Тема 1 урбанізація і урбаністика
Процеси урбанізації
Поняття урбанізації з’явилося тисячоліття тому разом з виокремленням міських поселень і довгий час стосувалося тільки міст, згідно з значенням латинських слів (urbs – місто, urbanus – міський), а з половини XX ст. це поняття стосується також сільських поселень.
Початково урбанізація означала зростання кількості міст та числа їх мешканців, що підкреслювало поширення міського способу життя, а сам процес вимірювався відсотком міських мешканців на певній території. Сьогодні урбанізація являє собою складне суспільно-економічне явище, що охоплює як міські, так і сільські поселення.
Урбанізацію можна окреслити як процес виникнення та розвитку міст і посилення міських ознак в усіх існуючих міських поселеннях, а також зростання і поглиблення міських ознак на територіях сільських поселень.
Для означення урбанізації прилеглих до міста сільських поселень зазвичай застосовують поняття субурбанізації; назва походить від латинської назви території, що розташовується біля міста (suburbia – передмістя), тобто передмістя.
Субурбанізація загалом означає поширення міського способу життя у приміських зонах великих міст та зміну функціонального використання їх території, складу населення і архітектурного образу.
Наприкінці XX ст. спостерігається реурбанізація (повторна урбанізація), що полягає у комплексному оновленні передусім центральних частин великих міст і створенні в них комфортних умов для всіх сфер життєдіяльності.
Тобто, у загальному сенсі поняття урбанізації охоплює всі наслідки діяльності людини і суспільно-економічних та просторових змін на заселеній території як у місті, так і поза його межами.
Передумови урбанізації
Основною причиною урбанізації слід вважати процес суспільно-еконо- мічного і цивілізаційного розвитку (відокремлення торгівлі та ремесла від сільського господарства), завдяки якому виникли перші міста, а згодом міські цивілізації. Розвиток цивілізації обумовив швидке зростання міст, збільшення їх числа, площі і кількості міського населення, а також формування мереж міст.
Починаючи з античного світу і до XVIII ст. міста мали доволі чітко визначені території і межі, загалом окреслені оборонними міськими мурами, тобто урбанізація мала чіткі просторові межі. Щойно перша промислова революція у Європі на зламі ХУІІІ-ХІХ ст., тобто розвиток наукових знань і промислового виробництва (механізована праця замінила ручну працю, фабрики замінили майстерні ремісників) разом із створенням нових транспортних засобів для масових перевезень людей і вантажів (залізниця, великі річкові і морські судна) розширили просторові межі урбанізації на сільські території.
Перша промислова революція (на основі застосування у виробництві та транспорті парової машини) в Європі і Північній Америці протягом XIX ст. обумовила швидку урбанізацію. Міста стали стрімко зростати, щоб забезпечити потреби промисловості у нових працівниках, наприклад, у Англії відсоток міських мешканців зріс з 14,5 % у 1800 р. до 43,3 % у 1910 р.
Істотно вплинула на розвиток урбанізації у Європі побудова у XIX ст. мережі залізниць, що уможливило не тільки щоденні поїздки до місць праці великої кількості людей, але і сприяло економічному розвитку територій, що прилягали до залізничних ліній.
На початку XX ст. у США і Західній Європі відбулася друга промислова революція, обумовлена широким застосуванням у промисловості та транспорті двигуна внутрішнього згорання і внаслідок цього бурхливого розвитку автомобілізації. Мережа залізниць доповнюється мережею швидкісних автомобільних шляхів (автострад), які також стають своєрідним каркасом для подальшого поширення урбанізації, особливо у Північній Америці.
