КРИТИЧНИЙ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНИЙ МАРКСИЗМ
1. Критичний марксизм Карла Каутського.
2. «Антимарксизм» Едуарда Бернштейна.
Концептуальні засади класичного марксизму як ідеології піддавалися суворій критиці різними опонентами. Особливого значення для політологічної науки має конструктивна критика марксизму на завершальних етапах його формування, зокрема після поразки Паризької комуни. Яким шляхом іти до завоювання політичної влади, які форми і методи застосовувати — ці питання стали для робітничого руху нагальними. Особливо вони дискутувалися серед його теоретиків і практиків. Їх називали реформістами, ревізіоністами, опортуністами тощо. Розбіжності між двома суперечливими уявленнями про шляхи і цілі соціалізму (революційний і реформістський) так і не було подолано.
На той час серед партій і рухів, що орієнтувалися на марксизм, посилилися суперечності в самосвідомості. Особливо це торкнулося німецької соціал-демократії: Август Бебель (1840—1913) — лідер німецького робітничого руху; Едуард Бернштейн (1850—1932) — засновник ревізіонізму в німецькій соціал-демократії; Карл Каутський (1854—1938) — авторитетний інтерпретатор і «продовжувач» марксизму; Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) — провідний теоретик німецької соціалдемократії та ін.
Соціал-демократія бере свій початок від часів Великої французької революції та ідей соціалістів-утопістів. Головним стимулом утвердження та інституціалізації со- ціал-демократії було посилення наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. ролі робітничого руху в індустріально розвинутих країнах Європи. Спершу майже всі соціалдемократичні партії виникали як позапарламентські, покликані відстоювати інтереси робітничого класу в політичній сфері.
Соціал-демократія спочатку поділяла налаштованість марксизму на ліквідацію капіталізму і докорінне перетворення суспільства на принципах диктатури пролетаріату, відокремлення засобів виробництва, загальної рівності. Згодом соціалдемократичні партії стали парламентськими партіями, і подальшу історію соціалдемократії можна розглядати як історію поступового відходу від марксизму.
Майже всі соціалістичні і соціал-демократичні партії ставили своєю метою «розрив з капіталізмом». Їх програми наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. не були посправжньому революційними, хоч і містили радикальні лозунги.
Поняття «демократичний соціалізм» вперше використав у 1888 р. англійський драматург і громадський діяч Джордж-Бернард Шоу (1856—1950) для позначення соціал-демократичного реформізму. Пізніше його вжив німецький соціал-демократ, один із лідерів ІІ Інтернаціоналу Едуард Бернштейн, а остаточному утвердженню сприяв один із лідерів німецької, австрійської соціал-демократії, ІІ Інтернаціоналу, теоретик австромарксизму Рудольф Гільфердінг (1877—1941). В основу концепції
335
демократичного соціалізму було покладено розроблену в середині ХІХ ст. Л. фон Штайном програму політичної, економічної і культурної інтеграції робітничого руху в існуючу систему. Представники цієї традиції вважають правову державу важливим чинником поступового реформування і трансформації капіталістичного суспільства.
У програмі відсутні руйнівні установки марксизму, реалізація яких у Росії та інших країнах призвела до встановлення тоталітарного режиму. (Йдеться про знищення старого світу (капіталізму), встановлення диктатури пролетаріату, непримиренну класову боротьбу, соціальну революцію як єдиний шлях.) Заперечення ідеї диктатури пролетаріату поєднано з проголошенням необхідності переходу соціалдемократії до парламентської діяльності, народного представництва, народного законодавства, які суперечать цій ідеї. Соціал-демократія відмовляється від насильницьких форм переходу до прогресивнішого соціального устрою, оскільки, як стверджував Бернштейн, класова диктатура належить більш низькій культурі.
Нинішня соціал-демократія є ідеологічною і політичною течією, що виступає за реалізацію ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства. Вона охоплює теорію і практику партій, які входять до соціалістичного інтернаціоналу. До неї належать соціальні і політичні сили, які утворюють ці партії. У політичній практиці реалізується і як соціально-політичний рух, і як ідейно-політична течія, що охоплює різноманітні регіональні та національні варіанти.
