Тема 3 методологія просторового планування і проектування

3.1. Стратегія розвитку, процеси планування і проектування

Стратегія розвитку визначає спосіб здійснення обраної концепції розвитку містобудівного об’єкта (адміністративного району, міста, міського центру тощо) в умовах визначеного існуючого стану, тобто існуючої містобудівної ситуації.

Натомість завданням містобудівного проектування є визначення найраціональнішого місця (території, ділянки) для передбачених концепцією об’єктів.

Стратегія розвитку не дає відповіді на питання, де розташовувати той чи інший об’єкт, але вказує таке: а) що маємо отримати у результаті; б) термін досягнення остаточного результату; в) як можна цього результату досягти; г) які засоби потрібно для цього застосувати.

Щоб сформулювати потрібну стратегію у комплексі з містобудівною документацією (схема, проект районного розпланування, генеральний план поселення, проект детального розпланування тощо), необхідно виконати всебічний аналіз існуючого стану містобудівного об’єкта, визначити передумови його розвитку, визначити мету (кінцевий результат) процесу розвитку, визначити поле стратегії (тобто можливі варіанти), а також встановити можливість залучення організаційних та фінансових ресурсів.

Аналіз існуючого стану містобудівного об’єкта охоплює:

• природні умови,

• демографічну характеристику території,

• характеристику ринку праці,

• економічну характеристику території,

• соціальну інфраструктуру.

Метою стратегії розвитку міста загалом є досягнення економічної стабільності, збільшення місць праці, покращення умов життя мешканців, створення місцевого економічного потенціалу для забезпечення прибутків бюджету і забезпечення співпраці місцевої влади з громадою і підприємцями.

При формулюванні стратегічних цілей необхідно визначити стратегічні програми і завдання, тобто засоби здійснення стратегії. До них належать:

• підтримка економіки за допомогою маркетингу, підвищення кваліфікації працівників,

• пропагування та рекламування переваг містобудівного об’єкта (міста) у інших місцевостях, регіонах чи країнах для зацікавлення інших суб’єктів господарської діяльності,

• покращення місцевої комунальної інфраструктури (шляхів сполучення, водогону, каналізації, енергопостачання),

• турбота про природне довкілля та архітектурний образ міста як ознака раціонального управління містом.

На сучасному етапі розвитку цивілізації, в час прискореного науково- технічного прогресу і величезних потреб у засобах для розвитку міст, їх розвиток не може визначатися тільки умовами природного еволюційного відбору.

Відомо, що не можна ефективно керувати розвитком будь-якої системи, якщо немає чіткого визначення об’єкта (зокрема містобудівного утворення), засобів і способів його організації та управління ним, а також необхідного обсягу інформації про об’єкт та способів її обробки.

Складність полягає в тому, що планувальник (проектант) вибирає конкретні характеристики організації простору для майбутніх користувачів (наприклад, мешканців) замість них, не знаючи достаменно всіх їхніх потреб і побажань і не маючи повної інформації про простір проектування.

До того ж треба додати, що для отримання задовільного результату недопустимо розрізняти стани містобудівної системи тільки з погляду одного з чинників (елементів) системи, наприклад, економічного чи просторового.

Не всі чинники можна сьогодні достатньо точно виміряти і ніколи не можна буде однозначно визначити всі елементи майбутнього стану. Тому складно вести мову про досягнення оптимального стану – його визначення обмежується точністю застосованих методів.

Інакше кажучи, існуючий стан і майбутні стани (бажані) ніколи не можна буде визначити як точки у багатомірному просторі з достатнім відображенням дійсності, оскільки:

• не відома кількість вимірів простору, необхідна для точного (однозначного) окреслення проблеми;

• не відомі всі параметри початкового стану і оптимального стану.

Таке розуміння проблеми покладено в основу постійної розбіжності між містобудівним планом чи проектом (тобто результатом процесу проектування) і реальністю.

