10

(КПЗК)

Тема 1. Конституційне право зарубіжних країн як галузь права, наука та навчальна дисципліна і. Тези лекції

1. Конституційне право зарубіжних країн як галузь права.

2. Конституційне право зарубіжних країн як наука.

3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

1. Конституційне право як галузь права

Словосполучення "конституційне право зарубіжних країн" у правознавстві використовується для позначення від­повідної галузі права іноземних держав в узагальненому пла­ні, однойменної науки та навчальної дисципліни в системі вищої юридичної освіти.

Використання терміну конституційне право зарубіжних країн у плані характеристики галузі діючого права не означає наявності особливої інтегруючої галузі права - такої галузі не­має. Існує конституційне право кожної окремої країни - авст­рійське, індійське, російське та ін. Незважаючи на те, що у різ­них країнах обсяг конституційно-правового регулювання та конкретний зміст його може помітно різнитися, все ж структу­ра цієї галузі, її інститути в принципі однакові, подібні, анало­гічні. Саме це дозволяє аналізувати, вивчати у порівняльному плані основи конституційного права багатьох держав.

Певний інтерес викликає використання в літературі тер­мінів "конституційне право" і "державне право". Нерідко під­креслюється при цьому, що ці терміни практично майже іден­тичні, що вони є синонімами. Свідчення такого підходу - ви­користання деякими авторами словосполучення "конститу­ційне (державне) право зарубіжних країн".

Можливо, таке твердження і близьке до реалій Німеччини, німецькомовної Швейцарії або Скандинавських країн, в яких еволюція дер­жавного права як галузі і як наука у цілому призвела до того, що існуюча у минулому відмінність між поняттями консти­туційне право і державне право втратила колишнє значен­ня. Водночас при більш ретельному розгляді питання можна виявити, що різниця термінології відображає сутнісну від­мінність між відповідними поняттями. Історично склалося так, що в країнах, де провідну роль у формуванні даної галузі права відіграли конституційно-правові акти, акцентували увагу на правах і свободах людини та їх закріплення в конституції - Основному законі країни, або в законах, які мали конституційне значення, сама галузь стала іменуватися конституційним правом (Великобританія, США, Франція).

В країнах же, в яких правова наука надавала основоположне значення розвитку держави, її інститутів та їх юридичному оформленню і закріпленню, як, наприклад, у Німеччині, відповідна галузь отримала назву державне право. Деякі автори пояснюють вибір того чи іншого терміна на­ціональною традицією слововживання. Якщо, на їх думку, анг­лосаксонська і романська правові системи традиційно користу­ються терміном конституційне право, то для германської сис­теми характерним є вживання терміну державне право.

У літературі можна зустріти й інше розуміння відмінності між конституційним і державним правом. Так, німецький кон­ституціоналіст К.Хессе вважає, що остільки конституція не об­межується встановленням державного ладу, а охоплює також засади недержавного життя (шлюб, власність та ін.), оскільки конституційне право більш об'ємне, ніж право державне, яке за значенням і змістом означає тільки право держави. З ін­шого боку, конституційне право обмежене порівняно з дер­жавним у тому плані, що державне право містить у собі, на­приклад, адміністративне і процесуальне право.

До недавнього часу навчальний курс (і галузь) конститу­ційного права зарубіжних країн у російськомовній літературі іменувалася державним правом зарубіжних країн. Тепер, ко­ли у постсоціалістичних країнах іде процес розбудови держа­вного ладу на справжніх демократичних засадах, коли у но­вих державах змінилося співвідношення двох головних скла­дових конституційного права - людини, її прав і свобод, з од­ного боку, і держави та здійснення публічної влади, з іншого, однією з формальних ознак цього процесу виступає перейме­нування галузі державного на конституційне. До того ж сьогодні тільки невелика група країн користується терміном державне право, а їх більшість позначає провідну галузь свого національного права терміном конституційне право. Використання ж терміну державне право правомірне, коли мова йде про вивчення конкретної галузі права тих країн сві­ту (ФРН, Скандинавські країни та ін.), де її офіційна назва продовжує залишатися державне право. З метою ж полег­шення розуміння тексту у навчальному посібнику, як прави­ло, використовується тільки термін конституційне право за­рубіжних країн.

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це осново­положна, фундаментальна галузь усієї національної системи пра­ва. Як і будь-яка інша галузь права, вона становить сукупність кон­ституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політич­ну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний ре­жим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місце­вих органів державної влади й управління; виборче право і вибор­чу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Конституційне (державне) право - це сукупність юри­дичних норм, які закріплюють основи суспільного устрою; поря­док формування, організацію і компетенцію найважливіших ла­нок державного механізму; політико-територіальну ор­ганізацію держави, а також визначають основи взаємовідносин між державою і особою.