1. КРИТИЧНИЙ МАРКСИЗМ КАРЛА КАУТСЬКОГО
Погляди і політична діяльність Карла Каутського як провідного теоретика німецької соціал-демократії і ІІ Інтернаціоналу відіграли помітну роль у розвитку соці- ал-демократичного руху. Його політична творчість є своєрідним відображенням долі ідейної спадщини Маркса й Енгельса у соціалістичній теорії й практиці наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. В історію соціалізму Каутський увійшов як творець каутськіанства — самостійної версії марксизму, в межах якої теоретичне знання марксизму ототожнювалося з ідеологією революційного класу (партії), а соціалістична доктрина Маркса й Енгельса сприймалась як програма конкретних дій соці- ал-демократичного руху. Його погляди формувалися в історичних умовах, коли випрацьовувались і реалізовувались основи соціалістичної політики (відбувалося об’єднання марксизму з робітничим рухом, створювались на марксистських засадах національні соціал-демократичні партії, зміцнювалися міжнародні зв’язки соціалістів у межах створеного 1889 р. (ІІ Інтернаціоналу). Це був період парламентського успіху соціал-демократичних партій (особливо в Німеччині) й інтенсивного розвитку профспілкового руху. Усі ці процеси, що розгортались на тлі бурхливого капіталістичного розвитку (концентрації й монополізації виробництва, розширення світового ринку, зростання чисельності пролетаріату), покликали до життя особливу соціалістичну стратегію, орієнтовану на безпосередню підготовку і здійснення соціалістичної революції.
Маючи теоретичний склад розуму, К. Каутський прагнув виявити взаємозв’язки між теоретичними принципами марксизму й політичною практикою, завдяки яким можна було довести абсолютну істинність соціал-демократичної ідеології, що гарантувало б її перемогу. Марксистський соціалізм він вважав наукою про суспільство, що перебуває на позиції пролетаріату.
336
За своє 84-річне життя Каутський був членом трьох партій (Соціал-демокра- тичної партії Австрії, Соціал-демократичної партії Німеччини, Незалежної соціалдемократичної партії Німеччини), трьох Інтернаціоналів, свідком трьох російських і трьох європейських революцій, сталінських репресій і гітлерівської диктатури.
Довідка
Карл Каутський народився 16 жовтня 1854 року в Празі. Його мати була письменницею, батько — театральним директором. У 1863 р. сім’я переїхала до Відня. У 1874— 1879 рр. Каутський вивчав історію, політичну економію, юридичні науки у Віденському університеті. У 1875 р. вступив до австрійської Соціал-демократичної партії. У ті роки соціалістичні ідеали черпав з історичних романів Жорж Санд, творів французького соціаліста-утопіста Луї Блана (1811—1882), діяча німецького робітничого руху Фердинанда Лассаля (1825—1864). Захоплювався теорією Чарлза Дарвіна, читав «Капітал» Маркса, цікавився економічними теоріями А. Сміта, Д. Рікардо, Дж.-С. Мілля, різноманітними соціалістичними доктринами. У 1880 р. переселився до Цюріха й почав співпрацю з періодичними соціал-демократичними виданнями. Через рік познайомився в Лондоні з Марксом та Енгельсом. Згодом став редактором першого теоретичного журналу робітничої партії «Оіе Neue Zeit», який очолював упродовж 35 років. Головною метою своєї редакторської діяльності вважав поширення наукових знань і просвітництво в робітничих масах.
Відомим Каутський став у 80—90-ті роки. Брав участь у створенні Ерфуртської програми — партійної програми Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), яка трактувала марксизм як позитивне знання про закономірності розвитку антагонізмів капіталістичного способу виробництва. Ідею економічного розвитку вважав головним пунктом соціал-демократичного світогляду. На початку ХХ ст. Каутський вивчав проблеми революції, держави, диктатури пролетаріату. Першу світову війну розглядав як початок довгоочікуваної соціалістичної революції. У 1917 р. вийшов із СДПН, яка мала на меті перебороти кризу соціал-демократизму, спровоковану початком війни. Однак партія проіснувала недовго, і в жовтні 1920 р. на з’їзді у Галлі більшість її членів проголосувала за приєднання до КПН, з чим Каутський не міг погодитись. У 1922 р. він повернувся до СДПН.
Смерть Каутського в Амстердамі 17 жовтня 19З8 року не була помічена його сучасниками. Можливо, тому що він був одним з небагатьох мислителів, які встигли за життя сказати все, що хотіли й могли.