Дехто вважає, що з цієї причини не слід займатися опрацюванням, наприклад, генерального плану міста, а відразу переходити до генеральних планів окремих ділянок. З цим не можна погодитися, оскільки необхідно підкреслити, що таке розуміння справи взагалі відмінило би будь-яку раціональну містобудівну діяльність щодо розпланування і забудови міста.

Місто є структурою, що складається з багатьох дрібних елементів порівняно з цілим. Різний час експлуатації окремих елементів приводить до їх заміни у різні терміни, і це забезпечує значну стабільність структури загалом. Однак при відносно простій заміні окремих елементів та складових заміна цілого або значної частини структури (наприклад, перебудова транспортної системи) практично стає неможливою.

Звідси випливає велика ціна помилки у процесі містобудівного планування чи проектування і необхідність визначати майбутній розвиток цілого – тобто просторової структури загалом. Це може бути зроблено тільки у генеральному плані міста або подібному документі, який повинен формулювати якомога детальніший нормативний прогноз існування та діяльності міста.

Містобудівне планування і проектування можна вважати творенням образу майбутнього стану міста. При цьому зазвичай вважають, що кожний конкретний проект є визначенням оптимального стану за оцінкою його автора або авторської групи. Інша справа, що проектант не завжди може врахувати всі необхідні чинники та елементи або його погляди відрізняються від суспільних стереотипів.

Тут до найважливіших проблем належать проблеми управління розвитком найбільшого і великого міста, що загалом вимагає координації дій різних економічних суб’єктів на окресленій міській території. Названі проблеми взагалі визначають ефективність планування розвитку міста і загалом зводяться до координації економічного планування з просторовим плануванням і проектуванням.

Під час реалізації планів і проектів зазвичай виникають розбіжності та відхилення, викликані такими причинами. Для визначення вихідних даних для містобудівного проектування використовуються прогнози та показники розвитку містотвірних та містообслуговуючих чинників. Річ у тім, що точне їх передбачення взагалі малоймовірне, наприклад, це стосується часу, обсягу і призначення капіталовкладень різних інвесторів.

Існує потреба опрацювання і впровадження у практику планування і проектування методів оптимізації. Основною складовою таких методів сьогодні можна вважати динамічну модель розвитку міста, яка дає змогу здійснювати поточний контроль (моніторінг) і вносити у процесі розвитку відповідні зміни.

Для цього необхідно застосувати комп’ютерні методи нагромадження містобудівної інформації та відповідні процедури її обробки, щоб формулювати вихідні дані для проектування і здійснювати сам процес проектування. Сьогодні у практику містобудівного проектування в Україні впроваджуються комп’ютеризовані системи інформації про територію (так звані GIS – Geografie Information System).

Містобудівник-проектант, будучи виразником суспільних інтересів загалом, передбачає тим самим також конкретні інтереси певних груп майбутніх користувачів чи інвесторів. Отже, містобудівник своїми просторовими рішеннями задає окреслені просторові обмеження окремому інвестору і в такий спосіб змушує інвестора до певної зміни його власної оптимальної діяльності. Оскільки діяльність містобудівника-проектанта завжди регламентується адміністративними документами і нормативами, то інвестор часто трактує цю діяльність як бюрократичну, що “заважає працювати”.

Отже, погодити суспільні інтереси (виразником яких є містобудівник) з інтересами окремого інвестора може тільки відповідна система економічних чинників-регуляторів. Ними можуть бути, наприклад, податок на землю, податок на нерухомість, оплата за право будівництва, різна вартість земельних ділянок залежно від їх розташування на території міста тощо.

Тобто завдяки впровадженню економічних чинників до містобудівного проектування посилюється його зв’язок із плануванням економічного розвитку території, тобто країни, регіону, окремого поселення або його частини.

2. Сталий та екологічний розвиток

Сутність процесу сталого розвитку (англ. – sustainable development) полягає у поєднанні та взаємному підсиленні (кумуляції) різноманітних, часто розпорошених дій та заходів з метою створення умов для такого процесу розвитку, який сам себе підтримує.

