сировини спробували зупинити за рахунок встановлення но­вого, значно вищого, але реалістичного курсу долара по відношенню до чи­лійського песо. Рівень купівельної спроможності населення різко знизився. Багато підприємств після "шокової терапії" збанкрутувало. Однак станови­ще поступово стабілізувалося, оскільки курс Піночета на зростання експор­тних можливостей країни виявився успішним.

Провадилася політика демонтажу державного сектора. Промислові підприємства передавали приватним інвесторам. Так, переважну більшість з них в обробній промисловості було продано місцевим фінансовим групам та іноземним фірмам за так званими "цінами реалізації". У 1974-1978 роках колишнім власникам були повернуті 294 раніше націоналізованих підприє­мства, а ще 200 - продано з торгів за зниженими цінами. 112 державних підприємств продали за 290 млн. доларів, хоч балансова вартість тільки 21 з них становила 300 млн. доларів. В цілому приватний сектор придбав за зни­женими цінами активи державних промислових фірм на суму 1,5 млрд. до­ларів.

Державна корпорація КОРФО, яка відігравала за часів С. Альенде клю­чову роль у структурній перебудові економіки, зазнала значних змін: у її влас­ності залишилися лише декілька компаній (нафтова, вугільна, металургійна, цукрова). Однак згодом процес деприватизації захопив і їх - значна частина акцій цих компаній перейшла до рук приватних інвесторів.

Важливим каналом нагромадження капіталу у приватному секторі ста-

470

ли також заходи уряду, спрямовані на реорганізацію та оздоровлення підприємств за рахунок державних коштів, після чого вони поверталися при­ватним власникам. Було встановлено порівняно низькі тарифні ставки за послуги виробничій інфраструктурі, що стало додатковим джерелом нагро­мадження капіталів приватними фірмами. Імпортні мита військова хунта зменшила до рівня 10 відсотків. Споживання імпортних товарів значною мірою здійснювалося за рахунок розширення системи закупівель у кредит, що збагачувало внутрішній ринок.

Хунта вжила заходів для реорганізації сільського господарства. Було припинено кооперативний рух і наділення найбідніших селян землею та сільгоспмашинами. Поновлювалися у правах великі землевласники, сільська і торговельно-посередницька буржуазія. Було взято курс на розширення виробництва сільськогосподарської продукції на експорт. Протягом 1976-1980 років посівні площі під 14 основними продовольчими культурами (в основному зерновими) скорочувалися щорічно приблизно на 17 відсотків, зате зростали площі під бавовником та іншими технічними культурами.

Відводячи державному сектору допоміжну роль, військова хунта взяла курс на широке співробітництво з іноземним капіталом. У 1974 році Чилі вийшла з Андського пакту, перебування в якому не відповідало політиці уря­ду щодо іноземного капіталу. Цей крок стимулював широкий приплив до країни іноземних інвестицій. Відповідно до прийнятого в 1974 році закону "Про режим іноземних інвестицій" іноземні інвестори одержали право на прибутки без будь-яких обмежень, а також податкові, митні та інші пільги. Був заснований спеціалізований банк для розробки проектів, який забезпе­чував іноземних вкладників проектною документацією. Для налагодження безпосередніх контактів з іноземними фірмами, надання їм відповідної еко­номічної інформації та ознайомлення з інвестиційним "кліматом" організо­вувалися щорічні "форуми інвесторів".

Це дало відчутні результати. Протягом 1974-1984 років в економіку країни було вкладено 2,26 млрд. доларів, з них 3/4 становили інвестиції США, які пішли головним чином у гірничорудну промисловість. При цьому найбільші мідні рудники залишилися в руках держави. Іноземні капіталісти значно розширили пошуки корисних копалин, зокрема нових родовищ міді у північних провінціях країни, а також нафти на континентальному шельфі.

В обробну промисловість було вкладено відносно невелику суму іно­земного капіталу. Протягом 1974-1981 років Комітет з іноземних капіталов­кладень затвердив інвестиційні проекти на суму 417 млн. доларів. Це пояс­нюється тим, що попит на готову продукцію у країні задовольнявся за раху­нок її імпорту, обсяг якого у 1981 році становив 1,8 млрд. доларів, або понад 25 відсотків вартості всієї продукції місцевої обробної промисловості.

Уряд заохочував створення змішаних підприємств. У 1974-1981 роках

471

Комітет з іноземних капіталовкладень схвалив 726 проектів на загальну суму 6,4 млрд.доларів.

Найбільший інтерес іноземний капітал виявив до експортних галузей промисловості -целюлозно-паперової, рибної, деревообробної. Так, у 1974-1981 роках іноземні інвестиції в рибну промисловість становили 81 млн. доларів, з них 47 -в окремі проекти.

Таким чином, уряд Піночета вирішував економічні проблеми країни переважно за рахунок іноземного капіталу. Наприкінці 1970-х років тільки 30 відсотків інвестицій у промисловість здійснювалося за рахунок коштів власних підприємств, 13 - за рахунок місцевого позичкового ринку, решта, тобто 57відсотків, складали внески іноземних кредиторів.

Ринкова економіка забезпечила сприятливі умови для консолідації та зміцнення місцевого капіталу. За рахунок купівлі державних підприємств та майна за відносно низькими цінами, спекулятивних операцій на фондовій біржі та в банківській сфері, переваг та пільг при одержанні кредитів від міжнародних валютно-фінансових закладів та іноземних приватних банків національні чилійські фінансові об'єднання набрали сили, почали на рівних співробітничати з іноземним капіталом, а подекуди й диктувати свої умови на ринку капіталів країни. Важливим джерелом нагромадження стали також для чилійських фінансових установ високі процентні ставки на банківські позички (30-40відсотків).

Характерно, що іноземні кредити надавалися передусім національним фінансовим групам. У 1976-1978 роках зарубіжні банки виділили для про­мислового розвитку країни 1,1 млрд. доларів, з них 511 млн. (46 відсотків) -одержали 70 підприємств, які були під контролем національних фінансових груп.

1973 року на ринку позичкового капіталу 4 місцеві групи контролюва­ли 45 відсотків усіх банківських позик у країні. Національні фінансові групи поступово почали набирати сили. В 1979 році три групи (Ларріна, Віале та Латте) контролювали 46відсотків активів 250великих приватних підприємств.

Однак такі жорсткі заходи уряду не одразу привели до стабілізації еко­номіки. В середині 1970-х років обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) Чилі зменшився на 13відсотків і до 1980року зростав дуже повільно.

Тривала й далі мілітаризація країни, зміцнювався репресивний апарат. Тільки протягом 1975-1979 років на закупівлю зброї витрачено 2,7 млрд. доларів: було придбано 3 підводні човни, понад 70 бойових літаків, бронет­ранспортери, гармати, протитанкові та протиповітряні ракети тощо.

На початку 1980-х років у найбільших центрах світової економіки зно­ву почалася криза, яка позначилася й на Чилі. Спроби забезпечити стабіль­не функціонування господарства на основі всебічного форсування експорту

472

зазнали невдачі через падіння попиту на чилійські товари у країнах розвину­того капіталізму і встановлення ними митних бар'єрів з метою захистити власні ринки від товарів з країн, що розвиваються.

За форсування лише галузей, які працювали на імпорт, довелося запла­тити велику ціну: в умовах загострення іноземної конкуренції посилився процес розорення чилійських власників. Лише у 1980році збанкрутувало 20 відсотків дрібних підприємств, інші різко згорнули свою діяльність. Ста­ли банкрутами: в 1980році 427компаній, в 1981 - 500,у 1982 - 800.

У цих умовах уряд А.Піночета, намагаючись оздоровити державний бюджет й ослабити інфляційний процес, вдався до зменшення державних витрат, у тому числі й на соціальні потреби. Скорочення дефіциту держбюд­жету з 5 відсотків від ВВП у 1984 році до 4,5 відсотків - у 1987 році, хоч і негативно вплинуло на платоспроможність широких верств населення, од­нак у цілому сприяло виходу економіки країни з кризи і створенню переду­мов для її стабільного розвитку.

З метою захистити національну фінансову систему від струсів Цент­ральний банк Чилі почав надавати "надзвичайні позики", дозволив перекази на свої рахунки банківських зобов'язань, що втратили термін, увів держав­ну гарантію депозитів приватних банків тощо. Для цього держава виділила до середини 1980-х років 6 млрд.доларів.

Для регулювання зовнішньоторговельних операцій було підвищено до 20 відсотків розміри імпортного мита, знижено експортні податки та деваль­вовано національну валюту - з 39 песо за долар у 1980 рот до 170 песо - у 1985 році. Зниження експортного мита та девальвація песо створили спри­ятливі передумови для розширення експортних операцій. Управління зі спри­яння експорту разом з Комітетом Організації Об'єднаних Націй з промисло­вого розвитку (ЮНІ ДС) заснували спеціалізований банк з розробки проектів. Так, у 1982 році зарубіжним компаніям було запропоновано 50 проектів, реалізація яких забезпечила приплив до країни 600 млн. доларів у вигляді прямих іноземних капіталовкладень та 250 млн. доларів - у формі позичко­вого капіталу. Іноземні монополії взяли участь у реалізації 636 проектів, вклавши в них 1,3 млрд. доларів. Близько 80 відсотків цієї суми припадало на капітал США. Державна нафтова корпорація ЕНАП уклала угоду з аме­риканськими компаніями на проведення нафторозвідувальних робіт на площі 9 млн. га напівдні країни.

Щоб пом'якшити проблему зовнішнього боргу, військова хунта вдала­ся до його дефінансування шляхом відстрочки платежів та отримання нових позик від Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконст­рукції і розвитку, приватних іноземних банків. Тільки протягом 1980-1985 років іноземні банки надали з цією метою нові позики на.суму 11 млрд. до­ларів. До кінця 1980-х років у структурі державної заборгованості 70 відсотків

473

припадало на державні гарантії з зовнішньої заборгованості приватного сек­тора. Окрім цього, для сплати зовнішнього боргу вирішено було розпрода­ти цінні державні папери на фондовій біржі США за зниженим курсом (60-70відсотків номіналу), що також дало свої результати.

Починаючи з 1984 року, економіка Чилі стабілізувалася, аз 1988 року її розвиток активізувався і триває донині. Однак за успіхи, як і за все, треба платити. Економічна політика Піночета була не просто жорсткою, а й не­щадною: соціальна ціна стабільності виявилася зависокою. Процвітання досягалося шляхом репресивних заходів, які розв'язали руки підприємцям та військовій хунті. Було закрито нерентабельні виробництва, удвічі скоро­чено кількість робітників, приречено на вимирання цілі заводські селища, заборонено страйки. Уряд А.Піночета скасував усі громадянські свободи, розпустив Національний конгрес, оголосив поза законом політичні партії Народної єдності, припинив діяльність інших громадських організацій. Ма­сового характеру набрало порушення прав людини. 38 496 осіб були заа­рештовані. Долю 682чилійців, які пропали безвісти, не з'ясовано й досі, 1134 особи загинули від рук агентів диктатури, 1300 - подали позов до суду за те, що зазнали тортур. І це,на жаль, ще не все. Зовсім недавно виявлено цілі могильники невідомих жертв. Слід, однак, зазначити, що повідомлення лівих сил про мільйонні жертви військової хунти не підтвердилися.

