IV. Узагальнення і систематизація вивченого.
Отож, наша робота була плідною. І тепер належить зробити висновок, якою ж особистістю постала перед вами наша землячка? Скористайтеся для відповіді своїми схемами, які сподіваюсь, ви «оживили» під час уроку завдяки матеріалам, які представляли групи.
Висновок.
Леся Українка — високоосвічена обдарована особистість з багатим духовним світом, з високими моральними принципами, шляхетна і благородна натура. Завдяки силі волі, витримці, залізному характеру витримала випробовування долі і могла підвести підсумок: «Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього».
У свій час Леся Українка була ідеалом і прикладом для оточення (особливо, молоді). Вона спромоглася сягнути таких вершин духу, що під силу лише генієві.
Учитель. Думаю, що Леся Українка як особистість може бути взірцем і для вас, сучасної молоді.
Ваші дослідження і виступи заслуговують відповідної нагороди (мотивування оцінок).
V. Домашнє завдання.
1. Написати міні-твір на основі власної схеми та почутого на уроці: «Чим привабила мене славетна землячка» або «Що імпонує мені в Лесі Українці як особистості?»
2. Прочитати збірку «На крилах пісень», виконати ідейно-художній аналіз віршів (по групах).
Додаткові матеріали до уроку «Леся Українка як особистість»
Додаток №1
Характер Лесі Українки наскільки прекрасний, настільки ж і складний. Передусім відзначимо її принциповість.
Друга властивість Лесиного характеру — скромність. Перші (та й не тільки) вірші, доводилось в неї видобувати мало не силоміць. А біографію свою до друку нізащо не хотіла давати, навіть тоді, коли була авторкою геніальної збірки «На крилах пісень». «Коли б я побачила свою біографію в друку, се була б найприкріша хвилина мого життя». «Мене називають правою рукою дядька (Драгоманова); добре було б, якби мене можна було назвати одним пальцем на його руці».
Третя властивість — самокритичність і самовиховання. «Характер мій якийсь скритий, мені це не подобається, завжди стараюсь бути якось ширше, вільніше».
Четверта властивість — сила волі і цілеспрямованість. «Хіба тільки якась диявольська сила мене затримає, коли я не дійду свого». Залізна воля Лесі найдужче проявилась в 1901 р. у Мінську біля вмираючого Сергія Мержинського. Не всякий так може володіти собою за таких умов.
П’ята властивість — почуття людської гідності. При всій шанобі до Михайла Драгоманова, коли той скривдив її ні за що, дала йому належну відсіч: «Чого се ви так на мене напались? Далебі не по правді Ви вчинили!» А коли ж вона винна, відразу ж визнає це: «Якщо будете мене лаяти, то я того варта».
Шоста властивість — солідарність з однодумцями у спільній боротьбі за долю рідного краю. Політичному в’язневі Михайлові Кривнюку Леся пише в тюрму: «І так мені захотілось — посидіти замість Вас. Далебі, я для цього створена...» І вірш про це:
Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі,
Як про Вас я спогадую хвора?
Сьома властивість — має відвагу признатись у чомусь такому, що її характеризує негативно. Наприклад: «У 26 літ уперше пізнаю, що то катехізис! Що ж, краще пізно, ніж ніколи».
Восьма властивість — християнське милосердя: «Я звикла приймати чужі болі й жалі. Мої друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку, — тим найбільше притягають мене до себе».
Дев’ята властивість — невсипущість: «Перед собою маю роботу без кінця, не маю коли і вгору глянути». «О, якби мені не нога, чого б в світі натворила!»
Десята властивість — прямота: «Прошу, аби Ви кожний раз, як заворушиться у вас якийсь сумнів проти мене, казали б мені його просто, не замовчуючи, а я Вам завжди з охотою так само відповім... Я певна перед власною душею, що я Вас ніколи не зраджу і не зневажу».
Одинадцята властивість — делікатність. Маючи від Михайла Павлика запрошення побувати в його хаті, Леся все ж зупиняється в готелі, бо прийдеться, мовляв, приймати у себе людей, і «ми б заважали господареві». Сюди ж зараховуємо і компліменти Лесі. Ось її комплімент Михайлові Кривинюку: «Ваша лагідність, Михайло, більша, ніж у царя Давида».
Дванадцята — жертовність: «Я б сама за тебе в огонь пішла — так тебе люблю» (йдеться про сестру Ольгу).
Тринадцята — спромога до боротьби: «У мене організм хоч і поганий, та упертий і здатний до значної боротьби. Веселіше вмерти на барикаді. Ми ще поборемося!»
Чотирнадцята — дивитись смерті у вічі: «Світ не западе і без мене, знайдуться ліпші на моє місце...» «Як дитина, я не тямлю небезпеки. Як той лицар Парсіфаль, я не знаю страху».
