41.Єдність чуттєвого й раціонального в пізнанні. Основні форми чуттєвого та раціонального пізнання.

42.Буденне та наукове пізнання. Форми і методи наукового пізнання.

Буденне пізнання основане на пізнанні буденного, або повсякденного життя. Основним виступає буденна свідомість. У буденному світі - в світі повсякденності в найрізноманітніших сферах діяльності триває процес самореалізації особистості. Буд свід-ть характеризується специфічними рисами, безпосередньо знайомими кожному, що різко відрізняються від тих, що наука подає як раціональні еталони. Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний. На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. (збирання фактів). Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Воно відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини. Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них. Знамениті фізики, як і їх не менш знані колеги – В.Гейзенберг, Н.Бор, продовжуючи класичні традиції своїх попередників – Г.Галілея, і І.Ньютона «виявили і запровадили такі методологічні принципи (простоти, симетрії, естетичної завершеності, відповідності, доповняльності), які згодом стали загальнонауковими і органічно вплелися в канву філософсько-методологічних досліджень». Своїм корінням наукова методологія має діалектичний і метафізичний, тобто, протилежні одне одному філософські методи, що знаходяться по відношенню одне до одного в стані єдності і боротьби. Інакше й бути не могло й не може, бо перший з них виражає собою необхідність при дослідженні будь-якого явища враховувати всі дійсно існуючі його зв’язки: як із іншими явищами, так і ті, що існують в ньому самому, а другий – це відсторонення, відгалуження, відмежування від усього різноманіття реально існуючих зв’язків заради однобічно спрямованого досліду.

Наукові методи – логічного атомізму, феноменологічний, герменевтичний і т.ін. – мають кожний свою власну сферу потенційно ефективного й результативного їх застосування і використання, але кожен з них є окремим проявом чи то діалектичного, чи то метафізичного методу – в залежності від їх відношення до всієї сукупності дійсних (тобто, за Гегелем, тих, що існують з необхідністю) зв’язків.

43.Наука як форма суспільної свідомості та її вплив на розвиток цивілізації. Моральна відповідальність вченого.

44.Специфіка буття суспільства як співбуття людей. Суспільне буття та суспільна свідомість. Суспільне буття—це реальний процес життя, система соціальних зв’язків і відносин, що зумовлюють зміст, характер, спрямованість життєдіяльності людини, виникнення, функціонування, розвиток свідомості як особливого типу, способу її орієнтації в навколишній діяльності. Тут на перший план виступає зумовленість виникнення свідомості суспільним буттям. Виникнувши свідомість перетворюється з результату на передумови людської життєдіяльності. Люди характеризуються не лише індивідуальними ознаками і якостями, а й мають загальнозначуще – соціальне, зумовлене обставинами їх суспільного існування: умовами матеріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. Звідси постає питання суспільної природи соціального. Соціальним є все те, що характеризує співіснування людей і що є відмінним від їх природної, біологічної основи. Виникає воно як системна характеристика безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе. Соціальне є сукупністю суспільних відносин індивідів, їх певних груп у процесі спільної діяльності, які виявляються у їх ставленні одне до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Суспільне буття - сукупність всіх форм життєдіяльності людей, їх груп в суспільстві. Суспільна свідомість - система ідеального відображення, освоєння та перетворення суспільного буття людей. Суспільна свідомість, духовна діяльність, які є відображенням суспільного буття, виступають регулюючим чинником усіх суспільних відносин. Характер і спрямованість ставлення людини до умов свого буття зумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Вони визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору, під яким людина сприймає його. Отже, суспільна свідомість виникає як результат залежності життєдіяльності людини від соціальних умов життя, як реалізація потреби в новому типі орієнтації. Тобто свідомість – це породження, продукт суспільного буття.

45.Структурованість соціальної системи. Основні елементи соціальної структури суспільства та їх історичний характер. Соціальні відносини, взаємозв'язки та взаємодії між соціальними групами та спільностями формують соціальну структуру суспільства. Вона органічно зв'язана з соціальними відносинами і не може існувати поза ними. Соціальна структура є формою організації, кристалізацією соціальних відносин.

Соц-а структура суспільства - результат історичного розподілу людей на групи, верстви в суспільстві, впорядковані та взаємообумовлені зв’язки між ними. Носіями та елементами соц.-ї структури сусп.-а є людина, історичні форми спільності людей (спільнот): сім’я, рід, плем’я, народність (етнос), народ, нація. Так формуються й певні об’єднання людей, різного рівня спільноти - «соціальні спільноти». Соц-а спільнота - реально існуюча сукупність індивідів, що відрізняється відносною цілісністю і є суб’єктом соц.-ої дії. Вони поділяються на соц. групи - основна структурна одиниця сусп.-а. Соц-а група - обмежена в розмірах спільнота людей, відокремлених із соц.-го цілого на основі специфіки діяльності, соц.-ої належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, тощо Вони поділяються за розміром - мікросоціальні (малі)( спільноти, які об’єднують незначну кількість людей), локальні (середні)( формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками), макросоціальні (великі)(довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства); за соціальним статусом - формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв’язків - реальні (контактні) та умовні тощо.