2.1. Книга як вид документа. Визначення поняття «книга»

З найдавніших часів книга була і предметом пізнання – для бібліотекаря, книжника, письменника. Поступово складається її теоретичний феномен. Книга – це письмовий запис, неперіодичне видання у вигляді зброшурованих аркушів друкованого матеріалу. Перші книги писали на листах, корі, полотні, шовку, глиняних табличках, шкірі і папірусі. Приблизно в 100 – 150 р. стали поширюватися кодекси або зброшуровані книги замість сувоїв. З ІV століття по ХV століття для сторінок книги стали застосовувати пергамент, зроблений з тонкої шкіри ягнят. Пергамент був замінений папером, що прийшов у Європу з Китаю, де спосіб його виготовлення був відомий ще до 105 року на основі суміші кори і коноплі. Широко доступними книги стали тільки після винаходу книгодрукування в ХV столітті. На даний час текст книги можна відтворити і зберігати у електронному вигляді [28, с. 93].

У державному стандарті ДСТУ 3017–95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» «книга – це видання у вигляді блока скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в обкладинці чи оправі». Г. М. Швецова-Водка дає декілька визначень поняттю «книга», від широкого значення до вузького:

1) матеріальний об’єкт, у якому подано будь-який запис інформації, який може бути виконаний будь-яким розробленим людиною способом;

2) це документ людиночитабельний, безпосередньо сприймається; якщо документ сприймається людиною за допомогою технічних пристроїв (наприклад апарата для читання мікроформ), він уже не вважається книгою;

3) документ людиночитабельний, безпосередньо сприймається, візуальний; у цьому значенні підкреслюється спосіб сприйняття змісту книги людиною;

4) символічний документ, тобто записаний абстрактними знаками, не подібними до того об’єкта, що відображається;

5) значення книга дорівнює документу, призначеному для читання;

6) книга прирівнюється документу вербально-писемному, літературному

або текстовому, з урахуванням усіх попередніх обмежень обсягу поняття «книга».

Н.Н. Кушнаренко вважає, що книга має багато загального з документом, оскільки є його різновидом. В той же час для книги характерна певна специфіка, що дозволяє відрізнити її від інших видів документів. У визначенні книги зазвичай виділяють дві сторони: зміст (духовну суть: думки, ідеї) і форму (матеріальну, речову, службовку для закріплення і передачі інформації). Книга – текстовий документ, тобто документ, велику частину об’єму якого займає мовний (словесний) текст.

Видання – це сукупність різноманітних за формою, змістом, зовнішнім виглядом, обсягом, характером інформації, структурою, періодичністю та призначенням видань, випущених видавцем або групою видавництв за певний період часу. Видання є одним із видів документів, що може класифікуватися по різним ознакам документа: за змістом, матеріальною конструкцією, періодичністю, знаковій природі інформації і тому подібне. Його типологічна різноманітність, як і документа в цілому, базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове і читацьке призначення, а також характер інформації, що міститься у виданні. Це є підставою для всебічної характеристики видання як вигляду документа.

У державному стандарті ДСТУ 3017–95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» поняття «видання» трактується як «документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тиснення або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання».

Етимологія слова «книга» дотепер остаточно не з’ясована. Слов’янські визначення книги (російське «книга», сербське «шіга», польське «кзіцгка», чеське «кнігіа») зводяться до старослов’янського «кна» і до старокитайського «кюань» (чжуан), що означає сувій, а на сучасному етапі – розділ книги. Грецьке «бібліо» латинське «лібер» у арабське «штаб», подібне слов’яно-балтійському «книга», трактується майже однаково: 1) предмет; 2) твір; 3) частина твору. Свою кореневу недоторканність цей термін зберігає і до наших днів [21, с. 103].

У словнику В.Даля для книги дається три визначення: перше – «зшиті в одну палітурку аркуші паперу або пергаменту» (тобто, формальний образ книги як матеріального об’єкту), друге – «писання, все, що в книзі міститься» (тобто змістова сторона поняття), третє – «розділ, відділ в об’ємному письмовому творі». Енциклопедичний словник Брокгауза й Ефрона, не даючи визначення книзі, пропонує невелику історичну довідку, де наводяться дані про те, як сформувався звичний для нас зовнішній вигляд книги.

Не пізніше 863 р. (часу подорожі Св. Кирила в Корсунь, після чого він узявся за винахід алфавіту), в мовах слов’ян уже був якнайдавніший, стійкий і абсолютно визначений термін книги від праслов’янського «кнети», тобто «знати». Але згадані терміни активно застосовувалися й застосовуються як синоніми.

Одним із вагомих доказів самобутності згадуваного ряду служить те, що в ході розвитку з нього утворилися похідні, і не просто прикметники й епітети. Так, в слов’янських мовах виникли терміни: «князь» (російський), «ксьондз» (польський), «кнез» (болгарський) тощо, які відносились до знаючих людей – племінних вождів. Таким чином, етимологічно «книга» походить від дієслова «знати».

У руській писемності слово «книги» зустрічається вперше в «Остромировім Євангелії» (1056-1057 рр.) найбільш ранньому з датованих рукописних пам’ятників, і вживається в множині, що дозволяє давати йому розширювальне тлумачення – знання взагалі, ніж просто книга. В однині вживання слова «книга» зафіксовано значно пізніше – у 1263 р. у одного з монастирських писарів. Проте існує і думка про неслов’янське, навіть узагалі неєвропейське походження слова «книга».