3.1.Чернігівський граф Дракула
Хто ж не чув про трансильванського графа Дракулу? Хоч ніхто так і не бачив, як він п’є людську кров, проте всім відома його неймовірна жорстокість. Граф не тільки безжалісно катував своїх підданих, а й вбивав їх. Та це було у XV столітті, але через триста років у Чернігові з’явився власний упир.
У 1703 році в Чернігові почалася дивна епідемія: люди без будь-яких на це причин падали мертвими на вулицях міста. За кілька тижнів померли десятки людей, а ще деякі — зникли невідомо куди. В архівах збереглися описи цієї хвороби, але лікарі так і не змогли її пояснити. Мешканці ж Чернігова вважають, що у всьому винна не епідемія, а людина! І не просто людина, а чернігівський полковник Дунін-Борковський, що помер півроку тому.
За своє життя він устиг так нашкодити жителям Чернігова, що в його причетності до цього випадку не сумнівався ніхто. Говорили, що у своєму помешканні він нещадно катував людей, а його слуги постійно зникали.
Проте полковник був ще й скупим. Але не зважаючи на це, він зробив багато пожертв на церкви та храми. Та й це не змогло пом’якшити ненависті до нього жителів Чернігова.
Помер Василь Дунін-Борковський у Чернігові й був похований у Єлецькому монастирі. Але наступного дня чернігівці начебто бачили, що з монастиря виїжджає упряжка вороних коней і їде містом. У ній сидів… Дунін-Борковський, якого ще тільки вчора поховали! Поряд з ним сиділи чорти й весело розмовляли з ним. Так було декілька ночей. Але за цю справу взявся архієпископ Іоанн Максимович. Він простягнув перед мрецем хрест, і Борковський разом зі своїми потойбічними співрозмовниками провалився під Красний міст у Стрижень. А коли відкрили його труну, то побачили добре збережене тіло з червоним лицем і випученими відкритими очима. Тобто Борковський мав усі риси упиря.
Варто вірити в цю історію чи ні, не беремося стверджувати. Проте можна зробити висновок, що в людській уяві дуже жорстока людина може перетворитися на упиря.
3.2.Привиди Чернігова
Зовсім ніяк не обійтися такому древньому місту, як наше, без власного привида. Таких у Чернігові є навіть декілька. Найромантичнішим із них можна по праву назвати привид дівчини, яка блукає древнім Валом, поряд із будинком Мазепи — колишньою полковою канцелярією. Це, як кажуть, коханка самого гетьмана Івана Мазепи — Мотря Кочубей. Мало того, що вона була на 30 років молодшою за гетьмана, так ще і його хрещеницею.
Покинувши рідний дім заради Мазепи, Мотря була проклята рідною матір’ю і приречена стерегти скарби, нібито взяті Мазепою в полковника й заховані в підвалах канцелярії. І відтоді щороку в ніч перед Пречистою, тобто 28 серпня, «як ще півень не співає, навколо будинку гетьманського якась постать походжає»[2; 24]. Проклята дівчина вимолює в перехожих тільки одного: перехрестити її, «бо як хто хрестом благословить кляту душу, то ті скарби ген розсипатися мусять» [2; 25]. Але мужності, щоб зробити це, за століття не вистачило досі нікому. Мабуть, зустрівши примару, думаєш про те, як би себе встигнути перехрестити.
Привида мають і Антонієві печери. Дивну постать у довгому чорному вбранні протягом майже сорока років не раз зустрічали і місцеві жителі, і туристи, і навіть науковці. Деяким відвідувачам печер вдалося навіть сфотографувати загадкові світлові плями. Найчастіше примара з’являється біля келії самого Антонія Печерського.
Навіть скептики, які в існування потойбічного не вірять, мусять погодитися, що чернігівські печери — місце все ж незвичайне. Поряд із підземною церквою Миколи Святоші, луцького князя, який замолоду зрікся багатства і влади, постригшись у ченці, є загадковий коридор, який нікуди не веде. Гадаючи, що за ним може бути ще одне приміщення, закрите обвалом, археологи запросили групу дослідників із Москви. Росіяни привезли багато електромагнітної апаратури, сподіваючись на сенсаційне відкриття. Утім, прилади в печерах неначе сказилися й почали видавати такі результати, що не вписувалися в жодну наукову концепцію. Потому приїхали геофізики із Дніпропетровська й визначили, що в глибині гори є потужне джерело енергії невідомої природи. Можливо, уся справа в тому, що підземний монастир, як і більшість християнських храмів, побудований на місці старовинного язичницького капища?