Цивілізаційний процес у другій половині XX ст. вносить радикальні зміни у всі сфери життя шляхом загального розповсюдження електронно-цифрових технологій накопичення і передавання інформації, завдяки чому економіка, наука і культура глобалізуються, тобто набувають всесвітнього характеру. Завдяки цьому у розвинених країнах відбувається перехід до постіндустріальної цивілізації. Глобалізація значно впливає на явище урбанізації шляхом концентрації осередків управління (менеджменту) економікою, наукою і культурою у містах-центрах світового, континентального чи регіонального значення (метрополіях), незалежно від політичних чи адміністративних кордонів і меж. Головні міста-метрополії, які є місцями перебування понаднаціональних економічних та фінансових організацій, концернів і корпорацій, інтенсивно розвиваються у всіх сферах, стають щораз більше технологічно насиченими, їх архітектурний образ постійно збагачується і стає зразком для наслідування. Це такі міста, як Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Шанхай, Гонконг, Лондон, Париж, Токіо, Стамбул, Барселона, Сан-Паулу, Мумбай.
З середини XX ст. у світі швидко збільшується кількість міст з населенням понад 1 млн. мешканців. Їх число збільшилося у 1950 – 1990 pp. з 77 до 281, а сумарна чисельність населення в них – з 187 млн. до 800 млн. осіб.
Аспекти урбанізації
Процеси урбанізації сьогодні прийнято розглядати у чотирьох основних аспектах: демографічному, економічному, просторовому і суспільному, деколи ще додається туристичний аспект.
Демографічна урбанізація визначається зростанням населення міст та зростанням частки міського населення загалом у країні. Починаючи з XIX ст., відсоток міського населення зростає від 5,1 % у 1800 p., 13,3 % у 1900 p., 28,9 % у 1950 р. до 43 % у 2003 р. Експерти ООН прогнозували, що у 2010 р. половина населення земної кулі проживатиме у містах, однак це настало вже у 2008 p., що свідчить про прискорений розвиток урбанізації на початку XXI ст. Протягом останніх 200 років відсоток міського населення у світі зріс вдесятеро, а загальна кількість населення – в шість разів.
З половини XX ст. найбільш урбанізованим континентом стає Північна Америка, з 2000 р. друге місце зайняла Південна Америка, а Європа посідає третє місце. Сьогодні до найбільших міст світу належать Токіо, Сеул, Мехіко, Мумбай, Делі, Сан-Паулу, Лос-Анджелес, Шанхай, Осака. Характерно, що у цьому переліку відсутні європейські міста, а високорозвинені країни представлені тільки половиною міст.
Внаслідок величезних людських втрат в період Другої світової війни чисельність населення України значно зменшилася і перевищила довоєнний показник лише у 1959 р. Тоді частка міського населення України стала перевищувати частку сільського. Рівень урбанізації продовжував зростати й досяг 67 % у 1989 р. (потужне нарощування міського населення за рахунок сільського в Україні відбулося у 1970-1989 pp.), впродовж двох наступних десятиліть відбулося незначне зростання до 68,5 % у 2009 р.
Економічна урбанізація визначається зростаючою різноманітністю структури зайнятості населення у містах і зменшенням зайнятості у сільському господарстві в селах. Про економічну урбанізацію сільських поселень можна вести мову переважно у високорозвинених країнах.
Рівень економічної урбанізації характеризується структурою зайнятості у сільському господарстві, промисловості і обслуговуванні. Протягом віків економіка еволюційно переходила від сільськогосподарської до промислової (індустріальної), а згодом до постіндустріальної, тобто переважно обслуговувальної. У високорозвинених країнах багато сільських мешканців доїжджають до місця праці у містах або працюють поза сільським господарством на місці. Наприклад, у 1998 р. у Великобританії тільки 1,7 % населення було зайнято сільськогосподарською працею, 26,6% працювало у промисловості, а 71,7% – у сфері обслуговування. Середній рівень економічної урбанізації спостерігається у колишніх т. зв. “соціалістичних країнах”, де у сільському господарстві працює понад 15% зайнятих, наприклад, у Росії – 15,7%, у Польщі – 19 %.
