71. Реформи і революції, війна і мир, конфлікти та консенсус як форми суспільних трансформацій.

Основні форми соціально-політичних перетворень в суспільстві: реформи, революції, війни.

Реформи – (перетворювання) це перебудова у способах функціонування соціальних інститутів, закладів, які відбуваються на основі існуючої законодавчої бази з метою вдосконалення існуючих систем, основа не порушується. Можуть бути різними за масштабами і сферою застосування. Але бувають такі протиріччя, які неможливо розв’язати за допомогою реформування. Тоді і відбуваються революції.

Соціальна революція – це якісний стрибок в житті суспільства, який стосується глибинної сутності життя суспільства.

Ознаки революції:

1. перехід влади в усій її повноті від тієї частини населення, яка нічого не хоче міняти, до рук тих, хто потребує змін, тобто ця група виражає інтереси суспільства.

2. це не одномоментний акт, може бути навіть кілька етапів.

Революція характеризується рушійними силами (це ті соціальні шари населення, які здійснюють цю революцію). Революція пов’язана зі зміною життя суспільства неконституційним шляхом.

Робесп’єр розрізняв революційне і конституційне правління. Мета революційного правління – створення республіки; революція – це боротьба свободи проти тиранії. Революційний режим призводить до терору.

Війна – це соціальний феномен, який відіграє значну роль в житті суспільства, це насильницька діяльність, яка застосовується в інтересах певної держави і призводить до збройних сил. (Гобсс: суперництво, недовіра, жадоба слави – причини війни; Руссо: майнова нерівність людей – джерело війни; Фрейдисти: людині притаманна вроджена агресивність). Багато авторів вважали джерелом війни географічний чинник. Національний суверенітет також є джерелом війн.

Війна не є революцією:

1. різний характер протиборчих сил;

2. специфіка за формами та засобами досягнення цілей.

Війне не завжди змінює соціальний лад.

Класифікація війн:

1. за історичною ознакою:

1.1. справедливі

1.2. несправедливі

2. по масштабам

3. по часу

4. по простору

5. по учасникам

6. по військово-технічному рівню.

72. Проблеми сенсу та спрямованості історії. Основні концепції критеріїв суспільного розвитку. (ф.Фукуяма «Конец истории»).

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному різномаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає зясування низки складних проблем: початку, спрямованості, сенсу та кінця історії, типового та унікального в свтовій історії. Термін філософія історії запровадив Вольтер в однойменній праці, але виникла вона ще у стародавньому суспільстві. Субєктом і носієм філософських уявлень про історію є людство та окрема особа. Предмет філософії історії та її основних напрямків становить суспільство в його часових модифікаціях і трансформаціях. ЇЇ цікавлять масштабні, цілісні соціокультурні утворення, глибинні тенденції та закономірності змін у різних регіонах планети на різних проміжках часу.

Рух історичного часу тлумачиться неоднозначно: або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або навпаки - нисхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії: прогресистський, регресистський і циклічний. Тобто розвиток суспільства розуміється як послідовність подій, або як поступова деградація від вихідного золотого віку - регрес (Гесіод - історія має 5 століть - золоте, срібне, мідне і поступово регресує.), Платон, Аристотель розглядали історію як кругооберт, що повторює однакові стадії. Зміст історії передбачається Долею - від долі уйти не можна(давньогрецькі міфи - про Єдипа, що вбив батька). В християнстві виникає уявлення про позаісторичну роль суспільства та людини(Августин вважав, що зміст історії - коли небесне та земне співпадають, теологізація історії, тобто всесвітня історія розуміється, як результат божественного передбачення).

Просвітники вносять в філософію історії ідею причинності, розробляють теорію історичного прогреса та його єдності. Прогрес - необмежений рух уперед - поступальний розвиток суспільства від нижчих ступеней до вищих. Критерії прогресу - покращання нравів, розвиток релігії, свідомість свободи, прогрес техніки. Кант вважав критерієм прогресу --збільшення свободи індивіда. Гердер - спираючись на поняття прогресу в природі, розвиває вчення про прогрес в історії та рух суспільства до гуманізму.

Гегель вважав, що прогрес - це форма саморозвитку світового духу, з центральною ідеєю теодицеї, тобто виправдання бога з існування зла в історії. Історія, за словами Гегеля протистоїть природі як прогрес. Гегель -. поділяв історію на 5 великих епох історичного процесу: первісне суспільство, давньосхідна деспотія, античність, середньовіччя, епоха усвідомленої свободи, що починається з Великої Французької революції.

Історичний матеріалізм Маркса розглядає природноісторичний процес розвитку суспільстваДля марксизму критерій прогресу - ступінь розвитку продуктивних сил, ступінь звільнення людей від соціальної нерівності, експлуатації. Кінцева ціль прогресу - розвиток людства в якості гармонійної та вільної особистості, комунізм.

Інша концепція - функціоналісти - якщо світ коли-небудь обєднається, то шляхом зміцнення політичних, економічних та культурних взаємин. Має бути не лише прогрес людства, а і окремої людини, її фізичних та духовних характеристик.

Сьогодні кажуть, що кульмінаційним пунктом є інтелектуальна духовна революція, яка готує прихід нового устрію суспільного життя, нового світового порядку, нова світова цивілізація.

