Єврейство не могло далі розвиватись як релігія, розвиватись теоретично, тому що світогляд практичноїпотребичерезсвоюприродуобмеженийівичерпуєтьсянебагатьма штрихами.

Релігія практичної потреби могла по самій своїй суті знайти своє завершення не в теорії, а тільки в практиці — саме тому, що її істиною є практика.

Єврейство не могло створити ніякого нового світу; воно могло лише втягувати в коло своєї діяльності нові, утворювані світи і світові відносини, тому що практична потреба, розсудком якої є своєкорисливість, поводиться пасивно і не може довільно розширятись; вона розширяється лише в результаті дальшого розвитку суспільних умов.

Єврейство досягає своєї найвищої точки з довершенням громадянського суспільства; але громадянське суспільство довершується лише в християнському світі. Тільки при пануванні християнства, яке перетворює всі національні, природні, моральні, теоретичні відносини в дещо зовнішнє для людини, — громадянське суспільство могло остаточно відокремитися від державного життя, порвати всі родові узи людини, поставити на їх місце егоїзм, своєкорисливу потребу, перетворити людський світ у світ атомістичних індивідів, які вороже протистоять один одному.

Християнство виникло з єврейства. Воно знову перетворилося в єврейство. Християнин був з самого початку теоретизуючим євреєм; тому єврей є практичним

християнином, а практичний християнин знову став євреєм.

Християнство тільки на позір подолало реальне єврейство. Християнство було надто піднесеним, надто спіритуалістичним, щоб усунути грубість практичної потреби інакше, як піднісши її на небеса.

Християнство є перенесена в надхмарні висоти думка єврейства, єврейство є низьке утилітарне застосування християнства, але це застосування могло стати загальним тільки після того, як християнство, як викінчена релігія, теоретично завершили самовідчуження людини від себе самої і від природи.

Тільки після цього змогло єврейство досягти загального панування і обернути відчужену людину, відчужену природу у відчужувані предмети, в предмети купівлі-продажу, які перебувають в рабській залежності від егоїстичної потреби, від торгашества.

Відчуження речей є практика самовідчужопіш людини. Подібно до того як людина, поки вона обплутана релігією, вміє об’єктивувати свою сутність, лише перетворюючи її в чужу фантастичну істоту, — так при пануванні егоїстичної потреби людина може практично діяти, практично створювати предмети, лише підпорядковуючи ці свої продукти, як і свою діяльність, владі чужої сутності і надаючи їм значення чужої сутності — грошей.

Християнський егоїзм блаженства неминуче перетворюється, у своїй завершеній практиці, в єврейський егоїзм плоті, небесна потреба — в земну, суб’єктивізм — у своєкорисливість. Ми пояснюємо живучість єврея не його релігією, а, навпаки, людською основою його релігії, практичною потребою, егоїзмом. Оскільки реальна сутність єврея дістала в громадянському суспільстві своє загальне здійснення, своє загальне світське втілення, то громадянське суспільство не могло перекопати єврея в недійсності його релігійної сутності, яка лише виражає в ідеї практичну потребу. Отже, сутність сучасного єврея ми знаходимо не тільки в п’ятикнижжі або в талмуді, але й в сучасному суспільстві, — не як абстрактну, а як найвищу емпіричну сутність, не тільки як обмеженість єврея, але як єврейську обмеженість суспільства.

Як тільки суспільству вдасться скасувати емпіричну сутність єврейства, торгашество та його передумови, еирой стане неможливим, бо його свідомість не матиме більше об’єкт, бо суб’єктивна основа єврейства, практична потреба, олюдниться, бо конфлікт між індивідуально-чуттєвим буттям людини і її родовим буттям буде ліквідований.

Суспільна емансипація єврея є емансипація суспільства від єврейства.

Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-изд., Т. 2.

