1. Місце Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в Конституції та праві України

Закон і право

60 років тому, 4 листопада 1950 року, текст Конвенції про захист прав людини і основних свобод було узгоджено і відкрито для підписання членами Ради Європи.

Україна, ставши членом Ради Європи 9 листопада 1995 року, підписала конвенцію. З набранням нею чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року, наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського Суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.

На думку фахівців, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом спрямованим на захист широкого спектру цивільних та політичних прав, що запровадив ефективний контрольний механізм. Це стало можливим як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, держави-учасниці якої брали на себе відповідні зобов'язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні.

Права і свободи, що гарантуються Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, забезпечуються у першу чергу органами влади держав-учасників Конвенції. Діяльність Європейського суду як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях як Європейської комісії з прав людини, так і Європейського суду з прав людини. Те, в якій мірі національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати гарантовані Конвенцією права і свободи, розглядаючи справи про дію чи бездіяльність органів влади, багато в чому залежить від вирішення питання про те, чи можуть суди прямо застосовувати положення міжнародних договорів взагалі і Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини зокрема. У свою чергу, відповідь на це питання залежить від вирішення проблеми дії міжнародного права в рамках національної правової системи тієї чи іншої держави-учасниці.

Відповідно до ст. 9 Конституції то "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Разом з тим важливо пам'ятати, що навіть коли відповідно до державного (конституційного) права держави міжнародне право користується статусом внутрішнього права і має верховенство, подібний статус міжнародне право набуває не в силу своєї власної природи, а саме завдяки відповідним нормам внутрішньодержавного права.

 

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 року "Про міжнародні договори України" встановлюється, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулось у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Слід підкреслити, що це правило міститься і в багатьох законах України, прийнятих в останні роки.

Таким чином, в Україні Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням ст. 9 Конституції.

Якщо з Конвенцією як з частиною національного законодавства ми визначились і значних суперечок з цього приводу не існує, то проблема, яким чином розглядати рішення Європейського суду з прав людини, досі існує. Відповідно до ст. 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року рішення Європейського Суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування та тлумачення.

Предметом регулювання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Дійсно, гарантія прав, передбачена Конвенцією, цілком реальна без прийняття будь-яких додаткових заходів з боку органів влади держав-учасниць, таким чином, ці права можна вважати такими, що застосовуються прямо. Пріоритет норм Європейської конвенції над положеннями національного законодавства, що суперечать їй, визначається двома основними положеннями, а саме права і свободи, що захищаються Конвенцією, носять фундаментальний характер, по-друге, у Преамбулі Європейської конвенції підкреслюється одна з основних цілей Ради Європи - досягнення більшої єдності між державами-членами, а діяльність Європейського суду як контролюючого механізму саме і служить досягненню згаданої мети.

З всього вищенаведеного ми можемо зробити висновок, що Конвенція про захист прав і основних свобод людини є частиною національного законодавства її положення є нормами прямої дії, крім цього вони мають пріоритет відносно норм національного законодавства, що суперечать положенням Конвенції.

Говорячи про дію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в рамках національної правової системи не можна не відмітити те, що значна положень Конвенції знайшла відображення в Конституції України, розділ ІІ якої повністю присвячено правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав особи, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Безпосереднє використання положень Конвенції, а також рішень Європейського суду з прав людини як її невід'ємної частини в правозастосовчій практиці безсумнівно сприятиме розвитку захисту прав особи в України.

 

 

 

2/ Організаційна структура і процедура у Європейському суді з прав людини

Органи Європейської конвенції з прав людини

1. Склад Суду

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

[Вони] повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на шість років. Судді можуть бути переобрані.

Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

2. Структура і юрисдикція Суду

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його організаційної структури, в палатах, до складу яких входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Третій рівень, на якому здійснюється робота Суду, є рівнем Великої палати, до складу якої входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках. По-перше, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від свої юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше... якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Перший із цих критеріїв застосовується також до другого типу передання справ на розгляд Великої палати, які визначаються в статті 43 Конвенції. Згідно цієї статті будь-яка сторона у справі, відносно якої палата винесла ухвалу, має в своєму розпорядженні три місяці для того, щоб звернутись із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати. Колегія у складі п’яти суддів ухвалює рішення про передання справи до Великої палати, якщо справа «порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції…» або «важливе питання загального значення.» Якщо колегія не приймає клопотання, то ухвала палати стає остаточною.

