10

Доцент Чередниченко Г.А.

Тема 1. Предмет і метод економічної теорії.

1. Економічна діяльність як основна умова існування та розвитку суспільства. Продуктивні сили і виробничі відносини.

2. Економічна система: сутність та структурні елементи.

3. Економічні закони: сутність, обєктивний характер, різновиди. Економічні категорії.

4. Визначення предмету політичної економії, мікроекономіки і макроекономіки. Функції економічної теорії.

5. Метод економічної теорії.

Економічні проблеми цікавили мислителів з давніх часів. Багато економічних спостережень, положень мають такі стародавні пам’ятки культури як єгипетські папіруси, камінний клинопис законів царя Хаммурапі (цар Вавілонії у 1792-1750 рр. до нашої ери, рабовласницьке право), стародавні індійські “Веди”, Біблія, поеми Гомера (рабовласницька система у давньому грецькому суспільстві).

Першим економістом в історії науки називають Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), вчителя Олександра Македонського. Він був енциклопедистом – добре знав всі галузі знання того часу. Аристотель став одним з засновників соціології – науки про суспільство – у межах якої він розглядав економічні питання, вивчав економічні явища і закономірності того часу. Аристотель намагався знайти закон утворення і зміни цін, аналізував процес обміну товарів.

В ХVII ст., у період становлення капіталістичного ладу виникла особлива галузь науки – політична економія. Першим використав термін “політична економія” Антуан Монкретьєн (1576-1621) – французький економіст, представник політекономічного напряму меркантилізм.

В 1615 р. була надрукована робота Монкретьєна “Трактат політичної економії”.

“Політична економія” від грецьких слів: “поліс” – місто, держава, суспільство; “ойкос” – дім, господарство; “номос” – закон.

Тобто мова йшла про суспільне або державне управління господарством.

Школа меркантилістів цікавилась, головним чином, сферою обігу, де реалізуються товари. Назва школи має походження від італ. mercante – торговець. Вони пропонували для збагачення держави вивозити товарів більше, ніж ввозити, і, таким чином, залучати в країну гроші – дорогоцінні метали (золото, срібло).

В XVIII ст. у Франції сформувалась політекономічна школа фізіократів – від грецьких слів physis – природа і kratos – влада. Основоположник – Кене (лікар маркізи Помпадур – коханки Людовіка XV, а потім і лікар короля).

Фізіократи почали вивчати сферу виробництва, але в обмеженому вигляді – тільки сільського господарства. Вони вважали, що джерелом багатства є природа, що тільки в сільському господарстві створюється додатковий продукт, виникає надлишок продукції над витратами виробництва, що тільки в сільському господарстві труд є продуктивним трудом. У промисловості, як вони вважали, непродуктивний труд, тому що він лише змінює форму речовини природи.

Представники класичної буржуазної політекономії Адам Сміт (1723-1790, Англія) і Давид Рикардо (1772-1823) встановили, що джерелом багатства суспільства є труд, що виробляє товари у всіх галузях матеріального виробництва.

Трудова теорія вартості була розроблена Смітом у книзі “Дослідження про природу і причинах багатства народів” (1776), а Рікардо – в книзі “Початки політичної економії і оподаткування” (1817).

Економічна теорія, яку створив Сміт, відбивала дві лінії в дослідженні – з одного боку він намагався проникнути у сутність економічних процесів, виявити об’єктивні, незалежні від волі і свідомості людей, економічні закони (“невидима рука”, що направляє господарчу діяльність людей), а з другого боку, він описував видимість економічних явищ, якою вона виявляється на поверхні економічного життя. Об’єктивний підхід до економічної реальності постійно вступав у протиріччя з поверхневим підходом, що відображає психологію, настрій суб’єкта, який хазяйнує.

Сміт: природі людини як біологічної істоти притаманна схильність до обміну, це те, що її відрізняє від тварин. Окрім того, людині притаманний егоїзм, прагнення особистої вигоди.

Методу Сміта також властива метафізичність – заперечення внутрішніх протиріч в процесах і явищах економічного життя, зміни їх якісних станів. Людину, суспільство Сміт наділяє тільки капіталістичними рисами і розглядає капіталістичний устрій як вічний, незмінний, без внутрішніх протиріч.

Спосіб дослідження у Рікардо більш послідовний, головним чином, він базується на об’єктивному підході до економічної дійсності, націлений на виявлення законів економіки. Однак це все ще метафізичний метод.

На основі теорії Сміта і Рікардо була розроблена економічна теорія Маркса.

Заслугою Маркса є те, що він розробив діалектико-матеріалістичний метод і застосував його у дослідженні суспільства. Це проявилось, перш за все, у визнанні первинності, провідної ролі матеріального виробництва, де створюються матеріальні блага для задоволення життєво важливих потреб людини в їжі, одежі, житлі, по відношенню до духовного виробництва, де відображається матеріальний світ і створюються духовні блага, інтелектуальний продукт – політична, правова культура, наука, релігія, мистецтво, виховання і освіта.