П’ятнадцята — самостійність. «Навіть у своїх хворобах волію бути самостійною».
«Бути здоровою тільки самій для мене нічого не варт», — писала Леся до сестри Ольги. І справді вона бажала і все робила для того, щоб усі її рідні були здорові. «Я дуже рада що ви поправляєтесь. — вітає вона дядька Михайла Драгоманова. — Часто згадую легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що це можливо тільки в казці».
Ні, не лише в казці. І Леся Українка довела це власним життям, довела багатократно. Ось у далекому Петербурзі на тиф захворіла її молодша сестра Ізидора. Птахою прилетіла і врятувала Дору від смерті. У Мінську вмирає Сергій Мержинський. «Все, все покинуть, до тебе полинуть» — і полинула всупереч благанням матері, всупереч застереженням рідних. І Оксану врятувала.
Навіть в останній день свого життя, коли Ізидора приїхала на двірець зустріти сестру Ольгу, Леся сказала до матері: «Дивіться, наготуйте ж Лілі щось поїсти: вона ж так бідна здорожилася!» Це були останні слова Лесі Українки.
Усе досі сказане про Лесю можна звести до такої тези: «Беру твій біль на себе». Це добре збагнула Алла Демидова, виконавиця ролі Лесі у фільмі «Іду до тебе»: «Вживаючись у роль, я пройшла Лесиними дорогами, переболіла її болем. А біль у неї пекельний…» (Див. Б. Степанишин. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка в школі: методичний посібник для вчителів. — К.: «Проза», 1998.)
Додаток №2
«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — і з певністю можу сказати, що се мені удалося. Ховаю дорогий для мене лист Михайла, написаний в одну смутну для мене хвилину; в тім листі мій первінець пише: «Коли я став тим, чим єсть, коли в мене є що-небудь доброго, то все дякуючи тобі, мамочко».
Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я, може б, стали... але хутчій, що ні... Власне, я «наважила і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло тому.» (З автобіографії Олени Пчілки.)
З листів Лесі Українки до рідних
Додаток №3
Досить уже з мене блукання світами, та й радикального нічого воно не дає, — от собі латанина... Треба було в Єгипті вродитись, то, може, й був би лад, але найгірша помилка мого життя — се що я зросла у волинських лісах, решта все тільки логічні наслідки. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, а вона дала мені багато радощів, хоч я відхорувала за неї (без сього не йде!).
Додаток №4
Я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмаринку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу. Тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого не здатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди).
Додаток №5
Ще про сам Відень треба написати. Все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики та скульптури, так що якось аж чудно дивитись. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти! Так немов би ті статуї були якісь ляльки порцелянові і їх нічого не стоїть цілими десятками накупити. Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема. А громадські будови, концертові зали, театри. Яке то урядження, скільки скульптури, малярства, орнаментики всякої — страх. Врешті, скільки не пиши, всього не опишеш, а вже час скінчити, бо й самій наскучив такий довгий лист, а тут і часу немає, бо це зараз ідемо до театру дивитись на Rossi (італійське світило драматичне), що має сьогодні виступати у ролі Giovanni il Terrbile (Івана Грозного) в п’єсі того ж імення di Aiessis Tolstoi (Олексія Толстого). Зобачу, як то італійці по італьянськи кацапську тиранію представлятимуть! Там то, певне, сміх буде. Зо всіх тутешніх театрів найбільше ми ходили в оперу, були на «Meistersinger von Nurberg» («Нюрнбернських майстерзингерах) і на «Sigfried’i» («Зігфріді») (Вагнера). Були на «Жидівці» і на «Пророці», окрім того, бачили один балет «Tanzmarchen» («Казковий танок»). Опера тут поставлена чудово, esemble (ансамбль) артистів «знаменитий», а оркестр грає, як один інструмент. Бачили тут і празьку знаменитість mme Judic (мадам Жюдік) і тут мусила я признати як моя баронеса: «C’est la ou je reconndis l’esprit Francais» (В цьому я пізнаю французьку дотепність»). Бачили ще одну щиро німецьку п’єсу «Das vierti Gebot» («Четверта заповідь»), в якомусь чудному романтичному, мелодраматичному стилі написана, у нас уже таких не пишуть, мені ця п’єса не сподобалась, але не жалую, що бачила її, бо ж треба «познавать всякого рода вещи». Завтра ще на «Вільгельма Телля» підемо у самий класичний театр, у Burg. Не подумай однак, що я все отак по місті волочуся, бо все, що пишу, я бачила не за один раз, а за два тижні з половиною, взагалі ходжу не багато, бо нога болить, як боліла, а правду сказавши, що будь я здорова, то тільки б робила, що по Відні роздивлялась...