33. Специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості.

Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру.

У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.

Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

35. Вік та гендер як характеристики особистості.

38.Девіантна поведінка. Теорії девіації.

Девіáнтна поведíнка (відхильна поведінка) — поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм.

Проблема девіантної поведінки та її корекції завжди була важливою у педагогіці, психології, кримінології, але останнім часом вона набуває масового характеру.

У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, виникає невідповідність взаємодії суб'єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини. Відбувається розрив між прагненням до швидкого зростання матеріального добробуту і відсутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культурі, духовності.

Проблему девіантної поведінки аналізували такі науковці як Іван Єрмаков, Лідія Сохань, Микола Рижков, Євген Павлютенков, Василь Крижко, Тетяна Титаренко та інші.

Девіація – це вчинки, діяльність особи, соціальних груп, що є відхиленням від установлених норм суспільства. Вищою фор-мою девіації є соціальні відхилення, тобто процеси, що набули певного поширення в суспільстві або виявляють тенденцію до цього. Існують біологічні, психологічні та соціальні підходи до пояснення девіації, у межах яких розроблені такі теорії.

Біологічне пояснення девіації (Ломброзо, Шелдон) полягає в тому, що фізичні риси й особливості індивіда безпосередньо пов’язані з девіацією, зокрема зі злочинними нахилами. Ломброзо стверджував, що «кримінальний тип» асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції.

Психологічне пояснення девіації пов’язане з такими станами, як «розумові дефекти», «дегенеративність», «недоумство», «психопатія». Так, Фрейд запропонував поняття «потенціальних злочинців з почуттям вини», які бажають, щоб їх покарали, тому що вони почуваються себе винними.

Теорія навішування ярликів (Беккер) вбачає в девіації своєрідний ярлик, що соціальні групи навішують на поведінку менш захищених (слабких) груп. Теорія радикальної кримінології (Турк, Квінті, Уолтон, Янг) розглядає девіацію як результат протидії нормам капіталістичного суспільства.

За конкретних обставин і умов девіантні дії отримують своє всебічне пояснення на основі не якоїсь однієї теорії, а їх комплексу.