5.1 Територіальні рівні

До основних завдань розпланування територій належать оцінювання природних, економічних і трудових засобів та ресурсів і виявлення потенційних можливостей розвитку значних за розмірами територій (держави, регіону, області). В Україні процес розпланування територій має визначену ієрархію і складається з трьох рівнів: а) загальнодержавного; б) регіонального; в) місцевого.

Розпланування території на загальнодержавному рівні полягає у розробленні Генеральної схеми планування території України, якою передбачається раціональне використання території, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, охорони здоров’я населення; охорони пам’яток історії та культури, визначення державних пріоритетів розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури.

До складу генеральної схеми входять:

-аналіз стану використання території України та функціонування систем розселення;

-аналіз намірів та потреб використання окремих територій, визначених у загальнодержавних програмах соціального, економічного розвитку, інших державних програмах, схемах розвитку галузей економіки;

-аналіз екологічного стану регіонів і реалізації відповідних цільових програм, а також аналіз заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля;

-аналіз диспропорцій використання територій;

-визначення територій за видами переважного використання;

-напрями вдосконалення систем розселення та сталого розвитку поселень.

За рішенням Кабінету Міністрів України можуть розроблятися схеми планування окремих частин території України – кількох областей, узбереж Чорного та Азовського морів, міжнародних транспортних коридорів, прикордонних територій, курортних територій тощо.

Розпланування територій на регіональному рівні полягає у розробленні схем планування територій адміністративних областей, районів, Автономної Республіки Крим, регулювання використання їх територій.

У схемах планування територій на регіональному рівні визначаються заходи реалізації державної політики та враховуються державні інтереси під час розпланування цих територій, їх історичні, економічні, екологічні, географічні і демографічні особливості, етнічні та культурні традиції. Відповідно до цього схема планування території визначає (за М. Габрелем):

-заходи щодо реалізації державної політики, передбачені генеральною схемою планування території України;

-уточнені історичні, економічні, екологічні, соціальні, демографічні, географічні та інші особливості регіону;

-функціональне зонування території, існуючі та запроектовані поселення, їх межі, центри систем та підсистем розселення;

-рекомендовані території для розміщення нових промислових, аграрних, рекреаційно-курортних та інших комплексів;

-великі зони масового відпочинку, туризму, приміські та зелені зони міст, зони, що охороняються, території особливого режиму;

-землі державного земельного фонду та державного лісового фонду, з виділенням лісів першої групи та заповідників;

-межі сільськогосподарських територій з виділенням зон меліорації та зрошення;

-принципові напрямки транспортних магістралей та інженерних комунікацій, іригаційних каналів та водосховищ;

-зони залягання корисних копалин, небезпечних геологічних та гідрогеологічних процесів (зони затоплення, сейсмічності, карстів, складних гірничо- геологічних умов), зони забруднення, а також розташування захисних споруд;

-результати аналізу сучасного стану територій;

-пропозиції щодо подальшого використання територій;

-основні техніко-економічні показники.

Сюди входять: опрацювання пропозицій щодо перспективного функціонального зонування території; визначення територій, найсприятливіших для промислового, транспортного, цивільного будівництва, сільського господарства, масового відпочинку, резервних майданчиків; визначення перспектив розвитку існуючих та розміщення нових промислових вузлів; визначення перспективної чисельності населення району проектування загалом та окремих населених місць; опрацювання планувальних принципів організації та розміщення місць масового відпочинку населення; опрацювання заходів інженерного забезпечення території; опрацювання заходів щодо охорони навколишнього середовища проектованої території.

Основні положення схем планування територій на загальнодержавному і регіональному рівнях у подальшому процесі проектування деталізуються і конкретизуються у схемах планування на місцевому рівні.

Схеми планування територій на місцевому рівні визначають:

-потреби у зміні меж поселень (міст, селищ міського типу, сіл);

-зонування територій для забудови та іншого використання;

-просторову структуру розпланування території.

Схемами планування територій на місцевому рівні може визначатися також доцільність опрацювання генеральних планів окремих поселень (міст, селищ міського типу, сіл).

