Вимоги до пояснення

1. Докладно й чітко формулювати навчальні за­вдання, суть проблеми, яка вивчається;

2. Мова вчителя - ясна, точна, доказова, логічна. В ній багато суджень, умовисновків, доказів.

3. Готуючись до пояснення, необхідно підібрати яскраві, характерні, переконуючі приклади, аргументи, докази, відповідну наочність.

4. Використання порівняння, зіставлення, аналогії, без­доганної логіки викладу.

5. В кінці пояснення – формулювання висновку.

6. Обов’язковий елемент – перевірка якості засвоєння матеріалу.

7. Не повинно бути тривалим. В початкових класах – 3-5хв.

Пояснення як самостійний метод викладу навчального матеріалу може становити суттєвий прийом інших методів навчання, наприклад лекції, показу, практичного заняття.

БЕСІДА - це метод навчання, під час якого вчитель, спираючись на знання та практичний досвід учнів, шляхом запитань підводить учнів до розуміння та засвоєння нового або уточнення, поглиблення, розширення відомого.

Перевага бесіди у тому, що вона:

- вчить колективного пошуку істини;

• сприяє розвитку активності, самостійності учнів;

• допомагає формуванню переконань;

• дає змогу яскравіше виявитись індивідуальності учнів;

• розвиває критичність, самостійність, уміння доводити, переконувати.

Але бесіда не може бути універсальним методом навчання, оскільки вона вимагає витрати більшої кількості часу, певного запасу знань, не дає учням практичних умінь і навичок.

ВИДИ БЕСІД

За характером діяльності учнів у процесі бесіди ви­діляють такі їх основні види:

Репродуктивна бесіда спрямовується на відтворення вивченого навчаль­ного матеріалу, що допомагає повторювати його, закріплювати, конт­ролювати рівень засвоєння.

Суть евристичної (сократівської) бесіди полягає в тому, що вчитель уміло сформульованими запитаннями скеровує учнів на формування нових понять, висновків, правил, використовуючи набуті знання, спостереження. До неї вдаються лише за умови належної підготовки вчи­теля, досконалого володіння ним методикою навчання й відповідного рівня мислення учнів. Цей метод цінний у тому разі, якщо вчитель за допомогою правильно діб­раних запитань і правильного ведення всієї бесіди вміє залучити всіх учнів класу до активної роботи.

Катехізисна має давню історію. У середньовічних монастирських школах, згідно з її закономірностями будувалися церковні підручни­ки, у яких знайомство з релігійними істинами відбувалося на основі запитань і відповідей на них. Готові відповіді, таким чином, вимагали лише заучування. Сьогодні ж, навпаки, вона слугує розумовому роз­витку учнів, оскільки вимагає, окрім тренування пам'яті, ще й уміння встановлювати причинно-наслідкові зв'язки.Вона дає змогу проконтролювати розуміння уч­нями вже вивченого матеріалу, сприяє розвиткові мис­лення й тренує пам'ять.

За місцем у навчальному процесі можна виділити такі види бесід:

1. Вступна (підготовча) бесіда проводиться звичайно як підготовка учнів до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу. Її головна мета – актуалізувати знання дітей, що є опорними для роботи над новим матеріалом.

2. Повідомлювальна (пояснювальна) бесіда – організація засвоєння нового навчального матеріалу через діалог учителя та учнів.

3. Підсумкова (бесіда-повторення), як правило, завершує вивчення нового матеріалу або є розгорнутим підсумком уроку. Її мета – узагальнення та закріплення навчального матеріалу.

4. Контрольно-перевірна бесіда є одним із способів перевірки рівня засвоєння вивченого.

За формою проведення бесіди можуть бути: фронтальними, індивідуальними.

Вирішивши використати бесіду в процесі навчання, вчитель зазда­легідь придумує питання, які він поставить перед учнями. Бажано, щоб, з одного боку, такі питання вирізнялися образністю та емоцій­ністю, а з іншого - своїм змістом охоплювали весь обсяг вивченого навчального матеріалу.

У всіх випадках перед початком бесіди важливо актуалізувати опор­ні знання учнів, тобто створити з уже відомого той ґрунт, на якому в ході бесіди можуть „вирости" і формуватися у певній системі нові знання.

Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зро­зуміти самостійно та під час проведення занять іншими ме­тодами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом на­вчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додатко­вої самостійної роботи, а також з метою обговорення і кон­тролю рівня опанування матеріалу.

Незалежно від мети методика бесіди складається з таких частин:

/ вступна (нагадування й виклад основної інформації, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);

/ основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв'язок з попередніми знаннями, відповідне їх обгово­рення й аналіз, спільне обґрунтування);

/ заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей учнів, завдання для самостійної ро­боти й рекомендації щодо застосування отриманих знань у практичній діяльності).

Дієвість бесіди й активну участь у ній учнів забезпечу­ють чітке з'ясування останніми її мети і змісту, акцентуван­ня й повторення її вузлових проблем і способів їх розв'язан­ня, зв'язок з попередніми знаннями та практикою, застосу­вання спеціальних прийомів активізації навчально-пізна­вальної діяльності.

