Збудник псевдтуберкульозу

Псевдотуберкульоз — природно-вогнищева хвороба, яка характеризується інтоксикацією, виникненням у внутрішніх органах, лімфатичних вузлах утворень, схильних до казеозного переродження і зовнішньо подібних до туберкульозних.

Збудник — Yersinia pseudotuberculosis.

Діагностика. Проводять бактеріологічні й серологічні дослідження. У лабораторію відправляють цілі трупи дрібних тварин або уражені внутрішні органи й лімфатичні вузли від великих тварин. У мазках із казеозних вузлів, пофарбованих водними розчинами анілінових барвників, виявляють скупчення поліморфних характерних паличок, які нерідко розміщуються у цитоплазмі фагоцитів. Для виділення чистих культур збудника висіви із патологічного матеріалу здійснюють на МПА з генціановим фіолетовим і кров’ю, середовища Ендо, Левіна, Морісса і спеціальне диференційно-діагностичне середовище № 67, запропоноване Г. Д. Сєровим. Заключну ідентифікацію виділеної культури здійснюють з урахуванням ферментативної активності на середовищах Гісса, а також за показниками утворення індолу, сірководню, ацетилметилкарбінолу (реакція Фогес-Проскауера), росту на цитратному середовищі Сімонса, рухливості. В РА на склі і в пробірках з типоспецифічними сироватками визначають сероваріант збудника.

Біопробу ставлять на білих мишах і морських свинках, яких заражають підшкірно. В позитивних випадках гинуть на 3—7—13-ту добу після зараження. При нанесенні виділеної культури на кон’юнктиву морської свинки через 2—3 доби розвивається серозний кон’юнктивіт, який прогресує і переходить у гнійний з ураженням рогівки. На 14—15-ту добу запалення проходить. При розтині тварин, які загинули внаслідок експериментального зараження, у печінці і селезінці знаходять некротичні вогнища. Із крові та внутрішніх органів при бактеріологічному дослідженні виділяють культуру збудника.

Збудник туберкульозу

Туберкульоз (Tuberculosis) інфекційне захворювання людини і тварин, яке частіше перебігає хронічно й характеризується утворенням у внутрішніх органах і тканинах типових вузликів— туберкулів, схильних до казеозного переродження.

Діагностика. Застосовують бактеріологічний, серологічний та алергічний методи діагностики туберкульозу.

Бактеріологічний метод передбачає проведення бактеріоскопії, виділення чистої культури збудника і постановку біопроби.

Для прижиттєвої діагностики від тварин відбирають проби молока, бронхіального слизу, фекалій. Після загибелі або забою беруть шматочки печінки, селезінки, легень і лімфатичні вузли. При наявності змін в органах відбирають ділянки з свіжими туберкулами. Матеріал в лабораторію пересилають у термосах з льодом або консервують 30 % - ним стерильним водним розчином гліцерину.

При виготовленні мазків для бактеріоскопії на межі здорової і ураженої тканин беруть шматочок матеріалу, який розтирають між двома предметними скельцями. У зв'язку з тим, що в них мікобактерій може бути мало, застосовують збагачення, суть якого полягає у центрифугуванні суспензії матеріалу при 3—5 тис. об./хв протягом 10—15 хв. При цьому мікобактерії випадають в осад, з якого й готують мазки.

Збагачення матеріалу можна досягти і методом флотації, який збільшує кількість збудника в полі зору не менше ніж на 10 %. Суть методу полягає у тому, що розтертий в ступці матеріал до консистенції сметани змішують порівну в 1 %-ним розчином їдкого натру, гомогенізують на шуттель-апараті, додають невелику кількість ксилолу або авіаційного бензину. Після 30-хвилинного відстоювання на поверхні суспензії у флаконі утворюється флотаційне кільце, в якому за рахунок спливання концентруються мікобактерії. З флотаційного кільця також готують мазки.

Із кожного матеріалу готують по два мазки, один з яких фарбують за методом Ціля — Нільсена, другий — флюорохромами для люмінесцентної мікроскопії. Мазки фіксують над полум'ям, потім фарбують протягом 10 хв сумішшю флюорохромів (на 100 мл дистильованої води беруть 0,1 г аураміну 00 і 0,01 г родаміну С). Препарат промивають водою і протягом 15 с знебарвлюють солянокислим спиртом (до 97 мл 70°-ного етилового спирту додають 3 мл соляної кислоти), знову промивають водою. Для погашення фону на препарат наносять на 2 хв розчин кислого фуксину (у 500 мл дистильованої води розчиняють 1 г кислого фуксину i 1 г льодяної оцтової кислоти), додатково обробляють 2 хв розчином метиленової синьки Лефлера, промивають водою і висушують. Препарат досліджують у люмінесцентному мікроскопі. Мікобактерії за рахунок високого вмісту ліпідів інтенсивно поглинають флюорохроми і світяться золотистим кольором. За методом Ціля—Нільсена мікобактерії фарбуються у рубіново-червоний колір, розміщуються частіше невеликими скупченнями і поодинці.