Основні поняття та категорії

Відчуження політичне — ситуація, в якій людина сприймає політику, державу, владу як сторонні, чужі сили, які панують над нею, пригнічують її. Відчуження політичне — одна з форм соціального відчуження, що фіксує наявність розриву між суспільством (об’єкт) та людиною (суб’єкт) і, як наслідок, спотворення характеру взаємин між ними, їх дегуманізацію. Проблема відчуження політичного — одна з традиційних у політології, охоплює питання про сутність і різновиди цього феномену суспільного життя, його чинники, історичні форми, шляхи і засоби впливу (можливість подолання). Відповідно до обраної методологічної парадигми існують різні теоретичні

327

пояснення відчуження у сфері політичного життя (антропологічний, соціокультурний, формаційний, цивілізаційний типи та ін.). Преважна більшість сучасних політологів щодо проблеми відчуження політичного концентрують увагу на з’ясуванні залежності політичної несвободи від економічного фактора (проблема власності), досліджують нетрадиційну прояви відчуження політичної людини: нові фактори суспільно-політичної нестабільності, екологічної загрози, можливості «тотального комп’ютерного контролю» за населенням, «нестандартні» форми втручання держави в приватне життя громадян тощо. Залежно від розуміння сутності відчуження політичного і механізмів його відтворення існують різні типи ставлення до нього: подолання, мінімізація негативних наслідків, адаптація як до неминучого лиха [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Ге-

неза, 2004. — 736 с.].

Економічний детермінізм (від лат. determinate — визначати) постановка і вирішення економічних завдань, за яких їхні умови формуються з повною визначеністю, без врахування ознак невизначеності, випадковості [Большой энциклопедический словарь / Под. ред. А. Н. Азрииляна. — 4-е изд.:

М. — 1999. — 1248 с.].

Ідеалістичне розуміння історії — філософське тлумачення суспільного розвитку як заснованого на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, вченнях, свідомості людей. Ідеалістичне розуміння історії постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення історичних подій, процесів, явищ. Якщо матеріалістичне розуміння історичного процесу в його радикальному варіанті перебільшує значення матеріальних начал життєдіяльності суспільства, то ідеалістичне розуміння історії гіпертрофує роль чинників духовних (релігійних, моральних, філософських, наукових, правових тощо). Залежно від того, що закладається в основу історичного процесу — об’єктивний дух, надіндивідуальне духовне начало, абсолютна ідея, надприродні сили чи ідеї, бажання, програми та концепції окремих історичних, політичних або ж культурних діячів, розрізняють об’єктивне та суб’єктивно — ідеалістичне розуміння історії [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.:

Генеза, 2004. — 736 с.].

Класичний марксизм — (Marxism) нові, оригінальні ідеї, концепції та теорії, що їх сформулювали Карл Маркс та Фрідрих Енгельс, стали основою вчення, що стало відоме згодом як марксизм, але яке самі мислителі визначали як «науковий соціалізм». Маркс і Енгельс присвятили своє життя аналізові історичних сил, що, на їхню думку, неухильно наближають крах капіталістичної системи і виникнення революційної кризи, яка уможливить перехід до соціалізму, а зрештою — й до повного комунізму. Особливої ваги вони надавали тим економічним процесам і структурам, що, як їм видавалося, становили головні «матеріальні» чинники формування соціальної структури і класових відносин, а також держави й політичної влади. Марксизм, крім того, можна вважати і за своєрідний підхід до аналізу суспільства, надто історичних процесів суспільних змін. Цей підхід справив величезний вплив на розвиток соціології й гуманітарних наук. Навряд чи існує така сфера соціальноекономічних, політичних чи культурологічних досліджень, де б не застосовували методи марксистського аналізу. Цей аналіз передусім пов’язаний із використанням історичного матеріалізму як несхитного методологічного підходу, в основі якого лежить переконання, що структура суспільства й людських відносин в усіх їхніх формах є результатом матеріальних умов та обставин, а не певних ідей, переконань чи свідомості. Саме покладання на такий аргумент породжує проблему «детермінізму» в марксизмі, бо наголос на матеріальних чинниках економічного виробництва й характері суспільних виробничих відносин (тобто міжкласових відносин) неминуче припускає, що це головні фак-