У просторі міста це означає спільні дії різних форм і суб’єктів управління, що мають однакові та рівні права. Місцеве самоврядування повинно забезпечити всім рівні можливості щодо форм і методів розвитку для досягнення основної мети – екологічного просторового розвитку (екорозвитку).

Однозначність основної мети не виключає варіантності вирішення окремих питань. Саме ця обставина відрізняє процес сталого розвитку від відомих у XX ст. тотальних доктрин – наприклад, суцільної індустріалізації або загальної урбанізації.

Принцип “єдність у різноманітності” означає повагу до іншого, відмінного погляду. Немає єдиного правильного зразка, натомість необхідне порівняння різних поглядів, тим більше, що громадська думка у розвинених суспільствах підтримує ідею екорозвитку. У багатьох випадках це означає конфронтацію поглядів місцевої спільноти з адміністративними органами вищого рівня і господарськими керівниками.

Екорозвиток передбачає поєднання процесу стабільного розвитку з умовами довкілля. Можна сказати, що сьогодні тільки на окремих територіях існує інтеграція просторового розвитку з природним оточенням. Позитивні ефекти дотримання вимог екорозвитку можна спостерігати у деяких регіонах Данії, Нідерландів, Швеції, де органи місцевого самоврядування ефективно співпрацюють з загальнодержавними органами управління та суб’єктами господарської діяльності. Наприклад, у Нідерландах при широкій підтримці громадськості вже декілька років успішно втілюється загальнодержавна програма обмеження викидів в атмосферу двоокису вуглецю.

Втілення заходів сталого розвитку загалом означає: зростання якості життя окремої людини при розуміні цінності довкілля (противагою є зростання якості життя при нищенні довкілля); суспільне почуття стабільності і безпеки, тобто усунення загрози безповоротної втрати засобів природи, які є основою існування суспільства; розвиток конструктивності суспільства внаслідок розуміння ідеї і сутності екорозвитку і стабільного розвитку в межах чинного права і форм власності; прийняття інтегрального (комплексного) методу планування як основи заходів для стабільного розвитку.

Треба зауважити, що досягнення стадії екорозвитку вимагає довготривалого періоду, який іноді називають “довгою хвилею”. Для цього потрібно чітко визначити перспективну, кінцеву мету і зрозуміло пояснити суспільству форми та методи її досягнення.

2. Маркетинг міського середовища

Перехід до ринкових відносин разом з розвитком міського самоврядування створює шанс для охорони історичного міського середовища, але і несе з собою небезпеку його руйнування внаслідок відсутності містобудівного розуміння “ринкових потреб”.

Передумовою ефективної охорони історико-культурної спадщини у містах в системі ринкових відносин є належним чином обумовлене залучення спадщини до сфери економіки. Це означає створення необхідних правових та економічних відносин життєдіяльності історичного міста з метою пошуку компромісу між принципами охорони спадщини і вимогами економічного розвитку.

Сьогодні не можна вести мову про ефективну охорону історичного середовища без ефективної стратегії управління містом. Сучасна охорона спадщини – це не тільки фізичне збереження об’єктів, але й активне залучення їх до процесів життєдіяльності сучасного міста.

Досвід західноєвропейських міст показує, що самі по собі ринкові відносини не можуть слугувати запорукою охорони історичного середовища і жодна політика його охорони не буде ефективною без першочергового врахування потреб постійних мешканців міста. Без мешканців історичне місто відмирає, перетворюючись на “супермаркет для туристів”.

Серед сучасних концепцій управління містом визнаною стає орієнтація на методи маркетингу, тобто ^ипросування продукту на ринок. Хоча принципи маркетингу є спільними для різних продуктів, однак кожний об’єкт або продукт має свої особливості. Це стосується також міста, оскільки місто не можна ототожнювати, наприклад, з підприємством.