Висновки.
Опрацьовані й досліджувані матеріали дозволяють зробити висновки:
1. Демонічні істоти збереглися в народних віруваннях та усному мовленні українців донині.
2. Більша частина розгалуженої системи української демонології веде своє походження від померлих людей, які не змогли упокоїтися.
3. Існують певні ознаки, за якими можна розпізнати демонічних істот.
4. Деякі з демонічних істот мають людський вигляд, інші — зооморфний.
5. Для більшості демонологічних персонажів характерним є володіння чарами, таємницями, гіпнозом, перевертництвом тощо.
6. Народ вважав, що духи живуть скрізь: у лісі — лісовики та мавки, у річках — русалки та водяники, у хаті — домовики чи злидні тощо.
7. Демонологічні істоти — популярні персонажі художньої літератури, особливо жанру фентезі.
8. Майже кожне місто, село має своїх демонологічних істот.
9. У народі бояться говорити про демонологічних істот, щоб не накликати лихо.
Додаток А. Короткий опис образів української демонології.
Блуд — за уявленнями українців, різновид нечистої сили. Згідно з легендою, це скинутий богом з неба злий дух (слуга Сатани), що не встиг приземлитися і завис у повітрі після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може прибрати вигляду птаха, панії, чоловіка, кота, пса, світла тощо. Найчастіше «чигає» на подорожнього на роздоріжжі. Учепившись у людину, блуд водить її до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду чи іншу прірву, а то й жорстоко збиткується над нею.
Вихор у народній демонології — це сам нечистий, чорт. Хоча є символом нестримного вітру.
Змальовувався він в антропоморфному образі покритого шерстю чорного чоловіка, проте крила, великі кігті та хвіст видають його зооморфну природу. Живота вихор не має, а відтак літає з відкритим нутром, за що й названий «котолупом». Живе в полі або в скелі, постійно перелітаючи та перебігаючи з місця на місце. Надто рухливим стає перед бурею, шукаючи схованки собі від грому, який убиває його. Коли здійметься вихор, у народі кажуть, що це «сам нечистий справляє своє весілля». Вірили, що коли вцілити ножем у вихор, то можна вбити його. Потрапити у вихор було вкрай небезпечно, оскільки це могло спричинити психічну («чорну») хворобу або каліцтво.
Відьма (босорканя) — один з найпоширеніших персонажів української міфології. Назва «відьма» етимологічно пов'язана з давньоруським «вєдь» — знання, чаклунство. Вважалося, що відьми завдячують своєю силою чортові і застосовують її здебільшого на шкоду людям. Українська фольклорна традиція поділяє відьом на родимих та навчених. На відміну від родимої, що одержала свої знання уже від народження, навчена відьма набуває їх безпосередньо від чорта (продавши йому душу) або від інших босоркань, що намагаються будь-що перед смертю передати комусь свої вміння і тим самим відкупитися від нечистого. Порівняно із навченою, родима відьма має і фізичні відмінності (у вигляді хвостика).
Вій — міфологічна істота, зображувана в антропоморфному образі старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. У народних переказах відомий під назвою «шолудивий Буняк». Погляд його згубний для людей: убиває кожного, на кого погляне; від нього ж, за народним повір'ям, «западають» міста з будинками під землю, а на їх місці утворюються озера або провалля. Людей рятує лише те, що він нікого не бачить крізь свої густі вії і брови.
Вовкулака (вовкун) — це популярний персонаж українського фольклору. За народними віруваннями, вовкулаки належать до незвичайних, напівфантастичних істот. Їх виникнення пов'язане з людьми, яким приписували надприродні властивості через зв'язок їх з нечистою силою. Поширені версії про дві категорії вовкулаків: вроджених та зачарованих (обернених). Вродженим вовкулакою могла стати людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то народиться в неї дитина-вовкулака. Вважалося, що зачарованими вовкулаками стають люди, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було «забути Бога» і за вказівкою відьми перекинутися тричі через ввіткнутий у землю ніж. Часто таке перевтілення відьма могла зробити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчому образі по кілька років, вроджені живуть у сім'ї, як звичайні люди, і лише в певний час, найчастіше вночі, перетворюються у вовків, об'єднуються з вовчими зграями й винищують худобу. Вдень знову прибирають звичний вигляд. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці образ людини: стягнути з нього шкіру; перевести через хомут; розірвати шнурок, що висить у нього на шиї, та ін.