Привабливі цифри розвитку - це лише фасад будівлі чилійської еконо­міки. 5 млн. чилійців ( з 12-ти) перебувають за межею бідності. В країні посилилася поляризація - соціальна, економічна, географічна. Рік у рік ско­рочуються асигнування на соціальні потреби. З 1975 року, зокрема, соціальні витрати надушу населення зменшилися на 30 відсотків. Прибутки ж надушу населення з 1980 по 1989 роки зросли лише на 1,2 відсотка. Та їх розподіл дуже нерівномірний. У 20 відсотків населення (найбагатших) вони різко збільшилися, а у 80 відсотків населення - різко зменшилися. Бідняки з пе­редмість незадоволені. Раніше, за часів С.Альенде, були черги за продо­вольством, а багатьох товарів не було в продажу. Тепер усе є, але платні ви­стачає лише, щоб не померти з голоду.

У 1983 році Чилі імпортувала зернові на 300 млн. доларів, хоч можли­вості країни дозволяли прогодувати себе й ще принаймні пів-Америки. До лав безробітних потрапило 6.5відсотка працездатного населення, багато було частково безробітних. У першому півріччі 1990 року інфляція станови­ла 11,2 відсотки, а вже кінці року - 25 відсотків. ВВП зріс того ж року на 3-4 відсотки. Активне сальдо у торгівлі становило 913 млн. доларів. Загальна сума зовнішнього боргу Чилі щодо ВВП виявилася найбільшою в Латинській Америці - 17 млрд.доларів.

Один з авторів чикагської економічної школи М.Фрідман пояснює це тим, що розроблена для Чилі модель може давати збої, оскільки "розрахова-

474

но її для демократичної країни".

Керівник режиму генерал Піночет, зваживши на брак соціальної підтримки, наприкінці 1970-х років зробив спробу легітимізувати свою пол­ітичну діяльність. З цією метою 11 вересня 1980 року проведено плебісцит з приводу прийняття нової конституції. Його результати дали уряду значну підтримку з боку чилійців. Конституцію було прийнято і введено в дію в жовтні 1980 року. Вона закріпиала авторитарний тип демократії, в якій пре­зидент мав широкі виконавчі повноваження.

5 жовтня 1988 року відбувся ще один плебісцит, під час якого чилійці мали вирішити: чи зберегти в країні військовий режим, чи передати владу цивільним органам. Народ висловився за демократичні перетворення. Відпо­відно до результатів плебісциту 14 грудня 1989 року відбулися президентські вибори, перемогу на яких отримав кандидат від коаліції 17-и політичних партій "Згода заради демократії", лідер ХДП Патрісіо Ейлвін Асокар. Його підтримало 55,2 відсотка чилійців. У передвиборній програмі нового прези­дента йшлося про відновлення демократичних свобод, досягнення націо­нального порозуміння, посилення ролі парламенту, реформи в армії тощо. Ставши главою держави на 1990-1993 роки, П.Ейлвін започаткував етап будівництва основ демократичного ладу.

Чилі в 1990-х роках. Уряд, що його очолив 72-річний лідер ХДП П.Ейлвін, був коаліційним. До його складу увійшли 10міністрів, у тому числі міністр внутрішніх справ, оборони та фінансів, які належали до хрис­тиянсько-демократичної партії, також міністри-соціалісти, від радикалької партії та інших політичних сил.Уряд спирався на широкий спектр лівоцен-тристських сил і мав достатні можливості, щоб консолідувати чилійське сус­пільство, що було вкрай необхідно. Так почався по суті перехідний період в політичному житті Чилі, бо президент здійснював свою програму реформ на підставі конституції 1980 року, прийнятої за А. Піночета і яку присягався виконувати. Згідно з основним законом, збройні сили були гарантом демок­ратії та внутрішнього порядку в країні, а керівництво ними належало голов­нокомандувачеві А.Піночету та його прибічникам, повноваження яких зат­верджені на 8 років. Окрім того, контроль за діяльністю конгресу та уряду здійснювала рада національної безпеки, в якій військові мали чотири з семи місць. Уряд не мав також права усувати основний склад чиновників держ­апарату, профспілкову та муніципальну владу. Дев'ять сенаторів пожиттєво призначених Піночетом, як і він сам, позбавляли правлячі партії більшості у сенаті. Верховний суд республіки складався із суддів, призначених у попе­редні роки, яких не можна було поміняти. В тюрмах залишалося декілька сот політв'язнів, засуджених військовим режимом за "тероризм" і "загрозу національній безпеці". За діючим законодавством новий уряд мав повнова­жень на їхнє звільнення.

475

В цих умовах уряд П.Ейлвіна, виходячи з реальної розстановки сил та умов, вживав заходів, щоб утримати процес демократичних перетворень в мирних рамках. Через конгрес йому вдалося скасувати військові трибунали у цивільному судочинстві, заборону на антиурядові демонстрації. Почалося розслідування фактів корупції та фінансових махінацій військовими за по­переднього режиму, в тому числі старшого сина Піночета. У квітні 1990 року президентським декретом було створено Національну комісію правди та примирення (комісію Реттиги - за прізвищем голови), яка підтвердила факт загибелі в застінках режиму 2 279 осіб. Проти деяких винуватців жорстоких розправ було розпочато слідство. Уряд, однак, не пішов по шляху широко­масштабних судових процесів над військовими. Конгрес схвалив також дек­рет про амністію політв'язнів. Проект же нової конституції сенат відхилив.

В соціально-економічній сфері уряд Ейлвіна намагався закріпити до­сягнуті результати, але без "шокових" варіантів. Він продовжував політику, спрямовану на модернізацію устаткування і технологій промислових підприємств, на лібералізацію зовнішньої торгівлі і залучення в чилійську економіку іноземних капіталів. Всупереч прогнозам, що "чилійське диво" можливе лише за умови "сильної влади" Піночета, економічні показники за роки "цивільного" правління не погіршилися, а деякі, навпаки, стали кра­щими, зокрема, значно знизилася інфляція - з 22 відсотків у 1990 році до 13 відсотків у першій половині 1992-го. Чилі посіла друге місце в Латинській Америці (після Венесуели) за темпами економічного зростання -на 7відсотків щороку. Динамічна, відкрита чилійська економіка була привабли­вою для іноземного капіталу, обсяг якого 1991 року склав понад 1 млрд. до­ларів.

Окрім цього, економічна політика П.Ейлвіна мала чітко виражене соц­іальне спрямування. Збільшилася мінімальна зарплата (з 80-90до 110-130доларів), мінімальна пенсія складає 85 відсотків від мінімальної зарплати. Уряд розробив програми професійного навчання молоді, фінансової допо­моги дрібним та середнім підприємцям. За роки правління Ейлвіна на 20 відсотків збільшилися доходи найбідніших верств населення.

З приходом до влади цивільного уряду було покінчено з міжнародною ізоляцією Чилі. 1991 року в її столиці Сантьяго відбулися важливі міжна­родні форуми, зокрема, засідання ради Соцштерну, Генеральної Асамблеї ОАД. Президент П.Ейлвін відвідав з офіційним візитом практично всі дер­жави Західної.Європи. Зміцніли торговельно-економічні зв'язки Чилі з ЄЕС. Налагоджено дипломатичні стосунки з країнами Східної Європи, врегульо­вано питання щодо спірних територій з Аргентиною, відновлено консульські та торговельні відносини з Кубою, підписано угоду про вільну торгівлю з Мексикою, у повному обсязі відновлено стосунки зі США, з якими 1993 року також підписано аналогічну угоду. 1990 року після довготривалого розриву

476

знову відновлено дипломатичні відносини з СРСР. Україна та Чилі встано­вили економічні зв'язки 1992 року, обидві країни підписали угоди про за­хист інвестицій, про зниження податкового оподаткування тощо.

11 грудня 1993 року в Чилі відбулися чергові президентські вибори. Правляча коаліція - Об'єднання політичних сил за демократію - кандида­том у президенти на наступний термін висунула сина фундатора і багаторіч­ного лідера ХДП, екс-президента Чилі у Е.Фрея, також діяча ХДП Едуардо Фрея Руіс-Тальє - молодшого. За нього проголосувало 58 відсотків виборців. Його основним конкурентом був кандидат від правих сил Артуро Алессандрі (внук ХорхеАлессандрі, президента 1958-1964років).

Що ж стосується компартії Чилі, то вона переживає глибоку кризу і різкий спад впливу. В результаті парламентських виборів 1989 і 1993 років їй не дісталося жодного депутатського місця в конгресі. На президентських виборах 1993 року кандидат від компартії набрав всього 4,4 відсотка го­лосів. У відповідь ліві сили розгорнули терор. Лівацька організація "Фронт Мануеля Родригеса", до якої входить 7 бойових угрупувань (2 700 озброє­них екстремістів), з березня 1990 року до травня 1991 року здійснила 160 терористичних актів. І квітня 1991 року вони вчинили замах на сенатора Хайме Гусмана, відомого своїми правими поглядами. На його похороні був присутній А.Піночет. Багатотисячний натовп скандував:" Піночете, повер­нись до нас!", "Піночете, порятуй націю!".

Президентство Е.Фрея тривало з 1993 по 1999 рік. Його уряд продов­жив політику попередника, надавши їй більшої соціальної спрямованості. Активізувалася роль держави у підтримці національного підприємництва, в розвитку інфраструктури, системи народної освіти.

Історія розвивається по спіралі. Цю істину у черговий раз підтвердили події в Чилі. Майже через 30 років найвищу державну посаду знову зайняв соціаліст Рікардо Лагос Ескобар, який переміг у другому турі президентсь­ких виборів (в січні 2000 року). За нього проголосувало 51,3 відсотка ви­борців (його суперник Х.Лавін набрав 49 відсотків голосів). Противники кандидата-соціаліста залякували виборців тим, що "повернення соціалізму до палацу Ла-Монеда матиме такий же руйнівний ефект, як і за Сальвадора Альенде". Проте ці застереження не спрацювали. 62-річний Р.Лагос, юрист за фахом, став президентом Чилі на період з 2000 по 2005 рік включно. За час, що минув після виборів, чилійське суспільство значно просунулося по шляху демократизації, економіка країни розвивається найдинамічніше в ре­гіоні, значна частина населення має відносно високі й стабільні доходи. Щоправда, у 2000 році Чилі після тривалого періоду піднесення пережила деякий спад в економіці. Загалом стратегічний курс нового президента-соц-іаліста на збереження та вдосконалення соціально орієнтованих ринкових відносин залишається незмінним. Ставиться завдання досяітн семипроцен-

477

тного економічного зростання. При цьому Р.Лагос заявив, що не збирається націоналізувати корпорацію з видобутку міді, яка забезпечує левову частку валютних надходжень до бюджету. Іноземних же вкладників він запевнив у своєму твердому намірі зберегти для них режим найбільшого сприяння. Одним з пріоритетних завдань, на його думку, є продовження виплати у ще більших розмірах гак званого соціального боргу, який нагромадився за роки впровадження неоліберальної моделі шокової терапії. Упродовж шести років Р.Лагос передбачає створити 700 тисяч робочих місць, пом'якшити безроб­іття, яке склало 11 відсотків працездатного населення. Для заохочення се­редніх та дрібних підприємців, основного генератора нових робочих місць, планує запровадити систему мікрокредитів та резервних фондів. Готується спеціальний закон про допомогу безробітним. Розробляються також заходи, спрямовані на вдосконалення системи охорони здоров'я та освіти, особливо у сільській місцевості (підключення всіх шкіл до Інтернету; один клас - один комп'ютер).

