Блез Паскаль
Серед філософів Нового часу Блез Паскаль (1623 – 1662 рр.) займає особливе місце... “Зневага до філософствування і є істинна філософія” – таким є один з парадоксальних афоризмів Паска ля, виражений у книзі “Думки”, написаній ним всього за кілька днів.
Вже в ранньому дитинстві у Паскаля проявилась надзвичайна здатність до сприйняття світу і величезна сила розуму. В 11 років він помітив, що якщо вдарити ложкою по тарілці, а потім стиснути її пальцями, то звук викликаний ударом, затихає набагато швидше, ніж без стискання. Це навело його на думку про коливальну природу звуку, і він написав “Трактат про звуки”, котрий був серйозно сприйнятий дорослими вченими. У 17 років Паскаль написав геометричний трактат “Досвід про конічні перерізи”, який привів багатьох вчених в захоплення. Тільки один Декарт виказав сумнів – він вважав, що Паскалю не вистачає методо логічності та доказовості. Пізніше сам Паскаль виступить з критикою декартової філософії, стане одним з найбільш непримиренних її противників.
Але, по суті, Декарт був правий – Паскалеві дійсно не вистачало методичності в науці. Наука здавалась йому чимось на зразок набору головоломок, котрі необхідно розв’язати для елементарної життєвої користі або просто в якості інтелектуального змагання. Наприклад, першу рахувальну машину Паскаль винайшов для того, щоб допомогти батькові в його нудних щоденних підрахунках. Основи теорії ймовірностей він розробив, щоб відповісти на питання друзів-картярів про те, як поділити виграш між гравцями, якщо гра раптово припиниться. Одного разу він оголосив конкурс на розв’язання складної математичної задачі – і сам його виграв, розв’язавши задачу швидше за всіх.
Наприкінці життя Паскаль навіть прийняв активну участь у створенні першого в Європі “громадського транспорту” – карети мали їздити за певними маршрутами через певні проміжки часу.
Кардинальний поворот у своїх поглядах на світ і людину Паскаль пережив якраз у 17 років, коли познайомився з вченням єпископа Янсенія – янсенізмом. Янсенізм, що виступав за моральне очищення людини, за підкорення її волі волі Божій, за аскетичне життя, був у Франції своєрідною формою протестантизму всередині католицької Церкви. Паскаль став яскравим прихильником янсеністів. До того ж його з дитинства мучили не пояснювані сильні болі, і він загострення багатьох усвідомлював тлінність цього світу,абсурдність існування людської істоти, котру очікує незмінний кінець – смерть. Але що там, за порогом смерті?
Перед свідомістю Паскаля “виникала прірва”, відчуття якої переслідувало його все життя: “Ми безтурботно біжимо до прірви, помістивши перед собою щось, що заважає нам бачити”. Очевидці розповідали, що Паскаль часто буквально фізично бачив цю прірву і загороджувався від неї стільцем. Перед цією прірвою розум – ніщо: “Змирись, безсилий розум; замовкни, дурна природо: знай, що людина – істота, безкінечно незрозуміла для людини, спитай у твого Володаря про невідомий тобі істинний твій стан”.
Що таке людина? – ставив перед собою питання Паскаль. І відповідав на нього сам: “Людина – лише очерет, найслабше з творінь природи, але вона – очерет мислячій. Щоб її знищити, зовсім не треба бути всім Всесвітом: достатньо подиху вітру, краплини води. Але нехай навіть її знищить Всесвіт, людина все одно величніша, ніж він, оскільки усвідомлює, що прощається з життям і що слабша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює”. Паскаль не відкидав людський розум. “Все наше достоїнство в здатності мислити”, - казав він, але заперечував сліпе підкорення розуму. Розум необхідний людині, вважав Паскаль, для того, щоб могти сприйняти і усвідомити волі Бога. Але є такі позамежні речі, перед якими розум безсилий.
Марність цього світу Паскаль обґрунтовував навіть найпростішими розумовими аргументами: що є більш вигідним – отримати вічність або “дрібничку” життя, те, що минає, ніщо. Історію людства, вважав Паскаль, неможна розглядати як безперервний раціональний процес, в ній все підвладне випадковостям, причини котрих нам невідомі. “Якщо б ніс Клеопатри був трохи коротшим, всесвітня історія отримала б інший напрям”, - жартував він.
Навіть хвороби, що все життя спричиняли йому фізичні страждання, від яких він так рано помер, не змусили Паскаля докоряти Богові. Навпаки, він вважав, що ці хвороби як раз і дані йому для того, щоб він зміг усвідомити всю реальність межі “життя - смерть” і безсилля розуму перед нею, відчути існування за цією межею “вічного життя”. Паскаль навіть написав надзвичайну по силі пристрасності і смирення особисту “Молитву, щоб Бог дав мені використати хвороби на благо”.
Розум людини, вважав Паскаль, суперечливий. Він може розбудити людську думку, волю, душевну стійкість, але може і заспокоїти, “приспати” людську душу і серце, зробити їх нечутливими до вищих, над розумних істин. Як заклик до постійної духовної праці звучить один з найвідоміших афоризмів Паскаля: “Ісус буде у смертних муках до кінця світу: не треба спати в цей час”.