Водяник — демонологічний образ стародавніх повір'їв багатьох народів, що уособлював різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, він, за українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Після скинення Богом чорта та злих духів з неба кожен з них летів до землі 40 діб і де опинився тоді, коли Бог сказав «Амінь», там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяний, у лісі — лісовик та ін. Хоч мотиви легенди виразно свідчать про її християнсько-апокрифічне походження, проте вони не вичерпують джерел формування народних уявлене про водяника. Цей образ зв'язаний з реліктами давніх язичницьких вірувань і культів, з поклонінням слов'ян-язичників божеству рік, озер і криниць. Відтак водяник є персоніфікованим втіленням небезпечної водяної стихії, для задобрювання якої мельник та рибалки приносять жертви у вигляді солі, хліба, вареної риби та ін.
Мислився водяник як володар ставків, водоймищ, що старшує над русалками та опікується рибами. Вважалося, що живе він у вирах річок, коло млинів. Зловорожі дії водяника щодо людини полягали в тому, що, розгнівавшись, він міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.
Дідо (Капуш) — фантастичний образ, сутність якого осмислюється у фольклорній традиції українців не стільки як нечиста сила, скільки як іпостась домашнього духа. Уявлявся карликом з великою головою і довгою сивою бородою. Живе він у кущах бузини, поблизу хати, має добродушну вдачу. Однак під впливом християнської традиції це вірування трансформувалося у повір'я пропобутового чорта, дідька. Аналогічна модифікація давніх вірувань у дідо як домашнього духа фіксується і в казкових сюжетах пізнішого походження, у яких цей персонаж змальовується виключно як зловорожа щодо людини істота, дії якої подібні до чудовиська-змія, що викрадає дівчат і вбиває людей.
Доля (талан) — фантастично-поетичний образ української міфології, який у народних повір'ях ототожнювався зі щастям. На противагу долі та щастю побутували відповідно повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше доля змальовувалася в антропоморфних образах жінки, панича, незнайомця, схожого на людину, яку вони опікують. Щаслива доля — хороша, чепурна на вигляд, а лиха — заспана, запухла, «нечупара».
За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, добробут та благополуччя. Під якою (щасливою або нещасливою) планетою та в яку (щасливу чи нещасливу) годину народишся — така і доля твоя. Це найтиповіша версія долі, що ілюструє первісні погляди, за якими людина є органічною частиною «живого» таємничого світу. Доля — це позитивна, не ворожа їй сутність, не божество, а «втілене співіснування», її двійник. Пасивне, байдуже ставлення до людини пояснюється невідповідністю її занять тій справі, котра до душі її долі.
Заложні мерці — це померлі неприродною смертю люди (утопленики, самовбивці). На відміну від небіжчиків, що вмерли природною смертю, ця категорія померлих вважалася нечистими. Їх не дозволялося ховати на загальних кладовищах, а лише на перехрестях доріг, у ярах. Народні повір'я про заложних мерців яскраво увиразнюють вірування українців у можливість самостійного існування душі. Вважалося, що по смерті людини душа живе таким же життям, як і раніше, але, крім людських властивостей, набуває ще й прикмет духа. Ця душа, як дух, може прибирати різних виглядів: померлої людини, кота, собаки, дерева, свічки чи іншого предмета.
Злидні (нещастя) — міфічні істоти української демонології, що є уособленням недолі, біди.
Лісовик — міфологічний образ, що уособлював небезпеку, яка підстерігає людину в лісі. Змальовуються лісовики в різних іпостасях та з відмінними функціями. Здебільшого, це лісовий чорт, що може прибирати різного вигляду (вихру, свічки, людини, тварини). Найчастіше він змальовується як старезний, кошлатий дід, який, на відміну від людей, не має тіні. Здатність лісовика до перевтілення та відсутність тіні визначають його як представника нечистих духів. Про його нечисту природу свідчить і прагнення запопасти душі мисливців, які відрікаються від Бога, одержуючи у винагороду різну дичину від лісовика. Лісовики зваблювали жінок, збивали людей з дороги, душили їх та робили різну шкоду.