Культуральний метод передбачає виділення чистої культури збудника. При цьому особливого значення надають передпосівній обробці матеріалу, мета якої — знищення сторонньої мікрофлори. Практичне застосування знайшли методи Гона, Левенштейна, Суміоші, Алікаевої та ін. Суть цих методів полягає у тому, що суспензію патологічного матеріалу заливають 5-10%-ним розчином однієї із кислот (сірчаної, соляної або щавелевої) у співвідношенні 1:4 і після відстоювання надосадову рідину центрифугують при 3 тис. об./хв протягом 10—15 хв. Надосадову рідину видаляють, осад відмивають центрифугуванням й використовують для посіву та зараження лабораторних тварин. Додатково можна обробляти ма- теріал ще і 4 %-ним розчином їдкого натру.

Посів мaтеріалу здійснюють на елективні середовища Левенштейна-Ієнсена, Гельберга, Петраньяні та інші, культивують в аеробних умовах. Із кожного матеріалу висівають на 5—10 пробірок. Слід пам'ятати, що при первинному виділенні мікобактерії туберкульозу ростуть повільно й слабо, особливо М. bovis.

Після одержання культур беруть до уваги такі показники, як час появи первинного росту, його інтенсивність, характер колоній (величина, форма, колір, консистенція), тинкторіальні властивості та морфологію бактерій у препаратах.

Для визначення виду виділеної культури ставлять біопробу на морських свинках, кролях і курах. Для диференціації М. tuberculosis і М. bovіs двом морським свинкам підшкірно вводять виділену культу- ру у дозі 1 мг/мл фізіологічного розчину. Двох кролів заражають внутрішньовенно у дозі 0,1 і 0,01 мг/мл фізіологічного розчину. Обид- ва види збудника у морських свинок викликають інтенсивний тубер- кульозний процес і тварини гинуть на -20—90-й день після зараження.

У кролів генералізований туберкульоз викликає тільки М. bovіs. При цьому в легенях виникає багато туберкульозних вогнищ, на від- міну від печінки та селезінки, де ураження можуть бути лише пооди- нокими, або й не зустрічаються зовсім. Через 2—3 місяці кролі гинуть.

М. tuberculosis не викликає прогресивно інфекційного процесу у кролів. Інколи виникають лише поодинокі туберкули в легенях і нирках. Остаточний висновок про результати біопроби роблять після забою тварин (через 3 міс), що залишилися живими, і їх патолого- анатомічного розтину.

У курей М. bovis і М. tuberculosis при внутрішньовенному зараженні не викликають захворювання, у той час як М. avium призводить до розвитку генералізованого септичного процесу й загибелі птиці на початку третього тижня.

Алергічний метод діагностики ґрунтується на туберкуліновій пробі, суть якої полягає у тому, що у заражених туберкульозом тварин розвивається стан підвищеної чутливості до продуктів життєдіяльності збудника (сенсибілізація) і на введений алерген їх організм відпові- дає гіперегічною реакцією.

Тривалий час для алергічної проби застосовували старий туберкулін Коха. Нині випускають очищені ППД туберкуліни для ссавців і птахів окремо, а також комплексний алерген із атипових мікобактерій (КАМ).

При виготовленні туберкуліну культуру мікобактерій туберкульозу вирощують на синтетичному середовищі Сотона протягом 7—8 тижнів, мікробну масу стерилізують в автоклаві, з якої трихлороцтовою кислотою і сірчанокислим амонієм осаджують білкову фракцію. Після її очищення діалізом специфічний білок туберкульозних бактерій поміщають у флакони по 20 мг (1 млн МО) для ссавців і по 10 мг (50 тис. МО) для птахів і ліофілізують. Одна Міжнародна Одиниця (МО) туберкуліну відповідає 0,000028 мг чистого туберкулопротеїну для ссавців і 0,0000762 мг — для птахів.

Великій рогатій худобі туберкулін вводять у середній третині шиї внутрішньошкірно в об'ємі 0,2 мл (доза — 10 000 МО) одноразово. Ре- акцію враховують через 72 год. Попередньо у кожної тварини кутиметром вимірюють товщину складки шкіри. Пробу вважають позитивною при потовщенні складки на 3 мм і більше незалежно від характеру реакції.

У зв'язку з можливими параалергічними реакціями, зумовленими сенсибілізацією організму тварин атиповими мікобактеріями, в благополучних господарствах, в яких одержано позитивну реакцію на туберкулін вперше, проводять додаткові патолого-анатомічні та бактеріологічні дослідження. З метою уточнення діагнозу ставлять і так звану симультанну пробу. При цьому з одного боку шиї тварині вводять туберкулін, з протилежного — КАМ по 0,2 мл. Якщо на КАМ реакція більш виражена і на туберкулін більшість тварин не реагує, то ферму вважають благополучною щодо туберкульозу. При цьому результати патолого-анатомічних досліджень повинні бути негативними.

Серологічний метод застосовують як додатковий для прижиттєвої діагностики туберкульозу. Він ґрунтується на постановці реакції зв'язування комплементу (РЗК) з комплексним тубер- кульозним антигеном, розробленим в колишньому Українському НДІ експериментальної ветеринарії. Якщо в сироватці крові великої рога- тої худоби виявлено антитіла в титрах 1 : 20 і вище, то таких тварин забивають для проведення бактеріологічних і патолого-анатомічних досліджень.

При виявленні позитивно реагуючих тварин в неблагополучних господарствах їх в першу чергу здають на забій як потенційних актив- них носіїв збудника туберкульозу.

В Україні запропоновано діагностичну тест – систему на основі ІФА ДІАТUB – VІ для визначення протитуберкульозних антитіл у сироватках крові великої рогатої худоби.