3. Добровільні та інституціальні об’єднання підприємств (організацій)

Підприємства мають право на добровільних засадах поєднувати свою виробничу, наукову, комерційну й інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. Можуть поєднуватися в договірні та статутні об’єднання(рис.2.3):

1. асоціації – договірні об’єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має право втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів).

2. корпорації – договірні об’єднання суб’єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

3. концерни – статутні об’єднання підприємств (фірм) різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки тощо) на основі єдності власності і повного контролю. Після створення концерну суб’єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючих потужним фінансовим структурам.

4. консорціуми – тимчасові статутні об’єднання промислового та банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад, здійснення спільного великого господарського проекту).

5. картелі – договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності – регулювання збуту продукції.

6. синдикати – різновид картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання. Так само може здійснюватися закупівля сировини для учасників синдикату.

7. трести – монополістичні об’єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну й господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності.

8. холдинги – специфічна організаційна форма об’єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств з метою контролю за їх діяльністю. Об’єднані у холдингу суб’єкти мають юридичну та господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить фінансовій компанії.

9) фінансові групи – об’єднання юридично та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стоїть один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств, що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

10) Конгломерат - велике об'єднання різнорідних фірм і виробництв, не зв'язаних ні технологією, ні ринком і не мають профілюючої спеціалізації.

11. Фірма – це організація, яка здійснює діяльність на одному або декількох підприємствах з метою отримання прибутку.

ІІ Інституціальні об’єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України. До них належать виробничі, науково-виробничі, виробничо-торговельні та інші об’єднання, які інтегрують стадії створення, реалізації та післяпродажнього сервісного обслуговування виробів тривалого користування.

Асоціації

Корпорації

Консорціуми

Концерни

Картелі (синдикати)

Трести

Конгломерат

Холдинги (холдингові компанії )

Промислово-фінансові групи

Холдинги

.

Рис.2.3.Форми добровільних об’єднань підприємств (фірм, компаній) та організацій

Державне регулювання діяльності підприємства

Ринкова економіка, незважаючи на її багато позитивних рис, не здатна автоматично регулювати всі економічні і соціальні процеси в інтересах усього суспільства і кожного громадянина.

Сьогодні на державу покладаються наступні основні функції:

1. Створення правової основи (розробляє і приймає закони, що визначають право власності, що регулюють підприємницьку діяльність, що забезпечують якість продукції і т.д., можна сказати встановлює «правила гри», що регулюють відносини між суб'єктами підприємницької діяльності).

2. Забезпечення належного правопорядку в країні і її національної безпеки.

3. Стабілізація економіки (держава допомагає досягти і підтримувати на оптимальному рівні основні макроекономічні показники: обсяг ВПП, НД, рівень інфляції і безробіття, дефіцит бюджету й ін.).

4. Забезпечення соціального захисту і соціальні гарантії (забезпечення всім працюючим мінімуму заробітної плати, виплата пенсій, допомога по безробіттю, допомога незаможним, індексація фіксованих доходів у зв'язку з інфляцією).

5. Захист конкуренції.

6. Розробка, прийняття й організація виконання господарського законодавства, тобто правової основи підприємництва, оподатковування, банківської системи.

7. Допомога в пошуку ринку збуту, у т.ч. і на міжнародному ринку.

8. Забезпечення інформацією (комерційного і науково-технічного характеру).

Умовами для втручання держави можуть бути:

1. Вимоги національної безпеки.

2. Соціальна напруженість у суспільстві.

3. Погіршення навколишнього середовища.

4. Негативні явища в економіці:

• спад виробництва;

• інфляція;

• високий рівень безробіття;

• структурна незбалансованість;

• дефіцит бюджету;

• неконкурентноздатність вітчизняної продукції на світовому ринку;

• інвестиційний спад і т.п.

Роль держави полягає у своєчасному виявленні й усуненні негативних умов і тенденцій і уживанні визначених заходів по підтримці позитивних явищ і тенденцій у різних сферах економіки.

Механізм державного впливу на підприємницьку діяльність і економіку країни включає як економічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи впливу.