З погляду теорії маркетингу місто має такі специфічні риси: різноманітність та різнохарактерність учасників процесу (“продавців” і “покупців”) утруднюють досягнення взаємного порозуміння і кінцевої мети; комплексність та складність “продукту” міста; багатоманітність взаємин міського середовища і його адресатів (поряд з ринковими існують некомерційні взаємини).

У містобудівному маркетингу можна виділити декілька характерних ознак:

1. Орієнтація на адресатів міської політики всередині міста (постійних мешканців) та за його межами (гостей, туристів). 2. Містобудівний маркетинг стосується міста у його цілісності, тобто географічного розташування, матеріального простору, людського потенціалу, засобів та знарядь виробництва, історико-культурної спадщини, історичних подій. З причини складності сукупного продукту міста виділяються його сегменти, наприклад, маркетинг матеріального простору, культури, туризму. 3. Маркетинг міста вимагає інтенсивної співпраці між органами територіального самоврядування і приватним сектором та взаємної інформації “акторів” про їх інтереси, потреби, вимоги. Тільки тоді, коли ці інтереси відомі, можна їх координувати. Набуває великого значення загальна “атмосфера” міста та їхні внутрішнє і зовнішнє оцінювання. 4. Потрібна реальна орієнтація у процесі маркетингу (зворотний зв’язок), щоб його заходи не залишалися у сфері “добрих побажань”. 5. Окремі заходи ще не творять маркетингу міста. Маркетинг охоплює планування розвитку, запланований та постійний контроль за процесом розвитку міста (моніторинг).

Маркетинг міста в практиці належить до довготермінових процесів. Міський організм у цьому сенсі можна розглядати як: простір процесу маркетингу (місто-ринок); предмет процесу маркетингу (місто-продукт); суб’єкт процесу маркетингу (місто-установа).

У процесі управління містом важлива роль належить стратегічному плануванню, тобто визначенню напрямків розвитку міста і підготовці до цього розвитку. Наприклад, коли йдеться про раціональне використання історико-культурної спадщини, то тут необхідно застосувати т. зв. “планування спадщини”. Це означає аналіз відносин між існуючим потенціалом (засобами, ресурсами) історико-культурної спадщини та її потенціальними споживачами (покупцями) та окреслення механізмів різних форм “споживання” спадщини з дотриманням принципів її збереження.

Сукупний продукт маркетингу – місто – є дуже складним, тому його необхідно поділити на декілька субпродуктів: нерухомість, розташування (ділянки, території); події (історичні, сучасні); потенціал історико-культурної спадщини; інфраструктура обслуговування; інтелектуальний потенціал.

До кожного продукту та субпродукту слід підходити з врахуванням його специфічних рис. Найбільші можливості моделювання має продукт туризму, що ґрунтується на потенціалі історико-культурної спадщини. Менше піддається моделюванню фізичний (матеріальний) простір чи розташування ділянки (території). Сегмент споживачів продукту туризму є значно ширшим порівняно з потенційними споживачами (покупцями) розташування тієї чи іншої ділянки. Водночас велика кількість споживачів продукту туризму та їх розпорошення у просторі міста утруднюють маркетингові дії щодо них порівняно з продуктом розташування чи нерухомості. Адресатами двох останніх продуктів загалом будуть внутрішні та зовнішні інвестори, число яких є доволі обмеженим.

Специфіка маркетингу міста полягає в тому, що один і той самий продукт може мати різних покупців. Тому під час творення (моделювання) міського продукту прийнято дотримуватися таких етапів:

1. Вибір продукту (наприклад, історико-культурна спадщина).

Б. Визначення ринкових шансів певного продукту, тобто детальний аналіз міського потенціалу у сфері цього продукту.

2. Сегментація ринку потенційних покупців, це означає виділення відносно однорідних груп споживачів для визначення їхніх потреб відносно цього продукту.

Г. Оцінювання атрактивності (привабливості) виділених сегментів ринку з погляду можливої користі для міста.