В статті 47 Конвенції йдеться про третій тип передання справ на розгляд Великої палати, коли вимагається надавати консультативні висновки. Запит щодо консультативних висновків може зробити тільки Комітет міністрів Ради Європи і лише за винятково специфічних умов; в такому запиті може йти мова лише про «правові питання, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї».

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини.

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права міжнародних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави — сторони цього договору делегують рівну частку суверенних повноважень. Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

Міжнародне право в області прав людини як складова міжнародного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних конфліктів. Одночасно міжнародне право в області прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації. По-перше, воно грунтується не на взаємних правах і обов’язках, а головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандарти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по відношенню до конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, і в меншій мірі по відношенню до інших держав-сторін.

Європейська конвенція з прав людини, що є одним із перших документів в області міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Вся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини. Але існують засоби, за допомогою яких держава може обмежити ефективність цієї системи, — це застереження і право відступу від положень документа. Такі засоби прямо зачіпають основні права, що їх гарантує Конвенція. Проте інші механізми, як, наприклад, визнання права на подання індивідуальних заяв до Європейської комісії з прав людини і визнання обов’язкової юрисдикції Європейського суду з прав людини безпосередньо стосуються можливості розгляду потенційних порушень прав людини, і через те спричинюють сильніший вплив на ефективність усієї системи Конвенції в цілому. Ці механізми вже втратили силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права як на індивідуальну заяву, так і обов’язкової юрисдикції Європейського суду.

і. Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською конвенцією. Стаття 34 дозволяє Комісії приймати заяви «від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції». Відповідно до Протоколу № 11 всі Високі Договірні Сторони Конвенції повинні визнати право на подання індивідуальних заяв, яке гарантує стаття 34. За часів існування старої системи більшість держав визнали це право тільки на конкретний період часу, хоча регулярно подовжували термін дії такого визнання. Деякі з держав визнали це право зовсім недавно, тому дуже небагато заяв з цих країн потрапили до конвенційних органів.

Якщо держава ратифікувала Конвенцію і не зробила жодних заяв про неприйнятність цього положення, Суд уповноважений здійснювати розгляд індивідуальних заяв, які були подані згідно зі статтею 34, при цьому повинні бути дотримані викладені в статті 35 вимоги. За часів існування старої системи декілька держав зробили заяви протилежного змісту, встановивши обмеження на визнання повноважень Комісії в тих питаннях або рішеннях, які постали після дати набрання чинності цією заявою. Комісія визнала ці заяви як такі, що не суперечать статті Конвенції, і можна зробити припущення, що Суд дотримуватиметься такої ж практики. Якщо держава не робить заяву про обмеження повноважень Суду у цьому питанні, то останній визнає за собою повноваження розглядати будь-які питання, що виникають між датою ратифікації державою Конвенції і датою набрання чинності заяви згідно статті 34. Проте навіть за цих обставин Суд наполягатиме на виконанні вимоги про шестимісячний строк, впродовж якого можна подавати заяви згідно зі статтею 35.

Згідно зі статтею 34, якщо держава визнає право на подання індивідуальних заяв, вона бере на себе зобов’язання «не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права». Це положення тісно пов’язане з правом доступу до Суду та правом на отримання адвокатської допомоги відповідно до статті 6 (див. стор.40) а також правом на повагу до таємниці кореспонденції відповідно до статті 8 (див. стор.70).

Протягом останніх років виникали інші питання, які були пов’язані із зобов’язанням держави «не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права» на подання індивідуальних заяв за статтею 34.

4. Процедури в Суді

Для того, щоб не заплутувати читача, який не ознайомлений з конвенційними органами та процедурами, що були чинними до листопада 1998, наведена в наступних розділах нумерація статей подається з урахуванням змін, які були зроблені згідно Протоколу № 11.

і. Умови прийнятності: стаття 35

Стаття 35 викладена в такому вигляді:

1. Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, i впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

2. Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:

а) є анонімною; або

b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, i якщо вона не містить відповідної нової інформації.

3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.

4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.