3. Комплексне оцінювання території

Природні чинники. Комплексне оцінювання території враховує кількісні та якісні показники майже всіх природних компонентів, тобто це стосується і елементів географічного визначення природного середовища. Природні умови та засоби у схемах розпланування територій оцінюються з екологічного, інженерно-геологічного, архітектурно-естетичного поглядів. До природних засобів районів проектування належать засоби територіальні, повітряного басейну, біологічні (рослинний і тваринний світ), мінеральні (природні копалини), водні (водойми, джерела питної води), естетичні (краса ландшафту).

Сьогодні сучасні технології будівництва дають змогу вести забудову практично за будь-яких умов. Однак, процеси освоєння території не повинні порушувати її екологічної рівноваги. А це, своєю чергою, вимагає виваженого та обґрунтованого ставлення до використання природних умов та засобів. Якщо одні з природних умов, наприклад, клімат, поки що не підлягають керованому управлінню, то наслідки використання інших природних засобів, наприклад, води, є прогнозованими та підлягають достатньо точному оцінюванню.

У практиці складання схем планування територій достатньо повно повинні бути оцінені клімат території, її рельєф, ґрунтові умови, наявність лісових масивів, водойм, сільськогосподарських земель.

Для сільськогосподаських земель проводиться т. зв. бонітування грунтів, тобто порівняльна оцінювання якості грунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та істотно впливають на врожайність сільськогосподарських культур. Бонітування грунтів проводиться за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюються грунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.

Ці чинники загалом визначають структуру розпланування території та характер її забудови.

Антропогенні чинники. Окрім природних чинників, на спосіб використання території впливають і антропогенні чинники, тобто ті, що внесені діяльністю людини. Сьогодні вони за своїм призначенням можуть інколи переважати природні чинники. До основних антропогенних чинників належать: інженерне забезпечення території; умови транспортного обслуговування території; санітарно-гігієнічні умови території.

Ступінь інженерного забезпечення оцінюють, визначаючи віддаленість окремих майданчиків та ділянок від головних інженерних споруд (водопостачання, каналізація, енергопостачання, переробка та складування відходів виробництва та побуту).

Ступінь транспортного обслуговування території зазвичай оцінюють залежно від віддаленості її окремих ділянок від транспортних споруд та мереж (станцій, вокзалів, портів, залізниць, автодоріг, водних шляхів сполучення). Результатом оцінювання є схема транспортного обслуговування території.

Оцінювання санітарно-гігієнічних умов показує кількість та якість обмежень санітарно-гігієнічних нормативів та вимог охорони природи. Зазвичай виділяються та оцінюються такі елементи території: санітарно-захисні зони промислових підприємств; санітарні розриви зон можливого задимлення; зони самоочищення рік місця скиду стічних вод; охоронні води водозаборів питтєвої води; шумові зони вздовж основних транспортних магістралей та навколо аеропортів; існуючі та потенціальні заповідники, заказники, ландшафти під охороною, охоронні території.

Економічне оцінювання земель. Це оцінювання землі як природного ресурсу: засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільному виробництві. Проводиться за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та прибутковість з одиниці площі. Дані економічного оцінювання земель є основою грошового оцінювання окремої земельної ділянки різного функціонального використання.

Грошове оцінювання земельних ділянок. Залежно від призначення та порядку проведення грошове оцінювання земельних ділянок може бути нормативним і експертним. Нормативне оцінювання використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель. Грошове оцінювання використовується при здійсненні цивільно-правових угод (оренди, продажу, відчуження) щодо земельних ділянок.

Архітектурно-ландшафтне оцінювання. Архітектурно-ландшафтне оцінювання території враховує об’єктивну естетичну цінність природних та антропогенних ландшафтів, відображену у їх мальовничості та різноманітності, а також можливість зорового сприйняття окремих ландшафтів великою кількістю людей. Ступінь мальовничості та різноманітності ландшафту оцінюється залежно від виразності рельєфу, різноманіття зелених територій, характеру водних просторів.

Під час комплексного оцінювання території найбільші труднощі виникають щодо встановлення значення та ваги окремих чинників. Тому кінцеве судження про ступінь придатності території для того чи іншого господарського використання обстеженої території можна отримати декількома шляхами.

А. Бальне оцінювання. Ступінь придатності території оцінюється в балах, а шляхом підсумовування різних балів (згідно з різними чинниками) отримують інтегральну оцінку і роблять висновок щодо доцільного способу використання території.