Ключовим фактором забезпечення динамічного розвитку економіки і досягнення соціального миру повинно стати, на думку Р.Лагоса, налагод­ження розумних і справедливих відносин у трикутнику "держава-підприємці-трудящі".

В суспільно-громадській сфері новий президент життєво важливим вважає подальше зміцнення альянсу з християнськими демократами (в складі нового уряду представники ХДП отримали 7 із 16 міністерських посад), посилення контролю за соціалістами з метою попередження спроб звернути вліво, а також налагодження конструктивного діалогу з опозицією. Нарешті, Р.Лагос збирається докорінно реформувати піночетівську конституцію 1980 року і винести це питання на розгляд спеціального референдуму.

Дещо обабіч стоїть проблема А.Піночета. Суспільство дедалі більше переймається подальшою долею диктатора після його повернення з Англії на батьківщину (до речі, якраз напередодні інаугурації Р.Лагоса), сталися навіть серйозні зіткнення між прихильниками та противниками генерала. Одні вважають, що необхідно припинити судову справу у зв'язку з хворо­бою і неміччю А.Піночета, інші, що, навпаки, варто влаштувати гучний пол­ітичний процес і покарати його за злочини режиму, ним керованого. Р.Лагос дотримується тієї точки зору, що, по-перше, слід продовжити розслідування і з'ясувати обставини загибелі чи зникнення тисяч людей у роки диктатури. По-друге, можливий суд над А.Піночетом повинен відбутися в умовах суво­рого дотримання всіх юридичних процедур. Проблема А.Піночета - вкрай делікатна справа. І завдання Р.Лагоса, схильного до компромісів, зводиться до того, щоб зберегти не зовсім тривкий консенсус у суспільстві.

478

Розділ V. Міжнародні відносини після другої світової війни

Повоєнну епоху доцільно поділити на кілька періодів: 1) друга поло­вина 1940-х - 1950-і роки (відхід від співпраці в антигітлерівській коаліції, політика "холодної війни", військово-політичних блоків та гострої конфрон­тації двох світових соціальних систем); 2) 1960-і - перша половина 1970-х років (патові ситуації, породжені "холодною війною", та перехід до розряд­ки); 3) друга половина 1970-х- 1980-і роки (перемога консервативних тен­денцій, нові спалахи "холодної війни", поступовий перехід до реалістичної політики); 4) кінець 1980-х - 1990-і роки (завершення "холодної війни", роз­пад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі сучас­ного світопорядку).

1. Міжнародні відносини у другій половині 1940 - 1950-х років.

Перемога над фашизмом та завершення другої світової війни створи­ли нову ситуацію у світі: 1) гегемонію двох наддержав - США та СРСР, які відходять від спільної праці воєнного часу і розгортають боротьбу за утвер­дження свого впливу в різних регіонах планети, що започаткувало "холодну війну"; 2) створення світової соціалістичної системи, побудованої за радянсь­ким тоталітарним зразком; 3) піднесення національно-визвольного руху за незалежність у країнах Азії та Африки; 4) з новою силою виявилося праг­нення людства до утвердження ідей демократії, прав людини та відвернення нової війни.

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв'язанням нагальних міжнародних проблем. Серед них: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Утворення ООН, її структура, органи. Свідченням прагнень союз­ників по антигітлерівській коаліції забезпечити мир у світі та подальшу співпрацю стало утворення ООН. Цю проблему розглядали ще в роки війни, а наприкінці її, 25 квітня 1945 року, в Сан-Франциско відбулася міжнародна конференція за участю 47 держав. Запрошено було лише ті країни, які пере­бували в стані війни хоч би з однією із держав - союзниць Німеччини. Серед засновників ООН була і Україна. Конференція проходила довго і складно. В гострих суперечках вирішувалися питання про Генерального секретаря ООН, про компетенції Генеральної Асамблеї, принципи голосування в Раді Безпе­ки, про місце перебування організації, фінансування тощо. Нарешті, 24 жов-

479

тня 1945 року Статут ООН, підписаний 50 державами - членами, набрав чин­ності. У першому параграфі Статуту сказано, що ООН відповідно до прин­ципів справедливості і міжнародного права буде здійснювати мирними за­собами розв'язання міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть приве­сти до порушення миру. Ця міжнародна організація грунтувалася на прин­ципах суверенної рівності всіх її членів, при цьому вона не мала права втру­чатися у внутрішні справи жодної з держав -учасниць, за винятком ви­падків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримати мир. Ви­щим органом стала Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік, і Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) і 6 непостійних, котрі обирає Генеральна Асамблея на 2 роки. Рада Безпеки наділялася правом санкцій, блокади та застосування сили проти агресора. Кожен із постійних членів Ради Безпеки мав право "вето" на рішення, яке не відповідало його інтересам. Були затверджені й інші органи та порядок голосування в них: Рада опіки, Міжнародний суд. Секретаріат на чолі з генсеком ООН. Пізніше були створені спеціалізовані організації ООН: ЮНЕСКО (Організація з освіти, науки і культури), В03 (Всесвітня організація здоров'я), МОП(Міжнародна організація з праці). ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація), ЮН1СЕФ (Дитячий фонд ООН). Згодом було досягнуто домовленості про перебування шгабу-приміщення ООН в Нью-Йорку. Була й інша пропозиція - Женева.

Сучасну будівлю ООН у центрі Нью-Йорку було споруджено 1952 року. Фінансування організації мало відбуватися за рахунок внесків її членів за спеціальною шкалою, в основу якої було покладено обсяг національного (ва­лового) продукту на 1 мешканця та здатність отримувати іноземну валюту. За цією шкалою внесок СРСР, УРСР, БРСР у бюджет ООН в перші роки становив 7,4відсотка загальної суми її бюджету (США - 25відсотків).

Генеральний секретар ООН обирається одностайним голосуванням постійних членів Ради Безпеки. Першим генсеком ООН з 1946 по 1953 рік був норвежець Трюгве Лі; з 1953 по 1961 рік ці обов'язки виконував швед Даг Яльмар Хаммаршельд; з 1961по 1971 -представник Бірми У Тан ;з 1971 року - Курт Вальдхайм (Австрія), Хав'єр Перес де Куельяр (Перу); БутросГалі (Сгипет); нині Кофі Аннан (Гана).

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, да­валась взнаки "холодна війна", конфронтація між Заходом та Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН Захід блокував, сприймаючи їх як пропагандистські трюки, до 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини). Радянсь­кий Союз, у свою чергу, застосував право "вето" на вступ західних держав (Італії, Португалії, Іспанії). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прий­няла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утримали-

480

ся (серед них СРСР, УРСР, БРСР), мотивуючи це тим, що декларація не за­безпечує дійсних прав людини. Радянське керівництво вважало, що взірцем щодо прав людини може слугувати тільки СРСР. Але світова спільнота із зрозумілих причин не змогла оцінити цей взірець. _

Декларація складається з 30 статей. Ось деякі із них: всі люди народ­жуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина по­винна мати всі права і всі свободи; кожна людина має право на особисту недоторканість; ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; ніхто не повинен зазнавати тортур; кожна людина мас право вільно пересу­ватися, покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни; кожна людина має право на освіту, освіта ж повинна бути без­коштовною, хоча б початкова і загальна. Текст Декларації в СРСР не публі­кували аж до середини 1980-х років.

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року. Питання про долю переможеної Німеччини союзники розглядали впродовж війни, остаточно ж його було вирішено на Потсдамській (Берлінській) конференції (липень-серпень 1945 p.). Ситуація істотно відрізнялась від тієї, що склалася в кінці першої світової війни. Перемир'я, а згодом і мирний договір з Німеччиною не підписували. Вона беззастережно капітулювала. За рішенням союзників, Німеччину поділяли на чотири зони окупації: відповідно - СРСР, США, Англії, Франції. На такі ж зони поділили і Берлін. Союзники зобов'язували­ся здійснити в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітариза­цію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, тери­торія якої зменшувалася на 1/4 у порівнянні з 1938 роком. З територій, які відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домо­вилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Важливо підкреслити, що союзники вважали Німеччину єдиним економіч­ним цілим і висловилися за те, щоб у майбутньому відновити єдину демок­ратичну німецьку державу.

Нюрнберзький та Токійський судові процеси. Ці процеси стали підтвердженням курсу на післявоєнний демократичний світ. Вперше в міжна­родній практиці до судової відповідальності було притягнуто та суворо по­карано воєнних злочинців, в тому числі й тих, які брали участь у підготовці, розв'язанні й веденні загарбницької війни, в плануванні та здійсненні акцій, спрямованих на знищення мирного населення.

Рішення про створення військового трибуналу прийняли уряди СРСР, США, Великобританії і Франції 8 серпня 1945 року у Лондоні (Лондонська угода). До цієї постанови приєдналося ще 19 держав. Тоді ж було ухвалено Статут трибуналу, який створювали на паритетних засадах з представників 4-хдержав.

.;Г

481

Нюрнберзький судовий процес проходив з 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року. До суду міжнародного військового трибуналу були при­тягнуті вищі державні та військові діячі фашистської Німеччини. Захист обвинувачених взяли на себе 27 адвокатів. 8 з яких були у недалекому мину­лому членами нацистської партії. Процес тривав 3 17 днів. Його 407-е - ос­таннє - засідання було найкоротшим. 12 злочинців були засуджені до страти через повішання, 3 -на довічне ув'язнення, 4 -до тюремного ув'язнення терміном від 10до 20років.

Токійський судовий процес над головними японськими воєнними зло­чинцями проходив з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До кате­горії головних воєнних злочинців було віднесено 28 осіб: членів японського уряду, державних діячів, високопоставлених військовиків. В ході процесу двое з них померли, одного визнали недієздатним. 7 злочинців були засуд­жені до смертної кари через повішання, 16 -до довічного тюремного ув'яз­нення, 1 -до 20 років і 1 -до 7 років. Серед страчених - колишні прем'єр-міністри Японії, військовий міністр. 22 червня 1948 року вирок було вико­нано. Для виконання вироку з США привезли '"заслуженого" ката сержанта Джона Вуді, який аналогічну процедуру виконав після Нюрнберзького про­цесу.

Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних до­говорів з колишніми союзниками Німеччини, із союзниками Німеччини підписувалися перемир'я. Вони виходили з війни і навіть оголошували війну і воювали проти свого колишнього патрона. Для нагляду за дотриманням перемир'я у кожній з них були утворені Союзницькі контрольні комісії (СКК). Одним з першочергових післявоєнних завдань стало укладення мирних до­говорів з колишніми союзниками Німеччини - Італією, Угорщиною, Руму­нією, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської ко­аліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготов­ки проектів договорів обговорено і визначено на Потсдамській конференції. Цим повинна була займатися Рада міністрів закордонних справ - РМЗС п'я­ти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю.

Паризька мирна конференція відбувалася з 29липня по 15жовтня 1946 року за участю 21 держави. її робота, як і діяльність РМЗС, проходила непросто. Спочатку зав'язли на процедурних питаннях: якою кількістю го­лосів приймати рішення. Врешті-решт зійшлися на тому, що рішення бу­дуть прийматися і простою, і кваліфікованою (2/3) більшістю голосів. Три­валі дебати викликали територіальні питання (італо-югославський кордон та м.Трієст, грецькб-болгарський кордон), а також проблеми судноплавства по Дунаю, економічні та репараційні питання. Конференція завершилася тим, що прийняла лише рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС , підписано в

482 .

Парижі в лютому 1947року та ратифіковано всіма державами у вересні цього ж року.