Конституційне право регулює суспільні відно­сини, які за своїм характером є політичними. Але не всі. Пред­метом конституційного права можна вважати безпосередньо ті відносини, які виникають у сфері державно­го володарювання. Їх можна назвати державно-політичними відносинами володарювання, а звідси і консти­туційне право можна визначити як сукупність юридичних норм, що регулюють державно-політичні відносини волода­рювання.

Державно-правові відносини поділяються на 3 групи:

1) відносини, безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства;

2) відносини, які виникають у процесі становлення і функціонування публічних, державних інститутів і відобража­ють територіальну організацію держави (організація і діяльність державного механізму, політико-територіальний і адміністративно-територіальний устрій держави);

3) відносини, які характеризують основи взаємозв'язків держави і особи.

Отже, конституційне право має свій особливий пред­мет, яким виступають насамперед і переважно суспільно-політичні відносини, які складаються в ході взаємодії індивіда, колективу або суспільства у цілому з державою, з публіч­ною владою.

Конституційне право відрізняється від інших галузей права і методом впливу на своїх суб'єктів. Ідеться про сукуп­ність способів впливу норм галузі на поведінку людей, на регу­льовані суспільні відносини. Завдяки їх застосуванню консти­туційно-правові відносини впорядковуються, розвиваються.

На відміну від галузей приватного права, де використо­вується, як правило, диспозитивний метод регулювання (сто­ронам надається можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки), у конституційному праві домінує імперативний (владний, наказовий) метод. Переважна більшість норм кон­ституційного права, будучи пов'язаними з владними відноси­нами, мають характер приписів, побудованих на заборонах, зобов'язаннях і дозволеннях.

Передусім у конституційно-правовому регулюванні сус­пільних відносин чи не найчастіше застосовується метод зо­бов'язання. Наприклад, Основний закон ФРН у ч. З ст. 39 по­кладає на голову Бундестагу обов'язок скликати його "на ви­могу третини членів Бундестагу, Федерального президента або Федерального канцлера". А ст. 85 Конституції Куби 1978р. мі­стить припис: "Усі органи і державні підприємства зобов'язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов'язків".

Конституційному праву притаманний і метод дозволення, який застосовується у першу чергу при регулюванні ста­тусу людини та громадянина, що само собою зрозуміло, але також іноді при визначенні повноважень державних органів. Наприклад, ч. 1 ст. 44 Конституції Болгарії проголошує: "Громадяни можуть вільно утворювати об'єднання", "Кабінет може прийняти рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту" (ст. 53 Конституції Японії).

У конституційно-правовому регулюванні нерідко засто­совується і метод заборони. Так, у ч. 5 ст. 13 Конституції Ро­сійської Федерації сказано: "Забороняється створення і діяль­ність громадських об'єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації, підрив безпеки держави, створення збройних формувань, розпалювання соціального, расового, національного та релігійного розбрату", "Цензуру заборонено" (ст. 38 Конституції Хорватії). Приписи у даному випадку забороняють суб'єктам конституційного права здій­снювати названі дії.

Водночас у конституційному праві, хоча і рідко, засто­совується і диспозитивний метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, ст. 94 Конституції Італії 1947 р. устано­влює, що кожна палата парламенту може висловити довіру урядові або відмовити в ній шляхом поіменного голосування. В останньому випадку президент республіки може відправи­ти уряд у відставку або розпустити парламент із призначен­ням дати нових виборів, тобто вирішення питання про колізії парламенту та уряду віддається на розсуд виборців. Застосо­вуючи названі методи регулювання, конституційне право за­безпечує здійснення народовладдя, нормальне функціонуван­ня інститутів державної влади, а також гарантує основні пра­ва і свободи людини та громадянина.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважають таких учасників соціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний право­вий статус. Традиційно — це:

• глава держави (президент, монарх, президія представницького органу влади);

• парламент, його пала­ти, голови палат, депутати;

• уряд, прем'єр-міністр, міністерства, цен­тральні відомства, міністри;

• органи конституційного нагляду, кон­ституційний суд;

• місцеві органи влади та управління, муніципалі­тети;

• федеральні органи державної влади;

• громадяни (піддані) чи їх спільноти (територіальні, соціальні) тощо;

іноземні громадяни, особи без громадянства, біпатри­ди;

• політичні партії;

• в деяких державах - громадські об'єднання.

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин від­значається різноманітністю складу і широтою сфер правового регу­лювання. Насамперед необхідно згадати конституційні правовідно­сини між центральними органами державної влади, наприклад, між главою держави і парламентом, парламентом і урядом, між главою держави та урядом у випадках контрасигнатури прем'єром чи міністра­ми актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конституційного нагляду — з іншо­го, у порядку опротестування останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у феде­ративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення «адміністративної опіки», внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муні­ципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральними орга­нами державної влади — з іншого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важливе значення мають конституційні правовідносини, що складаються між громадяна­ми та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самовря­дування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об'єкт конституційних правовідносин — це різного роду об­ставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосе­редкування. В юридичній науці під об'єктом правовідносин розу­міють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єк­том конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Такими об'єк­тами є воля і свідомість суб'єктів — учасників правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо зав­жди повніше враховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб'єктів, які беруть участь в обговоренні та прийнятті закону. Зокрема, у виборчому процесі результат багато в чому залежить від того, як враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рівень їхнього психічного стану.