Б. Ранжування чинників щодо їх значення для того чи іншого виду господарської діяльності. Ранжування проводиться зазвичай шляхом експертного оцінювання сукупності чинників та надання їм відповідної “ваги”.

В. Вартісне оцінювання, яке передбачає порівняння затрат на задоволення вимог кожного чинника, тобто визначення “вартості” кожного чинника.

Г. Комбінований спосіб оцінювання, при якому поєднується експертне та вартісне оцінювання окремих чинників.

Треба зауважити, що для ефективного комплексного оцінювання території з урахуванням можливого найбільшого числа чинників необхідно застосовувати ЕОМ з відповідним програмним забезпеченням. У розвинених країнах під час розроблення схем та проектів просторового чи регіонального розпланування повсюдно застосовується т. зв. “географічна інформаційна система”, яка містить вичерпну інформацію про територію.

3. Соціальні передумови

З метою збалансованого розвитку територій (наприклад, локальних систем розселення в межах внутрішньообласних адміністративних районів) складаються програми соціально-економічного розвитку.

До основних розділів програм належать: характеристика населення (показники чисельності, структури віку та природного руху населення, міграційних процесів, структури трудових ресурсів); програма розвитку промислового виробництва, сільського та лісового господарства, науки та освіти, транспорту та зв’язку; програма розвитку сельбищної території з комплексом її обслуговування, створення сприятливого санітарно-гігієнічного та соціально-культурного середовища; програма охорони та відтворення природних засобів території.

Система критеріїв комплексного соціально-економічного оцінювання є доволі складною та містить: міжгалузеве повне оцінювання умов розвитку всіх видів виробництва у районі проектування; оцінювання умов розвитку невиробничих галузей та життєдіяльності населення; оцінювання умов демографічного відтворення; оцінювання умов відтворення природного середовища; економіко-будівельне оцінювання проектного вирішення.

Багатокритеріальність оцінювання не дає змоги оптимізувати проектне вирішення одночасно за всіма показниками і вимагає спеціального зіставлення оцінок різних показників. Наприклад, сьогодні гостро постають питання охорони та відтворення природного середовища. Це вимагає детального зіставлення затрат у цій галузі з отриманим соціальним та економічним ефектом.

Соціально-економічна ефективність проектованих заходів може бути забезпечена шляхом дотримання наступних вимог: раціональне нормування використання територіальних засобів для різних видів діяльності; розташування функцій на території стосовно розташування відповідних засобів; просторова раціональна організація та взаємозв’язок функціональних процесів на проектованій території; інженерне забезпечення території.

Зрозуміло, що досягнення соціально-економічної ефективності залежить від раціональної системи нормування, тобто від обґрунтованості та об’єктивності нормативних показників використання території.

Для сучасного етапу цивілізованого розвитку характерне посилення господарського освоєння території. Одночасно підвищуються громадська цінність та норми споживання території, призначеної для житла, відпочинку та соціально-культурних потреб, а також територій, пов’язаних з відтворенням та охороною довкілля.

Ця обставина вимагає врахування границь природних комплексів у містобудівному районуванні з метою зменшення “натиску” на природні комплекси конкретних промислових, сільськогосподарських та міських об’єктів. Екологічні вимоги визначають також завдання територіального планування в галузі застосування безвідходних технологій промислового виробництва та очищення і рекультивації природного середовища. Тобто екологічний чинник істотно обмежує територіальний розвиток господарської діяльності й вимагає інтенсивнішого використання вже освоєних територій.

Вказана ситуація характерна для України, оскільки у недавньому минулому посилене господарське використання території практично без екологічних обмежень привело у багатьох випадках до деградації природних систем у значних масштабах.

Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва у розвинених країнах дає змогу говорити про сповільнене зростання територій сільського господарства і про істотне скорочення у майбутньому їх питомої ваги у загальному балансі території. Сільськогосподарські угіддя сьогодні займають в Україні 42,4 млн. га, або 70 % території країни, тоді як у високорозвинених країнах ця величина на порядок менша.