Мавки (нявки, бісиці) — міфічні істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними, їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. У деяких районах Поділля побутувало повір'я, ніби мавки — це викрадені нечистим діти. Дослідники вважають, що повір'я про мавок — своєрідні варіації відомих й іншим народам вірувань у русалок, німф. За народними оповідями, вони мають вигляд гарних молодих дівчат; залишають сліди босих дитячих ніг; улаштовують танці, ігрища, особливо «на молодика». Співом та своїм привабливим виглядом заманюють до себе хлопців і залоскочують їх або заводять у безвість. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин. Щоб убезпечити себе від мавки, радилося також вивернути сорочку.
Мара — міфічна богиня зла, хвороб і смерті. Пізніше — уособлює тривожний і неспокійний сон. Мислилася людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, миттю зникала. На Бойківщині цей персонаж виступав уособленням біди. На Поділлі демонологічний образ мари персоніфікувався у вигляді страшної істоти жіночої статі, що з'являється як нічний привид чи видіння і є злою, нечистою силою.
Морок — демонологічний образ українського фольклору, різновид нечистої сили. За своєю суттю і функціями цей дух нагадує манію. В українських повір'ях йому інкримінують зловороже ставлення до людей, він затьмарює розум, і людина божеволіє. Докладних описів цього персонажа не зустрічається.
Нічниці — злі, демонічні істоти української міфології, яким приписувалась здатність відбирати в людини, надто в маленьких дітей, сон. Подекуди нічниць плутали з упирями, «мамунами». Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що цю злу силу можна було внести до хати з водою, тому не рекомендувалося ввечері ходити по воду. У тих же випадках, коли воду все ж вносили після заходу сонця, радили очистити її вогнем (зануривши у воду запалену трісочку).
Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившися в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начебто мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.
Песиголовці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються оповіді і про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).
Польовик — демонологічний образ українських народних переказів. Це «польовий біс», міфічний володар полів. Як і інші нечисті духи, польовик може прибирати різного вигляду (постаті кума, бугая, козеняти, птаха), зваблювати людей і вводити їх в оману. Змальовувався польовик переважно в антропоморфному образі (голого чоловіка), проте з численними звіриними ознаками (покритий шерстю, має хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха, великі зуби). За переказами, живуть польові чорти в степах, полях і луках, ярах, ямах, могилах і ровах. Хоча в повір'ях про польовика переважають сюжети про належність до світу чортів — нечистих духів, проте в семантиці традиційних уявлень про нього наявні й мотиви, що роблять цей образ спорідненим із дохристиянськими культами, віруваннями в духів природи. Так, побутували оригінальні сюжети повір'їв про інші демонічні польові істоти. Зокрема, населення Бойківщини вірило в духів — охоронців непорушності польових меж.
Русалка — один із найколоритніших міфологічних образів української демонології, уособлення небезпечної водяної стихії. Деякі дослідники вважають, що вона — язичницьке божество, яке сприяло плодючості, урожайності житньої ниви. У традиційній характеристиці цих істот української міфології зустрічаємо багато спільного з аналогічними віруваннями інших народів.
Скарбник — це міфологічне уособлення нечистого духу, що береже скарби. Побутує кілька варіантів трактування цього образу в українському фольклорі. Згідно з першим, скарбник-дух — це вірний охоронець майна свого господаря. Він затримує злодія і передає його хазяїну в руки, а також допомагає в усьому. Проте після смерті він з'являється зі зграєю ворон і вириває душу грішника. Ця версія вплітається в контекст загальних уявлень народу про побутового чорта й виразно вказує на зв'язок природи скарбника з домашнім чортом, послугами якого користується господар.