Сьогодні у високорозвинених країнах, наприклад, у Великобританії і США показник економічної урбанізації досягає 95 % всіх зайнятих поза сільським господарством, і більшість з них працює у сфері обслуговування.
Просторова урбанізація стосується рівним чином міських і сільських поселень. У містах ця ознака проявляється у збільшенні площі, щільності і поверховості забудови, у селах це стосується змін у використанні земельних ділянок і формуванні інших (порівняно з традиційними) типів забудови.
Просторова урбанізація характеризується постійним збільшенням урбанізованих територій завдяки утворенню нових міст, набуванню статусу міст селищами міського типу чи сільськими поселеннями, а також приєднанню до міст навколишніх територій. Іншою стороною процесу є зміни у використанні земельних ділянок, у зростанні поверховості забудови, удосконаленні технічної інфраструктури та зміні архітектурного образу. Сьогодні у всьому світі відбувається територіальна експансія найбільших міст, яку називають мегаполізацією, або “просторовим вибухом”.
З половини XIX ст. просторова урбанізація у Європі охопила також сільські поселення, що передусім було обумовлене будівництвом розгалуженої мережі залізниць. Тобто територіями прискореного розвитку стали поселення, які безпосередньо прилягали до залізниць, а з середини XX ст. те саме можна сказати про території, прилеглі до магістральних автошляхів.
Важливим чинником, що сприяє просторовій урбанізації селищ міського типу і сіл є значно нижча, ніж у містах, земельна рента. Доступна багатьом ціна земельних ділянок у сільській місцевості сприяє масовому будівництву індивідуального житла окремими забудовниками, а також інвесторами, які шукають дешевших ділянок для комплексів малоповерхової житлової забудови. Часто заможні міські мешканці будують у сільській місцевості т. зв. житлові резиденції, що архітектурними формами інколи нагадують невеликі палаци минулих епох.
У сільській місцевості в такий спосіб формується новий тип житлової забудови, а також об’єкти виробництва і обслуговування, зокрема для потреб транспортного руху. На територіях з мальовничими краєвидами чи особливими природними ресурсами (наприклад, мінеральними водами), будуються лікувальні заклади та об’єкти туризму і відпочинку.
Суспільна урбанізація означає засвоєння міського способу і стилю життя. Місто, особливо велике, у всіх країнах світу залишається для більшості населення бажаним місцем життя і праці, – цього не змінює навіть постійно зростаюче забруднення міського довкілля, яке вже не має майже нічого спільного з природним.
Соціологи визначають у міському способі життя просторове відокремлення, к іншність особи, слабкі родинні та сусідські зв’язки, безособовість людських контактів, деколи відчуття відособленості і самотності – це стосується негативних аспектів суспільної урбанізації. До позитивних аспектів належать культурні зміни, пов’язані зі зростанням цивілізаційних потреб, зміни у свідомості і щоденній поведінці.
Доволі складно однозначно і вичерпно окреслити міський стиль життя. Тут йдеться передусім про демографічний склад сімей, частоту користування спеціалізованими послугами, спосіб проведення вільного часу, технічне облаштування житла і його вигляд та архітектурний образ.
Поза корінними міщанами міський стиль життя найшвидше засвоюється мешканцями приміських поселень, для більш віддалених поселень в минулому його зразками були приїжджі з міст, наприклад, відпочиваючі чи туристи. Сьогодні цю роль перейняли засоби масової інформації, передусім телебачення і мобільний зв'язок, хоча важливою залишається роль туризму.
Туристична урбанізація належить до порівняно нових явищ і поширюється разом з розвитком туризму, особливо швидко з другої половини XX ст. Це явище не чожна назвати окремим, туристична урбанізація поєднує в собі всі попередньо названі аспекти.