Нормування споживання (використання) території безпосередньо пов’язане з показниками ефективності її використання. Норми використання території визначаються рівнем розвитку виробництва і загальносоціальними цілями. Відомо, що у розвинених країнах Західної Європи за останні два десятиліття внаслідок удосконалення технологічних процесів скоротилися території, зайняті гірничодобувними та промисловими об’єктами. Наприклад, вивільнені території у Рурській агломерації у Німеччині та у районі Глазго у Великобританії були використані для потреб житла та відпочинку.

Плануючи соціально-економічний розвиток території, необхідно у разі великої соціально-економічної цінності того чи іншого територіального засобу досягти високого рівня його використання. Прикладом може слугувати режим споживання лікувальної мінеральної води на курорті Карлові Вари у Чехії та у Трускавці в Україні. Мінеральна вода у Карлових Варах отримується споживачами тільки у спеціальних приміщеннях (т. зв. бюветах) за медичними приписами. У Трускавці подібний режим стосується тільки води “Нафтуся”, а у Моршині та Східниці інші види мінеральної води (не менш цінні) витікають із джерел “природним шляхом”, тобто безконтрольно.

3. Екологічні вимоги

Охорона навколишнього середовища у світлі екологічних вимог становить важливий розділ схем планування територій. Охорона природи в Україні здійснюється комплексом різноманітних заходів: законодавчими, організаційними, технічними та ін.

Схеми планування територій є важливою ланкою у процесі охорони навколишнього середовища як засіб взаємопов’язаного розміщення всіх видів будівництва на території району. Роль схем планування територій в охороні навколишнього середовища полягає переважно у формуванні просторових умов, що сприяють охороні основних компонентів природи: атмосферного повітря, води, ґрунтів, рослинного і тваринного світу. Внаслідок цього завдання схем планування у цій галузі тісно пов’язані з інженерною підготовкою території району, з меліорацією, обводненням та озелененням місцевості. У схемах планування територій виділяють такі природоохоронні зони: 1 – заповідники, 2 – національні парки, 3 – заказники, 4 – природні парки, 5 – зони масового відпочинку, 6 – водоохоронні і грунтоохоронні зони лісу, 7 – санаторно-курортні зони, 8 – пам'ятні місця.

Вирішення конкретних питань екології у процесі розпланування територій потрібно підпорядкувати загальній світовій концепції т. зв. “сталого”, “врівноваженого” розвитку (англ. – sustainable development), яка активно пропагується ООН з 1992 р. “Сталий розвиток” можна визначити як такий, що відповідає потребам сучасного покоління і не завдає шкоди умовам проживання наступних поколінь людей. Тобто, врівноважений або сталий розвиток забезпечує послідовне зростання якості життя та розвиток особистості у сприятливому довкіллі.

Для створення умов збереження екологічної рівноваги на загальнодержавному і регіональному рівнях розпланування необхідно не просто враховувати інтереси охорони середовища, але й комплексно розглядати динаміку змін, що відбуваються в антропогенній і природній складових району розселення. При цьому не можна говорити про абсолютну екологічну рівновагу. Розвиток людського суспільства неминуче веде до зміни природного середовища, пов’язаної з постійними техногенними навантаженнями на всі її компоненти. Тому необхідно забезпечити умови для послідовної адаптації природного середовища до цих навантажень.

Під екологічною рівновагою в розплануванні територій розуміють такий динамічний стан природного середовища району, за якого забезпечується саморегуляція основних її компонент: атмосферного повітря, водяних ресурсів, ґрунтового покриву, рослинності, тваринного світу. Неодмінними умовами такого стану повинне бути: відтворення (репродукція) основних елементів природного середовища і збереження екологічного балансу; відповідність рівня біологічної активності і фізичної стійкості природного середовища рівню антропогенного впливу, для біологічної переробки забруднень, для стабілізації впливу транспортних, інженерних і рекреаційних навантажень на ландшафт.

Забезпечення досягнення цієї загальної мети у конкретних планувальних заходах вимагає поєднання містобудівних, економічних, правових, інженерних аспектів у процесі розпланування. Це дає змогу поєднувати комплексне раціональне використання середовища для відпочинку, туризму, санітарного захисту, збереження природного генетичного фонду, охорони територій лісів та водойм.

Наприклад, у Німеччині активно впроваджуються економічні стимули (відповідна система оподаткування, інші фінансові заохочення), що в межах концепції “компактного міста” та реурбанізації надають перевагу реконструкції над новобудовами, допомагають зберегти від забудови вільні території та ощадливо використовувати земельні ресурси.