328

тори, які визначали й далі визначають процес історичних змін. Зокрема тут проступають реальні намагання наголосити, що системи мислення, тобто й системи політичних поглядів, і такі «продукти» культури, як мистецтво й література, є, по суті, виявами класових інтересів та соціально-економічного становища певних суспільних груп. Отож марксистський аналіз капіталістичного суспільства зосереджується здебільшого на питаннях влади та панування, і то не тільки в розумінні прямого політичного верховенства, а й верховенства, набутого завдяки домінантній позиції в класовій структурі (що, як вважають, пов’язано з політичною позицією), а також домінантній позиції у сферах ідей, вартостей і культурних норм. Марксистський аналіз капіталізму і обставин, що спричиняють економічні кризи, які зрештою ведуть до соціаль- но-політичних революцій, надміру складний і, по суті, економічний за своєю орієнтацією. Та оскільки після смерті Маркса та Енгельса капіталізм і далі розвивався і змінював свій характер, багато мислителів-марксистів, починаючи з Леніна, доповнили марксизм новими теоретичними аспектами, адаптувавши його, скажімо, до нових умов глобального економічного виробництва, імперіалізму та колоніалізму, до змін становища робітничого класу, або ж пролетаріату, який марксисти завжди вважали за клас, що його найнещадніше експлуатує капіталістичне суспільство, і тому саме йому приписували вирішальну роль у майбутньому поваленні капіталізму [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Ос-

нови, 2005. — 789 с.]

Марксизм — одна з найвпливовіших течій суспільно-політичної думки в новітній історії людства. Марксизм, джерелом якого є класична німецька філософія, англійська політика економія та французький утопічний соціалізм, ґрунтується на таких стрижневих політичних ідеях: істинне народовладдя можливе лише за умов подолання приватної власності на основні засоби виробництва та їх усуспільнення; досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах знайде практичну реалізацію або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; визначальними у політ. розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціального буття, класова боротьба тощо; головною умовою перемоги революції й переходу до соціалізму, успіх якого можливий лише водночас у більшості країн або хоча б у наймогутніших державах, є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути Комуністична партія, яка ставить за мету організацію його класової боротьби, керівництво нею, завоювання політичної влади; робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися не девізом «Усі люди брати», а гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; державні і правові відносин можуть бути зрозумілими не із самих себе, а з матеріальних відносин, не закон фундамент для суспільства, а суспільство — фундамент для закону; громадян, суспільство — це сама людина у її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає суму зв’язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; анатомія громадянського суспільства — у політичній економії; держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який за його допомогою стає і політично панівним, але вона не є силою, зовні нав’язаною суспільству, вона є продуктом суспільства на певному ступені розвитку, прагне весь час стати над цим суспільством; право — зведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване насильство одного класу задля придушення інших [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. —

К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

329

Матеріалістичне розуміння історії — складова частина марксистської доктрини. Вихідним пунктом матеріалістичного розуміння історії є визнання того факту, що передумовою будь-якої людської історії виступає тілесна організація індивідів та опосередковане останньою ставлення людей до природи. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність виробництва індивідами засобів життя. Спосіб, яким люди виробляють усі необхідні для свого життя засоби, є не тільки відтворенням їхнього фізичного існування, а й постає як певний спосіб життєдіяльності. Отже, першим моментом історичного процесу, згідно з матеріалістичним розуміння історії, є виробництво людьми засобів для задоволення своїх життєвих потреб. Другий момент — це породження нових потреб, викликаних виробництвом засобів для задоволення первинних потреб, що спонукає до нового виробництва. Третім моментом є виробництво індивідами інших індивідів, тобто розмноження, яке передбачає наявність певних суспільних стосунків, або сім’ї. Поділ праці, що супроводжує виробництво, має своїм наслідком нерівномірний розподіл суспільного продукту, відчуження індивідів від продуктів власної праці та концентрацію відчуженого продукту в руках окремих індивідів; це уможливлює становлення та формує ґрунт для появи держави. Протиріччя між приватним і суспільним інтересами та між розвитком продуктивних сил і виробничих відносин постають як рушійна сила історичного розвитку. Виходячи з цього, метою історичного процесу виявляється досягнення такого стану, коли внаслідок розвитку світового ринку та всебічної взаємозалежності спільної діяльності індивідів ці протиріччя (шляхом комуністичної революції) скасовуються, що призводить до подолання відчуження та свідомого контролю над силами, від яких індивіди до цього часу залежали. Принциповим положенням матеріалістичного розуміння історії є теза про залежність свідомості від стану матеріального виробництва та від суспільних відносин, продукованих цим виробництвом·; свідомість — це суспільний продукт. Попри тезу Маркса, що всі моменти історичного процесу не існують окремо один від одного та відведення в цьому процесі певної ролі індивідові, ортодоксальний марксизм зосередився головним чином на процесі матеріального виробництва, що зумовило тлумачення історичного розвитку в дусі економічного редукціонізму. Попри очевидну однобічність матеріалістичного розуміння історії, деякі його аспекти увійшли до методологічного активу соціальної філософії; зокрема, це стосується підходу до історії на основі аналізу економічних відносин як одного із чинників історичного поступу [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Ге-