В преамбулах мирних договорів йшлося про припинення стану війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов'язували переможені країни забезпечити своїм громадянам незалежно від раси, статі, мови чи релігії, всі демократичні свободи, не допускати відрод­ження фашистських організацій, затримувати й судити воєнних злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах.1938 року (до Югославії відходила східна частина Юлійської Крайнії, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та інші); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 (Віденські арбітражі 1938 року і 1940 років визна­но недійсними); кордони Румунії-за станом на 1 січня 1941 року (Північна Трансільванія переходила до Румунії); кордони Фінляндії - за договором з СРСР від 12 березня 1940 року (окрім цього, фінни віддавали СРСР область Петсамо (Печенгу) та район Порккала-Удд в оренду на 50 років, СРСР відмов­лявся від оренди півострова Ханко); кордони Болгарії залишалися незмінни­ми.

Військові постанови визначали чисельність національних армій в пе­реможених країнах (Італія: сухопутна армія - 250 тис. осіб, флот та авіація -по 25 тис, водотоннажність флоту-67500 тонн; Фінляндія: сухопутна армія 34400 солдатів та офіцерів, водотоннажність флоту - 10 тис. тонн). Спец­іальні статті встановлювали терміни евакуації союзницьких армій з тери­торій переможених країн, а саме - через 90 днів з часу набрання мирними договорами юридичної сили.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія випла­чувала Греції 45 млн. доларів репарацій; Румунія та Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн. доларів, Угорщина- 200 млн. доларів, Італія - 100 млн. доларів. Окремі статті зобов'язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені краї­ни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів жив світ у перші повоєнні роки.

Початок та розгортання " холодної війни": періодизація, причини. Хоча союзники загалом розв'язували нагальні повоєнні проблеми, проте над усім панував дух "холодної війни". «Холодна війна" - це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідео­логічній основі, яка характеризується боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Науковці як Сходу, так і Заходу відходять нині від звинувачення лише однієї з протилежних сторін у розгортанні "холодної війни" і покладають відпові­дальність на обидві сторони у виникненні однієї з найдраматичніших сто­зі*

483

рінок історії XX століття. Радянські історики і політики вважають початком "холодної війни" виступ У. Черчілля в американському м. Фултоні 5 березня 1946 року. Це не зовсім так, оскільки напруга у відносинах між союзниками виникла задовго до промови англійського політика. Прикладом може слугу­вати установча сесія ООН, атомне бомбардування Сполученими Штатами японських міст тощо. Нині, коли "холодна війна», сподіваємося, стала істо­рією, можна визначити її окремі етапи: 1) 1945-1948 роки, коли йшло спов­зання до конфронтації між СРСР та США, які прагнули закріпити за собою сфери впливу, здобуті в ході війни, і звинувачували один одного в агресив­них намірах; 2) з 1948 р. починається той особливий період, який, власне, і с "холодною війною", і який тривав до 1962 року. Цей етап започаткував гірора-дянський переворот у лютому 1948 року в ЧССР, далі - перша берлінська криза (квітень 1948 року - травень 1949 року), потім корейська війна 1950-1953 років і, нарешті, карибська криза 1962 року. Ворогуючі військово-пол­ітичні блоки провадили політику на межі війни. Найвиразніше це прояви­лося під час карибської кризи 1962 року. Саме перебіг цієї кризи примусив її учасників дійти думки, що гра за такими правилами неможлива, що пере­можців у ній не буде; 3) з 1962 року по 1989 рік - третій і останній етап "холодної війни". Ці роки теж були складними, але великі держави не дово­дили справи до такого рівня ескалації, як це було 1962року. В результаті на­лагодився фактично безперервний радянсько-американський діалог. Уже 1963 року було підписано московський договір про заборону випробувань ядер­ної зброї у трьох середовищах. Пізніше радянсько-американські стосунки зазнавали значних перепадів, але навіть у роки в'єтнамської та афганської воєн не доходили до такого небезпечного стану, як під час карибської кризи. Демократичні революції 1989року у східноєвропейських країнах, розпад соціалістичного табору, а незабаром і СРСР, завершили "холодну війну", хоча інерція мислення в дусі "холодної війни" ще час від часу проявляється. Буде­мо плекати надію, що це вже тільки інерція.

Щодо причин "холодної війни", то їх безліч. Шукати їх слід в історичній, ідеологічній, політичній, економічній та психологічній сферах. Не варто, як це роблять деякі дослідники, зводити проблему до якоїсь однієї причини, наприклад, до політики держав у Східній Європі, або до специфіки економ­ічного післявоєнного співробітництва, або до "німецького питання". Фено­мен "холодної війни" набагато складніший, ніж здається на перший погляд. Можна вказати на причини планетарного характеру, як це часто роблять аме­риканські історики: 1) жовтень 1917 року в Росії та розкол світу на дві по­лярні системи; 2) друга світова війна та її наслідки, котрі зумовили боротьбу за сфери впливу; 3)поява атомної зброї.

Частина західних істориків вказує на виключно суб'єктивні фактори "холодної війни" (характери керівників двох наддержав). Наведемо декілька

484

конкретних прикладів розвитку цієї війни. Перші її спалахи дали вже ял­тинські угоди, за якими був запланований поділ Європи на сфери впливу між союзниками. Так само і в Потсдамі у 1945 році Сталін, Труїуіен і Черчілль психологічно були готові до конфронтації. Американські союзники не под­ілилися з радянським керівництвом секретом існування атомної бомби та планами бомбардування Японії. Далі - фултонська промова Черчілля в бе­резні 1946 року, розкол Німеччини, план Маршалла, прорадянські перево­роти у країнах Східної Європи тощо.

Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна інтеграція в Європі. Пригадаємо, що після першої світової війни великі держави проігнорували повоєнні економічні проблеми. Це значною мірою призвело до появи фашизму. Прагнучи виправити допущену помилку, союз­нику ще в роки другої світової війни домовилися забезпечити після війни фінансову стабільність, попередити валютні війни, забезпечити міжнародну економічну співпрацю тощо.

Міжнародна валютна система, яка склалася у західному світі після Другої світової війни, називається бретгон-вудською. Це слово походить від назви курортного містечка Бреттон-Вуд, у штаті Нью-Хемпшир, де влітку 1944 року зібралася міжнародна фінансова конференція. В ній взяло участь 44 держави, в тому числі СРСР, США, Англія. Учасники конференції дійшли згоди про закріплення за американським доларом статусу світової резервної валюти, тобто головної валюти у міжнародних платежах та розрахунках. Справа в тому, що Сполучені Штати зосередили у себе близько 70 відсотків світового золотого запасу, тому у повоєнній валютній системі американсь­кий долар став неначе дублікатом золота. Уряд США гарантував іншим дер­жавам обмін їх доларових запасів (валютних активів) на золото за твердим співвідношенням. Звідси і походить бреттон-вудська валютна система. Вод­ночас були створені спеціалізовані фінансові організації в рамках ООН: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та роз­витку, завдання яких полягало у сприянні якнайшвидшій відбудові підірва­них війною економік та торгівлі між державами. Радянський Союз брав ак­тивну участь у конференції та розробці статутних документів фонду і банку. Передбачалося, що СРСР стане одним із провідних членів цих організацій. Проте його підписи відсутні на статутних документах цих світових фінансо­вих організацій, оскільки радянське керівництво розцінило засадничі прин­ципи у діяльності фонду, банку та умови надання кредитів як втручання імперіалістичних держав у внутрішні справи першої в світі соціалістичної держави.

Хоча СРСР ухилився від участі в бреттон-вудській фінансовій системі, західні держави, особливо США. наполягали на необхідності економічної допомоги Європі. 5червня 1947року держсекретар США Дж. Маршалл,

485

виступаючи перед студентами Гарвардського університету, висловився за широкомасштабну економічну допомогу європейським країнам за умови, то вони розроблять єдину програму відбудови своїх економік. Так виник план Маршалла - план економічної відбудови Європи. Наприкінці грудня 1947 року уряд США вніс на розгляд конгресу законопроект про план Маршалла терміном на 4 роки, відповідно до якого загальна сума американських суб­сидій та кредитів становила 17 млрд. доларів. 2 квітня 1948 року амери­канський конгрес схвалив план. Він діяв з 3 квітня 1948 року по ЗО грудня 1951 року. Тоді ж у квітні 1948 року у Парижі було скликано міжнародну конференцію, на якій європейські держави та США підписали спільну кон­венцію щодо виконання плану Маршалла.її підписали Англія. Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швей­царія, Португалія, Греція. Туреччина. В грудні 1949 року до плану приєдна­лась ФРН.

Радянські представники також взяли участь у Паризькій конференції. Але погляди обох сторін на план Маршалла були діаметрально протилежні. Радянські лідери розцінили його, як план закабаления Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності та політичної самостійності. Під тиском СРСР у плані не взяли участі соціалістичні країни та Фінляндія. Без­перечно, США у плані Маршалла мали відповідні власні інтереси - пере­довсім досягти політичної стабільності і тим самим попередити появу но­вих "фюрерів", нормалізувати міжнародні економічні відносини, стимулю­вати американський бізнес, обмін знаннями, ноу-хау тощо.

Головна практична мета плану полягала в тому, щоб досягти до кінця 1951 року такої економічної ситуації в Європі, яка б забезпечила нормаль­ний рівень життя людей без значної зовнішньої допомоги. В основу плану були покладені такі принципи: максимальні зусилля кожної країни щодо збільшення внутрішнього виробництва (було встановлено конкретні показ­ники щодо виробництва зерна, вугілля, сталі, розвитку автотранспорту, мо­дернізації промислового комплексу); забезпечення внутрішньої фінансової стабілізації (збалансування бюджету, впорядкування грошової емісії); розв­'язання проблеми дефіциту торговельного балансу шляхом розвитку експорту, ліквідації торговельних та валютних обмежень; відкрита публікація звітів про використання фондів, товарів та послуг, захист приватної власності тощо. Кожна із країн мала свої погоджені національні програми. За неповних 4роки дії плану американська допомога склала 12,4 млрд. доларів. Кредити видавали терміном на 3,5 року (пільговий термін 7,5 року) під процентну ставку 2,5відсотка річних.

План Маршалла остаточно розколов світ на два табори. СРСР ініцію­вав, у свою чергу, створення під своєю егідою "соціалістичних економічних та фінансових еквівалентів". Так, 1949 року було засновано Раду Економіч-

486

ної Взаємодопомоги, Міжнародний банк економічного співробітництва та Міжнародний інвестиційний банк. Ці валютні інституції також надавали кредити, але соціалістичним країнам під символічний процент. Було створе­но і власну регіональну валюту - так званий перевідний карбованець.

Економічна інтеграція західноєвропейських держав розвивалася успі­шно. В 1950 році з ініціативи Франції (для своєрідного контролю за потенц­іалом ФРН) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до складу якого входило шість держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер­ланди, Люксембург) і яке передбачало визначення квот на виробництво вуг­ілля і сталі, єдині ціни, поступове зменшення мита, заснування спільного грошового фонду. 1957 року "шістка" підписала Римські угоди про ство­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або "Спільного ринку"), яке також мало на меті поетапне вільне переміщення в рамках това­риства товарів, капіталів, робочої сили, зниження мит тощо. В рамках ЄЕС були сформовані наднаціональні інститути - Раду (на рівні міністрів - як вищий орган з координації з правом вето кожного учасника), Комісію (про^ відний виконавчий орган), Асамблею (консультативний орган, який формуєть­ся на представницькій основі і названий пізніше Європарламентом), Суд (ви­щий арбітражний орган).