Д. Вибір бажаного поля маркетингових дій міста і визначення їх мети.

Ж. Програмування процесу маркетингу для даного продукту і сегменту ринку: встановлення цін, способів поширення і продажу та інструментів маркетингової інформації.

Міський продукт має доволі специфічну ціну, яка формується по-іншому порівняно зі звичайними торговими продуктами; тут значно впливають позаекономічні чинники. Ціна міського продукту залежить від політичної спрямованості, суспільних потреб, вимог місцевих владних структур, унікальності продукту – це стосується саме історико-культурної спадщини.

Щодо продукту історико-культурної спадщини, важливим інструментом маркетингу є інформація потенційних покупців. Це означає: надання інформації відносно потенціалу певного міста; формування в країні та за її межами позитивного образу певного міста та прихильного ставлення до його продуктів; формування попиту та заохочення потенційних покупців до купівлі цього продукту – історико-культурної спадщини.

Треба додати, що для ефективного розповсюдження інформації про міський продукт сьогодні необхідно комплексно застосовувати різноманітні рекламні засоби та технології (преса, радіо, телебачення, інтернет тощо).

У процесі маркетингу важливо зберегти відповідні пропорції між його зовнішньою (поза містом) та внутрішньою (у самому місті) складовими. Зовнішній маркетинг переважно спрямований на зацікавлення та заохочення покупців міського продукту (наприклад, туристів) з інших поселень, регіонів, країн. Внутрішній маркетинг повинен переконати мешканців міста в доцільності продажу міського продукту з погляду покращення умов життєдіяльності у цьому місті й укріпити довіру населення до органів територіального самоврядування.

4. Моделювання розміщення громадських центрів

Розміщення на території міста громадських центрів (осередків масового обслуговування відвідувачів) передбачає: максимальне наближення об’єкта до споживача для зменшення затрат на пересування, з одного боку; мінімізацію затрат на створення об’єктів за допомогою використання найвигідніших для розміщення місць і зменшення кількості об’єктів, з іншого.

Врахування першого чинника передбачає зіставлення вмістимості планованих об’єктів з транспортними затратами потенційних споживачів (клієнтів). Дія другого чинника передбачає зіставлення мережі об’єктів (пропозиції послуг) з потребою в них, оцінку варіантів необхідних змін мережі.

Для кращого розуміння механізмів розміщення громадських центрів доцільно розрізняти два види надання послуг відносно території міста. Перший здійснюється наданням послуг вдома, наприклад, через інтернет-замовлення. Тут розміщення центрів обслуговування і доставка послуг чи товарів проводиться, як правило, тими самими фірмами (закладами, організаціями). У цьому випадку споживач є стаціонарним, він не пересувається на території.

Другий вид обслуговування характерний тим, що споживач отримує послуги на місці їх виробництва чи реалізації. При цьому вибирає місцерозташування об’єктів одна група осіб (інвесторів, власників, орендарів), а споживачі вибирають той чи інший об’єкт з множини подібних. При цьому цілі перших і других дещо суперечливі, оскільки власники витрачають кошти на створення об’єктів, а транспортні витрати оплачують споживачі.

У цьому випадку зростає роль чинників поведінки: смаків, індивідуальних побажань, стереотипів (моди) тощо, тут критерій мінімізації віддалі не завжди є вирішальним. Може статися так, що реальна поведінка споживачів не відповідає очікуванням власників об’єкта.

Хоча поведінка споживачів різних послуг є специфічною, у ній все ж можна знайти спільні риси. Ці спільні риси і закономірності відображають гравітаційні моделі і моделі просторової взаємодії. До того ж, поведінка споживачів підпорядковується механізму формування попиту на послуги, який залежить від доступності і наповнення (асортименту товарів і послуг) об’єктів.

Моделі просторової взаємодії дають змогу описувати поведінку споживачів як функцію від віддалі (об’єкт – місце перебування споживача).

