10.2. Характеристика ресурсних складових потенціалу підприємства

Важливою складовою структури потенціалу підприємства слід вважати його організаційну (корпоративну) культуру. Під організаційною культурою розуміють складний комплекс елементів, що поєднує спосіб життя, мислення, дії та існуван­ня економічної системи, заохочення та покарання працівни­ків, зв’язки між структурними підрозділами, терпимість до опозиції, організацію спільного дозвілля працівників тощо. Такий комплекс сприймається керівництвом (власниками) та більшою частиною персоналу підприємства і визначає загальні межі їхньої поведінки на ринку.

Організаційна культура тісно пов’язана з таким вагомим елементом структури потенціалу підприємства, як персонал. Саме тому тип організаційної культури є суттєвою характерис­тикою персоналу.

Формування та еволюція організаційної культури суб’єктів господарювання спрямовані на посилення та забезпечення ін­теграції їх внутрішніх ресурсів з метою реалізації місії та цілей підприємства.

Отже, місія підприємства відображає сутність його органі­заційної (корпоративної) культури.

За критерієм об’єктивності вирізняють суб’єктивну і об’єк­тивну організаційну культуру. Об’єктивна організаційна культура складається з фізичного оточення працівників — примі­щень, їх місцезнаходження та дизайну, обладнання, приладів, офісних меблів, об’єктів соціально-побутового призначення тощо. Суб’єктивна організаційна культура охоплює віру пра­цівників у певні ідеали суспільства, групове сприйняття цін­ностей, моральні норми, видатних особистостей в історії, на­ціональні та культурні традиції, мову спілкування тощо. Цей перелік може бути значно продовжений.

Організаційна культура слугує підґрунтям формування стилів керівництва, основою прийняття управлінських рішень щодо розв’язання різноманітних проблем, що охоплюють усі ¹ сфери життя підприємства, поведінки персоналу в цілому.

Отже, організаційна (корпоративна) культура не лише регла­ментує поведінку людини у процесі виробництва, але й дає під- ; стави та створює можливості прогнозувати її реакцію у певних ситуаціях. За критерієм домінування дослідники визначають домінантну культуру та субкультуру. На одному підприємстві одночасно може бути декілька субкультур.

Майже на кожному підприємстві (чим воно більше, тим К впевненіше про це можна говорити) завжди є одна культура, що переважає, а також культура окремих структурних підроз- ділів чи професійно-вікових груп.

Одна чи декілька субкультур на підприємстві можуть за 'і своєю природою гармонувати з домінантною на ньому культу- і рою, або бути протилежними їй. У цьому випадку таку суб- . культуру визначають в економічній літературі як контркуль- туру. Її слід оцінювати негативно, оскільки вона становить:

— пряму опозицію цінностям домінантної організаційної культури;

— опозицію структурі влади у межах домінантної культури на підприємстві;

— опозицію до зразків взаємовідносин і взаємодії, що підтримуються домінантною культурою.

Організаційні контркультури є ознакою незадоволених потреб чи сподівань окремих працівників і малих груп, а також стресу чи кризи. У цьому випадку наявна система підтримки зруйнована, а люди намагаються відновити хоча б елементар­ні ний контроль за своїм життям у межах підприємства.

Світова практика переконує, що сильна організаційна куль­тура найчастіше формується під безпосереднім впливом силь­них лідерів.

На організаційну (корпоративну) культуру впливають:

1. ідеали суспільства;

2. панівні ідеї та цінності у суспільстві;

3. видатні особистості;

4. суспільна мораль, чинні стандарти, норми та правила по­ведінки;

5. неформальні канали комунікації;

6. визначення споживача віссю, стрижнем ринкової еконо­міки, навколо якого обертається діяльність підприємства.

Для формування організаційної культури підприємства не­обхідно:

1. подолати проблеми культури мови;

2. використовувати єдину, зрозумілу для усіх термінологію;

3. оптимізувати механізми і процедуру наділення владою і позбавлення владних прав;

4. закріпити певний статус за окремими членами колек­тиву;

5. встановити норми, що регулюють неформальні відноси­ни у колективі;

6. створити механізми оцінки поведінки працівників тощо.

У сфері управління потенціалом підприємства інша його ва­гома складова — інформація — розглядається як важливий елемент його структури. Інформація — це сукупність повідом­лень, які відображають конкретний стан виробничо-господар­ського явища чи події.

На підприємствах постійно відбуваються комунікаційні про­цеси, тобто процеси обміну інформацією. Такі комунікаційні інформаційні зв’язки виникають у внутрішньому середовищі підприємства, між різними його рівнями, підрозділами та пра­цівниками, а також між внутрішнім і зовнішнім середовищем функціонування підприємства.