Передумовою практики (предметної доцільної діяльності) як форми життєдіяльності суспільної людини Каутський вважав не цілеспрямованість, не самовідданість і самовизначення індивіда як вільного у своїй творчості суб’єкта, а біологічну доцільність. На його думку, людина, почуваючи себе вільною, вважаючи, що діє згідно зі своїми цілями, помиляється, оскільки це відчуття спирається на нерозуміння того, що видима свобода людської діяльності є одним із виявів історичної закономірності, а мета — продуктом попереднього досвіду. Доцільність властива лише органічному світу. А світ як ціле не має мети. Вона полягає в самому індивіді: його частини пристосовані до того, щоб слугувати цілому — індивіду.
Суспільство, за Каутським, є своєрідною системою зв’язків і відносин між людьми у процесі їх життєдіяльності як організмів. Метою суспільства він вважав збереження суспільного цілого. Водночас, на його думку, людині властиві й соціальні інстинкти — альтруїстичні спонуки, які закріплюються й розвиваються в суспільстві через основні форми людської діяльності суспільного індивіда (працю, поділ праці, мову). З розвитком суспільства, виникненням приватних, групових інтересів, які послаблюють орієнтовані на підтримання суспільної консолідації інстинкти, вони руйнуються.
Концепція матеріалістичного розуміння історії Карла Каутського грунтується на тезі про посилення соціальних інстинктів у процесі біологічної еволюції. З марксистських позицій він заперечував можливість пізнання історії як одного з фрагментів
337
природи, а історичної закономірності — як окремого Випадку закономірності біологічної. Людину характеризував як homo fader (тварину, що виготовляє знаряддя праці), частину тваринного світу. Олюднення її сталося внаслідок виробництва знарядь праці. Це дало поштовх безпрецедентним процесам — прагненню збільшити могутність людини за межами, встановленими для неї природою. Соціальний прогрес він ототожнював із розвитком матеріального виробництва. Як і сучасні йому марксисти, абсолютизував роль технічного прогресу в суспільному житті. Відмінність позиції Каутського полягала в переконанні, що кожний крок у розвитку техніки є свідомим і цілеспрямованим. Але це твердження, що акцентує на ролі свідомості, інтелектуальної творчості в історії, спростовується його трактуванням пізнання як однієї з пристосувальних функцій тваринного організму.
Одним із принципів матеріалістичної концепції історії Каутський вважав технологічний детермінізм (лат. Deter minare — обмежити, визначити: філософська концепція, що визнає об’єктивну закономірність і причинну зумовленість усіх явищ природи, суспільства та людської психіки): «Кожне суспільство складається з технічного апарату... й людей, що приводять його до дії, які заради досягнення цієї мети вступають між собою в найрізноманітніші зносини». Будучи прихильником географічного детермінізму в традиціях матеріалізму XVIII ст., він, однак, відмовився від притаманної цій традиції ідеї про пряму залежність культурно-історичного прогресу від розвитку продуктивних сил. Певною мірою своєрідним є його погляд на розвиток людського суспільства («Етика і матеріалістичне розуміння історії»). За його твердженнями, розвиток техніки, поділ праці, поява додаткового продукту зумовлюють виникнення приватної власності, яка в усіх її формах стає засобом технічного розвитку, породжуючи водночас конкуренцію, конфлікти, егоїзм і, що найголовніше, — економічну нерівність, жорстоку соціально-класову диференціацію.
Як і Марксу, Енгельсу та багатьом їх послідовникам, які діяли на рубежі ХІХ— ХХ ст., йому була властива ідеалізація класових інтересів пролетаріату, що поєднувалася з біологічним трактуванням соціуму. Капіталістичний спосіб виробництва, розвиток якого, на думку Каутського, породжує егоїзм, конкуренцію, стан «війни усіх проти всіх» і формує відповідний тип особистості, послаблює соціальні інстинкти. Загальнолюдські цінності, інтереси і потреби суспільства як цілісності знаходять своє втілення лише в інтересах експлуатованих, пригноблених класів, які усвідомлюють свій рабський стан. Каутський зробив висновок, що пролетаріат в умовах тотального відчуження, дегуманізації, характерних для класово-антагоністич- ного суспільства, є носієм вищих соціальних інстинктів, сформованої природою солідарності людського суспільства. Так у лоні матеріалістичного розуміння історії відродилось уявлення про ідеальну людину, що є метою суспільного розвитку.