неза, 2004. — 736 с.].

Молодогегельянці — послідовники німецького філософа Г.В.Ф. Гегеля, які наголошували на необхідності радикального теологічного і політичного застосування гегелівської думки й об’єдналися заради цього. Концепцію Гегеля вони розглядали як викриття «суперечностей» і містифікацій, на яких були вибудовані релігія та прусська монархія (як і інші монархії). Цеспричинилося до конфлікту зі старими, або правовірними гегельянцями, котрі слідували думці свого вчителя про те, що реальне є раціональним, що протестантське християнство втілює філософські істини на практиці і що прусська монархія та служіння громаді наближають час створення раціональної держави, у якій існуватиме неподільна суверенна воля, а бюрократія працюватиме неу перед же но і справедливо задля загального блага. Збільшуючись кількісно за рахунок тих, хто був налаштований антитеологічно, а також республіканців, демократів і навіть революціонерів молодогегельянці виступали за визволення людства замінивши особисту свідомість або загальну свідомість людського роду на гегелівський об’єктивний дух. Вони проповідували необхідність самовизначення і подолання відчуження та розмежування, а особливо в суспільному житті.

330

Тому вони без вагань відстоювали кантівські та фіхтеанські положення, викладені в гегелівських працях, зокрема возвеличення Кантом автономності й універсальності без підпорядкування їх таким «зовнішнім» структурам, що їх Гегель вважав необхідними для набуття свободою раціональності. Провідними членами гуртка були Давид Фрідріх Штраус (1808— 1874), Людвіг Фоєрбах (1804—1872), Бруно Бауер (1809—1882) та його брат Едгар (1820—1886), Арнольд Руге (1803—1880), Маке Штірнер (справжнє ім’я Йоганн-Каспар Шмідт, 1806—1856) і Мозес Гесс (1812— 1875). У період з 1839 до 1842 р. з членами цієї групи, які справили на них досить сильпий вплив, спілкувалися — кожен окремо — молодий Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Ще до 1844 р. Маркс та Енгельс почали гостро критикувати молодогегельянців за возвеличення теоретичного критицизму і свідомості та за нехтування соціальною й матеріальною дійсністю; у 1845—1846 рр. вони піддали їх осуду в «Німецькій ідеології». Поразка революції 1848 р. і зниження авторитету філософії Гегеля в Німеччині 1850—1860-х років означали крах молодогегельянців як руху. Кожен з них пішов своїм шляхом і тепер їх згадують в основному у зв’язку з їх роллю в ідеологічному розвитку марксизму. Людвіг Фоєрбах, блиск авторитету якого довго затьмарював усіх інших молодогегельянців, у 1840-х роках усе далі й далі відходив від гегельянства, але він залишається вагомою постаттю в релігієзнавстві та історії теології.