Для створення нормальних умов підприємницької діяльності держава повинна проводити фіскальну, науково-технічну, інвестиційну, цінову, амортизаційну, кредитну й інші види політики, при реалізації яких вона використовує в комплексі як економічні, так і адміністративні методи.

Фіскальна політика держави означає регулювання державного бюджету й оподатковування з метою стабілізації.

Під час спаду виробництва для збільшення сукупного попиту:

• держава збільшує свої витрати на організацію суспільних робіт (будівництво доріг, мостів) і реалізацію різних державних програм;

• зменшення податків з населення і підприємств;

• зниження державних витрат.

Фінансово-кредитна політика - цілеспрямоване управління державою банківським відсотком, грошовою масою і кредитами:

• центробанк, регулюючи процентну ставку в залежності від сформованої економічної ситуації, розширює чи звужує можливості видачі кредитів комерційним банкам;

• зниження норми обов'язкових резервів створює великі можливості комерційним банкам;

• скупка чи продаж державних цінних паперів.

Науково-технічна політика - система цілеспрямованих мір, що забезпечують комплексний розвиток науки і техніки, упровадження їхнього результату:

• достатнє і розумне фінансування сфери освіти й академічної науки;

• удосконалювання системи оплати науковців;

• захист конкуренції;

• активна участь у міжнародному науково-технічному співробітництві.

Амортизаційна політика - складова частина науково-технічної політики. Установлюючи норми амортизації, порядок її нарахування і використання, держава тим самим регулює темпи і характер відтворення, і в першу чергу швидкість відновлення основних фондів. При розробці амортизаційної політики держава повинна дотримувати наступних принципів:

• переоцінка основних фондів повинна здійснюватися вчасно;

• норма амортизації повинна бути диференційована в залежності від функціонального призначення основних фондів, а також з урахуванням терміну їхнього морального і фізичного зносу;

• амортизаційні відрахування на підприємстві повинні використовуватися тільки виходячи з їхнього функціонального призначення;

• можливість застосування прискореної амортизації;

• норма амортизації повинна бути достатньою для простого і розширеного відтворення основних фондів.

Інвестиційна політика. З її допомогою держава може безпосередньо впливати на темпи росту обсягу виробництва, на прискорення НТП, на зміну структури суспільного виробництва і рішення багатьох соціальних проблем. У сучасних умовах основною задачею є звільнення держави від функції основного інвестора і створення таких умов, при яких приватний сектор в економіці був би зацікавлений в інвестиційній діяльності. Для цього в першу чергу необхідно забезпечити стабільність економіки і передбачуваність її розвитку.

Державне підприємництво. Воно створює особливий вид підприємницької діяльності, що здійснюється в рамках держсектора і зв'язаний участю держпідприємств у виробництві і збуті товарів і послуг. При цьому держава виступає самостійним суб'єктом господарювання, реалізуючи визначені загальнонаціональні цілі: структурну перебудову, пом'якшення галузевих і територіальних диспропорцій, стимулювання НТП, підвищення ефективності економіки. Воно особливо необхідно в малорентабельних галузях, що не становлять інтерес для приватного капіталу, але їхній розвиток визначає загальні умови відтворення. Це, насамперед галузі економічної інфраструктури.

Планування і регулювання. Роль цих інструментів не знижується, а от методи планування істотно змінюються. На зміну директивному (кожному підприємству встановлювалися заздалегідь задана виробнича програма і споживачі) приходить індикативне планування - держава на основі детального аналізу функціонування економіки за попередній період, виходячи з економічної політики і наявних ресурсів, установлює на плановий період основні макроекономічні показники: темп росту ВНП, НД, рівень інфляції і безробіття, мінімальний розмір заробітної плати, дефіцит бюджету, процентну ставку і т.д. Передбачає не тільки розробку планових макроекономічних показників (індикатори), але і способи їхнього досягнення, тобто заздалегідь визначену політику.

Ціноутворення. Використовуючи цінову політику, держава впливає на попит та пропозицію, перерозподіл доходу і ресурсів, забезпечення мінімального прожиткового рівня, і також на антимонопольні, антиінфляційні процеси. В умовах ринкової економіки ціни на більшість товарів вільні. Частка товарів і послуг, ціни на які повинні регулюватися державою 10-15% загальної товарної маси. Це має значення для підтримки мінімального прожиткового рівня.