Результативність бесіди безпосередньо залежить від уміння педагога правильно сформулювати запитання. К. Д. Ушинський писав: «Вміння ставити питання і поступово підсилювати складність відповідей є однією з головних і необхідних педагогічних звичок»²¹. Зміст запитань повинен «зачіпати» емоційно-мотиваційну сферу учнів.

З дидактичного погляду найефективнішою є педагогічна ситуація, в якій учні самі формулюють запитання, визнача­ють своє ставлення до них і беруть активну участь в їх вирішенні. Такі запитання мають ряд переваг над запитан­нями педагога:

• вони є результатом розумової діяльності учнів під час бесіди;

• за такими запитаннями уважно стежать інші учні й, відповідно, активно їх обговорюють;

• вони значно ефективніше впливають на почуттєву сферу особистості і мають суттєве виховне значення;

• допомагають педагогу краще зрозуміти рівень во­лодіння учнями проблемою, що вивчається;

• сприяють пізнанню педагогами індивідуально-пси­хічних особливостей учнів і, відповідно, більш цілеспрямо­ваній індивідуалізації навчальної діяльності.

Безумовно, дидактична цінність бесіди залежить не тільки від змісту й уміння ставити запитання, але й від змісту і способу формулювання відповідей. Тому педагог має уважно стежити за відповідями учнів, за їх повнотою, правильністю, обґрунтованістю й емоційною забарвленістю. Коли відповідь є помилковою, педагог не повинен говори­ти про це прямо. Доцільно поставити, наприклад, такі за­питання: «Хто має іншу думку щодо розв'язання цієї про­блеми?» або «Хто має бажання доповнити?» Зміст і форма таких запитань стимулюють активну розумову працю учнів. Тільки після цього педагог повинен констатувати правильність відповіді, якщо вона обґрунтована, повна і, на­впаки, сам давати правильну відповідь, коли вона помилко­ва або неповна, водночас вказуючи на допущені помилки.

Ефективність бесіди також залежить від уміння педаго­га керувати її ходом, уважно стежити за часом, який було заплановано для розгляду відповідної проблеми, ставити основні та додаткові запитання, не відволікаючись на друго­рядні, уважно слухати відповіді учнів, стежити за їхнім емоційним станом, залежно від змісту і характеру відповідей ставити наступне запитання.

ВИМОГИ до бесіди:

-правильна постановка питань (логічна послідовність, чіткість, змістовність, просте, коротке формулювання);

- дотримання вимог до учнівських відповідей (повні, грамотні);

- прийоми, які підтримують їхню увагу;

- запитання ставити до всього класу, щоб учні готувались до відповідей;

- запитання сформульовані так, щоб будили думку учнів;

- не слід ставити подвійних запитань, запитань - підказок;

- відповідати так, що весь клас чув;

- бесідою охоплювати найбільше число учнів;

- урізноманітнювати прийоми проведення бесіди, використовувати наочність;

Отже, ефективність бесіди в дидактичному процесі зу­мовлена всебічною її підготовленістю, умінням вчителя творчо керувати її перебігом, активно залучати учнів до об­говорення її проблем.

РОБОТА УЧНІВ З ПІДРУЧНИКОМ ТА КНИЖКОЮ.

Відомо, що основну частину знань люд­ство здобуває шляхом самоосвіти, а не офіційної освіти. Цьому воно завдячує вмінню самостійно опрацьовувати джерельну базу знань. Як стверджують відповідні дослідження, необхідність у цьому з кожним роком стає все більшою. Тому привчання учня до спілкування на са­моті з підручником - це погляд в його майбутнє.

Підручник - важливе джерело знань учнів, якщо вчитель навчить їх користуватись ним. Робота з підручником — організація самостійної ро­боти учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу гли­боко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

Існують різні види самостійної роботи з підручником.

Найпоширеніший – читання тексту підручника з ме­тою закріплення знань, здобутих на уроці. Розпочинаю­чи читання підручника, учень повинен пригадати ма­теріал, який вивчався на уроці. Це допоможе йому глиб­ше проникнути в зміст прочитаного. Дуже важливо нав­чити учнів схоплювати порядок викладу і в процесі читання подумки складати план. Прочитавши текст, учень повинен подумки відтворити основні положення теми.

Інша форма самостійної роботи з підручником — відповіді на запитання, подані в підручниках після тексту. Це привчає учнів до уважного читання тексту, виокрем­лення в ньому головного, допомагає встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, виявляти й запам'ятовувати найістотніше.

Ще один вид самостійної роботи з підручником — за­учування текстів (правил, законів, віршів та ін.). Йо­го слід починати з уважного читання матеріалу, відтак необхідно продумати прочитане й у довільній формі від­творити його зміст. Цілісне заучування невеликого ма­теріалу дає кращі результати, ніж заучування його час­тинами. Якщо ж текст великий, його ділять на смислові частини. Для активізації мислительної діяльності до кожної частини доцільно придумати заголовок. Це по­легшить учневі поєднання окремих заучуваних частин.

