45. Проблема пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання. Діалектика суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання. Еволюційна епістемологія (ж.Піаже, к.Лоренц).

Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення об’єктивного cвіту, його законів у свідомості людей. Цей процес обумовлений потребами суспільно-історичної практики людства. Теорія пізнання виходить із найвжливіших положень наукової філософії, принципу пізнавальності світу, визнання діалектики пізнавального процесу. У пізнанні не можна припустити наявність неперехідної межі між явищем і сутністю. Різниця в даному випадку визначається лише глибиною пізнання. І далі, в теорії пізнання, як і у всіх галузях науки, потрібно міркувати діалектично, тобто не припускати готовим і незмінним наше пізнання, а розбирати процес переходу від незнання до знання. На відміну від наукової гносеології, яка розглядає пізнання як складний взаємозв’язаний процес, деякі філософи, абсолютизуючи окремі моменти процесу пізнання, фактично стверджують позиції агностицизму. Агностицизм – це напрямок у філософії, відповідно до якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірних знань про них. Кл. представниками агн-зму в історії філософії були Юм (людина має справу лише з власним відчуттями, і через це вона не може нічого знати про зовнішній світ) і Кант (визнавав об’єктивне існування світу речей, але їх сутність вважав недоступною для пізнання, називав її “річчю у собі”). Можливість пізнання світу заперечується деякими філософами і в сучасних умовах. Своєрідно підходить до цього питання семантична (смисловий бік мови) філософія. Вона виходить з того, що в пізнанні оперують поняттями, які формуються людиною. А філософія екзистенціалізму твердить, що повна рельність світу відкривається лише через непізнаваний “інтимний” зв’язок особи з буттям. Пізнання – складний процес, під час якого виникають сумніви. Проте скепсис не можна абсолютизувати, інакше мимоволі стаєш на шлях помилок. Слід враховувати і те, що пізнання є творчо активним, діалектичним процесом відображення реальності у свідомості людини. Як передумова даного процесу необхідні:об’єкт і суб’єкт пізнання, а також взаємодія між ними. У сучасних умовах велике значення мають засоби пізнання, що посідають проміжне місце між об’єктом і суб’єктом пізнавального процесу. Суб’єктом пізнання виступає суспільна людина, яка певною мірою представляє суспільство в цілому, бо індивід ізольований від суспільства, який не оволодів накопиченими знаннями, мовою, досвідом інших людей, не може бути суб’єктом пізнання. Людина,що виступає в цій ролі, формується в процесі праці, що має особливе значення, виконуючи функцію головного критерію, що визначає людські можливості у виробництві матеріальних благ. У праці людина виявляє свої здібності: розумові і фізичні, професійні навички, знання, моральні якості. У людській діяльності виявляються дві взаємопов’язані cторони – індивідуальна, природно-психологічна та суспільно-історична. Ці 2 сторони органічно пов’язані між собою.Людина не абстрактна істота, що має притулок десь поза світом. Вона виражає собою цілком певний світ, суспільство, державу, колектив, сім’ю. Суб’єкт не існує поза суспільством. Через його пізнавальні можливості, способи і форми пізнання мають суспільно-історичне походження. Вони є продуктом практики і формуються у процесі суспільного навчання і виховання, засвоєння ним матеріальної та духовної культури. У цілому ж рівень пізнавальної діяльності суб’єкта визначається природними, індивід. особливостями і можливостями, в яких здійснюється пізнавальний процес, використовуваними засобами пізнання і ступенем оволодіння суб’єктом. Розкриття суб’єта пізнання нерозривно пов’язане з визначенням самої людини, встановленн її сутності. Дана проблема вирішується різними філ. концепціями. Сучасна дійсність вимагає комплексного підходу, який найбільш повно охоплює всі сторони сутності людини, а звідси і С. пізнання. Не можна примиритись з поглядами ідеалістів, зокрема з вченням Гегеля, для якого С. пізнання – абстрактна свідомість, відірвана від людини, матеріальної природи і суспільного середовища – виражена в абсолютній ідеї.Не менш небезпечно погодитись з індивідуальною свідомістю Прудона, який вважав, що суспільство-це особа, що має свій власний розум. Є сусп. Свідомість, але вона єдина і нерозривно пов’язана з індивід. свідомістю. Індивід реалізує себе в пізнанні як суспільна особа, що має певні здібності і нахили.