З кінця 1960-х років розпочався другий етап західноєвропейського інтег­раційного процесу. 1972 року ЄЕС поповнився новими членами. До його складу увійшли Великобританія, Ірландія, Данія; 1986 року - Іспанія, Пор­тугалія, Греція. З 1 січня 1995 року до них приєдналися Австрія, Швеція і Фінляндія (всього 15країн).

В царині політичної інтеграції також відбулися важливі зрушення. Сут­тєво зросла роль Ради ЄЕС, у діяльності якої почали брати участь керівники держав-учасниць співтовариства. 1978 року запроваджено прямі вибори на партійній основі до Європарламенту, що надало нової ваги цьому органу.

По-різному здійснювалася економічна інтеграція в Латинській Аме­риці. Під керівництвом відомого аргентинського економіста Рауля Пребіша 1948 року було розроблено програму модернізації всіх економічних та соц­іальних структур на основі індустріалізації, інтенсивного розвитку сільсько­господарського виробництва і ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Вона дістала назву доктрини ЕКЛА (Економічна комісія ООН для країн Латинської Америки). 1960 року створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізовану 1983 року в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Розвивалася співпраця в рамках інших органі­зацій: Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС), Субрегіональної Андської групи, Амазонського пакту (1978 p.), Аргентино-Бразильської інтег­рації (1986 p.). Інтеграційні процеси розвивалися і у Карибському басейні, де з 1973 року діє Карибське співтовариство (КАРІКОМ), яке об'єднало 14

487

держав. У рамкахцього товариства функціонує Спільний ринок.

Німецьке питання. Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало німецьке питання. Йшлося про статус Німеч­чини після її капітуляції.. Як сказано вище, Німеччина та Берлін були под­ілені на 4 зони окупації, і союзники домовилися здійснювати тут політику чотирьох "Д". Проте кожна із сторін по-своєму тлумачила ці принципи. В радянській зоні окупації створювалися органи влади з прорадянськи на­лаштованих соціал-демократів та комуністів. СРСР поспішно демонтував німецькі підприємства, вивозив найцінніше устаткування, техніку, стратегічні та інші матеріали. Таке масове, необмежене пограбування країни, що зазна­ла поразки, прикривалося формулою "вилучення в рахунок репарацій". На­томість у грудні 1946 року було об'єднано американську та англійську зони окупації в Бізонію. Пізніше до них приєдналася Франція і було створено Тризонію. Переговори, які відбувалися між колишніми союзниками упро­довж 1947 року, виявилися безрезультатними. СРСР не підтримав пропози­цію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересуванця громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 року, США. Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеч­чину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве ско­рочення програми репарацій та демонтажу підприємств у західних зонах. У відповідь на ці сепаратні дії союзників СРСР розпочав з лютого 1948 року блокаду західних зон Берліна. Так виникла перша берлінська криза, яка три­вала до весни 1949 року і яка завершилася розколом Німеччини на дві дер­жави: у вересні 1949 року було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року -НДР, з якою СРСР одразу ж встановив дипломатичні відносини. Але і після цих акцій спроби розв'язати німецьке питання тривали. Вже у лютому 1950 року Верховний комісар США в Німеччині Д. Макклой надіслав офіційну ноту голові СКК генералові В.Чуйкову з пропозицією провести "загально-німецькі вільні вибори''. Перемога СЕПН за умови вільної конкуренції партій та ще п під міжнародним контролем виглядала маловірогідною. Не дивно, що і керівництво НДР і СРСР проігнорували американську пропозицію. 1951 -1952 років Москва та Східний Берлін запропонували скликати нову сесію РМЗС з німецького питання та виробити проект мирної угоди з Німеччи­ною, який передбачав її нейтральний військовий статус. К.Аденауер зайняв найнепримиреннішу позицію щодо радянського проекту.

Після смерті Сталіна з ініціативи західних держав відбулася чотирис­тороння конференція з німецького питання (січень - лютий 1954 року). Ра­дянський Союз наполягав знову на ідеї німецького нейтралітету, доповнив­ши її потребою створення тимчасового загальнонімецького уряду, виведен-

438

ня окупаційних військ і проведення вільних загальнонімецьких виоорів. Позиція ж західних країн базувалася на "плані їдена", який передбачав не­гайне об'єднання Німеччини шляхом загальнонімецьких виборів. Сторони не дійшли згоди.

Женевська нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції (липень 1955 року) завершилася також безрезультатно. СРСР погоджувався на ідею вільних виборів, але за умови невходження ФРН до НАТО. План нейтраль­ності Німеччини західні держави відкидали напріч. 9 травня 1955 року ФРН стала членом НАТО. 1957 року учасники переговорного процесу поверну­лися знову до ідеї вільних виборів під міжнародним контролем, що фактич­но означало ліквідацію НДР. СРСР та НДР оцінили її як "нереальну". Зате через рік радянське керівництво у ноті урядам США,Англії, Франції та ФРН в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на "дем­ілітаризоване вільне місто". В разі невиконання цього плану Москва погро­жувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берлі­ном. Дослідники вважають цей інцидент початком другої берлінської кризи.

Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали конструктив­них результатів. 13 серпня 1961 року було споруджено берлінський мур (спо­чатку поставили огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, а зго­дом її замінили бетонною стіною), будівництво якого зняло з порядку денно­го німецьке питання.

Створення військово-політичних блоків. Демаркаційна лінія "холод­ної війни" логічно переходила зі сфери економічної та політичної у площи­ну військову. СРСР упродовж 1945-1949 років пов'язав країни Східної Євро­пи (прорадянського блоку) двосторонніми договорами про дружбу, взаємо­допомогу та співробітництво. У свою чергу, західні держави (Англія, Фран­ція та країни Бенілюксу) в березні 1948 року підписали в Брюсселі Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну само­оборону ( Західний союз чи Брюссельський пакт). В рамках цього союзу невдовзі були створені спільні збройні сили. Західний союз став прообразом НАТО. Навесні та влітку 1948 року розпочалися консультації та зустрічі між західними державами та США з приводу розширення Брюссельського пак­ту. 4 квітня 1949 року було підписано договір про створення Північноатлан­тичного пакту (НАТО). Його членами стали 12 країн: США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Іслан­дія, Португалія. За формою Північноатлантичний пакт - це договір про ко­лективну взаємодопомогу. Він був покликаний компенсувати вплив тодіш­нього СРСР та мирно полагоджувати суперечки між країнами-членами НАТО. Водночас були створені структурні підрозділи НАТО: Рада НАТО (з міністрів закордонних справ), Комітет оборони ( з військових міністрів), Фінансово-економічниіі комітет (з міністрів фінансів), формувалися спільні збройні сили.

489

1952 року до НАТО увійшли Греція й Туреччина. Ефективність цього блоку зменшувалася позаблоковим існуванням ФРН. У 1955 року вона стала чле­ном Північноатлантичної о пакту, формувалася західнонімецька армія, про­те окупаційний режим трьох держав зберігався протягом наступних 50 років. У ті ж дні, коли ФРН стала членом НАТО, тобто у травні 1955 року, СРСР та контрольовані ним східноєвропейські держави заснували свій військово-пол­ітичний союз - Організацію Варшавського договору (Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу), до складу якого увійшли 8 країн: Ал­банія (вийшла з організації 1968 року), Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз. Згідно з договором створю­валися об'єднані збройні сили, Політичний консультативний комітет та інші органи. Офіційна преса радянської доби постійно твердила про виключно наступальний характер НАТО. Зате Варшавський договір трактувався лише як оборонна організація. Документи, які стали відомими лише сьогодні, свідчать, що до 1988 року ОВД планувала тільки наступальні операції з на­несенням першими ядерного удару. Лише після 1988 року у зв'язку з горба-човськими новаціями ОВД перейшла до стратегії "активної оборони" і в наступних військових маневрах виявилося, що армійські підрозділи не го­тові до оборони: не вистачало належної техніки та навичок (рити окопи, бун­кери тощо). Про штучність ОВД свідчить її раптовий крах 1991 року після розпаду СРСР.

У 1950-і роки було створено ще ряд військовополітичних блоків. 1951 року в Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АН-ЗЮС) за участю США, Австралії та Нової Зеландії; у Манілі 1954 року зас­новано Організацію Південно-Східної Азії (СЕАТО). до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія. Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок створено у 1955 року за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану (Багдадський пакт, який 1959 року пе­рейменовано в СЕНТО після виходу з нього Іраку). Одночасно нарощувала­ся гонка озброєнь. СРСР провів перше випробування власної атомної бомби у 1949році, Англія-1952.Водневу бомбу випробували в СРСР у 1953році, у США- 1954, в Англії- 1958. В середині 1950-х років з'явилися міжконти­нентальні балістичні ракети, підводні човни-ракетоносці.

Ще наприкінці 1940-х років у світі виникло ряд регіональних конфліктів: у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході. Вони пов'язані були з процесом деколонізації, який почався після другої світової війни. В листо­паді 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про скасування британського мандату і створення на території Палестини двох держав -арабської та єврейської. Місто Єрусалим виділялося в самостійну адмініст­ративну одиницю. Одразу ж загострилися відносини Ізраїлю (проголоше­ний у травні 1948 року) з палестинськими арабами та арабськими держава-

490

ми. Того ж 1948 року арабські держави почали війну проти Ізраїлю. У ре­зультаті війни Ізраїль захопив 1948-1949 років 60 відсотків території, яка за рішенням ООН повинна була належати палестинській арабській державі. Інші терени так і не створеної Палестинської держави відійшли до Єгипту та Йорданії. Близько 1 млн. палестинців рятувалися втечею до сусідніх арабсь­ких держав. З того часу палестинська проблема перетворилася в одну найго­ловніших у близькосхідному конфлікті.

Корейська війна 1950-1953 років. Корея була окупована в роки дру­гої світової війни Японією. СРСР та США домовились ще до капітуляції Японії про зони окупації в Кореї: північніше 38-ї паралелі - радянська зона, південніше цієї паралелі - американська. 1948 року було проголошено Рес­публіку Корея з центром у Сеулі та Корейську Народно-Демократичну Рес­публіку (КНДР) із столицею у Пхеньяні. В КНДР з допомогою СРСР було створено боєздатну армію. Тут розгорнулася потужна антисеульська пропа­ганда.

25 червня 1950 року, заручившись підтримкою СРСР та КНР, збройні сили КНДР перейшла демаркаційну лінію і почала війну проти Південної Кореї. Надії Кім Ір Сена на блискавичну війну не справдилися. Сеул тримав­ся. Йому на допомогу прибув 50-тисячний корпус сил ООН на чолі з амери­канським генералом Макартуром. Левову частку корпусу складали амери­канці, крім них були - англійці, французи, австралійці та інші вояки (всього з 8 країн). Це сталося з санкції Ради Безпеки ООН, яка, розглянувши ко­рейське питання, визнала КНДР агресором і рекомендувала членам ООН надати допомогу Республіці Корея. Радянський представник був відсутній на засіданні Ради Безпеки на знак солідарності з КНР, яку ООН не визнала. У відповідь на рішення ООН на підтримку північнокорейського режиму по­спішила китайська армія. Радянський Союз направив до КНДР дві авіадивізії під командуванням генерала І. Кожедуба. Війна затягувалася. Впродовж 1951-1952 років сторони робили спроби перейти до мирних переговорів. Лише обрання президентом США Д. Ейзенхауера та смерть Сталіна зробили ці спроби реальними. 27 липня 1953 року було укладено перемир'я, за яким дві Кореї існують по нинішній день. Війна обійшлася Америці в 33 тис. вбити­ми, Кореї та Китаю -понад 2 млн.