Розглядаючи моральний ідеал як «енергійне прагнення до чогось відмінного від існуючого, чогось цілком протилежного йому», Каутський вважав його лише властивістю людини: «Лише людина спроможна формулювати ідеали і прагнути до них». Зміст морального ідеалу, на його думку, завжди є соціальним і виражає потребу не людства загалом, а різноманітних соціальних груп. Поки моральний ідеал не відображає інтересів певних суспільних сил, він не відіграє жодної ролі в історії. Його дієвість Каутський виводив зі здатності морального судження адекватно відображати реальні історичні тенденції.
К. Каутський першим поставив у центр концептуального марксистського аналізу проблему демократії як базового принципу, мети й ідеалу соціалістичного перетворення. Демократію він розглядав як атрибут соціальної природи людини, стверджуючи, що «людина за своєю природою не лише соціальна, але й демократична
338
істота... прагнення до демократичної діяльності є однією із сторін її соціальної природи, яку вона успадкувала від своїх тваринних предків». На його думку, демократичні форми невід’ємні від людського співіснування: вже у первісному суспільстві стало очевидним, що існування і благополуччя кожної окремої людини залежить від існування і благополуччя суспільства, в якому вона живе. «Ніхто не може отримати владу над суспільством; кожний повинен йому служити, воно є вищою інстанцією», — у цьому Каутський вбачав сутність первісної демократії. Виникнення нових соціальних структур (класів, держави), що фіксувало нову якість суспільства (експлуатацію) і новий тип взаємовідносин у ньому (відносини експлуатації та антагонізму) означало зруйнування первинних демократичних форм. Історію соціалістичних пошуків людства він тлумачив як історію боротьби за соціальну рівність.
Каутський не визнавав тези Маркса про те, що сутнісною ознакою класу є його місце у відносинах власності як на знаряддя й засоби виробництва, так і на робочу силу. Невлаштовували його і міркування Енгельса, що формування класів і держави спричинене суспільним розподілом праці й виникненням приватної власності. У цих формулюваннях Каутський вбачав надмірно політизоване пояснення історії, що не перешкоджало з’ясуванню природи, функцій таких складних соціальних утворень, як клас, держава, демократичні інститути. Очевидно, він певною мірою спрощував погляди Маркса й Енгельса на цю проблему. За його переконаннями, класом можна вважати лише таку групу, яка щодо іншої групи або класу є експлуатуючою або експлуатованою, прагне в одному випадку ліквідувати такі відносини, а в іншому — встановити їх. Невлаштовувало його і марксистське трактування держави як органу класового панування, оскільки воно, на його думку, не вичерпувало багатства державних функцій не лише у новітній, а й у давній історії. Каутський пов’язував походження держав з насильницьким захопленням територій общин і племен (війнами), а експлуатацію — з виникненням держави як союзу общин, у якому одна община (переможниця у війні) панує над іншими общинами і племенами. Поняття «клас» він тісно пов’язував з поняттям «держава». Про це свідчить його твердження, що наскільки історія людства є історією класових конфліктів, настільки вона є й історією держави. Державу вважав абстракцією, бо вона «не має волі, прагнення, бажань. Усім цим наділені люди, що здійснюють у державі й через державу свою владу». Справжнім суб’єктом історії він називав людське суспільство — різноманітні соціальні групи, класи, людство загалом.
Аналіз Каутського до капіталістичних суспільств своєрідно доповнював дослідження Маркса, який прагнув побачити в попередній історії підтвердження всезагальних закономірностей розвитку капіталістичного способу виробництва. Каутський, узагальнивши великий (більший, ніж свого часу був доступний Марксу) фактичний матеріал з давньої історії, привернув увагу марксистських дослідників до парадоксального, з точки зору історичного матеріалізму факту — більша частина людської історії є історією безкласового суспільства. Він наголошував, що навіть за класових антагонізмів і класового панування, як було, наприклад, у давніх європейських державах і східних деспотіях, класова боротьба не могла бути вирішальним фактором розвитку цих суспільств.
Каутський побачив відмінну від капіталістичної епохи динаміку розвитку соціальних структур давніх цивілізацій, показав, що соціальні колізії й політичні зіткнення в античному суспільстві не відображали і не могли відобразити процесів визрівання нових виробничих сил, політичної легітимації нових виробничих відносин. Розвиток продуктивних сил відбувався лише на догоду експлуататорам, а експлуатовані верстви суспільства жили по-старому, не відчуваючи жодної потреби в но-
339
вих виробничих відносинах. Докапіталістичні суспільства були або приреченими на стагнацію, або поступово переходили від розквіту до занепаду, причому і розквіт, і занепад зумовлювалися не внутрішніми причинами, а були лише наслідком підкорення колишніх цивілізацій завойовниками.