У системі суспільних відносин Маркс виділив в якості провідних, первинних – базисні, виробничі відносини, а в якості вторинних, залежних – надбудовні відносини (політичні, правові…). Діалектичний метод був розроблений Марксом на основі досягнень відомих філософів, насамперед, Гегеля.

Діалектичний метод передбачає відображення:

1. взаємозвязку, постійного розвитку процесів і відносин в економічній та інших сферах суспільства;

2. розвитку від простого до складного, від нижчого до вищого, до нового якісного стану процесів і відносин;

3. внутрішніх протиріч процесів, відносин, явищ, на основі яких здійснюється розвиток.

Маркс застосував діалектичний метод в дослідженні матеріального виробництва.

Матеріальне виробництво – це, з одного боку, відносини між людьми і природою, в ході яких люди пристосовують речовину природи для задоволення своїх потреб, з іншого боку, це відносини між людьми.

Важливим елементом виробництва є праця.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини в ході якої вона видозмінює і пристосовує речовину природи для задоволення своїх потреб.

Для будь якого процесу праці характерні 3 основних моменти:

1. сама праця як цілеспрямована діяльність людини;

2. засоби праці;

3. предмети праці.

Засоби праці – це річ, або комплекс речей, за допомогою яких людина впливає на речовину природи.

Предмети праці – це матеріали, сировина, на переробку яких націлена праця людини.

Сукупність засобів праці та предметів праці – це засоби виробництва.

До складу засобів праці входять:

1. Знаряддя праці, або, по вислову Маркса, “кістяна та мускульна система виробництва” – верстати, інструменти, машини.

2. Засоби праці, що необхідні для зберігання предметів і продуктів праці – по вислову Маркса, “судинна система виробництва” – бочки, цистерни, труби.

3. Матеріальні умови праці і природні сили, що використовують у виробництві – земля як місце виконання праці та як носій певних природних якостей важливих для виробництва, будинки, споруди, канали, дороги…Природні сили – пар, електрика, хімічні, ядерні реакції.

Взаємодію засобів виробництва, за допомогою яких виробляють матеріальні блага і людей, які їх використовують завдяки трудовим навичкам та досвіду, відображає поняття “продуктивні сили”.

Продуктивні сили характеризують сферу відносин людей до природи.

Люди виробляють матеріальні блага спільно, тобто вступають між собою в певні відносини. В марксистській теорії ці відносини отримали назву “виробничі відносини”.

Виробничі відносини – це об’єктивні, матеріальні, тобто незалежні від волі і свідомості людей, відносини між ними, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Об’єктивність виробничих відносин пояснюється: 1) необхідністю створювати матеріальні блага, а тому вимушеністю вступу у певні виробничі відносини; 2) характер, рівень розвитку, тип виробничих відносин не залежать від волі і бажання людей, а залежать від характеру і рівня розвитку продуктивних сил.

Виробництво, обмін, розподіл і споживання тісно зв’язані між собою, їх не можна розглядати незалежно одне від одного. В певному сенсі безпосереднє виробництво включає в себе моменти обміну, розподілу і споживання: 1) в процесі виробництва відбувається обмін діяльністю робітників, які функціонують в системі суспільного розподілу праці, певної спеціалізації; 2) розподіл засобів виробництва і членів суспільства по різним видам виробництва; 3) виробниче споживання – споживання “робочої сили”, тобто фізичних і духовних сил людини, які вона використовує в процесі праці, а також споживання засобів виробництва.

Коли обмін, розподіл і споживання розглядаються в іншому сенсі – за межами виробництва, то їх взаємодію з безпосереднім виробництвом характеризує поняття “примат виробництва”, тобто провідна роль безпосереднього виробництва по відношенню до обміну, розподілу і споживання. Те місце, яке люди займають у виробництві, визначає їхню участь у розподілі, обміні і споживанні. Виробництво поставляє матеріальні блага, що потім обмінюють, розподіляють і споживають. Стан виробництва, його розвиток значною мірою впливають на обсяг і різноманіття потреб людей, визначають об’єкти для обміну, розподілу і споживання. Розподіл засобів виробництва між людьми, соціальними групами, класами (власність на засоби виробництва), який притаманний самому виробництву, визначає і розподіл виробленої продукції, результатів виробництва, а також рівень особистого споживання певних людей. У той же час існує і зворотній зв’язок між обміном, розподілом, споживанням та виробництвом. Дуже впливають на виробництво: вигідні або невигідні умови обміну; стимули діяльності, пов’язані з розподілом результатів виробництва; скорочення чи розширення певних потреб, поява нових потреб.

Наступне важливе поняття, яке ми маємо розглянути – це спосіб виробництва.

Спосіб виробництва – це діалектична єдність історично конкретних продуктивних сил і виробничих відносин.

Розвиток способів виробництва відбувається на основі закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил, який діє на всіх етапах історії суспільства.