Опортунізм — у політології термін «опортунізм» найчастіше використовується для характеристики одного з інститутів сучасного парламентаризму. В деяких країнах парламентський опортунізм має офіційний статус, його лідер затверджується главою держави і отримує заробітну плату (Великобританія). Парламентському опортунізму гарантовано право на отримання від уряду необхідних документів і необхідної інформації. Права парламентського опортунізму гарантовані правом звернення певної частини депутатів до конституційного суду. Один із перших теоретиків опортунізму англієць Белінгбрук у XVІІІ ст. обґрунтував конституційний принцип, який визначав сферу діяльності опортунізму. Зміст цього принципу полягає в постійному забезпечені балансу влади, контролю і критики з боку опортунізму. В політичній науці розрізняють форми політичного опортунізм — стосовно влади, який може бути лояльним та нелояльним; за місцем дії — парламентський і непарламентський; за способом дії — системний і ситуаційно-орієнтований та ін. Ефективність діяльності опортунізму залежить від факторів — законодавчого закріплення права на свободу об’єднань, зібрань, свободу думки: визнання прав парламентської меншості при прийняті рішень [Политическаяэнциклопедия. — В2 т. Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проектаГ. Ю. Семи-

гин. —М.: Мысль, 2000. — 750 с.]

Прудонізм — різновид соціалізму, в основі якого лежать погляди Прудона. Критикуючи велике капіталістичне виробництво, Прудон закликав до увіковічення дрібного виробництва. Відкидаючи політичну боротьбу та профспілки, Прудон висловлював утопічні проекти стосовно ліквідації експлуатації шляхом створення кредитно споживчих асоціацій, безгрошового товарообігу та ненасильницької ліквідації держави.

Істинний соціалізм — німецький соціалізм, один з різновидів соціалізму, що отримав поширення в 1844—1847 рр. серед інтелігенції і ремісників Німеччини. Головні представники реального соціалізму К. Грюн, М. О. Люннінг. В ідеологічному відношенні істинний соціалізм — своєрідний синтез ідеалістичних сторін фоєрбахіанства (пропаганда любові до абстрактної людина, ігнорування соціальних відносин). Під виглядом критики капіталізму представники істинного соціалізму виступали з ідеалізацією докапіталістичних відносин, зокрема ремісничих цехів, поширювали думки про можливість Німеччини перейти до соціалістичного ладу, перескочивши через стан великої капіталістичної промисловості.

331

Ревізіонізм (від лат. revisio — перегляд) — будь-який критичний відступ від первісної інтерпретації марксистської теорії. Цей термін виник у роки існування II Інтернаціоналу і пов’язаний з критикою, яку Бернштейн спрямував проти теоретичних засновків і політичних стратегій марксизму. Бернштейн стверджував, що передбаченої Марксовим аналізом загальної кризи капіталізму насправді не сталося. Монополістичний капітал виявився стійким до криз виробництва і скористався імперіалістичною експансією як запобіжним клапаном для вилучення додаткової вартості. Ніякої соціальної поляризації не відбувається. Процес зубожіння робітничого класу припинився. Формується новий середній клас, і селянство як клас не зникає. Бернштейн вірив у можливість руху до соціалізму в межах тодішньої демократичної системи, коли масові соціалістичні партії шукатимуть у процесі виборів співпраці з іншими прогресивними силами. На світогляд Бернштейна вплинули фабіанські ідеї про розростання функцій держави. Бернштейн стверджував, що він лише спробував виробити концептуальний погляд на ситуацію, яка на той час уже існувала в Німеччині та Англії. Згодом термін ревізіонізм вживали в зневажливому значенні для назви будь-якої начебто спрямованої в бік реформізму суттєвої реінтерпретації класичної марксистської теорії [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Реформізм (reformism) визначення дане політичним і соціальним напрямам щодо зміни політичної практики чи аспекту соціального законодавства без фундаментальної перебудови політичної і соціальної структури [Большой толковый социологиченский словарь (Collins). — Т. 2. — М.: Ве-

че, АСТ, 1999. — 528 с.].