До об'єктів конституційних правовідносин належать законодав­ча, установча, контрольна діяльність представницьких органів вла­ди, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебічно пов'язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у поряд­ку здійснення державними органами своїх повноважень, одно­значно мають політичний характер. Саме така властивість кон­ституційних правовідносин визначає їх фундаментальну приро­ду й особливе місце в системі правовідносин.

Система конституційного права

Конституційне право є складною системою, яка включає в себе взаємодіючі частини та елементи.

Основні з них:

а) загальні принципи конституційного права;

б) підгалузі права;

в) інститути;

г) норми.

Загальні принципи складають каркас системи конституційного права і надають їй єдиної спрямованості. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а че­рез конкретні конституційно-правові норми і таким чином втілюються в правозастосовній діяльності.

У конституційному праві можна виділити загальні принципи, які декларуються конституціями, напри­клад,

• народний суверенітет (ст. З Конституції Франції 1958 р.);

• народне представництво (преамбула Конституції Японії 1946 р.);

• розподіл влади (ст.20. Основного Закону ФРН);

• рівноправність (ст. З Конституції Італії 1947 р.)

Ці принципи не формулюють прав і обов'язків, але є виз­начальними для багатьох конституційно-правових норм.

Крім загальних принципів є ще такі принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосо­вуються в державній діяльності.

Це, наприклад,

• принцип неза­лежності депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції 1958 р.);

• судового захисту конституційних прав (ст. 53 Кон­ституції Іспанії 1978 р.) та ін.

Інститут конституційного права (дер­жавно-правовий інститут) - це відносно самостійна група норм конституційного права, які регулюють од­норідні і взаємопов'язані між собою суспільні відносини.

У вітчизняній літературі з конституційного права зару­біжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.

Наприклад:

Загальний інститут - інститут організації і діяльності державного механізму.

Головні інститути:

• інститути кожного з вищих органів влади;

• інститути місцевого управління і самоврядування тощо.

Загальний інститут - інститут територіальної організації держави.

Головні інститути:

• політико-територіальний устрій;

• адміністративно-територіальний устрій;

• державна територія.

Загальний інститут - інститут конституційного статусу особи.

Головні інститути:

• інститут громадянства;

• основних прав і свобод.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми.

Конституційно - правові норми - загально­обов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання і охорони конституційно-пра­вових відносин.

Конституційне право містить велику кількість норм. Їх можна класифікувати за наступними критеріями:

а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних від­носин;

б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки най­важливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього ма­ють найвищу юридичну силу;

в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визна­чають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублі­кування, компетенцію державних органів;

г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституцій­но-правових норм є те, що вони пов'язані з відносинами влада­рювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать:

норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Фе­дерації оповіщає: "Державна влада в Російській Федерації здій­снюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судо­ву");

норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: "Португальська Республіка - демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному по­літичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення ос­новних прав і свобод, і які мають метою перетворення демок­ратичних принципів у економічному, соціальному та культур­ному житті та поглиблення демократії участі");

норми-завдання (ч.2 ст. З Конституції Італії містить таке положення: "Завдання Республіки - усувати перепони економічного і соціального ха­рактеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни").

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: "Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також но­рми, що складаються з гіпотези і диспозиції: "Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі облас­ні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат" ( ч. II ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках консти­туційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання но­рми конституційного права поділяються на матеріальні ("Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату - ст. 24 Конституції Франції; "Риксдаг збирається на сесії що­річно" - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуа­льні ("Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри по­винні знаходитись на столі палати до початку другого засі­дання після засідання, на якому була висунута вимога, і ви­рішуватися не пізніше наступного засідання" - §2 розділу V "Акта про Ригсдаг").

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охорон­ні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спря­мовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: "Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може вихо­дити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п'яти тисяч виборців" (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою забо­рони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до до­тримання релігійних днів відпочинку" - встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин не­обхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє обєднати їх у відповідні інститути.

У такій значній за обсягом і складною за структурою галузі, яким є конституційне право, поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права.

Підгалузь права - це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у ме­жах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права.

У межах конституційного права окремих зарубіжних країн виділяють, наприклад, такі важливі підгалузі права, як парламентське право, муніципальне право, виборче право і виборчий процес (Російська Федерація).

Нарешті, структуру галузі конституційного права зару­біжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в бі­льшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційно-правовий статус політичних інститутів, форми правління, ор­ганізація виборів і референдумів, статус законодавчих, вико­навчих і судових органів, територіальну організацію публіч­ної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм га­лузі, які нібито "обслуговують" їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. За­гальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об'єднати, цементувати зміст галузі.

Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизу­ються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозво­ляє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.