Необхідно також врахувати соціально-економічні аспекти екологічної ситуації, які в умовах урбанізованих районів та міських агломерацій є особливо складними і потребують постійного контролю. Мається на увазі часто байдуже або деструктивне (забруднення, засмічення) ставлення населення до довкілля. Організація постійного контролю стану довкілля (т. зв. моніторинг) потрібна для своєчасного визначення порушень у стані довкілля і усунення цих порушень.

За характером техногенної дії на довкілля можна окреслити загальні напрямки заходів щодо його охорони.

Охорона атмосферного повітря над визначеною територією має на меті захист від шкідливих виробничих та транспортних викидів, які шкідливо впливають на організм людини і навколишнє середовище.

Забруднення повітря сьогодні має глобальний характер. Наприклад, забруднення повітря оксидами сірки у південній Швеції тільки на 20 % походить з місцевих викидів, близько 21 % переноситься вітром з Німеччини, 13 % – з Данії, а 10 % – з Англії. Відповідно, частка забрудненого повітря зі Швеції переноситься на інші країни.

Напружена ситуація з виробничими забрудненнями повітря склалася у великих міських агломераціях України, де межують виробничі та сельбищні території, наприклад, у Донецько-Макіївській, Дніпропетровсько-Запорізькій та Харківській агломераціях.

До захисних заходів належать правові, адміністративні, економічні та планувальні обмеження. Відповідними документами (нормативами та ін.) регламентуються допустимі межі викидів забруднень до атмосфери. У розвинених країнах такі обмеження постійно зростають, наприклад, у США, Японії та країнах Європейської спільноти у найближчі роки буде практично заборонено використання автомобілів без каталізаторів викидних газів.

Треба зауважити, що дійове покращення стану чистоти атмосферного повітря вимагає докорінних змін у технологіях промислового виробництва та конструкції транспортних засобів, це саме стосується і чистоти водойм. У галузі районного розпланування необхідно кваліфіковано використовувати суто планувальні засоби: орієнтацію за сторонами світу та за переважаючими напрямками вітрів, взаємне розташування забудованих і не забудованих територій, особливості рельєфу, озеленення та обводнення місцевості.

Охорона водойм повинна запобігати їх забрудненню. Забруднення водойм (рік, озер, ставів тощо) збільшує санітарно-гігієнічну небезпеку для довкілля та зменшує обсяги води, придатної для використання у промисловості, сільському господарстві та для комунально-побутових потреб.

Згідно з земельним кодексом, до земель водного фонду в Україні належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами; б) прибережними захисними смугами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами; в) береговими смугами водних шляхів.

У схемах розпланування територій необхідно детально обґрунтувати те чи інше використання водойм для потреб народного господарства, постійно маючи на увазі їх охорону. Особливо це стосується місць забору питної води для потреб мешканців міст і сіл, а також територій очищення стічних вод.

Земельним кодексом України встановлено ширину прибережних захисних смуг з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення та засмічення. Ширина смуг встановлена такою: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га – 25 м; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га – 50 м; в) для великих рік, водосховищ на них та озер – 100 м. За крутизни прибережних схилів понад три градуси мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Постійної уваги потребують території з лікувальними мінеральними водами, оскільки ці ресурси природи є унікальними. Тут необхідно створювати спеціальні охоронні зони, в межах яких забороняється або обмежується господарська діяльність. Такі зони створено на території курортів Моршин і Трускавець.

Подібні зони потрібно також створювати на прибережних територіях водойм, що використовуються для масового відпочинку.

Охорона ґрунтів і природного ландшафту передбачається у схемах і проектах планування території на регіональному і місцевому рівнях у приміських зонах і на незабудованих територіях між містами, виробничими об’єктами та сільськогосподарськими угіддями.

Схеми розпланування територій передбачають заходи з охорони лісів, переважно від зайвих вирубувань у процесі будівництва, витоптування трав’яного покриття в зонах масового відпочинку тощо.