В Індокитаї теж активно проходив процес деколонізації. Під час дру­гої світової війни французькі колонії В'єтнам, Лаос та Камбоджа опинилися під контролем Японії. Проти нових окупантів розгорнулася партизанська боротьба. Японці змушені були проголосити формальну незалежність цих країн. Після капітуляції Японії в регіоні висадилися французькі збройні сили. Франція визнала автономію Лаосу та Камбоджі, хоч і під наглядом фран­цузьких комісарів. Складніше розвивались події у В'єтнамі. Північний В'єтнам опинився під контролем комуністів, котрі у вересні 1945 року про-

491

голосили Демократичну Республіку В'єтнам на чолі з Хо Ші Міном. На півдні з допомогою французів постала Республіка В'єтнам з центром у Сай-гоні. Це стало поштовхом до довготривалої громадянської війни між обома державними утвореннями в Індокитаї. Хо Ші Міна підтримували Китай та СРСР, Сайгон - Франція, а згодом США. У 1954 році за Женевськими угода­ми Франція припинила "брудну» війну у В'єтнамі. За цією ж угодою одер­жали незалежність Лаос і Камбоджа, а В'єтнам був поділений: північніше 17паралелі -ДРВ, південніше -Республіка В'єтнам. Передбачалося, що французький експедиційний корпус буде виведено і через два роки в обох частинах В'єтнаму відбудуться загальні вибори з метою створення єдиної держави. Проте воєнний конфлікт набрав тут нового загострення через пря­ме втручання великих держав (США, СРСР,Китаю).

Міжнародні відносини середини та другої половини 1950-х років заз­нали певного потепління під впливом "хрущовської відлиги». Було полагод­жено справи з Австрією, яка оголосила свій нейтралітет, встановлено дип­ломатичні стосунки між ФРН та СРСР (1955 p.), відбулися перша після війни зустріч глав 4-х держав (США, СРСР, Англії та Франції) у Женеві та офіцій­ний візит М. Хрущова до США 1959 року. Нормалізувались відносини між СРСР і Югославією, Радянський Союз передав КНР Порт-Артур та Дайрен. Проте ці позитивні зрушення були перекреслені радянським інтервенціоні­стським втручанням в угорські події восени 1956 року та новою війною на Близькому Сході, пов'язаною з націоналізацією лідером Єгипту Насером Суецького каналу у жовтні 1956 року. У відповідь Англія, Франція та Ізраїль почали воєнні дії проти Єгипту. Радянський Союз відкрито солідаризувався з єгипетським керівником, надавши йому матеріальну та військову допомо­гу. Війна закінчилася безславно для західних держав.

З кінця 1950-х років у міжнародних стосунках знову посилюється кон­фронтація.

2. Міжнародні відносини у 1960-х - першій половині 1970-х років.

З початком 1960-х років вплив "холодної війни" на міжнародні відно­сини досяг свого апогею. Серед чинників, які зумовили таку міжнародну напругу, необхідно назвати: придушення радянськими військами народної революції в Угорщині восени 1956 року, поява 1957 року в СРСР міжконти­нентальних балістичних ракет, а в зв'язку з цим - втрата Сполученими Шта­тами фактору своєї географічної недосяжності, новий етап національно-виз­вольних і антиколоніальних революцій та боротьба великих держав за ут­вердження свого впливу в країнах, що звільнилися; новий щабель гонки оз­броєнь із врахуванням досягнень науково-технічної революції.

492

Друга Берлінська криза 1961 року. Розкол Німеччини на ФРН та НДР започаткував надзвичайно гостру міжнародну проблему, пов'язану зі стату­сом Західного Берліну. Як відомо. Східний Берлін став столицею НДР, а За­хідний Берлін опинився на території соціалістичної Німеччини, залишаю­чись економічно та політично зв'язаним з ФРН. Таким чином, колишні со­юзники змушені були співробітничати в Західному Берліні, хоча жорстко і конфронтаційно. Спільних зусиль потребувала, наприклад, проблема кому­нікацій між ФРН та Західним Берліном. Після зняття СРСР берлінської бло­кади у 1949 року було визначено транспортні коридори - повітряні і наземні - залізничні - з чітко регламентованими авіарейсами та залізничним рухом. Колишнім союзникам доводилося домовлятися і про спільний контроль за нацистськими в'язнями в тюрмі Шпандау, яка знаходилася на території Зах­ідного Берліна.

Ситуація з цим західним анклавом на території НДР почала радикаль­но змінюватися з другої половини 1950-х років. Радянський лідер М.Хру­щов, утвердившись у своїй абсолютній владі та придушивши революцію в Угорщині, вирішив остаточно покінчити з західноберлінською проблемою, яка, до речі, отримала в міжнародній термінології визначення "другого Са­раєва", "порохової бочки" тощо.

Принагідно зауважимо, що кордон, який ділив Берлін на дві частини -Східну й Західну, був практично відкритим. Достатньо було перебігти вули­цю, перейти через міст, проїхати одну зупинку в метро, як людина опиняла­ся в іншому світі, який різко контрастував з тим, в якому жили східні німці. Цей умовний кордон переходили щодня тисячі громадян НДР, здебільшого висококваліфікованих спеціалістів. На час будівництва стіни на Захід перей­шли 3 млн. осіб. Це створювало значні труднощі для економіки НДР, а вод­ночас, що найважливіше, підривало імідж соціалізму та радянської системи. Тут також постійно існувала вибуховонебезпечна обстановка, здійснювали­ся різного роду диверсії з обох сторін.

Весняна 1961 року зустріч М.Хрущова та Дж. Кеннеді у Відні вияви­лась безрезультатною. Дійти згоди щодо статусу Західного Берліна лідери двох наддержав не змогли. Тоді обидві сторони перейшли до рішучих дій. Побоюючись чергової блокади Берліна, американці навіть розробили план локального ядерного удару по радянських частинах, дислокованих на тери­торії НДР. Почалася передислокація американських військ. У СРСР прове­ли чергову мобілізацію військовослужбовців.

Нарешті, за тодішньою радянською офіційною версією, держави - учас­ники Варшавського договору прийняли рішення, в якому рекомендували Народній палаті та уряду НДР навести порядок та надійно захистити кордон із Західним Берліном. У ніч на 13 серпня 196] року почалося встановлення огородження з колючого дроту, а згодом будівництво бетонної стіни навколо

493

Західного Берліну з контрольно-пропускними пунктами. Стіна довжиною 46 км, висотою 3 метри проходила серединою вулиць, уздовж будинків, че­рез садки і парки. Ситуація вкрай загострилася, виникло своєрідне балансу­вання на грані війни. 17 та 18 серпня СРСР та США обмінялися різкими нотами. З західної сторони було зроблено кілька спроб зруйнувати стіну. Кульмінацією кризи стало танкове протистояння у жовтні, коли з західної сторони до одного із КПП підійшли американські танки, а на відстані 200 м з протилежної - радянські. Протистояння тривало майже добу. Але здоро­вий глузд узяв гору, танки відвели.

Після спорудження берлінської стіни будь-які можливості для розв'я­зання німецького питання були втрачені. Незважаючи не відповідну військо­ву напругу в серпневі дні 1961 року довкола Західного Берліну, США не застосували воєнних санкцій і розцінили загалом цю акцію як внутрішню справу радянської сфери впливу. Навіть К.Аденауер, коли дізнався 13 серп­ня 1961року про події у Берліні, вигукнув: "Слава Богу!" Берлінський, мур; який В.Ульбріхт назвав "другим народженням НДР", переконливо зас­відчив поразку не тільки східнонімецького режиму, але й усієї "соціалістич­ної співдружності" у змаганні двох систем.

Карибська криза 1962 року та її наслідки. Апогеєм "холодної війни" стали події осені 1962 року, пов'язані з фіделістською революцією на Кубі, відомі в радянській літературі як "карибська криза", а в американській - як "карибська ракетна криза".

Ставлення США та СРСР до революції на Кубі в 1959 року під керів­ництвом Ф. Кастро було закономірно прямо протилежне. США вдалися до економічної блокади, розриву дипломатичних відносин і, нарешті, підтри­мали воєнну інтервенцію антикастрівців -на Кубу в квітні 1961 року. СРСР, навпаки, визнав Ф. Кастро та його революцію соціалістичною і надав всіля­ку допомогу, в тому числі військову. Ф. Кастро, не будучи ні соціалістом, ні комуністом на час революції, сприйняв належним чином великодушний жест СРСР і оголосив будівництво соціалізму на Кубі. З метою надійного захисту кубинського соціалізму радянське керівництво за згодою Ф. Кастро виріши­ло таємно розмістити на острові ракети середньої дії з ядерними боєголов­ками. З міжнародно-правової точки зору нічого особливого в цій акції не було, оскільки сталася вона за обопільною згодою СРСР і Куби. Слід взяти до уваги і укладення між обома державами угоди про взаємодопомогу. Так само не існувало морально-політичних причин для заперечення радянських дій з боку США, якщо врахувати, що Штати мали вже свого роду ракетний пояс від Гренландії до Туреччини. Але Радянський Союз розміщував ракети не відкрито, а таємно, про це знало невелике коло людей. Наприклад, солда-' там, яких відправляли на Кубу, було наказано взяти зимовий одяг, оскільки їх нібито передислоковують на північ країни.

494

Американці дізналися про ракетні шахти та ракети на Кубі випад­ково, з аерозйомки. Це стало для них справжнім струсом, адже відстань між США та Кубою - всього 180 км і таким чином більша частина території Штатів потрапляла до сфери дії радянських ракет.

Радянські представники в США та ООН все заперечували. 22 жовтня США оголосили військово-морську блокаду Куби, до якої прямували ра­дянські кораблі з рештою ядерної зброї. Здавалось, що воєнне зіткнення неминуче. Світ заціпенів. У США йшла боротьба "голубів» та "яструбів». Останні наполягали надати групі американського вторгнення на Кубу так­тичну ядерну зброю. На Кубі було мобілізовано 270 тис. вояків і Ф.Кастро заявив, що його країна боротиметься до "останнього солдата". Тим часом між М.Хрущовим та Дж. Кеннеді йшов активний обмін листами й телегра­мами, почалися переговори з радянським послом у СШАА. Добриніним.

|Нарешті 26 жовтня було досягнуто компромісу: СРСР погодився на демон­таж ракет на Кубі, натомість США гарантували недоторканість Куби. Дж.

РКеннеді погодився також демонтувати американські ракети на території Ту­реччини. Кульмінацію кризи було пройдено 28 жовтня, остаточне ж її врегу­лювання відбулося через 3-4тижні.

Перебіг Карибської кризи примусив лідерів двох світових наддержав дійти думки про те, що військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що потрібний контроль за ядерною зброєю. Важливим було усвідомлення необхідності прямих контактів лідерів держав. Цьому мав слугувати прямий телефонний зв'язок між Москвою та Вашингтоном, вста­новлений у червні 1963 року. Прямим наслідком кризи стало підписання першого міжнародного договору про контроль за ядерною зброєю - Догово­ру про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. Його підписали 15 серпня 1963 року СРСР, США та Англія.