Об’єкт пізнання – ця гносеологічна категорія означає об’єктивну реальність у процесі її пізнання, тобто у процесі перетворення із незнаної у знану, із знаної неповно у знану повніше. Існують первинні і вторинні О.П.. Первинний О.будь-якого П. – матерія, об’єктивна реальність. Похідні від неї, вторинні О.: внутрішній світ людини, духовні процеси саме П. і форми, в яких воно виражається – мова, різні системи знаків. Поняття об’єктивна реальність охоплює як пізнану, так і непізнану реальність. Пізнавальний процес є дійсним завдяки зв’язку С.-О., тому де припиняється цей зв’язок, там і припиняється саме П. Теза про те,що світ такий, яким його знає С., така ж однобока, як і теза, що людина пізнає світ, яким він є насправді. У дійсності ж світ і такий і нетакий, яким його знає С. Тільки безперервний розвиток, що супроводжується постійним переходом від незнання до знання і від нього до нового знання, дозволяє людині все більше знати світ таким, яким він є в дійсності, але ніколи абсолютно повно і вичерпно цього зробити не зможе. Процес розвитку людського П. є вирішенням і відновленням даного протиріччя в постійному прирощенні знання. Глибина П.-поняття досить відносне. Та й сам О. П. утворення далеко не одноманітне. О.П. є не лише предмети і явища природи, а і суспільство, інші люди, сама людина. О.П. можуть виступати і ідеальні явища. Всі О.П. поділяються на 2 види: 1. О. чуттєво сприймані або такі, що фіксуються за допомогою різних технічних засобів (візуальні засоби-телескопи, мікроскопи). 2. Абстрактні О. (ідеальні). З О. 1-го виду оперують у прцесі чуттєвого П., на емпіричному рівні. До них належать реально існуючі предмети, явища об’єктивного світу, з якими людина взаємодіє у процесі П. Другого виду О. оперують на рівні теоретичного П. Вони виступають перш за все як уявні образи. Для того, щоб реальний предмет став О.П., його необхідно перетворити в ідеальний образ. Отже, реальність абстрактного об’єкта полягає в тому, що він детермінований реальними речами, об’єктивний за походженням.Використання його в теорії дає змагу виходити на реальні О.

Рівні П. – чуттєве, емпіричне, теоретичне. Форми П. – П. направлене на отримання знання, невідокремлене від від індивід. С. (сприйняття, представлення), і П., направлене на отримання об’єктивного знання, яке існує поза окремого індивіда (наукові тексти). Типи П. – буденне, художнє, наукове, а всередині науки-природничо-наукові і заг. наукові. Процеси П. досліджуються рядом наук-когнітивна психологія, науковедення, історія науки, соціологія науки.

Епістемологія (знання) в контексті наукового пізнання. Когнітологія (“когніто”-знання) вчення про людський інтелект.

Концепція Конранда Лоренца (1903-1989) австрійський біолог, психолог, родоначальник еп-гії, тобто застосував еволюційний підхід до розвитку П. Суть – у структурі живих організмів закодованні властивості і особливості того середовища, в якому вони існують. Суб’єкт – це живий організм, саме життя, яке представляє еволюційний процес П., який йде від інстинкту до раціонального людського П. Під впливом оточуючого середовища відбувається перехід від локальної системи до делокалізованої і подібні системи отримують можливість не тільки навчатись, але й формувати когнітивні структури, тобто пізнав. здібність людини формується у процесі еволюції. Для людини є головними когніт. стр-ри у процесі еволюції. Людина не народжується з пізнав. засобами. Відбувається перехід біолог. стр-ри (альтруїзм, агресивність, здатність до розмноження) у соц. середовище. Ці феномени є стимулом для розвитку людської спільноти. Війна між етносами є агресивністю, яка сприяє розвитку. Бачимо зіткнення, коли не має необхідності. Лоренц намагається пояснити конфлікти, війни. Процес еволюції формує когнітивні стр-ри – простір, час, необхідність, тобто систему понять-засобів, якими людина намагається пізнати світ. Концепція Жана Піаже (1886-1980) швейцарськй вчений, психолог. Займався генетичною епістемологією. Намагався пояснити генезис знання на основі дії зовн. факторів розвитку суспільства, на основі соціогенезиса. Як психолог, Піаже вивчав дитячу психіку. Псих. розвиток – продовження ембріогенеза і не закінчується з розвитком дитини. Після народження дитини, об’єм мозку збільшується в 4 рази на протязі 13 років, вдруковуються в мозок стандарти і норми поведінки, мова. За цей час формується 90% синапсул. Це означає, що організація мозку залежить від соц. і культурних обставин, в результаті чого відбувається адоптація його мислення до реальності. Вирішальну роль грає зовн.середовище через генотип як сукупність генів в організмі. Якщо у живій природі гени передають наслідк. інформацію, то задача генотипа в науці забезпечити наук. інф-цією членів наукового товариства.