Пункти 1 та 4 статті 35 застосовуються одночасно і до міждержавних, і до індивідуальних заяв, тоді як пункти 2 і 3 застосовуються лише по відношенню до індивідуальних заяв.

a. Вичерпання національних засобів правового захисту

Усі міжнародні судові чи квазісудові органи, які займаються захистом прав людини і мають повноваження розглядати індивідуальні скарги проти держави, застосовують правило, згідно з яким особа повинна використати усі доступні національні засоби захисту своїх прав перед тим, як подати офіційну скаргу до міжнародного органу, що здійснює контроль. Це відображає загальний принцип міжнародного права, який базується на визнанні того, що державі має бути надано усі можливі шляхи виправлення порушення її міжнародних зобов’язань через використання власних національних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте та/або контролюватиметься на міжнародному рівні (Антріш проти Франції (1994)). І тільки якщо органи державної влади не можуть поновити порушене право чи забезпечити справедливе відшкодування за його порушення, Суд розглядає це питання.

Термін «вичерпання національних засобів правового захисту» передбачає обов’язкове використання заявником всіх засобів, як адміністративних, так і судових, які передбачені в національному законодавстві. Однак від індивідуального заявника вимагається вичерпати всі ті засоби, якими він може скористатись як правом, а не як привілеєм. Тому хоч заявник і повинен звертатись з оскарженням до всіх судових органів, до яких він має можливість дістатись, він не зобов’язаний звертатись до яких би то не було соціальних служб (Заява № 214/56) чи звертатись за помилуванням до виконавчої влади, що розцінюється вже як «екстраординарний» а тому і неефективний засіб (Заява № 8395/78). Те ж саме слід сказати і про заяву з приводу перегляду справи. Коли вивчається питання про те, чи заявник вичерпав усі національні засоби захисту, одночасно враховуються розгляд справи по суті на національному рівні і ефективність засобів правового захисту, які існують на національному рівні. Заявник не зобов’язаний посилатися на Європейську конвенцію з прав людини в національних судах, якщо він посилається на положення національного законодавства аналогічного змісту (Кардо проти Франції (1991) та Садік проти Греції (1996)). Проте заявник повинен посилатися на Конвенцію, якщо вона є єдиною правовою підставою для його заяви (ДеВеєр проти Бельгії (1980)). Заявник повинен також скористатись усіма внутрішніми процедурними засобами, які можуть запобігти порушенню Конвенції (Барбера, Мессегуе і Хабардо проти Іспанії (1988)).

Уряд-відповідач може заперечити, що заявник не використав усі внутрішні засоби правового захисту (Заява № 9120/80), але саме уряд має довести існування цих доступних і достатніх національних засобів правового захисту (Заява № 9013/80). Уряд-відповідач має також довести, що існуючі внутрішні засоби захисту є ефективними. Коли припускають, що існує можливість відшкодування збитків за порушення права, то такий правовий засіб повинен існувати насправді, а не лише теоретично (Наварра проти Франції (1993)). Подібно до цього, визнання принципу, згідно з яким особа має право на отримання відшкодування за експропрійовану власність, є недостатнім, якщо ця особа все ще позбавлена своєї власності і не отримала відшкодування після незаконної експропріації (Гійємен проти Франції (1997)). Доступні засоби правового захисту можуть бути визнані неефективними, якщо буде очевидним, що прецеденти, які вже закріплені в національній правовій системі не залишають заявнику шансів досягти позитивного результату (Кіган проти Ірландії (1995)), або коли справа заявника за змістом була майже аналогічною тим справам, відносно яких на національному рівні вже було ухвалене рішення (Заяви № 7367/76 і № 7819/77). Оскарження рішень про вислання чи депортацію, які не припиняють або не скасовують вислання чи депортацію, не можуть розглядатись як ефективний правовий засіб, принаймні стосовно заяв, поданих за статтею 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) (Заяви № 10400/83 і 10564/83). Нарешті, в тому випадку, коли адвокат однозначно стверджує, що якийсь засіб захисту не дасть жодних результатів, то заявник, як правило, може не використовувати цей засіб (Заява № 10000/82). Проте, якщо адвокат тільки висловлює сумніви щодо успішного застосування внутрішнього засобу захисту, заявник має виконати сформульовану у пункті 1 статті 35 вимогу про повне вичерпання національних засобів правового захисту (Заява № 10789/84).

Важливо зазначити, що коли заява визнається неприйнятною з посиланням на невиконання вимоги про вичерпання національних засобів правового захисту, то це є тимчасовою перешкодою. Суд може повернутись до розгляду заяви в разі виконання заявником положення про вичерпання національних засобів правового захисту.

b. Правило шестимісячного строку

У пункті 1 статті 35 від заявників вимагається подавати заяви до Комісії впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні. Це положення, яке є обмеженням на право подавати індивідуальну заяву, потребує вузького тлумачення. Просте повідомлення (лист) від заявника розглядається як «заява» з огляду на правило шестимісячного строку, коли обставини заяви є достатньо чіткими (Папагеоргіу проти Греції (1997)).