В'єтнамська війна. Женевські угоди 1954 року та поява двох В'єтнамів не розв'язали в'єтнамської проблеми. Замість Франції у війну на боці сай- гонського режиму поступово втягнулися Сполучені Штати. Приводом для їх безпосереднього втручання у війну став так званий "тонкінський інцидент», тобто обстріл північнов'єтнамськими торпедними катерами американських кораблів, які знаходилися у Тонкінській затоці. Так з 1965 року почалася пряма воєнна інтервенція та бомбардування ДРВ Сполученими Штатами. Пентагон зосередив у В'єтнамі на 1968 рік півмільйонну армію. Наприкінці 1968 року 80 відсотків міст та провінційних центрів ДРВ були зруйновані або зазнали значних втрат від американських бомбових ударів. СРСР та Китай повторили у в'єтнамській війні корейський сценарій. Лише СРСР увів у Північний В'єтнам два зенітно-ракетні корпуси (18 бригад) по три дивізіо­ ни в кожному. Один корпус прикривав Ханой, другий - порти, авітоади тощо.

В ході війни тричі змінився особовий склад радянських військ'йе тільки за

495

рахунок демобілізованих, але й загиблих. У небі Північного В'єтнаму з аме­риканськими "фантомами" билися чотири радянських авіадивізії супервп-нищувачів М1Г-21. Участь у війні розколола американське суспільство, на­ція знаходилась на грані загальної непокори. Р. Ніксон, перемігши на прези­дентських виборах у 1968 році, проголосив курс на "в'єтнамізацію війни" і почав виведення американських військ, про що йшлося у підписаній між США, ДРВ та партизанами угоді 1973 року. Через два роки Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У війні загинуло 58 тис. американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 ти'б. американських вояків надзвичайно складно адаптувалися до умов мирного життя.

Послаблення міжнародної напруги та прихід короткотривалого періоду розрядки. Початок 1970-х років ознаменувався відносним послаб­ленням міжнародної напруженості, періодом так званої розрядки. Хроноло­гічно він припадає на першу половину 1970-х років. Очевидно, у цій назві відбилася провідна тенденція того часу - прагнення розв'язувати основні світові проблеми дипломатичним шляхом, хоч і в першій половині 1970-х років відбувалися збройні конфлікти, як, наприклад, арабо-ізраїльська війна

1973року.

Серед факторів, які спричинили розрядку, вкажемо на такі: досягнен­ня військово-стратегічного паритету між СРСР та США; поступова втрата Штатами абсолютного лідерства в капіталістичній системі, серйозну конку­ренцію їм почали складати Західна Європа та Японія; суперечки в НАТО і вихід Франції з цього блоку; відповідне врівноваження позицій СРСР та США щодо регіональних впливів (США зазнали поразки в боротьбі за В'єтнам, а СРСР зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з КНР, прикладом чого сдав збройний конфлікт-1969 року на острові Даманському, який призвів до роз$иву відносин між СРСР та КНР); переорієнтація зовнішньої політи­ки США відповідно до своїх можливостей та вимог рівномірно розподіли­ти зусилля і відповідальність між усіма союзниками з метою зміцнення зах­ідної системи; ліквідація колоніальної системи.

Радянсько-американські відносини. Вони були визначальними і слу­гували відповідним барометром періоду розрядки. Впродовж першої поло­вини 197"0-х років відбулося декілька зустрічей керівників СРСР та США на вищому рівні: у травні 1972 року візит президента США Р. Ніксона до СРСР: у червні наступного року -візит-відповідь Л. Брежнєва до США;червень

1974року - зустріч Р. Ніксона і Л. Брежнєва в Криму; у листопаді цього ж року - зустріч Дж. Форда та Л. Брежнєва у Владивостоці. Результатом цих зустрічей стало підписання майже 200 різних угод. Це більше, ніж за всю пЙЁ?редню історію радянсько-американських відносин. Найважливіші із них: про основні взаємин між СРСР і США: про обмеження стратегічних озб­ роєнь (Я00-' )>^{в як}'й ішлося про системи протиракетної оборони та захо-

496

ди. спрямовані на скорочення виробництва стратегічних наступальних озб­роєнь протягом 5 років; про попередження ядерної війни. Також укладено торговельну угоду на основі найбільшого сприяння для СРСР, але в жовтні 1972 року конгрес США прийняв поправку сенатора Джексона та конгрес­мена Веніка, суть якої зводилася до того, що режим найбільшого сприяння буде надано СРСР при умові демократизації радянського законодавства щодо еміграції. США скористалися розривом радянсько-китайських відносин, і в 1972 році нормалізували стосунки з КНР (вперше після 1949 p.), зняли вето на вступ КНР до ООН, але дипломатичними службами обмінялися лише у 1979 році. Проте позитивний резонанс потепління радянсько-амернкансь-ких відносин домінував у світовій політиці упродовж першої половини 1970-х років.

Нова східна політика - це зовнішня політика уряду ФРН, який скла­дався з соціал-демократів та вільних демократів (очолював його лідер СДПН В. Брандт). Вона була спрямована на нормалізацію відносин зі своїми східни­ми сусідами. В умовах 1970-х років стало очевидним анахронізмом відсутність дипломатичного визнання між ФРН і НДР та іншими європейсь­кими соціалістичними державами. Наведемо перелік договорів, які, власне, віддзеркалювали зміст зовнішньої політики уряду В. Брандта і яка стримала назву "нової східної": у серпні 1970 року укладено Московський договір між ФРН та СРСР, який передбачив відмову від політики з позицій сили та виз­нання Західною Німеччиною післявоєнних кордонів (дипломатичні відно­сини між СРСР та ФРН встановлені ще у 1955 році під час приїзду К. Адена-уера до Москви); у грудні цього ж року підписано договір про нормалізацію відносин між ФРН і ПНР тавизнання кордону по Одеру - Нейсе; увересні 1971 року підписано чотиристоронню угоду (СРСР, США, Англія, Франція) щодо Західного Берліна, який не був визнаний складовою частиною ФРН, над ним зберігався контроль 4-х держав; у грудні 1972 року укладено до­говір між ФРН і НДР та між ФРН і ЧССР, за яким Мюнхенську угоду визна­но недійсною; у 1973-1974 роки встановлено дипломатичні відносини ФРН з Болгарією, Угорщиною та МНР.

1973 року обидві Німеччини були прийняті до ООН. а В. Брандта відзна­чено Нобелівською премією миру.

Нарада у Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року. її варто вважати вершиною періоду розрядки, оскільки нормалізація радянсь­ко-американських відносин, нова східна політика ФРН дозволили зайнятися загальноєвропейськими питаннями і виробити свого роду кодекс поведінки європейських країн. Цю спробу навіть важко оцінити, якщо не забувати, що в Європі двічі у XX столітті палало вогнище світових воєн. Нарада у Гельсінкі відбувалася в три етапи, де перші два - це підготовчі роботи, на яких було визначено порядок денний та підготовано основні документи. Нарешті, на зл^и

497

третьому етапі, який тривав з ЗО липня по 1 січня 1975 року 33 європейські країни, а також США і Канада підписали Заключний акт наради, який зат­вердив такі принципи ведення політики: повага до суверенітету, незастосу-вання сили, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, повага до прав людини і основних свобод тощо. Держави-учасниці підписали також низку угод про співробітництво у сфері економіки, техніки, збереження довкілля, гуманітарних знань. Заключний акт та нові правила європейської зовнішньої політики виявилися в цілому ефективними і діють по сьогоднішній день. Можна сподіватися, що якнай­точніше їхнє виконання стане запорукою спокою на європейському конти­ненті.

3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х роках. Поворот від розрядки до нового витка напруженості

Перші ознаки нетривкості періоду розрядки окреслились уже у 1974 році, коли американський конгрес прийняв поправку Джексона-Веніка, яка позбавляла СРСР режиму найбільшого сприяння в торгівлі з США. Прези­дентська кампанія 1976 року в США проходила під гаслами переходу до політики з позицій сили, про що оголосив у березні того року президент Дж. Форд. І хоча 1979року між СРСР та СШАбуло підписано договір про ОСО-2, проте американський конгрес не ратифікував його. Того ж року США, проігнорувавши домовленість про багатосторонні переговори за участю СРСР, організували підписання египетсько-ізраїльського мирного договору, за яким Єгипет та Ізраїль встановлювали дипломатичні відносини, а Єгипту був повернений Синайський півострів.

Перемога на президентських виборах 1980 року республіканця Р. Рей­гана була логічним завершенням відкидання політики розрядки та переходу до нового етапу конфронтації. З першим періодом президентства Р. Рейгана зв'язані такі одіозні акції, як програми масового переозброєння Америки та зоряних війн (або "СОЇ").

СРСР, зі свого боку, підбадьорений успішними результатами зовніш­ньої політики першої половини 1970-х років (досягнення стратегічного па­ритету зі США, стЛусу-кво в Європі) вирішив закріпити успіхи. Мало того, він удався до дій, які різко загострили міжнародні відносини. В другій поло­вині 1970-х років Кремль розмістив в Східній Європі ракети середньої дії. У відповідь НАТО в грудні 1979 року зажадав від Радянського Союзу демон­тувати ракети в східноєвропейських країнах; в разі невиконання цього розм­істити у 1983 році американські ракети аналогічного типу в Західній Європі. Водночас, використовуючи остаточний розпад колоніальної системи і праг-

498

нучи закріпитися в колишніх колоніальних країнах, СРСР пустив у хід чер­гову марксистську вигад'ку, оголосивши ряд азіатсько-африканських та ла­тиноамериканських країн "країнами соціалістичної орієнтації". Навіть за найменший натяк на марксистські погляди новосиечені лідери постколоні-альних країн отримували від СРСР колосальні військові арсенали та все­бічну матеріальну допомогу. Невдовзі добра половина Африки була "нафар­ширована" понад потреби радянською військовою технікою. Освоювати її місцевим кадрам допомагали радянські спеціалісти, загальна кількість яких тільки на африканському континенті становила більше 25 тис. осіб.

СРСР вдавався і до інших нерозсудливих заходів, які викликали світо­ву напругу. Так. після того, як у 1975 році Ангола отримала незалежність від Португалії, тут розпочалась громадянська війна між двома військово-пол­ітичними угрупованнями: марксистською МПЛА і націоналістичною УН1-ТА. Кремль негайно став на бік МПЛА та її лідера Агостиньє Нето, постача-ючи йому зброю та радянських емісарів. Проте успіх був на боці націоналістів. Тоді Москва наважилася на безпрецедентний крок: улітку 1975 року на ра­дянських транспортних кораблях під прикриттям бойових кораблів та літаків до Анголи прибули 20 кубинських піхотних та бронетанкових бригад, по­вністю екіпірованих радянською зброєю. їх чисельність складала 42 тис. вояків. Антиурядові сили на чолі з Савімбі підтримували США та ПАР. Ан­гола, таким чином, стала у 1970 - 1980-х роках свого роду полігоном, напру­женою точкою суперництва двох наддержав.

Лише перебудовчі процеси в СРСР дозволили у і 989 - 1991 роках до­сягти домовленості про мирне розв'язання ангельської проблеми. Кубинські сили були виведені. Ситуація, подібна до ангельської, виникла і в Мозамбі­ку, де владу після проголошення незалежності у 1975 році захопив марксис­тський союз ФРЕЛІМО на чолі з Саморою Машелом. СРСР активно допо­магав С. Машелу в боротьбі з повстанськими загонами. Окрім військової допомоги в 1 млрд. доларів, марксистів ФРЕЛІМО також підтримали ку­бинські війська. В Ефіопії ставку було зроблено на військову хунту маркси­стського спрямування на чолі з підполковником Менгісту Хайле Маріамом, який захопив владу в 1974році.