Ґрунти повинні охоронятися від механічних пошкоджень: видування вітром, утоптування, розмивання нерегульованими водними потоками, забруднення хімічними сполуками або пилюкою з відкритих кар’єрів добування корисних копалин. Цього можна досягти планувальними засобами: зонуванням території, трасуванням транспортних та пішохідних шляхів, встановленням охоронних зон тощо.

Відновлення (рекультивація) деградованих внаслідок господарського використання територій сьогодні є актуальною проблемою урбаністики країн з розвиненим виробництвом.

Це означає здійснення комплексу заходів щодо приведення територій до попереднього або якісно кращого стану з метою їх подальшого ефективного використання і відтворення гармонійного вигляду місцевості.

Проведення рекультиваційних заходів зазвичай передбачає зміни щодо функціонального використання і зонування території та її планувальної організації. Наприклад, міські звалища сміття у Швеції внаслідок цілеспрямованого створення штучного рельєфу та озеленення послідовно перетворюються на лісопаркові зони або на ландшафтно-рекреаційні міські території.

3. Просторово-естетичні аспекти

Протягом останніх десятиліть постійно зростає урбанізованість територій, однак, разом з тим суспільство підвищує вимоги до зовнішнього вигляду (образу) не тільки забудованих дільниць міст, але і до ландшафту великих просторів. Відомо, що гарні краєвиди і природні умови є важливим і цінним чинником у сучасній та перспективній організації території. Можливість милуватися гарним краєвидом також підвищує економічну цінність території.

При складанні схем розпланування територій провідними положеннями мають бути виявлення та вдосконалення архітектурно-ландшафтної структури об'єкта проектування. Це стосується як промислових, так і сільськогосподарських територій.

Окремі ландшафти за характером зорового сприйняття можна класифікувати так:

-за ступенем антропогенних змін природного середовища;

-за характером та кількістю елементів ландшафту, що одночасно сприймаються;

-за ступенем виразності і гармонійності пейзажів.

Видові майданчики як місця споглядання пейзажів можна розрізняти:

-за розташуванням;

-за естетичною цінністю пейзажів;

-за кількістю глядачів у різний час.

Видові маршрути, шляхи і комунікації, з яких глядачі можуть сприймати навколишні пейзажі, також можна виокремити:

-за видами руху;

-за інтенсивністю потоків пішоходів (або пасажирів);

-за місцем цієї траси у структурі об’єкта районного розпланування.

Головне завдання архітектора – урбаніста полягає у збереженні цінностей сформованої архітектурно-ландшафтної структури та опрацюванні заходів щодо її покращання і вдосконалення. При цьому потрібно використовувати заходи, спрямовані на збереження сформованого образу цінних ландшафтів, цілеспрямованого перетворення культурних ландшафтів, розкриття для огляду цікавих пейзажів, маскування естетично непривабливих пейзажів.

Особливе місце при опрацюванні схем розпланування сьогодні належить проблемам охорони культурної спадщини. Згідно з Законом про охорону культурної спадщини України об’єкти культурної спадщини за типами поділяються так: а) споруди (твори архітектури та інженерного мистецтва разом з природними чи створеними людиною елементами); б) комплекси (ансамблі); в) визначні місця. За видами такі об’єкти поділяються на: а) археологічні; б) історичні; в) монументального мистецтва; г) архітектури та містобудування; д) садово-паркового мистецтва; ж) ландшафтно-природні території.

Згідно з Земельним кодексом України в окрему категорію виділяються землі історико-культурного призначення. До них належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові кладовища), могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятки скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару, укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших поселень, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

У схемах розпланування територій слід визначити основні форми і методи охорони культурної спадщини на територіях проектування, звернути увагу на взаємні пов’язання різних об’єктів культурної спадщини. Необхідною умовою з погляду активного використання об’єктів культурної спадщини є створення необхідної територіальної інфраструктури, спрямованої на забезпечення транспортної доступності об’єктів, інженерного обладнання території, різних форм обслуговування відвідувачів (туристів та екскурсантів) об’єктів культурної спадщини.

Територія України багата на об’єкти культурної спадщини, і активізація їх використання у комплексі з культурними ландшафтами є потенційним чинником активізації загального розвитку території. У багатьох випадках об’єкти культурної спадщини входять до складу природно-заповідних територій, де підлягають охороні разом з природним довкіллям.