У регіонах розвитку туризму відбувається демографічна та економічна урбанізація, змінюється демографічна структура і з’являються нові місця праці для місцевого населення. Контакти із зовнішнім світом у туристичних регіонах і місцевостях тривають практично постійно, особливо у країнах з теплим кліматом. У країнах, що розвиваються, туризм часто є єдиною передумовою і основою початку та подальшого розвитку сучасної урбанізації. Тут можна назвати популярні серед європейських туристів середземноморські країни Іспанію, Грецію, Хорватію, Чорногорію, Туреччину, Єгипет, Туніс, Марокко, а також чорноморське узбережжя Румунії і Болгарії, де сьогодні відбувається прискорена урбанізація приморських територій, обумовлена саме розвитком індустрії туризму.
Фази сучасної урбанізації
Послідовні фази сучасної урбанізації у світі змінювали одна одну у різних країнах у різний час. Урбанізація європейського типу протягом XIX ст. відбувалася у Європі та США і Канаді. Економічною основою цього процесу були індустріалізація і концентрація виробництва, передусім у великих містах, швидке формування агломерацій та конурбацій.
Процеси субурбанізаціі на початку XX ст. розвинулися у США та Великобританії, причому обсяг і темпи цього явища значно зросли у 1960-х роках. У США з 1960 по 1970 р. населення центральних міст зросло на 6 %, а приміських зон – на 27 %, при цьому чисельність робочих місць у містах-центрах зменшилася на 7 %, а у приміських зонах зросла на 44 %. Тоді загалом завершилося формування системи 8 нових міст-супутників Лондона, що разом з існуючими раніше поселеннями такого типу створило агломерацію Великого Лондона.
Загалом країни Західної Європи субурбанізація охопила у другій половині XX ст., у колишніх “соціалістичних країнах” Східної Європи розвиток передмість прискорився на зламі ХХ-ХХІ ст.
У Східній Європі, а особливо в Україні активні процеси субурбанізації розпочалися після зміни суспільно-економічного ладу і переходу до демократичної політичної системи та ринкової економіки, відміни у 1990-х роках жорстких обмежень у землекористуванні та будівництві індивідуального житла, цьому також сприяв розвиток масової автомобілізації.
Урбаністичні процеси у сучасному світі знаходяться у різних фазах залежно від суспільно-економічного рівня розвитку тієї чи іншої країни. У розвинених західних країнах наприкінці XX ст. розпочався процес реурбанізації (тобто “повторної урбанізації”), центральні частини міст стають знову престижними та інтенсивно модернізуються, заможні люди купують великі квартири-апартаменти у старих будинках після їх ґрунтовного, передусім технічного (опалення, освітлення, сантехніка, кухонне обладнання тощо), оновлення.
Прикладом комплексної реурбанізації найзначнішого міста можна вважати здійснення серії “великих проектів” у Парижі протягом останнього двадцятиліття XX ст. Тут у центральній частині міста було збудовано великі громадські комплекси: оперний театр, міністерство фінансів, парк Ля Вілетт, “вежі свободи”, реконструйовано музей Лувр та залізничні вокзали, а також житлові квартали XIX ст.
На початку XXI ст. процеси реурбанізації поширилися і на східноєвропейські міста і стали доповненням субурбанізації, нові громадські комплекси і житлові будинки споруджено у центральних частинах Варшави, Кракова, Вроцлава, Будапешта, Белграда, Загреба, Любляни.
Натомість слаборозвинені країни (переважно в Африці) знаходяться у фазі урбанізації. В них стрімко зростає відсоток міського населення, а самі міста характеризуються стихійним розвитком і просторовим безладом, де європейського вигляду дільниці заможних мешканців межують з місцями самодіяльного будівництва бідних верств населення.
Підсумовуючи аспекти і фази сучасної урбанізації, слід підкреслити наступне. У містах розвинених країн інтенсифікація міського способу життя має якісний характер,а у містах країн,що розвиваються, –передусім кількісний.Це означає, що у першому випадку постійно зростають комфортність та зручність міського середовища для всіх верств населення, у другому передусім відбувається зростання міських територій та кількості міського населення.