На підставі аналізу давніх цивілізацій Каутський дійшов висновку про неможливість застосування стосовно докласових суспільств формули класового антагонізму, за якого суперечності між новими продуктивними силами й існуючими на той час виробничими відносинами є свідченням історичної неминучості нового способу виробництва, зміни однієї суспільно-економічної формації іншою. Усі тодішні політичні перевороти, обмежуючись зміною соціального статусу окремих груп і класів, зміною інститутів управління, не торкались економічного базису суспільства. Цим він пояснював стабільність і міць держави як інституту класового панування, нерозвиненість демократичних суспільних форм, соціальну нерівність.
Лише з появою промислового капіталізму конфлікти почали відображати реальні економічні антагонізми, динаміку відповідності продуктивних сил виробничим відносинам. Ця теза була для Каутського основною в його аналізі співвідношення політичної та соціальної революцій.
2.«АНТИМАРКСИЗМ» ПОГЛЯДИ ЕДУАРДА БЕРНШТЕЙНА
Уконтексті світової політичної думки теоретичний доробок німецького соціалдемократа, одного з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейна асоціювався з реформістським соціалізмом та ревізіонізмом марксизму. Свого часу його погляди еволюціонували від теорії соціалізму Є. Дюрінга до марксизму, що сталося внаслідок ознайомлення з працею Енгельса «Анти-Дюрінг». Однак невдовзі він відійшов від основних положень марксизму, приступивши до формування альтернативної йому теорії соціалізму. Спершу ці ідеї були критично сприйняті світовою соціалдемократією, але з середини ХХ ст. багато соціал-демократичних партій визнали їх своїми. Близькими до них є соціал-демократичні партії, зареєстровані в Україні.
Довідка
Едуард Бернштейн народився 6 січня 1850 року в робітничій родині (батько був машиністом) у Берліні. В 1872 р. вступив до Соціал-демократичної партії Німеччини, а згодом став одним із провідних її журналістів. Закони, спрямовані проти соціалістів, змусили його емігрувати до Англії, де він потрапив під вплив фабіанців — членів англійського реформістського угруповання, створеного в 1884 р., яке пропагувало реформістські ідеї поступового перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичне шляхом реформ. Назва походить від імені римського державного діяча і полководця, прихильника вичікувальної тактики Фабія Максима (275—203 рр. до н. е.). Повернувшись до Німеччини, Бернштейн став одним із провідних захисників ревізіонізму, що спричинилося до палких суперечок, оскільки його вважали (разом із Каутським) спадкоємцем ідей Маркса та Енгельса. Як депутат рейхстагу, він виступив проти війни 1914—1918 рр. і вийшов з партії соціал-демократів. Пізніше повернувся і до партії, і до рейхстагу. Помер 18 грудня 1932 року. Його перу належать такі праці: «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899), «Парламентаризм і со- ціал-демократія» (1906), Німецька революція» (1921) та ін.
Бернштейн вбачав своє завдання в узгодженні ідей Маркса з нагальними потребами тогочасного суспільного розвитку. Підсумовуючи свої погляди, він писав: «Селянство не занепадає, середній клас не зникає, криза не поглиблюється; злиден-
340
ність і кріпацтво не зростають». На основі вивчення новітніх тенденцій і статистичних даних Бернштейн стверджував, що капіталізм стабілізується завдяки утворенню картелів та монополій. Однак у той час, як контроль над капіталом дедалі більше зосереджувався в одних руках, установи на зразок акціонерних компаній навіть розширювали коло своїх акціонерів. Підвищувалася реальна заробітна платня і зростав середній клас. Неминучим наслідком усього цього в політичній та ідеологічній сфері стало те, що наступником лібералізму слід вважати соціалізм: капіталізм довів, що він цілком здатен виправдати надію на поступове перетворення на соціалізм, який таким чином вважається більш-менш мирним спадкоємцем повністю розвиненого капіталізму.