Відлік шестимісячного строку починається не тільки від дати прийняття національного рішення, але також і від дати, коли заявникові стало відоме це рішення і, таким чином, він отримав можливість звернутися із заявою до Суду.

Вимога стосовно шестимісячного строку дії «закону про давність позову» може застосовуватися тільки у випадках, коли мова йде про конкретні та визначені події. У випадках коли не можна оскаржити рішення чи дію державних властей, термін починається з моменту вступу в силу остаточного рішення або дії (Заяви № 8206/78 і № 8440/78). Якщо у заяві йдеться про застосування положення закону, наслідком якого є порушення, що продовжується протягом тривалого часу, в такому разі не існує «точки відліку», з якої починається шестимісячний строк (Заява № 8317/78).

c. Умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв: пункти 2 та 3 статті 35

У пунктах 2 і 3 статті 35 Конвенції визначено умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв. Згідно з положеннями цієї статті Суд не розглядає анонімні заяви, а також заяви, які за своєю суттю порушують питання, яке вже було розглянуте Судом або вже було подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. У двох останніх випадках Суд може прийняти заяву, якщо вона містить відповідну нову інформацію. Умова, що передбачена у підпункті b пункту 2 статті 35, відображає правило res judicata — принцип, згідно з яким одна і та сама справа не розглядається двічі. У тексті статті сформульовано дві умови, що стосуються критерію «за своєю суттю»: перша стосується заяв, які вже були розглянуті Судом, друга — заяв, які були передані до інших міжнародних організацій. Проблема, що пов’язана з другою умовою, не мала істотного практичного значення на час прийняття Конвенції, але вона набула значимості від часу створення інших міжнародних організацій, які теж займаються правозахисною діяльністю, наприклад, Комітет з прав людини (який було засновано відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ООН). Термін «відповідна нова інформація», охоплює тільки факти, які були невідомі на час попереднього представлення заяви або мали місце після того, як Суд вже розглянув справу за суттю.

У пункті 3 статті 35 вміщена вимога про те, що Суд повинен визнавати заяву неприйнятною, якщо вона «є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви». Перше положення щодо неприйнятності застосовується тоді, коли вважається, що підняте у заяві питання виходить за межі повноважень конвенційних органів.

Друге положення, що міститься в пункті 3 статті 35 — «явно необгрунтована» заява — стало причиною багатьох прецедентів. Ця умова прийнятності повинна була звільнити Суд від детального розгляду заяв, в яких, відповідно до попереднього розгляду, не йдеться про порушення Конвенції.

Третє положення пункту 3 статті 35 — «зловживання правом на подання заяви» — не часто використовувалось для визнання заяви неприйнятною. Однак на це положення робилось посилання, коли заявник не зміг дати відповідь на кілька запитів Комісії стосовно розгляду його заяви або, наприклад, коли він допустився наклепницьких висловлювань під час особистої зустрічі з представниками уряду-відповідача.

ii. Процедура розгляду справи за суттю

Після того, як Суд визнає заяву прийнятною, вступає в дію стаття 38. Ця стаття передбачає дві цілком конфіденційні процедури.

a. Розгляд справи

У пункті 1 правила 38 передбачається, що Суд розглядає справу разом із представниками сторін. Це положення також надає Суду дискреційні повноваження, в разі необхідності, проводити розслідування. Якщо це має відбутись, то заінтересовані держави, «створюють усі необхідні умови».

Якщо не йде мова про «виняткові обставини», усі слухання в Суді є відкритими для публіки. За будь-яких обставин рішення Суду оголошується публічно. Суд не обов’язково ухвалює свої рішення одноголосно, і кожен суддя має право висловити особисту думку, яка буде опублікована разом із думкою більшості суддів. b. Процедура дружнього врегулювання

У пункті 2 статті 38 сторонам пропонується використовувати Суд «з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і протоколах до неї». Ця процедура носить конфіденційний характер.