Соціал-демократизм (демократичний социалізм) — теорія і практика партій, що входять до Соціалістичного інтернаціоналу. Всередині соціалдемократії існують національні і регіональні варіанти ідеолог, і політичних напрямів. Існує «скандинавска», або «шведська» модель, «інтегральний соціалізм», що ґрунтується на австро-марксизмі. Виокремлюють також «фабіанський соціалізм», гільдійський соціалізм та ін. Соціал-демократія виникла як альтернатива капіталізму, тому спочатку вона поділяла марксистські настанови: усуспільнення засобів виробництва, всезагальна рівність, соціальна справедливість та ін. Саме поняття «демократичний соціалізм» увійшло в науковий і політичний лексикон у кінці ХІХ ст. Під ним розуміли ідеологічну політичну, економічну і культурну інтеграцію робітничого класу. Великий вплив на розвиток соціал-демократія справили представники англійського фабіанського та гільдійського соціалізму, реформістський рух французького соціалізму; австромарксизм, особливо його ідеологічне керівництво, М. Адлер, К. Реннер та ін. Після Другої світової війни настав новий період демократичного соціалізму. В 1951 р. Соцітерн затвердив програму принципів — Франкфуртську декларацію, в якій були сформульовані основні цінності демократичного соціалізму. Останню крапку над «і» в цьому питанні поставила Бад-Годесбергська програма СДПН 1959 р. Соціалдемократичним партія належить створення і інституціоналізація держави загального благоустрою, без якого не уявляється сучасна суспільно-політич- на система сучасного індустріального розвитку світу [Политическая энциклопедия. — В 2 т. Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. —

М.: Мысль, 2000. — 750 с.]

Соціал-демократія — політичний рух та ідеологія, що поєднують соціалістичні уявлення про суспільство соціальної справедливості з деякими ліберальними ідеями і цінностями. Базові цінності соціал-демократії — свобода, справедливість, солідарність і рівність. Сучасна соціал-демократія сягає своїм корінням масового робітничого руху кін. ХІХ ст., який знайшов своє оформлення у ІІ Інтернаціоналі (1889—1914), у самостійну течію в робітничому русі соціал-демократії виділилася на початку ХХ ст., коли відбу-

332

лося розмежування революційних та реформістських сил. Ідеологія соціалдемократії ґрунтується на доктрині демократичного соціалізму. Джерелами соціал-демократія є філософія І. Канта, елементи марксизму, християнство, соціальна філософія «франкфуртської школи», ідеї Ε. Бсрнштейна та К. Каутського. Ідеологія демократичного соціалізму викладена в Декларації «Цілі та завдання демократичного соціалізму», прийнятій на установчому конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу в липні 1951 р. (м. Франкфурт, Німеччина). Демократичний соціалізм — це довготривалий процес суспільних перетворень, новий ступінь розвитку людської цивілізації. Основними етапами становлення суспільства демократичного соціалізму є: здійснення політичної та економічної демократії; створення «держави загального добробуту», встановлення соціальної демократії — демократії всіх сфер життя суспільства. Політична демократія передбачає багатопартійність, свободу діяльності для опозиції, забезпечення прав і свобод людини, заперечення диктатури. Економічна демократія розвивається на мікрорівні як безпосередня участь трудящих в управлінні підприємствами, а на макрорівні (у масштабах економіки держави) передбачає наявність органів соціального партнерства (Німеччина), органів економічного самоврядування (Франція) або залучення профспілок до співволодіння підприємствами через підвищення частки їх участі в доходах цих підприємств (Швеція). Економічна демократія протистоїть як одержавленню засобів виробництва, яке не може гарантувати залучення трудящих до управління економікою, так і ринковому господарству, яке виключає індивіда зі сфери прийняття рішень. Найвпливовішими концепціями сучасної соціал-демократії є «функціональний соціалізм», «ліберальний соціалізм» та «раціональний соціалізм». Концепція «функціонального соціалізму» (Н. Карлебю, Е. Унден, Г. Адлер-Карлсон та ін.) більш відома як «шведська модель», заснована на визнанні необхідності збереження основних засобів виробництва у приватній власності при одночасному вилученні та соціалізації низки функцій права власності. Вирішальне значення надається політичному управлінню окремими функціями власності — контролю над виробництвом і розподілом його продуктів шляхом проведення відповідної податкової політики. Виробничі комітети як важливий важіль громадського контролю за власністю забезпечують співучасть найманих працівників в управлінні підприємствами, створюючи модель «виробничої демократії». Концепція «ліберального соціалізму» (Н. Боббіо, Л. Пеллікані, фабіанці) обґрунтовує необхідність обмеження функцій держави у розв’язанні соціальних проблем. Соціалістичний проект, на думку прихильників даної концепції, має базуватися на вирішенні питань не про характер способу виробництва, а на вирішенні питань «про спосіб справедливого розподілу продуктів виробництва. Концепція «раціонального соціалізму» (О. Лафонтен, Е. Епплер, «нові лейбористи») ґрунтується на врахуванні реальних можливостей існуючої економічної системи, всебічному розгортанні демократії, здійсненні завдань щодо самовдосконалення особистості [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. —