3. Природно-заповідні території

З метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу визначаються ділянки суші і водного простору, які становлять природно-заповідний фонд.

До природно-заповідного фонду належать (за Т. Панченко, О. Сімоновою):

-природні території та об’єкти: біосферні заповідники, природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища;

-штучно створені об’єкти: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.

До об’єктів природно-заповідного фонду, в яких дозволяється рекреаційна діяльність, належать: національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, біосферні заповідники, а також штучно створені об’єкти.

Національні природні парки створюються на територіях з унікальними природними і найціннішими історико-архітектурними комплексами та об’єктами, які призначаються для проведення природоохоронної, відпочинкової, науково-дослідної та освітньо-виховної діяльності. За основною функцією національні парки поділяються на природоохоронні (ландшафтні), відпочинкові (спортивно-туристичні), історико-архітектурні (археологічні, етнографічні, меморіальні).

Першим національним природним парком у світі вважається Національний парк Йеллоустоун, створений з метою охорони унікальних природних ландшафтів у 1872 р. у США. Сьогодні у США налічується 51 національний природний парк, наприкінці XX ст. таких парків у світі існувало 3514.

Першим національним природним парком в Україні був Карпатський (площею 50,5 тис. га), утворений у 1980 р. у верхів’ї Пруту в межах Івано-Франківської області. Метою створення парку було збереження унікальних для Центральної Європи природних ландшафтів, рідкісних букових пралісів, ефективне використання відпочинкового потенціалу і підтримання екологічного балансу в регіоні.

З подібною метою утворено Синевірський національний природний парк (площею 40,4 тис. га) в околиці озера Синевір у Закарпатській області. Територія парку складається з чотирьох функціональних зон: заповідної (7 тис. га), захисної (20,1 тис. га), рекреаційної (5 тис. га), агрогосподарської (8,8 тис. га).

Національний природний парк “Сколівські Бескиди” створений у 1989 р. на території земель держлісфонду, розташованих у межах Сколівського, Дрогобицького та Турківського районів Львівської області. Територія парку – 35684 га.

На території парку збереглися характерні ландшафти Сколівських Бескидів (частина гірської системи Українських Карпат) та різноманітна історико-архітектурна спадщина: дерев’яні церкви, залишки давньоруської фортеці Тустань біля села Урич, залишки доменної печі в с. Майдан, долина з могилою князя Святослава. Тут розташовані популярні осередки гірськолижного туризму і спорту Славсько, Тисовець, Орявчик.

До перспективних напрямків на території НПП “Сколівські Бескиди” належить екологічний туризм – організація спеціалізованих літніх таборів, прокладання та обслуговування туристських маршрутів, екологічних стежок. Прокладено та промарковано туристський маршрут від міста Сколе через гору Парашку (1270 м) до села Майдан, а також влаштовано місця відпочинку та екологічні стежки в околицях Сколе.

У природно-географічній зоні Полісся у 1983 р. утворено Шацький національний природний парк (площею 32,5 тис. га), розташований у Любомльському районі Волинської області. Парк створено для збереження унікальних природних комплексів Шацьких озер (22 озера), найбільші з них: Світязь (2705 га), Пулемецьке (1560 га), Пісочне (180 га), Кримне (144 га).

Регіональні ландшафтні парки створюються на територіях з типовими (або унікальними) природними та історико-архітектурними комплексами та об’єктами і призначаються для проведення природоохоронної, відпочинкової, спортивно-туристичної та освітньо-виховної діяльності.

За розмірами територій національні і регіональні парки поділяються на малі (1 – 40 тис. га), середні (40 – 75 тис. га), великі (75 – 250 тис. га).

На території національних і регіональних парків виділяються відповідні функціональні зони:

• заповідна, яка формується на основі природних заповідників, заказників, заповідних урочищ та пам’яток природи і призначена для їх охорони і відновлення;

• регульованого відпочинку, яка призначається для короткочасного відпочинку населення, обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок, розташування наметів тощо;

• стаціонарного відпочинку, яка призначається для розміщення курортно-відпочинкових закладів (готелі, мотелі, кемпінги тощо), підприємств обслуговування, місць для ночівлі (приюти, хижі, бівуачні місця), відпочинку та огляду місцевості. У цій зоні можуть знаходитися комплекси споруд з високим рівнем інженерного обладнання (туристичні, гірськолижні, водні тощо);

• господарська, яка призначена для розташування поселень, комунальних об’єктів, земельних ділянок інших власників.