Більшість моделей просторової взаємодії ігнорують вплив чинників наповнення громадських центрів на просторову поведінку споживачів. Рівень наповнення центрів залежить від попиту на послуги чи товари, причому збільшення мережі і покращання доступності об’єктів збільшує попит, тому збільшення мережі далеко не завжди вирішує проблему перевантаження об’єктів. Це спостерігається тоді, коли планування мереж обслуговування відбувається локально без урахування розвитку всієї системи.

З урахуванням викладених передумов можна навести загальну схему, що характеризує оцінку споживачами розміщення мережі центрів обслуговування.

Рисунок 3.1 – Схема оцінки розміщення об’єктів обслуговування (за Г. Леонарді)

Вектори Р і X (входи) означають потенційний попит на товари і послуги і відповідно вмістимість (ємність) об’єктів, 8 (вихід) являє собою підсумкову матрицю розміщення, X і S дають змогу оцінити ефективність мережі, оскільки X показує обсяг необхідних затрат, а S означає результат планування.

Існують дві “петлі” зворотного зв’язку А і W, що характеризують вплив доступності і привабливості об’єктів на формування попиту на послуги. Недоліком моделі є її непридатність для опису динаміки розвитку систем обслуговування.

Вирішення проблеми оптимального розміщення об’єктів (центрів) мережі обслуговування вимагає відповіді на такі запитання: які цілі оптимального розміщення; які показники необхідні для ефективного контролю за розвитком системи обслуговування; які типи моделей відповідають досягненню заданих цілей і відповідають прийнятим показникам.

Складність полягає в тому, що існує суперечливість між вимогою однаково справедливого (з погляду споживача) просторового розміщення об’єктів реалізації товарів чи послуг, тобто сприятливих умов їх доступності та ефективністю дії мереж об’єктів обслуговування, яка, як правило, пов’язана з рівнем концентрації об’єктів. Тому в моделі оптимального розміщення необхідно знаходити компроміс між цими конфліктними цілями.

Можливі три підходи до розв’язання цієї задачі:

1. максимізація вигод розміщення для споживача при заданих обмеженнях на затрати щодо створення і функціонування мережі обслуговування. Такий підхід доцільний, коли створення соціальної інфраструктури здійснюється громадськими (самоврядними) органами, які не планують отримувати прибуток;

Б) максимізація ефекту з позиції власника (виробника) послуг чи товарів при заданих обмеженнях щодо доступності. Цей підхід доцільний при формуванні мереж громадського обслуговування з очевидними обмеженнями, наприклад, станції швидкої медичної допомоги, пожежні депо;

2. знаходження раціональних пропорцій між вигодою споживача (покращення доступності) і затратами на створення і функціонування інфраструктури. Тут немає обмежень і застосовується метод ранжування відносної важливості компонентів обох цільових складових.

Друга проблема – досягення узгодженості між розміщенням об’єктів обслуговування і розподілом споживачів. Тут можливі три специфічні ситуації:

• процес надання послуг і розміщення об’єктів обслуговування контролюється одними і тими самими органами (місцевою владою або приватною фірмою). У цьому випадку немає потреби враховувати особливості поведінки споживачів;

• поведінка споживачів описується моделлю просторової взаємодії, однак органам, які приймають рішення, невідома цільова функція споживача;

• відоме значення цільової функції у агрегованій формі, і це дає змогу уникнути конфліктних ситуацій між споживачем і тими, хто займається розміщенням мережі об’єктів.

Отже, можна скласти загальну схему взаємозв’язків між різними умовами формування мереж обслуговування і адекватними цим умовам моделями.

До першого типу (VI.І) належать моделі оптимального розміщення об’єктів обслуговування. Їх використовувати доцільно, коли обслуговування відбувається за місцем проживання споживача або система обслуговування передбачає доставку споживача до місця надання послуг.

Другий тип (VІ.2) являє собою модель просторової взаємодії, що використовується з метою оптимального розміщення об’єктів у мережах, в яких вибір здійснюється споживачем на підставі власних цільових критеріїв.