Культурно-історична концепція вважає найважливішим способом вивчення прогресу та регресу дослідження окремих культур та цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Сорокін). Історія розглядається як зміна культур, кожна з них з власним прогресом та регресом. Регрес означає повернення до старих форм, що себе вичерпали, застой та деградація. Руссо - історичний процес віддаляє людину від природи , що є регресом. Аналогічних думок притримувався Монтень. Абсолютне повторення подій в кожному циклі космічного колооберту характерно як для Аристотеля, так і для піфагорейців, Демокрита, Ніцше( "вічне повернення").

Також розглядають історію і як хаотичне чередування випадковостей. Зміст є для окремої людини, а для людства його не має. (Історія не навчає людей)

Френсис Фукуяма. Конец истории.

Проблема смысла и устремлённости истории.

Основные концепции критериев общественного развития.

Еще в начале 1990-ых годов в своей статье "Конец истории?" Френсис Фукуяма, осмысливая последствия развала стран социалистического блока, пришел к печальному выводу о том, что в мире победила одна единственная идеологическая доктрина «либеральной демократии и потому история закончена». Конец истории ознаменован завершением «идеологической эволюции человечества» и побёдой идей либеральной демократии, причём для этого даже "нет никакой необходимости, чтобы либеральными были все общества, достаточно, чтобы были забыты идеологические претензии на иные, более высокие формы общежития". И вместе с тем "конфликты будут - утверждает Ф.Фукуяма, - но для серьезного конфликта нужны крупные государства, все еще находящиеся в рамках истории, а они-то как раз и уходят с исторической сцены". Иначе говоря, минимализация масштабов идеологического противостояния неизбежно отражается на замедлении динамики дальнейшего развития социальной системы общепланетарного масштаба. Конечно, какое-то время еще останется "ностальгия по тому времени, когда история существовала. Какое-то время эта ностальгия все еще будет питать соперничество и конфликт."

Однако, по мнению, Ф. Фукуямы, для истории это уже несущественно. Ее конец печален. И все же, обнадеживает нас автор, "быть может...именно перспектива многовековой скуки вынудит историю взять еще один, новый старт?". "Государство, сформировавшееся в "конце истории", либерально в том смысле, что оно признает и защищает с помощью своих законов право каждого человека на свободу и демократично в той мере, в какой оно, это государство, существует с согласия управляемых ... этого надо было ожидать. История человечества основана на конфликтах; противоречия между хозяином и рабом, диалектика преобразования природы, борьба за всеобщее признание человеческих прав, противостояние пролетариев и капиталистов - вот что ее характеризует.

Зато во "всеобщем" и однородном государстве по определению все конфликты преодолены, все человеческие нужды так или иначе удовлетворяются. Нет борьбы и столкновения по "главным" вопросам - не нужны и государственные деятели, не нужны генералы. Остается голая экономическая деятельность".Борьба за признание, готовность жертвовать жизнью ради достижения абстрактных идей, всемирная идеологическая борьба, требующая дерзости, отваги, воображения и идеализма, все это сменится экономическими расчетами, решением утилитарных технических проблем, заботами о сохранении окружающей среды и удовлетворении требований утонченного потребителя. В пост-исторический период не будет ни искусства, ни философии, а только постоянная забота об экспонатах музея человеческой истории".

Ясперс у своїй праці “Смисл і призначення історії” робить акцент на тому, що людство має єдине походження та єдиний шлях розвитку, не дивлячись на те, що більшість фактів, здавалось, говорять проти цього. Темою ясперсівської філософії стали людина та історія як споконвічний вимір людського буття і філософії як спосіб вільного роздуму, збагнення людського і історичного у його індивідуальності і неповторності. Ясперс викладає свої погляди на загальні закономірності, що характеризували розвиток людства протягом тих 5 тисяч років, що охоплюються поняттям історія (тобто щодо яких ми маємо письмові свідчення). Його можна структуризувати, виділити в ньому певні етапи, а також тенденції розвитку, на основі яких можна буде виробити гіпотези щодо майбутнього людської цивілізації. Ясперс виділяє чотири найважливіші етапи, на кожному з яких людина починала рух уперед від нової основи: 1) доісторія; 2) епоха великих культур давнини. (шумеро-вавилонська, єгипетська та еллінська на Заході; доарійська культура Інду; архаїчний Китай); 3) осьовий час, накопичений духовний і інтелектуальний потенціал якого складає основу людської духовності аж до сьогодення; 4) науково-технічна епоха (розпочалася близько 1500р.). Людство має єдині витоки і мету, що нам невідомі і до осмислення яких ми прагнемо. Припущення цієї єдності Ясперс називає постулатом філософської віри, що зв'язує воєдино екзістенцію з трансценденціей, що орієнтують свідомість і самосвідомість людини на уявленні про Єдине чи Божествене.Пробудження духу, вважає Ясперс, є початком буття загальної історії людства, яке до цього було поділене на локальні культури. З того часу людство неухильно йде цим спільним шляхом. Тому встановлення взаєморозуміння, відкритість різних типів суспільства, релігій і культур є життєво необхідним для людини.

Необхідно створити науку, яка б чітко усвідомлювала свої межі, водночас пізнаючи те, що можна пізнати. Техніка - це сукупність дій мислячої людини, спрямованих на панування над природою з метою скинути тягар злиднів і отримати необхідну форму зовнішнього середовища.

Світова історія може розглядатися і пізнаватися лише за умови визнання ідеї історичної цілісності. Історичне пізнання є розуміння змісту, тому розгляд всесвітньої історії – це пошук і об'єктивація її головних значень.