При розрахунку рекреаційної ємності національних і регіональних парків приймаються такі нормативи допустимого навантаження на територію:

• на всій території парку – 1 особа/5 га;

• в зоні регульованого відпочинку – 1 особа/1 га;

• в зоні стаціонарного відпочинку – 50 осіб/1 га.

В Україні до відомих ландшафтних та дендрологічних парків належать Софіївка, Олександрія, Тростянець.

Ландшафтний парк Софіївка (площа 160 га) сформований на зламі XVIII-ХІХ ст. в Умані в долині річки Кам’янки. У композиційній побудові парку використано характерні особливості ландшафту місцевості, які доповнено архітектурно-скульптурними композиціями на теми давньогрецької міфології. Дещо більший за площею парк Олександрія (201 га) закладений наприкінці XVIII ст. у Білій Церкві на природній основі степового ландшафту, який утворюють дубовий ліс у поєднанні з галявинами, заплавними луками та водними об’єктами.

Біосферні заповідники створюються з метою збереження типових комплексів гіосфери на базі природних заповідників і призначені для природоохоронної, іжнародної науково-дослідної діяльності та відпочинку.

Природні заповідники являють собою ділянки землі та водного простору з

-ікальними або типовими для певної ландшафтної зони природними комплексами, ш повністю вилучаються з господарського використання і мають тільки гиродоохоронні, науково-дослідні та освітньо-виховні функції.

На території природних заповідників виділяються функціональні зони:

-заповідна (резервна), до якої входять найцінніші та мінімально порушені людською діяльністю природні комплекси, що зберігаються в їх первісному стані;

-науково-дослідна, яка складається з дослідних ділянок, споруд для проведення науково-дослідної та екологічно-освітньої роботи, зберігання колекційних матеріалів тощо;

-господарська, в якій передбачається розташування споруд для обслуговування співробітників заповідника.

До природних заповідників належить Поліський (площею 20097 га, зокрема лісів 17087 га), розташований у Овруцькому і Олевському районах Житомирської області. В заповіднику охороняється рослинний і тваринний світ, проводяться дослідження радіоактивного забруднення довкілля після катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 р.

Заказники – це цінні природні території з розповсюдженням корінних видів рослинного і тваринного світу, збереження яких здійснюється шляхом обмеження або заборони не властивої для них господарської діяльності.

До ботанічних заказників належить Панівецька дача (площею 923 га) поблизу Кам’янця-Подільського в долині ріки Смотрич. Тут охороняється дубово-грабовий ліс, а також ділянки степової рослинності на південних схилах.

Комплекс заболочених лісів і сфагнових боліт підлягає охороні у Озерському заказнику (площею 1276 га) у Дубровицькому районі Рівенської області.

Пам'ятки природи – це унікальні природні утворення (озера, водоспади, скелі, печери, групи дерев тощо), які мають особливе естетичне та пізнавальне значення і вимагають захисту від деградації та збереження їх у первісному стані. Унікальною пам’яткою природи є відкрита львівськими спелеологами у 1966 р. найбільша у світі (загальною довжиною понад 160 км) гіпсова печера Оптимістична у Тернопільській області.

Заповідні урочища являють собою відокремлені цілісні ландшафти (лісові, степові, болотні та інші), що мають важливе природоохоронне, наукове та естетичне значення, на території яких забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси.

До заповідних урочищ належить Подільська бучина (площею 20 га) у Борщівському районі Тернопільської області, де охороняється унікальний для Подільської височини лісовий масив природної бучини.

На природно-заповідних територіях необхідно дотримуватися таких містобудівних обмежень:

-забороняється прокладання комунікацій транзитного транспорту (автошляхи, залізниці), потужних підземних інженерних мереж (трубопроводи), влаштування повітряних ліній електропередач, спорудження веж ретрансляторів тощо;

-встановлення рекламних споруд, що порушують сприймання природних та історичних краєвидів;

-проведення будь-яких будівельних робіт (добудови, перебудови) в існуючих історично цінних спорудах, крім реставраційно-консерваційних заходів.