Критичні аргументи проти марксизму. Наприкінці 80-х — на початку 90-х
років ХІХ ст. у європейському робітничому русі сформувалися реформістський і ортодоксально-революційний напрями, теоретичні і політичні дискусії між якими значною мірою визначили світоглядні позиції соціал-демократії у перші десятиліття ХХ ст. Виникнувши у зв’язку з теоретичними відмінностями в тлумаченні марксизму, вони поступово переросли в самостійні ідейно-політичні течії всередині со- ціал-демократії, що різнилися світоглядними установками, політичними і програмними цілями. Ці тенденції, ще за життя Енгельса, обґрунтував у своїх працях Бернштейн. Відтоді реформізм як течія пролетарського соціалізму набув самостійного статусу, що засвідчували його теоретична позиція і політична програма.
Соціалістичні теоретики на той час дискутували навколо питання про можливість еволюції капіталістичних суспільних відносин у соціалістичні внаслідок реформ, чи загальної кризи капіталізму як умови соціалістичної перспективи. Бернштейн у тій дискусії переконував, що в складному за своєю структурою капіталістичному суспільстві можливе лише поступове перетворення економічних, політичних, ідеологічних інститутів; вимоги демократії і солідарності реалізуються в процесі перетворення існуючих суспільних структур, будь-яке намагання перервати цю поступовість загрожує кризою.
Чимало лідерів соціал-демократії, дотримуючись на практиці політики реформ, спиралися на марксистське вчення, вважаючи його науковим прогнозом. Бернштейн намагався надати якісно нового розвитку марксистській теорії, що забезпечило б єдність теорії і практики. Саме в такому контексті він вів мову про «ревізію» марксистської теорії, усвідомлюючи, що його погляди прямо протилежні поширеному в соціал-демократичних колах до середини 90-х років спрощеному уявленню про марксистську теорію як доктрину економічного детермінізму. Бернштейн протиставляв такій інтерпретації своє розуміння марксизму.
Він першим намагався теоретично обґрунтувати політичний реформізм у Марксовому соціалізмі, поширив у соціал-демократичній ідеології елементи буржуазної критики Марксової філософії, насамперед помилкову тезу про тотожність Марксового і Гегелевого діалектичних методів. Ревізіонізм Бернштейна став ідеологічним втіленням об’єктивних процесів урізноманітнення соціал-демократичнoгo руху.
У соціалістичних ідеях бернштейніанства втілились ідеї «розподільчого соціалізму» Прудона, підсилені ліберальними теоріями держави. Аналізуючи з цих позицій соціалістичне вчення Маркса і Енгельса, Бернштейн переконував, що марксизм лише переглядає традиційний для немарксистського соціалізму спосіб завоювання політичної влади, форми «економічного використання політичної влади залишаються ті самі». Він був упевнений, що в марксистському соціалізмі наявна «суто умоглядна передумова зрілості економічного і соціального розвитку», тому зосере-
341
джував свої зусилля на виявленні властивого, за його словами, марксистському вченню дуалізму як наслідку розриву між теоретичними прогнозами і політичними орієнтирами.
Бернштейн розглядав марксизм очима емпірика-соціолога, вважаючи політичні, світоглядні, логічні висновки Марксового аналізу історичною дійсністю капіталізму, які не підтвердилися наступною суспільною практикою, «утопічними моментами в марксизмі», що дискредитують його теоретичну значущість. «Утопізм» Марксового вчення Бернштейн пов’язував з діалектико-матеріалістичним обґрунтуванням об’єктивності історичного розвитку та історичної неминучості соціалізму. Марксистську діалектику він вважав перепоною на шляху будь-якого послідовного тлумачення речей, заперечував її матеріалістичний характер, об’єктивність, а отже, разом з матеріалістичною діалектикою заперечував і марксовий матеріалізм.
Аналіз капіталізму і його перспектив. Політекономічні погляди Бернштейна синтезували поширені в тодішній соціалістичній і буржуазній літературі ідеї, що були наслідком спостережень за новими тенденціями в розвитку капіталізму і не відповідали багатьом марксистським положенням.
Бернштейн критикував економічне обґрунтування неминучості загальної кризи капіталізму, послуговуючись основними поняттями і категоріями марксистської політекономічної теорії. Передусім — це вчення про вартість, теорія кризи, відтворення і реалізації капіталу. За його висновком, ні Маркс, ні Енгельс не довели неминучості кризи «сучасного суспільства», оскільки воно не може бути доведеним. Адже з розвитком капіталістичного виробництва зростає багатство суспільства, поліпшується становище робітників, тому висновок Маркса про неминучість кризи капіталізму не підтверджується дійсністю. У зв’язку з цим марксистська політекономічна теорія потребує суттєвих доповнень і уточнень.