Моделі третьої групи (VI.3) становлять меншість, однак у деяких з них відображаються механізми формування побажань у поведінці споживача.

Водночас всі згадані моделі є доволі спрощеними і стосуються однотипних об’єктів.

Натомість у реальному житті споживач попутно відвідує декілька різнотипних об’єктів, і в його завдання входить не тільки вибір оптимального маршруту (від житла чи місця праці) до об’єкта цього типу, але й оптимального маршруту між групою об’єктів.

Рисунок 3.2 – Взаємозв’язки між умовами формування мереж об’єктів обслуговування і моделями їх розміщення (за Г. Гіеонарді, 1981): І.1 – централізоване рішення про розміщення;

II.1 – централізоване рішення про розподіл споживачів відносно об’єктів обслуговування; ІІ.2 – централізований (індивідуальний вибір об’єктів обслуговування; ІІІ.1 – вибір за критерієм доступності; ІІІ.2 – вибір за критерієм просторової взаємодії; ІІІ.3 – вибір за іншим (негравітаційним) критерієм; VI.1 – споживач діє за функцією “вигоди”; VI.2 – цільова функція споживача невідома; V.1 – критерій мінімуму транспортних затрат; V.1 – оптимальне розміщення за максимумом вигоди споживача; V.3 – інші критерії розміщення; V.1 – моделі оптимального розміщення промислових підприємтв; V.2 – моделі просторової взаємодії;

V.3 – інші типи моделей

По-друге, нові об’єкти переважно розміщуються не на пустому місці, а у міському середовищі, де існують інші об’єкти обслуговування, сформувався попит на послуги, склалися стереотипи поведінки споживачів. Нова мережа формується поступово, трансформуючи і створюючи новий попит і нові стереотипи поведінки. Адекватний опис цього процесу потребує застосування динамічних моделей.

Однак, розроблення таких моделей вимагає визначеності щодо принципів міського планування й управління. У першому випадку передбачається, що відомий попит на послуги протягом певного часу. Тоді завдання полягає у визначенні: скільки, де і коли повинно бути створено або реконструйовано відповідних об’єктів. У другому випадку перспективний попит не є строго заданою величиною.

Перелічені вище моделі можуть загалом використовуватися при плануванні мереж подібних об’єктів (наприклад, супермаркетів) на певній території.

Подібне моделювання було застосоване у містобудівному проектуванні системи торгового обслуговування нових міст Паризької агломерації. В нових містах Паризької агломерації (Сержі-Понтуаз, Сан Квентін, Еврі, Мелан-Сенар, Марн-ля-Валь), побудованих у 1970-1980-х роках, прийнята триступенева система торгового обслуговування. Система складається з торгових центрів регіонального значення, торгових центрів другого ступеня і торгових центрів місцевого значення.

Торговий центр регіонального значення є великим торговим комплексом, розрахованим на обслуговування 300-400 тис. мешканців, що проживають не далі ніж 20 хв. їзди автомобілем. Загальна площа торгових приміщень регіонального центру становить 60-85 тис. м².

У всіх нових містах паризької агломерації регіональні торгові центри входять до системи загальноміських центрів, і кожен з них складається з гіпермаркету (2/3 торгової площі призначено для продажу промислових товарів і 1/3 – продовольчих), супермаркету (продаж продовольчих товарів), дрібних магазинів з продажу продовольчих товарів і товарів повсякденного попиту.

Торговий центр другого ступеня розрахований на обслуговування 25-30 тис. мешканців. До його складу входить гіпермаркет площею до 30 тис. м² і близько 30 дрібних спеціалізованих магазинів.

Торговий центр місцевого значення розрахований на обслуговування 3-5 тис. мешканців, що проживають в радіусі 200-300 м від нього. Такий центр складається з комплексу дрібних продовольчих магазинів і об’єктів побутового обслуговування (пральня, перукарня, аптека, ремонт одягу і взуття тощо).