У підпункті b пункту 1 статті 38 встановлюються два аспекти процедури дружнього врегулювання. Перший аспект визначає Суд як посередника між сторонами, другий аспект представляє принцип, який повинен забезпечити, щоб будь-яке дружнє врегулювання відбувалося «на основі поваги до прав людини». Роль Суду у будь-якій процедурі врегулювання полягає, таким чином, у гарантуванні поваги до спільного інтересу щодо прав людини, навіть у конкретній справі, коли сторони домовляються залагодити її поміж собою. Ця функція Суду як неупередженого захисника прав людини є особливо важливою у випадках, коли наслідки порушення виходять далеко за межі інтересів особи, яка подала заяву, і коли ці наслідки можуть змусити відповідну державу вжити загальних заходів, які спрямовані на запобігання майбутнім порушенням того самого права по відношенню до інших осіб. Під час здійснення процедури дружнього врегулювання у багатьох випадках вдавалось досягти того, що уряд держави-відповідача вживав належні адміністративні або у деяких випадках законодавчі заходи з метою попередження можливих порушень Конвенції.

У разі досягнення дружнього врегулювання відповідно до підпункту b пункту 1 статті 38 Суд вилучає справу з реєстру, «прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення» (стаття 39). Після цього припиняються будь-які процедурні дії у цій справі.

5. Інші процедури Суду:

i. Виключення справи з реєстру

Суд може інколи приймати рішення про те, щоб виключити справу зі свого реєстру — така процедура регулюється статтею 37 Конвенції. Застосування цієї процедури можливе тоді, коли обставини дозволяють зробити висновок про те, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву, або якщо спір уже вирішено, або коли Суд встановлює, що подальший розгляд заяви не є виправданим. Суд повинен залишити у своєму реєстрі будь-яку справу, якщо «цього вимагає повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї».

Виключення справи з реєстру набуває особливого значення тоді, коли відкликання заяви чи відсутність реагування з боку заявника обумовлені досягненням попередньої домовленості між ним і державою-відповідачем без впливу або втручання з боку Суду. На відміну від процедури «дружнього врегулювання», що передбачена у статті 38 Конвенції, оскільки ця неофіційна форма врегулювання виходить за межі процедури судового розгляду, вона не обов’язково має досягатися «на основі поваги до прав людини». Однак Суд залишає за собою право розглядати заяву ex officio навіть тоді, коли заявник відмовився від своєї заяви чи повідомив про свій намір відкликати її.

ii. Участь третьої сторони

Стаття 36 врегульовує участь третьої сторони у слуханнях в Суді. Пункт 1 цієї статті надає право будь-якій Високій Договірній Стороні, громадянин якої є заявником, подати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях.

Пункт 2 дозволяє Голові Суду запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, або будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої міркування у письмовій формі або брати участь у слуханнях. Така дискреційна участь третіх сторін повинна відбуватись «в інтересах належного відправлення правосуддя».

iii. Справедлива сатисфакція: ухвали у справах згідно статті 41

Стаття 41 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що у разі, коли Висока Договірна Сторона порушує свої зобов’язання за Конвенцією, а її національне законодавство не передбачає відповідної компенсації за наслідки цього порушення, тоді «Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». У багатьох справах Суд ухвалював рішення про те, що визнання порушення саме по собі є справедливою сатисфакцією, а в інших випадках призначалося символічна грошова компенсація. Однак у деяких справах Суд приймав рішення про сплату значних сум заявникові, який вигравав справу, враховуючи при цьому і умисне зволікання держави з виплатою сатисфакції. В деяких випадках Суд ухвалював рішення про повернення заявнику майна, яке було нелегально експропрійоване.

Хоч Суд, як правило, ухвалює рішення у справі про справедливу сатисфакцію посилаючись на статтю 41, однак в рамках загального рішення справі, все ж іноді він користується правом окремого розгляду заяви, що пов’язане виключно з компенсаці

3. Принципи інтерпретації Європейської Конвенції з прав людини

ПРИНЦИПИ ТЛУМАЧЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖ­НИХ СВОБОД

ПОНЯТТЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА ТА ПРИНЦИПИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)

Тлумачення норм права, само по собі, є необхідним і важливим елементом будь-якого правореалізаційного процесу, включаючи правозастосовну діяльність. Під час реалізації загальних приписів правових норм виникає потреба конкретизувати ті чи інші аспекти їх змісту, враховуючи обставини кожного конкретного випадку. Саме тлумачення норм права дозволяє суб’єкту права збагнути їх сутність, цілі та призначення, а також правильно використовувати норми у конкретних правових ситуаціях.