Свою критику Бернштейн спрямовував передусім проти Марксової теорії трудової вартості, заявляючи, що вона не містить критеріїв оцінки «справедливості чи несправедливості розподілу продуктів праці», а також концепцію цінової вартості, яка, на його погляд, неправильно трактує механізм ціноутворення, не відображає конкретних особливостей ринкового обміну, для якого корисність предмета для суспільства, попит і пропозиція є основними детермінантами. Неприйняття Бернштейном Марксової концепції вартості пов’язане з його уявленням про суспільство як сукупність індивідів. Вважаючи базовими споживчу вартість, людську потребу і корисність предмета, Бернштейн пояснював економічні суперечності капіталізму відношенням індивід — річ, її здатністю задовольнити потреби індивіда. З цих причин він так і не зміг подолати межі товарного фетишизму.
Не прийняв Бернштейн і Марксову аргументацію основних тенденцій капіталістичного розвитку. Навпаки, він вважав, що загальна криза капіталізму є малоймовірною, оскільки капіталізм, капіталістична економіка виявляють все більшу життєздатність, про що свідчать, на його думку, дедалі рідші кризи капіталістичного виробництва; зростання чисельності середнього класу, що є наслідком або постійної диференціації галузей виробництва, або переходу робітників у середній клас.
Важливим аспектом економічної концепції Бернштейна є його теорія демократизації капіталу. Зростання кількості, посилення ролі акціонерних товариств, випуск дрібних акцій Бернштейн вважав важливим чинником децентралізації та демократизації капіталу, що має своїм наслідком збільшення чисельності власників, підвищення добробуту робітників, пом’якшення класових конфліктів. Усе це сукупно сприяє соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.
342
Значну увагу приділяв він проблемам концентрації виробництва, виступаючи проти абсолютизації ролі великих підприємств у процесі економічного розвитку. Доводячи на обсяговому статистичному матеріалі, що ступінь концентрації виробництва в різних сферах народного господарства неоднаковий, відстоював життєздатність і необхідність для економіки малих підприємств. Історична практика підтвердила це.
Бернштейн один із перших марксистських дослідників почав вести мову про зміну соціальної структури суспільства, про виникнення нових соціальних прошарків і груп. У своїй економічній теорії Бернштейн переніс питання про власність із сфери відносин «капітал-праця» у сферу «багатство-бідність». Сенс соціалістичних перетворень він убачав не в ліквідації антагоністичного суспільного устрою, який породжує нерівність у розподілі багатства, а в перетворенні злиденних на незлиденних через удосконалення механізму капіталістичного розподілу. Обґрунтовуючи принципи економічного перетворення суспільства на соціальних засадах, Бернштейн наголошував на необхідності розвитку виробничих і споживчих кооперативних утворень як важливої форми демократизації економічного життя, дієвого механізму самоуправління робітників.
Теорія «еволюційного соціалізму». Теоретичні погляди Бернштейна пов’язані з його політичною орієнтацією на реформізм. Обґрунтування ним неминучості переходу до політики реформ водночас заперечувало марксистські твердження про визрівання в лоні капіталізму передумов соціалістичного способу виробництва. Абсолютизуючи тезу про життєздатність капіталізму, Бернштейн ототожнював передумови розвитку соціалізму із самим соціалізмом, роблячи висновок, що соціалістичні суспільні відносини розвиваються всередині капіталістичного суспільства, а сам капіталізм еволюціонує в соціалізм. Конституюючим елементом соціалізму вважав споживчу кооперацію як його економічну основу, демократію — як політичне втілення принципу кооперації. Марксистській теорії соціалістичної революції Бернштейн протиставляв ідеали «розподільного соціалізму» Прудона, які абсолютизували роль сфери розподілу, вважаючи її суттєвим аспектом соціалізму, а його зародковою формою — споживчі товариства. Бернштейн виходив із своїх міркувань про те, що основу споживчої кооперації становить загальнолюдський інтерес, який полягає в забезпеченні трудящих благом, а тому споживча кооперація постає як єдність економічних та ідеологічних чинників руху суспільства до соціалізму. Саме в акті споживання, на його думку, стихійно встановлюються відносини рівності (демократії), втілені у виробничій кооперації, яка випливає з об’єктивної неминучості диференціації функцій учасників матеріального виробництва.