К.: Генеза, 2004. — 736 с.]

Питання до дискусії

1.Чи є К. Маркс засновником теорії відчуження?

2.Чому К. Маркс і Ф. Енгельс позитивно і конструктивно оцінювали капіталістичну політичну систему?

3.У чому полягає сутність революціонаризму К. Маркса і Ф. Енгельса?

4.Чи існує проблема двох Марксів?

5.Які з політичних положень марксизму підтвердила, а які спростувала історична практика?

333

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

1.Сутність теорії «еволюційного соціалізму».

2.Спільне і особливе між ортодоксальним і критичним марксизмами.

3.ОбґрунтуванняК. Марксомосновнихполітологічнихположеньу«Капіталі».

4.Марксистське вчення про шляхи подолання відчуження в суспільстві.

5.Проблеми марксизму і антимарксизму в сучасних політичних дослідженнях.

6.Соціал-демократичний аналіз капіталізму та його перспектив.

Завдання для самостійної роботи

1.Обов’язково прочитайте рекомендовану літературу, дайте коротку характеристику основних етапів розвитку марксизму.

2.Спробуйте описати основні поняття і категорії політичної науки, які були вперше введені в науковий обіг або суттєво збагачені на основі історичного досвіду.

3.Зробіть порівняльний аналіз класичного (ортодоксального) і критичного соціал-демократичного марксизмів.

Питання до заліку

1.Історичні, економічні, соціальні, політичні, духовні передумови виникнення марксизму.

2.Оцінка К. Марксом іФ. Енгельсом суспільно-політичнихвчень минулого.

3.Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса на проблему приватної власності, її виникнення і розвитку.

4.Основні етапи розвитку марксизму та їхня характеристика.

5.Розуміння К. Марксом і Ф. Енгельсом проблем розвитку держави і влади в майбутньому.

Питання до іспиту

1.Ідейно-теоретичні та соціально-економічні джерела марксизму.

2.Особливості формування марксизму до 1848 р.

3.Марксизм і досвід революцій 1848—1850 рр.

4.Марксизм і досвід Паризької Комуни.

5.Соціал-демократична критика марксизму.

6.Марксизм і міжнародний робітничий рух у ХІХ ст.

7.Проблеми розвитку марксизму після К. Маркса і Ф. Енгельса.

Першоджерела

1.Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності і держави // Маркс., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 20.

2.МарксК. ГражданскаявойнавоФранции// Сочинения. — 2-еизд. — Т. 17.

3.Маркс К. Классовая борьба во Франции // Сочинения. — 2-е изд. — Т. 7.

4.Маркс К. Конспект книги Бакуніна «Державність і анархія» // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 18.

5.МарксК. Критика Готской программы // Сочинения. — 2-е изд. — Т. 19.

6.Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. // Сочине-

ния. — Т. 42.

7.Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Сочине-

ния. — Т. 4.

8.Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Сочинения. — Т. 3.

9.Маркс К., Энгельс Ф. Нищета философии // Сочинения. — Т. 4.

10.Маркс К., Энгельс Ф. Святое семейство // Сочинения. — Т. 2.

334