Продуктивні сили виступають об’єктивною, матеріальною основою розвитку виробничих відносин, вони складають зміст способу виробництва. Виробничі відносини – форма способу виробництва. Вони здійснюють активний зворотній вплив на продуктивні сили, надаючи їм конкретну соціальну якість, підкоряючи їх дії соціальних законів, породжуючи притаманні певному типу суспільства стимули до виробничої діяльності та для вдосконалення продуктивних сил.

Stimulus – лат. загострена палиця, для того, щоб підганяти тварин.

Застарілі виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил, викликають нарощування і загострення протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Розрішення цього протиріччя здійснювалось в ході соціальних революцій, які сприяли розвитку нових виробничих відносин.

Відомі первісно-общинний, рабовласницький, феодальний та капіталістичний способи виробництва. Згідно гіпотези Маркса, наступний спосіб виробництва – комуністичний. Ще недавно ми вважали, що наша країна знаходиться у першій фазі комуністичного способу виробництва – соціалізмі. Але зараз ведуться дискусії, чи був то дійсний соціалізм, чи ні.

В роботах сучасних авторів наступне за капіталізмом суспільство називають посткапіталістичним, постіндустріальним, технотронним, інформаційним, постекономічним…

В марксистській теорії фігурує поняття “суспільно-економічна формація”, яке означає історично конкретний тип суспільства, що характеризують специфічні спосіб виробництва і надбудова (політичні, правові відносини, ідеологія і психологія різних соціальних груп або суспільства у цілому, заклади і організації – держава, політичні партії, суспільні організації…).

В учбовій літературі звичайно називають 5 формацій. Назви такі ж самі як і способів виробництва: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична.

Маркс виділяв 3 формації: 1) первинну – безкласове суспільство, натуральне виробництво; 2) вторинну – експлуататорську формацію (рабство, кріпацтво, капіталізм – класові системи, де відбувається становлення, розвиток і розквіт товарного виробництва); 3) третинну – безкласове суспільство, планомірне, нетоварне виробництво, яке націлене на всебічний розвиток і реалізацію здібностей людини (комунізм).

2 питання. Поняття “система” означає сукупність елементів, що її утворюють. Економічна система є органічною, а не механічною системою, тобто неможливе її існування без якогось елемента, бо ці елементи знаходяться у тісному взаємозв’язку та взаємодії (подібно організму людини).

Економічна система – це система, котра складається з двох елементів 1) соціально-економічних відносин (виробничих відносин), що включають відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ; 2) організаційно-економічних відносин, що включають відносини по розподілу і кооперації труда і виробництва, спеціалізації і централізації виробництва, форми організації труда усередині підприємства, сукупність форм і методів управління виробництвом. Виробничі відносини вивчає політекономія, а організаційно-економічні відносини вивчає комплекс економічних дисциплін – економічна географія, економіка труда, економіка підприємства, менеджмент, маркетинг.

Класифікацію економічних систем можна здійснити за такими критеріями: 1) спосіб зв’язку виробництва і споживання; 2) спосіб поєднання особистих і речових факторів виробництва; 3) спосіб управління розподілом економічних ресурсів.

В залежності від способу зв’язку виробництва і споживання економічна система може бути з безпосереднім зв’язком, коли продукти праці, не проходячи фазу обміну, одразу поступають у споживання (наприклад, натуральне господарство), або може бути зв’язок, опосередкований обміном, ринком (товарне господарство). В залежності від способу поєднання особистих і речових факторів виробництва економічна система може бути з безпосереднім поєднанням виробника із засобами виробництва (наприклад, первісна община), або з опосередкованим поєднанням шляхом купівлі-продажу робочої сили як товару (наймана праця в умовах капіталізму).

Класифікація економічних систем в залежності від способу управління розподілом економічних ресурсів розглядається в курсі “Економікс”, де економічна система визначається як система організаційних механізмів та інститутів, що мають справу з проблемою рідкості, тобто в умовах безмежності суспільних потреб і обмеженості економічних ресурсів забезпечують розподіл економічних ресурсів між сферами та галузями економічної діяльності з метою найбільш повного задоволення потреб суспільства.

Розрізнюють чотири види економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну (або, як кажуть, економічну систему радянського типу) та змішану. В традиційній системі основні економічні питання вирішуються на основі традицій та звичаїв (релігійні та культурні цінності первинні по відношенню до економічної діяльності). В ринковій системі розподіл ресурсів по галузям економіки забезпечує стихійний ринковий механізм шляхом конкуренції та коливання ринкових цін і зміни пов’язаної з ними прибутковості бізнесу. Держава в такій системі грає дуже обмежену роль – це “сторож”, що захищає приватну власність. В командно-адміністративній системі основні економічні питання вирішує держава в особі органів централізованого директивного планування (накази підприємствам що, скільки, для кого виробляти, по яким цінам продавати, наділення ресурсами). В змішаній системі спостерігається сполучення ринкового механізму з державним регулюванням економіки. Така система зараз найбільш розповсюджена.