Тема Класичні геополітичні концепції

1. Виникнення класичної геополітичної науки

2. Геополітична концепція а. Т. Мехена

3. Геополітична концепція х. Маккіндера

1. Виникнення класичної геополітичної науки

Виникнення геополітичної науки відбувається наприкінці - початку XX ст., що пов'язано з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин - завершенням територіально­го розподілу світу між великими державами та з боротьбою за його переділ. Провідну роль у цій боротьбі відігравала Німеч­чина, яка після свого об'єднання в 1871 р. перетворилася на ключову державу, яка значною мірою визначала характер ба­лансу сил на континенті. Саме в Німеччині в цей час активно розробляються теоретичні обґрунтування мілітаризму та екс­пансіонізму.

Г. Онкен писав на початку XX ст.: «Ми - країна Середини з незабезпеченими, рухомими суходільними кордонами... Ми - серце Європи, в яке спрямовані всі стріли». На цій тезі ґрун­тувалася тодішня стратегія союзу з Австро-Угорщиною, спира­ючись на яку Німеччина мала проводити політику балансуван­ня між Англією та Росією, суперечності між якими вважалися непереборними. Таким чином, Німеччині відводилася миротвор­ча місія підтримання рівноваги між державами: «сильна Сере­дина, “ зазначав Г. Онкен, - виявила себе як країна європейсь­кого миру. Останній можна забезпечите лише за умов постійно­го озброєння Німеччини, її політичної могутності».

У 1905 р. німецький історик Еріх Маркс писав про доміну­вання «імперіалістичної ідеї сучасності» та відсунення на дру­гий план «старого лібералізму» з його морально-політичними ідеалами і догмами. Водночас це була епоха сцієнтизму, пози­тивізму, коли наука була проголошена вищою цінністю. Тому не дивно, що саме у цей час здійснюються досить успішні спро­би оформити геополітичне знання у науку.

Основоположником геополітичної науки вважають Фрідріха Ратцеля (1844-1904), німецького географа, праці якого при­свячені «політичній географії» і який не використовував термін «геополітика»: Ф. Ратцель закінчив Політехнічний університет у Карлсруе та Гейдельберзький університет. Взявши участь як доброволець у франко-прусській війні та отримавши «Залізний Хрест» за хоробрість, він повертається до академічних занять. Працював викладачем географії у Мюнхені та Лейпцизі, а у 1886-1904 рр. був професором географії Лейпцизького універ­ситету.

Під впливом свого друга та вчителя професора Е. Геккеля, учня Ч. Дарвіна, Ф. Ратцель сприйняв багато дарвінівських ідей, що виявилось насамперед у його розумінні держави як жи­вого організму, який бореться за своє існування. Саме цю ідею він розвиває у своїй головній праці 4Політична географія», на­друкованій у 1897 р.

Держави на всіх стадіях їхнього розвитку Ф. Ратцель роз­глядає як організми, що зберігають зв’язок зі своїм ґрунтом і тому мають вивчатись у географічному аспекті. Держави - це просторові явища, крім того, вони є «вищою точкою явищ екс­пансії Життя». Просторова експансія - це природний живий процес, подібний до росту живих організмів.

Простір в органічному підході Ф. Ратцеля стає «життєвою сферою», «життєвим простором» держави, який надає їй «життєвої енергії». Народ, який природно почуває себе у своєму просторі, постійно відтворюватиме одні й ті самі характерис­тики, сформовані завдяки впливу простору. Ставлення Ф. Рат- целя до держави як до живого, просторового, вкоріненого у ґрунт організму стало головною ідеєю у геополітичній науці та стрижневою віссю геополітичної методики.

Такий підхід Ф. Ратцеля передбачав відмову від концепції не­порушності кордонів, оскільки просторова експансія та кон­тракція були природними процесами, пов'язаними з внутрішнім життєвим розвитком держав. Він надав війні характеру природ­ного закону. Ф. Ратцель був впевнений, що потреба людини у більшому просторі та її здатність використовувати його ефек­тивно стануть політичним принципом міжнародних відносин XX ст., що у майбутньому домінуватимуть великі держави, які займатимуть великі континентальні простори.

Ідея Ф. Ратцеля про те, що «держави мають тенденцію вро­стати у природні замкнені простори» і що ця схильність може бути задоволена лише у кордонах континентів, заклала підва­лини майбутньої концепції «Великого простору» (Огоззгаит), яка стала однією з центральних у геополітиці. Він перший дійшов висновку, що рано чи пізно географічний розвиток дер­жави має прийти до своєї континентальної фази.

Ф. Ратцель вважав початком світової історії людства появу та поширення морських народів, для яких природним стає морське кочове життя. На відміну від морського середовища в континентальному просторі здатні розвиватися лише напівкуль- тури. Справжня світова держава, на його думку, лише та, яка володіє морем, - це Рим, Іспанія, Англія.