На думку Ю.М. Тодики, необхідність тлумачення правових норм обумовлюється і тим, що "право являє собою специфічне суспільне явище, яке має свої закономірності розвитку, форми прояву та реалізації, структуру, принципи, способи й типи регулювання. Ця специфіка вимагає особливої діяльності із з’ясування змісту права". Мова, зокрема, йде не лише про інтерпретацію специфічних юридичних термінів, але й про врахування особливостей правового регулювання, у тому числі, можливих невідповідностей між формою та змістом права, між статичним характером правових норм і динамічним розвитком правових відносин тощо. У правовому суспільстві, як підкреслює Ю.Л. Власов, тлумачення юридичних норм є стабілізуючим чинником процесу регулювання суспільних відносин, сприяє підвищенню ефективності правових норм, зміцненню законності, захисту прав людини і громадянина.

На сьогоднішній день одними з найбільш актуальних для вітчизняної науки та практики є низка питань, пов’язаних з тлумаченням норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це пояснюється, по-перше, нагальною необхідністю впровадження конвенційних стандартів до національної правової системи, а по-друге, абстрактністю норм Конвенції, що вимагає їхнього постійного тлумачення, і в першу чергу з боку Європейського суду з прав людини. Не даремно відомий англійський дослідник європейської системи захисту прав людини Джеремі Макбрайд на початку своєї статті "Принципи, що визначають тлумачення та застосування Європейської конвенції з прав людини" зауважив: "Є річ, яку має чітко усвідомити кожен, хто прагне застосувати Європейську конвенцію з прав людини: що самe лише ознайомлення з текстом положень Конвенції не дає змоги збагнути весь її сенс. Адже, попри існування різноманітних підходів, з яких можна скористатися, беручись тлумачити юридичні тексти, лише той, що відповідає обраному Європейським судом з прав людини, гарантуватиме застосування цих положень відповідно до міжнародних зобов’язань щодо забезпечення визначених у Конвенції прав і свобод. Підхід Суду виявляємо у його рішеннях у справах, взятих ним до розгляду, та в усій його практиці, що внаслідок цього постала".

Таким чином, особливості інтерпретації положень Конвенції доцільно розглядати тільки в контексті практики Європейського суду з прав людини.

Слово "тлумачити" в українській мові означає "визначати зміст, роз’ясняти, з’ясовувати суть чого-небудь; давати якесь пояснення" або "висвітлювати певним чином, розуміти так чи інакше що-небудь; трактувати".

У загальній теорії права поняття "тлумачення норми права" найчастіше визначається як "розумова інтелектуальна діяльність суб’єкта, пов’язана зі встановленням… [її] значення (змісту)", або як "з’ясування та роз’яснення її справжнього змісту, що підлягає реалізації в даних конкретних умовах її дії". При цьому "з’ясування" та "роз’яснення" розглядаються як складові частини єдиного процесу.

Під з’ясуванням слід розуміти інтелектуальний процес з обробки певного інформаційного блоку – норми права, а також формування у самого суб’єкта, який тлумачить, висновків щодо змісту такого інформаційного блоку. Іншими словами, з’ясуванням є специфічний розумовий процес виявлення, осмислення й обґрунтування "для себе" дійсного змісту юридичної норми.

Натомість, роз’яснення являє собою різні спеціальні форми зовнішнього публічного вираження для загального використання результатів відповідного (офіційного або неофіційного) з’ясування змісту норми, що тлумачиться. Отже, метою роз’яснення є виражене ззовні словесне обґрунтування та конкретизація змісту правової норми, надання їй додаткової ясності "для інших".

Слід зазначити, що тлумачення – це складний дедуктивно-індуктивний процес пізнання змісту норми права, який охоплює всі рівні або ступені юридичного аналізу:

• аналіз буквального тексту, тобто "літери закону";

• догматичний аналіз або аналіз юридичних особливостей норм, їх техніко-юридичної своєрідності, конструювання їх логічної структури на підставі правових розпоряджень (догма права);

• соціально-історичний аналіз моральних, економічних та інших передумов закону, які дозволяють пізнати волю нормотворчого органу ("дух закону").

Результат тлумачення залежить від багатьох об’єктивних (особливості мови й текстуального оформлення правової норми; наявність системних зв’язків між нормою, що тлумачиться, та іншими нормами; специфіка конкретних обставин, до яких норма права застосовується, тощо) і суб’єктивних факторів (правова свідомість особи, котра здійснює тлумачення, рівень її правових знань, професійної підготовки тощо).

