Філософія Нового часу та епохи Просвітництва
Філософі епохи Відродження, що закінчилась кризою натурфілософії та гуманізму, поставила перед мислителями наступної епохи – епохи Нового часу, що почалася наприкінці XVI століття – проблему достовірного знання. Я пізнаю світ, сприймаю його, думаю про нього, але де гарантія того, що отримані мною знання про світ є істинними, відповідають реальності? Де гарантія того, що світ не обманює мене, що я сам себе не обманюємо, вважаючи, що знаю, а насправді мої знання – це лише ілюзія знання? Такими питаннями задавались перші філософи Нового часу – Френсіс Бекон, Рене Декарт, Джон Локк, Бенедикт Спіноза, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Джордж Берклі, Девід Юм...
Яким же чином можна пізнати світ, щоб не вдаватись до самообману? Як перевірити власні знання на їх істинність? Цими питаннями займалась філософія Нового часу. Необхідно було знайти метод пізнання, який забезпечував би достовірність отриманих знань.
Чим людина може пізнавати з достовірністю – душею, розумом, почуттями? Чи можливо необхідно, щоб ці складові людської свідомості діяли разом? Філософи цієї епохи по-різному відповідали на це питання. Звідси і різні підходи до пізнання – експеримент (Бекон), раціоналізм та інтуїція (Декарт, Спіноза), сенсуалізм, або чуттєве пізнання (Локк). Між філософами Нового часу і натурфілософами Ренесансу, навіть сучасниками, була прірва нерозуміння. Наприклад, коли Декарту запропонували зустрітися з Кампанеллою, то він відповів, що йому власне, немає про що з ним розмовляти.
До філософії Нового часу безпосередньо примикає філософія епохи Просвітництва, представники якої жили в основному у Франції у XVIII ст. Філософи Просвітництва у своїх уявленнях про світ і про пізнання базувались на тих результатах, які дав Новий час. На цій основі вони розробляли інші проблеми, головним чином соціальні та суспільно-політичні. Наукові результати Нового часу були настільки приголомшливими (експериментальна фізика Бекона, закони механіки Ньютона, аналітична геометрія та оптика Декарта та Спінози, диференційне та інтегральне числення Лейбніца та ін.), що французькі просвітники повірили в те, що тепер залишилось лише “просвітити” якомога більше людей відносно наукових відкриттів, досягти справедливих і корисних законів. Це була епоха створення соціальної філософії, епоха наукових словників та енциклопедій, головною серед яких була “Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та ремесел”, у створенні котрої приймали участь майже всі видатні мислителі Просвітництва.
Пропагуючи філософські погляди Нового часу, один з найбільш яскравих філософів цієї епохи, Франсуа Вольтер (1694 – 1778), займався соціальною філософією і створив теорію суспільної людини, сенс життя якої полягає в існуванні і зв’язках з іншими “суспільними людьми”. Вольтер при цьому відстоював принципи свободи, рівності і братерства, котрі пізніше стали лозунгом Французької революції.
Ще один видатний просвітитель, Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755), досліджував проблему законів, які визначають життя людського суспільства. Стосунки між людьми , вважав він, визначаються природними і позитивними (тобто встановленими державою) законами: “Закони повинні мати певне відношення до фізичного характеру країни, до клімату, ...до характеру ґрунту, його положенню, його площі, до способу життя народів”. Всі ці відносини, вважав Монтеск’є, в сукупності складають дух законів людського суспільства.
Основною суперечкою епохи Просвітництва стала суперечка між Вольтером і Руссо відносно того, куди ж все-таки має рухатись людство: вперед, до розвитку цивілізації, або назад, до стану “природної людини”, “доброго дикуна”.