Фактично «катехізисом для імперіалістів» стала книга Ф. Рат­целя <Про закони просторового зростання держав» (1901), у якій він сформулював сім законів експансії:

1. протяжність держав збільшується у міру розвитку їх культури;

2. просторове зростання держави супроводжується іншими проявами її розвитку у сферах ідеології, виробництва, ко­мерційної діяльності, прозелітизму;

3. держава розширюється, поглинаючи політичні одиниці мен­шої значущості;

4. кордон - це орган, розташований на периферії держави (зрозумілої як організм і як такий, що є свідченням його рос­ту або слабкості);

5. держава прагне охопити найважливіші для її розвитку регіони: узбережжя, басейни рік, долини і взагалі всі багаті те­риторії;

6. вихідний імпульс експансії приходить ззовні, держава про­вокується на розширення державою (або територією) з явно нижчою цивілізацією;

7. загальна тенденція до асиміляції або абсорбції слабших націй, розвиваючись, переходить від держави до держави і на­бирається сили, підштовхує до збільшення території у русі, який живить сам себе.

Основи концепції «Серединної Європи» заклав ще на почат­ку XIX ст. Е. М. Арндт, у подальшому її розробляли Й. Парч, Ф. Науманн, Г. Онкен та інші. За словами Е. М. Арндта, «Бог помістив нас у центрі Європи, ми - серце нашої частини світу». Німецька геостратегія, згідно з цією концепцією, формулюва­лася у вкрай агресивному дусі. Відповідно до неї всі країни між Атлантикою та Перською затокою, Балтикою та Адріатикою ма­ють спільну «географічну долю». В 1895 р. у книзі «Велика Гер­манія та Середня Європа в 1950 році» ця ідея була сформульо­вана так: «Неминуча війна між Німеччиною та Росією завер­шить справу об’єднання. Якщо вона завершиться сприятливо, то Німеччина приєднає балтійські губернії, Естляндію, Ліф­ляндію та Курляндію і створить Польську державу та Русинсь­ке (українське) королівство». Зрозуміло, що стосовно Польщі йшлося про створення маріонеткової держави на землях, які входили до складу Росії. Серед перших європейських мисли­телів, які висунули ідею створення незалежної України, був і Макс Вебер. Він був прихильником створення німецько-слов’ян- сько-балканської .федерації, в якій мала знайти своє місце й Ук­раїна. М. Вебер обґрунтував це, зокрема, ідеєю протилежності українського та російського менталітетів. Однак ця доктрина ма­ ла швидше ідеологічний, а не науковий характер. Спроба об­ґрунтувати місце геополітики в системі наукового знання була здійснена пізніше.

Термін «геополітика» було введено у науковий обіг шведсь­ким ученим Юханом Рудольфом Челленом (1864-1922) - юри­стом і державознавцем. Р. Челлен був професором істо'рії і політичних наук Ґетеборзького (1901-1916) та Упсальського університетів (1916-1922). Крім того, він брав активну участь у політичній діяльності, обирався членом риксдагу.

Геополітика розглядається Р. Челленом як частина загальної науки про державу, що охоплює п’ять складових - територію (геополітика), господарство (екополітика), народ (демополіти- ка), суспільство (соціополітика) та владу (кратополітика). Гео­політика визначається ним так: «наука про Державу як гео- графічний-організм, втілений у простір». Вона складається з трьох частин:

1. топополітики (від гр. topos - місце), що вивчає зовнішнє положення державної території, політичне оточення конкретної держави. Ключовим питанням є питання про тиск, що чинять на державу сусіди, який посилюється або зменшується гео- політичними союзами;

2. морфополітики (від гр. morphos - форма) - вчення про форму державної території, що зосереджує головну увагу на вивченні зовнішніх контурів території, тобто державного кор­дону, а також самої території, що ним оточується, її розмірів, шляхів сполучення, які посилюють цілісність території;

3. фізіополітики (від гр. phisis - природа) - вчення про дер­жавну територію з погляду її змісту.

Одним із загальних принципів розвитку держав Р. Челлен вважає силу держави. Держави піднімаються тому, що вони сильні. Сила є більш важливим чинником підтримання існуван­ня держави, ніж закон, оскільки сам закон може підтримува­тися тільки силою. У силі Р. Челлен вбачає доказ своєї голов­ної тези про те, що держава є живим організмом. Сила надає державі природного,органічного імпульсу.

У книзі 4Великі держави> (1910) Р. Челлен доводить, що че­рез географічне положення малі країни приречені на підпорядку­вання великим державам, які внаслідок своєї географічної долі ма­ють об’єднати їх у великі географічні та господарські комплекси.

Головною працею Р. Челлена є видана у 1916 р. книга 4Держа­ва як форма життя*, написана під впливом ідей Ф. Ніцше та

В. Зомбарта у дусі німецького органіцизму. Держава - це вияв то­го ж фундаментального типу, яким є сама людина, їй властивий органічний ріст, вона є живою істотою, найімпозантнішою серед усіх життєвих форм на землі. Р. Челлен наділяє державу інстинк­том до самозбереження, тенденцією до зростання, прагненням до влади. Вся історія людства розглядається ним як боротьба за простір (вияв боротьби за існування). Розширення території є ка­тегоричним політичним імперативом для життєздатних держав.

Р. Челлен формулює та обстоює принцип автаркії, сутність якої полягає в. тому, що виробництво в державі не має бути ані суто аграрним, ані суто індустріальним, проте має забезпечу­вати економічну самодостатність держави. Якщо такої самодо­статності не можна забезпечити, тоді держава не спроможна ве­сти війни за нові території, джерела сировини та ринки. Ав­таркія є протилежністю політиці «відчинених дверей».