Інтерпретація норм права здійснюється за допомогою різних прийомів і методів, з дотриманням відповідних правил. Стосовно тлумачення міжнародних договорів такі правила встановлені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Зокрема, у статті 31 Віденської конвенції сказано, що міжнародний договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору. Спеціальне значення надається термінові лише в тому випадку, коли встановлено, що учасники мали такий намір. Під час тлумачення міжнародних договорів також враховується:

• усяка угода, яка стосується договору і якої було досягнуто між усіма учасниками у зв’язку з укладенням договору;

• будь-який документ, складений одним або кількома учасниками у зв’язку з укладенням договору і прийнятий іншими учасниками як документ, що стосується договору;

• усяка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень;

• наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення;

• будь-які відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками.

Тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у цілому, не потребує якогось особ-ливого, невідомого загальному міжнародному праву Іструментарію, хоча з формально-юридичної точки зору на неї не розповсюджується дія правил згаданої вище Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Так, згідно з положеннями статті 4 Віденської конвенції, вона застосовується тільки до договорів, укладених державами після набрання нею чинності щодо цих держав, тоді як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була укладена 4 листопада 1950 р. і набрала чинність 3 вересня 1953 р., тобто задовго до дати підписання Віденської конвенції – 23 травня 1969 року. Утім, як зазначив Європейський суд з прав людини у 1975 р. у справі "Golder v. the United Kingdom", "Суд готовий виходити з того, як це роблять Уряд і Комісія, що він повинен керуватися статтями 31-33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. Ця Конвенція ще не набрала чинності, а в статті 4 указується, що вона не буде мати зворотної дії, але в статтях 31-33 Конвенції викладені правила тлумачення, прийняті в міжнародному праві, на які Суд уже посилався у відповідних випадках. У цьому відношенні в цілях тлумачення Європейської Конвенції необхідно керуватися оцими правилами, проте із застереженням – "без шкоди для відповідних правил даної організації" (стаття 5 Віденської конвенції), в даному випадку Ради Європи".

Разом із тим, тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має обов’язково враховувати її особливу природу як "правозахисного" договору. Зокрема, з’ясування змісту норм цієї Конвенції нерідко вимагає від інтерпретатора надання вирішального значення її об’єкту й меті з можливим ігноруванням при цьому інших засобів і прийомів тлумачення. Іншими словами, в центрі уваги інтерпретатора повинні бути права людини, що виступають мірилом оцінки правомірності тих чи інших дій або бездіяльності держав-учасниць Конвенції. Це, безперечно, впливає як на формування системи принципів тлумачення конвенційних норм, так і вибір методу тлумачення у кожному конкретному випадку.

Слід зазначити, що Страсбурзький суд протягом своєї піввікової діяльності із застосування Конвенції виробив низку принципів тлумачення її норм, які визначають основні засади, вихідні ідеї розуміння їхнього змісту. Ці принципи не тільки "співпрацюють" між собою, вони взаємодоповнюють один одного, що дає підставу вважати їх системою.

Аналіз здійснюваної Страсбурзьким судом інтерпретації норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод дає змогу виділити такі принципи тлумачення:

• принцип ефективного та динамічного тлумачення;

• принцип забезпечення правової визначеності (принцип дотримання прецеденту);

• принцип пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів;

• принцип забезпечення певної свободи національного розсуду;

• принцип автономного тлумачення;

• врахування загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права;

• принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини.

Вивчення й дослідження цих принципів є важливим з точки зору підвищення ефективності та результативності правотлумачної діяльності як самого Європейського суду з прав людини, так і національних органів влади, які застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод.

 

Принцип ефективного й динамічного тлумачення та принцип забезпечення правової визначеності (принцип дотримання прецеденту)

Сформульована Європейським судом з прав людини у справі "Airey v. Ireland" правова позиція – "Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають практичний вплив і є ефективними", – зіграла вирішальну роль у визначенні його ролі в європейській системі захисту прав людини. Саме потреба здійснення на практиці дійового захисту прав і свобод людини обумовила застосування Судом такого підходу до тлумачення норм Конвенції, який дозволяє йому постійно розширювати встановлені Конвенцією гарантії. З огляду на це, принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм у практиці Страсбурзького суду фактично перетворився на спосіб "експлуатації потенційних можливостей Конвенції".

