12. Опорний каркас розселення

В територіальній організації життя суспільства існує просторова підсистема, яку називають опорним каркасом розселення.

Опорний каркас розселення ґрунтується на територіальній структурі народного господарства і являє собою сукупність центрів (вузлів) і транспортних магістралей (економічних осей).

Опорний каркас розселення загалом складається з вузлових та лінійних елементів.

Вузлові елементи представлені великими містами і міськими агломераціями і формуються об’єктивно залежно від потреб суспільства, тобто розвитку його продуктивних сил. Вузлові елементи поділяються на дві великі групи: центральні місця, тобто вузли, що виконують центральні функції щодо навколишньої території у багатьох аспектах і спеціалізовані центри, які мають виразну перевагу тієї чи іншої галузі виробництва, управління, відпочинку тощо.

Лінійні елементи є напрямками потоків, якими відбувається обмін різного роду продуктами та переміщення мас людей. Ще їх називають “коридорами розвитку”, “осями розвитку” і т. д.

Як було сказано вище, в межах країни її територіальні частини об’єднуються в єдину систему економічними осями. Кожна з них – це своєрідна лінія (напрямок), вздовж якої концентрується економічна діяльність.

На території України виділяють три загальнодержавні осі:

1. Львів – Тернопіль – Хмельницький – Вінниця – Київ – Полтава – Харків. Вісь пов’язує Лісостепову економічну зону з її найбільшими економічними центрами, включаючи столицю країни;

2. Луганськ – Донецьк – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Херсон – Миколаїв – Одеса; вісь об’єднує Степову економічну зону;

3. Чернігів – Київ – Черкаси – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Сімферополь; вісь поєднує в центральній частині всі три економічні зони.

Регіональні економічні осі:

1. Рівне – Львів – Ужгород; вісь об’єднує західні райони всіх трьох зон і дає вихід Україні у Центральну і Східну Європу;

2. Луцьк – Рівне – Житомир – Київ – Конотоп; вісь пов’язує центри Поліської

зони;

3. Харків – Донецьк – Маріуполь; вісь об’єднує східні райони Лісостепової і Гтепової зон;

4. Харків – Дніпропетровськ – Миколаїв; вісь має подібне міжзональне значення.

13. Розвиток опорного каркасу

Цей процес полягає у нарощуванні вузлових та лінійних елементів, що означає виникнення нових великих центрів та спорудження нових магістральних шляхів. Такі процеси є наслідком:

а) освоєння нових районів;

б) повнішого використання ресурсів вже освоєних територій і подальшого розвитку в них інфраструктури;

в) регулювання розвитку найбільших міст.

14. Стратегія розвитку, процеси планування і проектування

Стратегія розвитку визначає спосіб здійснення обраної концепції розвитку містобудівного об’єкта (адміністративного району, міста, міського центру тощо) в умовах визначеного існуючого стану, тобто існуючої містобудівної ситуації.

Стратегія розвитку не дає відповіді на питання, де розташовувати той чи інший об’єкт, але вказує таке: а) що маємо отримати у результаті; б) термін досягнення остаточного результату; в) як можна цього результату досягти; г) які засоби потрібно для цього застосувати.

Метою стратегії розвитку міста загалом є досягнення економічної стабільності, збільшення місць праці, покращення умов життя мешканців, створення місцевого економічного потенціалу для забезпечення прибутків бюджету і забезпечення співпраці місцевої влади з громадою і підприємцями.

Відомо, що не можна ефективно керувати розвитком будь-якої системи, якщо немає чіткого визначення об’єкта (зокрема містобудівного утворення), засобів і способів його організації та управління ним, а також необхідного обсягу інформації про об’єкт та способів її обробки.

Складність полягає в тому, що планувальник (проектант) вибирає конкретні характеристики організації простору для майбутніх користувачів (наприклад, мешканців) замість них, не знаючи достаменно всіх їхніх потреб і побажань і не маючи повної інформації про простір проектування.

Таке розуміння проблеми покладено в основу постійної розбіжності між містобудівним планом чи проектом (тобто результатом процесу проектування) і реальністю.

Дехто вважає, що з цієї причини не слід займатися опрацюванням, наприклад, генерального плану міста, а відразу переходити до генеральних планів окремих ділянок.

Містобудівне планування і проектування можна вважати творенням образу майбутнього стану міста. При цьому зазвичай вважають, що кожний конкретний проект є визначенням оптимального стану за оцінкою його автора або авторської групи. Інша справа, що проектант не завжди може врахувати всі необхідні чинники та елементи або його погляди відрізняються від суспільних стереотипів.

Отже, погодити суспільні інтереси (виразником яких є містобудівник) з інтересами окремого інвестора може тільки відповідна система економічних чинників-регуляторів. Ними можуть бути, наприклад, податок на землю, податок на нерухомість, оплата за право будівництва, різна вартість земельних ділянок залежно від їх розташування на території міста тощо.