3. Бінарні методи навчання.

Бінарний (від лат. - подвійний, такий, що складається з двох частин, компонентів).

У 80-х рр. А.М.Алексюк на основі попередніх досліджень по-своєму обґрунтував бінарну класифі­кацію методів, взявши за основу дві ознаки: характер і рівень пізна­вальної самостійності й активності учнів та джерела знань учнів. Та­ким чином, згідно з цією класифікацією, було визначено чотири рівні застосування методів:

1. на інформаційному (або догматичному) рівні словесна форма набуває бінарного характеру словесно-інформаційного методу;

2. на проблемному (або аналітичному) рівні словесна форма набу­ває бінарного характеру словесно-проблемного методу;

3. на евристичному (пошуковому) рівні словесна форма набуває бінарного характеру словесно-евристичного методу;

4. на дослідницькому рівні словесна форма набуває характеру сло­весно-дослідницького методу.

Так само класифікуються бінарні методи за наочної форми (наочно-інформаційний, наочно-проблемний, наочно-практичний, наочно-еврис­тичний, наочно-дослідницький) та практичної форми (практично-евристичний, практично-проблемний, практично-дослідницький). Відсутній лише практично-інформаційний метод, очевидно, з огляду на нереальність такого поєднання.

Бінарну класифікацію прийнято вважати найзручнішою в силу то­го, що вона дозволяє вчителю порівняно легко знаходити той набір методів, які поєднуються з формами навчання.

З наведеного видно, що майже у кожного з підходів своя система класифікації, але жодна класифікація не охоплює всі істотні сторони навчання. Тому достатньо обґрунтованої і загальновизнаної класифікації методів навчання створити ще не вдалося.

Характеристика окремих методів

І. Методи організації та самоорганізації навчально-пізнаваль­ної діяльності

- за джерелом одержання знань

словесні методи навчання

Одним з найпростіших і водночас найпоширеніших методів у процесі навчання є розповідь. Метод розповіді пе­редбачає усний живий і образний, емоційний і послідовний ви­клад переважно фактичного матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. До розповіді вдаються, коли треба повідомити яскраві, нові відомості; висвітлити події, віддалені в часі; розповісти про те, що діти не можуть спостерігати безпосередньо, або про маловідомі факти.

Розповідь розрахована на доступність розуміння її учнями та на візу­альний контроль за цим розумінням. Вона триває до 15 хвилин у молодших класах і до 25 хвилин – у старших.

Розповідь може на уроці займати самостійне місце або може бути включена на різних його етапах: на початку року, в середині і в кінці, можна підводити підсумки. Змінюється лише її характер, обсяг і час. У навчанні учнів розповідь переважно застосовується під час вивчення історичних подій, явищ суспільного життя тощо.

В И Д И Р О З П О В І Д І:

1) розповідь-опис (послідовний, чіткий, виразний виклад основних ознак, властивостей чи особливостей предметів і явищ довкілля, наприклад опис історичних подій) Найдоцільніше використовувати для повідомлення фактичного матеріалу, на уроках природознавства, ознайомлення з навколишнім, трудового навчання. Учитель розповідає про зовнішній вигляд тварин, рослин описує природні зони, водойми, гори тощо.

2) художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків тощо) Як правило, багата на образні засоби мовлення (порівняння, епітети), звернена до уяви та емоцій дітей. Особливо широко використовується на уроках читання, літера­тур (розповідь про письмо, обставини написаних творів, особисті враження, спогади...), малювання (ознайомлення з життям художника, розповіді про картини), історії та географії. Образний, емоційний виклад стимулює довго­тривалу пам'ять учня, дозволяє вчителю у створеній ним естетичній ат­мосфері легко передавати вихованцям суть нових для них понять. Можливість візуального контролю за розумінням на­вчального матеріалу забезпечується тим, що вчитель на очах учнів визначає рівень їх уваги та ступінь розуміння того, про що він розповідає.

3) науково-популярна розповідь (ґрунтується на аналізі фактичного матеріалу) Використовується у випадку, коли треба не просто передати певну інформацію, а розкрити в логічній послідовності певні причинно-наслідкові зв’язки, залежності між об’єктами, доказово розповісти. Тобто, наукова розповідь спрямовується насамперед на розкриття науко­вої суті виучуваних понять, об'єктів, процесів, явищ тощо. Вона по­кликана здивувати учнів красою своєї логічної довершеності, глиби­ною проникнення в суть виучуваних фрагментів дійсності. Цей метод навчає школярів стежити за ходом думки вчителя, вибрати й запам’ятовувати найістотніше. Їй при­значено бути зразком доведення істинності та використання наукової термінології.

4) розповідь-доповнення. Розширює, поглиблює відомості, що їх учні дістали з підручниками чи іншого джерела, сприяє виникненню бажання більше знати, розвитку почуттів.

Основні педагогічні вимоги до розповіді:

• пізнавальна та ви­ховна спрямованість;

• достовірність та наукова обґрунтованість фактів;

• виділення головного, навколо чого йде розповідь;

• правильне, образне і виразне, емоційне і яскраве мовлення вчителя;

• чітка логіка і послідовність ви­кладу;

• використання цікавих фактів, засобів навчання;

• володіння інтонацією, логічним наголосом, мімікою, жестами;

• наявність еле­ментів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту ма­теріалу, який вивчається.

Розповідь учителя широко застосовується в усіх класах, в основному знаходить застосування у викладанні історії, літератури, географії, хоча її використовують учителі інших дисциплін.

Гарно побудована розповідь – взірець яскравого, послідовного, цікавого мовлення для учнів. Розповідь може на уроці займати самостійне місце або може бути включена на різних його етапах: на початку року, в середині і в кінці, можна підводити підсумки.

У навчальній практиці дуже часто разом із розповіддю або окремо використовується пояснення — переважно моно­логічна форма викладу навчального матеріалу, коли є не­обхідність доведення або обґрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи певного явища, сут­ності різних явищ, аналізу актуальних міжнародних відносин та іншої інформації.

Уміти пояснювати – найважливіша функція вчителя, адже від цього значною мірою залежить розуміння, а отже, і якість засвоєння учнями складних понять, способів дій. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Упродовж пояснення вчитель часто звертається до учнів із запитаннями, намагаючись визначити, наскільки дохідливе його пояснення. Для підсилення ефекту пояснення можна також використовувати різні наочні засоби (картини, таблиці, мо­делі, муляжі тощо).

У поясненні вчителя завжди багато суджень, умовисновків, доказів, постановка нового питання перед учнями і послідовний виклад матеріалу.

З практики дидактично-виховної роботи відомо, що надмірне збільшення часу на пояснення викликає стомлю­ваність і зниження уваги учнів. Цей недолік можна компен­сувати епізодичним уведенням до пояснення елементів дис­кусії, опитування, розповіді та різноманітних прийомів про­блемного навчання.

Особливо доцільно використовувати метод пояснення (зв’язного викладу) при вивчені складного матеріалу. Цей метод використовується і при вивченні матеріалу, засвоєння якого не викликає труднощів (крапка в кінці речення, велика буква у власних назвах). У таких випадках вчителеві немає потреби витрачати час на те, щоб, скажімо, за допомогою запитань підвести учнів до узагальнення, виведення правил, а краще самому коротко пояснити матеріал і зразу ж перейти до практичних вправ.