В економічній літературі виокремлюють такі складові про­цесу комунікації:

1. відправник (джерело) — це той, хто генерує ідею, збирає інформацію та передає її;

2. повідомлення — інформаційна ідея (найчастіше вона за­кодована за допомогою символів);

3. канал — засіб передачі інформації;

4. отримувач (споживач) — особа, для якої призначена ін- ' формація.

Складовими комунікаційного процесу слід вважати:

1. формування (вибір, зародження) ідеї;

2. кодування та вибір каналу (перетворення ідеї у повідом­лення за допомогою слів, символів тощо);

3. передача повідомлення;

4. декодування (перетворення у форму, доступну для отри­мувача);

5. зворотний зв’язок (відправник та споживач у цьому ви­падку змінюють свої комунікаційні ролі).

З метою забезпечення високої якості інформації при форму­ванні комунікаційних процесів варто орієнтуватися на такі їх види:

1. міжособистісні — виникають між конкретними фізични­ми особами (працівниками підприємства);

2. організаційні — визначаються характером та специфі­кою діяльності суб’єктів господарювання, а також їхньою ор­ганізаційною побудовою та можливостями.

Постійне підвищення уваги до інформаційних ресурсів під­приємства пояснюється тим, що інформація має визначальне значення у процесі управління. Власне, сам процес управління з функціями планування, мотивації та контролю є процесом отримання, накопичення, збереження, обробки, поширення та використання інформації.

Розглядаючи управління як вплив на певний об’єкт чи про­цес з метою досягнення заздалегідь визначених цілей, варто зауважити, що поняття “управління” поєднує у собі мету, об’єкт та керуючий орган з двома зворотно спрямованими зв’язками між ними: керуючим впливом та інформаційним зворотним зв’язком, які у сукупності утворюють замкнений контур управління, який називають системою управління. Розбіжності полягають лише в об’єктах управління, цілях, змісті інформації, що є різними для суб’єктів різних сфер і га­лузей національної економіки.

Отже, такий елемент ресурсного потенціалу будь-якого під­приємства як інформація, — це основний “продукт”, що цир­кулює у керуючих системах. Вихідна інформація від об’єкта управління чи навколишнього середовища надходить до керів­ного органу. На її основі генерується управлінський вплив. Тому будь-яка керуюча система — це перш за усе інформаційна система. Маніпулюючи інформаційним забезпеченням, можна впливати на рішення, що приймаються.

Таким чином, інформаційні ресурси — це сукупність знань про навколишній світ, накопичених та розміщених на різно­манітних інформаційних носіях, які можуть бути використані для реалізації певних цілей.

Під час роботи з інформацією виникає необхідність в оцінці її якості та вимірюванні її кількості. Якість інформації оці­нюється за низкою показників, серед яких:

достовірність — характеризує точність відображення від­повідних параметрів об’єкта. Інформація вважається достовір­ною, якщо не перевищений пороговий рівень її викривлення, за якого не втрачається можливість отримання ефекту від ви­користання такої інформації;

корисність — зазвичай, оцінюють за ефектом, який отриму­ють від використання інформації (тобто за впливом на рівень ефективності присутності підприємства на ринку). Варто за­уважити, що міра цінності інформації може бути визначена як величина зміни вірогідності досягнення цілі чи реалізації пев­ного завдання у разі отримання певної інформації. Отримана інформація може бути некорисною, якщо її наявність не змі­нює вірогідність досягнення поставленої мети (міра її цінності дорівнює нулю). Якщо ж інформація зменшує вірогідність до­сягнення мети, то її слід оцінювати як неправдиву (в економіч­ній літературі таку інформацію називають дезінформацією);

надлишковість — характеризує повторюваність, дублю­вання інформації;

своєчасність (оперативність отримання) — запізнення над­ходження інформації призводить до затримки прийняття управлінських рішень, а отже, і до зниження ефективності функціонування тієї системи, де використовувалася така ін­формація;

достатність — визначає мінімальну необхідність інфор­мації для прийняття ефективного управлінського рішення;

доступність — визначає легкість отримання інформації, її сприйняття та розуміння людиною;

однозначність — передбачає, що розуміти певну інформа­цію та тлумачити її по-різному не можна;

періодичність отримання — параметри об’єктів, з яких знімається інформація, змінюються у часі.