Поняття урбаністики
Урбаністика – наука про виникнення та історичний розвиток, засади розпланування та забудови груп поселень (міст і сіл), окремих поселень та їх частин. В українській мові в аналогічному значенні поширений термін містобудування.
Сучасне наукове поняття урбаністики встановилося на зламі ХІХ-ХХ ст. у зв’язку з початком цілеспрямованого освоєння для господарського використання великих територій, потреби раціональної організації простору міст у зв’язку з швидким розвитком міських функцій і поширення міської культури та міського способу життя.
Сучасне поняття урбаністики загалом вживається як синонім планування просторового розташування різних функцій на окресленій території, що охоплює групи міст, окреме місто або його визначену частину (загальноміський центр, сельбищна територія, виробнича територія, ландшафтно-рекреаційна територія, тощо).
Урбаністика як галузь науки вивчає процеси урбанізації, тобто виникнення і розвиток міського розселення у всіх його просторових проявах, які охоплюють розвиток існуючих поселень та формування нових.
Сучасна урбаністика як наукова галузь синтезує в собі різноманітні знання. Це і традиційні знання з галузей географії, екології та суспільних наук, але й такі, що бурхливо розвиваються останнім часом – науки про управління і ефективність діяльності (менеджмент), використання новітньої комп’ютерної техніки у процесі накопичення інформації та безпосередньо проектування розпланування і облаштування території.
Об’єктивно існує необхідність поєднання науки і практики у вирішенні сучасних та перспективних проблем розвитку територій та міських поселень. Опрацювання урбаністичних проектів вимагає співпраці фахівців з різних галузей знань і наукових дисциплін (окрім архітектури): історії, географії, демографії, економіки, екології, соціології, будівельних дисциплін та ін.
Урбаністика загалом стосується різних масштабів діяльності суспільства у географічному просторі і різних часових періодів.
Урбаністичне планування стосується складання прогнозів та концепцій господарювання на великих територіях всієї країни або її окремого регіону (області, району) і охоплює довготривалі періоди.
Урбаністичне проектування оперує переважно територією регіону (в Україні це переважно група адміністративних областей, окрема область, адміністративний район) або територією поселення (міста, селища, села) і опрацьовує концепцію та проекти розпланування і забудови цієї території загалом чи її фрагмента (дільниці, частини міста, селища, села).
Предметом планування і проектування в сучасній урбаністиці (містобудуванні) є також групи поселень, що утворюють міські агломерації та урбанізовані зони різної величини і складності просторової організації.
У європейській цивілізації окремі поняття і постулати урбаністики були сформульовані ще в античній Греції та в Римі. Їх можна знайти у творах давньогрецьких філософів Платона (427-347 рр. до н. е.) Арістотеля (384-322 рр. до н. е.), та давньоримського архітектора Вітрувія (близько 70-20 рр. до н. е.).
Підвалини урбаністики у розумінні, близькому до сучасного, були закладені в епоху Відродження у XV ст. в Італії з огляду на передові позиції країни у тогочасному економічному і культурному розвитку Європи. Тоді опубліковано трактати Л. Альберті, А. Філарете, Мартіні. Протягом ХV-ХVII ст. проблемами урбаністики займалися Леонардо да Вінчі, В. Перуцці, В. Скамоцці в Італії, Ж. Шамбері у Франції, А. Дюрер у Німеччині, тоді ж була сформульована концепція т. зв. “ідеального міста”.
Тоді значна частина території сучасної України входила до складу Польського Королівства. З цієї причини справами урбаністики на українських землях займалися польські магнати, зокрема брати К. та Л. Опаліньскі. Вони опублікували у 1648 р. трактат, у якому обґрунтовували цілеспрямоване формування мережі поселень на колонізованих землях правобережної України. Вони сформулювали концепцію сполучення Балтійського та Чорного морів мережею каналів Дніпро – Березина – Вілія – Німан з будівництвом великого порту в Очакові.
