4) Входження усрр до складу срср
До 1922 р. УРСР була формально незалежною державою, однак уже під час громадянської війни найважливіші наркомати УРСР були об'єднані з наркоматами РРФСР (1919 р.). У 1920 р. між УРСР і РРФСР була укладена угода про військовий і господарський союз, що збільшувало кількість об'єднаних наркоматів. Таким чином, оформився союз УРСР і РРФСР — «договірна федерація».
«Договірна федерація» не влаштовувала ні керівництво РРФСР, ні керівництво інших радянських республік. РРФСР заважала формальна незалежність УРСР, що забезпечувала республіці визначену самостійність у внутрішній політиці. Керівництво УРСР було незадоволене тим, що об'єднані наркомати підкорялися Раднаркому РРФСР і піклувалися, у першу чергу, про розвиток Росії, виділяючи менше коштів іншим союзним республікам. У 1922 р. лідери республік, особливо Грузії й України, наполегливо домагалися юридичного оформлення прав радянських держав. В. Ленін, розуміючи небезпеку конфлікту між республіками, наполіг на вирішенні проблеми союзних відносин.
У вересні 1922 р. комісія ЦК РКП(б) на чолі з Й. Сталіним представила план державотворення — план «автономізації», відповідно до якого республіки входили до складу РРФСР на правах автономії. План викликав обурення в керівництва компартії Грузії; проти плану Й. Сталіна виступив і голова РНК УРСР X. Раковський. Представникам ЦК Компартії Грузії удалося зустрітися з уже хворим В. Леніним і переконати його в необхідності перегляду плану «автономізації».
В. Ленін запропонував новий план союзного договору — план «федерації»: усі радянські республіки на рівних правах об'єднуються у федеративну державу, у якій утворюються федеральні органи законодавчої і виконавчої влади, не підлеглі жодній союзній республіці. Крім того, кожна республіка мала право на вихід зі складу союзної держави. У жовтні на пленумі ЦК РКП(б) план В. Леніна був прийнятий. У грудні ленінський план було схвалено на VII Всеукраїнському з'їзді Рад.
30 грудня 1922 р. на І з'їзді Рад СРСР було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік у складі РРФСР, УРСР, БРСР і ЗСФРР. Однак союзний договір остаточно не був затверджений, передбачалося доопрацювати його у майбутньому. Цим і скористалися прихильники плану «автономізації». Під час розробки Конституції СРСР, яку було вирішено затвердити замість союзного договору, Й. Сталін і його прихильники домоглися розширення повноважень федеративних органів влади і обмеження республіканських прав. Було створено три типи наркоматів: союзні, директивні (об'єднані) і республіканські. Сталіну вдалося збільшити кількість союзних наркоматів і скоротити число республіканських, обмеживши тим самим повноваження республік.
X. Раковський, що виступив у 1923 р. проти дій автономістів, був знятий з посади голови РНК УРСР.
31 січня 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР була прийнята Конституція СРСР. За формою СРСР залишався федеративною державою, як на цьому наполягав В. Ленін, однак завдяки діям прихильників «автономізації» союзні республіки занадто залежали від федерального центру. Стаття про право виходу республіки зі складу СРСР залишилася тільки декларацією, тому що був відсутній юридичний механізм такого виходу.
Крім того, на практиці державою керували не органи радянської влади, а РКП(б) і республіканські комуністичні партії, що робило Конституцію СРСР ширмою, за якою приховувалася диктатура більшовиків.
У той же час, створення СРСР дозволило Україні остаточно оформити свій державний статус, зберегти власні органи влади, чіткі кордони. Висновок. Утворення СРСР об'єктивно сприяло закріпленню ознак державності України, однак зміни в Конституції СРСР і порушення РКП(б) суверенітету республік перетворювали СРСР в унітарну державу.
Продподаток, продовольчий податок — натуральний податок з селянських господарств, введений у країні замість продрозкладки. Запроваджено рішенням X з'їзду РКП(б) 1921 р. Мета продподатоку полягала в стимулюванні с/г вир-ва. На відміну від продрозкладки, де встановлювалися тверді норми здавання продовольства і реквізовувалися усі надлишки, продподаток встановлювався у вигляді процентного відрахування від виробленої продукції. Продподаток був значно менший за продрозкладку — 20%, у той час як продрозверстка була фактично в середньому вдвічі більшою.
5) Політика "українізації" у 20-х роках та її наслідки
Більшовики у своїй національній політиці не могли не зважати на факт існування самостійних національних держав у 1917-1920 рр., які утворилися на руїнах Російської імперії.
Щоб здобути підтримку місцевого, корінного населення і зокрема, національної інтелігенції, більшовицьке керівництво вдалося до політики так званої «коренізації».
Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації відповідно називався «українізацією». Політику українізації по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.
Початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».
Українізація була спробою більшовиків опанувати процес українського національного відродження і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.
У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Мойсейович Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя як українізацію, так і контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації долався опір шовіністично налаштованих викладачів і студентів, які не бажали вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибули на схід України, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.
З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%; 1925 — 25%; 1930 — 43%. Центром українізації став наркомат освіти. Очолив його у 1927 р. Микола Скрипник. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала його діяльності.
У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів.
У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього ж року стало українське місто Балта. У 1926 р. в МАСРР із 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%.
Якщо в 1922 р. республіка мала до десяти україномовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було вже 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації.
Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чинила опір українізації. Уже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.
Період українізації (1923-1933 рр.) був часом зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Процес українізації також активізував спроби пристосувати комунізм до національної специфіки, послабити централізм і надати радянській державності національного обличчя. Але підкреслювання національної специфіки було визнане як небажання підкорюватися всесоюзним інтересам, а тому засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. Проводячи українізацію, більшовицька партія вела боротьбу з так званим «націонал ухильництвом» тих відповідальних працівників партії, які ніби-то приділяли підвищену увагу національному питанню. X з'їзд КП(б)У (1927 р.) засудив «націоналістичний ухил Шумського».
Для більшовицького керівництва українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Вона допускалася лише в тих межах, які не суперечили інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.