Для національної економіки України непересічне значення мають підприємства аграрної галузі. Для них специфічним ре­сурсом є земля (земельні ресурси). Земельні ресурси є основою матеріального і духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежать розвиток продук­тивних сил, масштаби виробництва, рівень добробуту населен­ня. Для аграрного сектору економіки земля є головним засобом виробництва. Її роль визначається унікальною властивістю — родючістю. Завдяки цій властивості земля активно впливає на процес сільськогосподарського виробництва. Родючість визначається здатністю ґрунту нагромаджувати й утримувати вологу та забезпечувати нею рослини, нагромаджувати і транс­формувати поживні речовини у доступній для рослин формі, а також забезпечувати доступ кисню у зону кореневої системи рослин (аерацію). Як матеріальну основу розвитку сільсько­господарського виробництва, землю не можна замінити жод­ними іншими засобами праці.

З погляду ефективності виробництва, на дохідність аграр­них підприємств істотно впливає місцезнаходження земельних ділянок, що безпосередньо позначається як на результатах їх господарської діяльності, так і інших землекористувачів. Такі відмінності є об’єктивними, отже, виникає необхідність у по­рівняльній оцінці різних видів ґрунтів, що досягається, у пер­шу чергу, за допомогою Державного земельного кадастру. Зе­мельний кадастр — це система необхідних відомостей про місцерозташування та правовий режим земельних ділянок, їх розподіл між власниками землі і землекористувачами за кате­горіями земель тощо.

Економічна оцінка землі характеризує її продуктивну здат­ність як засобу виробництва. Земля у цьому випадку оцінюється як засіб виробництва у нерозривному зв’язку з економічни­ми умовами виробництва.

В Україні юридично закріплена оренда землі як форма ви­робничих відносин в аграрному виробництві (1992 р.). Оренда землі — це передача її власником у тимчасове володіння та ко­ристування іншим фізичним чи юридичним особам за відповід­ну плату. Об’єктом оренди землі є земельні ділянки, що пере­бувають у власності громадян та юридичних осіб України, те­риторіальних громад (комунальна власність) та держави.

Орендні відносини між орендодавцями земельних ділянок і орендарями регулюються договором оренди, невід’ємною скла­довою якого є план (схема) земельної ділянки. До найбільш іс­тотних умов договору оренди земельних ділянок варто віднес­ти місцерозташування та величину земельної ділянки; термін дії договору оренди; розмір орендної плати; цільове призна­чення та умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки; наявні обмеження щодо вико­ристання; відповідальність сторін тощо.

Ринок землі — це широке поняття, в основу якого покладено юридичне визнання землі капіталом та можливість здійснення як фізичними, так і юридичними особами загальноприйнятих у світі земельних операцій (оренди, обміну, купівлі-продажу, застави, дарування, спадкування). Найважливішою умовою становлення повноцінного ринку землі є утвердження приват­ної власності на землю, яке дає право володіти, користуватися і розпоряджатися нею. З боку держави, водночас, мають бути створені умови для безперешкодної практичної реалізації цьо­го права.

Реалізація права власності на землю дає змогу здійснювати пошук більш ефективного господаря.

Кожен із розглянутих видів ресурсів становить сукупність можливостей досягнення цілей економічної системи, реаліза­ції її місії. Це означає, що маючи у своєму розпорядженні пев­ну сукупність ресурсів, економічна система здатна задоволь­няти на певному рівні змінювані потреби споживачів та за ра­хунок цього отримувати власні економічні вигоди.

Розуміючи підприємство як цілісну економічну систему» внаслідок взаємодії певної сукупності ресурсів можна досягти

ефекту отримання нових її властивостей, якими жоден окре­мий вид ресурсів не володіє. З позицій економічної теорії, су­купність ресурсів, якими володіє економічна система, забезпе­чує її потенційну конкурентоспроможність у стратегічній пер­спективі.

З метою досягнення підприємством визначених стратегіч­них цілей його власники (керівники) мають прагнути саме до оптимізації потенціалу економічної системи. Для цього варто здійснити:

1. аналіз перспектив підприємства — метою є виявлення тих тенденцій, небезпек, шансів та окремих “надзвичайних си­туацій”, які здатні змінити позитивні тенденції, що склалися;

2. аналіз позицій у конкурентній боротьбі — його завдан­ням є визначення того, наскільки можна підвищити резуль­тати діяльності підприємства, покращивши конкурентну стра­тегію;

3. відбір альтернативної стратегії — порівняння перспектив підприємства за різними моделями (стратегіями) розвитку;

4. аналіз шляхів диверсифікації — завданням тут є оцінка недоліків у наборі сучасних видів діяльності підприємства; визначення нових видів, до яких підприємство має перейти у певній перспективі;

5. постановку поточних завдань.