Розвиток кооперативних форм знайшов, на думку Бернштейна, своє правове відображення у принципах демократії, засвоївши які, соціал-демократія зможе активно впливати на темпи соціалізації. Трактування демократії Бернштейном має багато спільного з традиційними уявленнями буржуазного лібералізму: демократію він розглядав як позаісторичний, надкласовий феномен, як «стан суспільства, в якому жоден клас не має привілеїв». У ній він вбачав аналог економічної кооперації, форму здійснення соціалізму. Виняткового значення надавав формальній стороні буржуазної демократії, стверджуючи, що лібералізм і соціалізм єдині у своєму прагненні забезпечити справжню свободу особистості в суспільстві шляхом звільнення її від економічного примусу, надання свободи в її інтелектуальному і матеріальному розвитку через розвиток демократичних інститутів.
343
Тези Бернштейна про кооперацію і демократію як форми суспільного переустрою покладені в основу його доктрини «демократичного соціалізму», яка наголошує на першочерговій ролі демократичних інститутів у соціальному бутті. Утвердження «демократичного соціалізму» відбувається завдяки розвитку споживчої кооперації. Якщо споживча кооперація покликана забезпечити присвоєння більшістю населення торговельного прибутку, то професійні спілки беруть під свій контроль прибуток промисловий, а демократизація державних інститутів створить можливості для контролю за процесами, що стихійно виникатимуть у капіталістичній економіці.
Визнаючи неминучість стихійності економічного розвитку, Бернштейн надавав перевагу спонтанним формам економічної боротьби робітничого класу. Його уявлення про суспільний розвиток як процес диференціації соціальних структур обумовили симпатію до федералістських принципів суспільного самоуправління. Впевненість у винятковій прогресивності економічного розвитку не завадила Бернштейну прийняти марксистську ідею суспільного управління за типом комун, а також ідею про єдність законодавчої і виконавчої влади, оскільки це передбачало узаконення неприпустимого, на його думку, втручання держави в політику. Водночас він відстоював ідею про державу як орган управління суспільством, вважаючи, що з розвитком демократичних форм правління, загального виборчого права вона перетворюється на знаряддя творення соціалізму, втрачає функції органу класового панування і забезпечення привілеїв.
Бернштейн аргументував свої твердження про те, що капіталістична держава за наявності кооперації і професійних спілок стає конституюючим елементом соціалізму. Соціалізм він розумів як процес поступового усуспільнення, зумовлений об’єктивним розвитком капіталістичних форм, а також демократизацією суспільства під впливом організованого пролетаріату. Демократичний соціалізм, переконував він, знімає основне для соціалістичного руху питання про співвідношення боротьби за демократію і боротьби за соціалізм, проголошуючи тотожність демократії та соціалізму. Він доводив неможливість захоплення політичної влади пролетаріатом, оскільки вважав, що сучасний йому пролетаріат не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дав би йому змогу управляти суспільними процесами, «взяти на себе державну владу».
Не заперечуючи твердження, що політичний переворот відкриває шлях до соціалізму, вважав політичним атавізмом ідею про диктатуру пролетаріату як необхідну умову розвитку соціалізму, вкотре наголошуючи, що завоювання пролетаріатом політичної влади може бути лише наслідком розвинутого в лоні капіталізму соціалізму, але не політичною його передумовою. Тому соціалістична боротьба пролетаріату зводиться до боротьби за соціальні реформи, які Бернштейн пов’язував з організацією кооперацій, обмеженням капіталістичної експлуатації, розширенням громадського контролю. Суб’єктивні чинники революції (політична активність пролетаріату, його вміння захищати свої економічні інтереси) Бернштейн вважав головними чинниками соціалізму, розглядав профспілкову та економічну боротьбу пролетаріату як засіб прямої соціалізації. Ця позиція, виражена в його формулі «ціль — ніщо, рух — усе», свідчить, що марксистське розуміння соціалізму, згідно з яким економічне звільнення пролетаріату можливе лише завдяки революції, є абстрактною, без конкретно-історичного наповнення схемою, що потребує свого уточнення відповідно до реальних обставин «соціалістичної еволюції».
344