^ Радянська інтервенція в Афганістан. Монархічна влада була ліквідо­вана в Афганістані ще в 30-х роках XX століття. Після другої світової війни . вплив СРСР на цю країну посилився. Конституція 1977 року закріпила в Афганістані парламентський однопартійний режим з президентським прав­лінням. Країна взяла курс на неприєднання до будь-яких блоків. Проте стабільність виявилася нетривкою. У 1978 році відбувся військовий перево­рот, владу захопили радикальні офіцери, які створили Революційну Раду на чолі з лідерами напівлегальної Народно-демократичної партії Афганістану (НДП А). У квітні цього ж року було проголошено Демократичну Республіку

32"

499

Афганістан з орієнтацією на будівництво соціалізму. Тоді ж СРСР та Афган­істан уклали договір про дружбу, добросусідство та співробітництво. Але саму НДПА роз'їдала постійна ворожнеча між двома угрупованнями (Халь-ком та Парчам), причому боротьба йшла не на життя, а на смерть. У вересні 1979 року керівника Революційної ради та НДПА Н.Таракі убито його про­тивником X. Аміном, який до СРСР ставився негативно. В Афганістані розпочалися репресії, чистки, НДПА втрачала вплив серед населення, що засвідчували масові втечі не тільки представників панівних верств, але й рядових хліборобів та скотарів. Це зіграло фатальну роль у долі Х.Аміна та всієї країни. В грудні 1979 року до Кабулу були введені радянські військові сили, президентський палац оточено, Аміна вбито, а на чолі Революційної ради та НДПА поставлено привезеного з Москви колишнього посла Афган­істану в ЧССР Бабрака Кармаля. З цього часу Афганістан опинився у вог­нищі війни, яка тривала 13 років. Це була, з одного боку, війна громадянська, а з другого - війна проти радянських окупантів, чисельність яких сягала 100 тис. вояків.

Вторгнення радянських військ до Афганістану було грубим втручан­ням у внутрішні справи суверенної держави, фактичною інтервенцією.. Ра­дянське керівництво, як завжди, сподівалося на силу, забуло чи не хотіло знати історію і традиції волелюбного афганського народу. СРСР опинився у фактичній міжнародній ізоляції. Радянсько-американські відносини перерва­лися, конгрес не ратифікував ОСО-2, наклав заборону на продаж СРСР зер­на. Генеральна Асамблея ООН зажадала негайного виведення радянських військ з Афганістану. Багато країн бойкотувало Олімпіаду-80 у Москві.

Лише прихід до влади М. Горбачова поклав початок принциповим зру­шенням у сфері зовнішньої політики СРСР. 1989 року розпочалося виве­дення радянського контингенту з Афганістану, Кармаля замінено Наджибул-лою, прийнято нову Конституцію, оголошено багатопартійність. Проте дні прорадянського режиму в Афганістані були вже пораховані. В 1992 році уряд Наджибулли впав, до влади прийшла збройна опозиція, яка продовжувала боротьбу, але вже з іншими угрупованнями афганських віпськово-політич-них сил.

СРСР втратив у цій війні понад 13 тис. солдатів та офіцерів, понад 300 осіб пропало безвісті. Втрати афганського народу у братовбивчій війні та боротьбі проти кремлівських окупантів склали близько 1 млн. осіб. Економ­іка країни зазнала жахливих руйнувань.

Отже, міжнародні відносини у першій половині 1980-х років характе­ризувалися конфронтацією та нестримною гонкою озброєнь. У 1983 році США заявили про програму "СОІ" (часткове виведення протиракетної техн­іки в космос), почали розміщення ракет середньої дії у Європі. СРСР роз­робляв аналогічну військово-космічну програму. Становите ще більше за­гострилося у зв'язку із збиттям над Сахаліном за наказом радянського ко-

500

мандування корейського пасажирського літака «Боінг-747» (вересень 1983 року). Тоді загинуло 269осіб.

Радянсько-американські відносини у другій половині 1980-х років.

Відхід нового радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985 р.) від класових пріоритетів у зовнішньополітичній сфері, принципова переоцінка з позицій гласності та нового політичного мислення власної зовнішньої пол­ітики сприяли значному потеплінню міжнародних відносин. Це стосується, в першу чергу, радянсько-американських взаємин. В листопаді 1985 року почався діалог М. Горбачова та Р. Рейгана у Женеві, в ході якого лідери обох держав заявили про неможливість досягти будь-якою стороною перемоги в ядерній війні. Після цього відбулося ще ряд зустрічей на вищому рівні. На­решті, в грудні 1987 року американський і радянський лідери підписали Договір про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5500 км). Мова йшла про ліквідацію двох класів ракетно-ядерних озброєнь США та СРСР. 1 червня 1988 року Договір набрав чинності. Одночасно в ряді "гарячих точок" (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки шляхів для розв'язання спірних питань за столом переговорів. Поїздка М. Горбачова до Пекіна сприяла нормалізації радянсько-китайських відносин.'

4. Міжнародні відносини наприкінці 1980-х - 1990-х

роках

Наприкінці 1980-х років у соціалістичних країнах відбулися кардинальні зміни. Слідом за розпочатими в СРСР перебудовчими процесами демокра­тичного характеру одна за одною почали звільнятися від радянської моделі соціалізму східноєвропейські країни. Переломним став 1989 рік, упродовж якого в усіх соціалістичних країнах Східної Європи відбулися демократичні революції, що знаменували крах тоталітарних систем. Розпад соціалістич­ної системи та останньої світової імперії - Радянського Союзу - символізу­вали також завершення "холодної війни".

Об'єднання Німеччини. Більше ніж 40-річна історія «німецького питання» завершилася у 1990 році. Це стало можливим у зв'язку з демокра­тичною революцією в НДР 1989 року, ліквідацією берлінської стіни та іншими демократичними змінами. Окрім внутрішніх факторів, у процесі об'єднання двох Німеччин значну роль відіграли і міжнародні. В лютому 1990 року країни-переможниці в другій світовій війні домовилися про створення пере­говорного механізму за формулою 2 плюс 4 (ФРН, НДР плюс США, СРСР, Англія, Франція). Наслідком переговорів стало підписання у вересні 1990 року Договору про об'єднання Німеччини, який набрав чинності 3 жовтня 1990 року. Умови об'єднання були такими: територію майбутньої держави

501

складають ФРН, НДР і Західний Берлін; Німеччина не має жодних територ­іальних претензій до своїх сусідів; нова держава відмовляється від вироб­ництва, збереження та застосування атомної, біологічної та хімічної зброї; з моменту створення єдиної німецької держави всі права та відповідальність 4-х держав ліквідовуються; армія зменшується до 370 тис. осіб; СРСР про­тягом 3-4-х років виводить свої війська з німецької території. За обопільною згодою ФРН виділяла для виведення радянських військ 12 млрд. марок. У березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР та Німеччиною були рати­фіковані парламентами обох держав. Так мирно було розв'язано нарешті «німецьке питання».

Розвиток Гельсінського процесу. У листопаді 1990року відбулася зустріч на вищому рівні глав країн-учасниць Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі (НБСЄ) у Парижі, на якій було прийнято на основі гельсін-кських принципів Паризьку хартію для нової Європи, створено постійні орга­ни: секретаріат НБСЄ, Бюро вільних виборів, Центр для відвернення конфліктів. Учасники зустрічі домовилися також про регулярні політичн.і консультації. Напередодні Паризької наради країни - члени двох військово-іюлітичних блоків - НАТО та ОВД - підписали Договір про скорочення зви­чайних озброєнь в Європі та Декларацію про відносини партнерства між двома колись ворожими блоками. Одночасно з розвитком загальноєвропейсь­кого процесу відбулися переговори між СРСР та США про скорочення стра­тегічних наступальних озброєнь (ЄНО). Наприкінці травня - на початку чер­вня 1990 року під час візиту М. Горбачова до США було погоджено основні положення цього договору, а також укладено договір про ліквідацію пере­важної частини хімічної зброї і відмову від її виробництва. Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Біло­русь, які в травні 1992 року уклали в Лісабоні угоду про знищення на тере­нах останніх трьох держав протягом 7-річного терміну ядерної зброї. Розви­ваючи лісабонську угоду, президенти США Дж. Буш та Росії Б. Єльцин підпи­сали в січні 1993 року новий договір СНО-2 про скорочення удвічі стратегі­чних наступальних озброєнь. У той же час розпад соціалістичного табору призвів до ліквідації в липні 1991року ОВД таРЕВ.

Інтеграційні процеси в Західній Європі. Маастріхтські угоди. На­томість у Західній Європі спостерігається посилення економічної інтеграції. В лютому 1992 року 12 країн "Спільного ринку" підписали в Маастріхті (Нідерланди) Договір про створення Європейського союзу та Заключний акт про валютно-фінансовий союз. Згідно-з угодою, з 1 січня 1993 року в рамках "Спільного ринку"' передбачалося практично вільне пересування товарів, послуг, капіталів та громадян, одночасно створювалася загальноєвропейсь­ка інфраструктура в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. В 1999 року після вирівнювання показників інфляції та бюджетних дефіцитів зас-

502

новано єдиний Європейський банк, заплановано запровадження єдиної ва­люти - екю (1 екю дорівнює 1,18 дол.), єдиного громадянства, погодженої зовнішньої політики. 1 січня 1999 року 11 країн Європейського Союзу (окрім Англії) запровадили єдину європейську валюту - євро; 2002 року у цих краї­нах відбувається заміна національних грошей на євро.

З метою сприяння розвитку ринкової економіки в колишніх європейсь­ких соціалістичних країнах створено 1990 року Європейський банк рекон­струкції та розвитку (ЄБРР).

Упродовж 1994-1996 року подали офіційні заявки на вступ до ЄС ще 10 країн, які виникли на теренах колишньої соціалістичної системи. Серед них і Україна, яка висловила бажання стати асоційованим членом цієї євро­пейської організації.

Інтеграційні процеси проходять і на інших континентах. Так, у 1990 року США, Канада та Мексика підп исали Договір про створення Північноа­мериканської зони вільної торгівлі (НАФТА). 1991 року президенти Арген­тини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створення Спільно­го ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР).

Війна в Перській затоці. Поряд з позитивними зрушеннями, які зага_: лом характеризують міжнародні відносини кінця 1980-х - 1990-х років ви­никали небезпечні локальні вогнища агресії. Так, президент Іраку Саддам Хусейн, утвердившись у своїй абсолютній владі та зіткнувшись з рядом внутрішніх проблем, розпочав 1989 року відкриту агресію проти сусіднього Кувейту. Іракська армія окупувала цю країну і оголосила її частиною Іраку. Рада Безпеки ООН ініціювала економічні санкції проти агресора та визна­чила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту- 15 січня 1991 року. В разі невиконання цієї вимоги ООН зобов'язувалася санкціонувати засто­сування збройних сил. Спроби СРСР та Франції мирно урегулювати воєн­ний конфлікт були безуспішними. 17 січня 1991 року багатонаціональні сили на чолі з США завдали масових повітряних та ракетних ударів по військах і військових об'єктах Іраку. Згодом були використані сухопутні сили. Війна тривала до кінця лютого і завершилася визволенням Кувейту та поразкою Іраку. Рішучі дії ООН під час цього воєнного конфлікту засвідчили зростан­ня її ролі та впливу після завершення "холодної війни".

503

Розділ VI. Художня культура у другій половині