Значний практичний внесок у розвиток мережі міст України протягом 1630 - 1647 рр. зробив французький архітектор і картограф Г. де Боплан, який займався будівництвом фортець та укріплень, а також опублікував у Франції в 1660 р. “Опис України” з доволі докладною картою тогочасних міських поселень.
Визначально вплинули на формування сучасної урбаністики в Європі на зламі XIX і XX ст. праці Е. Говарда в Англії та Т. Гарньє у Франції, Є. Мата в Іспанії. Основи теорії районного розпланування опрацювали у першій чверті XX ст. Р. Шмідт у Німеччині та П. Аберкромбі в Англії.
В Україні першим вченим, який комплексно досліджував проблеми урбанізації на початку XX ст., був професор Київського політехнічного інституту Г. Дубелір, він заклав “підвалини” подальших вітчизняних досліджень у галузі теорії міста. Протягом 1920-1930-х років у галузі теорії і практики урбаністики плідно працювали Д. Богорад, О. Ейнгорн, О. Касьянов, І. Малозьомов, О. Малишенко, А. Станіславський, Г. Шелейховський, П. Хаустов.
У другій половині XX ст. сформувалася українська школа теорії урбаністики завдяки працям Ю. Білоконя, М. Дьоміна, Г. Заблоцького, М. Кушніренко, Г. Лаврика, Я. Новаківського, В. Нудельмана, І. Родічкіна, А. Рудницького, В. Тімохіна, Г. Фільварова, І. Фоміна, О. Хорхота. Урбаністичним плануванням і проектуванням тоді переважно займався Київський державний проектний інститут “Діпромісто” та його філії в обласних центрах України.
Рисунок
1.1 – Модель можливих негативних
екологічних і соціальних наслідків
урбанізації (за В. Кучерявим)
Рисунок
– 1.2 Європа. Сучасна урбанізація. Друга
пол. XX ст.: А. Європа. Агломерації і осі
розвитку урбанізації: 1 – значніше
місто; 2
– агломерація
середньої величини; 3 – велика
моноцентрична агломерація; 4 – велика
поліцентрична агломерація;
5
– найзначніша агломерація; 6 – осередок
розвитку; 7 – головна вісь розвитку.
Б. Європа. Модель розвитку урбанізації
на зламі XX - XXI ст.: 1 – центральна зона;
2 – другорядна зона; 3 – вісь розвитку;
4 – південна зона (нова); 5 –
центрально-європейська зона; 6 – основна
вісь розвитку; 7 – потенційна вісь
розвитку; 8 – осередок урбанізації
Рисунок
1.3 – Україна і суміжні країни Європи.
Просторова урбанізація ( за Ю. Білоконем)
МОСКВА
КЛАЙПЕДА^
КАУНАС
ВІЛЬНЮС
ГДАНСЬК'
.•Гмінськ
БЕРЛІН
ВАРШАВА
ЛЬВІВ
ПРАГА
ДНІПРОПЕТРОВСЬК
БРАТИСЛАВА
ВІДЕНЬ
(Я
БУДАПЕШТ.
СОФІЯ
ПЛОВДИВ
Стамбул:
Рисунок
1.4 – Україна у європейському просторі
(за І. Фоміним, Ю. Білоконем)
Рисунок 1.5 – Україна. Скупчення історичних міст: 1 – групи історичних міст, 2 – історичні міста
Г = Чорне " „Ііі]
море
Рисунок 1.6 – Україна. Типи областей за показниками територіального розвитку: А. Наявність міських агломерацій. Б. Урбанізація та концентрація населення. І – ІІІ – класифікаційні групи
Рисунок
1.7 – Львів. Територіальний розвиток
міста. XIV – XX ст.