Окремим видом самостійної роботи є розгляд і ана­ліз учнями таблиць, малюнків та інших ілюстрацій, вмі­щених у підручнику. Щоб така самостійна робота мала осмислений характер, учнем пропонують пов'язувати розгляд і аналіз з текстом підручника та знаннями, здо­бутими на уроках.

Для успішної роботи з підручником, учнів слід нав­чити різним формам занотовування опрацьованого ма­теріалу (план, конспект, тези, виписування цитат, гра­фічні записи тощо).

Учитель повинен вдаватися до різноманітних форм роботи з підручником на різних етапах уроку. Зокрема, у процесі вивчення нового матеріалу доцільно викори­стовувати:

• попереднє ознайомлення з темою майбутнього уроку, що має на меті відновлення в пам'яті учнів ра­ніше засвоєних знань, на які спиратиметься вивчення нового матеріалу, або введення учнів у коло питань, які вивчатимуться на уроці;

• самостійне вивчення за підруч­ником окремих питань програми;

• складання простих і розгорнутих планів, виписування з підручника прикла­дів, цитат, та ін.;

• читання художньої і науково-популярної літератури, хрестоматій, документів то­що;

• підготовка повідомлень, рефератів і доповідей з окремих питань виучуваної теми в класі та вдома.

Під час закріплення матеріалу також слід дбати про урізноманітнення форм самостійної роботи з підручни­ком:

• читання й складання простих і розгорнутих пла­нів з окремих параграфів чи розділів підручника;

• читан­ня підручника й підготовка відповідей за планом;

• підготовка відповідей і розгорнутих виступів за спеціальним завданням учителя;

• виконання практичних завдань і вправ за під­ручником або навчальним посібником.

Узагальнююче повторення потребує таких форм самостійної роботи учнів з підручником:

• повторення важ­ливих частин і розділів підручника;

• конспектування його розділів;

• підготовка відповідей за запитаннями пройденого матеріалу;

• складання порівняльних характеристик, схем, таблиць;

• підготовка доповідей, рефератів.

Широке застосування в навчальних закладах різних рівнів акредитації має лекція, яка відрізняється від розповіді та пояснення тим, що використовується для розгорнутого теоретичного повідомлення, наукового аналізу та обґрунтування складних і об'ємних наукових проблем.

Лекція - переважно усний виклад великої за обсягом навчальної інформації, яка згрупована у певній системі, відрізняється строгою структурою та логікою викладу. Найдоцільніше використовувати метод лекції у старших класах, коли виникає необхідність ознайомити учнів з великим обсягом навчальної інформації з метою створення її цілісно­го глобального образу з наступним детальним аналізом його окремих фрагментів (дедуктивний підхід) або ж, навпаки, коли, завершуючи ви­вчення великої за обсягом навчальної теми, такий образ вибудовується за опорою на раніше вивчені його фрагменти (індуктивний підхід).

Її типові ознаки — системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обґрунтованість, які полегшу­ють її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літерату­ри; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; за­вершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

Дидактична практика свідчить про те, що ефективність лекції залежить від таких факторів:

• старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обґрунтованості;

• доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;

• відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;

• вдалого, невимушеного початку лекції;

• постійного підтримування двостороннього інтелекту­ально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діало­гу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загаль­них слів, а науковою аргументацією;

• доступного, послідовного й дохідливого викладу ма­теріалу та його зв'язку з попереднім навчанням і соціаль­ною практикою;

• застосування під час лекції різноманітних прийомів активізації уваги учнів та актуалізації їхніх знань (наприклад пояснення, ілюстрація, демонстрація, фільм, телебачення тощо);

• синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними навчальними посібниками, підручниками, інструкціями та засобами наочності;

• простого, природного, емоційно насиченого і науко­во обґрунтованого викладу змісту лекції;

• конспектування основних положень лекції як її обов'язкового елемента тощо.

Дискусія — дієвий метод обговорення питання, що вив­чається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спірної проблеми, під час якого пізнається істина.

«Сутність дискусії, — на думку Ч. Купісевича, — поля­гає в обміні думками на певну тему між учителями й учня­ми або тільки між учнями»²². Ці думки можуть бути як вла­сними, так і спиратися на погляди інших людей. Ефектив­ну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшу­кати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівня­но з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки — обґрунтованого, емоційно за­барвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Во­на викликає сильні емоційні почуття в учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички колективної роботи й уміння вислу­хати позиції інших учнів.

Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предме­та тільки за умови вмілої їх організації. Попередня підготов­ка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й теми дискусії), її поділу на питання для обговорен­ня. Підготовка учнів включає ознайомлення з різно­манітною літературою на тему дискусії.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів:

на першому — відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії,

на другому — дискусія власне дидактичних про­блем,

на третьому — підсумовування і формулювання вис­новків.

Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії віді­грають правила її ведення. Творча ініціатива педагога та ак­тивна участь учнів мають вирішальне значення.

Педагог повинен поступово вчити учнів умінню обґрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невиму­шено, поважати опонента і його погляди.

Зважаючи на специфіку й методичні особливості дис­кусії, окремі її елементи рекомендується застосувати вже в середніх, а в повному обсязі — у старших класах.