Джордж Берклі

Джордж Берклі (1684 – 1753 рр.) був одним з тих філософів Нового часу, котрі намагались помирити нові філософські концепції (Декарта, Бекона, Локка) з догматичним християнським богослов’ям. Він народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, після чого у 22 роки почав викладати теологію. Через певний час здійснив тривалу подорож Європою, де докладно ознайомився з найновішими філософськими тенденціями.

Повернувшись до Англії, Берклі склав проект заснування коледжу на Бермудських островах, для чого поїхав на три року до Північної Америки. Саме тоді він сказав відомі слова: “Розвиток імперії спрямований на Захід”, за які його ім’ям назвали невеличке містечко у Каліфорнії, де і до цього дня розташований відомий своїми фізико-математичними дослідженнями Беркліївський університет. Повернувшись до Ірландії, Берклі став католицьким священиком. У 1734 р. він був посвячений у сан єпископа міста Клойн у Ірландії.

У 1709 р. Берклі вперше заявив про себе як про серйозного мислителя у трактаті “Досвід нової теорії зору”, де він намагався сформулювати початкові положення своєї філософської системи. На відміну від Локка, який поділяв властивості речей на залежні від наших органів сприйняття і не залежні, Берклі стверджував, що у речей немає властивостей, сприйняття яких нами не залежало б від наших органів сприйняття. Ми не можемо, доводив він, навіть точно стверджувати, які розміри має той чи інший предмет. Адже один і той же предмет на великій відстані здається маленьким, а при наближенні – збільшується. Отже, ми нічого не можемо знати про речі до того часу, поки ми їх безпосередньо не відчуваємо. Світ є лише те, що я сприймаю – таким є принцип Берклі. Іншими словами, речі в світі з’являються перед нами тільки як сукупність наших відчуттів. “Бути”, вважав Берклі, означає - “бути сприймаємим”. У “Трактаті про принципи людського знання” він стверджував: “...цілком виключено, щоб речі мали якесь існування поза думки або мислячої істоти, котрі їх сприймають”.

Матерія, вважав Берклі, не існує поза духовною субстанцією, котра мислить. Джерелом такої субстанції є Бог. Решта світу, всі речі, котрі здаються нам реальними, насправді, казав Берклі, є лише “комплексами наших відчуттів”. Іншими словами, світ існує лише з точки зору нашого суб’єктивного сприйняття. А свого роду інстанцією, що забезпечує це сприйняття, виступає ідеальна духовна субстанція – Бог. Тому система Джорджа Берклі називається суб’єктивним ідеалізмом.

Берклі наголошував на тому, що у філософії терміну “річ” необхідно віддати перевагу терміну “ідея”, який включає в себе всі речі, оскільки вони існують лише як усвідомлені ними. Противники Берклі намагались спростувати його теорію. Що ж, казали вони, значить, наприклад, дерево, що росте в цьому дворі, не існує тоді, коли в дворі нікого немає? На це Берклі відповів: “Бог завжди сприймає все і завдяки цьому і скелі, і каміння, і дерева існують постійно”.

У своїй останній філософській книзі “Сейріс”, виданій у 1744 р., Берклі намагався узгодити свою систему суб’єктивного ідеалізму з системою об’єктивного ідеалізму, створеної ще Платоном. Основне протиріччя між цими системами полягало в тому, що Берклі підходив до пізнання світу з сенсуалістської позиції, тобто позиції чуттєвого сприйняття. Платон же вважав, що ідеї речей існують поза і незалежно від нас, самі собою, об’єктивно, і, навіть всупереч нашому чуттєвому сприйняттю, можуть мислитися нами.

Берклі звернувся до “останнього філософського аргументу”, тобто до поняття Бога. Богє єдина основа всього сущого, відповідно він є і джерелом нашого чуттєвого пізнання, і джерелом тих ідей (або ідей речей), котрі ми сприймаємо. Тому, прийшов до висновку Берклі, наше сприйняття лише здається нам суб’єктивним, насправді ж воно походить з єдиного об’єктивного джерела – Бога.

Оригінальність філософії Берклі полягала в тому, що він переставив акценти у пізнанні. Що для нас важливіше, скажімо, у яблуні? Те, якими чином і чому вона росте, чи те, що на ній визрівають яблука? Іншими словами, Берклі пропонував розглядати речі такими, якими вони вже є, якими вони вже створені, а не намагатись розібрати їх на частини, щоб подивитись, як вони влаштовані. Для нас, ввжав Берклі, важливо те, які кінцеві цілі (фінальні причини) визначають існування і дії тієї чи іншої речі.

Час і простір здавались в епоху Берклі абсолютними, реально існуючими речами, і тому ніхто майже і не помітив твердження філософа про їх відносність: простір є лише наше специфічно впорядковане чуттєве сприйняття, а час – вираз їх взаємної послідовності. Берклі, напророкував можливість “теорії відносності” за 200 років до того, як її сформулював у вигляді наукової доктрини Альберт Ейнштейн.