Теза щодо існування принципу ефективного захисту прав людини випливає з положень Преамбули Конвенції, де зафіксовано, що одним із засобів досягнення більшої єдності між членами Ради Європи є захист і розвиток прав та свобод людини. Як слушно зауважує В. Мармазов, у преамбулі Конвенції міститься низка положень, що відображають суспільний світогляд, у центрі якого – людина. Зокрема, у п’ятому абзаці преамбули визначено, що основні свободи складають підвалини справедливості та миру, і тому додержання та забезпечення прав людини набувають вирішального значення в людському суспільстві. "Вочевидь, узявши за взірець преамбулу до Конвенції, Суд розглядає останню як відправну точку нового витка розвитку історичного процесу. У спробах тлумачення Конвенції Суд базується скоріше на самому її духові, ніж на її букві, та розглядає передусім майбутні перспективи її застосування, а не її значущість для минулого".

На підтвердження справедливості цих слів можна навести справу "Soering v. the United Kingdom", в якій Європейський суд з прав людини особливо підкреслив, що "під час тлумачення Конвенції необхідно враховувати її особливий характер як договору про колективне гарантування прав людини та основоположних свобод... Предмет і мета Конвенції як правового акту, що забезпечує захист прав людини, вимагає, щоб її норми тлумачилися й застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними й ефективними… Крім того, будь-яке тлумачення прав і свобод, що гарантуються, має відповідати "загальному духу Конвенції – правового акту, метою якого є забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства". Іншими словами, специфічна природа Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод надає процесу тлумачення її норм особливу цільову орієнтацію. Досягнення саме ефективного захисту прав людини стає головним критерієм "зважування" дій держави щодо реалізації або обмеження цих прав.

Результативність принципу ефективного тлумачення Конвенції також виявляється в тому, що він дозволяє найкращим чином пристосувати положення Конвенції до соціальних умов, які постійно змінюються. Цей принцип обумовлює так звану "динамічну" або "еволюційну" інтерпретацію конвенційних норм, що застосовується Страсбурзьким судом. У його прецедентному праві вкоренилося положення про те, що Конвенція є "живим інструментом", який повинен тлумачитися "у світлі умов сьогодення". Ілюстрацією такого підходу Суду є справа "Marckx v. Belgium", в якій Страсбурзький суд розглядав проблему обмеження прав позашлюбної дитини. Як зазначено в рішенні, "на той час, коли Конвенція розроблялася, у багатьох європейських країнах вважалося допустимим і нормальним розрізняти "незаконну" та "законну" сім’ю. Проте у даному випадку Суд не може не підкреслити того факту, що внутрішнє право переважної більшості держав-членів Ради Європи розвивалося й продовжує розвиватися поряд з відповідними міжнародними документами у напрямку повного юридичного визнання максими mater semper certa est – мати завжди достовірно відома". Суд, таким чином, надав вирішального значення тим стандартам, які були загальновизнаними на момент розгляду справи, а не на момент прийняття Конвенції.

Застосування принципу ефективного та динамічного тлумачення у процесі інтерпретації конвенційних норм в кінцевому рахунку впливає на обсяг їхнього тлумачення. Так, у практиці Страсбурзького суду чітко простежується тенденція щодо розширення прав і свобод людини та звуженого розуміння компетенції держав-учасниць Конвенції щодо обмеження прав і свобод людини. Водночас, таке звуження прав держави неодмінно веде до розширення її обов’язків перед людиною, що дає підстави говорити про безпосередній "вихід" тлумачення норм за "обсягом" на зазначений принцип.

Водночас, поряд із застосуванням принципу ефективного та динамічного тлумачення Європейський суд з прав людини у своїй діяльності керується принципом правової визначеності, який означає послідовний розвиток його практики. Як підкреслив Суд у справі "Cossey v. the United Kingdom", "в інтересах правової визначеності та регулярного розвитку прецедентного права відповідно до Конвенції" він у більшості випадків дотримується правила прецеденту. Це дозволяє Судові забезпечити реалізацію принципу правової рівності всіх перед законом і судом, адже вирішення схожих справ по-різному може призвести до того, що будуть порушені законні очікування тих, хто шукає захисту в правосуддя, а також рівновага та стабільність суспільних правовідносин. Страсбурзький суд змінює свою практику лише тоді, коли цього вимагають потреби забезпечення ефективного захисту прав людини (з огляду на принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм).

Таким чином, можна дійти висновку, що з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення. При цьому з метою забезпечення правової визначеності Страсбурзький суд у більшості випадків тлумачить Конвенцію в контексті своїх попередніх рішень, змінюючи свою практику лише в тих випадках, коли цього вимагає принцип динамічного тлумачення, який дозволяє забезпечити максимально ефективний захист прав людини та основоположних свобод в умовах постійної еволюції європейських стандартів у галузі прав людини.