Упир —це покійник, що після смерті виходить з могили, щоб шкодити людині (висмоктувати з неї кров). Як дух він міг з'являтися в різному вигляді (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити по селу пішки або їздити на коні і «витинати» людей. Подекуди вірили, що упир може навіть накликати «мор». Здатність «ходити після смерті» має нібито завдяки присутності в ньому двох душ, одна з яких не покидає тіла й після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі й «роблені» (зачаровані). Родимі відрізняються тим, що мають хвостяка. «Робленим» ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що упирем ставав самовбивця. Розпізнавати його буцімто можна було за шістьма пальцями на руках і ногах, а після смерті — за свіжим, червоним обличчям. Побутувало повір'я, що, окрім мертвого, в кожному селі був і живий упир, який нібито захищав село від першого. Щоб убезпечитися від нього, кидали в могилу жменю маку, закопували на ній осиковий кілок (подекуди рекомендувалося осиковим кілком пробити покійника). Упир — це уособлення страху віруючого населення перед померлими чарівниками. Хоч українські варіанти цих вірувань виразно позначені місцевими особливостями, самі повір'я мають широкі аналогії і в інших народів.
Чарівник — це категорія осіб, наділених надприродними властивостями, здатністю впливати на явища зовнішнього світу, на долю інших. Чарівники здебільшого трактувалися як люди, що користувалися послугами нечистої сили. Вважалося, що на відміну від інших непростих, незвичайних людей (знахарів, градівників), що діяли від Бога (на добро), чарівники зналися з нечистими й чинили шкоду. Чарівник (чаклун) міг насилати хворобу, обертати людей у тварин (найчастіше у вовка), шкодити врожаю. Поширеним було повір'я, ніби чарівники вміли робити магічні «заломи» колосся («закрутки завивати» на житній ниві з метою спричинити неврожайність). Вважалося, що чіпати заломи не можна, бо це зашкодить людині (спаралізує). У таких випадках радилося звернутися до чарівника чи ворожки, які могли зняти те закляття з ниви.
У деяких районах України чарівників («перемітників») ототожнювали із знахарями, ворожбитами, відьмами, мальфарами, вживаючи цю назву для загального визначення людей, наділених надприродними властивостями чи обізнаних з таємницями природи.
Чорт (біс, люципер, диявол, дідько, сатана, ірод, юда, щезби, скаменюшник, осинавець, злий та ін.) — один з найпопулярніших демонічних персонажів, що уособлював зловорожу людині сутність.
Чугайстер (лісовий чоловік) — фантастичний образ української демонології. Виступає у фольклорних оповідях у невиразному окресленні: у вигляді високого, «лісового чоловіка», зодягнутого в білий одяг. Змальовували його як звичайного чоловіка, шкіра якого покрита довгим волоссям. Своїм поводженням і виглядом він нагадує лісовика, лісуна. Хоча, за побутуючими версіями, Чугайстер — це заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено». Найбільш поширеним цей образ був на Гуцульщині. За повір'ями тих країв, Чугайстер ловить лісових нявок і поїдає їх. Проте до людей Чугайстер нібито ставиться доброзичливо, поспілкувавшися з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдавши шкоди.
Додаток Б. Малюнки демонологічних істот за моїм уявленням
Список використаних джерел
1. 100 найвідоміших образів української міфології. — К.: книжковий дім Орфей, 2002. — 436 с.
2. Галимова Н., Чернігівські легенди: вигадка чи реальність?/Н. Галимова // Початкова освіта. — К.: Шкільний світ, 2010,N N 16 (квітень).— 52 с..
3. Українські міфи, демонологія, легенди/ Упорядник Дмитренко М. К. — К.: Музична Україна, 1992. — с. 214 с.
4. Інтерв’ю Остерської Валентини.
5. Павленко М., Русалонька із 7-В проти русалоньки із Білокрилівського лісу. — В.: Теза, 2009. — 284 с.
6. Ресурси електронної мережі Інтернет.
7. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К.: Обереги, 2003. — 144 с.
8. Милорадович М. Українська відьма. — К.: Веселка, 1993 . — 72 с.
9. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія/ Упор., прим. та біогр. нариси А. П. Пономарьова, Г. В Космічної, О. О. Боряка. — К.: Либідь, 1992. — 640 с.
10. Квітка-Основ’яненко Г. Вибрані твори. — К.: ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1983. — 328 с.
11. Українська літератури. Хрестоматія: підручник для учнів 8 класів загальноосв. шкіл/ Уклад. Є. Кучеренко, Б. Біляк. — Л.: Світ, 1997. — 416 с.
12. Українська література: Підруч. для 10 кл. загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Школяр, 2006. — 528 с.