Девід Юм

Девід Юм (1711 – 1776 рр.) засновник європейської філософії агностицизму, народився в Единбурзі (Шотландія). У 1744 р. Юм без успіху намагався отримати професуру в Единбурзькому університеті, потім став наставником душевнохворого, пізніше поступив у секретарі до одного генерала. Ці пригоди ніскільки не засмутили Юма. Навіть коли майже ніхто не звернув уваги на його тільки-но надруковану працю “Нариси про людський розум”, він лише жартував: “Відрізняючись від природи веселим та пристрасним темпераментом, я дуже скоро відійшов від удару”. Скоро Юм познайомився не тільки з концепціями раціоналізму і сенсуалізму. Але і з філософією Жан Жака Руссо. Він також проявив інтере до суб’єктивного ідеалізму Дж. Берклі. Вивчивши всі концепції Новго часу, Юм прийшов до досить скептичних висновків відносно людських можливостей пізнання. Це не дивно: і давньогрецька філософія, і римська, і схоластика – всі вони мали своїх скептиків. В чому ж полягав скептицизм Юма по відношенню до філософії Нового часу?

В своїй основній праці “Дослідження про людський розум” Юм намагався відповісти на питання – що ми насправді сприймаємо в той час, коли думаємо, ніби сприймаємо речі, предмети, інших людей або тварин? З одного боку, казав Юм, у нас немає достатніх аргументів, щоб довести, що зовнішній світ, матеріальна природа, яку ми сприймаємо, дійсно існує. З іншого боку, ми не можемо і довести, що те, що ми сприймаємо, насправді не існує. Іншими словами, наші сприйняття так само мало говорять нам про існування світу, як і про його відсутність. Отже, взагалі непотрібно задавати питання про існування або не існування зовнішнього світу. Наш розум оперує лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає, - це і є основний принцип юмівського агностицизму, тобто скептичного ставлення до можливості достовірного пізнання.

Якого ж роду знання ми здатні отримати в такому випадку? “Хоча здається, - писав Юм, - що наше мислення має необмежену свободу, ми з’ясовуємо при більш близькими знайомстві, що воно, власне, обмежене досить вузькими межами і що вся ця творча сила духу є не більше ніж здатність складати, перекладати, збільшувати або зменшувати матеріал, який нам постачають почуття та досвід”. В процесі впорядкування наших вражень ми формуємо певні ідеї або уявлення – це і є наш досвід, досвід формулювання ідей. Отже, агностик прийшов до висновку, що в процесі пізнання ми можемо оперувати, з одного боку, нашими враженнями, котрі створюють у нас ілюзію відносин між “реальними речами”. А з іншого боку, ми можемо оперувати ідеями, тобто в нашій голові складаються “відношення ідей”.

До “відношення ідей” ми можемо прийти або шляхом інтуїтивного прозріння, або шляхом доведень. Знання “відношення ідей” Юм вважав самими міцними та обгрутнтованими, адже вони не залежать від зовнішнього світу, про який незрозуміло навіть, існує він чи ні. Наприклад, твердження про те, що “квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів” залишається істинним за будь-якому положенні у відношенні до зовнішнього світу, навіть якщо в цьому світі взагалі не зустрічались би трикутники. Це геніальне прозріння Юма стало зрозумілим і було сприйняте лише на початку ХХ століття в таких важливих та цікавих філософських напрямках як неопозитивізм та аналітична філософія.

Що ж до відношення “реальних речей”, то Юм в загалі-то не заперечував їх, він тільки казав про те, що тут ми входимо у дещо іншу область знань. Наприклад, ми ніби то можемо з повною упевненістю стверджувати, що “завтра зійде сонце”. Ця впевненість ґрунтується на тому, що вже багато-багато днів ми спостерігаємо одне і те ж – вранці сходить сонце. Але, запитував Юм, хто може довести, що хибним є протилежне твердження - “сонце завтра не зійде”. Адже це твердження таке ж зрозуміле і таке ж несуперечиве, як і перше. І хто може дати гарантії, що в певний “енний” раз сонце обов’язково зійде? Таким чином, знати щось напевне про те, що відбувається в “реальному світі” ми можемо тільки після того, як це “щось” вже має місце бути.

Скептичному аналізові Юм піддав і таку ідею-фікс філософії Нового часу, як поняття причинності: “Всі наши висновки щодо причин та дій засновані виключно на звичці”. “Після” ще не означає “тому” – так сформулював своє ставлення до ідеї причинності Юм. Наприклад, небо закрили тучі і пішов дощ. За звичкою можна сказати, що дощ пішов через те, що небо закрили тучі. Але, як писав Юм, “розум не зможе навіть за допомогою найбільш прискіпливого пошуку та дослідження” знайти для цього наслідку істинну причину.

Скепсис Юма був спрямований проти розвинутого в ту епоху уявлення про необмежені можливості людського розуму. В тому числі, Юм заперечував і всі спроби доведення існування Бога, засновані на розумі. Він піддав сумніву думку Декарта про існування самоосновного, тобто заснованого на собі самому, людського Я. Юм вважав, що людини не існує без її відчуттів, і, таким чином, людина невід’ємна від світу, який вона сприймає.

Скепсис Юма став свого роду першим “цебром холодної води”, що було вилите на гарячі голови вчених Нового часу, котрі вирішили, що тепер справа лише за поступовим і методичним пізнанням таємниць природи. Останні, правда, майже не звернули на це уваги – за виключенням Іммануїла Канта, який зацікавився проблемою апріорного, тобто до досвідного, знання.